“Constructive notice rule” v “indoor management rule” in English company law: чому варто не нехтувати перевіркою контрагента з Великої Британії

Не є секретом те, що інформація про компанії, які інкорпоровані (включені) в реєстр компаній Великої Британії (Companies House), є публічною та відкритою. Це означає, що скориставшись пошуком на сайті, ми можемо отримати всю публічну інформацію про компанію, про документи, які подавалися для здійснення реєстраційних дії тощо. Наприклад, серед документів, які знаходяться у вільному доступі Companies House, є статут, меморандум, заява про включення в реєстр компаній тощо.

Якщо бути відвертими, то не всі учасники переддоговірних відносин перевіряють своїх контрагентів, з різних причин. І добре, коли нехтування таким переддоговірним аналізом проходить повз сторін, не зачіпає транзакцію та не створює негативні наслідки за результатами реалізації правочину. А що може бути, якщо навпаки?

Англійське право, яке регулює діяльність компаній, містить доктрину “constructive notice rule”, яка сформувалася із судового тлумачення в справі Ernest v Nicholls [1857] 6 HL 401. Відповідно до цієї доктрини, особи, які мають намір укласти договір/контракт з компанією або є стороною правочину, несуть відповідальність за перевірку та обізнаність з документами компанії, які представлені в публічному доступі. Під такими документами маються на увазі Статут (Articles of association) та Установчий договір (Memorandum of association). Тобто, діє презумпція, згідно до якої треті особи знають зміст цих документів, включаючи будь-які обмеження, накладені на органи компанії та її агентів. “Constructive notice rule” відноситься до непрямої форми повідомлення, яке зазвичай передається у спосіб, який припускає, що окремі особи отримали його.

Враховуючи те, що вказана доктрина встановила достатньо суворий підхід, який не можна обґрунтовано застосовувати до внутрішніх дій компанії, щоденних ділових операцій або поточних внутрішніх процедур, які, по суті, не є загальновідомими. Саме тому з часом на протидію доктрині “constructive notice rule” була сформована доктрина “indoor management rule” або як її ще неформально називають Turquand Rule (цю назву доктрина отримала від найменування сторони в справі Royal British Bank v. Turquand (1856) 6 E&B 327, яка поклала початок застосуванню цього підходу).

В справі Royal British Bank v. Turquand (1856) 6 E&B 327, директори компанії позичили гроші у позивача, не отримавши згоди акціонерів, як це було необхідно відповідно до статуту компанії, який був в публічному доступі, оскільки компанія була офіційно зареєстрована в Companies House. Коли на компанію було подано позов щодо суми позики, компанія заперечувала в суді, що не несе відповідальності, оскільки директори не мали повноважень укладати угоду без схвалення акціонерів (яке не було отримано), а тому, відповідно до “constructive notice rule” діє презумпція обізнаності, тобто позивач знав, що транзакція не була схвалена акціонерами. Суд постановив, що ця справа не підпадає під дію “constructive notice rule”. Суд вказав, що “constructive notice rule” стосується лише тих відомостей, які є публічними та з якими особа може самостійно ознайомитися.

Компанія не має обов’язку вести публічний облік рішень акціонерів (звичайних резолюцій) про схвалення правочинів, а тому “constructive notice rule” в цій справі не застосовувався. Отже, з цього випливає, що немає підстав для застосування “constructive notice rule” тоді, коли єдиною причиною оспорювання правочину є факт недотримання внутрішньої процедури в компанії, та така внутрішня процедура не потребує подальшого вчинення реєстраційних дій в Companies House.

У підсумку варто зазначити, що чинний Закон про Компанії (Companies Act 2006) містить положення, яке знімає будь-які обмеження з повноважень директорів компаній, тобто, вважається, що директор компанії вільно вчиняє юридично зобов’язуючі для компанії дії (стаття 40 вказаного Закону):

1. In favour of a person dealing with a company in good faith, the power of the directors to bind the company, or authorise others to do so, is deemed to be free of any limitation under the company's constitution.

Вказана норма хоча і надає додатковий захист третім особам, однак, як показує практика, повністю не виключає можливість настання негативних ризиків, пов’язаних із суперечками щодо повноважень представників компаній.