Виселення колишнього члена сім’ї із житла: «бути» чи «не бути».

Уявімо ситуацію, за якої Чоловік у шлюбі за спільні кошти подружжя побудував будинок, право власності на який в майбутньому було оформлене (увага!) на його Тещу. Після завершення будівництва Чоловік зі своєю сім’єю, а також із Тещою почали разом жити у будинку, вели спільне господарство та майже 4 роки були пов’язані спільним побутом. Надалі, сімейне життя між чоловіком та його дружиною не склалося і постало питання, щоб хтось із них виїхав з будинку. І звісно, цим «хтось» можна було б зробити Чоловіка, оскільки він не є власником будинку. Але в даній ситуації йому на захист приходить право колишнього члена сім’ї на користування даним приміщенням. Хто ж візьме вверх: право власності Тещі на будинок чи право користування Чоловіка цим будинком. Давайте розбиратися.

Скажу одразу, що точної відповіді на дане питання чинне законодавства не містить. Пропоную розпочати з того, якими ж саме нормами може керуватися Теща для того, щоб захистити своє право власності та виселити з будинку її колишнього Зятя.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Положеннями статті 391 Цивільного кодексу України також передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Загалом Цивільний кодекс України спільно з Житловим кодексом України надає право власнику житла виселити з нього наймача, членів його сім’ї та інших осіб, які проживають з ним, у разі:

відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч. 2 ст. 405 ЦК України);
його (їх) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення, або використання його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття, що роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними (ч. 1 ст. 116 ЖК України);
самоправного (без дозволу власника) зайняття жилого приміщення (ч. 3 ст. 116 ЖК України);
припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд (ч. 1 ст. 406 ЦК України);
наявності інших обставин, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 406 ЦК України).

Отже, теоретично власник будинку за наявності вказаних вище підстав має право виселити з нього наймача або інших осіб. Виселення провадиться в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення (ст. 157 ЖК України). Але для цього власнику житла необхідно надати суду відповідні докази, якими, в залежності від ситуації, можуть бути: показання свідків, платіжні квитанції по оплаті комунальних послуг, судові рішенні про розірвання шлюбу, про визнання особи безвісно відсутньою, про видачу обмежувального припису, про притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності, протоколи поліції, акти ОСББ та інших уповноважених осіб, які підтверджують здійснення до особи заходів попередження чи громадського впливу, у разі його систематичного порушення правил проживання у будинку чи квартирі.

Верховний Суд в своїй постанові від 27.10.2021 року у справі №128/2294/17 також підтвердив, що запобігання випадкам знущання, залякування та насильства є достатньою підставою для припинення права користування житлом, шляхом виселення колишнього чоловіка.

Натомість, якщо колишній член сім’ї більше року відсутній за місцем реєстрації з поважних причин, суд може відмовити у задоволенні позову щодо його виселення. Такими поважними причинами можуть бути: зміна власником замків та фактичний недопуск особи до житла, тимчасовий виїзд особи у зв'язку з роботою, навчанням або з метою лікування, призов на військову службу, взяття під варту або засудження до арешту, обмеження чи позбавлення волі.

Отже, з однієї сторони, наша з Вами Теща справедливо може вимагати усунення порушень (якщо вони є), у її праві власності на будинок та виселити Зятя із житла, а, з другої сторони, якщо Зять вселився в будинок за згодою Тещі, не псує житлове приміщення та не порушує правила співжиття, іншого приміщення для житла у нього не має, виселити його із будинку буде практично неможливо. Пояснюю чому.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Правова позиція Європейського суду з прав людини на підставі статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла, яке охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 у справі "Садов'як проти України", рішення ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі "Савіни проти України", рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії", заява N 33202/96, рішення ЄСПЛ від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії»).

В свою чергу, стаття 47 Конституції України також проголошує, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

В частині 4 статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Водночас, згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

І от, нарешті, ми підійшли до основних правил, які оберігають право колишнього члена сім’ї на проживання у спірному приміщенні.

Так, згідно ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в ч. 2 цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Отже, аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що:

право членів сім'ї власника квартири чи будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення та такий власник надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї. При цьому, одразу зауважу, що згідно ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім'єю вважаються не тільки чоловік, жінка та їх діти, а сім’ю можуть складати особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки;
припинення сімейних правовідносин, втрата особою статусу члена сім'ї з власником будинку, не позбавляє цю особу права користуватися займаним приміщенням. При цьому фізичне видворення і подальший недопуск колишнього члена сім’ї до житла, викидання його речей та заміна вхідних замків не приводять до юридичного позбавлення права особи на проживання у цьому житловому приміщенні;
будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку;
з припиненням права власності особи на житлове приміщення, члени його сім’ї також втрачають право користуватися цим приміщенням і підлягають виселенню за позовом нового власника.

Отже, наразі ми бачимо, що чинне законодавство охороняє як право власності особи на нерухоме майно, так і право користування будинком колишнього її члена сім’ї. Для того, щоб повністю зрозуміти, які ж саме норми права необхідно застосувати до спірних правовідносин, рекомендую звернутися до судової практики Верховного Суду, яка, на мій погляд, вже точно розставила «всі крапки над «і».

Так Верховний Суд, вирішуючи спори про примусове виселення колишніх членів сім’ї, приходить до наступних висновків:

втрата сімейних зв'язків сама по собі не є підставою для виселення колишнього члена сім'ї та припинення сервітуту на житлове приміщення (постанова Великої палати ВС від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17)
при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін (постанови Великої палати ВС від 03.2021 у справі № 686/26093/19-ц, від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17 та від 04.07.2018 року у справі 353/1096/16-ц, постанови ВС від 09.10.2019 у справі № 615/1636/17).
суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою (постанови Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц та від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц).
положення статті 406 ЦК Україниу спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав — якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України (постанова Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц).
дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанови Великої Палати ВС від 10.03.2021 у справі № 686/26093/19-ц, від 04.07.2018 у справі № 353/1096/16-ц).
питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСРвимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 у справі № 447/455/17-ц).
згідно зі статтею 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, тає необхідним у демократичному суспільстві. Законність визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. (постанова Великої Палати ВС від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16-ц).

Отже, з викладених вище висновків вбачається, що Верховний Суд наголошує на тому, що в кожному окремому випадку повинно бути ретельно досліджено, чиї інтереси перевищують та мають пріоритетне значення: власника приміщення чи його колишнього члена сім’ї?!

Якщо взяти наш випадок та нагадати про те, що Чоловік (зять):

— був повноправним членом сім’ї Тещі, майже 4 роки жив разом із нею та вів спільне господарство,

— вселився у житло за згодою Тещі, як, по суті, її вдячність за збудований ним будинок,

— іншого житла для проживання не має,

— сам будинок має великий метраж, 2 поверхи та побудований на 2 входи і виходи,

всі ці обставини дають підстави вважати, що припинення у Чоловіка статусу члена сім’ї, у зв’язку із розірванням шлюбу із дочкою Тещі, не припиняє його права на користування даним приміщенням та не дає права Тещі виселити його з будинку.

Натомість, якщо у справі про примусове виселення, відповідач забезпечений іншим житлом, спірне приміщення має лише дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому 13 років, позивач не може проживати як в одній кімнаті з колишнім чоловіком, так і по закону в одній кімнаті з різностатевою дитиною, а тому змушена з сином проживати у батьків, оскільки окрім спірного житлового будинку іншого житла не має, інтереси позивачки, як власника житла, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном. До такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17.

Підсумовуючи все вищевикладене, можна сказати, що існують різні правові механізми для вирішення спору про примусове виселення колишніх членів сім’ї із житла. Право власності на житло і право на його користування майже рівноцінно охороняються чинним законодавством. Тому, адвокату, перш ніж надавати відповідь Клієнту на предмет захисту його прав, необхідно ретельно дослідити всі обставини справи для того, щоб об’єктивно спрогнозувати кінцевий результат розгляду справи.

Запрошуємо адвокатів до закритої професійної групи Центр сімейного права ВША НААУ: https://bit.ly/3izSMSK