Сімейним законодавством чітко встановлено, що аліменти на утримання дітей можна стягнути як в позовному, так і в наказному порядку, шляхом подання до суду в другому випадку — заяви про видачу судового наказу. Відповідно до статті 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду, зокрема, вимог про стягнення аліментів:
— у твердій грошовій сумі в розмірі 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку або
— у розмірі на одну дитину – 1/4, на двох дітей – 1/3, на трьох і більше дітей — половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
При цьому, важливо: стягувати аліменти в наказному порядку можна тільки якщо ці вимоги не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.
Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (ч.2 ст.160 ЦПК України).
На підставі статті 181 Сімейного кодексу України право вимоги про видачу судового наказу про стягнення аліментів на дитину належить тому із батьків, з ким безпосередньо проживає дитина.
Видача судового наказу проводиться суддею одноосібно без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.
Слід зазначити, що цивільний процесуальний кодекс не надає право боржнику як оскаржити судовий наказ в апеляційному порядку, так і подати заяву про скасування судового наказу в межах статті 170 ЦПК України.
Якщо боржник не згодний саме із розмір аліментів, які будуть з нього стягуватися, він може подати відповідну позовну заяву про зменшення розміру аліментів, належним чином обґрунтувавши її і надавши суду відповідні докази.
У разі повної незгоди боржника із судовим наказом про стягнення аліментів можливо переглянути відповідне рішення за нововиявленими обставинами або визнати судовий наказ таким, що не підлягає виконанню.
І якщо нововиявлені обставини у справах про стягнення аліментів доводити у суді буде досить складно, то існування якраз такого інструменту як визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню – буде належним способом захисту боржника в таких ситуаціях.
Для кращого сприйняття інформації пропоную розглянути конкретний випадок визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, на прикладі.
Так, навесні цього року матір’ю дитини було подано до суду позовну заяву про стягнення з батька аліментів на утримання їх дитини. Дитина проживала разом з нею. Суду в якості доказів були надані оригінали довідок ЦНАП про офіційне місце реєстрації дитини і матері, довідка зі школи про те, що дитина відвідує шкільний заклад, який розташований поряд із будинком матері, декларацію сімейного педіатра про надання ним первинної медичної допомоги дитині за місцем проживання її матері, а також подана заява про виклик свідків. Натомість, вже в процесі розгляду вказаної вище судової справи, матір дитини дізнається, що її колишній чоловік влітку також звернувся до суду іншого району і через подання заяви про отримання судового наказу просив Суд стягнути вже з матері дитини аліменти на її утримання.
При цьому, судовий наказ про стягнення з матері аліментів на дитину батько отримав досить швидко. Такий судовий документ набирає законної сили у день його видачі і вже є виконавчим документом, тому можна одразу йти до виконавця, відкривати виконавче провадження і насаджувати матері статус «Боржника».
Дізнавшись про таку ситуацію, матір дитини, звичайно, захотіла розібратися у несправедливості і «скасувати» такий судовий наказ про стягнення з неї аліментів на підставі статей 173, 432 ЦКП України
Згідно частини 1 статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
На підставі частини 2 вказаної вище статті суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Як випливає із змісту листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Узагальнення про практику розгляду судами процесуальних питань, пов`язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах» від 01.07.2015, наведені в статті 432 ЦПК України підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
До матеріально-правових підстав відносять випадки відсутності зобов’язання боржника через його припинення, добровільне виконання боржником обов'язку поза межами виконавчого провадження, зарахуванням зобов’язання за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання зобов’язання.
Процесуальними ж підставами будуть обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа.
Отже, до підстав для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, відносяться випадки, коли немає матеріальної передумови для виконання рішення, тобто об`єктивно відсутній обов`язок боржника; або ж випадки видачі виконавчого документа, коли його не треба було видавати, тобто випадки помилкової видачі виконавчого листа; або випадки, коли після видачі виконавчого документа був змінений зміст рішення.
Повертаючись до нашої ситуації, у матері дитини існували всі підстави для визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, оскільки:
1) Судовий наказ було видано помилково, тому що Суд, в який звернувся батько дитини, ПОВИНЕН був відмовити йому у видачі судового наказу, оскільки в іншому Суді, в який звернулася матір дитини раніше вже була наявна справа зі спору між тими самими особами, про той самий предмет і з тих самих підстав (підстави для відмови — п.4, п. 1. ст. 165 та ст. 186 ЦПК України).
2) Обов’язок матері дитини щодо сплати аліментів був відсутній, оскільки дитина офіційно жила разом із нею і саме така особа має право звертатися до суду щодо стягнення аліментів на дитину. Натомість, у батька дітей таке право було взагалі відсутнє.
На щастя, суд першої інстанції «почув» доводи матері дитини і визнав судовий наказ таким, що не підлягає виконанню. Нерви та душевний спокій, звичайно, були потріпані, однак справедливість відновлена. Знайте свої права та вмійте правильно їх захищати. У випадку прийняття щодо Вас незаконного судового наказу про стягнення аліментів Ви вже знаєте як діяти в таких випадках.