Свідоцький імунітет як гарантія захисту персональних даних у сфері охорони здоров’я та конфіденційної інформації після смерті особи
З-поміж процесуальних джерел доказів у ч. 2 ст. 84 КПК України визначено показання. Показання — це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. У п. 2 ч. 2 ст. 65 КПК України зазначено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи не можуть бути допитані як свідки про відомості, які становлять лікарську таємницю. Звільнення від окресленого професійного обов’язку може бути здійснено лише особою, яка довірила зазначеним вище особам відомості, які становлять лікарську таємницю. Обсяг відомостей, які можуть бути правомірно розголошенні, також визначає особа, яка їх надала, тобто це пацієнт чи його законний представник.
У рішення ЄСПЛ у справі «Z. проти Фінляндії» (Z. v. Finland) від 25.01.1997, зокрема йдеться про те, що 23 вересня 1992 р. старший лікар L. подав скаргу парламентському уповноваженому з прав людини на рішення суду, яке зобов’язувало його давати показання. У своєму висновку від 5 лютого 1993 р. парламентський уповноважений з прав людини висловив міркування, що національне законодавство не було порушено та міський суд, розслідуючи злочин, належним чином зрівноважив публічний інтерес і право заявниці на збереження медичної таємниці. ЄСПЛ враховує те, що захист особистої інформації, не лише медичної, надзвичайно важливий для реалізації особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції. Повага до конфіденційності інформації про стан свого здоров’я є невід’ємним принципом правових систем країн – учасниць Конвенції. Визначальною є не лише повага до медичної таємниці пацієнта, а й забезпечення його довіри до медичної професії та медичних послуг загалом. Отже, внутрішнє законодавство повинно забезпечувати гарантії, достатні для запобігання передання або розголошення медичної таємниці, що може суперечити положенням ст. 8 Конвенції (див. п. “с” ст. 3, 5, 6 та 9 Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматичною обробкою особистих даних 1981 р.).
У новій редакції ЦПК України (ст. 70), з-поміж суб’єктів, які не підлягають допиту як свідки, вилучено осіб, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, ― про такі відомості, тобто до цього кола належали як медичні працівники, так і інші особи, які працюють у сфері охорони здоров’я (для прикладу, працівники управлінь і департаментів охорони здоров’я).
ЦПК України сьогодні не лише не удосконалив редакцію, яка існувала в ст. 51 ЦПК України (чинна до змін), а загалом виключив з кола осіб, які не можуть бути допитані як свідки, суб’єктів, які зобов’язані зберігати лікарську таємницю, чим поставив під загрозу порушення прав людини, зокрема права, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі ― Конвенція) (1950, ратиф. 1997).
Для оптимізації правореалізації та правозастосування, вважаємо за необхідне: 1) внести зміни до ст. 70 ЦПК України, розширивши коло суб’єктів, які не можуть бути допитані як свідки з чітким алгоритмом правомірного розголошення інформації, що становить об’єкт лікарської таємниці; 2) змінити практику на етапі досудового розслідування: при складанні протоколу допиту свідка слідчим чи прокурором вносити до такого протоколу при допиті медичного працівника або інших осіб, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо інформацію, що становить об’єкт лікарської таємниці, дані про їхнє право відмовитись давати показання щодо таких відомостей за ст. 65 КПК України. Сьогодні у слідчій практиці такі протоколи – це рідкісне явище; 3) пам’ятати, що звільнення від професійного обов’язку має здійснюватися компетентною особою окремо як на етапі досудового розслідування, так і на етапі судового провадження з огляду на принцип безпосереднього дослідження показань (ст. 23 КПК України); 4) нормативно вирішити питання, хто управнений звільняти від обов’язку зберігати професійну таємницю, якщо особа, що довірила медичному працівнику чи іншим особам такі відомості, померла. Слід відзначити, що, відповідно до ст. 7 Закону України «Про поховання та похоронну справу», держава гарантує конфіденційність інформації про померлого. Відтак, обов’язок медичного працівника за п. «г» ч. 1 ст. 78 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» зберігати лікарську таємницю не має «строку давності». У зв’язку з нормативною нечіткістю, вважаємо, що сьогодні таке звільнення у письмовій формі повинен надавати процесуальний потерпілий, яким у категорії медичних справ, в основному, є член сім’ї або близький родич. У листі-відповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини №2/9-К30665517/26-131 від 25.01.2018 р. (Лист-відповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини №2/9-К30665517/26-131 від 25.01.2018 р. Медичне право. № 1(21). 2018. С. 161) йдеться, що інформація про померлу особу може надаватись членам її сім’ї, близьким особам та родичам, якщо така інформація необхідна їм для реалізації їх прав, свобод і законних інтересів, за умови підтвердження родинного зв’язку, а також зазначено, що відомості про померлу особу, яка була членом сім’ї чи близьким родичем запитувача інформації про неї, які стосуються їхніх особистих майнових або немайнових відносин, можуть розглядатись як персональні дані особи, яка запитує інформацію про померлу особу. Отож, доходимо висновку, що таке звільнення може здійснюватись членом сім’ї або близьким родичем.
Аналогічною є і національна судова практика. В Ухвалі колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справах та справ про адміністративні правопорушення апеляційного суду Донецької області (справа № 236/748/17; провадження 11-кп/775/77/2018) (https://cutt.ly/W9bJ7BL) зазначено: «Крім того, відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 65 КК України не можуть бути допитані як свідки медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи – про відомості, які становлять лікарську таємницю.
Суд першої інстанції в порушення зазначених вимог закону, допитав в якості свідка лікаря ОСОБА_4 з приводу надання інформації отриманої при лікуванні пацієнта ОСОБА_3.
Відповідно до ч. 3 ст. 65 КК України особи, передбачені пунктами 1-5 частини другої цієї статті, з приводу зазначених довірених відомостей можуть бути звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості, у визначеному нею обсязі. Таке звільнення здійснюється у письмовій формі за підписом особи, що довірила зазначені відомості.
Згідно матеріалів кримінального провадження та технічного запису судового засідання, обвинуваченим ОСОБА_3 не надавалась згода на розголошення відомостей наданих під час його лікування в «Міський наркологічний диспансер м. Слов’янська».
Свідоцький імунітет тісно пов’язаний з правом особи на таємницю про стан здоров’я за національним законодавством і правом на повагу до свого приватного і сімейного життя за Конвенцією. Отже, алгоритм свідоцького імунітету є важливою гарантією захисту персональних даних особи, а також конфіденційної інформації після смерті особи.
Матеріал підготовлено в рамках Міжнародного дня захисту персональних даних