Вища школа адвокатури НААУ спільно з Комітетом медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ вестимуть щотижневу рубрику «Огляд рішень Європейського суду з прав людини у сфері охорони здоров’я»
Матеріал підготувала Ірина Сенюта, д.ю.н., адвокат, голова Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ, керівник Центру медичного права ВША НААУ

Назва, посилання на рішення ЄСПЛ

Bigović v. Montenegro
http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-191721

Дата ухвалення та набуття остаточного: 19.03.2019 р. та 19.06.2019 р.

Обставини справи:
Заявник, громадянин Чорногорії, народився в 1976 р. Зараз він відбуває 30-річний термін ув'язнення у Спужі (Чорногорія), серед іншого, за вбивство старшого слідчого поліції.
Справа стосувалася його скарг на затримання, включаючи погані умови та неадекватну медичну допомогу.
Пан Бігович був заарештований у лютому 2006 р. та поміщений під варту. Його затримання було продовжено протягом наступних чотирьох років та семи місяців. Він був засуджений у 2012 р. Протягом ув'язнення він страждав від різних захворювань, включаючи виразковий коліт, катаракту, проблеми з колінами та депресію. Його оглядали та лікували як лікарі в'язниці, так і зовнішні фахівці, йому прописали ліки та спеціальну дієту, зробили операцію.

Він невдало неодноразово звертався про звільнення, насамперед з причин здоров'я, при цьому скаржившись на тривалість і відсутність перегляду його досудового ув'язнення, а також неналежну медичну допомогу та погані умови тримання під вартою. Такі ж скарги він висловлював, оскаржуючи свої засудження перед судами та нарешті перед Конституційним Судом, також без успіху.

Правова позиція:

Що стосується цієї справи, Суд насамперед зазначає такі позитивні моменти.
(a) Окрім отримання медичної допомоги у в'язниці, заявника також неодноразово обстежували та лікували в різних медичних закладах по всій Чорногорії, що включало декілька госпіталізацій.

(b) Незважаючи на те, що вони не були зобов'язані законодавством, державні органи ввели деякі дози ВДЗ (препарату Vedolizumab). Оскільки він не входив до ліків, які охоплюються Фондом охорони здоров'я, його витрати повинні були покривати пацієнти, ув'язнені не є винятком. Хоча заявник стверджував, що це не було лікування, яке він обрав, з доданих медичних звітів випливає, що ВДЗ був призначений, тому що він відмовився від операції, а згодом він також не хотів госпіталізуватися. Лікарі рекомендували уникати операції лише після того, як він почав лікування ВДЗ. З матеріалів справи також видно, що, незважаючи на певні коливання, цей аспект стану здоров'я заявника покращився.

(с) Перший раз, коли обов’язковий огляд був зазначений, відбувся 13.01.2014 р. Потім заявника було обстежено 04.02.2014 р. в двох офтальмологічних клініках та було проведено операцію 27.03.2014 р. Хоча зазначається, що заявник платив за цю операцію також зазначається, що він не оскаржував твердження уряду про те, що він ніколи не прагнув відшкодування цих витрат на внутрішньому рівні.

(d) Хоча заявник ще не отримав ендопротезування, держава-респондент вжила низку інших заходів, спрямованих на усунення проблеми, пов’язаної з коліном. Зокрема, заявникові було рекомендовано операцію на коліні якнайшвидше 28.03.2015 р. та операцію, яка відбулася 24.04.2015 р., тобто менше ніж за місяць. Рекомендоване реабілітаційне лікування в Інституті Ігало було належним чином санкціоновано Вищим судом загалом протягом трьох місяців, держава покрила витрати охоронців, які супроводжували заявника, оскільки це чітко випливає з рахунків, поданих до Суду. Далі у зв'язку з цим зазначається, що заявник не звернувся до Фонду медичного страхування для попереднього затвердження такого лікування, що було стандартною процедурою, коли реабілітація повинна покриватися державою. Навпаки, він неодноразово заявляв, що він чи його родина прокриють ці витрати. Нарешті, він не домагався відшкодування коштів на внутрішньому рівні. Також зазначається, що заявник мав проблеми з ногами задовго до того, як його затримали.

Під час подальшого розгляду Судом скарги заявника на підставі відсутності належної медичної допомоги Суд наголошує на необхідності утримуватися від вивчення окремих аспектів самостійно та у відриві від усієї медичної допомоги, що надається заявникові регулярно та протягом багатьох років. Іншими словами, Суд прийме загальну оцінку під час перевірки того, чи був досягнутий мінімальний рівень жорстокості за змістом ст. 3 Конвенції.

Що стосується дієти заявника при виразковому коліті, Суд зазначає, що йому було призначено спеціальну дієту при лікуванні захворювання. Хоча в матеріалах справи немає деталей щодо того, з чого складається конкретна дієта, або їжа, яка подається в слідчому ізоляторі, з матеріалів справи видно, що слідчий ізолятор не міг цього передбачити, як підтвердив лікар в'язниці у червні 2015 р. Суд повторює, що обов'язок національних органів щодо забезпечення здоров'я та загального добробуту ув'язнених включає, зокрема, обов'язок належного годування ув'язнених. У зв'язку з цим Суд зауважує, що суддя Вищого суду надав дозвіл ще 09.12.2013 р. сім'ї заявника забезпечувати належним харчуванням заявника раз на тиждень. Незважаючи на те, що було б краще, якби встановлена дієта могла бути забезпечена в’язницею, це той факт, що може викликати занепокоєння, Суд зауважує, що заявник взагалі не залишився без належної їжі, а держава-відповідач вжила заходів для подолання ситуації, що склалася, хоча б за допомогою сім'ї заявника.

Далі зазначається, що заявник не проходив психіатричне обстеження з 23.08.2016 р., хоча йому рекомендували провести наступне через «один або два місяці». Суд, однак, зауважує, що в матеріалах справи немає вказівки на те, що рекомендоване обстеження було визнано терміновим або необхідним для лікування важкого психічного розладу чи загрози життю. Не існує жодних доказів, які свідчать, що відсутність оперативного обстеження спровокувало подальші страждання заявника. Нарешті, Суд зауважує, що працівники в'язниці відвідували медичні огляди заявника, включаючи психіатричні огляди та колоноскопію. Уряд стверджував, що це відповідає законодавству.

Суд спочатку зазначає, що пам’ятає про важливість медичної конфіденційності, на яку не слід посягати, якщо це не є строго необхідним у конкретних обставинах справи, оскільки страждання, безумовно, можуть бути спричинені присутністю в’язничних наглядачів під час відвідування лікарні. Однак Суд визнає, що можуть бути ситуації, коли ув'язненого потрібно доставити до медичного закладу за межами в'язниці, щоб отримати лікування, яке сама в'язниця не може забезпечити. Такі ситуації неминуче можуть спричинити за собою ризик ув'язнених, які ухиляються від ув'язнення або становлять небезпеку для себе, чи для когось іншого (наприклад, медичного персоналу чи інших пацієнтів). Суд також пам'ятає той факт, що не можна очікувати, що медичні працівники звичайних державних лікарень мають такий самий рівень підготовки, як офіцери в'язниць, для подолання можливих ризиків, пов'язаних із непередбачуваною чи насильницькою поведінкою в'язнів. Державні органи влади повинні бути особливо пильними, коли вони мають достатньо попередніх знань про можливу небезпеку, яку може становити ув'язнений, зокрема такі, як заявник, засуджений за найважчі види злочинів (наприклад, вбивство, спроби втечі чи насильницької поведінки).

Отож, Суд визнає загрозу безпеці, яку представляє той факт, що до відповідного часу заявнику було призначено суворе покарання за низку злочинів, включаючи вбивство з обтяжуючими обставинами. З іншого боку, він також зазначає, що, при наданні допомоги заявнику в лікарні у в'язниці, не було надано ретельного профілю ризику, аналізуючи, наприклад, чи дотримувався він тюремного режиму, чи був він імпульсивним, маніпулятивним, насильницьким, агресивним або здатним напасти на інших або нанести собі шкоду. Однак Суд знову повторює, що він не вважає, що в конкретних обставинах цієї справи є виправданим розглядати цей аспект у відриві від усієї медичної допомоги, яка справді була надана заявнику протягом значного періоду часу. За цих обставин, спираючись на наявні докази та оцінюючи відповідні факти в цілому, Суд доходить висновку, що присутність наглядачів під час медичних оглядів не забезпечила достатнього рівня жорстокості, який спричинив би порушення ст. 3 Конвенції.

Констатоване порушення: відсутнє порушення ст. 3 Конвенції.