Ольга Поєдинок,
к.ю.н., адвокат, доцент кафедри міжнародного права
Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка,
голова правління Студії сучасного права, голова Комітету НААУ з питань юридичної освіти

Концепція дружнього до дітей правосуддя, яка лягла в основу методичних рекомендацій для адвокатів «Найкращі інтереси дитини у цивільному провадженні», підготовлених Комітетом НААУ з сімейного права у співпраці з Центром сімейно-правових досліджень та Вищою школою адвокатури НААУ, ґрунтується на багатьох міжнародних документах, найважливішим із яких є Конвенція про права дитини, що вже давно стала частиною правової системи України. Конвенція про права дитини є міжнародним договором у значенні підпункту «а» пункту 1 статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів та міжнародним договором України у значенні статті 2 Закону України «Про міжнародні договори України».

Стаття 9 Конституції України проголошує: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів згода на обов’язковість міжнародного договору державою може надаватись не лише шляхом ратифікації, а й в інші способи. У Конституції України йдеться лише про надання згоди на обов’язковість договору Верховною Радою, інші ж способи надання згоди на обов’язковість міжнародного договору в Основному Законі не згадуються. На вирішення цього питання спрямовані деякі з положень Закону України «Про міжнародні договори України».

Так, частина перша статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачає, що «чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права». Стаття 19 проголошує: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».
Отже, Закон України «Про міжнародні договори України» встановлює пріоритет норм міжнародного права, відображених у міжнародних договорах, над нормами відповідних актів національного законодавства (крім Конституції, яка має найвищу юридичну силу і по відношенню до актів національного законодавства, і по відношенню до міжнародних договорів), тому якщо міжнародний договір і відповідний акт законодавства України, які мають однаковий предмет правового регулювання, містять норми, що суперечать одна одній, то застосуванню підлягають правила міжнародного договору.

З метою полегшення застосування українськими судами міжнародних договорів Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 19.12.2014 прийняв Постанову № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя», у якій роз’яснив, серед іншого, що: «суди при застосуванні міжнародних договорів України під час здійснення правосуддя мають враховувати, що частиною національного законодавства слід розглядати не тільки ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори України, а й ті міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано в інших формах, погоджених сторонами, наприклад, шляхом «підписання», «прийняття», «затвердження» і «приєднання», за допомогою яких держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов’язковість для неї договору… Під час розгляду справ, вирішуючи (долаючи) колізію між нормою міжнародного договору, який набрав чинності для України не шляхом надання згоди Верховною Радою України на його обов’язковість у формі ратифікації, і нормою іншого акта законодавства України, слід враховувати юридичну силу акта законодавства, яким було надано згоду на обов’язковість міжнародного договору України… Норми такого міжнародного договору застосовуються в порядку, передбаченому для відповідного акта законодавства України, з урахуванням співвідношення законодавчого акта і підзаконного нормативно-правового акта. Частиною правової системи України є також міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, згідно з якими Україна як держава – правонаступниця Української РСР продовжує здійснювати міжнародні права і обов’язки… Україна також є правонаступницею прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки…» (пункт 2). Останнє положення є важливим у випадку Конвенції про права дитини, оскільки згода на її обов’язковість була надана не Верховною Радою України, а Верховною Радою Української РСР.

Що ж до факультативних протоколів, то у теорії та практиці права міжнародних договорів факультативним протоколом називають різновид багатостороннього міжнародного договору у формі самостійного документа, текст якого приймається у зв’язку з укладенням основного договору як додаток до нього, проте не є його невід’ємною частиною. У факультативному протоколі закріплюється домовленість низки учасників такого договору щодо питань, з яких не досягнуто загальної згоди всіх сторін основного договору. Він також може бути відкритим для участі третіх держав, покликаних забезпечити виконання зобов’язань за основним договором. Участь сторін основного договору у факультативному протоколі є необов’язковою (факультативною).

До Конвенції про права дитини, що є основним міжнародним договором, існує три факультативних протоколи:

— Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії від 25.05.2000. Серед іншого, цей документ містить визначення понять «торгівля дітьми», «дитяча проституція» і «дитяча порнографія», а також зобов’язує держави криміналізувати відповідні діяння та вживати всіх заходів для попередження цих явищ. Україна ратифікувала цей міжнародний договір 03.04.2003 без заяв і застережень;

— Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах від 25.05.2000. Протокол, передусім, зобов’язує держав-учасниць забезпечувати, щоб військовослужбовці їхніх збройних сил, які не досягли 18-річного віку, не брали прямої участі у військових діях, а також щоб такі особи не підлягали обов’язковому призову до їхніх збройних сил. Україна ратифікувала цей міжнародний договір 23.06.2004 із такою заявою: «Україна підтверджує зобов’язання, взяті на себе відповідно до статті 38 Конвенції про права дитини у випадку збройних конфліктів і які мають відношення до дітей, та, посилаючись на пункт 2 статті 3 цього Протоколу, заявляє, що мінімальний вік добровільного вступу (за контрактом) на військову службу до національних збройних сил становить 18 років. Україна відповідно до положень національного законодавства гарантує додержання виключного принципу добровільності у процесі прийняття громадян на військову службу за контрактом, без будь-яких проявів насильницького чи примусового характеру» (текст заяви подано в редакції Закону № 1073-VI від 05.03.2009);

— Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо процедури повідомлень від 19.12.2011. Цим документом було істотно розширено коло повноважень Комітету з прав дитини, створеного Конвенцією про права дитини, за рахунок процедур повідомлень і розслідування. Надаючи згоду на обов’язковість цього міжнародного договору 16.03.2016, Україна зробила таку заяву: «Україна заявляє, що на період тимчасової окупації частини території України – Автономної Республіки Крим і міста Севастополя – внаслідок збройної агресії Російської Федерації та до повного відновлення конституційного порядку та ефективного контролю України на цій окупованій території, а також в окремих районах Донецької та Луганської областей України застосування та/або виконання Україною зобов’язань за Факультативним протоколом до Конвенції про права дитини щодо процедури повідомлень стосовно зазначеної окупованої та не контрольованої українською владою території України є обмеженим і не гарантується».

Утім, згадані процедури повідомлень і розслідування не були первинними функціями Комітету: як зазначено в статті 43 Конвенції про права дитини, метою діяльності цього органу є розгляд прогресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов’язань, взятих згідно з цим міжнародним договором. Стаття 44 Конвенції передбачає систему доповідей: держави-учасниці зобов’язані подавати Комітету через Генерального секретаря ООН доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та про прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав. Подання таких доповідей відбувається протягом двох років після набуття чинності Конвенцією для відповідної держави-учасниці, а надалі – кожні п’ять років. У доповідях повинні зазначатися фактори і труднощі, якщо такі є, що впливають на ступінь виконання зобов’язань за цією Конвенцією, а також достатню інформацію, щоб забезпечити Комітету повне розуміння дії Конвенції у даній країні. Комітет може запитувати у Держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується здійснення цієї Конвенції. Держави-учасниці повинні забезпечувати широку гласність своїм доповідям у власних країнах.

Комітет може запропонувати іншим органам ООН подавати доповіді про здійснення Конвенції у галузях, що входять до сфери їх діяльності (стаття 45 Конвенції). Крім того, Комітет з прав дитини заохочує неурядові організації надавати «альтернативні» доповіді, які забезпечують цей орган більш повним і часто більш критичним (порівняно з урядовими доповідями) аналізом ситуації у сфері прав дітей у певній країні. Відповідно, українські адвокати можуть долучитися до підготовки таких «альтернативних» звітів щодо України для Комітету.

Унаслідок розгляду доповідей Комітет може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, які направляються будь-якій зацікавленій Державі-учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї ООН поряд із зауваженнями Держав-учасниць, якщо такі є. В українських судах такі зауваження Комітету можуть бути використані через посилання на пункт 11 Постанови № 13 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19.12.2014, де, серед іншого, зазначено, що «[у] разі виникнення труднощів із застосуванням міжнародних договорів України суди при здійсненні правосуддя можуть використовувати акти та рішення міжнародних організацій, спеціалізованих органів, які мають повноваження щодо тлумачення відповідних міжнародних договорів або врегулювання спорів щодо тлумачення».