Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 7 грудня 2017 року № 2229-VIII встановлено, що домашнє насильство – це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь (п. 3 ч. 1 ст. 1).

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція) Сторони забезпечують, щоб розслідування або кримінальне переслідування правопорушень, установлених відповідно до ст.ст. 35, 36, 37, 38 та 39 Конвенції (фізичне насильство; сексуальне насильство, у тому числі зґвалтування; примусовий шлюб; каліцтво жіночих геніталій; примусовий аборт та примусова стерилізація), не залежали цілком від повідомлення або скарги, поданої жертвою, якщо правопорушення було вчинено цілком або частково на її території, і щоб провадження могло продовжуватися навіть, якщо жертва відкликає свою заяву або скаргу.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 287 КПК України кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, крім кримінального провадження щодо кримінального правопорушення, пов’язаного з домашнім насильством (редакція від 17.06.2020 року).

Разом з тим, незважаючи на імперативність наведених положень, на практиці мають місце випадки їх недотримання. Так, у Постанові Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 3 листопада 2022 року (справа № 367/3236/19) констатується, що доводи касаційних скарг представника потерпілої та прокурора зводяться до того, що суди безпідставно закрили кримінальне провадження на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України, оскільки прокурор не відмовлявся від підтримання державного обвинувачення, а неявку потерпілої в судові засідання суд першої інстанції помилково сприйняв як відмову від підтримання обвинувачення.

Як вбачалося з матеріалів кримінального провадження захисник ОСОБА_8 подав до місцевого суду клопотання про закриття кримінального провадження з мотивів неявки потерпілої ОСОБА_2 у судові засідання 25 березня, 20 квітня, 03 липня та 06 серпня 2021 року без поважних причин. Стверджував, що вона була належним чином повідомлена про дату та час проведення судових засідань, а тому така її поведінка свідчить, що вона відмовилась від обвинувачення.

В оскаржуваній ухвалі місцевий суд погодився із твердженнями захисника та закрив кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з тим, що на підставі положень ч. 1 ст. 477 КПК пред`явлене йому обвинувачення є приватним, а потерпіла не з`явилася в судові засідання 13 разів, не повідомила про причини своєї неявки, а тому цей суд прирівняв таку поведінку потерпілої до відмови від приватного обвинувачення.

Представник потерпілої не погодився з ухвалою місцевого суду та подав на неї апеляційну скаргу, яку апеляційним судом було залишено без задоволення.

На обґрунтування свого рішення суд апеляційної інстанції вказав, що місцевий суд вмотивовано закрив кримінальне провадження з врахуванням неприбуття потерпілої в судові засідання з березня 2020 року по серпень 2021 року без поважних причин, які неодноразово відкладалися з цих підстав. Також суд апеляційної інстанції звернув увагу на позицію прокурора у місцевому суді, яка не заперечувала щодо закриття кримінального провадження у зв`язку із неодноразовою неявкою потерпілої в судові засідання без поважних причин.

Однак колегія суддів вважає, що мотиви оскаржуваних судових рішень ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм кримінального процесуального законодавства.

Також Верховний Суд звернув увагу на те, що правила відмови від підтримання державного обвинувачення встановлено ст. 340 КПК України, ч. 1 якої встановлено, що якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред`явлене особі обвинувачення не підтверджується, він після виконання вимог статті 341 цього Кодексу повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення і викласти мотиви відмови у своїй постанові, яка долучається до матеріалів кримінального провадження. Копія постанови надається обвинуваченому, його захиснику, потерпілому, його представнику та законним представникам, а також представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.

Також норми ст. 340 КПК України регламентують подальшу процедуру розгляду кримінального провадження внаслідок відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, зокрема:

• головуючий роз`яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді;
• якщо потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді, головуючий надає йому час, необхідний для підготовки до судового розгляду, а кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.

Частиною 6 ст. 340 КПК України передбачено, що повторне неприбуття в судове засідання потерпілого, який був викликаний у встановленому цим Кодексом порядку (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом у інший спосіб), без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття після настання обставин, передбачених у частинах другій і третій цієї статті, прирівнюється до його відмови від обвинувачення і має наслідком закриття кримінального провадження за відповідним обвинуваченням.

Стаття 340 КПК України викладена законодавцем у певній послідовності і це означає, що одній дії повинна передувати інша, з огляду на що суд вправі застосувати положення ч. 6 ст. 340 КПК України лише після відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Проте матеріали цього кримінального провадження свідчать, що прокурор у суді першої інстанції не відмовлялася від підтримання державного обвинувачення.

Не містять матеріали кримінального провадження й постанови про таку відмову як того вимагають правила ч. 1 ст. 340 КПК України.

Безумовно кримінальне провадження щодо кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 125 КК України за правилами КПК може бути розпочато лише за заявою потерпілого (ч. 1 ст. 477 КПК України), однак застосуванню ч. 6 ст.340 КПК України повинна передувати відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення, оскільки без такої, навіть за умови неявки потерпілої у судові засідання, не можна вважати, що кримінальне провадження набуло форми приватного і прирівнювати таку неявку до відмови від обвинувачення. Адже відповідне обвинувачення набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення, якщо потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді.

Однак таких обставин у цьому кримінальному провадженні Судом не встановлено.

Водночас у цьому кримінальному провадженні місцевий суд залишив поза належною увагою положення ст. 325 КПК України, згідно з якою, якщо в судове засідання не прибув за викликом потерпілий, який належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, суд, заслухавши думку учасників судового провадження, залежно від того, чи можливо за його відсутності з`ясувати всі обставини під час судового розгляду, вирішує питання про проведення судового розгляду без потерпілого або про відкладення судового розгляду. Суд має право накласти грошове стягнення на потерпілого у випадках та порядку, передбачених главою 12 цього Кодексу.

Суд першої інстанції не використав названих можливостей, наданих КПК України, в повній мірі та не забезпечив належного розгляду кримінального провадження.

Під час апеляційного перегляду ухвали місцевого суду суд апеляційної інстанції не усунув названих порушень КПК, які допустив суд першої інстанції, та формально розглянув апеляційну скаргу представника потерпілої.

За результатами розгляду касаційні скарги прокурора та представника потерпілої колегією суддів встановлено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, у зв`язку з чим оскаржувані судові рішення були скасовані і було призначено новий розгляд у суді першої інстанції.

Постанова Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 3 листопада 2022 року (справа № 367/3236/19) доступна за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/107140835

Матеріал підготовлено в рамках міжнародної кампанії “16 днів проти насильства“ Георгієм Поповим – адвокат, доктор юридичних наук, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики Академії адвокатури України, національний експерт Ради Європи