У рішенні Hood v. The United Kingdom (заява № 27267/95) зауважується, що заявник, Девід Гуд, – громадянин Сполученого Королівства, 1970 року народження, жив у Сполученому Королівстві. На час подій, про які йдеться у справі, він служив у сухопутних військах Британської армії.

До зазначених подій заявник тричі самовільно залишав свою частину у Німеччині. Перед третім самовільним залишенням місця служби його було взято під варту до розгляду військовим трибуналом справи за обвинуваченням у нападі (пізніше це обвинувачення було знято). Він перебував поза місцем служби майже два з половиною роки, поки не здався цивільній поліції у грудні 1993 року.

11 травня 1994 року заявник не повернувся до частини після двотижневої відпустки (це була його четверте самовільне залишення місця служби). 27 листопада 1994 року він був заарештований у себе вдома цивільною поліцією, а 28 листопада 1994 року під армійським конвоєм його відправили на військову базу «Бромптон Беррекс» (Brompton Barracks). У Суді сторони висловлювали протилежні думки щодо того, чи постав тоді, 29 листопада 1994 року, заявник перед своїм військовим командиром.

До розгляду справи військовим трибуналом заявник перебував під суворим арештом у камері в приміщенні гауптвахти, під наглядом охоронця, за винятком кількох моментів, коли його відвозили до госпіталю для надання психіатричної допомоги.

У грудні 1994 року, або близько того, заявника було поінформовано, що після Різдва він постане перед начальником відділу особового складу своєї частини. До Різдва він найняв адвоката, який надавав йому правову допомогу до 17 січня 1995 року. 4 січня 1995 року заявник постав перед начальником відділу особового складу частини і одержав виписку з матеріалів справи. Його попросили прочитати виписку і перевірити, чи все у ній правильно.

Керуючись рекомендаціями першого адвоката, заявник підготував власну заяву, а також одержав заяву від своєї подружки; ці заяви були написані, відповідно, 4 і 19 січня 1995 року. Заявник подав обидві заяви начальникові відділу особового складу 20 січня 1995 року, після чого їх долучили до виписки з матеріалів справи. Згодом заявник за розпорядженням командира був переданий до рук військового трибуналу і звернувся до військової влади з проханням про надання правової допомоги. Обвинувальний акт, датований 25 січня 1995 року містив два обвинувачення у самовільній відлучці та ще два у дезертирстві, на підставі Закону про сухопутні війська 1955 року.

Хоча заявник переговорив зі своїм теперішнім адвокатом на початку лютого, той не починав працювати на заявника, поки не було одержано дозволу на правову допомогу, про що повідомлялось у листі Міністерства оборони, датованому 14 лютого 1995 року.

Відповідно до повідомлення, датованого 17 березня 1995 року, було скликано військовий трибунал, який мав розглянути обвинувачення проти заявника. Засідання трибуналу відбулося 3 і 4 квітня 1995 року. Заступником офіцера обвинувача був начальник відділу особового складу частини. Заявник, який мав юридичного представника, відмовився визнати себе винним.

Після затвердження та опублікування вироку заявник оскаржив рішення трибуналу. Листом від 13 липня 1995 року заявника було поінформовано, що його апеляція до Військової колеґії була відхилена. Прохання про звільнення, подане ним до окремого судді Військового апеляційного суду, було відхилено 13 вересня 1995 року; його наступна апеляція до пленуму Військового апеляційного суду була також відхилена 18 березня 1996 року.

За результатами розгляду заяви Європейським судом з прав людини було ухвалено рішення про те, що мало місце порушення п.п. 3, 5 ст. 5, п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

У рішенні Beker v. Turkey (заява № 27866/03) зазначається, що заявники – близькі родичі (мати, сестра та брати) армійського капрала Бекера. Вранці 8 березня 2001 р. Бекера було виявлено з кульовим пораненням у спальному приміщенні військових казарм, де розміщувався його підрозділ. Він був ще живий, але помер до того, як його доправили до шпиталю. Того ж дня військовий слідчий провів огляд спального приміщення. Пістолет, що належав іншій особі, був виявлений неподалік того місця, де лежав Бекер, однак точну відстань не було встановлено.

Пістолет знаходився на бойовому зводі, з нього стріляли двічі, третій постріл дав осічку. Медичним оглядом було встановлено, що постріл зроблено впритул, і вхідний отвір кулі розташовувався на два сантиметри вище лівої брови Бекера. Судово-медична експертиза виявила сліди пороху на зовнішній стороні його правої руки.

Європейський Суд зазначив, що саме на державу покладається тягар надання переконливих пояснень травм та загибелі, які мали місце не лише під час тримання під вартою, а й в інших сферах, які перебувають під винятковим контролем влади. Подія, що оспорюється, сталася у військових казармах, розслідування здійснювалося військовою владою, а всі свідки були військовослужбовцями.

Отже, держава зобов’язана надати переконливе пояснення смерті Бекера, тоді як Європейський Суд покликаний дати оцінку проведеному розслідуванню та його висновкам. Суд бере до уваги серйозні недоліки розслідування. Насамперед, слідчі органи, ймовірно, не пояснили того факту, що зброя стріляла двічі, і з неї намагалися вистрілити втретє. Навіть якщо припустити, що вперше Бекер схибив, він міг виконати свій намір вдруге, вистріливши собі в голову. Малоймовірно, щоб він міг після цього натиснути на спуск втретє, коли пістолет дав осічку.

Іншим незрозумілим аспектом розслідування є висновок військового прокурора про те, що Бекер вистрілив собі у праву частину голови, тоді як із протоколу розтину випливає, і держава-відповідач цього не заперечує, що насправді постіл було здійснено у ліву частину голови. Як стверджує держава-відповідач, це була помилка військового прокурора. Однак Європейський Суд не переконаний, що питання полягає саме у тому, що суд, який розглядав заперечення заявників на рішення про припинення справи, не звернув уваги на цю «фактичну помилку».

Крім того, ні пістолет, який був знайдений поряд з тілом Бекера, ні комірка, з якої він, ймовірно, його взяв, не піддавалися огляду на предмет відбитків пальців. Європейський Суд також вважає непереконливим твердження про те, що четверо підготовлених військовослужбовців, які перебували в приміщенні, де було здійснено постріли, не бачили події або що вони будучи шокованими закрили обличчя руками. Нарешті, Європейський Суд надає значення тому факту, що влада не надала жодної інформації сім’ї Бекера, крім протоколу розтину, не забезпечила їм можливість взяти участь у розслідуванні та не відповіла на їх клопотання про поновлення розслідування.

Таким чином, влада не лише позбавила заявників можливості захистити свої законні інтереси, але й виключила будь-який контроль за розслідуванням з боку суспільства. Європейський Суд дійшов висновку, що держава-відповідач не змогла встановити обставини смерті Бекера і, відповідно, несе за це відповідальніть.

За результатами розгляду наведеної заяви Європейський суд з прав людини зауважив, що мало місце порушення ст. 2 Конвенції.

У рішенні Nachova and others v. Bulgaria (заяви № 43577/98 та № 43579/98) заявники стверджували, що їхні близькі родичі, пан Кунчо Ангелов і пан Кіріл Петков, були вбиті пострілами з вогнепальної зброї працівниками військової поліції, з порушенням ст. 2 Конвенції. Також, на їхню думку, не було проведено жодного ефективного розслідування цих подій, попри вимоги ст.ст. 2 і 13 Конвенції. Вони також стверджували, що держава-відповідач порушила ст. 2, оскільки не виконала своє зобов’язання захистити за допомогою закону право на життя, і що спірні події були наслідком дискримінаційного ставлення стосовно осіб ромського походження, всупереч ст. 14 Конвенції в сукупності зі ст. 2. Так, зокрема, у 1996 році пан Ангелов і пан Петков, обидва у віці двадцяти одного року, проходили військову службу як призовники у будівельних військах армійського підрозділу, що мав споруджувати житлові будинки та інші цивільні об’єкти.

На початку 1996 року їх було заарештовано за неодноразове самовільне залишення місця служби. 22 травня 1996 року їх засудили, відповідно, до дев’яти і п’яти місяців тюремного ув’язнення. Раніше вони також були засуджені за крадіжку.

15 липня 1996 року вони втекли з будівництва, яке знаходилось поза в’язницею, і куди їх привезли на роботу, і сховались у бабусі пана Ангелова. Обидва вони не були озброєні.

Наступного дня їх відсутність помітили, і їхні імена були занесені до переліку осіб, яких розшукує військова поліція. Відділення військової поліції у місті Враца отримало ухвалу про їх арешт 16 липня 1996 року.

Офіцер, який командував відділенням, полковник Д., вирішив відправити чотирьох працівників військової поліції під командуванням майора Г., аби знайти і заарештувати двох чоловіків. Принаймні двоє військових знали хоча б одного з них чи навіть обох. Майор Г. мав знати село Лесура, оскільки, як стверджує секретар мерії, якого згодом допитували як свідка, його мати народилась у цьому селі.

Як наслідок, під час затримання військовослужбовці Ангелов і Петков загинули.

У своєму рішенні ЄСПЛ вказав, що держава-відповідач не виконала зобов’язання, покладені на неї відповідно до ст. 2 Конвенції, оскільки чинна нормативно-правова база щодо застосування сили зазнавала критики і, оскільки пан Ангелов і пан Петков були вбиті за обставин, коли застосування вогнепальної зброї для здійснення їх арешту було несумісним зі ст. 2 Конвенції. До того ж, було застосовано явно надмірну силу. Тому мало місце порушення ст. 2 Конвенції стосовно загибелі пана Ангелова і пана Петков.

За результатами розгляду справи Європейський суд з прав людини зазначив, що мали місце порушення ст. 2 Конвенції, а також ст. 14 в сукупності зі ст. 2 Конвенції.

Використані рішення:

1. Hood v. The United Kingdom (заява № 27267/95). https://cutt.ly/5wqNdQKe

2. Beker v. Turkey (заява № 27866/03). https://cutt.ly/FwqNdKdx

3. Nachova and others v. Bulgaria (заяви № 43577/98 та № 43579/98). https://cutt.ly/bwqNdMDb

Підготував Георгій Попов, адвокат, доктор юридичних наук, національний експерт Ради Європи, радник адвокатського об’єднання «Актум груп»