Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц (провадження №61-9103св22)

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (стаття 235 КЗпП України).

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов’язків.

Судами встановлено, що відповідно до наказу ДП «Морський торговельний порт «Чорноморськ» № 25-К 02 лютого 2021 року на підставі рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 грудня 2020 року у справі №501/2883/20 ОСОБА_1 поновлено на посаді управителя ресторану «Готельного комплексу «Моряк» ДП «Морський торговельний порт «Чорноморськ» (а. с. 33, 63), що і стало підставою для звернення позивача з позовом у цій справі.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору визначено статтею 233 КЗпП України.

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду, з`ясовуючи питання про те, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, дійшла таких правових висновків.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

Таким чином, у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Об`єднаної палати Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці.

Отже, право на заробітну плату не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту і такий висновок прямо випливає з указаної норми.

Позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються стягнення належної їй заробітної плати, яка відповідно до статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення до суду.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанцій, вирішуючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, неправильно застосував статтю 233 КЗпП України, що призвело до неправильного висновку про порушення ОСОБА_1 визначеного законом строку звернення до суду з позовом у цій справі та помилково скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Детальніше зі справою можна ознайомитися за посиланням: https://bit.ly/3ViYNDq