Підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є угода сторін. У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу.

За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення.

Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Отже, чинним законодавством не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору.

Для оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) необхідно з’ясовувати і доказувати:

• чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою;

• чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення;

• чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін;

• чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Так, приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін (див. постанови Верховного Суду від 31 серпня 2020 року по справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19), від 22 грудня 2020 року у справі № 183/7159/18 (провадження №61-9167св20) та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16).

Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18) та у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 листопада 2018 року в справі № 820/243/16 (адміністративне провадження №К/9901/11617/18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом працівника, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Відмовитись від домовленості про розірвання трудового договору за угодою сторін можна лише за згоди всіх сторін, тобто працівника та роботодавця. Суд першої інстанцій з цього приводу правильно зазначив, що факт подання позивачем відповідних заяв, хоч і не має юридичних наслідків, однак свідчить про відсутність свідомого волевиявлення працівника щодо звільнення з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 36 КЗпП України. Таким чином, заява про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Головного територіального управління юстиції у Харківській області за угодою сторін не містить ні дати її написання, ні волевиявлення (пропозиції) позивача на визначення конкретного строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати. Вчинена на заяві резолюція суб`єкта, уповноваженого на звільнення позивача, також не містить ні пропозиції, ні погодження строку, з якого трудовий договір може бути розірвано. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, що, в свою чергу, позбавляє відповідача права на звільнення ОСОБА_1 25 грудня 2015 року на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 лютого 2019 року в справі № 816/1389/16 (адміністративне провадження №К/9901/21827/18), на яку посилається позивач, вказано, що «недосягнення сторонами згоди щодо припинення трудового договору та відсутність узгодженої дати звільнення, позбавляє роботодавця права на звільнення працівника за угодою сторін. Вирішуючи спір, суди визнали звільнення позивача законним з огляду на наявність у матеріалах справи копії заяви, адресованої голові Держгеокадастру, від начальника управління Держгеокадастру у Хорольському районі Полтавської області ОСОБА_1, про її звільнення із займаної посади за угодою сторін. Водночас, суди не перевірили, чи було досягнуто між роботодавцем та працівником згоди з усіх основних умов угоди про припинення раніше укладеного між ними трудового договору, зокрема, щодо конкретного строку, з якого договір припиняється. Не містить заява ОСОБА_1 і дати її подання (написання), а висновок судів про те, що саме дату видання наказу про звільнення необхідно вважати датою досягнення згоди сторін на звільнення працівника, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року в справі № 335/8636/20 (провадження № 61-7650 св 22) вказано, що «не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України). Тлумачення положень частини третьої статті 40 КЗпП України свідчить про те, що закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не посилався на таку підставу позову, як його звільнення під час тимчасової непрацездатності, а тому в силу вимог частини шостої статті 367 ЦПК України така підстава позову судом апеляційної інстанції не приймається та не розглядається. Дійсно, позивачу було відомо про наявність у нього лікарняного листа на час пред`явлення позову, проте цей факт ним не зазначено у позові, лікарняний лист прихований під час розгляду справи у суді першої інстанції. Зазначене є зловживанням як правом (частина третя статті 13 ЦК України), так і зловживанням процесом, згідно з яким сторона зобов`язана «розкрити» докази, не приховувати докази (пункт 11 частини третьої статті 2, пункти 2, 4 частини другої статті 43, статті 44, 83 ЦПК України). Апеляційний суд також вірно зазначив, що на стадії апеляційного розгляду справи нові докази подаються виключно у порядку і на умовах, визначених частиною третьою статті 367 ЦПК України. Разом з тим, Верховний Суд зазначає, що відповідно до статті 2 ЦПК України (завдання та основні засади цивільного судочинства) суд зобов`язаний перевірити законність звільнення працівника, у тому числі під час тимчасової непрацездатності (пункти 1, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»), як, наприклад, і строк звернення до суду (з власної ініціативи), незалежно від того, чи посилається на це позивач. Цим самим забезпечується реалізація принципу верховенства права (частина перша статті 10 ЦПК України). Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні Конституційний Суд України, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення). З огляду викладене, суди попередніх інстанцій у порушення вищевказаних вимог трудового законодавства дійшли помилкового висновку про те, що на спірні правовідносини не поширюються положення частини третьої статті 40 КЗпП України, в якій міститься заборона звільнення працівника з роботи під час його тимчасової непрацездатності. Судами встановлено, що у період часу з 27 лютого 2020 року по 27 березня 2020 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному (т. 1, а. с. 14, 15, 78), а звільнено його з роботи з 28 лютого 2020 року. Отже, наслідки порушення гарантії, визначеної у частині третій статті 40 КЗпП України, слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності. Зважаючи на те, що у листку непрацездатності від 27 березня 2020 року позивачу зазначено стати до роботи 28 березня 2020 року, а, оскільки цей день не є робочим, тому датою припинення трудових правовідносин є 30 березня 2020 року. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670 цс19), та Верховний Суд у постановах: від 27 січня 2021 року у справі № 501/1928/18 (провадження № 61-15334св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 703/2695/19 (провадження № 61-14979св20), від 07 вересня 2022 року у справі № 686/14632/21 (провадження № 61-2978св22).

[…] у випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причинами того, що працівник не виконував свої трудові обов`язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця. Ураховуючи викладене, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. У випадку зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога по тимчасовій непрацездатності відповідно до положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 16 грудня 2020 року у справі № 541/1700/17 (провадження № 61-24472св18) та від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17 (провадження № 61-3100св20)».

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року у справі № 748/1266/21 (провадження № 61-4278св22).