Мобінг на роботі

Рішення ЄСПЛ від 06.02.2019 р. у справі «ВІСЕНТ ДЕЛЬ КАМППО проти Іспанії» (VICENT DEL CAMPO v. SPAN) (заява № 25527/13)

Обставини справи. Заявник народився в 1957 році і проживає в місті Вільявенте (Леон). Він працював викладачем, а також завідувачем кафедри в державній школі, Школі мистецтв і ремесел Леона (Escuela de Artes y Oficios de León). Один з його колег – викладач того ж факультету – подав на нього скаргу до органів управління освіти за психологічні домагання на робочому місці. Скаргу було відхилено на підставі того, що були відсутні будь-які утиски, а мали місце лише суперечки на роботі.

25 січня 2007 року колега звернулася до суду (recurso contencioso-administrativo). Вона стверджувала, що Заявник домагався її на робочому місці, зокрема, починаючи з 2000/01 навчального року, і що компетентні органи не вжили жодних заходів для запобігання цьому. Вона описала низку подій, в яких заявник нібито висунув проти неї неправдиві звинувачення і піддав її дискримінаційному та принизливому поводженню, неповазі, образам і погрозам вбити на роботі. Колега також вимагала від регіональної адміністрації Кастилії-Леона компенсації в розмірі 74 434,12 євро, а також поновлення на посаді викладача Школи мистецтв і ремесел Леона, вимагаючи вжити всіх необхідних заходів для запобігання будь-яким можливим ризикам, зокрема психосоціальним, на робочому місці.

Заявник не знав про провадження у справі. Його не викликали до суду, і він не був стороною у провадженні. Рішення було прийнято без залучення Заявника.

Позиція ЄСПЛ. Суд вважає, що у цій справі можна обґрунтовано припустити, що заявник не міг передбачити наслідки, які потягне для нього рішення Верховного Суду. З одного боку, він, як повідомляється, не знав про провадження у справі. Його не викликали до суду, і він не був стороною у провадженні, яке, крім того, було спрямоване виключно на визначення суворої відповідальності відповідного органу публічної адміністрації внаслідок професійних дій та бездіяльності посадових осіб при виконанні ними своїх обов’язків.

Крім того, скарга, подана проти нього його колегою щодо психологічних домагань на робочому місці, була раніше відхилена, і відповідний колега не вжив подальших заходів проти нього. Суд також наголошує на тому, що заявникові ніколи не було пред’явлено обвинувачення і не було доведено, що він вчинив будь-яке кримінальне правопорушення. Звідси випливає, що розкриття особи заявника в мотивувальній частині рішення Високого Суду не може вважатися передбачуваним наслідком дій самого заявника.

Суд визнає, що провадження у справах про відповідальність органів публічної адміністрації має специфічні особливості, які необхідно враховувати. Незважаючи на це, Суд зазначає, що Вищий суд не обмежився у своїй аргументації лише констатацією суворої відповідальності органу державної влади або висновком про те, що ситуація, від якої постраждав колега заявника, становила домагання на робочому місці, і що органи управління освітою, незважаючи на те, що вони знали про цю ситуацію, не вжили ефективних заходів для її запобігання або припинення. Він вийшов за рамки цього, заявивши, що поведінка заявника становила неодноразові психологічні переслідування. Високий Суд дійшов такого висновку, провівши ретельний аналіз фактів і наявних у нього доказів, які ідентифікували заявника, вказавши його повне ім’я та інші відповідні дані.

Суд також бере до уваги, що заявник повідомив, що він дізнався про провадження лише з публікації інформації в одній з леонських газет через деякий час після прийняття рішення. Це було прийнято національними судами і не було оскаржено Урядом. Це означає, що він дізнався про провадження лише приблизно через місяць після винесення рішення. Тобто більш ніж через п’ять років після того, як скаргу проти заявника було відхилено компетентними органами освіти і після того, як його колега подав позов з вимогою притягнути адміністрацію до відповідальності за стверджувані психологічні домагання на робочому місці.

З жодного з документів у матеріалах справи також не випливає, що заявниця була поінформована, допитана, викликана або будь-яким іншим чином повідомлена будь-яким іншим національним органом про останню скаргу її колеги. Суд також зазначає, що його колега, за повідомленнями, не вжила жодних (кримінальних або інших) судових заходів проти заявника після того, як скаргу про домагання, подану до органів освіти, було відхилено. Відповідно, заявник не мав можливості вимагати нерозголошення його особи або особистої інформації у Вищому Суді до винесення ним рішення. Таким чином, втручання у приватне життя заявника не супроводжувалося ефективними та адекватними гарантіями.

У світлі вищевикладеного Суд вважає, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя, спричинене рішенням Вищого суду, не було достатньо обґрунтованим за конкретних обставин справи і, незважаючи на межі розсуду національного суду в таких питаннях, було непропорційним переслідуваним законним цілям. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що, відхиливши його прохання стати стороною у справі про притягнення до відповідальності, порушеній проти органу державної влади, незважаючи на його прямий інтерес, йому не було надано можливості захистити себе від серйозних звинувачень в утисках на робочому місці, що порушило його право на доступ до суду. Заявник також стверджував, що відсутність ефективних засобів правового захисту для оскарження втручання в його право на репутацію та честь, на яке він скаржився за статтею 8, призвела до порушення статті 13 Конвенції.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/nu8kmazh

Підготувала Вікторія Поліщук, адвокат, медіатор, Голова Комітету з питань трудового права, керівник Центру трудового права та соціального забезпечення

З добіркою матеріалів Вікторії Поліщук «Мобінг на роботі: про що слід пам’ятати працівникам та роботодавцям?» можна ознайомитися за посиланням: http://tinyurl.com/52y5dk5u