Справа про заборону нелюдського та/або такого, що принижує гідність нелюдського та/або такого, що принижує гідність, поводження (стаття 3).
Заявниками є громадяни України та Естонії, які були працевлаштовані українською туристичною компанією як кейтеринговий та готельний персонал на круїзному лайнері Primexpress Island, судні, зареєстрованому в Україні. 7 вересня 2001 року судно прибуло і стало на якір у порту Лімасол на Кіпрі зі 142 членами екіпажу та 112 пасажирами на борту.
Обставини справи. 10 вересня 2001 року судно було заарештовано та заборонено виходити в море за рішенням суду до розгляду справи, порушеної членами екіпажу у Верховному Суді (юрисдикція Адміралтейського суду; далі – «Адміралтейський суд») з вимогою стягнути невиплачену заробітну плату із судна та його власників. П’ятий, шостий, сьомий і дев’ятий заявники також порушили подібні справи в лютому 2002 року. Їх представляв кіпрський адвокат. Члени екіпажу, які ініціювали провадження в Адміралтейському суді, були представлені не тими самими адвокатами, і що члени екіпажу, включаючи чотирьох заявників, які працювали в готелі та казино, були представлені іншим адвокатом, ніж капітан та інші члени екіпажу, які були найняті власниками судна. Після арешту судна заявникам та іншим членам екіпажу були видані дозволи на висадку, які дозволяли їм зійти на берег. Пасажири судна були репатрійовані в перші ж дні після арешту.
Оскільки власники судна були не в змозі нести витрати на утримання судна й виконувати свої фінансові зобов’язання перед екіпажем, 11 лютого 2002 року Адміралтейський суд видав наказ про продаж судна.
18 грудня 2002 року відбувся публічний аукціон з продажу судна. Була зроблена лише одна пропозиція. У результаті – пропозицію відхилено.
На той час більшість членів екіпажу, які розпочали судовий процес на Кіпрі щодо своєї заробітної плати, були репатрійовані. Окрім капітана судна, 53 члени екіпажу, у тому числі заявники, які продовжували залишатися на борту після арешту судна.
Рішенням від 23 грудня 2002 року Адміралтейський суд відхилив пропозицію щодо купівлі судна на публічних торгах як надто низьку та надав вказівки щодо питань, порушених Маршалом Адміралтейства. Зокрема, він наказав Адміралтейському маршалу припинити не пізніше 30 грудня 2002 року державне постачання продовольства всім особам на борту судна, за винятком чотирьох членів екіпажу, яких він і капітан судна вважали «мінімальним екіпажем», що забезпечує безпеку.
24 грудня 2002 року тридцять чотири члени екіпажу, що залишилися, виїхали до України. Капітан і дев’ятнадцять членів екіпажу, включаючи заявників і чотирьох членів «мінімального екіпажу безпеки», залишилися на судні.
Листом від 17 січня 2003 року капітан судна повідомив маршалу Адміралтейства, що п’ятнадцять членів екіпажу, які залишилися на судні, незважаючи на вказівки Адміралтейського суду, поводяться неадекватно (відмовляючись підкорятися наказам і майже щовечора вживають алкоголь) та створюють проблеми. Він заявив, що ситуація на судні погіршується з кожним днем, і висловив занепокоєння щодо ризику пожежі або інших пошкоджень. Він також повідомив владі, що на борту судна перебували дві жінки, одна з яких була на восьмому місяці вагітності, а інша – з двомісячною дитиною. Нарешті, він вимагав репатріацій.
Листом від 3 лютого 2003 року районний відділ у справах іноземців та імміграції поліції Лімасола повідомив директора Відділу у справах іноземців та імміграції, що адвокат, який діяв від імені капітана та інших членів екіпажу, найнятих власниками судна, з огляду на рішення Адміралтейського суду, запропонував придбати квитки на репатріацію п’ятнадцяти членів екіпажу, які залишилися на борту судна, у тому числі заявників, і видати їм по 100 доларів США (далі – «дол. США») до їхньої репатріації. Крім того, імміграційна влада Лімасола запропонувала видати ордери на затримання й депортацію решти членів екіпажу.
Директор Відділу у справах іноземців та імміграції погодився з вищезазначеною рекомендацією і службовою запискою від 5 лютого 2003 року передав це питання на розгляд Департаменту реєстрації актів цивільного стану та міграції. У записці директор рекомендував, що, оскільки імміграційні органи не мають права втручатися на судні, накази про депортацію та затримання повинні видаватися за умови попереднього отримання висновку Генерального прокурора.
6 лютого 2003 року директор Департаменту реєстрації актів цивільного стану та міграції видав накази про затримання та депортацію заявників. Висновок Генерального прокурора не запитувався. Того ж дня Департамент реєстрації актів цивільного стану та міграції підготував листи англійською мовою, в яких індивідуально поінформував заявників про рішення влади депортувати їх.
Обґрунтування Суду. Суд переконаний, що позбавлення заявників свободи підпадає під дію підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки заявники були заарештовані та трималися під вартою з метою депортації з Кіпру.
Постанови про затримання та депортацію були винесені щодо заявників 6 лютого 2003 року. За відсутності будь-яких доказів або пояснень Суд вважає, що заявників не було повідомлено про постанови про взяття під варту та депортацію під час їх винесення.
Потім заявникам було запропоновано з’явитися 18 лютого 2003 року до офісу імміграційної поліції в порту Лімассола, щоб сфотографуватися для поновлення їхніх дозволів на висадку, термін дії яких закінчувався наприкінці місяця.
Суд повторює, що Конвенція покликана гарантувати права, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Що стосується доступності засобу юридичного захисту в розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції, це означає, серед іншого, що обставини, добровільно створені органами влади, повинні бути такими, щоб надати заявникам реальну можливість скористатися відповідним засобом юридичного захисту. Однак у цій справі це не так, оскільки під час тримання під вартою і до депортації заявникам не було надано жодної такої можливості.
Це правда, що заявники після депортації подали скаргу кіпрському омбудсмену через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Однак, враховуючи наявні національні засоби юридичного захисту, скарга заявників не може вважатися ефективним засобом юридичного захисту для цілей статті 35 Конвенції.
Заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції на те, що спосіб, у який їх було депортовано, а саме в тому одязі, в якому вони були одягнені, без дозволу взяти з собою теплі речі, становив нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. У зв’язку з цим вони вказали на значну різницю у зовнішній температурі в той час між Ларнакою та Одесою. Однак, Суд вважає, що не було доведено, що не було можливості взяти одяг.
Окрім того, Суд зазначає, що сфера застосування статті 1 Протоколу № 7 поширюється лише на іноземців, які «законно проживають» на території відповідної держави. Так, наприклад, іноземець, термін дії візи або дозволу на проживання якого закінчився, не може, принаймні зазвичай, вважатися таким, що «законно проживає в країні».
Суд бере до уваги визначення поняття «законне проживання», що містяться у Пояснювальній доповіді до Протоколу № 7 та інших міжнародних документах (див. пункти 75 та 76 вище). Він зазначає, що у цій справі заявники перебували на борту українського судна й отримали дозвіл на висадку лише з метою висадки. Це є спільною позицією сторін. Відповідно до національного законодавства, як підтвердила Омбудсмен Кіпру у своїй доповіді (див. пункт 52 вище), заявники як члени екіпажу судна, що залишалося в порту, не вважалися резидентами Республіки, і той факт, що їм було надано дозвіл на висадку, не змінював цього. За цих обставин не можна стверджувати, що заявники були допущені на територію Кіпру з метою отримання дозволу на проживання. У світлі наведених вище міркувань Суд доходить висновку, що стаття 1 Протоколу № 7 не може бути застосована у цій справі.
ЄСПЛ одноголосно, що не було суттєвого порушення статті 3 Конвенції щодо першого заявника, пана Олега Олександровича Щукіна. Одноголосно відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Детальніше з текстом рішення ЄСПЛ можна ознайомитися за покликанням: https://tinyurl.com/bdcn554y