Рішення Європейського суду з прав людини від 26.04.2017 р. у справі «Суріков проти України» (заява № 42788/06)
Обставини справи
23 серпня 1990 року заявника було прийнято на посаду робітника Державного підприємства «Видавництво і друкарня «Таврида» (далі – підприємство «Таврида»).
У червні 1997 року заявник звернувся до Н., директора підприємства «Таврида», із письмовою заявою про зарахування його до резерву для заміщення посади інженерно-технічного робітника, яка відповідала його кваліфікації.
Не отримавши відповіді, у 2000 році заявник звернувся із повторною письмовою заявою.
06 березня 2000 року у задоволенні цієї заяви було відмовлено.
У невстановлену дату у 2000 році заявник звернувся до Центрального районного суду м. Сімферополя (далі – Центральний районний суд) з позовом, у якому, зокрема, просив зобов’язати роботодавця розглянути його кандидатуру на посаду інженерно-технічного робітника.
Під час провадження підприємство-відповідач стверджувало, що його відмова була пов’язана зі станом психічного здоров’я заявника. Зокрема, як вбачалося з відомостей, що містились в особовій картці заявника, у 1981 році його було визнано непридатним до військової служби у мирний час за пунктом «б» статті 5 чинного на час подій Розкладу хвороб та фізичних вад, введеного в дію наказом Міністра оборони Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі – СРСР) від 1973 року. Улітку 1997 року відділ кадрів отримав від військкомату довідку, в якій було зазначено, що заявника дійсно було визнано непридатним за пунктом «б» статті 5 та містилось таке: «психози та психічні розлади при органічних ураженнях головного мозку за наявності залишкових помірно виражених розладів з боку психічної сфери». Підприємство-відповідач також зазначило, що оскільки заявник не надав нової інформації про стан свого здоров’я, його призначення на посаду інженерно-технічного робітника, яка передбачала управлінські обов’язки та керівництво іншими робітниками, було визнано недоцільним. Копію довідки, виданої військкоматом, було надано суду для розгляду під час відкритого судового засідання.
Б., безпосередній керівник заявника, допитаний судом під час судового розгляду, повідомив, що заявник був старанним працівником. Проте, на його думку, він не мав особистих якостей, необхідних для роботи на посаді, яка передбачає управлінські обов’язки. Зокрема, іноді у заявника виникали конфлікти з його колегами. Під час опитування, проведеного Б., жоден із них не виявив бажання працювати під керівництвом заявника. З огляду на зазначене та на підстави звільнення заявника від військової служби, на думку Б. керівництво вчинило правильно, відмовивши заявнику у задоволенні його заяви про призначення на вищу посаду.
17 серпня 2000 року суд відмовив у задоволенні позову заявника, встановивши, що підвищення працівників відбувалось на розсуд роботодавця, та що юридичні підстави для зобов’язання підприємства-відповідача забезпечити підвищення заявника у судовому поряду у такій ситуації були відсутні.
24 вересня 2000 року це рішення було залишено без змін Верховним Судом Автономної Республіки Крим (далі – АРК) і набрало законної сили.
У 2002 році підприємство «Таврида» направило заявника на медичне обстеження «для освідування щодо можливості [його] роботи» в якості інженерно-технічного робітника.
05 вересня 2002 року заявник отримав у районній поліклініці довідку, підписану шістьма лікарями, у тому числі психіатром та невропатологом, яка підтверджувала його придатність до роботи на посаді інженера.
У серпні 2003 року заявника було призначено на посаду майстра зміни, а у квітні 2006 року – на посаду інженера-технолога.
На яке порушення скаржився заявник?
Заявник скаржився, що його роботодавець свавільно збирав, зберігав та використовував конфіденційні, застарілі та невідповідні дані щодо стану його психічного здоров’я під час розгляду його заяви про призначення на вищу посаду, та що він неправомірно й недобросовісно поширив ці дані серед колег заявника та повідомив їх на відкритому судовому засіданні у цивільній справі.
У своїй заяві та подальших зауваженнях заявник зазначив, що під час працевлаштування на підприємство «Таврида» він надав відділу кадрів копію свого військового квитка для внесення даних про нього до картотеки військовозобов’язаних, яку вело підприємство згідно з чинним законодавством. У цьому квитку містилось посилання на пункт «б» статті 5 Розкладу хвороб та фізичних вад 1973 року, на підставі якого у 1981 році заявника було визнано непридатним до військової служби у мирний час. У зазначеному документі не було наведено тексту цієї статті. Отримавши у 1997 році від військкомату формулювання цієї статті, яке містило конфіденційну медичну інформацію, без відома або згоди заявника, підприємство «Таврида» діяло неправомірно. Воно також діяло неправомірно, внісши цю інформацію до особової картки заявника, хоча її зберігання було явно надмірним для цілей її зберігання. Крім того, підприємство «Таврида» діяло неправомірно, використовуючи цю інформацію з новою метою, а саме для розгляду та відхилення заяви заявника про призначення на вищу посаду у 1997 та 2000 роках, незважаючи на те, що ця інформація була дуже застарілою та була недостатньо детальною для визначення придатності заявника до посади, яку він хотів обіймати. Насамперед, пункт «б» статті 5 Розкладу хвороб та фізичних вад 1973 року був недостатньо конкретним. Він однаково застосовувався як до осіб, які страждали на дуже серйозні психічні розлади, так і до осіб, які страждали на помірно виражені тимчасові стани. Фактично він ніколи не страждав на психічні розлади. Будь-які висновки щодо стану його психічного здоров’я на підставі інформації, яка містилась у статті, могли створити хибне враження, що він страждав на дуже серйозний розлад. Якщо роботодавець заявника цікавився станом його психічного здоров’я при вирішенні питання щодо призначення його на вищу посаду, він міг витребувати новішу та конкретнішу інформацію, зокрема шляхом направлення заявника на медичне обстеження з метою оцінки його придатності до призначення на вищу посаду. Отримавши таке направлення у 2002 році, заявник у встановленому порядку пройшов необхідне обстеження та з рештою був зарахований до резерву, а згодом призначений на посаду інженерно-технічного робітника.
Насамкінець, заявник скаржився, що під час обговорення його заяв про призначення на вищу посаду інформацію щодо медичних підстав його звільнення від військової служби було з порушенням національного законодавства щодо лікарської таємниці поширено серед його колег, у тому числі Б., його безпосереднього керівника, а після цього – у суді під час відкритого судового засідання у цивільному провадженні, в якому він скаржився на відмову у призначенні його на вищу посаду. Таке розголошення завдало йому душевних страждань і негативно вплинуло на його стосунки з колегами.
Оцінка Суду
Суд зазначає, що інформація, про яку йдеться у цій справі, стосується відомостей про те, що у 1981 році заявника було визнано таким, що страждає на розлад, пов’язаний із психічним здоров’ям. Суд доходить висновку, що така інформація за своєю суттю є конфіденційними персональними даними незалежно від того, чи містила вона конкретний медичний діагноз. Отже, збирання, зберігання, поширення та інші види обробки такої інформації підпадають під дію статті 8.
Далі Суд зазначає, що на час подій, які стали підставою для подання цієї заяви, підприємство «Таврида», як вбачається з матеріалів справи, була державним підприємством. Крім того, Суд зазначає, що відповідно до чинного законодавства це підприємство було зобов’язане вести військовий облік робітників, і що дані щодо підстав звільнення заявника від військової служби зберігались ним саме в рамках виконання цього обов’язку. У світлі зазначеного, Суд вважає, що скаргу заявника необхідно розглядати як втручання органу влади у здійснення заявником права на своє приватне життя.
Суд визнає, що роботодавці можуть мати законний інтерес до інформації щодо стану психічного та фізичного здоров’я своїх працівників, зокрема у контексті покладання на нього певних професійних обов’язків, пов’язаних із особливими навичками, відповідальністю або повноваженнями. Проте він знову підкреслює, що збирання та обробка відповідної інформації мають бути законними та забезпечувати справедливий баланс між інтересами роботодавця та захистом недоторканості приватного життя кандидата на зайняття відповідної посади.
У зв’язку з цим Суд бере до уваги доводи заявника, що на момент використання (у 1997 та 2000 роках) даних щодо стану його здоров’я, створених у 1981 році, вони були досить застарілими. Крім того, оскільки вони не містили точного визначення встановленого на той час діагнозу заявника, вони були недостатніми для вирішення питання щодо можливості його призначення на запитувану посаду. Також слід зазначити, що у 2002 році заявник був направлений його роботодавцем на проходження медичного обстеження з метою встановлення його придатності до роботи на посаді, яку він бажав обійняти. Після отримання позитивного висновку його було зараховано до резерву та згодом задоволено його заяву про призначення на вищу посаду (див. пункти 17, 18). Суду не було надано жодних доводів щодо неможливості застосування такого способу визначення придатності заявника за станом здоров’я раніше.
У світлі міркувань, викладених у пунктах 92 та 93, Суд доходить висновку, що використання оскаржуваних даних з метою вирішення питання щодо призначення заявника на вищу посаду та їх необмежене розкриття різним третім особам у цьому контексті не були необхідні у демократичному суспільстві.
З огляду на висновки Суду, викладені у пунктах 89 та 94, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 у зв’язку зі зберіганням і поширенням даних щодо стану психічного здоров’я заявника, а також у зв’язку з їх використанням при вирішення питання щодо задоволення заяв заявника про призначення на вищу посаду.
Детальніше з рішенням можна ознайомитися за покликанням: https://tinyurl.com/b8frf5cd