1. Постанова ВС КАС від 04.07.2023 у справі № 320/2938/21 (строки звернення до адміністративного суду):
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Вказаний висновок сформовано в постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних Касаційного адміністративного суду від 31.03.2021 у справі № 240/12017/19.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття "дізнався" та "повинен був дізнатись". Так, під поняттям "дізнався" необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо її порушених прав, свобод та інтересів.
Пенсія є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено призначення пенсії чи був здійснений її перерахунок, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових.
Отже, з дня отримання пенсійної виплати особою, якій призначена пенсія вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання пенсійної виплати, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових призначеної (перерахованої) їй пенсії звернулась до пенсійного органу із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від пенсійного органу відповіді на подану нею заяву.
Відтак, отримання пенсіонером листа від територіального органу Пенсійного фонду України у відповідь на його заяву не змінює момент, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли вона почала вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду у разі якщо така особа без зволікань та протягом розумного строку не вчиняла активних дій щодо отримання інформації про правильність/помилковість нарахування розміру пенсії, своєчасність/несвоєчасність її перерахунку, тощо.
Верховний Суд вирішив відступити від висновків, викладених, зокрема у постановах від 29.10.2020 у справі № 816/197/18 (касаційне провадження № К/9901/50050/18), від 20.10.2020 у справі № 640/14865/16-а (касаційне провадження № К/9901/36805/18), від 25.02.2021 у справі № 822/1928/18 (касаційне провадження № К/9901/1313/18) щодо застосування строку звернення до суду у соціальних спорах, у яких, зокрема зазначено, що при застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та повернення позовної заяви без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави (постанови Верховного Суду від 29.10.2020 у справі № 816/197/18 (касаційне провадження № К/9901/50050/18), від 20.10.2020 у справі № 640/14865/16-а (касаційне провадження № К/9901/36805/18), а також про те, що строк звернення позивача до суду у випадку спірних правовідносин розпочав перебіг після отримання позивачем листа-відповіді від органу Пенсійного фонду, а не після отримання пенсії за відповідний період (постанова Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 822/1928/18)
З повним текстом постанови ВС КАС від 04.07.2023 у справі № 320/2938/21 можна ознайомитись за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111981793
2. Постанова ВС КАС від 05.07.2023 у справі № 460/13678/21 (апеляційне оскарження ухвали про відмову в задоволенні заяви та про залишення без задоволення заяви, поданої на підставі статті 383 КАС України):
Відповідно до частини 1 статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Приписами частини 5 статті 383 КАС України визначено, що у разі відповідності заяви вимогам, зазначеним у цій статті, вона підлягає розгляду та вирішенню в порядку письмового провадження або в судовому засіданні на розсуд суду протягом десяти днів з дня її отримання. Неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду такої заяви. У разі невідповідності заяви вказаним вище вимогам вона ухвалою суду, прийнятою в порядку письмового провадження, повертається заявнику. Така ухвала суду може бути оскаржена.
Відповідно до частини 6 статті 383 КАС України за відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.
Отже, за наслідком розгляду заяви, поданої відповідно до частини 1 статті 383 КАС України, судом першої інстанції може бути прийняте одне із таких судових рішень: про повернення заяви заявнику; про задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви.
Проте КАС України по-різному регулює можливість оскарження таких судових рішень в апеляційному порядку.
Так, абзацом другим частини 5 статті 383 КАС України встановлено що ухвала про повернення заяви підлягає (апеляційному) оскарженню.
Стосовно ухвал про задоволення заяви та про відмову в її задоволенні стаття 383 КАС України прямих приписів не визначає. Однак у разі наявності підстав для задоволення заяви частина 6 статті 383 КАС України через відсилку до статті 249 КАС України передбачає прийняття окремої ухвали; відповідно до частини сьомої статті 249 КАС, окрема ухвала може бути оскаржена особами, яких вона стосується.
Проте щодо можливості оскарження судового рішення у разі відмови у задоволенні заяви, КАС України не містить прямих чи опосередкованих вказівок. Зокрема, така ухвала не зазначена у переліку ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, який наведено в статті 294 Кодексу адміністративного судочинства України (і на який міститься посилання у частині другій статті 293 КАС України).
На переконання колегії суддів, відсутність у процесуальному законі можливості оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, не слугує безапеляційним аргументом щодо неможливості такого оскарження.
Так, об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у постанові від 13.03.2023 у справі № 440/2582/20 дійшла висновку, що ухвала про відмову в задоволенні заяви, поданої на підставі статті 383 КАС України, може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Також суд касаційної інстанції у складі об`єднаної палата вирішив за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 30.04.2020 у справі № 814/1171/17, від 11.07.2019 у справі № 821/11/18, від 17.06.2020 року у справі № 420/4480/19, від 03.09.2021 у справі № 554/8244/17, від 16.09.2021 у справі № 520/5390/20, від 28.10.2021 у справі № 260/852/19 щодо неможливості апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, керуючись наступним обґрунтуванням.
Розуміння положень статей 294 та 383 КАС України у такому сенсі, який визнає неможливим оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, буде означати звуження обсягу конституційного права на апеляційний перегляд, а отже, як наслідок, права на судовий захист прав людини і громадянина, закріпленого і гарантованого частиною першою статті 55 Конституції України.
Відповідно до частини 6 статті 383 КАС України та частини 7 статті 249 КАС України, ухвала про задоволення заяви, поданої у порядку статті 383 КАС України, може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень.
Таким чином, право на апеляційне оскарження з боку суб`єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого при виконанні судового рішення визнані судом протиправними (заява задоволена), не викликає сумнівів. У цих умовах слід визнати, що визнання відсутності права суб`єкта, який звернувся зі скаргою, тобто який стверджує про порушення його прав відповідачем у процесі виконання судового рішення, на апеляційне оскарження ухвали суду про відмову у задоволенні його заяви ставить його як сторону у нерівні (істотно невигідні) умови, які порушують принцип рівності учасників справи перед законом і судом - одну з основних конституційних засад судочинства. Така нерівність сторін має ознаки дискримінації, забороненої з будь-яких підстав частиною 2 статті 24 Конституції України, а також статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, розуміння положень статей 294 та 383 КАС України у такому сенсі, який визнає неможливим оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, буде порушенням принципу рівності учасників справи перед законом і перед судом.
Неможливість апеляційного оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, може мати наслідком незабезпечення обов`язковості виконання судового рішення та дієвості судового контролю за його виконанням, і як наслідок, незабезпечення права особи на судовий захист.
Також, об`єднаною палатою КАС ВС було враховано, шо Конституційний Суд України розглядаючи справу за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів частини першої статті 294, частини шостої статті 383 КАС України, вказав, що законодавець, ухваливши оспорювані приписи Кодексу, якими не встановив права на апеляційне оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, діяв свавільно, оскільки не врахував її юридичних наслідків для особи-позивача та не запровадив інших дієвих механізмів захисту і поновлення порушених прав, свобод, інтересів особи-позивача, яка судовим порядком домагається виконання судового рішення, ухваленого на її користь (Рішення від 01.03.2023 № 2-р(II)/2023 у справі № 3-27/2022(54/22)).
У цьому рішенні Конституційний Суд України констатував, що законодавець визначив неоднаковий обсяг процесуальних можливостей (прав) сторін адміністративного процесу щодо права на апеляційне оскарження ухвал, прийнятих за наслідками розгляду заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, надавши суб`єктові владних повноважень право на апеляційне оскарження окремої ухвали і не встановивши для особи-позивача права на апеляційне оскарження ухвали про залишення без задоволення зазначеної заяви, чим поставив особу-позивача в гірше процесуальне становище порівняно з відповідачем - суб`єктом владних повноважень, знівелювавши мету діяльності адміністративних судів, визначену частиною 5 статті 125 Конституції України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 01.03.2023 2-р(II)/2023 дійшов висновку, що нормативне регулювання, визначене оспорюваними приписами КАС України, якими для особи-позивача не встановлено права оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 Кодексу, ставлячи особу-позивача в суттєво гірше процесуальне становище порівняно з відповідачем - суб`єктом владних повноважень, не забезпечує рівних процесуальних можливостей особі-позивачу захистити свої права, свободи, інтереси судовим порядком
Конституційний Суд України виснував також, що законодавець, ухваливши оспорювані приписи КАС України, якими не встановив для особи-позивача права оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 КАС України, не виконав головного обов`язку, покладеного на нього приписами частини другої статті 3 Конституції України, оскільки законодавчо не встановив дієвого судового контролю за виконанням судового рішення, не забезпечив права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві та гарантій його реалізації, як-от: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на апеляційний перегляд справи, обов`язковість судового рішення, що є неодмінними вимогами правовладдя як засади конституційного ладу в Україні, вираженої через формулу: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша статті 8 Конституції України)
З огляду на викладене колегія суддів при розгляді цієї справи не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13.03.2023 у справі № 440/2582/20.
З повним текстом постанови ВС КАС від 05.07.2023 у справі № 460/13678/21 можна ознайомитись за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112009030
3. Постанова ВС КАС від 24.07.2023 у справі № 420/6671/18 (зміна способу та порядку виконання рішення суду зобов’язального характеру «про нарахування та виплату пенсії» на рішення суду «про стягнення заборгованості»):
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Аналогічні положення містяться у статті 370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, а також статтями 14 та 370 КАС України.
Колегія суддів зазначає, що в адміністративному судочинстві обов`язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов`язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.
Відповідно до частин першої, третьої статті 378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, установлених законом), - установити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Для відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення такою обставиною може бути недостатність коштів на рахунку, стихійне лихо, а для зміни способу чи порядку виконання судового рішення - неможливість виконання судового рішення внаслідок відсутності, пошкодження або знищення об`єкта стягнення або з інших причин. Тобто, зміна способу і порядку виконання рішення суду - це прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими судом.
Отже, суд за наявності обґрунтованих підстав та належних доказів може змінити спосіб та порядок виконання рішення суду, однак не змінюючи при цьому його змісту, або ж відмовити в задоволенні такої заяви.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснило перерахування пенсії ОСОБА_1 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року у справі № 420/6671/18 та визначило суму недоплаченої пенсії у розмірі 21 620 гривень.
Також встановлено, що відповідач у справі, який є боржником, не відмовляється виплачувати ОСОБА_1 суму перерахованої пенсії у відповідності до рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року у справі №420/6671/18.
Так, відповідач вказує на те, що у листопаді 2022 року поновлено виплату позивачці пенсії, а також у міру надходження з Державного бюджету України коштів на фінансування видатків, передбачених Порядком виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), не виплачених за період до місяця відновлення їх виплати, внутрішньо переміщеним особам та особам, які відмовилися відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на контрольованій Україною території, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2021 року № 1165 (далі - Порядок № 1165), відповідачем здійснено погашення частини суми заборгованості перед позивачкою.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у заяві не наведено конкретних обставини, що унеможливлюють виконання судового рішення у справі № 420/6671/18, не вказано, які обставини ускладнюють виконання рішення суду, враховуючи, що боржник - Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не відмовляється виконувати рішення, на виконання рішення суду визначило суму заборгованості по пенсії, при цьому частково погасивши вказану заборгованість відповідно до Порядку № 1165.
Суд зазначає, що зобов`язання відповідача вчинити певні дії зі сплати заборгованості по пенсії і стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень певного розміру грошових коштів за конкретний період є різними за своєю суттю способами захисту прав та інтересів позивача, які обираються позивачем при поданні позову, а судом при ухваленні рішення.
Оскільки розрахунок належної позивачці заборгованості по пенсії судом не здійснювався, тому, змінивши спосіб виконання рішення суду у справі № 420/6671/18 із зобов`язання здійснити виплату заборгованості по пенсії з червня 2017 року на стягнення конкретної суми цієї заборгованості з визначенням певного періоду, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, фактично змінив рішення по суті з виходом при цьому за межі позовних вимог та вирішив питання, що не було предметом дослідження судом при розгляді справи по суті, що не передбачено статтею 378 КАС України.
Суд звертає увагу на те, що поняття «спосіб і порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження. Порядок виконання судового рішення означає визначену у рішенні суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним/приватним виконавцем, спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту. Під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі об`єктивної (безумовної) неможливості його виконання у спосіб, раніше встановлений судом.
Таким чином, оскільки у справі, що розглядається встановлено, що способом відновлення порушеного права позивачки у цій справі судом обрано зобов`язання відповідача вчинити певні дії, а стягнення конкретних сум невиплаченої пенсії не було предметом позовних вимог та способом відновлення порушених прав, то колегія суддів доходить висновку про неможливість зміни способу та порядку виконання рішення суду у спосіб, який просив державний виконавець, адже запропонований останнім спосіб виконання судового рішення фактично змінює зміст резолютивної частини судового рішення у справі № 420/6671/18.
При цьому колегія суддів зазначає, що грошові кошти у вигляді заборгованості по пенсії, які належать стягувачу, не є власністю Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, не знаходяться на його рахунках. Фактичне, у повному обсязі виконання судового рішення, можливо лише за наявності відповідного бюджетного призначення за рахунок Державного бюджету України та відповідно до Порядку № 1165.
Водночас стягнення з суб`єкта владних повноважень (територіального органу Пенсійного фонду України) коштів, які знаходяться на його рахунках, але призначені для іншої мети, можуть поставити під загрозу функціонування такого суб`єкта, виконання покладених на нього функцій та, відповідно, нанесення шкоди необмеженій кількості осіб.
Таким чином, оскільки виконання рішення суду у справі № 420/6671/18 залежить від бюджетного фінансування, то його виконання не залежить від визначеного судом способу виконання. У такому випадку зміна способу і порядку виконання судового рішення не може призведе до його фактичного виконання, оскільки така процесуальна дія не може вплинути на фінансування державою витрат по виплаті заборгованості по пенсії позивачці як внутрішньо переміщеній особі.
При цьому Суд враховує те, що право особи, тобто стягувача, на здійснення виплати заборгованості по пенсії не може ставитися в залежність від бюджетних асигнувань, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. У той же час, у спірному випадку йдеться не про право особи на такі виплати, а про правові підстави для зміни способу і порядку виконання судового рішення. Суд наголошує, що зміна способу і порядку виконання рішення суду, у такому випадку, не захищає право позивачки на отримання сум заборгованості по пенсії, яка фактично може бути виплачена за наявності відповідних бюджетних асигнувань.
Також Суд звертає увагу, що КАС України передбачені додаткові процесуальні механізми, які спрямовані на гарантування реалізації положень статті 129-1 Конституції України, згідно з якими судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у порядку статей 382, 383 КАС України.
З повним текстом постанови ВС КАС від 24.07.2023 у справі № 420/6671/18 можна ознайомитись за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112382417
Матеріал підготувала Ірина ПОДКОПАЄВА, адвокат, член Центру трудового права та соціального забезпечення ВША НААУ