«С.Л. та Дж.Л проти Хорватії» (S.L. and J.L. v. Croatia), заява № 13712/11

64. Суд зазначає, що центральним питанням у цій справі є стверджувана нездатність держави належним чином врахувати найкращі інтереси заявників та захистити їхні права власності в нібито незаконній та аморальній угоді про обмін нерухомості. Хоча дійсно, згідно з відповідним національним законодавством, передумовою такої угоди була згода Центру, що також могло б порушити питання погляду негативних зобов’язань держави, – Суд вважає, що за цих обставин доцільніше проаналізувати справу з погляду позитивних зобов’язань держави, враховуючи, що кордони між позитивними та негативними зобов’язаннями держави за статтею 1 Протоколу № 1 не піддаються точному визначенню, однак застосовні принципи подібні.

77. З огляду на вищезазначене та відповідного національного та міжнародного права, заявники, будучи дітьми, могли законно очікувати від національних органів заходів щодо захисту їхніх прав. Суд повинен оцінити, чи вжили державні органи необхідних заходів для захисту їхніх майнових інтересів у разі відчуження їхнього майна. Отже, з огляду на принцип, що найкращі інтереси дитини повинні розглядатися як головне, він оцінюватиме дії Центру та компетентних національних судів, оскільки це питання було доведено до їхньої уваги.

78. Щодо поведінки Центру, Суд зазначає, що після клопотання М.І. про надання дозволу на угоду про обмін, єдиною дією, вжитою Центром для оцінки обставин справи, був допит В.Л. Жоден з інших законних представників не був опитаний або поінформований про проєкт угоди про обмін, хоча Уряд жодного разу не припустив, що було неможливо організувати їх допит.

79. Крім того, Центр не вжив жодних дій для оцінки фактичного стану чи вартості майна, на які можна було б розумно очікувати, з огляду на реальні обставини обміну майном та наявну інформацію. ...

80. Суд також не переконаний, що Центр підійшов до конкретної сімейної ситуації заявників з необхідною ретельністю з погляду оцінки того, чи були належним чином захищені їхні майнові інтереси від зловмисних та/або недбалих дій з боку їхніх батьків. Зокрема у Центрі добре знали про те, що З.Л. перебував під вартою та був засуджений за тяжкими обвинуваченнями у кримінальному провадженні, а В.Л. зіткнувся з фінансовими проблемами, і все це могло спонукати їх до нерозумних дій на шкоду майну заявників.

81. У зв’язку з цим Суд зазначає, що коли В.Л. пройшла співбесіду в Центрі, вона стверджувала, що погане матеріальне становище її сім’ї нібито вплинуло на виховання та результати навчання заявників у школі. Оскільки це було б важливим аспектом для оцінки загальної ситуації навколо оскаржуваної угоди про обмін нерухомістю, Суд зазначає, що Центр не вжив жодних додаткових заходів для перевірки чи оцінки заяв В.Л. щодо її фінансового стану, а також не проводив інтерв’ю, аби проконсультуватися з відповідними органами щодо їхньої конкретної ситуації. Так, наприклад, він відповідно не перевірив результати навчання заявників у школі та не опитав заявників, хоча першій заявниці на той момент було чотирнадцять років, і, отже, вона могла надати відповідну інформацію щодо становища її сім’ї.

82. Крім того, Центр не врахував, чи слід було за конкретних обставин справи призначити спеціального опікуна, який міг би неупереджено та незалежно захищати інтереси заявників від усіх осіб, причетних до оспорюваної угоди про обмін, включно з їхніми батьків.

83. За цих обставин Суд вважає, що Центр не оцінив належним чином сімейне становище заявників та можливий негативний вплив оскаржуваної угоди про обмін нерухомості на їхні права. Отже, він не зміг оцінити, чи відповідали обставини угоди про обмін нерухомістю принципу найкращих інтересів дитини у конкретній справі заявників.

84. Щодо цивільного провадження у компетентних судах, у якому заявники оскаржували дійсність угоди про обмін нерухомості, Суд, по-перше, зазначає, що процесуальне становище заявників як неповнолітніх в адміністративному провадженні в Центрі було повністю в руках їхніх законних представників В.Л та З.Л., яких представляв адвокат М.І., який мав конфлікт інтересів. Отже, заявники не могли вчинити будь-яких самостійних процесуальних дій, таких як оскарження рішення Центру про дозвіл на угоду про обмін, а також, як зазначалося вище, органи влади не призначили опікуна ad litem, який міг би самостійно захищати інтереси заявників від усіх учасників угоди про обмін.

85. За цих обставин цивільний процес, порушений заявниками, яких представляли, був єдиним засобом, за допомогою якого можна було детально дослідити обставини обміну майном. Проте, навіть ця можливість залишалася в руках їхніх законних представників принаймні доти, доки одна із заявниць не досягла повноліття і не змогла сама вчинити юридичні дії, а саме подати апеляцію з питань права до Верховного Суду у 2007 році.

86. Однак суди не врахували конкретних обставин справи і відмовили заявникам лише на тій підставі, що рішення Центру про дозвіл на угоду про обмін не було оскаржено в адміністративному провадженні. Отже, цивільні суди проігнорували позицію заявників у адміністративному провадженні; докази щодо конфлікту інтересів М.І., а також сімейні обставини заявників, а саме: на момент розгляду цивільного процесу вже розкриті наркозалежність В.Л. та її фінансові проблеми; засудження З.Л. до кримінальної відповідальності в період до укладення угоди про обмін. Вони також проігнорували звинувачення у нездатності Центру захистити найкращі інтереси заявників у зв’язку з укладенням угоди про обмін.

87. На думку Суду, усі твердження щодо укладення угоди про обмін ‒ якщо нічого іншого ‒ порушували питання дотримання відповідного конституційного обов’язку держави захищати дітей, внаслідок чого на цивільні суди було покладено обов’язок ретельно розглянути твердження відповідно до принципу найкращих інтересів дитини.

88. Отже, Суд не бачить релевантності у посиланні цивільних судів на можливість заявників стверджувати, що угода про обмін, можливо, була лише оспорюваною ‒ на що також посилався Уряд ‒ оскільки заявники, будучи неповнолітніми, не могли самостійно подати таку вимогу протягом відповідного законодавчого строку – в один рік після укладення угоди про обмін. Тому Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту.

89. З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що національні органи влади не вжили необхідних заходів для захисту майнових інтересів заявників як дітей в оскаржуваній угоді про обмін нерухомістю та не надали їм розумної можливості ефективно оскаржити заходи, що порушують їхні права, гарантовані статтею 1 Протоколу № 1.

90. Відповідно, було порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Джерело: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини» — тематичний посібник, автором якого є Павло Пархоменко — голова Бахмацького районного суду Чернігівської області, лектор Вищої школи адвокатури НААУ, зокрема, базового курсу з основ дружнього до дітей правосуддя і спецмодулів проєкту «Адвокат дитини: від новачка до профі»

Посібник* доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3MFlsr6

* Посібник видано в межах проєкту, що реалізується ГО «ВГЦ «Волонтер» спільно з МКР з питань правосуддя щодо неповнолітніх за підтримки Представництва ДФ ООН (ЮНІСЕФ) в Україні