Огляд посібника Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини

«V.K. проти Росії» (V.K. v. Russia), заява № 68059/13

187. Що стосується цієї справи, Суд зазначає, що батьки заявника негайно поскаржилися на жорстоке поводження щодо нього з боку працівників дитячого садку, спочатку до місцевого управління освіти – 16 листопада 2005 року, а потім до поліції – 23 листопада 2005 року. Місцевий відділ освіти, однак, не виконав свого законодавчого зобов’язання повідомити відповідну прокуратуру про звинувачення заявника про жорстоке поводження, що було визнано районним прокурором. Поліція також не вживала жодних дій щодо скарги батька заявника. Лише 27 жовтня 2006 року, майже через рік, і після подання нової скарги батьків заявника, відповідна прокуратура розпочала досудове розслідування.
188. Протягом наступних двох років та трьох місяців прокуратура та відділ поліції винесли вісім рішень про відмову у відкритті кримінального розслідування, всі вони були скасовані на підставі того, що досудове розслідування було неповним. Важливо, що в межах досудового розслідування протягом цього періоду було проведено дуже мало слідчих заходів, і між ними були тривалі періоди бездіяльності: зокрема, слідчий допитав заявника та кількох свідків у перший тиждень листопада 2006 року, свідка у січні 2007 року, кілька свідків у лютому 2008 року та свідка у серпні 2008 року. Зрештою, поліцейський відділ вирішив відкрити кримінальне провадження 19 січня 2009 року, тобто через три роки після першої скарги про жорстоку поведінку. Ця затримка не могла не мати значного негативного впливу на ефективність розслідування.
189. Найбільш серйозним наслідком, спричиненим трирічною затримкою у відкритті кримінального провадження, було те, що притягнення до відповідальності викладачів було обмежено строком згідно з внутрішнім законодавством, яке передбачає, що давність набрання законної сили перестає діяти, коли вирок набирає чинності. Дійсно, до моменту відкриття розслідування притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями 116 та 156 Кримінального кодексу, вже затягнулося до вказаного строку. Розслідування стосовно цих злочинів було припинено, хоча вітчизняні органи влади встановили, що вчителі піддавали заявника насильницьким діям, що спричиняли фізичний біль та жорстоке поводження….
190. Правда, влада, намагаючись знайти інше застосовне положення, намагалася притягнути до кримінальної відповідальності вчителів згідно зі статтею 112 Кримінального кодексу (умисне заподіяння шкоди здоров’ю середньої тяжкості), для яких строк позовної давності був довшим. Ця спроба виявилася марною, оскільки на відміну від злочину жорстокого поводження з неповнолітніми, суттєвим елементом цього злочину був намір завдати шкоди здоров’ю. Оскільки органи прокуратури не змогли довести такий намір, слідство було врешті припинено через відсутність доказів. Також слід зазначити, що розслідування згідно зі статтею 112 було надзвичайно повільним, як визнав уряд, і тривало майже шість років до жовтня 2014 року, навіть якщо притягнення до кримінальної відповідальності за це правопорушення обмежено часом – до кінця 2011 року.
191. Ще одним важливим наслідком значної затримки відкриття кримінального розслідування було те, що проходження часу вплинуло на здатність слідчого органу забезпечити докази щодо нібито жорстокого поводження. Зокрема, це підірвало надійність показань заявника, у такий спосіб послабивши доказову основу для обвинувачення. У квітні 2009 року, а потім у січні 2011 року експерти знову виявили, що, з огляду на молодий вік заявника у той самий час і час, що минув після передбачуваного жорстокого поводження, він більше не міг точно пам’ятати події, і його заяви не могли бути покладені в основу обвинувачення. Тому затримка у відкритті розслідування призвела до того, що заяви заявника були відкинуті як недостовірні докази.
192. Ще одним серйозним недоліком слідства був обмежений доступ батьків заявника до матеріалів справи та неодноразове ігнорування слідчими органами негайно повідомити їх про важливі процесуальні рішення або надати їм копії відповідних документів із матеріалів справи. Як результат, батьки заявника не змогли оскаржити відповідні дії слідчих органів у суді. Нездатність батьків заявника ефективно брати участь у розслідуванні також підірвала його ефективність.
193. Нарешті, Суд зауважує, що слідчий без жодних поважних причин відмовив у проханні матері заявника включити до матеріалів кримінальної справи відповідні матеріали з матеріалів цивільної справи. Суд вважає, що це рішення також могло підірвати ефективність розслідування.

194. Відповідно до вищевикладеного Суд визнає, що владі не вдалося провести ефективне кримінальне розслідування за заявами заявника про жорстоке поводження. Відповідно, було порушено статтю 3 Конвенції відповідно до її процесуальної частини.

«А проти Росії» (A v. Russia), заява № 37735/09

45. Заявниця скаржилася на те, що невиправдане застосування фізичної сили проти її батька під час його арешту в її присутності та поводження з нею співробітників ФСКН порушило її права відповідно до статті 3 Конвенції. Далі вона скаржилася відповідно до статті 13 Конвенції, що ретельне та незалежне розслідування цього інциденту не проводилось.
46. Інтереси заявниці, якій на той час було дев’ять років, не враховувались на жодному етапі планування та проведення операції влади проти її батька. Правоохоронці не звернули уваги на її присутність, про що вони добре знали, коли розпочали операцію, та зробили її свідком жорстокого поводження з батьком за відсутності будь-якого спротиву з його боку. Це дуже серйозно вплинуло на заявницю, і, на думку Суду, з боку влади не вдалося запобігти жорстокому поводженню.
47. Отже, було порушення позитивних матеріальних зобов’язань держави за статтею 3 Конвенції.
48. Також було порушення статті 3 відповідно до її процесуального аспекту, оскільки щодо цього не проводилось ефективного розслідування.

«Зе проти Болгарії» (Z v. Bulgaria), заява № 39257/17

71. Ця справа стосується скарги на те, що органи влади не провели ефективного розслідування за твердженнями заявниці про те, що вона була зґвалтована і, притягнувши до кримінальної відповідальності за менше правопорушення, а не за зґвалтування, неадекватно покарали злочинця…
72. Суд зазначає, що у цій справі за скаргою заявниці було негайно порушено кримінальне розслідування, і низка слідчих заходів була здійснена негайно. Однак адвокат заявниці наполягав на деяких подальших слідчих заходах, але вони не проводились. Серед них важливим на думку Суду було клопотання про призначення експертизи заявниці щодо слідів самопошкодження після інциденту та їх значення для тлумачення згоди заявниці на статевий акт. Цей запит було подано після того, як мати заявниці попередила слідчих про існування повідомлення про самогубство, написане її дочкою, яка також, як видається, почала наносити собі шкоду внаслідок травми, яку вона зазнала.
73. У таких справах Суд висловлював думку, що влада повинна дослідити всі факти та прийняти рішення відповідно до оцінки всіх обставин, що представлені. Незважаючи на свою допоміжну роль у цьому питанні, Суд особливо критично ставився до справ про звинувачення у зґвалтуванні, коли слідчі органи не докладали послідовних зусиль для встановлення всіх існуючих обставин та участі у контекстній оцінці згоди передбачуваної жертви.
74. Наприкінці розслідування, незважаючи на попередній висновок районного прокурора про те, що, відповідно до доказів, було здійснено зґвалтування (див. пункт 16 вище), проти обвинуваченого було складено обвинувальний акт за злочин сексуального характеру – статевий акт з особою, яка не досягла чотирнадцяти років, що було передбаченим законом правопорушенням, що карається незалежно від того, погодився (-лась) потерпілий (-а) чи ні. Прокурор виявив і зафіксував в обвинувальному висновку, що безпосередньо перед статевим актом потерпіла (заявниця) «відірвалася», «зробила вигляд, що спить», «відштовхнула руки злочинця» і «стиснула ноги». Суд вже підкреслював важливість тлумачення національних визначень зґвалтування так, щоб вони охоплювали будь-який сексуальний акт, що не має згоди, і що «слідство та його висновки повинні бути зосереджені на питанні про відсутність згоди».
75. Однак у цій справі прокурор не перевірив, чи мали ці дії заявниці, відірвавшись, прикидаючись сплячою, відштовхуючи злочинця та стиснувши її ноги, в певних обставинах значення для висунутого звинувачення. Так само він не проаналізував психічний стан заявника під час нападу відповідно до психологічного звіту, який дійшов висновку, що вона переживала сильний страх, який міг тимчасово блокувати її реакцію, та що вона вирішила мовчати, оскільки її почуття переляку та сорому були домінуючими на момент подій. Крім того, прокурор не зміг оцінити загальний контекст, той факт, що заявницею була дівчина віком до чотирнадцяти років, гостя в будинку близького друга, який також був близьким другом злочинця, що вона спала до того, як обвинувачений ініціював статевий акт і що до цього вона ніколи не мала з ним стосунків.
76. Отже, прокурор не провів перевірку, зокрема, чи вказували дії заявниці та загальний контекст на відсутність згоди з боку неї та чи можна, відтак, дії злочинця кваліфікувати як зґвалтування. Ця невдача є особливо вражаючою з огляду на твердження адвоката заявника, очевидно спонукаючі органи притягнути до відповідальності винного за зґвалтування (див. пункт 20 вище) та початкову рекомендацію нижчого прокурора.
77. На думку Суду, елементів, згаданих у попередніх пунктах, достатньо, щоб принаймні аргументовано стверджувати, що заявниця не погодилася на статевий акт, і що справа вимагала розслідування та розгляду справи про зґвалтування.
78. Відмовляючи у притягненні до кримінальної відповідальності за зґвалтування, вищий прокурор лише коротко зазначив, що жодна з трьох гіпотез, передбачених статтею 152 ЦК, не була підтверджена фактами, зокрема свідченнями самої жертви. Проте сторона обвинувачення не провела жодної суттєвої перевірки доказів, що означають відсутність згоди, а саме: вік заявниці, конкретні обставини, за яких відбувся статевий акт, відсутність попередніх стосунків між заявником та Г.С., поведінка заявниці під час статевого акту та її поведінка після інциденту.
79. Також ця невдача – вивчити відповідні обставини в їх загальному контексті та інтерпретувати національне законодавство так, щоб визначати зґвалтування як будь-який сексуальний акт без згоди, – не була розглянута та виправлена судом першої інстанції, до якого було направлено справу на судовий розгляд. Суддя-доповідач був уповноважений законом припинити судове провадження та направити справу прокурору, якщо він або вона виявили порушення на досудовому етапі процесуальних прав потерпілого (див. пункт 42 вище). Суд першої інстанції також був повною мірою поінформований щодо прямого клопотання адвоката заявниці про притягнення винного до кримінальної відповідальності за зґвалтування.
80. З огляду на вищевикладене, Суд визнає, що заявниця достатньо висунула свої скарги перед відповідними національними органами влади, і, зокрема, просить притягнути до відповідальності у справі про зґвалтування. Суд дійшов такого висновку, особливо з огляду на вимоги щодо правосуддя, доброзичливого до дитини, у справах про сексуальне насильство (див. пункт 69 вище). Хоча провадження загалом, як зазначалося вище, повинно було відповідати вимозі про проведення ефективного розслідування та переслідування таких скарг, ні сторона обвинувачення, ні суд не аналізували обставини справи з погляду дитини. У таких випадках слід належним чином враховувати принцип найкращих інтересів дитини та гарантувати, що проводиться ефективне розслідування та притягнення до відповідальності, не погіршуючи травму, якої зазнала дитина. За таких конкретних обставин Суд визнає, що ця скарга не може бути відхилена через те, що заявник не дотримувався процесуального шляху згідно з національним законодавством для приєднання до національного провадження, а саме як приватний обвинувач. Отже, аргумент Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту слід відхилити.
81. З огляду на все вищезазначене, Суд вважає, що, як і у аналогічній справі MGC, згаданій вище, § 73, не врахування конкретних обставин цієї справи з боку прокуратури та судових органів було результатом того, що вони надали невеликого значення особливій вразливості заявника як дуже молодої людини, а також особливим психологічним чинникам, що стосуються справ щодо зґвалтування. Отже, відповідні національні органи не проводили ретельного контролю, необхідного для належного виконання ними своїх позитивних зобов’язань за Конвенцією.
82. Вищевикладених міркувань достатньо, щоб Суд міг зробити висновок, не висловлюючи позиції щодо вини винного, що відповідно було процесуальне порушення статей 3 та 8 Конвенції.

Джерело: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини» — тематичний посібник, автором якого є Павло Пархоменко — голова Бахмацького районного суду Чернігівської області, лектор Вищої школи адвокатури НААУ, зокрема, базового курсу з основ дружнього до дітей правосуддя і спецмодулів проєкту «Адвокат дитини: від новачка до профі»

Посібник* доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3MFlsr6

Зареєструватися на майбутні заходи лектора:

• Вебінар: Місце прав дитини в практиці ЄСПЛ: особливі гарантії захисту. https://bit.ly/3s79ZXR
• Вебінар: Визначення місця проживання дитини: актуальні питання практики. http://bit.ly/3FmrPhh

* Посібник видано в межах проєкту, що реалізується ГО «ВГЦ «Волонтер» спільно з МКР з питань правосуддя щодо неповнолітніх за підтримки Представництва ДФ ООН (ЮНІСЕФ) в Україні