Огляд посібника Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та права дитини

«Чінта проти Румунії» (Cînța v. Romania), заява № 3891/19

37. Заявник вказав, що графік контактів із дочкою обмежував його час двома двогодинними зустрічами на тиждень у присутності матері. Він стверджував, що така домовленість не сприяє нормальному спілкуванню між ним та його дитиною. Зустрічі відбувалися ввечері, коли дитина вже втомилася. Більше того, зустрічі незмінно закінчувалися тим, що він та його дружина сперечалися про розлучення. Він вважав, що такий порядок шкідливий для психічного здоров’я як дитини, так і його самого. Незважаючи на відсутність доказів його нездатності піклуватися про Y, національні суди обмежили контактні права заявника з його дочкою. Роблячи це, вони принаймні частково спирались на той факт, що він страждав на психічну хворобу. Однак вони не навели жодного конкретного свідчення того, як цей факт представляє загрозу для Y.

 

48. Суд враховує, що національні суди мали в своєму розпорядженні лист від психіатричної лікарні, в якому вказувалося, що заявник вживав ліки безперервно, і що він не зазнав жодного епізоду психічної декомпенсації, спричиненої його психічною хворобою в минулому. Він також зазначає, що орган з питань захисту дітей виявив, що Y розвинула прихильність до всіх дорослих у своєму житті, включно з заявником, і не згадав у своєму звіті жодного зловживання, яке він міг вчинити щодо своєї дочки. У зв’язку з цим Суд не може знайти у національних рішеннях жодного об’єктивного обґрунтування, яке б підтверджувало твердження про те, що психічний розлад заявника представляє загрозу для його дитини.

 

49. Що ще важливіше, Суд не може зрозуміти, які докази міг навести заявник, щоб довести національним судам, що його психічний стан не становить загрози для безпеки його дочки.

 

50. У зв’язку з цим Суд повторює, що він не пропонує замінювати власну оцінку оцінкою національних судів. Завдання оцінки конкретної ситуації передусім покладається на національні органи влади-відповідача, які, серед іншого, мають перевагу безпосереднього контакту із зацікавленими сторонами. Однак Суд не може не зазначити, що під час оцінки психічного здоров’я заявника суди не покладались на будь-яку більш нову експертну оцінку.

 

51. Хоча, зазвичай, національні органи влади повинні вирішити, чи потрібні експертні звіти, Суд вважає, що відсутність таких звітів щодо психічного стану заявника в час, коли суди розглядали його позов, суттєво обмежували фактичну оцінку його навичок догляду, вразливості та психічного стану на той час.

 

52. Більше того, Суд не може знайти в рішеннях національних судів жодних елементів, які б пояснювали, як ці суди встановили або оцінили найкращі інтереси дитини. Наприклад, визнаючи, що ситуація між батьками в той час була напруженою, національні суди не надавали цьому елементу особливого значення під час встановлення графіка контактів. Отже, незрозуміло, чи суди розглядали та намагалися пом’якшити потенційний стрес, який може зазнати дитина, якби її єдиний контакт із батьком відбувся у присутності обох батьків, незважаючи на їхні тривалі конфлікти. Суд не може знайти жодних аргументів у національних рішеннях, які б вказували на переваги для дитини від такої домовленості про контакт…

 

53. Крім того, Суд не може знайти жодних ознак того, що суди достатньою мірою дослідили твердження про те, що дитина постраждала від батька. Суд зазначає, що Y проводив співбесіду з суддею за закритими дверима без присутності експерта-психолога з органу захисту дітей. З судових рішень не зрозуміло, якою мірою твердженням дитини про негативну поведінку батька було надано перевагу, а якщо це було надано, як графік контактів врахував би цю загрозу.

 

55. Суд також зазначає, що національні органи влади не досліджували жодних альтернативних засобів, таких як, наприклад, наглядові контакти, що залучають орган захисту дітей. У зв’язку з цим Суд повторює, що головна роль органу, що займається захистом дитини, полягає у сприянні контактам та узгодженню рішень між зацікавленими сторонами з метою сприяння найкращим інтересам дитини. Отже, суди могли залучити до справи орган захисту дітей.

 

58. З цих причин Суд дійшов висновку, що стосовно статті заявника було порушено статтю 8 Конвенції.

 

«Сатановська та Роджерс проти України» (Satanovska and Rodgers v. Ukraine), заява № 12354/19

 

24. Заявники скаржились на те, що Верховний Суд неправильно вирішив питання про повернення другого заявника до Сполученого Королівства, порушуючи їхні сімейні права, передбачені статтею 8 Конвенції.

 

32. У цій справі суд першої інстанції, вивчивши обставини справи в повному обсязі судового розгляду, вирішив відхилити заяву про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, спираючись на три психологічні звіти та усні свідчення психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції вважав, що повернення другого заявника до Сполученого Королівства призведе до психологічної шкоди для нього у значенні пункту 13 статті 13. 1 (b) Гаазької конвенції. Переглядаючи справу, апеляційний суд підтримав рішення суду першої інстанції. Висновки нижчих судів згодом були скасовані Верховним Судом, який дійшов протилежного висновку, що не було ризику нанести психологічну шкоду у разі повернення дитини до Сполученого Королівства.

 

33. Отже, головним питанням у цій справі є питання, чи Верховний Суд, скасувавши рішення нижчих судів та розпорядившись про повернення дитини, виконав своє процесуальне зобов’язання, передбачене статтею 8 Конвенції, надати конкретні та детальні аргументи у світлі винятків, передбачених Гаазькою конвенцією. У зв’язку з цим Суд зазначає, що один із батьків, який виступає проти повернення, повинен передусім надати достатньо доказів щодо цього. Перша заявниця виконала своє зобов’язання, подавши психологічні звіти, які мали значення для оцінки того, чи існує серйозний ризик того, що повернення другого заявника призведе до фізичної чи психологічної шкоди. Ці звіти розглядав суд першої інстанції, який перевіряв їх, безпосередньо опитавши психолога під час судового розгляду. Отже, суд першої інстанції також надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечуючи у такий спосіб змагальність під час оцінки звітів. Відповідно, ці докази становили важливу частину справи, і їх не можна було мовчки відхиляти пізніше як нерелевантні чи незначні.

 

35. Однак у своїх стислих міркуваннях Верховний Суд взагалі не розглядав питання про те, чи були психологічні звіти та усні свідчення, надані психологом, релевантними та достовірними, чи не навівав будь-яких причин для їх неврахування. Хоча обов’язки національних судів у таких справах не можуть розглядатися як такі, що вимагають детальної відповіді на кожне питання, порушене стороною в процесі, у цій справі Верховний Суд не розглянув ключових доказів, які були доречними та пояснювали значення, яке воно надавало їм, та висновки, які слід зробити. Аналогічно, Верховний Суд не надав жодного аналізу щодо тверджень першої заявниці про те, що вона не могла їхати з своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров’ям, фінансовими та в’їзними візами, незважаючи на те, що питання про можливу шкоду дитині у разі її повернення було пов’язане з розлученням заявників. Отже, на думку Суду, аргументація була настільки загальною та стереотипною, що за обставин цієї справи вона не могла бути результатом ефективної перевірки заперечення проти заяви про повернення.

 

36. Відповідно до вищезазначених міркувань, Суд дійшов висновку, що заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя, оскільки процес прийняття рішень згідно з національним законодавством не відповідав процесуальним вимогам, притаманним статті 8 Конвенції, оскільки Верховний Суд не здійснив ефективної перевірки заперечення першого заявника на підставі пункту 1 (b) статті 13 Гаазької конвенції.

 

37. Відповідно, було порушення статті 8 Конвенції.

 

«Фатхудінов проти Росії» (Fatkhutdinov v. Russia), заява № 36335/18

 

34. Заявник скаржився на те, що припинення його батьківського статусу позбавило його права підтримувати контакт зі своїм сином. Він посилався на статтю 8 Конвенції…

 

38. Суд зазначає, що ця справа подібна до справи Назаренка (цитована вище), яка також стосувалася ситуації, коли заявник втратив усі свої батьківські права, включно з контактними правами, щодо дитини, яку він виховував як свою власну протягом декількох років, перш ніж було встановлено, що він не є її біологічним батьком.

 

39. … У цій справі заявник виховував і піклувався про В. протягом більше п’яти років. Як встановили експерти-психологи, між заявником та В. існував тісний емоційний зв’язок. Враховуючи те, що заявник та В. багато років вважали себе батьком і сином, поки врешті не було встановлено, що заявник не є біологічним батьком В., і з огляду на тісні особисті зв’язки між ними, Суд доходить висновку, що їхні стосунки становлять сімейне життя за змістом пункту 1 статті 8.

 

40. У справі Назаренко (згадана вище) Суд також висловив своє занепокоєння щодо гнучкості російських правових положень, що регулюють контактні права. Ці положення містять вичерпний перелік осіб, які мали право підтримувати контакти з дитиною, не передбачаючи жодних винятків, що враховують різноманітність сімейних ситуацій та найкращі інтереси дитини. Як наслідок, особа, яка не пов’язана з дитиною, але яка тривалий час піклувалася про неї і склала з нею тісний зв’язок, була повністю і автоматично виключена з життя дитини і могла не отримувати контактних прав за будь-яких обставин, незалежно від найкращих інтересів дитини. Суд встановив, що повне та автоматичне виключення заявника із життя дитини після припинення його батьківського статусу щодо неї було припинено внаслідок негнучкості національних правових положень – зокрема відмови в контактних правах без належного розгляду до найкращих інтересів дитини – означало недотримання сімейного життя заявника.

 

41. Суд не вбачає нічого в аргументації національних судів, що могло б змінити його висновок у цій справі. Суд зазначає, що після ухвалення рішення у справі Назаренка Верховний суд виніс постанову, в якій він постановив, що за певних обставин батьківський статус особи, яка не є біологічним батьком, може бути збережений, якщо це відповідає найкращим інтересам дитини. Ця постанова була опублікована незадовго до розгляду апеляції у цій справі, і заявник негайно на неї послався. Однак апеляційний та касаційний суди фактично відхилили цей аргумент, не знайшовши виняткових обставин для застосування постанови, незважаючи на те, що заявник подав достатньо доказів, як підстави для збереження батьківського статусу, тривалі сімейні стосунки між ним та В., стійку емоційну прихильність В. до нього та його намір продовжувати піклуватися про В. та виховувати його як свого власного, а також відсутність бажання з боку біологічного батька брати участь у житті В.

 

42. У будь-якому разі суть рішення у справі Назаренка полягала в тому, що неможливо отримати права на контакт після припинення батьківського статусу. Після винесення цього рішення жодних змін до відповідного національного законодавства не було внесено, і, як підтверджується цією справою, особі, яка перебуває у ситуації заявника, все ще залишається неможливим отримати права на контакт, незалежно від найкращих інтересів дитини. Дійсно, після припинення його батьківського статусу вимога заявника на контактні права була відхилена на тій підставі, що він не є батьком В. або не пов’язаний з ним якось інакше і, отже, не має права заявляти про контактні права. Апеляційний суд також коротко посилався на відсутність тісного емоційного зв’язку між заявником та В. у своєму рішенні. Однак у матеріалах справи немає жодних доказів того, що силу емоційного зв’язку між заявником та В. коли-небудь оцінювали у процесі провадження, чи то органи догляду за дітьми, чи суди…

 

43. Суд дійшов висновку, що у цій справі національні органи влади не досліджували обставин, що стосуються найкращих інтересів дитини, для повного виключення заявника з життя В. Ніколи не висловлювалось припущення, що контакт із заявником може зашкодити розвитку В. Відповідно, відмовляючи заявникові в праві підтримувати контакт з В. відповідно до негнучкого національного законодавства, що містить вичерпний перелік осіб, які мають право підтримувати контакт з дитиною, без будь-якого вивчення питання, чи може такий контакт відповідати інтересам В., Росія не виконала свого обов’язку перевіряти в кожному конкретному випадку, чи відповідає інтересам дитини підтримка контакту з людиною, біологічно пов’язаною, яка піклувалась про неї протягом досить тривалого періоду часу, чи ні.

 

44. З огляду на вищевикладене, Суд доходить висновку, що повне та автоматичне виключення заявника з життя В. після припинення його батьківського статусу щодо нього означало порушення права на сімейне життя заявника. Відповідно було порушення статті 8 Конвенції.

«М.С. проти України» (M.S. v Ukraine), заява № 2091/13 (окрема думка судді Ранзоні)

 

1. Постановляючи, що дитина має жити з матір’ю, місцевий суд спирався на Декларацію Організації Об’єднаних Націй про права дитини 1959 року (далі – Декларацію) і встановив, «що факти не розкривали жодних виняткових обставин, які могли би обґрунтувати розлуку дитини з матір’ю» (див. пункт 41 рішення Суду). Ця Декларація в принципі передбачає, що малолітня дитина, «крім випадків, коли є виняткові обставини», не має розлучатися зі своєю матір’ю.

 

2. У цій справі національні суди, здається, виробили методологію відповідно до зазначеного принципу, що призводить до презумпції на користь матері в справах опіки над дитиною, тобто, що дитина має жити з матір’ю, що може бути відхилене лише в разі існування «виняткових обставин». Як наслідок, за відсутності «виняткових обставин» суди знехтували подальшою оцінкою всіх інших не виняткових обставин, які все одно могли стосуватися рішення.

 

3. Презумпція на користь матері в справах про опіку над дитиною не підтримується ані практикою на рівні ООН після прийняття Декларації, ані судового практикою нашого Суду і не відповідає позиції Ради Європи і більшості держав-членів. У 21 столітті методологія з такою презумпцією, яку можна відхилити лише за «виняткових обставин», на мою думку, більше не є раціональною в частині прав, що гарантуються Конвенцією. Основна думка полягає в тому, що ця презумпція, за відсутністю доказів на користь зворотного, розглядає проживання дитини з батьком як таке, що не відповідає найкращим інтересам дитини.

 

4. Декларація ООН не є юридично обов’язковим документом. Вона стала основою для розроблення Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини 1989 року, яка, на відміну від Декларації, є юридично обов’язковим міжнародним договором. Утім, підготовчі матеріали до Конвенції чітко демонструють, що положення про «розлучення дитини з матір’ю лише за виняткових обставин» існувало на дуже початковій стадії процесу розроблення. Його потім критикували, оскільки він просував стереотипний погляд матерів, який ґрунтувався на дискримінації, а тому його вилучили. Принцип найкращих інтересів дитини, що випливає з самої Декларації, отримав повну підтримку, втім, як першочергове та найважливіше міркування (див., наприклад, Шарон Детрік, Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини, Путівник до «Travaux Préparatoires», 1992 р., і Токо Кайме, «Основи прав у Африканській хартії про права та добробут дитини», Африканський журнал правових досліджень, листопад 2009 р.)

 

8. Насамкінець, Рада Європи декілька разів засуджувала нерівне ставлення до батьків і наголошувала на тому, що роль батька щодо дітей необхідно краще визнавати і належно цінувати. Наприклад, у своїй Постанові 2079 (2015) щодо «Рівності і спільної батьківської відповідальності: роль батька» Парламентська Асамблея наголосила на важливості «подолання ґендерних стереотипів щодо ролей, які приписуються жінкам і чоловікам у сім’ї» як «відображення соціологічних змін, що відбулися впродовж останніх п’ятдесяти років з огляду на організацію приватної сфери і сім’ї».

 

9. Принцип, викладений у Декларації ООН щодо винятковості розлучення матері та дитини, може і не вважатися проблемним як такий, за умови, що це не шкодить процесу прийняття рішення під час визначення найкращих інтересів дитини. Втім, саме це відбулося в цій справі. Через презумпцію на користь матері національні суди звузили обсяг своєї оцінки, обмежилися встановленням відсутності «виняткових обставин» і знехтували вивченням подальших «не виняткових» обставин, які могли би бути вирішальними у забезпеченні найкращих інтересів дитини.

 

10. Застосування презумпції відповідно до необов’язкової Декларації ООН від 1959 року було справжньою причиною неспроможності провести достатньо ретельний аналіз на рівні національних судів і, зокрема, уважно дослідити ризики для безпеки дитини під час проживання з матір’ю і стабільності її середовища (див. пункти 79-85 рішення). Ця презумпція від початку підірвала збалансовану оцінку ситуацій обох батьків і, що найважливіше, найкращих інтересів дитини.

 

11. Сьогоднішнє рішення, на жаль, не розглядає цієї центральної проблеми в цій справі і залишає без коментарів застосування національними судами презумпції на користь матері в справах про опіку над дитиною. Через це могло би скластися враження, що Суд приймає її. На мою думку, втім, таку презумпцію слід кваліфікувати як неприйнятну з огляду на попередні спостереження.

 

Посібник* доступний для ознайомлення і завантаження за посиланням: https://bit.ly/3MFlsr6

* Посібник видано в межах проєкту, що реалізується ГО «ВГЦ «Волонтер» спільно з МКР з питань правосуддя щодо неповнолітніх за підтримки Представництва ДФ ООН (ЮНІСЕФ) в Україні