Положеннями ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» та ст.150 Сімейного кодексу України визначено обов’язки батьків щодо виховання та розвитку дитини. При цьому, враховуючи положення ч.1 ст.151 Сімейного кодексу України щодо переважного права батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини, слід звернути уваги на положення ч.2 цієї статті про право батьків залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Законодавець не передбачає визначення, умови, порядок та наслідки «передачі» та/або «залучення» до виховання дитини інших осіб. Пропонується дослідити різницю між цими видами правовідносин щодо участі у вихованні дитини, визначених ч.2 ст. ст.151 Сімейного кодексу України.
Залучення батьками до виховання дитини інших осіб
При розгляді такого варіанту як залучення батьками до виховання дитини інших осіб, слід звернути увагу, що це перш за все право батьків, яке може бути виражено в складанні батьками (одним із батьків) доручення, заяви, договору, або іншої форми волевиявлення щодо здійснення певних дій в інтересах дитини.
Практичне значення права батьків залучати до виховання дитини інших осіб полягає в т.ч. в забезпеченні найкращих інтересів дитини в сфері освіти, розвитку, охорони здоров’я, які батьки не можуть забезпечити власними силами самотужки. Так, залучення вихователів, вчителів, викладачів до виховання дитини в галузі забезпечення дошкільної, шкільної, позашкільної освіти, - сприяє реалізації найкращих інтересів дитини. Однак, зазначене право батьків залучати до виховання дитини інших осіб реалізується через написання батьками заяв та/або підписання договорів про зарахування дитини до відповідних закладів освіти, для відвідування тематичних гуртків, тощо. Наприклад, в цілях розвитку та оздоровлення дитини батьки мають право в межах державних програм та/або на комерційних засадах скористуватися послугою дитячого (спортивного, оздоровчого) табору для дитини, що передбачає укладання низки угод, підписання заяв, особливо, у разі виїзду закордон, тощо.
Окремої уваги заслуговує залучення до виховання дитини баби, діда. У частині першій статті 257 СК України визначено, що баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні. При цьому, ЄСПЛ наголошує на переважності права саме батьків на особисте виховання дитини, порівняно із вихованням бабою, дідом. Так, відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Kruskic v. Croatia» від 25 листопада 2014 року положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено право на повагу до сімейного життя, поширюються у тому числі і на відносини між бабою, дідом та онуками, якщо між ними існують достатньо тісні зв`язки. Разом з цим, відносини між бабою, дідом і онуками за своїм характером відрізняються від відносин між батьками і дітьми і, зокрема вимагають меншого ступеня захисту. Право на повагу до сімейного життя баби, діда у відносинах з їхніми онуками передбачає, у першу чергу, право підтримувати звичайні стосунки з онуками, навіть якщо такий контакт зазвичай відбувається за згодою особи, яка має батьківську відповідальність» (Рішення ЄСПЛ «Bogonosovy v. Russia» від 05 березня 2019 року).
В контексті дослідження правовідносин щодо залучення до виховання дитини баби, діда цікавим є рішення суду від 26.02.2015 по справі № 286/899/14-ц Овруцький районний суд Житомирської області. Так, в цій справі, саме з огляду на вказану норму ч.2 ст.151 СК України, суд вважав, що залучення до виховання дитини його бабусі (в т.ч. проживання дитини у бабусі) ґрунтується на законі, та відмовив у задоволенні позову про позбавлення матері батьківських прав.
Враховуючи практичні аспекти застосування ч.2 ст. ст.151 Сімейного кодексу України особливість залучення у вихованні дитини інших осіб полягає в тому, що залучається до виховання особа, яка проживає окремо від дитини. Тобто, зміст правовідносин «залучення у вихованні» носить допоміжний характер до основних обов’язків батьків. При цьому, залучення до вихованні дитини інших осіб ніяким чином не обмежує обсяг прав та обов’язків батьків в реалізації їх прав та виконання обов’язків щодо виховання та розвитку дитини.
Передача дитини на виховання фізичним та юридичним особам
Передача дитини на виховання є окремою правовою процедурою, передбаченою розділом IV Сімейного кодексу України, яка полягає у тимчасовому або постійному делегуванні обов’язків щодо догляду, виховання та забезпечення дитини необхідними умовами життя іншим особам. Така передача здійснюється у випадках, коли батьки через об’єктивні обставини, такі як смерть, позбавлення батьківських прав, складні життєві обставини або інші підстави, визначені законом, не можуть виконувати свої обов’язки. При цьому така передача не звільняє батьків від обов’язку піклування про дитину, якщо вони залишаються її законними представниками.
На відміну від залучення осіб до виховання, яке доповнює батьківський виховний процес і зберігає повноцінну участь батьків у житті дитини, передача дитини на виховання передбачає зміну ключових суб’єктів виконання обов’язків із догляду, виховання та забезпечення інтересів дитини. Цей механізм, регульований розділом IV Сімейного кодексу України та передбачає такі форми передачі, зокрема, патронат, опіка та піклування, усиновлення та виховання дитини в спеціалізованих установах. Кожна з цих форм передбачає різні підходи до забезпечення інтересів дитини та відрізняється за тривалістю, юридичними наслідками й участю батьків у житті дитини.
Усиновлення регулюється статтею 207 Сімейного кодексу України, яка визначає його як прийняття дитини до сім’ї усиновлювача на правах рідної дочки чи сина, виключно на підставі рішення суду. Усиновлення є постійною формою передачі дитини, яка встановлює повноцінний правовий зв’язок між усиновлювачем і дитиною, прирівнюючи взаємні права та обов’язки до прав і обов’язків біологічних батьків і дітей. Водночас, згідно зі статтею 232 Сімейного кодексу України, усиновлення передбачає припинення прав і обов’язків дитини щодо її біологічних батьків, якщо інше не передбачено судовим рішенням або законом. Ця форма є постійною, що відрізняє її від інших форм передачі, і покладає на усиновлювачів усі обов’язки, передбачені статтею 150 СК України.
Опіка та піклування є формами захисту прав та інтересів дітей-сирот і дітей, позбавлених батьківського піклування, що закріплені у Сімейному та Цивільному кодексах України. Хоча ці форми мають спільну мету — забезпечення належних умов життя та розвитку дитини, їхній обсяг прав та обов’язків суттєво відрізняється. Опіка встановлюється над малолітніми особами (віком до 14 років), а також над особами, визнаними судом недієздатними. Опікун зобов’язаний повністю забезпечити догляд за підопічним, включаючи створення побутових умов, лікування, виховання, навчання та розвиток (ст. 67 ЦК України). Опікун діє від імені підопічного, приймаючи рішення у його найкращих інтересах. Піклування, навпаки, застосовується щодо неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років або осіб із частковою цивільною дієздатністю. Піклувальник не діє від імені підопічного, а надає згоду у прийнятті рішень і здійсненні правочинів. (ст. 69 ЦК України).
Опіка та піклування встановлюється на підставі рішення органу опіки та піклування або судом, у випадках, визначених законом, з урахуванням інтересів особи, яка її потребує.
Прийомна сім’я є наступною формою передачі дитини на виховання, що передбачена Сімейним Кодексом України та має свої особливості порівняно з іншими механізмами. Відповідно до статей 256-1 та 256-2 Сімейного кодексу України, прийомна сім’я — це сім’я, яка добровільно бере на виховання та спільне проживання одну або кількох (до чотирьох) дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. Ця форма дозволяє дітям виховуватися у сімейному середовищі, зберігаючи підтримку держави. На відміну від усиновлення, прийомна сім’я не передбачає створення повноцінного юридичного зв’язку між дитиною та прийомними батьками. Дитина зберігає статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, а держава продовжує здійснювати контроль за її умовами проживання та виховання. Прийомні батьки виконують обов’язки, передбачені статтею 150 Сімейного кодексу України, зокрема щодо забезпечення виховання, навчання та розвитку дитини. Водночас вони не прирівнюються до усиновлювачів, оскільки правовий зв’язок із біологічними батьками, якщо вони є, не припиняється. Рішення про створення прийомної сім'ї приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. (стаття 256-4 СК України)
Дитячий будинок сімейного типу є окремою формою передачі дитини на виховання, що передбачена Сімейним кодексом України. Відповідно до пункту 1 статті 256-8 Сімейного кодексу України, рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районними державними адміністраціями, районними в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських рад (міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) згідно з порядком, встановленим Кабінетом Міністрів України. Дитячий будинок сімейного типу створюється для виховання та забезпечення спільного проживання не менше п’яти дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують сімейного середовища. Відповідно до статті 256-5 СК України, ініціаторами створення такого будинку можуть бути як подружжя, так і окремі особи, які не перебувають у шлюбі, але відповідають встановленим законодавством вимогам.
Патронат над дитиною, відповідно до статті 252 Сімейного кодексу України, є формою тимчасового догляду, виховання та реабілітації дитини в сім’ї патронатного вихователя, яка передбачає перебування дитини до моменту подолання складних життєвих обставин її батьками. Тривалість патронату зазвичай не може перевищувати трьох місяців, однак у разі наявності обставин, що обґрунтовують необхідність і доцільність перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя понад зазначений термін, орган опіки та піклування може його продовжити, але не більше ніж на шість місяців.
Патронатний вихователь зобов’язаний забезпечувати дитину житлом, одягом, харчуванням, створювати дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку, співпрацювати з батьками, іншими законними представниками дитини задля подолання складних життєвих обставин у межах та у спосіб, визначені органом опіки та піклування.(стаття 252 СК України) Патронатний вихователь не набуває батьківських прав на дитину. Він не має права приймати правочини від імені дитини, вирішувати питання щодо її майнових прав чи змінювати правовий статус дитини. Його функція є виключно тимчасовою і зосередженою на догляді та реабілітації дитини. Патронат встановлюється на підставі договору, укладеного між патронатним вихователем та органом опіки та піклування. Цей договір визначає обсяг прав і обов’язків вихователя, строки та умови здійснення патронату. Контроль за виконанням умов договору здійснює орган опіки та піклування. (стаття 253 СК України) Патронат спрямований на збереження можливості повернення дитини до біологічної сім’ї після подолання кризових обставин. Це відрізняє його від усиновлення, яке передбачає повний розрив правового зв’язку з біологічними батьками. На відміну від опіки, піклування чи усиновлення, патронат не змінює правовий статус дитини. Він виконує функцію тимчасового захисту, дозволяючи забезпечити дитині умови сімейного середовища без остаточного вирішення питання про її майбутній правовий статус. Ця форма є гнучкою і дозволяє враховувати індивідуальні обставини кожного випадку.
Отже, відмінності між залученням осіб до виховання та передачею дитини на виховання полягають у характері участі та обсязі прав і обов’язків осіб, які забезпечують догляд і розвиток дитини. Залучення до виховання передбачає, що батьки зберігають повноцінну участь у житті дитини та залишаються головними суб’єктами її виховання, тоді як передача на виховання означає делегування обов’язків щодо догляду, виховання та забезпечення умов життя дитини іншим особам, які отримують спеціальний правовий статус.
Передача на виховання має різні форми, кожна з яких характеризується специфічними правовими наслідками. Опіка та піклування встановлюються для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, та передбачають прийняття рішень щодо дитини з боку опікуна або сприяння піклувальника в межах їхніх повноважень, визначених законом. Прийомна сім’я створюється для забезпечення умов виховання та проживання дітей у сімейному середовищі, але без повного розриву правового зв’язку з біологічними батьками. Дитячий будинок сімейного типу, у свою чергу, передбачає виховання значної кількості дітей у сімейному середовищі із забезпеченням фінансової підтримки від держави. Патронат як тимчасова форма догляду дозволяє забезпечити дитині захист і реабілітацію під час подолання складних життєвих обставин її батьками, при цьому правовий статус дитини залишається незмінним.
Таким чином, основною відмінністю передачі дитини на виховання є надання особам, які здійснюють догляд, спеціального правового статусу та обов’язків, що тимчасово або постійно обмежують участь батьків у вихованні дитини, на відміну від залучення до виховання, яке лише доповнює батьківське піклування, зберігаючи за батьками основну роль.