Оцінка доказів у кримінальному провадженні

«На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту».

Данте Алігʼєрі «Божественна комедія»

Чинний Кримінальний процесуальний кодекс України (надалі - КПК України) за своєю суттю та змістом є досить прогресивним актом законодавства і містить чимало дієвих норм, які покликані сприяти змагальності у кримінальному процесі та реальному, а не удаваному, захисту прав і законних інтересів його учасників та сторін.

Звичайно, існує також і багато недоліків, недопрацювань та неоднозначних тлумачень. Проте, переваг, у порівнянні з попереднім «радянським» КПК, насправді більше.

Але проблема полягає у тому, що значна кількість суб’єктів, які залучені у кримінальний процес і застосування норм діючого КПК України, не можуть навчитися жити за новими правилами та продовжують працювати у форматі якогось неіснуючого звичаєвого кримінального права та процесу з постійною ностальгією за старим КПК, де філософія «так було, так є і так буде» переважає над філософією «так передбачено чинною нормою закону». Замість того, щоб усвідомити і прийняти зміст чинних норм закону, вони намагаються їх тлумачити у проекції старого кодексу або правил, які діяли раніше.

Через таке ставлення і таку правозастосовну діяльність деякі норми чинного КПК України, деякі його інститути не можуть подолати сформовані атавістичні стереотипи та упередження, що не мають нічого спільного з їх справжнім змістом та стають або недієвими взагалі, або обмежено дієвими, що аж ніяк не сприяє досягненню високого цивілізованого рівня верховенства права та закону у галузі кримінального процесу.

Можливо, це також є одним із факторів, через які Україна «бореться» за першість у показниках звернення осіб за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини, і задоволення таких скарг.

Одним із таких інститутів КПК України є інститут оцінки доказів, що передбачений у ст. 94 цього Кодексу.

За своїм змістом, це - невеличка стаття у порівнянні з іншими нормами КПК України. Проте за своїм значенням у процесі та впливом на результати кримінального провадження, її вагомість важко переоцінити.

Однак, на превеликий жаль, вона не діє на повну силу, оскільки її застосування обмежене сформованими стереотипами. А обмежена дія інституту оцінки доказів, у свою чергу, блокує дієвість інших інститутів, таких, зокрема, як: визнання доказів недопустимими (неповноцінна дієвість) та інститут оскарження повідомлення про підозру (майже повна недієвість).

Один із головних стереотипів, який перешкоджає зазначеному інституту діяти на повну силу, полягає у тому, що, на думку більшості представників судової гілки влади, оцінка доказів здійснюється лише судом і лише у нарадчій кімнаті під час ухвалення остаточного рішення (вироку) за наслідками судового розгляду кримінального провадження по суті.

За досить поширеним упередженням вважається, що в інших випадках ні слідчий суддя, ні прокурор, ні слідчий не можуть оцінювати докази до цього моменту та на інших стадіях (етапах) кримінального провадження, а особливо під час досудового розслідування.

Можливо, хтось зараз подумає, що це не так і автор перебільшує, але звертаючись до таких читачів, я пропоную їм пригадати, коли вони востаннє бачили у постанові слідчого чи прокурора посилання на ст. 94 КПК України в останньому рядку мотивувальної частини цього процесуального рішення перед словом «ПОСТАНОВИВ:».

Перевірте. Відкрийте матеріали будь-якого кримінального провадження, у якому ви здійснюєте захист або представництво, та перегляньте всі постанови, що у ньому прийняті. Ви будете здивовані.

Пригадайте, скільки разів ви намагалися довести слідчому судді під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу, відсторонення від посади чи про арешт майна те, що доказами, які долучені до клопотання, не підтверджуються обставини, викладені у повідомленні про підозру і підозра є необґрунтованою?

Скільки разів вам вдалося отримати позитивне рішення при оскарженні повідомлення про підозру через її необґрунтованість?

Скільки разів слідчі судді або суд задовольнили ваші клопотання про визнання доказів недопустимими чи навіть очевидно недопустимими до виходу у нарадчу кімнату для постановлення вироку?

Пригадуєте?

Кожного разу, ви чули від слідчого судді і читали у його судовому рішенні про те, що на даній стадії чи етапі кримінального провадження суд не може оцінювати докази, а отже, і не може визнати підозру необґрунтованою. І одночасно, кожного разу слідчий суддя зазначає, що надані стороною обвинувачення докази вказують на те, що підозра обґрунтована, оскільки вони є достатніми для переконання стороннього спостерігача у тому, що особа могла вчинити злочин за вказаних у підозрі обставин. Замкнуте коло. І немає жодного значення чи впливу те, що у переважній більшості випадків це не так, а так звані достатні докази викликають лише обґрунтовані сумніви. Результат майже завжди один і той самий і все через те, що інститут оцінки доказів не діє на цих стадіях та етапах.

Але чи так це насправді? Пропоную звернутись до першоджерела.

Відповідно до ст. 94 КПК України «1. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

2. Жоден доказ не має наперед встановленої сили».

Як вбачається з вищенаведеної норми, все зовсім не так безнадійно, адже закон чітко і недвозначно вказує на те, що оцінка доказів - це обов’язкова процесуальна діяльність, яку зобов’язані здійснювати всі без винятку суб’єкти кримінального процесу, які уповноважені приймати у кримінальному провадженні процесуальні рішення.

Тобто, слідчий, прокурор і слідчий суддя, приймаючи певне процесуальне рішення, що впливає на права, обов’язки або процесуальний статус осіб чи їх майна, в обов’язковому порядку повинні оцінити ті докази, які є у їхньому розпорядженні, та лише за наслідком такої оцінки, керуючись внутрішнім переконанням, приймати процесуальне рішення, яке і буде по-справжньому законним.

І для того, щоб цей процес не викликав жодних внутрішніх протиріч, необхідно усвідомити одну просту істину – оцінка доказів не є встановленням вини чи невинуватості певної особи у вчиненні певного злочину. Це, дійсно, має встановлювати суд у нарадчій кімнаті.

Оцінка наявних доказів є природнім явищем кримінального процесу для прийняття об’єктивного, виваженого та законного рішення. При цьому, таке явище покликане приносити якісні та позитивні наслідки не лише стороні захисту. Якби інститут оцінки доказів діяв на повну силу, то від цього би виграли всі сторони та учасники кримінального провадження.

Розглянемо простий, але, на мій погляд, наглядний приклад.

У певному кримінальному провадженні певна особа подала заяву про вчинення кримінального правопорушення, що полягало у пошкодженні її майна (автомобіля). Було розпочато досудове розслідування, заявник був визнаний і залучений до провадження як потерпілий. Винна особа отримала повідомлення про підозру, запобіжний захід, а згодом і обвинувальний акт.

І ось у підготовчому судовому засіданні захисник заперечує проти призначення судового розгляду на підставі обвинувального акта у зв’язку з тим, що потерпілий, насправді, не потерпілий, оскільки автомобіль йому не належить, у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу у графі «власник» зазначена абсолютно інша особа, а заявник, якого залучили до провадження як потерпілого, всього-на-всього користувач автомобіля.

Більше того, захисник просить закрити справу у зв’язку з відсутністю події злочину, оскільки інкримінований злочин має матеріальний склад, тобто, фактичне підтвердження заподіяння шкоди, яке не було отримано від справжнього власника автомобіля, а псевдо-потерпілий не має повноважень виступати від імені власника і представляти його інтереси у питаннях володіння і розпорядження автомобілем.

Чи є перспектива у вказаної справи в суді для прокурора? Навряд чи.

Але ж ці обставини були відомими слідчому і прокурору з самого початку, з самого першого дня досудового розслідування.

І ось тепер риторичне питання: чи настали б у цій справі такі несприятливі для сторони обвинувачення наслідки, якби слідчий здійснив належну оцінку наявних у нього доказів, приймаючи рішення про залучення заявника до провадження у якості потерпілого?

Або, якби прокурор так само, маючи повноваження мати доступ до всіх без винятку матеріалів кримінального провадження, оцінив зібрані слідчим докази перед тим, як приймати процесуальне рішення у формі обвинувального акта?

Те саме питання можна поставити і щодо слідчого судді, який так само, розглядаючи клопотання про обрання запобіжного заходу, не обмежився би лише ознайомленням із його змістом, але детально, а не поверхнево, дослідив би кожний доказ, що був приєднаний до клопотання у вигляді додатків. І не лише дослідив, а й оцінив би його з точки зору допустимості, належності, достовірності, достатності та взаємозв’язку.

Якби така процесуальна діяльність відбувалась постійно, помилок у досудовому розслідуванні допускалось би значно менше і значно менше марнувалося б часу слідчими, прокурорами та суддями, що також суттєво б зменшило кількість скарг до ЄСПЛ.

Що ж стосується адвокатів, то вони не зобов’язані завжди вказувати своїм опонентам на їхні помилки. Для ефективного захисту, адвокат має «розкривати свої карти» у потрібний момент, тоді, коли помилки не можливо вже буде виправити, і справа неминуче провалюється у прірву.

Заради справедливості, варто відмітити, що на даний час існують слідчі судді, які вважають можливим і на практиці застосовують оцінку доказів під час розгляду скарг сторони захисту та клопотань сторони обвинувачення, приймаючи рішення щодо визнання доказів очевидно недопустимими.

На жаль, їх одиниці. Зазвичай, не більше одного такого прогресивно мислячого судді на районний суд, та й то не у кожному суді. Зазвичай, про таких суддів самі працівники суду відгукуються як «своєрідний», «незвичайний» або «з родзинкою». Їх вважають «білими воронами» серед суддів.

Проте, мене особисто тішить і переповнює оптимізмом те, що все ж таки такі судді є, і я сподіваюсь, що з часом їх буде ставати тільки більше.

А нам, адвокатам, не варто приймати стереотипні правила гри, які не узгоджуються з положеннями Закону, ми повинні продовжувати вимагати оцінювати докази, наполягати на належному розгляді справ на будь-якому етапі і у будь-якому судовому засіданні, ламаючи цю кригу упереджень і формалізму.

Рано чи пізно, крига скресне і верховенство права та Закону переможе.