Мовні права людини та їх захист є важливою складовою системи прав людини в цілому. У деяких джерелах мовні права також називають «лінгвістичними правами», а дискримінацію за мовною ознакою – лінгвіцизмом або лінгвістичною дискримінацією.
У посібнику «The Handbook of Linguistic Human Rights» редактори визначають лінгвіцизм як «ідеології, структури та практики, які використовуються для узаконення, впровадження, регулювання та відтворення нерівного розподілу влади та ресурсів (як матеріальних, так і нематеріальних) між групами, які визначаються на основі мови».
Тому увага мовним правам посідає вагоме місце у конструкції захисту прав людини та антидискримінаційного права ЄС.
I. Міжнародне законодавство у сфері протидії дискримінації за ознакою мови:
⎯ Загальна декларація прав людини
Стаття 7: «Усі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації».
⎯ Європейська конвенція з прав людини (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод)
Стаття 14: «Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою».
⎯ Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
Стаття 1: «Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.
Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».
⎯ Європейська соціальна Хартія (переглянута)
Стаття Е: «Здійснення прав, передбачених цією Хартією, забезпечується без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, стану здоров’я, належності до національної меншини, народження або інших обставин».
⎯ Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
Стаття 26: «Усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом, і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші обставини».
Стаття 2: «Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується поважати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини».
Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава-учасниця цього Пакту зобов’язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті.
Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується:
а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;
b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;
с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.
Стаття 20: «Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом».
Стаття 27: «У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.
⎯ Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин зокрема, але не виключно – ч. 2, 3 Статті 7: «Сторони зобов’язуються усунути, якщо вони цього ще не зробили, будь-які необґрунтовані розрізнення, виключення, обмеження або переваги, які стосуються використання регіональної мови або мови меншини, та які мають на меті перешкодити чи створити загрозу її збереженню або розвиткові. Вжиття спеціальних заходів у галузі регіональних мов або мов меншин, які спрямовані на досягнення рівності між особами, що вживають ці мови, і рештою населення, або які належним чином враховують їхній конкретний стан, не розглядаються як акт дискримінації проти тих осіб, що вживають більш поширені мови.
Сторони зобов’язуються відповідними заходами поглиблювати взаєморозуміння між всіма мовними групами населення країни, і зокрема сприяти вихованню поваги, розуміння і терпимості щодо регіональних мов або мов меншин як одній з цілей освіти і професійної підготовки, яка надається в їхніх країнах, а також заохочувати засоби масової інформації до досягнення такої цілі».
⎯ Рамкова конвенція про захист національних меншин
Стаття 9: «Сторони зобов’язуються визнати, що право на свободу виявлення поглядів кожної особи, яка належить до національної меншини, включає свободу дотримуватися своїх поглядів та одержувати і поширювати інформацію та ідеї мовою своєї національної меншини без втручання держави і незалежно від кордонів. Сторони забезпечують, в рамках своїх правових систем, щоб особи, які належать до національної меншини, не дискримінувалися у їхньому доступі до засобів масової інформації.
Пункт 1 не перешкоджає Сторонам вимагати ліцензування, без дискримінації та на основі об’єктивних критеріїв, радіо-, теле- або кіно підприємств.
Сторони не перешкоджають особам, які належать до національної меншини, створювати та використовувати друковані засоби масової інформації. У рамках законодавства, що регулює радіо та телебачення, вони, по можливості, забезпечують особам, які належать до національної меншини, враховуючи положення пункту 1, можливість створення та використання своїх власних засобів масової інформації.
У рамках своїх правових систем, Сторони вживають належних заходів для полегшення доступу осіб, які належать до національної меншини, до засобів масової інформації з метою сприяння поглибленню терпимості та розвитку культурного плюралізму».
Стаття 10: «Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі.
У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними властями.
Сторони зобов’язуються гарантувати кожній особі, яка належить до національної меншини, право бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого обвинувачення проти неї та право захищати себе цією мовою, у разі необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача.
Стаття 11: «Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право використовувати своє прізвище (по батькові) та ім’я мовою меншини, а також право на їхнє офіційне визнання, відповідно до умов, передбачених у їхніх правових системах.
Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право публічно виставляти вивіски, написи та іншу інформацію приватного характеру мовою її національної меншини.
У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національної меншини, або де вони складають значну частину населення, Сторони намагаються, в рамках своїх правових систем, у тому числі, у разі необхідності, угод з іншими державами, і враховуючи їхнє конкретне становище, використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні покажчики, призначені для загального користування, також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є достатня необхідність.
⎯ Хартія Європейського союзу про основоположні права (неофіційний переклад)
Стаття 21: «Забороняється будь-яка дискримінація за будь-якою ознакою, зокрема такою, як стать, раса, колір шкіри, етнічне або соціальне положення, генетичні характеристики, мова, релігія або переконання, політичні або будь-які інші погляди, приналежність до національної меншини, майновий стан, народження, непрацездатність, вік або сексуальна орієнтація.
У рамках сфери застосування Договорів та без шкоди для їхніх будь-яких окремих положень будь-яка дискримінація за ознакою громадянства забороняється».
⎯ Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять
Стаття 2: «Кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов’язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них».
Вказаний перелік не є вичерпним та включає в себе також Директиви Ради ЄС та інші акти міжнародного законодавства, які протидіють дискримінації, зокрема за ознакою мови.
II. Практика Європейського суду з прав людини
Рішення Європейського суду з прав людини (надалі по тексту – ЄСПЛ) є вагомим регулятором та показником актуальності наявної проблеми. І разом з тим, зустрічаємо різні підходи до визнання порушень антидискримінаційних норм міжнародного законодавства.
Варто зазначити, що значна кількість справ, де порушується питання дискримінації за мовною ознакою стосуються зокрема, але не виключно освітніх відносин, відносин у сфері кримінального процесу, політичних прав та ін.
При цьому, варто звертати увагу на підхід та аргументацію ЄСПЛ у таких категоріях справ. Саме підхід ЄСПЛ до вирішення тієї чи іншої ситуації, де заявлено про дискримінацію є ключовим для можливості подальшого застосування такого рішення за аналогією права.
Перш за все, варто зауважити, що відповідно ст. 14 ЄКПЛ мова віднесена до категорії «інша ознака», а тому у цій категорії справ досить часто встановлюється факт порушення ст. 14 ЄКПЛ.
⎯ Бельгійська мовна справа («Belgian Linguistic case»), рішення від 23 липня 1968 року (серія А, № 6)
Група батьків скаржилася, що національне законодавство в галузі освіти є дискримінаційним в частині використання мов. Франкомовні та голандськомовні спільноти Бельгії посилалися на те, що відповідно до національного законодавства мова освіти, що надається чи фінансується державою, залежить від того, яким вважається регіон – франкомовним чи голандськомовним. Франкомовні батьки з голандськомовних регіонів скаржилися на те, що це положення перешкоджає чи значно ускладнює навчання їхніх дітей французькою мовою. ЄСПЛ вирішив, що хоча в цьому випадку дійсно існує відмінність, вона є виправданою. Це рішення базується на тому, що регіони переважно одномовні. Таким чином, відмінність є виправданою, оскільки на практиці нереально забезпечити навчання обома мовами. Крім того, родинам, що проживають у франкомовних і голандськомовних регіонах, не забороняється користуватися приватними освітніми послугами.
⎯ Справа Дмітрія Булгакова проти України
Заявник скаржився на те, що записавши у паспорті його ім’я як Дмитро, а не як Дмітрій, а ім’я по батькові Володимирович замість Владіміровіч, українські державні органи порушили його право на власне ім’я. На його думку, вимога „записувати його ім’я українською мовою”, передбачена чинним законодавством, означає лише можливість його транслітерації буквами українського алфавіту, так як жодна законодавча чи регламентуюча норма не вимагає від національних органів замінювати ім’я або ім’я по батькові російського походження українськими еквівалентами. Виходячи з цього заявник вважає, що порушення в даному випадку є цілком незаконним навіть з позиції національного права. Визнаючи те, що ім’я та ім’я по батькові, отримані заявником при народженні, записані на сторінці 3 паспорту громадянина, він не вважає, що цей факт може виправити спірну ситуацію. Виходячи з усього вищенаведеного, заявник вважає себе жертвою неправомірного втручання у його право на повагу до приватного та сімейного життя у світлі статті 8 Конвенції.
До того ж, посилаючись на статтю 14 Конвенції, заявник скаржиться на факт дискримінації з приводу його етнічного походження, а саме через його приналежність до російської національної меншини. З цього приводу він вказує на те, що транскрипція імен та прізвищ іноземного походження в українських документах відбувається для громадян російського походження зовсім іншим шляхом, ніж для решти громадян іноземного походження. Імена останніх просто транслітеруються літерами українського алфавіту, а імена перших замінюються їхніми українськими етимологічними еквівалентами. Заявник вважає, що українізація його імені та імені по батькові в обох паспортах становить „поводження, що принижує гідність”, заборонене статтею 3 Конвенції.
ЄСПЛ не знайшов у цій справі ознак дискримінації, бо таке написання імені відповідало усталеній практиці використання схожих імен в українській та російській мовах, а також ніяким чином не було пов’язане з етнічним походженням заявника. Щодо пропорційності, Суд також зазначив, що заявник не був позбавлений можливості вимагати іншого написання його імені українською мовою або змінити ім’я через процедуру зміни імені. Суд визнав, що держава мала за мету забезпечення лінгвістичної уніфікації у сфері публічних та адміністративних послуг. Суд також послався на міжнародну практику в цьому аспекті, засновану на міжнародних договорах.
III. Комітет Організації Об’єднаних Націй з прав людини
Одним із суб’єктів, уповноважених розглядати скарги щодо мовної дискримінації є Комітет ООН з прав людини.
Практика Комітету налічує справи щодо дискримінації за мовною ознакою, однак результат їх розгляду дуже різний, що є закономірним у зв’язку з індивідуально-визначеною ситуацією. Розглянемо декілька прикладів.
Баллантайн, Девідсон, Макінтайр проти Канади, повідомлення № 359/1989 та 385/1989, документ ООН. CCPR/C/47/D/359/1989 та 385/1989/Rev.1 (1993).
Авторами повідомлень (початкові заяви від 10 квітня 1989 року та 21 листопада 1989 року та подальше листування) є Джон Баллантайн, Елізабет Девідсон і Гордон Макінтайр, громадяни Канади, які проживають у провінції Квебек. Автори, один художник, другий дизайнер, а третій трунар за професією, мають свій бізнес у Саттоні та Хантінгдоні, Квебек. Їх рідною мовою є англійська, як і мова багатьох їхніх клієнтів. Вони стверджують, що стали жертвами порушень статей 2, 19, 26 і 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права федеральним урядом Канади та провінцією Квебек, оскільки їм заборонено використовувати англійську мову для цілей реклами, наприклад, на комерційних вивісках за межами комерційних приміщень або від назви фірми.
Автори стверджували про порушення їхнього права на рівність перед законом за статтею 26; Уряд Квебеку стверджував, що розділи 1 і 6 законопроекту 178 є загальними заходами, які застосовуються до всіх, хто займається торгівлею, незалежно від їхньої мови. Комітет зазначає, що розділи 1 і 6 законопроекту 178 забороняють використання зовнішньої комерційної реклами не французькою мовою. Ця заборона стосується як франкомовних, так і англомовних осіб, тому франкомовна особа, яка бажає розміщувати рекламу англійською мовою, щоб охопити англомовну клієнтуру, не може цього робити. Відповідно, Комітет вважає, що автори не зазнали дискримінації на основі їхньої мови, і робить висновок, що порушення статті 26 Пакту не було.
Комітет з прав людини, діючи відповідно до пункту 4 статті 5 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, вважає, що надані йому факти свідчать про порушення пункту 2 статті 19 Конвенції.
Diergaardt та ін. проти Намібії, повідомлення № 760/1997, 25 липня 2000 р., CCPR/C/69/D/760/1996
Заявники були представниками меншини, що походила з Європи і раніше мала політичну автономію, а тепер входить до складу Намібії. У громаді використовували мову африкаанс.
Заявники скаржилися на те, що в суді замість їхньої рідної мови вони змушені використовувати англійську. Вони також скаржилися на те, що державні органи підтримують політику невикористання мови африкаанс в усному та письмовому спілкуванні із заявниками, хоча і мають таку можливість.
Комітет з прав людини вирішив, що в цьому випадку порушення права на справедливий суд відсутнє, оскільки заявники не продемонстрували, яких саме негативних наслідків вони зазнали через використання англійської мови під час судового процесу. Це означає, що право на допомогу перекладача під час судових засідань не поширюється на ситуації, коли мова засідання просто не є рідною мовою сторони процесу натомість, воно швидше розраховано на ситуації, коли ця особа не достатньо розуміє чи не може спілкуватися мовою суду.
Комітет з прав людини також встановив, що офіційна політика держави з невикористання у спілкуванні з заявниками будь-яких мов, окрім офіційної (англійської), становить порушення їхнього права на рівність перед законом за ознакою мови. Держави можуть встановлювати офіційні мови, однак вони зобов’язані дозволяти державним службовцям відповідати на офіційні запити іншими мовами, якщо вони здатні це робити.
Справа Ігнатане проти Латвії, повідомлення № 884/1999 від 26.07.2001 р.
Заявниця працювала вчителькою у Ризі. У 1993 році вона склала атестаційній комісії іспит з латиської мови і згодом отримала атестат про знання мови, якою їй присвоєно третю категорію профпридатності (вища категорія).
У 1997 році автор повідомлення виставила свою кандидатуру для участі у місцевих виборах, призначених на 9 березня 1997 року, за списком Руху за соціальну справедливість та рівноправність у Латвії. 11 лютого 1997 року її викреслили з цього списку за рішенням Ризької виборчої комісії на підставі висновку Центру державної мови (ЦДМ) про те, що знання нею офіційної мови не відповідає потрібній категорії.
Комітет з прав людини розглянув це повідомлення у сукупності всієї інформації, наданої йому письмово сторонами відповідно до пункту 1 статті 5 Факультативного протоколу.
На розгляді Комітету перебувало таке питання: чи були права автора відповідно до статей 2 і 25 порушені через те, що їй не дозволили брати участь як кандидат на місцевих виборах, що відбулися у березні 1997 року.
Відповідно до держави-учасниці, для роботи в органах державного управління потрібна висока категорія професійного знання з державної мови і тому пред'явлення мовних вимог до кандидатів для участі у виборах є розумним та об'єктивним. Комітет зазначає, що стаття 25 гарантує кожному громадянину право та можливість бути обраним на справжніх періодичних виборах без будь-якої дискримінації за ознаками, згаданими у статті 2, включаючи мову.
Комітет зазначає, що в даному випадку одноособове рішення інспектора, прийняте за кілька днів до виборів і суперечність атестату про профпридатність з мови, виданому за кілька років до цього на необмежений термін комісією фахівців з литовської мови, виявилося достатнім для вилучення Виборчою комісією рішення автора із списку кандидатів на муніципальних виборах. Комітет зазначає, що держава-учасник не заперечує дійсності цього посвідчення стосовно професійної діяльності автора, але будує свою аргументацію на результатах оцінки екзаменатором права автора брати участь у виборах. Комітет також зазначає, що держава-учасниця не заперечує доводу адвоката про те, що литовське законодавство не містить вимоги щодо самостійної атестації знання офіційної мови для участі у виборах, але користується стандартами та атестаційними вимогами, які використовуються в інших випадках. Внаслідок переекзаменування авторка була позбавлена можливості здійснити своє право на участь у веденні державних справ відповідно до статті 25 Пакту. Комітет зазначає, що перший іспит у 1993 році був проведений відповідно до офіційних вимог і був оцінений п'ятьма експертами, тоді як іспит у 1997 році був проведений на разовій основі та перевірений одним екзаменатором.
Відмова авторові в можливості балотуватися в силу такого переекзаменування, який не був заснований на об’єктивних критеріях або критеріях, які, як це було показано державою-учасницею, відповідали б процедурним вимогам, є несумісним із зобов'язаннями держави-учасника за статтею 25 Пакту.
Комітет приходить до висновку, що пані Ігнатані було завдано конкретної шкоди у формі заборони брати участь у місцевих виборах у Ризі у 1997 році, оскільки її викреслили зі списку кандидатів через недостатнє знання офіційної мови.
Комітет з прав людини вважає, що автор повідомлення є жертвою порушення статті 25 у поєднанні із статтею 2 Пакту.
Відповідно до пункту 3 а) статті 2 Пакту держава-учасниця зобов'язана надати пані Ігнатані ефективний засіб правового захисту. Вона також має вжити заходів для недопущення у майбутньому аналогічних порушень.
Відтак, аналізуючи міжнародну практику у справах про дискримінацію за мовною ознакою варто:
1. Звертати увагу на конкретний тип правовідносин, у яких відбувається така дискримінація.
2. Чітко визначити порушення яких норм міжнародного права щодо заборони дискримінації мало місце.
3. З’ясувати об’єктивні обставини обґрунтованості дискримінації (або встановлення обмежень).
4. Визначити коло національних державних суб’єктів, до кого можна звернутися у даному випадку.
5. Визначити коло міжнародних суб’єктів хто є компетентним у встановленні факту порушення відповідних норм міжнародного законодавства щодо протидії дискримінації за ознакою мови, зокрема.
Список використаних джерел:
1) Skutnabb-Kangas T., Phillipson R. Handbook of Linguistic Human Rights. Wiley & Sons, Incorporated, John, 2022.
2) Практичний посібник з аргументації у справах щодо дискримінації: Практ. посіб. / упоряд.: С. Заєць, Р. Мартиновський. Страсбург, Франція : Рада Європи, 2015. 72 с. URL: https://doi.org/chrome-extension://efaidnbmnnnibpcajpcglclefindmkaj/https://rm.coe.int/16803034ea (дата звернення: 20.03.2024).
3) Посібник з європейського антидискримінаційного права: посібник. ТОВ «К.І.С.», 2013. 196 с. URL: https://doi.org/doi:10.2811/11978 (дата звернення: 20.03.2024).
4) Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Підбірка Рішень Комітету з прав людини у відповідності до Факультативного протоколу: підбірка рішень. Нью-Йорк, Женева 2006: Вид-во Орг. Об’єдн. Націй, 2006. Т. 7: Шістдесят шоста – сімдесят четверта сесії. 252 с.