Публікації лектора
Огляд правової позиції Великої Палати Верховного Суду щодо спорів, пов’язаних з скасуванням наказу про відсторонення
Анастасія Якімова, адвокат, член Центру трудового права та соціального забезпечення ВША, член UBA Next Gen
Якімова Анастасія
25.05.2023

Огляд правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у Постанові від 14.12.2022 р. щодо спорів, пов’язаних з скасуванням наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати на час відсторонення від роботи через відсутність у працівника щеплення проти Covid-19.

Сьогодні мова піде про трудові спори, котрі розглядалися/розглядаються в порядку цивільного судочинства та виникли у зв’язку зі скасуванням наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати на час відсторонення від роботи через відсутність  у працівника щеплення проти Covid-19.

Як відомо, карантин на території України був запроваджений на підставі Постанови Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 11.03.2020 р. № 211 (надалі по тексту – Постанова № 211).

 Пізніше,  керуючись статтею 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04. 2000 р. № 1645-III, наказом МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 № 2153, Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 “Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 ” роботодавці повинні були проінформувати працівників про те, що з певної дати, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, щеплення проти COVID-19 обов’язкове для працівників підприємств, установ, організацій, перелік яких визначений чинним законодавством.

 На підставі наказу МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 р. № 2153 та Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 “Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 ” роботодавці просили працівників надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, наприклад:

  •  документ, який підтверджує, що Ви отримали повний курс вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19, включеної ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;
  • міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою дводозної вакцини (жовтий сертифікат) або однією дозою однодозної вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелений сертифікат), які включені ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях.

Також працівникам можна було надати довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 р. № 595.

Роботодавці інформували працівників про те, якщо до певної дати працівник не надасть одного із зазначених документів, то з певної визначеної дати його відсторонять від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП та ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-III.

Такі повідомлення працівники отримували «під підпис» і або подавали у відділ кадрів роботодавця сертифікати про вакцинацію або довідки про наявність проти показів до вакцинації, у порядку і по формі, встановленій чинним законодавством і продовжували і надалі працювати у звичному режимі.

Проте, частина працівників, котрі не надавали вказані документи згодом, на підставі наказів і розпоряджень роботодавця були відсторонені від роботи без збереження заробітної плати.

Вказані правові наслідки для таких працівників стали підставами для наступних дій:

  • працівник просто був відстороненим,
  • працівник все-таки надавав роботодавцю необхідні документи і приступав до своєї роботи,
  • працівник хотів продовжувати працювати, але не мав наміру надавати роботодавцю документи щодо вакцинації або наявність проти показів до неї і звертався до суду за захистом своїх трудових прав.

З кінця 2020 року активізувалися численні цивільні справи за позовами про скасування наказів про відсторонення та стягнення середнього заробітку внаслідок відсторонення від роботи через відсутність  у працівника щеплення проти Covid-19.

Перша хвиля даних цивільних проваджень пройшла до 24.02.2022 року. При чому, як суди першої, так і апеляційної інстанції мали різні підходи і позиції, у, здавалося б, аналогічних (по правовій природі) справах.

Наприкінці 2021 року Касаційним цивільним судом у складі Верховного суду України було розглянуто лист стосовно надання методичної інформації про застосування статті 46 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) щодо відсторонення від роботи працівника у зв’язку з відсутністю щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (https://cutt.ly/AwqWqo4d).

Даний лист від 24.12.2021 року мав вагоме значення для юридичної спільноти: як адвокатів, так і суддів при винесенні рішень у відповідних категоріях справ. Адже, лист мав посилання і на деякі спеціальні норми чинного законодавства, і на практику ЄСПЛ у даній категорії справ в частині саме процедурних питань і описував позицію Верховного суду у даній категорії справ, котра була неоднозначною.

Проте, судова практика продовжувала бути різноманітною у підходах: як судів першої, так і апеляційної інстанції.

Фінальною крапкою у даному «протиставленні» правових позицій стала Постанова Великої Палати Верховного суду України від 14.12.2022 року, оприлюднена 21.02.2023 року (https://cutt.ly/fwqWqdJk) у справі № 130/3548/21 (надалі по тексту – Постанова ВП ВС України).

Результатом касаційного розгляду даної справи стала не лише поява Постанови ВП ВС України від 14.12.2022 року, а й Окремої думки (спільної) суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (https://cutt.ly/gwqWqh2V).

Позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у Постанові детально уточнила конвенційні підстави обмеження права на повагу до приватного життя.

Так, за змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі по тексту - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції (п. 8.1. Постанови ВП ВС України).

Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (п. 8.2. Постанови ВП ВС України).

З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі:

  • чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля);
  • чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті;
  • чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети.

Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв (п. 8.3. Постанови ВП ВС України).

Чи ґрунтувалося втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя на законі?

Позивачка працює в акціонерному товаристві, сто відсотків акцій якого належать державі. У грудні 2021 року роботодавець відсторонив її від роботи до надання підтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до такої вакцинації. Суди першої та апеляційної інстанцій по-різному застосували норми матеріального права, які регулюють питання відсторонення від роботи працівників з підстав відсутності щеплення від COVID-19. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного та непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин (п. 9.1. Постанови ВП ВС України).

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Судом касаційної інстанції було вказано, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (п. 10.8. Постанови ВП ВС України).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону.

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

  • появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;
  • відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
  • в інших випадках, передбачених законодавством.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України (п. 11.4 Постанови ВП ВС України).

Окремо судом касаційної інстанції надано увагу посиланню на норми чинного законодавства про те, що, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відтак, зазначено, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (п. 11.35 Постанови ВП ВС України).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати  впродовж строку відсторонення від роботи

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови (п. 12.5. Постанови ВП ВС України).

У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (п. 12.6 Постанови ВП ВС України).

Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції?

Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для сумнівів у тому, що у відповідний період Україна, поряд з іншими державами, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров`я. Згідно зі статистичними даними в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7 168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12 %) після серцево-судинних захворювань (60,2 %) (https://opendatabot.ua/open/death-statistics). Вказане зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (п. 13.14. Постанови ВП ВС України).

Чи було відсторонення позивачки від роботи нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в її право на повагу до приватного життя?

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

  • кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
  • форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
  • умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
  • контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням (п. 14.9. Постанови ВП ВС України).

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку (п. 14.10 Постанови ВП ВС України).

   Замість висновку або підсумку:

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами (п. 11.23 Постанови ВП ВС України).

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану:

  • фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;
  • фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;
  • закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;
  • пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану» (п. 11.25 Постанови ВП ВС України).

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19 (п. 11.26 Постанови ВП ВС України).

Огляд судової практики підготувала Анастасія Якімова, адвокат, член Центру трудового права та соціального забезпечення ВША, член UBA Next Gen