Дискримінація осіб з інвалідністю - Анастасія Якімова

Лекторка докладно проаналізувала разом з учасниками дискримінацію осіб з інвалідністю, а саме:

1. Дискримінація осіб з інвалідністю: загальний аспект.
2. Міжнародне правове регулювання протидії дискримінації за ознакою інвалідності.
3. Національне правове регулювання протидії дискримінації за ознакою інвалідності.
4. Суб’єкти протидії дискримінації.
5. Позасудові інструменти протидії дискримінації за ознакою інвалідності.
6. Судовий захист у справах про дискримінацію за ознакою інвалідності.

У рамках характеристики дискримінації осіб з інвалідністю акцентовано на наступному:

1. Дискримінація осіб з інвалідністю: загальний аспект

Дискримінація за ознакою інвалідності – це ейблізм.

Дискримінація за ознакою інвалідності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні (стаття 2 Конвенції про права осіб з інвалідністю (ратифікована Україною 16.12.2009 року).

Дискримінація – це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (стаття 1 Закону України “Про засади запобігання та протидію дискримінації в Україні).

Деякі приклади проявів ейблізму:

пряма дискримінація – ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
непряма дискримінація – ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
утиск – небажана для особи та/або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їх людської гідності за певними ознаками або створення стосовно такої особи чи групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери по відношенню до людини.
Відмова у розумному пристосуванні. Розумне пристосування – це внесення, коли це потрібно, у кокретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправного тягаря, для цілей забезпечення реалізації або здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод.
підбурювання до дискримінації – вказівки, інструкції або заклики до дискримінації стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками.

2. Міжнародне правове регулювання протидії дискримінації за ознакою інвалідності:

Загальна декларація прав людини (ст. 1, 2, 7);
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 14), а також Протокол № 12 до неї;
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 2, 3, 26);
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 2, 3);
Конвенція про права осіб з інвалідністю (ст. 27);
Конвенція про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (ст. 4);
Європейська соціальна хартія (переглянута) (ст. 15);
Директиви Ради 2000/78/ЄС від 27 листопада 2000 року про встановлення загальних рамок для однакового ставлення у сфері зайнятості та професійної діяльності та ін.

3. Національне правове регулювання протидії дискримінації за ознакою інвалідності:

Конституція України (ст. 3, 24, 35),
Кримінальний кодекс України (ст. 161) ,
Цивільний кодекс України (ст. 270),
Кодекс Законів про Працю України,
Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»,
Закон України “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” ,
Закон України “Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні” ,
Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»,
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування терміна “особа з інвалідністю” та похідних від нього» ,
Національна стратегія із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року,
Методика забезпечення осіб з інвалідністю, які бажають взяти участь у конкурсі на зайняття посад державної служби, розумним пристосуванням та ін.

4. Суб’єкти протидії дискримінації

Суб’єктами, наділеними повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації, є:

Верховна Рада України;
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;
Кабінет Міністрів України;
інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим,
органи місцевого самоврядування;
громадські організації,
фізичні та юридичні особи.

(ч. 1 ст. 9 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”).

Деталізуючи коло субєктів протидії дискрмінації за ознакою інвалідності в Україні, до них можна віднести також:

громадські організації (зокрема, але не виключно: Всеукраїнське громадське обєднання Національна асамблея людей з інвалідністю України),
місцеві державні адміністрації,
Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю,
правоохоронні органи (органи Національної поліції, прокуратури та ін.),
суди.

5. Позасудові інструменти протидії дискримінації за ознакою інвалідності

Практика звернення до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини:

Щодо діяльності Уповноваженого Верховної ради України з прав людини в контексті протидії дискримінації за ознакою інвалідності: До Уповноваженого звернулася громадянка К. в інтересах своєї дитини з інвалідністю з у зв’язку з неможливістю отримати паспорт громадянина України вперше. У зв’язку із досягненням сином заявниці 14-річного віку до територіального підрозділу ДМС було подано документи для оформлення дитині паспорта громадянина України вперше. Проте працівники територіального підрозділу ДМС відмовляли їй у видачі паспорта дитини, а її син особисто не міг відвідати установу та отримати свій паспортний документ, оскільки він є особою з інвалідністю. У результаті реагування Уповноваженого 14-річному хлопцю оформлено паспорт громадянина України та видано працівниками ДМС за місцем проживання дитини.
До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернулась жінка з інвалідністю стосовно порушення посадовими особами КНП «Теплодарська центральна міська лікарня» Теплодарської міської ради (далі – КНП) вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування терміна «особа з інвалідністю» та похідних від нього». Заявниця повідомила, що під час отримання медичних послуг у КНП медичний персонал застосовував некоректну термінологію «інвалід». Така ж термінологія була застосована установою у медичних документах та офіційних відповідях на скаргу заявниці до керівництва КНП. За реагуванням Уповноваженого та наданими рекомендаціями: – оскаржуване у зверненні питання розглянуто на оперативній нараді КНП, медичним працівникам було наголошено на їх особистій відповідальності щодо додержання людиноцентричного принципу під час виконання їхніх посадових обов’язків; – заявниці принесені офіційні вибачення від персоналу закладу та його директора особисто; – Департамент охорони здоров’я Одеської обласної державної адміністрації, в межах наданих повноважень щодо організаційного і методичного керівництва роботою закладів охорони здоров’я області, координації та аналізу їх діяльності, керівникам таких закладів направив лист-роз’яснення стосовно неухильного дотримання норм медичної етики та деонтології, та вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування терміну «особа з інвалідністю» та похідних від нього».
Заявниця звернулась до Уповноваженого ВРУ з прав людини з тим, що, працюючи медичною сестрою в Центральному клінічному госпіталі Державної прикордонної служби України, вона працює за графіком, який не дозволяє їй виконувати індивідуальну програму реабілітації дитини з інвалідністю, оскільки відбуваються часті зміни в графіку роботи без попередження: виклик на роботу під час відпустки, відсутність добового графіку чергувань. Відповідно до даних заявниці, її неодноразові звернення до керівництва госпіталю щодо необхідності побудувати графік так, щоб вона могла виконувати індивідуальну програму реабілітації сина з інвалідністю (відвідування лікарів, реабілітаційних заходів, різноманітних спеціалізованих занять для дитини), які проводяться лише в робочі дні, роботодавцем були проігноровані. Після втручання Уповноваженого ВРУ з прав людини, керівництво госпіталю пообіцяло врахувати особливу ситуацію пані Т. і надати їй графік роботи, який дозволить виконувати індивідуальну програму реабілітації її дитини з інвалідністю.

6. Судовий захист у справах про дискримінацію за ознакою інвалідності

Судова практика:

Постанова Верховного Суду України від 19 липня 2023 року у справі № 755/7916/19 про встановлення фактів дискримінації у сфері праці за ознакою інвалідності та стягнення завданої майнової та моральної шкоди.
Постанова Верховного Суду України від 03 липня 2024 року у справі № 203/4111/21 про визнання дій, які становлять пряму дискримінацію через ознаки інвалідності, соціального статусу, пособництво в дискримінації, утиск та відшкодування моральної шкоди.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 500/1717/20 про визнання бездіяльності протиправною, зобов’язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди.
Постанова Верховного Суду України від 31 жовтня 2019 року у справі № 201/13021/16-ц про захист прав споживача та зобов’язання вчинити певні дії.

Першоджерело: https://tinyurl.com/4mu3yate