За період з 15 жовтня по 01 грудня 2022 року Олексієм Гурою було підготовлено чотири самостійні огляди практики Європейського суду з прав людини. Загалом проаналізовано 15 рішень, які стосувалися наступних статей: стаття 2 (право на життя), стаття 3 (заборона катування), стаття 5 (право на свободу та особисту недоторканість), стаття 6 (право на справедливий суд), стаття 7 (ніякого покарання без закону), стаття 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), стаття 10 (свобода вираження поглядів).

Пропонуємо ознайомитися з короткими узагальненнями по справах у межах кожного окремого огляду:

І. Підсумки огляду за період з 15.10.2022 по 30.10.2022 р.

1. Справа «XENOFONTOS AND OTHERS v. CYPRUS» (заяви №68725/16, №74339/16, №74359/16, рішення від 15.10.2022 р. https://bit.ly/3gSCmXE)

Суть скарги: заявники скаржилися на те, що суд над ними був несправедливим, оскільки єдині докази проти них надійшли від спільника, якого не було притягнуто до кримінальної відповідальності. Вони посилалися на порушення ст. 6 § 1 Конвенції.

Рішення Суду: Суд дійшов висновку, що засудження, що ґрунтується на викривальних показах спільника, не становило порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Усі заявники, і особливо перший заявник, стверджували, що у взаємодії між стороною обвинувачення та свідком було більше, ніж здавалося на перший погляд. Під час судового розгляду заявники також стверджували, що поліція діяла, керуючись «сторонніми мотивами». Проте заявники не вказали, якими були ці мотиви. Вони також не змогли надати жодних доказів угоди між Ф.Х. та прокуратурою. Засудження не ґрунтувалося виключно на свідченнях отриманих від Ф.Х. Зважаючи на це, Суд повинен прийняти обставини зізнання Ф.Х., встановлені національними судами та описані вище.

2. Справа «KORNICKA-ZIOBRO v. POLAND» (заява №23037/16, рішення від 20.10.2022 р. https://bit.ly/3uht2zB)

Суть скарги: заявниця стверджувала, що кримінальне розслідування медичної помилки, яка спричинила смерть її чоловіка, розпочалося 1 серпня 2006 року, та що провадження все ще триває. Розслідування тричі припинялося прокурорами, а потім поновлювалося через недоліки в процесі збору доказів.

Рішення Суду: Суд зазначає, що справа була явно складною…. У ході провадження органи влади зібрали численні та надзвичайно об’ємні медичні висновки та інші великі доказові матеріали…. Підготовка цього висновку (що містив 270 питань – прим. авт.) зайняла близько двох років, оскільки багато наукових центрів у Польщі відмовилися брати участь… Загалом, Суд не вбачає жодних значних періодів бездіяльності чи інших збоїв, які можна приписати слідчим органам… На цій стадії провадження воно було ретельним і завершено протягом розумного строку. До 2011 року органи влади належним чином відреагували на заяву заявниці, висунуту в кримінальному провадженні, про те, що мала місце медична помилка, і прояснили події, пов’язані зі смертю її чоловіка. Отже, провадження до цієї стадії також було ефективним з точки зору статті 2 Конвенції.

Ознайомитися з детальним оглядом за посиланням: https://bit.ly/3ixes4D

ІІ. Підсумки огляду за період з 30.10.2022 по 07.11.2022 р.

1. Справа «MAMALADZE v. GEORGIA» (заява № 9487/19, рішення від 03.11.2022 р. https://bit.ly/3VBkgZ4)

Суть скарги: посилаючись на пункти 1 і 2 статті 6 Конвенції, заявник скаржився, що судовий розгляд його кримінальної справи був несправедливим через його неспроможність оскаржити обставини, за яких були отримані докази проти нього; що рішення про проведення закритого провадження та заборону публічного доступу до судового процесу не було ані необхідним, ані пропорційним; і що заяви органів прокуратури та інших державних посадових осіб після його арешту, поширення в засобах масової інформації різноманітних матеріалів справи, включаючи таємні записи, і нібито одностороннє зобов’язання щодо нерозголошення, покладене на нього як частину кримінального правопорушення провадження сприяло тому, що його визнали винним, що порушило його право вважатися невинуватим.

Рішення Суду:

1. Відсутнє порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (справедливість кримінального провадження);
2. Наявне порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (принцип публічності);
3. Наявне порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (принцип презумпції невинуватості).

2. Справа «VEGOTEX INTERNATIONAL S.A. v. BELGIUM» (заява № 49812/09, рішення Великої Палати від 03.11.2022 р. https://bit.ly/3gUH5bw)

Суть скарги: бельгійське підприємство скаржилось на порушення державою його права, визначеного ст. 6, §1 Конвенції, яке полягало у тому, що під час процедури оскарження донарахованих податкових зобов’язань, законодавчим органом держави ретроспективно змінено податкове законодавство, що дозволило фіскальним органам переривати строк позовної давності. Зазначені законодавчі зміни були обґрунтовані значним громадським інтересом, зокрема мова йшла про недоотримання податків на значному рівні. Подібні законодавчі зміни, а саме втручання у вигляді ретроспективного застосування статті 49 Закону від 9 липня 2004 року, мало на меті вплинути на результат провадження, у якому бельгійська держава була стороною, та становлять порушення принцип правової визначеності та верховенства права, а також права на справедливий суд відповідно до статті 6 § 1 Конвенції.

Рішення Суду: намагаючись боротися з великомасштабним податковим шахрайством, уникати довільної дискримінації між платниками податків та компенсувати наслідки рішення Касаційного суду від 10 жовтня 2002 року з метою відновлення юридичної визначеності шляхом відновлення усталеної адміністративної практики, яка, крім того, відображена в переважаючій прецедентній практиці судів нижчих інстанцій у цьому питанні, передбачуване втручання законодавчої влади було виправдано переконливими причинами загального інтересу. Відповідно, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з цього приводу не було.

Разом з тим, загальна тривалість провадження у національних судах становила значний період часу, у зв’язку з чим, Судом констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку із надмірною тривалістю провадження (п. 153-158 рішення Суду) (прим. авт.)

3. Справа «SANCHEZ—SANCHEZ v. THE UNITED KINGDOM» (заява № 22854/20, рішення Великої Палати від 03.11.2022 р. https://bit.ly/3B3Pa4h)

Суть скарги: заявник стверджував, що його екстрадиція до Сполучених Штатів Америки («США») порушить статтю 3 Конвенції, оскільки в разі визнання винним за висунутими проти нього звинуваченнями він ризикуватиме отримати вирок аж до довічного ув’язнення без можливість умовно-дострокового звільнення.

Рішення Суду: заявник не надав докази, здатні показати, що його екстрадиція до США піддасть його реальному ризику поводження, яке досягне порогу статті 3. Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що в разі екстрадиції заявника не було б порушення статті 3.

Висновки зі справи: для перевірки чи не порушить екстрадиція ст. 3 Конвенції, суд має вчинити наступні дії: на першому етапі має бути встановлено, чи надав заявник докази, здатні довести, що існують вагомі підстави вважати, що в разі екстрадиції та у разі його засудження існує реальна ризик того, що його буде засуджено до довічного ув'язнення без права звільнення (див. пункт 87 рішення). На другому етапі необхідно з’ясувати, чи існує з моменту винесення вироку механізм перегляду, який дозволяє національній владі розглядати прогрес ув’язненого на шляху до реабілітації або будь-яку іншу підставу для звільнення на основі його чи її поведінки чи інших відповідних обставин.

4. Справа «GAGGL v. AUSTRIA» (заява 63950/19, рішення від 03.11.2022 р. https://bit.ly/3EOoaHe)

Суть скарги: заявниця скаржилась на порушення ст 6. § 1 Конвенції. Зокрема, що вона була засуджена на підставі двох взаємовиключних висновків експертів

Рішення Суду: оскільки результат провадження залежав виключно від фактичного питання про психічний стан заявника під час вчинення правопорушення, з чого слідує, що заявниця була позбавлена будь-яких інших засобів захисту, коли позиція обласного суду стала зрозумілою. Іншими словами, вона була позбавлена ​​можливості ефективно оскаржити докази, оскільки її заяву про призначення третього та вирішального експертного висновку було відхилено. Хоча формально заявник перебував у тому ж становищі, що й сторона обвинувачення, клопотання якої про третій і вирішальний експертний висновок також було відхилено, Суд все ж вважає, що наслідки такої відмови суттєво порушили права заявника на захист, тим самим підриваючи загальну справедливість судового процесу проти неї у розумінні Конвенції. Наведених вище міркувань достатньо, щоб зробити висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

5. Справа «HOVHANNISYAN AND NAZARYAN v. ARMENIA» (заява 2169/12 та 29887/14, рішення від 08.11.2022 р. https://bit.ly/3ix8mBe)

Суть скарги: заявники скаржилися на смерть А. Назаряна, офіцера вірменської армії, і на те, що розслідування цієї справи було неефективним. Заявники стверджували, що держава не виконала свого зобов’язання за статтею 2 Конвенції щодо запобігання жорстокому поводженню та знущанням з боку його начальників і підлеглих, з метою попередити самогубство та/або захистити життя, вживши розумних заходів для запобігання передбачуваному ризику покінчити життя самогубством.

Рішення Суду: (1) У матеріалах, наданих суду, не було нічого, щоби дозволяло зробити висновок, що існувала будь-яка система психологічної оцінки і допомоги у збройних силах країни на той час, у тому числі щодо первинного чи наступного психологічного скрінингу, запобігання самогубствам чи психологічної допомоги військовослужбовцям. Відповідно держава не виконала свого позитивного зобов’язання за ст. 2 Конвенції у відношенні Назаряна; (2) Суд нагадує, що дотримання процесуальних вимог за статтею 2 оцінюється на основі кількох важливих параметрів: адекватності слідчих заходів, оперативності розслідування, участі сім’ї померлого та незалежності розслідування. Участь заявників у процедурі не було забезпечено настільки, наскільки це було необхідно для захисту їхніх законних інтересів. Отже, мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.

Ознайомитися з детальним оглядом за посиланням: https://bit.ly/3ix8BfC

ІІІ. Підсумки огляду за період з 10.11.2022 по 22.11.2022 р.

1. Справа «RIMŠĒVIČS v. LATVIA» (заява № 56425/18, рішення від 10.11.2022 р. https://bit.ly/3UkgKkM)

Суть скарги: заявник скаржився, що його арешт 17 лютого 2018 року не відповідав закону. Він також стверджував, що його затримання з 10 години ранку 18 лютого 2018 року було свавільним і непотрібним. Він посилався на статтю 5 § 1 (с) Конвенції.

Рішення Суду: арешт заявника проводився у зв’язку з кримінальним провадженням проти нього, яке було відкрито за два дні до його затримання. Таким чином, його арешт підпадає під сферу дії першої частини статті 5 § 1 (c) Конвенції. Що стосується наявності обґрунтованої підозри, то Суд зазначає, що існувала конкретна підозра щодо заявника в отриманні великої суми грошей від В.З. в обмін на те, що він не перешкоджав діяльності Банку. Відповідно арешт заявника був законним, і його було затримано за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочину у значенні статті 5 § 1 (c) Конвенції. Отже, порушення пункту 1 статті 5 Конвенції не було.

2. Справа «MARCINKEVIČIUS v. LITHUANIA» (заява № 24919/20, рішення від 15.11.2022 р. https://bit.ly/3VqopPR)

Суть скарги: заявник скаржився на те, що суди зобов’язали його відмовитися від своєї думки, що порушило його право на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції.

Рішення Суду: суд зауважує, що заява заявника, яка складалася з трьох речень, була дана у відповідь на три запитання, поставлені журналістом. Національні суди вважали, що кожне з трьох запитань і відповідей слід оцінювати незалежно. Суд вважає, що оскільки було встановлено, що стаття в цілому викладає дві різні думки та не встановлені факти, національні суди повинні були надати переконливе пояснення для виділення одного конкретного речення і трактувати його інакше, ніж решту статті. Проте він не може визнати, що аргументація національних судів у цьому відношенні була адекватною. Суд також зазначає, що висновок національних судів про те, що друге речення третьої заяви було констатацією факту, а не оціночним судженням, ґрунтувався в основному на використанні слів «це очевидно» у цьому реченні. Він визнає, що, якщо його читати окремо та розуміти в його буквальному сенсі, таке формулювання дасть переконливу ознаку того, що оскаржуване твердження є констатацією факту. Однак Суд повторює важливість читання кожної заяви в контексті.

У світлі вищевикладеного Суд доходить висновку, що висновок національних судів про те, що друге речення третьої заяви заявника було констатацією факту і що воно не мало достатньої фактичної основи, не ґрунтувалося на прийнятній оцінці відповідних фактів. Отже, розпорядження заявника про відкликання цієї заяви не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

У цій справі Суд встановив порушення статті 10 Конвенції.

3. Справа «KUPINSKYY v. UKRAINE» (заява № 5084/18, рішення від 10.11.2022 р.

https://bit.ly/3gWToUD)

Суть скарги: заявник скаржився на те, що довічне ув’язнення з можливістю скорочення, призначене йому угорськими судами, було замінено українськими судами на довічне ув’язнення, яке де-факто не скорочується, в порушення статті 7 Конвенції. Він також скаржився, що його довічне ув’язнення, яке не може бути скорочене, суперечить статті 3 Конвенції.

Рішення Суду: суд встановив, що заміна довічного з можливістю дострокового звільнення на довічне без можливості дострокового звільнення становила порушення ст. 3 і ст.7 Конвенції.

4. Справа «MAKRYLAKIS v. GREECE» (заява № 34812/15, рішення від 17.11.2022 р. https://bit.ly/3ul5Oc8)

Суть скарги: справа стосується стверджуваної відсутності доступу до правосуддя через відхилення клопотань заявника про компенсацію за його дворічне ув’язнення, які він подав після виправдання апеляційним кримінальним судом, а також тривалості кримінального провадження. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявник скаржився на несправедливість провадження щодо його заяв про компенсацію та стверджував, що тривалість кримінального провадження в національних судах першої інстанції була несумісною з вимогою «розумного строку».

Рішення Суду:

• Чи було обмеження передбачуваним?

Процедура розгляду заяви про компенсацію не була врегульована послідовним і передбачуваним чином.

(2) Чи був змушений заявник нести несприятливі (негативні) наслідки помилок, допущених під час провадження?

Неприйнятність заяв не була результатом помилки, за яку заявник ніс об’єктивну відповідальність; радше, саме через серію упущень і невизначеностей, створених національними судами, справа заявника врешті залишилася невирішеною. За таких обставин Суд визнає, що заявник був змушений нести несприятливі наслідки помилок, які йому не приписувалися.

(3) Чи мав місце надмірний формалізм, який обмежим доступ заявника до суду?

Спосіб, у який заяви заявника про компенсацію були оголошені неприйнятними, перешкодив йому отримати розгляд його вимоги про компенсацію та склав непропорційний тягар, що порушує саму суть його права на доступ до суду, гарантований пунктом 1 статті 6.

Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

5. Справа «BAŠKYS v. LITHUANIA» (заява № 47410/20, рішення від 22.11.2022 р. https://bit.ly/3OYRO1g)

Суть скарги: заявник був незадоволений рішеннями національних судів, які визначили місцем проживання його сина будинок матері. Він також скаржився, що не мав ефективних прав на контакт. Заявник посилався на статтю 8 Конвенції.

Рішення Суду:

• Щодо питання місця проживання

Як би там не було, на підставі наявних у нього матеріалів Суд визнає, що литовські суди ухвалили обґрунтовані рішення щодо того, чому дитина мала залишитися жити з матір’ю. Ці рішення ґрунтувалися на висновках судово-медичних експертів, які досліджували дитину та сімейну ситуацію, і посилалися на конфлікт відданості, від якого страждала дитина. Заявник сам підтвердив у суді, що він не був готовий до того, щоб дитина жила з ним. Заявник був поставлений у положення, яке дозволило йому надати всі свої аргументи на підтримку своїх вимог – як щодо права на проживання, так і щодо прав на контакт, і він також мав доступ до всієї відповідної інформації, на яку посилалися суди.

• Щодо питання контактів

Стосовно фактів Суд визнає, що, незважаючи на понад сто візитів заявника до Литви, його контакти з дитиною були дуже обмеженими. Визнаючи цей факт сумним, Суд зазначає, що де-юре на жодній стадії судового провадження заявникові не було заборонено контактувати зі своїм сином. Нарешті, і хоча це може мало втішити заявника, за заявою судового виконавця А. Б. було двічі оштрафовано за невиконання наказу про контакт. Таким чином, держава не залишалася пасивним спостерігачем.

Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що порушення статті 8 Конвенції не було.

Ознайомитися з детальним оглядом за посиланням: https://bit.ly/3EW2OaX

 

ІV. Підсумки огляду за період з 22.11.2022 по 01.12.2022 р.

1. Справа «GODENAU v. GERMANY» (заява № 80450/17, рішення від 29.11.2022 р. https://bit.ly/3Fy5Kuz)

Суть скарги: трудовий договір із заявницею було розірвано на підставі серйозних сумнівів щодо її лояльності до Конституції. Заявниця скаржилася на відмову вилучити її ім’я з «інформаційного списку вчителів, які вважаються непридатними для повторного призначення на вчительську посаду» органами державної освіти Гессена. Заявниця стверджувала, що відмова виключити її ім’я з спірного списку становила непропорційне втручання в її права за статтею 10 Конвенції.

Рішення Суду: у цій справі суд дійшов до висновку, що національні органи влади надали відповідні та достатні причини та не перевищили межі свого розсуду. Отже, втручання у свободу вираження поглядів заявника було пропорційним переслідуваним законним цілям і, таким чином, було «необхідним у демократичному суспільстві». Відповідно, порушення статті 10 Конвенції не було.

2. Справа «BALAN v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA (№. 2)» (заява № 49016/10, рішення від 29.11.2022 р., https://bit.ly/3uYRaaA)

Суть скарги: заявник скаржився, що роз’яснення остаточного рішення на його користь призвело до порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Заявник стверджував, що, роз’яснивши – і фактично змінивши остаточне рішення від 12 листопада 2008 року Верховний суд порушив принцип правової визначеності.

Заявник скаржився на порушення права на мирне володіння своїм майном у результаті пояснення від 11 березня 2010 року. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу.

Рішення Суду:

Щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

Правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Цей принцип передбачає, що жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового судового рішення лише з метою отримання повторного слухання та нового вирішення справи. Перегляд має здійснюватися для виправлення судових помилок, а не для проведення нового розгляду. Це не слід розглядати як приховану апеляцію, і проста можливість наявності двох поглядів на предмет не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу є виправданим лише тоді, коли це необхідно через обставини суттєвого та переконливого характеру. У цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Щодо порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції

Втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном не можна вважати «законним» у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції…

З цих причин Суд визнає, що мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Справа «A.D. AND OTHERS v. GEORGIA» (заява № 57864/17, 79087/17, 55353/19, рішення від12.2022 р., https://bit.ly/3Yvi3R5)

Суть скарги: заявники скаржилися, посилаючись на статті 3, 8 і 14 Конвенції, на неможливість змінити ознаки своєї статі/гендеру в актах цивільного стану. Будучи володарем правової характеристики фактів справи, Суд вважає, що скарги підлягають розгляду виключно за статтею 8 Конвенції.

Заявники стверджували, що держава не запровадила законодавчої бази, за допомогою якої вони могли б юридично визнати свою стать. Вимога пройти невизначену операцію зі зміни статі як передумова для юридичного визнання статі становила непропорційне втручання в їхні права згідно зі статтею 8 Конвенції.

Рішення суду: нечіткість чинного законодавства підриває доступність юридичного визнання статі на практиці, і, як було показано в окремих ситуаціях трьох заявників, відсутність чіткої правової бази залишає компетентним національним органам надмірні дискреційні повноваження, що може призвести до довільних рішень під час розгляду заявок на юридичне визнання статі. Така ситуація в корені суперечить позитивному зобов’язанню держави-відповідача забезпечити швидкі, прозорі та доступні процедури юридичного визнання статі, тому наведених вище міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку про порушення статті 8 Конвенції.

Ознайомитися з детальним оглядом за посиланням: https://bit.ly/3UVay2J