1. « RIMŠĒVIČS v. LATVIA» Заява № 56425/18, – Рішення від 10.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220717

Тематичні теги: #ст. 5 § 1 Конвенції,

#законність затримання, #ТРИ умови відповідності затримання ст. 5 Конвенції #свавілля при затриманні

Коротко суть справи: Заявник обіймав посаду голови Центрального банку Латвії. Бюро із запобігання та боротьби з корупцією (надалі – бюро) порушило справу проти заявника за підозрою у хабарництві у зв’язку з подіями, що мали місце в 2013-2014 роках. Його підозрювали в тому, що він отримав хабар у розмірі близько 100 000 євро (EUR) від В.З., члена правління банку, в обмін на те, щоб «не створювати перешкод діяльності банку».

У своїй письмовій заяві В.З. стверджував, що заявник вимагав хабара в обмін на «допомогу у вирішенні проблем Банку з Комісією ринку фінансів і капіталу». Він зазначив, що Комісія ввернулась до Банку з вимогою про збільшення капіталу банку, але акціонери не змогли цього зробити. У них не було іншого виходу, як давати хабарі. У період з 2013 по 2014 рік він двічі стверджував, що заплатив заявнику приблизно 50 000 євро готівкою.

У своїй письмовій заяві І.Б., один із головних акціонерів банку та президент його наглядової ради, стверджував, що десь між 2009 і 2010 роками він поїхав із заявником на рибалку на півострів Камчатка в Росії. I.Б. оплатив квитки, проживання та інші витрати в розмірі 10 000-15 000 доларів США за власні кошти. Він зробив це в обмін на «послуги, підтримку в роботі з Комісією ринку фінансів і капіталу». У 2010 році він познайомив заявника з В.З. на прохання першого.

У подальшому 16 лютого 2018 удома у заявника було проведено обшук. А коли він 17 лютого 2018 з’явився до бюро, о 18:14 заявника було затримано. Між 18.16 та 18.59 слідчим був складений протокол затримання який заявник підписав із зауваженнями щодо необґрунтованості свого арешту і посилаючись на ст. 5 Конвенції просив доставити його до слідчого судді для перевірки обґрунтованості арешту.

У подальшому, заявника було поміщено до слідчого ізолятора та проведено деякі процесуальні дії

19 лютого о 12 годині дня, захисник заявника подав клопотання про звільнення заявника під заставу в розмірі 100 000 євро. За словами Уряду, слідчий задовольнив це клопотання. О 13:00 адвокат заявника надав підтвердження оплати третьою особою.

О 16:50 19 лютого 2018 року заявника було звільнено з ізолятора тимчасового тримання та під конвоєм доставлено до офісу Бюро.

У відповідь на скаргу заявника (та що була подана у день затримання), 21 лютого 2018 року слідчий виніс постанову, у якій зробив висновок, що клопотання заявника про доставку до слідчого судді було необґрунтованим. Кримінально-процесуальний закон не передбачав можливості оскаржити таке затримання. Водночас слідчий пояснив, що заявник може оскаржити його постанову (та будь-які дії слідчого) до наглядового прокурора протягом десяти днів з моменту отримання постанови. Заявник отримав це рішення 26 лютого 2018 року, але не подав скаргу.

22 лютого 2018 року заявник подав ще одну скаргу до наглядового прокурора, оскаржуючи законність свого арешту.

13 березня 2018 року наглядовий прокурор розглянув та відхилив скаргу заявника. Переглянувши докази, які стали підставою для його арешту, дійшов висновку, що умови для його арешту згідно зі Кримінально-процесуальним законом були виконані. Таким чином, застосований до нього запобіжний захід був пропорційним, а статті 241 і 244 Кримінально-процесуального закону не були порушені. Дійшовши такого висновку, прокурора взяв до уваги заяви, зроблені заявником після його прибуття до офісу Бюро. Також не було порушено 48-годинний ліміт для арешту.

Суть скарги: Заявник скаржився, що його арешт 17 лютого 2018 року не відповідав закону. Він також стверджував, що його затримання з 10 години ранку 18 лютого 2018 року було свавільним і непотрібним. Він посилався на статтю 5 § 1 (с) Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ: Загальні принципи:

46. Суд розглядатиме скарги заявника у світлі відповідних загальних принципів, викладених , зокрема, у справі «Merabishvili v. Georgia», №72508/13, §§ 181-86). Зокрема, щоб бути сумісним зі статтею 5 § 1 (с), арешт або затримання має відповідати трьом умовам.

По-перше, воно має ґрунтуватися на «обґрунтованій підозрі», що відповідна особа вчинила правопорушення, що передбачає наявність фактів або інформації, які б задовольнили об’єктивного спостерігача про те, що відповідна особа могла вчинити правопорушення.

По-друге, метою арешту або затримання має бути доставлення відповідної особи до «компетентного судового органу» – питання, яке слід розглядати незалежно від того, чи була ця мета досягнута.

По-третє, арешт або тримання під вартою відповідно до підпункту (c) має, як і будь-яке позбавлення волі відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції, бути «законним» і «відповідно до процедури, встановленої законом».

Відповідно до процедури, встановленої законом» (там само).

47. Стаття 5 § 1 вимагає, щоб будь-яке позбавлення волі відповідало меті захисту особи від свавілля (див., серед інших джерел, «Mooren v. Germany», №11364/03, § 72, а також «Creangă v. Romania», №29226/03, § 84). Хоча Суд раніше не сформулював загального визначення того, які види поведінки з боку органів влади можуть вважатися «свавіллям» для цілей статті 5 § 1, ключові принципи були розроблені в кожному конкретному випадку. Крім того, із прецедентної практики зрозуміло, що поняття свавілля в контексті статті 5 певною мірою змінюється залежно від типу затримання (див. «S., V. and A. v. Denmark», №35553/12 та інші, § 75). Одним із загальних принципів, закріплених у прецедентній практиці Суду, є те, що затримання буде «свавільним», якщо, незважаючи на дотримання букви національного законодавства, існував елемент недобросовісності чи обману з боку влади або якщо національні органи влади нехтував спробою правильно застосувати відповідне законодавство (див . згадане вище рішення у справі «Mooren v. Germany», § 78). У контексті першої частини статті 5 § 1 (c) Суд постановив, що для того, щоб позбавлення волі вважатися вільним від свавілля, недостатньо, щоб цей захід застосовувався відповідно до національного законодавства, такого затримання мають вимагати обставини конкретної справи (див . згадане вище рішення у справі «S., V. and A. v. Denmark», § 77).

Застосування загальних принципів у цій справі:

49. Суд зазначає, що заявника було затримано о 18:14 17 лютого 2018 року, коли він прибув до офісу Бюро. Одразу був складений протокол про його затримання, у присутності його адвоката. У протоколі про затримання зазначено, що заявника підозрюють у отриманні хабара від В.З. в обмін на «неперешкоджання діяльності Банку». Згодом Заявника допитали, а потім він барв участь у подальших слідчих діях. Було зрозуміло, що його арешт проводився у зв’язку з кримінальним провадженням проти нього, яке було відкрито за два дні до його затримання. Таким чином, його арешт підпадає під сферу дії першої частини статті 5 § 1 (c) Конвенції.

50. Що стосується наявності обґрунтованої підозри, то Суд зазначає, що існувала конкретна підозра щодо заявника в отриманні великої суми грошей від В.З. в обмін на те, що він не перешкоджав діяльності Банку. Основним доказом у цьому відношенні були свідчення двох осіб – високопосадовців Банку – які стверджували, що брали безпосередню участь у подіях, про які йдеться. Хоча немає додаткової інформації, чому ці люди раніше не повідомили про події, про які йдеться, слідчим органам, Суд вважає достатнім зазначити, що кримінальне провадження було порушено одразу після отримання цієї інформації. Повідомлення згаданих осіб містять серйозні звинувачення в корупції і, як такі, вимагали швидкого та ретельного розгляду національними органами влади для визначення їх достовірності та правдивості. Той факт, що стверджуване правопорушення датується 2013-14 роками, не усуває існування обґрунтованої підозри (порівняйте рішення у справі Хоча немає додаткової інформації, чому ці люди раніше не повідомили про події, про які йдеться, слідчим органам, Суд вважає достатнім зазначити, що кримінальне провадження було порушено одразу після отримання цієї інформації (див. пункт 7 вище). Він містив серйозні звинувачення в корупції і, як такий, вимагав швидкого та ретельного розгляду національними органами влади для визначення їх достовірності та правдивості. Той факт, що стверджуване правопорушення датується 2013-14 роками, не усуває існування обґрунтованої підозри (порівняйте рішення у справі «Talat Tepe v. Turkey», №31247/96, § 61).
51. Крім того, протокол арешту містив досить конкретні посилання на осіб, які ймовірно були причетні до подій, про які йде мова, і період часу цих подій. Хоча причини арешту заявника були досить стислими, з огляду на ранні етапи розслідування та докази, які були в розпорядженні органів влади, вони були достатньо конкретними. Таким чином, Суд вважає, що докази, зібрані національною владою, під час арешту заявника, могли переконати «об’єктивного спостерігача» в тому, що він міг вчинити злочин. Проте, слід підкреслити, що стандарт, встановлений пунктом 1 (с) статті 5, не передбачає, що національні органи влади зобов’язані мати достатньо доказів для пред’явлення звинувачень на момент арешту, і що факти, які викликають підозру, не обов’язково становлять той самий рівень, що й ті, які необхідні для виправдання або навіть висунення звинувачення, яке відбувається на наступному етапі процесу кримінального розслідування (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі «O’Hara v. the United Kingdom», § 36).
52. Відповідно, у цій справі, навіть якщо заявник висловив готовність співпрацювати зі слідством, проти нього була обґрунтована підозра, і цього достатньо для цілей статті 5.
53. Стосовно питання про те, чи метою арешту заявника було доставлення його до «компетентного судового органу», Суд зазначає наступне. Це питання, яке слід розглядати незалежно від того, чи було досягнуто цієї мети (див. пункт 46 вище та цитовані в ньому джерела). Незважаючи на те, що заявник не був доставлений до судді, він був звільнений до закінчення національного строку в сорок вісім годин, оскільки слідчі органи вважали, що його тримання під вартою більше не було необхідним на той момент розслідування (див. пункти 14 — 16 вище). Суд визнає, що заявника було заарештовано в цілях подальшого кримінального розслідування – розпочатого за два дні до його арешту і саме стосовно нього – шляхом підтвердження або спростування конкретної підозри проти нього (див. пункт 50 вище ). і, таким чином, з метою доставки заявника до «компетентного судового органу».
54. Що стосується законності, Суд зазначає, що заявника було заарештовано відповідно до статті 264(1)(2) Кримінально-процесуального закону (див. пункт 11 вище). Відповідно до цього положення особа може бути заарештована, якщо: по-перше, є «підстави вважати», що було вчинено кримінальне правопорушення, по-друге, що злочин карається позбавленням волі, і, по-третє, передбачуваний злочинець був ідентифікований потерпілим або іншою особою, безпосередньо пов’язаною з подіями, про які йде мова. Перша з цих умов по суті стосується наявності «обґрунтованої підозри», яку Суд проаналізував вище (див. пункт 50 ). Незаперечним є те, що другу з цих умов було дотримано – хабарництво є кримінальним злочином, за який відповідно до латвійського законодавства передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Незважаючи на твердження заявника про протилежне, Суд вважає, що третю умову, встановлену національним законодавством, також було дотримано. Як пояснив Уряд, стаття 264 є lex specialis стосовно позбавлення волі, тоді як стаття 241 була загальним положенням, застосовним до всіх обмежувальних заходів (див. пункт 40 вище). Таким чином, незважаючи на те, що заявник висловив готовність співпрацювати з національною владою (див. пункт 11 вище), його арешт згідно зі статтею 264(1)(2) вважався таким, що відбувся відповідно до національного законодавства, оскільки він був ідентифікований як можливий злочинець двома людьми, які стверджують, що вони безпосередньо причетні до подій, про які йдеться.
55. Суд не знаходить нічого в наданих йому матеріалах, що свідчило б про те, що арешт згідно зі статтею 264(1)(2) Кримінально-процесуального закону міг бути здійснений лише у зв’язку з «недавніми» правопорушеннями, як стверджував заявник… Отже, Суд вважає, що арешт заявника у зв’язку зі злочином, який, як стверджується, був скоєний у минулому, відповідав матеріальним і процесуальним нормам національного законодавства.
56. Суд зазначає, що заявника було звільнено до спливу 48-годинного строку, встановленого національним законодавством, і що його клопотання про звільнення під заставу було негайно задоволено. Не можна сказати, на підставі наявної інформації, що його тримали під вартою протягом тривалого періоду для здійснення будь-якого тиску на нього.
57. Що стосується стверджуваного свавільного затримання заявника після 10 години ранку 18 лютого 2018 року (див. пункт 37 вище ), Суд погоджується з Урядом, що матеріали справи не виявляють ознак недобросовісності чи обману з боку національних органів влади. Заявника було заарештовано у зв’язку з кримінальним провадженням проти нього, і він брав участь у кількох слідчих діях щодо них. Усі ці дії належним чином задокументовано та складено відповідні протоколи. Як Суд уже встановив вище, проти нього існувала обґрунтована підозра на момент його арешту, але це не означає, що елементи, на основі яких вона була встановлена, повинні бути того самого рівня, що й ті, які необхідні для притягнення до суду, висування звинувачень або для виправдання засудження (див. пункт 50 добре вище).
58. Той факт, що заявник не брав безпосередньої участі в будь-яких слідчих діях протягом останніх тридцяти годин перебування під вартою, не означає автоматичного визнання його арешту свавільним. Суд зазначає, що національні органи влади не залишалися пасивними протягом цього часу. Навпаки, вони активно продовжували розслідування, виконуючи велику кількість слідчих дій, збираючи та опрацьовуючи докази, що є ключовим у перші години та дні розслідування. Також важливо, що одного з двох свідків обвинувачення, В.З., було допитано вдруге протягом цього періоду (див. пункти 13 — 14 і 44 вище). Той факт, що після цих слідчих заходів не було визнано необхідним продовжувати допит чи інші заходи щодо заявника, не може ретроспективно свідчити, що його арешт є свавільним. Таким чином, Суд відхиляє твердження заявника про те, що розслідування було погано організовано та необґрунтовано затягувалося на початку (пункт 38 добре вище).
59. Таким чином, Суд переконався, що арешт заявника був законним і що його було затримано за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочину у значенні статті 5 § 1 (c) Конвенції.
60. Отже, порушення пункту 1 статті 5 Конвенції не було.

2) «MARCINKEVIČIUS v. LITHUANIA»
Заява № 24919/20, – Рішення від 15.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220866

Тематичні теги: #ст. 10 Конвенції,

#Свобода вираження поглядів #Оціночне судження #Конкуренція права на свободу вираження поглядів (ст. 10) та права на повагу до приватного життя (ст. 8)

Коротко суть справи: Заявник є засновником і акціонером Vilniaus Prekyba , однієї з найбільших компаній роздрібної торгівлі в Балтійському регіоні. У 2015 році він подав скаргу до правоохоронних органів, стверджуючи, що Vilniaus Prekyba шляхом низки фінансових угод ухилялася від сплати податків. Він стверджував, що ці угоди завдали шкоди державі та призвели до неправомірного збагачення Н.Н., який був ще одним засновником і основним акціонером компанії. Досудове розслідування відкрито у серпні 2015 року.

19 серпня 2016 року прокурор припинив розслідування, не знайшовши підстав вважати протиправними угоди. Заявник оскаржив це рішення, але 21 листопада 2016 року старший прокурор залишив його без змін.

У подальшому заявник оскаржував закриття кримінального провадження до суду, але судові органи відхилили скарги заявника щодо закриття досудового розслідування.

Згодом, за скаргою до податкових органів щодо Н.Н. розпочато податкові розслідування.

01 грудня 2016 року заявник відповів письмово на запитання журналіста популярного новинного веб-сайту Delfi щодо статті про його конфлікт із Н.Н. та поточне провадження. Згодом, у Delfi вийшла стаття присвячена конфлікту між засновниками Vilniaus Prekyba, що посилалась на словах заявника і містила відомості про начебто виведення коштів з рахунків підприємства на користь Н.Н. та ухиляння ним від сплати податків у Литві.

Згодом, Н.Н. подав цивільний позов проти заявника, звинувативши його у неправдивих та наклепницьких твердженнях. Він скаржився на такі три заяви:

(a) «Компанії, що належать [Vilniaus Prekyba], нібито використовувалися для переказу грошей акціонерів на особисті рахунки Н.Н., таким чином відбулось ухилння від сплати податків у Литві та привласнення коштів інших акціонерів» («перша заява» );

(b) «Однією з компаній, які використовувалися в таких операціях, була [Т.] … через яку, після складних угод, було нібито відмито понад двадцять мільйонів євро коштів акціонерів і щонайменше три мільйони євро податків, прихованих від Литовського державного бюджету» («друга заява»);

(c) «Основною метою було привласнити прибуток [компанії] без сплати податків у Литві. Очевидно, що не тільки ми [акціонери], але й литовська держава зазнали величезної шкоди» («третя заява»).

Н.Н. стверджував, що оскаржувані заяви були сформульовані як констатації фактів – вони чітко та недвозначно стверджували, що він вчинив протиправні, можливо, навіть злочинні дії та що своїми діями завдав шкоди іншим. Однак ці звинувачення не були підтверджені жодними доказами. Н.Н. стверджував, що формулювання, використані заявником, були спрямовані на посилення враження, що звинувачення ґрунтуються на доведених фактах – зокрема, заявник заявив, що він надав до судів документи, які підтверджують його звинувачення, він вказав конкретні суми гроші, які нібито були відмиті або приховані, і представили шкоду, заподіяну акціонерам і державі, як очевидний факт. Те, що читачі статті вважали ці твердження такими, що містять достовірну інформацію, продемонстрували численні негативні коментарі, опубліковані на сайті у відповідь на статтю. Н.Н. стверджував, що такі звинувачення в незаконній та аморальній поведінці були явно образливими для його честі та гідності, і просив суд зобов’язати заявника публічно спростувати три оскаржувані заяви.

Позов Н.Н. спочатку також був поданий до компанії-власника веб-сайту, але після дружнього врегулювання, справу проти компанії було припинено, і вона була включена до розгляду як третя сторона.

22 грудня 2017 року Вільнюський районний суд частково задовольнив позов Н.Н. проти заявника. Суд перш за все зауважив, що право на свободу вираження поглядів може бути обмежене і що навіть під час обговорення важливих питань загального інтересу важливо поважати право інших на захист їхньої честі, гідності та професійної репутації. Суд також послався на загальні принципи розмежування між новинами (твердженнями фактів) і думками (оціночними судженнями), встановлені в прецедентній практиці Верховного Суду (див. пункт 58 нижче) і в прецедентній практиці Європейського суду. Суд з прав людини (посилався на «Diena and Ozoliņš v. Latvia», №16657/03, § 82). Зокрема, було повторено, що будь-яку заяву необхідно оцінювати в світлі публікації в цілому. Судова перевірка не повинна обмежуватися дослівним аналізом тексту, але також має враховувати контекст оскаржуваної заяви та обставини її поширення. Суд мав оцінити публікацію та висловлювання в їх сукупності, а не обмежувати оцінку окремими фразами чи частинами публікації.

Суд відхилив аргумент Н.Н. про те, що негативні коментарі, розміщені на веб-сайті у відповідь на статтю, свідчать про те, що читачі вважали її зміст правдивим (див. пункт 16 вище). Суд постановив, що подібні коментарі регулярно публікувалися у відповідь на будь-яку публікацію щодо Н.Н., заявника, Vilniaus Prekyba та інших пов’язаних компаній – громадськість склала про них несприятливий образ, тому негативні коментарі не можна вважати наслідком цієї конкретної статті.

Звертаючись до оскаржуваних тверджень, Вільнюський окружний суд встановив, що перше та друге твердження (див. пункт 15 (a) та (b) вище) були сформульовані як оціночні судження, що вони мали достатню фактичну основу та були висловлені у спосіб, який не можна розглядати як образливий для Н.Н. Третє твердження було розглянуте судом як 2 окремі твердження (2 окремі речення, речення №3 не оскаржувалось Н.Н. – прим. авт.). Зрештою, суд зобов’язав заявника спростувати 2 речення третьої заяви.

Згодом, Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, але Верховний Суд повернув справу до Апеляційного суду, скасувавши його рішення. Під час повторного розгляду в апеляційному суді заявник подав додаткові докази, проте, зрештою, Апеляційний суд залишив у силі рішення Вільнюського окружного суду.

4 березня 2020 року веб-сайт Delfi (на якому була розміщена первинна стаття – прим. авт.) опублікував спростування, в якому вказувалося, що друге речення третьої заяви заявника було визнано судом помилковим та таким, що принижує честь і гідність Н.Н.

Заявником було подано 3 касаційні скарги та усі вони не були прийняті до розгляду Верховним Судом, оскільки в них заявником не було порушено жодних важливих правових питань.

Суть скарги: Заявник скаржився на те, що суди зобов’язали його відмовитися від своєї думки, що порушило його право на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:

(a) Наявність втручання, його правова основа та переслідувана мета

69. Сторони не заперечували, що наказ заявнику відмовитися від частини слів, які він зробив під час інтерв’ю, становив втручання в його право на свободу вираження поглядів. У Суду немає підстав сумніватися в тому, що це втручання мало правову основу, а саме статтю 2.24 Цивільного кодексу (див. пункт 54 вище), і що воно переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб. Відповідно, питання, яке Суд повинен оцінити в цій справі, полягає в тому, чи було таке втручання необхідним у демократичному суспільстві.

(b) Необхідність втручання в демократичне суспільство

(1) Відповідні загальні принципи

70. Загальні принципи щодо необхідності втручання у свободу вираження поглядів, повторювані Судом багато разів після його рішення у справі «Handyside v. the United Kingdom», 07.12.1976, та були узагальнені у справі «Morice v. France», №29369/10, § 124).
71. Зокрема, Суд повторює, що відповідно до статті 10 § 2 Конвенції існує мало можливостей для обмежень політичних виступів або дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес. Відповідно, високий рівень захисту свободи вираження поглядів, при цьому влада має особливо вузьке поле розсуду, як правило, надається, якщо зауваження стосуються питання суспільного інтересу. Ступінь ворожості та потенційна серйозність певних зауважень не позбавляють права на високий рівень захисту, враховуючи існування питання, що становить суспільний інтерес (там само, § 125, і наведені там справи).
72. Крім того, при розгляді необхідності втручання в демократичне суспільство в інтересах «захисту репутації або прав інших осіб» Суд може бути зобов’язаний перевірити, чи національні органи влади досягли справедливого балансу, захищаючи дві цінності, гарантовані Конвенції, які можуть суперечити одна одній у певних випадках, а саме, з одного боку, свобода вираження поглядів, захищена статтею 10, і, з іншого боку, право на повагу до приватного життя, закріплене у статті 8 (див. «Axel Springer AG v. Germany», №39954/08, § 84 і справи, наведені в ньому). Загальні принципи, застосовні до випадків, коли право на свободу вираження поглядів згідно зі статтею 10 Конвенції має бути збалансовано з правом на повагу до приватного життя згідно зі статтею 8 Конвенції, були підсумовані, серед багатьох інших джерел, у справі «Perinçek v. Switzerland», №27510/08, § 198).
73. Наскільки це стосується цієї справи, Суд визначив наступні критерії в контексті збалансування конкуруючих прав: ступінь внеску у дискусію, що становить суспільний інтерес, ступінь відомості особи, якої це стосується, тема новинного повідомлення, попередня поведінка відповідної особи, зміст, форма та наслідки публікації, спосіб отримання інформації та її достовірність, а також суворість накладеної санкції (див. «Couderc and Hachette Filipacchi Associés v. France», №40454/07, § 93).
74. Далі Суд повторює, що необхідно розрізняти твердження фактів та оціночні судження. Існування фактів можна продемонструвати, тоді як істинність оціночних суджень не підлягає доказуванню. Вимога довести правдивість оціночного судження є неможливою для виконання та порушує саму свободу поглядів, яка є фундаментальною частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції. Однак, якщо твердження є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатня «фактична основа» для оскаржуваного твердження: якщо такої немає, таке оціночне судження може виявитися надмірним. Для того, щоб відрізнити фактичне твердження від оціночного судження, необхідно брати до уваги обставини справи та загальний тон зауважень, маючи на увазі, що твердження щодо питань суспільного інтересу можуть, на цій основі, становити цінність судження, а не констатації фактів (див. «Morice v. France», згадане вище, § 126, і справи, згадані в ньому).
75. Нарешті, до завдань Суду не входить заміна оцінки національних судів своєю власною оцінкою фактів, і, як правило , ці суди мають оцінювати надані їм докази. Хоча Суд не зв’язаний висновками національних судів, за звичайних обставин він вимагає переконливих елементів, щоб змусити його відійти від фактів та висновків, зроблених цими судами….

(2) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

76. Насамперед, Суд вважає за необхідне уточнити межі розсуду, надані державі у цій справі. Суд зазначає, що предметом статті від 2 січня 2017 року був конфлікт між засновниками та акціонерами Vilniaus Prekyba , яка була однією з найбільших роздрібних компаній у Балтійському регіоні (див. пункт 14 вище). У статті, включно з заявами заявника, обговорювалися його твердження про те, що Н.Н., який був основним акціонером цієї компанії та одним із найбагатших людей Литви, міг ухилятися від сплати великих сум податків. Суд переконався, що питання оподаткування, включаючи звинувачення в ухиленні від сплати податків у великому розмірі, стосуються питання суспільного інтересу, особливо в цій справі, з огляду на економічну важливість діяльності компаній і осіб, про які йдеться в статті (див., mutatis mutandis, «Satakunnan Markkinapörssi Oy and Satamedia Oy v. Finland», №931/13, §§ 171-72, щодо питань оподаткування, і «Petro Carbo Chem S.E. v. Romania», №21768/12, §§ 41-44, щодо питань, пов’язаних з управлінням великими компаніями).
77. Суд бере до уваги зауваження Уряду про те, що заявник і Н.Н. вирішували свої конфлікти публічно (див. пункт 67 вище), що можна розглядати як припущення, що заяви заявника були вмотивовані причинами, відмінними від його бажання поінформувати громадськість. Як би там не було, Суд вважає, що це само по собі не скасовує загальної важливості питань, розглянутих у заявах заявника, та їхнього внеску в дебати, що становлять суспільний інтерес. Відповідно, ці заяви мали високий рівень захисту відповідно до Конвенції, і тому межа розсуду органів влади була вузькою (див. відповідні загальні принципи в пункті 71 вище).
78. Крім того, Суд зазначає, що національні суди визнали, що справа стосувалася двох суперечливих прав – з одного боку, права заявника на свободу вираження поглядів і, з іншого боку, права Н.Н. на захист його репутації. Хоча вони прямо не посилалися на критерії, встановлені в прецедентній практиці Суду щодо збалансування конкуруючих прав (див. пункт 73 вище), він переконався, що суди розглянули, принаймні по суті, ті критерії, які були доречними у справі, що розглядається. За таких обставин у Суду немає підстав проводити власний баланс (див. «Delfi AS v. Estonia», №64569/09, § 139 наведені в ньому справи ). Натомість постає питання про те, чи національні суди, встановлюючи, що частина одного з тверджень заявника становила констатацію факту, а не оціночне судження, покладалися на прийнятну оцінку відповідних фактів (див. цитовану прецедентну практику у пункті 75 вище).

(α) Чи було дане твердження констатацією факту чи оціночним судженням

79. Суд звертається до рішення, ухваленого Вільнюським окружним судом, яке зрештою було підтримано Вільнюським обласним судом. Він, зокрема, зазначає, що Вільнюський окружний суд постановив, що будь-яка публікація чи заява повинна оцінюватися в повному обсязі і що така оцінка не може обмежуватися окремими фразами чи частинами публікації…. Вивчивши структуру та загальний тон статті, національний суд вирішив, що пересічний читач повинен бути в змозі зрозуміти, що в ній викладено дві різні точки зору щодо подій, про які йде мова – думку заявника та позицію Н.Н., – але не факти, які були беззаперечно встановлені (див. пункт 27 вище).
80. Суди дійшли висновку, що наведені нижче заяви заявника були оціночними судженнями, які мали достатню фактичну основу та були висловлені у спосіб, який не був образливим для Н.Н. (див. пункти 29 — 31 та 48 вище):
81. Ні заявник, ні Уряд не заперечували висновки національних судів щодо загального тону статті чи тверджень, цитованих у попередньому пункті. Суд також не бачить підстав для цього.
82. Навпаки, суди вважали, що друге речення третьої заяви («Очевидно, що не тільки ми [акціонери], але й литовська держава зазнали величезної шкоди») слід оцінювати окремо від інших речень і характеризувати як заяву про факт (див. пункти 32 і 49 вище).
83. Суд зауважує, що заява заявника, яка складалася з трьох речень, була дана у відповідь на три запитання, поставлені журналістом. Національні суди вважали, що кожне з трьох запитань і відповідей слід оцінювати незалежно (див. пункти 32 і 49 вище). Суд вважає, що оскільки було встановлено, що стаття в цілому викладає дві різні думки та не встановлені факти (див. пункт 79 вище), національні суди повинні були надати переконливе пояснення для виділення одного конкретного речення і трактувати його інакше, ніж решту статті. Проте він не може визнати, що аргументація національних судів у цьому відношенні була адекватною. Крім того, заявник висунув цей аргумент у своїй апеляції до Вільнюського регіонального суду та надав детальні пояснення щодо зв’язку між цими трьома реченнями (див. пункт 34 вище), але апеляційний суд жодним чином не розглянув ці зауваження.
84. Суд також зазначає, що висновок національних судів про те, що друге речення третьої заяви було констатацією факту, а не оціночним судженням, ґрунтувався в основному на використанні слів «це очевидно» у цьому реченні (див. пункти 32 та 49 вище). Він визнає, що, якщо його читати окремо та розуміти в його буквальному сенсі, таке формулювання дасть переконливу ознаку того, що оскаржуване твердження є констатацією факту. Однак Суд повторює важливість читання кожної заяви в контексті (див. Morice, згадане вище, § 156), що також було визнано в прецедентному праві Верховного суду Литви (див. пункт 58 вище). Суд вважає, що фраза «Очевидно, що не тільки ми [акціонери], але й держава Литви зазнали величезної шкоди» представила стверджувану шкоду абстрактно та перебільшено, і що це було достатньо зрозуміло з інших заяв, зроблених заявника, що питання про те, чи було завдано будь-якої шкоди, все ще має бути вирішене відповідними органами влади (див. також мотивування Вільнюського регіонального суду в рішенні, яке було скасовано Верховним судом із чисто процедурних підстав, у пунктах 42 та 45 вище). Відповідно, Суд вважає, що в цій справі використання слова «очевидний» у поєднанні з іншими твердженнями заявника та статтею в цілому було недостатнім для демонстрації того, що речення, про яке йдеться, становило твердження про факт.
85. У світлі вищезазначеного Суд доходить висновку, що висновок національних судів про те, що друге речення третьої заяви заявника становило констатацію факту, не ґрунтувався на прийнятній оцінці відповідних фактів і що це речення було характеризувати як оціночне судження.

(β) Чи мала дана заява достатню фактичну основу

88. Суд наголошує, що перед ним стоїть питання не про те, чи хтось із осіб чи компаній, згаданих у статті чи у заявах заявника, вчинив будь-які протиправні дії – це не його роль виносити рішення з таких питань. Слід оцінити, чи мала достатню фактичну основу заява «Очевидно, що не тільки ми [акціонери], але й держава Литви зазнали величезної шкоди», яку Суд визнав оціночним судженням (див. відповідні загальні принципи в параграфі 74 вище).
89. Національні суди, які вирішували позов Н.Н. до заявника, також заявили, що в цьому провадженні вони не оцінювали законність дій Н.Н. Вивчивши наявні документи, вони вважали, що заявник міг мати достатню фактичну базу для формування думки про те, що акціонери компанії Т. могли зазнати збитків через дії Н.Н. або що Н.Н. міг вчинити певні дії, які могли завдав шкоди державі (див. пункти 24 і 48 вище).
90. Суд бере до уваги той факт, що, як визнали національні суди, на момент, коли заявник зробив оскаржувані заяви, його твердження вже були відхилені двома прокурорами (див. пункт 25 вище), хоча ці рішення ще не були остаточними. . Оскільки це так, він повторює в цьому контексті, що ступінь точності для встановлення обґрунтованості кримінального обвинувачення навряд чи можна порівняти з тим, якого слід дотримуватися, коли висловлюється чиясь думка щодо питання, яке викликає суспільний інтерес (див . Brosa v. Німеччина , № 5709/09, § 48, 17 квітня 2014 р., і справи, наведені в ньому). Відповідно, Суд не має підстав не погоджуватися з висновком національних судів, зробленим на основі відповідних документів, про те, що заявник мав достатню фактичну підставу для твердження про те, що Н.Н. міг вчинити певні дії, які могли завдати шкоди Держава. Хоча національні суди визнали цю фактичну основу достатньою лише щодо перших двох тверджень і першого речення третьої заяви, Суд вважає, що фактична база, яка була достатньою для того, щоб заявник сформував думку про те, що певні протиправні дії могли мати місце, вважаються достатніми щоб підтвердити думку про те, що ці незаконні дії могли завдати шкоди ….

(γ) Чи перевищив заявник межі прийнятної критики

91. Нарешті, Суд звертається до аргументу Уряду про те, що заявник мав бути обережнішим у виборі слів, зважаючи на той факт, що він був публічною особою та впливовим бізнесменом (див. пункт 67 вище). Раніше Суд постановив, що гарантія, яка надається журналістам статтею 10 Конвенції щодо висвітлення питань, що становлять загальний інтерес, за умови, що вони діють добросовісно, щоб надавати точну та надійну інформацію відповідно до етики журналістиці, і той самий принцип має застосовуватися до інших, хто бере участь у публічних дебатах (див. «Steel and Morris v. the United Kingdom», №68416/01, § 90).
92. Суд не має підстав сумніватися в тому, що заявник був публічною особою через його економічну діяльність, пов’язану з Vilniaus Prekyba, і що в результаті його слова можуть вплинути на громадську думку більшою мірою, ніж слова суто приватної особи, невідомої широкому загалу. У той же час слід підкреслити, що вплив заявника на громадську думку не можна порівняти, наприклад, із впливом високопоставленого державного службовця (див . згадане вище рішення у справі «Mesić», цитоване вище, § 109).
93. У будь-якому випадку Суд не може визнати, що речення «Очевидно, що не тільки ми [акціонери], але й держава Литви зазнали величезної шкоди» становило необґрунтовану особисту атаку на Н.Н. (див., mutatis mutandis, «Gorelishvili v. Georgia», №12979/04, § 40), і національні суди також не дійшли такого висновку (див. пункти 32 і 49 вище). Він також бере до уваги той факт, що, як зазначали суди, Н.Н. не зміг продемонструвати будь-яких фактичних наслідків через заяви заявника (див. пункт 28 вище). За таких обставин Суд не має підстав вважати, що, зробивши оскаржувану заяву, заявник вийшов за межі прийнятної критики публічної особи.
94. У світлі вищевикладеного Суд доходить висновку, що висновок національних судів про те, що друге речення третьої заяви заявника було констатацією факту і що воно не мало достатньої фактичної основи, не ґрунтувалося на прийнятній оцінці відповідних фактів. Отже, розпорядження заявника про відкликання цієї заяви не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
95. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

3) «KUPINSKYY v. UKRAINE»
Заява № 5084/18, – Рішення від 10.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220960

Тематичні теги: #ст. 7 Конвенції, #ст. 3 Конвенції, #заміна довічного з можливістю дострокового звільнення на довічне без можливості дострокового звільнення=порушення Конвенції

Коротко суть справи: За змову з метою вчинення умисного подвійного вбивства з мотивів особистої вигоди заявника було засуджено в Угорщині до довічного позбавлення свободи з можливість умовно-дострокового звільнення після відбуття двадцяти років ув'язнення та депортації.

Згодом, заявника було передано до України. 14 червня 2007 року клопотання про виконання вироку щодо заявника було направлено до Верховного Суду України. 26 вересня 2007 року апеляційний суд Закарпатської області визнав вирок, винесений заявнику угорськими судами. Суд апеляційної інстанції зазначив, що кваліфікація дій заявника повністю відповідає кваліфікуючим ознакам, які містяться у статті 93 Кримінального кодексу 1960 року, і карається смертною карою, яка є більш суворим покаранням, ніж довічне позбавлення волі. Він також зазначив, що на момент зміни вироку заявнику діяв новий Кримінальний кодекс 2001 року, і стаття 115 цього Кодексу передбачала довічне позбавлення волі за той самий злочин. Таким чином, суд вирішив, що заявника слід визнати винним за пунктами 1, 6 і 12 частини 2 статті 115 Кримінального кодексу 2001 року, яка передбачала довічне позбавлення волі.

20 грудня 2007 року Верховний Суд залишив без змін рішення від 26 вересня 2007 року з незначними змінами.

Ухвалою від 11 листопада 2016 року Ізяславський районний суд Хмельницької області (районний суд) відмовив заявнику в задоволенні клопотання про умовно-дострокове звільнення. Суд зазначив, що заявник відбував покарання відповідно до законодавства України, яке не передбачало умовно-дострокового звільнення для довічних ув'язнених.

У подальшому, заявник неодноразово намагався оскаржити своє довічне ув’язнення проте, національними судами йому було відмовлено.

Суть скарги: Заявник скаржився на те, що довічне ув’язнення з можливістю скорочення, призначене йому угорськими судами, було замінено українськими судами на довічне ув’язнення, яке де-факто не скорочується, в порушення статті 7 Конвенції. Він також скаржився, що його довічне ув'язнення, яке не може бути скорочене, суперечить статті 3 Конвенції.

Заявник стверджував, що заміна його довічного ув'язнення з можливістю скорочення на довічний термін де-факто без скорочення вплинула на обсяг покарання та призвела до застосування до нього менш сприятливого покарання. Він стверджував, що в угорському законодавстві розрізняють довічне ув’язнення, яке можна скоротити, і таке, яке не може бути скорочене (див. пункти 24 і 25 вище), і враховуючи те, що угорська влада призначила йому довічне ув’язнення з можливістю скорочення, українська влада погіршила його становище, замінивши його тим, що виявилося бути незмінним довічним ув'язненням.

Окремі висновки ЄСПЛ:

У частині порушення ст. 3 Конвенції

39. Щодо аргументу Уряду про те, що заявник міг вимагати від угорської влади умовно-дострокового звільнення, Суд зазначає, що Уряд не вказав правову основу, на якій це можна зробити. Крім того, незалежно від будь-яких інших причин, важко зрозуміти, яким чином і на якій основі виконання вироку заявника в Україні та його поведінка та ставлення під час ув’язнення в українській в’язниці могли бути належним чином оцінені представниками інших Держав, хоча його вирок походив із цієї країни. Суд вважає, що оскаржуване порушення статті 3 стосується України, і відхиляє аргумент Уряду.
40. Суд повторює, що довічне ув’язнення, яке не може бути скорочене, не відповідає вимогам статті 3. Суд посилається на загальні принципи, встановлені його прецедентною практикою з цього питання ( «Vinter and Others», §§ 103-22; «Hutchinson v. the United Kingdom» [GC], no. 57592/08, §§ 42-45), а також детальну оцінку українського законодавства та практики у «Petukhov (no. 2) v. Ukraine», §§ 168-187, які однаково стосуються цієї справи. У пункті 194 рішення у згаданій вище справі Суд зазначив, зокрема:

«194. … ця справа, оскільки вона стосується незмінності довічного ув'язнення, розкриває системну проблему, яка вимагає застосування заходів загального характеру. Характер порушення, встановленого за статтею 3 Конвенції, свідчить про те, що для належного виконання цього рішення держава-відповідач мала б запровадити реформу системи перегляду довічних ув’язнень. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку в кожному конкретному випадку того, чи виправдане продовження тримання під вартою з законних пенологічних підстав, і повинен дозволити довічно ув'язненим передбачити, з певним ступенем точності, що вони повинні зробити, щоб розглядати питання про звільнення та за яких умов, відповідно до стандартів, розроблених у прецедентній практиці Суду».

41. У цій справі, на відміну від справи «Пєтухов (№ 2)», довічне ув’язнення заявника не було результатом засудження українських судів, а було призначено ними після його переведення з Угорщини в Україну для відбування покарання. Проте з рішень українських судів у справі заявника (див. пункти 14-17 вище ) стає зрозуміло, що ця різниця жодним чином не вплинула на положення заявника ні за законом, ні на практиці, і тому його покарання вважається таким, що не підлягає скороченню згідно чинного законодавства України.
42. За визнанням самого Уряду, українське законодавство не передбачало можливості застосування умовно-дострокового звільнення до довічно ув'язнених (див. пункт 38 вище). Справді, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 16 вересня 2021 року визнав неконституційним положення про умовно-дострокове звільнення у статті 81 Кримінального кодексу, оскільки воно не поширювалося на довічно ув’язнених (див. пункт 31 вище). Однак порядок і порядок застосування правила умовно-дострокового звільнення до довічно ув'язнених ще не встановлено, і за відсутності таких правил і процедури національні суди вважали, що вони не мають юрисдикції приймати рішення про умовно-дострокове звільнення довічно ув'язнених, що було відображено у рішенні Великої Палати Верховного Суду у справі пана Пєтухова (див. пункт 32 вище). Отже, ситуація заявника не змінилася для цілей статті 3 із ухваленням рішення Конституційного Суду від 16 вересня 2021 року окремо; рішення, яке, до того ж, було винесено через три роки після подання його заяви та після відмови у задоволенні численних прохань про звільнення. Таким чином, аргументація Суду у справі Пєтухов (№ 2) (цитована вище, §§168-87 і 194) однаково стосується цієї справи.
43. Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції.

У частині порушення ст. 7 Конвенції.

47. Суд повторює, що в його усталеній прецедентній практиці проводиться різниця між заходом, який по суті є «покаранням», і заходом, який стосується «виконання» або «примусового виконання» «покарання»; Стаття 7 застосовується лише до першого (див «Kafkaris v. Cyprus», №21906/04, § 142, і «Del Río Prada v. Spain», №42750/09, § 83, і посилання, що там містяться). Незалежно від того, чи стосувалася справа зміни режиму умовно-дострокового звільнення в межах країни, чи така зміна режиму відбулася в результаті передачі ув’язнених, Суд постійно вважав, що такий режим стосується виконання вироку та таким чином виключає застосування статті 7…
48. Зокрема, у справах, які стосувалися передачі ув’язнених, Суд постановив, що незважаючи на те, що перспективи умовно-дострокового звільнення в державі виконання вироку були менш сприятливими, ніж у державі винесення вироку, рішення про передачу залишалися в межах виконання покарань і сама по собі не становило «покарання» у значенні статті 7 ( «Csoszánszki v Sweden», №22318/02, 27.06.2006, і «Szabó v. Sweden», №28578/03, 27.06.2006). Такого ж висновку Суд дійшов щодо рішень про зміну вироку в державі виконання вироку, коли покарання залишалося незмінним, а правила умовно дострокового звільнення в державі виконання вироку були суворішими, ніж у державі призначення вироку (див «Müller v. the Czech Republi», №48058/09).
49. Однак Суд також визнав, що на практиці відмінність між заходом, який є «покаранням», і заходом, який стосується «виконання» або «примусового виконання» «покарання», не завжди може бути чіткою. Поняття «покарання» у статті 7, як і поняття «цивільні права та обов’язки» та «кримінальне обвинувачення» у статті 6 § 1 Конвенції, є автономним за обсягом. Формулювання другого речення пункту 1 статті 7 вказує на те, що відправною точкою в будь-якій оцінці наявності покарання є те, чи було застосовано захід, про який йдеться, після засудження за «кримінальний злочин». Іншими факторами, які можуть бути прийняті до уваги як доречні у цьому зв'язку, є характер і мета заходу; його характеристика за національним законодавством; процедури, залучені до розробки та реалізації заходу; та його суворість (див. «Welch v. the United Kingdom», §§ 27-28, і «Del Río Prada v. Spain», №42750/09, §§ 81-82).
50. Суд зазначає, що на відміну від справ, у яких було встановлено, що зміна режиму умовно-дострокового звільнення належить виключно до сфери виконання покарання (див. пункти 47 і 48 вище), у цій справі передача заявника та, зокрема, спосіб, у який його покарання було замінено, зрештою зводився до зміни умовно-дострокового звільнення на відсутність умовно-дострокового звільнення взагалі…. Суд також зазначає, що, як видно з відповідних положень угорського законодавства, воно справді розрізняє покарання у виді довічного ув’язнення, яке можна скоротити, і таке, яке не може бути скорочене (див. пункти 24 і 25 вище), і передбачає обидва. У справі заявника національні суди Угорщини однозначно прийняли рішення призначити йому довічне ув’язнення з можливістю скорочення, а не безстроковим.
51. На думку Суду, довічні позбавлення волі, які не підлягають скороченню, і довічні ув’язнення, які підлягають скороченню, відрізняються за обсягом, і ця різниця була достатньо значною, щоб Суд визнав перші несумісними з вимогами Конвенції, тоді як останні були визнані сумісними (див. «Hutchinson», цитоване вище, §§ 70-72). Таке розрізнення підсилює важливість можливості реабілітації, яка є центральною для європейської пенітенціарної політики в даний час, як це відображено в практиці держав-учасниць, у відповідних стандартах, прийнятих Радою Європи, і у відповідних міжнародних матеріалах (див. «Hutchinson», згадане вище, § 42).
52. Таким чином, Суд приходить до висновку, що, змінивши початкове довічне ув’язнення заявника з можливістю скорочення на довічне ув’язнення без можливості скорочення, відповідно до законодавства України, національні суди за конкретних обставин цієї справи вийшли за межі простих заходів виконання та змінили обсяг покарання заявника. Тому стаття 7 застосовна у цій справі.
53. Суд зазначає, що покарання, «яке було застосоване на момент вчинення кримінального правопорушення», у значенні статті 7, було довічним позбавленням волі, яке могло бути скорочено. Суд вважає, що національні органи влади, відмовивши заявнику в реальній можливості вимагати умовно-дострокового звільнення, підтвердили, що вони змінили його початковий термін покарання, який підлягав скороченню, на довічне ув’язнення де-факто та де-юре, яке не могло бути скорочено і, таким чином, змінили обсяг початкового погіршивши становище заявника, шляхом накладення більшого покарання. У світлі наведеного вище, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 7 Конвенції.

4) «MAKRYLAKIS v. GREECE»
Заява № 34812/15, – Рішення від 17.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220892

Тематичні теги:

#компенсація за ув’язнення після виправдання, #п. 1 ст. 6 Конвенції, #обмеження у доступі до правосуддя

Коротко суть справи: 1 листопада 2011 р. рішенням № 867/2011 Апеляційного суду Криту у складі трьох членів, який діяв як суд першої інстанції, заявника було визнано винним у вирощуванні конопель і засуджено до вісімнадцяти років позбавлення волі та грошового штрафу в розмірі 300 000 євро (євро).

Цього ж дня, 1 листопада 2011 року заявник подав апеляцію. Усі чотири його клопотання про призупинення вироку були відхилені рішеннями Критського апеляційного суду у складі п’яти членів, і його перевели до в’язниці.

26 вересня 2013 року апеляційне засідання було призупинено судом. Слухання було відновлено 15 жовтня 2013 року, і в результаті заявник був виправданий вироком № 184/2013 Критського апеляційного суду у складі п’яти осіб. Заявник, який був ув'язнений з 1 листопада 2011 року, був звільнений 16 жовтня 2013 року після приблизно двох років ув’язнення.

У подальшому, касаційну скаргу прокурора було відхилено, рішення апеляційного суду, залишено у силі.

23 жовтня 2013 року заявник подав заяву (перша заява з приводу компенсації — прим. авт.) до Апеляційного суду Криту, вимагаючи компенсації за його засудження в першій інстанції та тримання під вартою з огляду на його подальше виправдання рішенням № 184/2013 цього суду. 28 листопада 2013 року Критський апеляційний суд рішенням № 222/2013 відклав розгляд справи до винесення рішення №. 184/2013 набрала законної сили.

Тим часом прокурор подав згадану вище касаційну скаргу, але Касаційний суд відхилив її 13 січня 2015 року. Згодом не було призначено слухань щодо першої заяви про компенсацію й 11 лютого 2015 року заявник подав другу заяву до Критського апеляційного суду (друга заява з приводу компенсації – прим. авт.).

Рішення щодо другої заяви

Критський апеляційний суд вперше виніс рішення щодо другої заяви про компенсацію, поданої в 2015 році 23 квітня 2015 р. (рішення № 59/2015), він оголосив заяву неприйнятною як таку, що була подана несвоєчасно. Зокрема, він постановив, що стаття 533 § 1 і стаття 536 § 1 у поєднанні зі статтею 537 §§ 1-2 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 24 нижче) передбачають, що особа, яка була засуджена та ув'язнена, але згодом виправдана мала можливість вимагати компенсацію або (i) одразу після винесення виправдувального вироку, або (ii) на пізнішому етапі. На думку суду, враховуючи волю законодавця, виправдувальний вирок мав бути остаточним, щоб запобігти подальшому провадженню щодо стягнення компенсації у разі скасування виправдувального вироку. Отже, для того, щоб заява про компенсацію була прийнятною, у першій обставині (і) вона могла бути подана лише за умови, що рішення також стало остаточним; у другій обставині (іі) вона повинна була бути подана протягом десяти днів після того, як виправдувальний вирок набув законної сили, за винятком випадків форс-мажорних обставин.

З огляду на той факт, що у цій справі виправдувальний вирок набув законної сили 13 січня 2015 року (див. пункт 17 вище), суд постановив, що строк для подання заяви про компенсацію минув 23 січня 2015 року, і що заявник подав свою заяву невчасно 11 лютого 2015 року, оскільки він додатково не стверджував, що форс-мажорні обставини чи будь-які інші перешкоди завадили йому подати.

Рішення щодо першої заяви

Апеляційний суд Криту згодом виніс рішення щодо першої заяви про компенсацію, яка була подана в 2013 році. 15 жовтня 2015 року в рішенні №. 123/2015, суд прийняв таке ж тлумачення щодо процесуальних вимог для подання заяв про компенсацію. Він визнав першу заяву заявника неприйнятною як передчасну, оскільки виправдувальний вирок ще не набрав законної сили, коли він подав цю заяву.

7 липня та 6 листопада 2015 року заявник подав дві апеляції на два рішення, якими його заяви про компенсацію були відхилені. 25 жовтня та 2 листопада 2016 року відповідно обидві скарги були оголошені неприйнятними, оскільки в оскаржуваних вироках не було оцінено вину заявника та не встановлено кримінальне обвинувачення, яке набрало законної сили, тому вони не підлягали оскарженню з питань права.

Суть скарги: Справа стосується стверджуваної відсутності доступу до правосуддя через відхилення клопотань заявника про компенсацію за його дворічне ув’язнення, які він подав після виправдання апеляційним кримінальним судом, а також тривалості кримінального провадження. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявник скаржився на несправедливість провадження щодо його заяв про компенсацію та стверджував, що тривалість кримінального провадження в національних судах першої інстанції була несумісною з вимогою «розумного строку».

Окремі висновки ЄСПЛ:

Загальні принципи

31. Як постановив Суд у справі «Georgiadis v. Greece» (29.05.1997, §§ 35-36), суперечка щодо права на компенсацію, коли період тримання під вартою слідує за засудженням, яке у подальшому було скасовано, стосується права цивільного характеру ( див., серед інших джерел, «Kurti v. Greece» №2507/02, 29.052005, та «Dimitrellos v. Greece», №75483/01, 07.04.2005).
32. Стаття 6 § 1 втілює «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право порушувати справу в суді у цивільних справах (див., наприклад, «Golder v. the United Kingdom», 21.02.1975, § 36). Щодо доступу до суду, Суд посилається на загальні принципи, викладені у справі «Zubac v. Croatia», №40160/12, §§ 76-79), «Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania», №76943/11, §§ 84-90.
33. Проте «право на суд» не є абсолютним. Воно піддається обмеженням, оскільки за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яка може обирати засоби, які використовуватимуться для цієї мети. Встановлюючи таке регулювання, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, у функції Суду не входить замінити оцінку національних органів будь-якою іншою оцінкою того, яка політика може бути найкращою в цій сфері. Однак ці обмеження не будуть сумісні з пунктом 1 статті 6, якщо вони не переслідують законну мету і якщо немає розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, яку потрібно досягти…
34. Стосовно застосування встановлених законом обмежень ratione valoris на доступ до вищих судів Суд взяв до уваги наступні критерії: (i) передбачуваність обмеження, (ii) чи повинен заявник чи держава-відповідач несприятливі наслідки помилок, допущених під час провадження, які призвели до відмови заявнику у доступі до верховного суду, і (iii) чи можна назвати обмеження, про які йде мова, такими, що включають «надмірний формалізм» (див. «Zubac v. Croatia», №40160/12, § 85, з подальшими посиланнями).
35. Що стосується оцінки кожного з цих критеріїв, Суд посилається на відповідні загальні принципи, викладені у справі «Zubac v. Croatia» (цитована вище, §§ 87-99).

Застосування згаданих принципів у цій справі

36. Спір у цій справі, що стосується права на компенсацію, коли період тримання під вартою слідує за вироком, який згодом було скасовано, стосувався предмета, до якого застосовуються гарантії статті 6 § 1. Ця справа не стосується порогу прийнятності ratione valoris для оскарження в Касаційному суді. Проте Суд вважає, що оскільки це стосується процесуальних правил суду, який був покликаний винести рішення у справі першої та останньої інстанції, загальні принципи, встановлені у справі Zubac (цитована вище, §§ 80-99 ), також є такими що можна застосувати, mutatis mutandis , до даної справи.

37. У цій справі необхідно мати на увазі хронологію найважливіших подій, детально викладену в пунктах 13-21 рішення. Критський апеляційний суд провів слухання за першою заявою заявника про компенсацію та відклав розгляд справи рішенням №222/2013 до набрання виправдувальним вироком законної сили. Потім він оголосив другу заяву про компенсацію неприйнятною, оскільки її було подано після закінчення десятиденного строку з дати, коли виправдувальний вирок став остаточним (див. пункт 18 вище). Згодом він визнав подану раніше першу заяву про компенсацію неприйнятною як передчасну, прийнявши таке ж тлумачення правових положень і постановивши, що на момент подання першої заяви виправдувальний вирок ще не набув остаточної сили (див. пункт 21 вище).
38. Суд не бачить підстав сумніватися в тому, що процесуальні вимоги, яких необхідно було дотримуватися при поданні заяви про компенсацію, як вони були витлумачені національними судами, були спрямовані на забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності. Однак, у цій справі необхідно розглянути питання про те, чи було застосування процесуальних вимог і конкретна поведінка національних судів, які призвели до висновку про неприйнятність заяв заявника, пропорційними меті, якої прагнули досягти або чи підривають вони саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6.

(1) Чи було обмеження передбачуваним?

39. Стосовно першого критерію Суд зазначає, що формулювання застосовних положень Кримінально-процесуального кодексу породило невизначеність і двозначність щодо вимог щодо прийнятності для подання заяви про компенсацію….. З положень не зрозуміло, що заяву можна подати лише після набрання виправдувальним вироком законної сили та протягом десяти днів після набрання ним законної сили.
40. Критському апеляційному кримінальному суду у рішенні №59/2015, необхідно було взяти до уваги волю законодавчого органу, згідно з яким право на компенсацію не повинно бути порушено, а виправдувальний вирок має бути визнано остаточним, щоб не було можливості подальшого стягнення компенсації, і тлумачити їх відповідно до відповідних положень Кримінально-процесуального кодексу. Таким чином, він постановив, що заява про компенсацію є прийнятною лише у випадку, якщо вона була подана відповідно до статті 536 § 1 одразу після винесення виправдувального вироку та лише за умови, що вирок був остаточним. Що стосується заяви, поданої на пізнішому етапі, відповідно до статті 537 § 1, десятиденний строк починається з дати, коли виправдувальний вирок став остаточним. Уряд визнав, що, відповідно до зазначених положень законодавства, майже у всіх випадках заява про компенсацію буде визнана неприйнятною, і стверджував, що правозастосовна практика судів виправила цю неприйнятну ситуацію. Суд не може зробити висновок на основі єдиного рішення, наведеного Урядом, яке дотримувалося такого ж тлумачення застосовних положень у аналогічній справі в 2004 році (див. пункт 29 вище), що існувала узгоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики.
41. Що стосується доступності відповідної практики для заявника, який не був представлений адвокатом, Суд не може прийняти аргумент Уряду про те, що середньостатистичний старанний адвокат був би обізнаний із прецедентною практикою національних судів і належним чином проконсультував би заявника. Навіть якби заявник отримав юридичну консультацію, йому було б важко, якщо не неможливо, переконатися на основі відповідних національних положень і практики, що він не дотримувався процесуальних вимог… Викладених вище міркувань достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що процедура розгляду заяви про компенсацію не була врегульована послідовним і передбачуваним чином.

(2) Чи був змушений заявник нести несприятливі (негативні) наслідки помилок, допущених під час провадження?

42. Що стосується другого критерію, Суд зауважує, що Апеляційний суд Криту своїм рішенням №222/2013, змусили заявника повірити, що його перша заява про компенсацію відповідала процесуальним вимогам, викладеним у Кримінально-процесуальному кодексі, і не порушувала жодних питань щодо неприйнятності. Навпаки, оскільки розгляд справи було відкладено в очікуванні результатів можливого оскарження з питань права, заявник був змушений вважати, що його заяву буде розглянуто по суті. Крім того, Апеляційний суд Криту визнав першу заяву заявника про компенсацію, подану в 2013 році, неприйнятною приблизно через два роки, у той час, коли заявник більше не міг виконати вимогу щодо строку.
43. Уряд не навів жодного аргументу щодо того, чому національним судам довелося відкласти розгляд першої заяви заявника про компенсацію, беручи до уваги, що ця заява була зрештою відхилена як передчасна. Ці помилки є винятково та об’єктивно допущеними судом, а не заявником. Суд не може виключити, що такий підхід завадив заявнику вчасно визначити, які кроки слід вжити після його звільнення для того, щоб його заява про компенсацію була розглянута по суті. Якби суд вчасно відповів, що його заяву було подано передчасно, це могло б запобігти оскаржуваній ситуації. Заявнику було б зрозуміло, як виконати вимоги щодо прийнятності відповідно до тлумачення суду.
44. Це правда, що другу заяву заявника було визнано неприйнятною як таку, що була подана несвоєчасно, а першу заяву було визнано передчасною. Проте заявник мав розумне сподівання, що рішення по суті його заяви відбудеться ( порівняйте згадане вище рішення у справі Zubac, § 121). Крім того, суд, приймаючи рішення щодо другої заяви, не взяв до уваги його першу заяву, яка на той момент ще залишалася без розгляду. Що стосується першої заяви, то заявник не може вважатися таким, що не проявив необхідної обачності відповідно до національного законодавства, яке в будь-якому випадку було нечітким щодо процесуальних вимог.
45. Суд не може прийняти аргумент Уряду про те, що заявник продемонстрував брак старанності…
46. Таким чином, неприйнятність заяв не була результатом помилки, за яку заявник ніс об’єктивну відповідальність; радше, саме через серію упущень і невизначеностей, створених національними судами, справа заявника врешті залишилася невирішеною (див., mutatis mutandis, «Gogić v. Croatia», №1605/14, § 40). За таких обставин Суд визнає, що заявник був змушений нести несприятливі наслідки помилок, які йому не приписувалися.

(3) Чи мав місце надмірний формалізм, який обмежим доступ заявника до суду?

48. На думку Суду, розгляд справи в цілому та з урахуванням конкретних обставин показує, що спосіб застосування положень Кримінально-процесуального кодексу щодо процесуальних вимог для подання заяви про компенсацію сповнений надмірного формалізму. Не можна вважати розумним очікування, що заявник подасть свою вимогу про компенсацію протягом необхідного терміну, з огляду на відсутність передбачуваності відповідної процедури (див. пункти 39 — 41 вище), пов’язаної з рішенням про відкладення провадження. Таким чином, процесуальні правила перестали служити цілям правової визначеності та належного відправлення правосуддя та створили перешкоду, яка заважала учаснику судового процесу розглядати його справу по суті (див., mutatis mutandis, «Eşim v. Turkey», no. 59601/09, §§ 25-26).

50. У світлі вищезазначених критеріїв та обставин справи спосіб, у який заяви заявника про компенсацію були оголошені неприйнятними, перешкодив йому отримати розгляд його вимоги про компенсацію та склав непропорційний тягар, що порушує саму суть його права на доступ до суду, гарантований пунктом 1 статті 6.
51. Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

5) «BAŠKYS v. LITHUANIA»
Заява № 47410/20, – Рішення від 22.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220940

Тематичні теги: #місце проживання дитини і втручання у право, гарантоване ст. 8 Конвенції, #право батька на ефективний спосіб захисту установленого судовим рішенням способу участі в житті дитини, #роль держави у забезпеченні права на участь у житті дитини батька #ст. 8 Конвенції

Коротко суть справи: Заявник, мешканець Литви, 25 травня 2013 року одружився на А. Б. 18 липня 2013 року у них народився син Ар.Б.

З жовтня 2013 року по лютий 2014 року сім'я проживала у Великій Британії, де їхні стосунки стали напруженими. 5 лютого 2014 року А. Б. повернулася з дитиною до Литви, щоб залишитися.

21 жовтня 2016 року Каунаський окружний суд задовольнив позов А. Б. про розірвання шлюбу, оскільки заявник визнав, що шлюб розпався з вини обох з подружжя, що було враховано судом. Судом встановлено, що Ар.Б. повинен проживати зі своєю матір’ю, а також зобов’язав заявника сплачувати аліменти на дитину – 190 євро (євро) – щомісяця.

Суд також затвердив мирову угоду між заявником та А.Б., згідно з якою заявник мав право бачити свого сина кожні другі вихідні. Крім того, заявник і його син могли спілкуватися через Skype раз на тиждень, і заявник міг проводити двадцять один день зі своїм сином під час літніх канікул. Після досягнення дитиною чотирьох років заявник міг проводити з нею чотири тижні на рік і вивозити дитину за кордон на термін до десяти днів. Мати дитини повинна була надати дитині проїзні документи та одяг, а також будь-яку інформацію, необхідну для перебування дитини з батьком.

15 вересня 2017 року Каунаський окружний суд, діючи за заявою судового виконавця, наклав одноразовий штраф у розмірі 50 євро на А.Б. за те, що своїми діями та бездіяльністю вона не виконала рішення суду, а також таким чином позбавивши дитини права спілкуватися з батьком, щоб підтримувати їхній зв'язок. Судовий виконавець зазначив, що, починаючи з 7 травня 2017 року, А.Б. не виконувала розпорядження про контакт: вона не дозволила заявнику не лише поспілкуватися з дитиною, а й побачити дитину, і [навіть] привітати дитину на його день народження. Судовий виконавець зазначив, що заявник жив у Сполученому Королівстві. Він приходив, щоб побачитися з дитиною кожного разу, як зазначено в мировій угоді, затвердженій судом.

У 2018 році A.B. розпочала нове судове провадження щодо внесення змін до розпорядження про контакт (див. пункт 8 вище) та збільшення розміру аліментів. Вона також стверджувала, що дитина не бажає спілкуватися зі своїм батьком. Заявник, зі свого боку, стверджував, що дитина охоче з ним спілкувалася. Крім того, заявник не заперечував проти призначеної судом психологічної експертизи, яка була призначена Каунаським районним судом у лютому 2018 року.

Оглянувши дитину та документи, які є в цивільній справі, в протоколі № 103МС-124/2018 від 18 червня – 5 липня 2018 року дитячий психолог дійшов висновку, що світорозуміння дитини відповідає її віку. Дитина не могла висловити незалежну думку щодо питань, які мали значення в цивільному процесі, тому що вона була надто маленькою та страждала від конфлікту лояльності – вона відчувала тривогу, а також почувалася невпевненою, коли без обмежень виявляла любов до свого батька, з яким він не жив. Уявлення дитини про те, що розлука з матір’ю та перебування з батьком загрожує їй, не є нормальним, а є наслідком конфлікту між батьками та позиції матері, яка сприяла занепокоєнню. Мати була головним об’єктом прихильності, і хлопчик віддзеркалював її позицію. Незважаючи на це, коли спостерігалося пряме та безперервне спілкування між дитиною та заявником, дитина неодноразово просила поспілкуватися зі своїм батьком, що свідчило про те, що дитина почувалася з ним у безпеці та щасливою. Психолог рекомендував, щоб контакт між дитиною та заявником відбувався без присутності А. Б.

Ухвалою від 10 вересня 2018 року Каунаський окружний суд за участю представників органів опіки над дитиною, заявника, його адвоката та матері дитини задовольнив клопотання заявника про застосування тимчасових захисних заходів і постановив, щоб заявника та дитину перевели до зустрічатися і мати можливість спілкуватися кожні другі вихідні. Враховуючи той факт, що, як зазначають психологи, дитина демонструвала негативну реакцію на заявника, коли в присутності матері мати залишала дитину на будь-якому закритому ігровому майданчику в Каунасі, батько мав забрати її звідти, і під час перебування дитини з батьком, А.Б. не мала заважати їх спілкуванню. Крім того, заявник міг спілкуватися з дитиною щовівторка та щоп’ятниці через Skype протягом тридцяти хвилин у визначений час. Суд не вказав режим контактів під час канікул, оскільки заявник просив суд не вирішувати це питання, оскільки період відпустки закінчився.

Цим же рішенням суд відхилив зустрічний позов А. Б. про те, що дитина має бачити батька лише кожну другу п’ятницю в державній установі – Інституті сімейних відносин – у присутності психолога. Суд також відхилив вимоги А. Б. про те, що дитина не повинна залишатися з батьком на ніч, і що вона повинна мати можливість спілкуватися з батьком протягом меншого часу, а саме п’ятнадцяти хвилин. Суд постановив, що було важливо гарантувати спілкування між заявником і дитиною якомога частішим і якомога тіснішим, і без присутності сторонньої особи, яка могла б ускладнити їх спілкування.

20 червня 2019 року під час судового провадження по суті (див. пункт 10 вище) адвокат заявника звернувся з клопотанням про застосування тимчасових заходів захисту та надання дитині можливості проживати із заявником у будинку батьків заявника в Литві з 1 до 31 липня, щоб вони могли взаємодіяти. Адвокат заявника зауважив, що спеціалісти з догляду за дитиною можуть приїхати додому, а заявник та дитина відвідуватимуть психолога.

A.Б. заперечувала проти прохання залишити дитину з батьком, незалежно від тривалості цього перебування.

27 червня 2019 року Каунаський районний суд частково задовольнив клопотання заявника. На підставі зауважень сторін і пояснень органів опіки за дітьми суд визнав «очевидним», що А.Б. не тільки не дотримувалася попередньо узгодженого порядку контактів, але й «злісно ухилявся від того, щоб неповнолітній син повноцінно спілкуватися з [заявником] у майбутньому». Таким чином, суд постановив, що дитина проживатиме з батьком з 1 по 16 липня 2019 року.

Рішенням від 16 липня 2019 року Каунаський районний суд задовольнив клопотання заявника щодо умов спілкування з сином: заявник міг бачитися з дитиною кожні другі вихідні, без батьківських зборів під час передачі дитини; заявник також міг спілкуватися з дитиною через Skype двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю з 20:00 до 20:30 без присутності А. Б. у кімнаті під час розмови дитини та заявника; і він міг проводити двадцять один день відпустки з сином щороку, включаючи вивезення дитини за кордон. Заявника також зобов’язали сплатити 210 євро витрат на догляд за дитиною, а А.Б. зобов’язали не перешкоджати спілкуванню батька та сина.

Згодом, постановою від 22 січня 2020 року Каунаський регіональний суд по суті залишив у силі вищезазначений порядок контактів.

14 листопада 2019 року Каунаський окружний суд задовольнив заяву, подану судовим приставом, і оштрафував А. Б. на 50 євро, які мають бути виплачені заявнику за кожен день невиконання нею виконавчого листа Каунаського окружного суду, виданого 1 червня 2017 року. Суд встановив, що станом на 2017 рік заявник не мав можливості спілкуватися зі своєю дитиною, незважаючи на те, що він повертався до Литви зі Сполученого Королівства кожні другі вихідні, щоб зустрітися з сином протягом двох років. Письмові докази у справі підтвердили, що А. Б. систематично порушувала право заявника на побачення з сином.

Ухвалою від 6 лютого 2020 року Каунаський обласний суд відхилив апеляцію A.Б. і залишив рішення районного суду без змін.

Ухвалою від 21 квітня 2020 року Каунаський окружний суд відхилив апеляції заявника та А.Б. і залишив рішення Каунаського окружного суду від 16 липня 2019 року (див. пункти 16 і 17 вище) без змін.

Ухвалами від 25 червня 2020 року та 27 липня 2020 року Верховний Суд відмовив у прийнятті до розгляду касаційної скарги заявника; вона не порушувала жодних важливих правових питань, і не було установлено порушень норм матеріального чи процесуального права судами нижчих інстанцій.

Суть скарги: Заявник був незадоволений рішеннями національних судів, які визначили місцем проживання його сина будинок матері. Він також скаржився, що не мав ефективних прав на контакт. Заявник посилався на статтю 8 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

39. Загальні принципи опіки та прав на контакт було підсумовано у справі 39 . Загальні принципи опіки та прав на контакт було підсумовано у справі «Хуснутдінов і X проти Росії», №76598/12, §§ 76-83).
40. Суд зазначає, що скарга заявника була подвійною: по-перше, він скаржився на рішення національних судів про те, що місцем проживання дитини залишатиметься дім матері дитини. По-друге, він був незадоволений тим, як органи державної влади виконали свої позитивні зобов’язання, оскільки вони стосувалися права заявника підтримувати контакт зі своїм сином. Суд розглядатиме ці скарги послідовно.).

(a) Чи слід розглядати справу з точки зору негативних чи позитивних зобов'язань держави?

41. …У цій справі Суд вважає – і це було визнано Урядом – що судові рішення, якими встановлено, що син заявника повинен проживати з матір’ю, становили втручання у право заявника на повагу до його сімейного життя, гарантоване статтею 8 (див. «G.B. v. Lithuania», згадане вище, § 87).

Крім того, щодо позитивних зобов’язань держави, Суд неодноразово постановляв, що стаття 8 включає право батьків вживати заходів з метою возз’єднання його або її з дитиною та зобов’язання національних органів влади вживати така дія. Це також стосується випадків, коли між батьками виникають контактні суперечки щодо дітей…

(b) Щодо питання місця проживання

42. Втручання у взаємне здійснення прав і обов’язків батьком і дитиною тягне за собою порушення статті 8, якщо воно не відбувалося «відповідно до закону», мало мету або цілі, які були або були законними відповідно до статті 8 § 2, і було «необхідні в демократичному суспільстві» для досягнення вищезазначеної мети або цілей (див. «Strand Lobben and Others v. Norway», №37283/13, § 202).

(і) Відповідно до закону

43. Суд зауважує, що стосовно питання про місце проживання дитини втручання мало підставу в національному законодавстві, а саме статті 3.174 Цивільного кодексу (див. пункт 22 вище).

(іі) Законна мета

44. На думку Суду, відповідні правові заходи чітко спрямовані на захист дітей, і немає жодних підстав вважати, що вони були застосовані в цій справі з будь-якою іншою метою. Втручання, про яке йде мова, спрямоване на захист розвитку Aр.Б. – отже, для цілей пункту 2 статті 8…

Таким чином, залишається дослідити, чи можна вважати відмову в оформленні дозволу на проживання на користь заявника «необхідною в демократичному суспільстві».

(ііі) Необхідність у демократичному суспільстві

45. Стосовно справи заявника Суд зазначає, що у 2016 році заявник погодився, щоб його та А.Б. син проживав з матір’ю дитини (див. пункти 7 і 8 вище). Виявляється також, що вимога заявника щодо цієї угоди про проживання була викликана тими обставинами, що через триваючий конфлікт і ворожнечу між батьками домовленість про контакт, яка була попередньо схвалена судом на основі дружніх стосунків між заявником і А.Б. мирової угоди, не було виконано (див. пункти 8 і 14 вище).
46. Як би там не було, на підставі наявних у нього матеріалів Суд визнає, що литовські суди ухвалили обґрунтовані рішення щодо того, чому дитина мала залишитися жити з матір’ю. Ці рішення ґрунтувалися на висновках судово-медичних експертів, які досліджували дитину та сімейну ситуацію, і посилалися на конфлікт відданості, від якого страждала дитина (див. пункти 11 і 22 вище). Незважаючи на неналежну поведінку матері дитини, дитина була тісно прив’язана до неї і ніколи не жила окремо від неї. Незрозуміло, як вплине на психологічний стан дитини, якщо її розлучать із матір'ю. Що стосується заявника, залишалася невизначеність щодо того, де проживатиме дитина, якщо її передадуть під опіку батька. Заявник сам підтвердив у суді, що він не був готовий до того, щоб дитина жила з ним (див. пункт 22 вище). Варто зазначити, що ухвалюючи свої рішення, литовські суди правильно посилалися на практику Суду (там само).
47. Суд також послідовно визнав, що, хоча стаття 8 Конвенції не містить чітких процесуальних вимог, процес прийняття рішень щодо заходів втручання має бути справедливим і таким, щоб забезпечувати належну повагу до інтересів, захищених цим положенням… У цій справі Суд зазначає, що заявник, особисто або через свого адвоката, був присутній на низці слухань, де заходи захисту та суть цивільного позову А.Б. і зустрічних позовів заявника розглядалися Каунаським міськрайонним судом і Каунаський обласний суд (див. пункти 12 , 14 , 21 і 22 вище). Таким чином, він мав можливість подавати клопотання та докази, викладати свої аргументи та коментувати доводи інших учасників до суду, як письмово, так і усно, а також мав право на апеляцію. У такому випадку Суд не може не дійти висновку, що таким чином заявник був поставлений у положення, яке дозволило йому надати всі свої аргументи на підтримку своїх вимог – як щодо права на проживання, так і щодо прав на контакт, і він також мав доступ до всіх відповідна інформація, на яку посилалися суди (див., mutatis mutandis , згадане вище рішення у справі «G.B. v. Lithuania», § 105).

(с) Щодо питання контактів

49. Суд вважає, що органи влади, зіткнувшись із напруженими стосунками між батьками, мали важке завдання. І заявник, і його колишня дружина продовжували подавати низку позовів і зустрічних позовів один проти одного (див. пункти 10 і 14 вище). Мати дитини навіть домагалася залучення поліції, звинувачуючи заявника в тому, що він не повернув дитину вчасно, незважаючи на те, що це було явно непотрібним. Тому поведінка батьків була далекою від конструктивної, цей факт визнавали органи влади, а також психологи та суди.
50. Незважаючи на цей факт, Суд мав нагоду стверджувати, що відсутність співпраці між розлученими батьками не є чинником, який сам по собі може звільнити органи влади від їх позитивних зобов’язань за статтею 8. Це радше покладає на органи влади зобов’язання вжити заходів для примирення суперечливих інтересів сторін, пам’ятаючи про першочергові інтереси дитини, які залежно від їх характеру та серйозності можуть переважати над інтересами батьків (див. «Diamante and Pelliccioni v. San Marino», №32250/08, § 176.).
51. У цій справі Суд визнає, що зобов’язання влади Литви надати допомогу в цьому надзвичайно конфліктному провадженні було виконано. Насправді органи догляду за дитиною, призначені судом психологи та національні суди кілька разів попереджали обох батьків, щоб їхні власні тривоги та інтереси не переважали інтереси дитини. Психолог, призначений судом, побачив та оглянув дитину, а згодом послуги психолога були надані заявнику; цей психолог брав активну участь у спробах заявника встановити контакт із його сином. Подальший висновок психолога про те, що фізична сила не є заходом, який слід застосовувати в ситуації, коли дитина не бажає йти зі своїм батьком, рівнозначний позиції Суду про те, що будь-який обов’язок застосовувати примус для сприяння возз’єднанню батьків і дітей повинен бути обмеженим…. Суд також доручив психологу бути посередником під час передачі дитини заявнику з AB, але перед лицем відмови AB від співпраці психологи були безсилі (див. пункти 20 і 24 вище). Органи опіки над дітьми також регулярно допомагали судам і заявнику, відповідаючи на запити заявника та надаючи пропозиції щодо того, як виконати рішення суду щодо контактів між заявником та його сином; вони надали допомогу матері дитини, пояснивши їй, як поводитися з дитиною; так само ці органи влади не заперечували проти проживання дитини з батьком протягом одного місяця.
52. Стосовно фактів Суд визнає, що, незважаючи на понад сто візитів заявника до Литви, його контакти з дитиною були дуже обмеженими. Визнаючи цей факт сумним, Суд зазначає, що де-юре на жодній стадії судового провадження заявникові не було заборонено контактувати зі своїм сином. Нарешті, і хоча це може мало втішити заявника, за заявою судового виконавця А. Б. було двічі оштрафовано за невиконання наказу про контакт. Таким чином, держава не залишалася пасивним спостерігачем.
53. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що, виходячи з фактів справи, органи влади Литви не можна дорікати за те, що вони не виконали свій обов’язок допомогти заявнику, незважаючи на відсутність співпраці з боку AB.
54. Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що порушення статті 8 Конвенції не було.