1) «SEVDARI v. ALBANIA»
Заява № 40662/19, – Рішення від 13.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://bit.ly/3vyf1y8

#Стаття 8 Право на повагу до приватного життя

#Звільнення прокурора внаслідок перевірки, що була регламентована окремим Законом

#Трискладовий тест щодо звільнення заявниці внаслідок Закону, який був спрямований на відновлення довіри до системи правосуддя

#Порушення ст. 8 Конвенції

Коротко суть справи:

Заявниця працювала прокурором у Албанії. Як і інші прокурори підлягала процедурі перевірки, яка була запроваджена у 2016 році Додатком до Конституції та Законом про повторну оцінку суддів і прокурорів (Закон № 84/2016 – «Закон про перевірку»).

Коротко обставини впровадження та законодавче підґрунтя зазначеної перевірки викладено в рішенні Суду у справі «Xhoxhaj v. Alba, №15227/19, §§ 4-7

18.07.2018 року незалежна кваліфікаційна комісія («НКК») після публічного слухання одноголосно затвердила заявницю на посаді прокурора при окружному суді Тирани.

Відповідно до застосовних положень про перевірку заявницю оцінено на підставі 3 критеріїв: (і) оцінка особистих активів; (іі) перевірка доброчесності, спрямована на визначення будь-яких можливих зв’язків із організованою злочинністю; (ііі) оцінка професійної компетенції.

Згодом, Громадський уповноважений, подав апеляційну скаргу до Спеціальної Апеляційної Палати («САП») на рішення НКК посилаючись на те, що громадськості не було відкрито звітів про оцінку активів заявниці та її компетенцію.

Справу заявниці розглядали судді обрані жеребкуванням, про склад яких було повідомлено заявницю, яка не заявляла відводів. Заявниці було надано право ознайомитись із матеріалами справи і надавати свої доводи, докази та заперечення.

28.02.2019 САП скасувала рішення НКК і звільнила заявницю з посади прокурора. Було встановлено, що вона допустила недостатнє розкриття інформації про свої активи, оскільки не довела законність фінансових ресурсів, використаних для придбання частини її нерухомого майна.

Крім того, здійснюючи загальну оцінку, згаданих вище 3 критеріїв, САП дійшов висновку, що заявниця підірвала довіру суспільства до системи правосуддя.

У САП виникли сумніви щодо наступних активів заявниці: земельна ділянка та будинок чоловіка заявниці, а також доходи отримані чоловіком заявниці у Греції та Саудівській Аравії.

Щодо професійної компетенції, САП у загальному дійшов до висновку, що нема вагомих підстав сумніватись у компетенції заявниці.

Проте, у окремо взятій справі, що стосувалась звинувачень проти державного службовця за неналежне декларування своїх активів, заявницею було пропущено строк на подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.

На думку САП, той факт, що справа була пов’язана з декларуванням майна державним службовцем, вплинув на довіру суспільства до системи правосуддя.

На підставі аналізу 3 критерії САП зроблено висновок що заявниця підірвала довіру до системи правосуддя. У справі була окрема думка одного з суддів, який уважав, що заявницю не слід звільняти з посади прокурора.

Міжнародний спостерігач Міжнародної моніторингової групи, органу, що створений Європейською Комісією для підтримки, моніторингу та нагляду за процесом оцінки у своєму звіті зазначив, що на його думку звільнення заявниці є непропорційним втручанням.

Після звільнення заявниця отримала ліцензію на право на заняття адвокатською діяльністю і практикує як адвокат.

Дисциплінарні провадження проти 2 суддів САП, які порушила заявниця теж на мали успіху і були закриті.

Суть скарги: Заявниця стверджував, що її усунення з посади прокурора і позбавлення права займатись правничою діяльністю порушило її право на повагу до приватного життя, передбачене ст. 8 Конвенції.

Заявниця стверджувала, що її звільнення з посади прокурора суттєво вплинуло на її приватне життя і що, зважаючи на критерії, встановлені у справі «Denisov v. Ukraine», №76639/11, §§ 107, 114, стаття 8, таким чином, має бути застосовна.

Втрата роботи та заробітної плати призвели до погіршення матеріального добробуту її та її родини. Вона також втратила професійні можливості; її репутація була пошкоджена, і вона була стигматизована в очах суспільства через її усунення з судової системи.

Щодо заборони заявниці займатись правничою діяльністю, заявниця стверджувала, що вона мала ліцензію Національної палати адвокатів з 6 травня 2016 року, чого вона не приховувала, і почала займатися адвокатською діяльністю через деякий час після її звільнення з посади прокурора.

Однак згідно зі статтею 13(2) Закону про адвокатуру вона ризикувала бути виключеною в будь-який момент у результаті її звільнення у процедурі перевірки без будь-якої можливості коли-небудь зареєструватися знову, і тому мала статус жертви через те, що на неї безпосередньо вплинув Закон про перевірку.

Окремі висновки ЄСПЛ:

66. … Суд зазначає, що в цій справі незаперечним є те, що заявниця не лише мала ліцензію, яка дозволяла їй займатися адвокатською діяльністю, але й була зареєстрована після свого звільнення з посади прокурора і з того часу фактично практикувала як адвокат Контролюючі органи не прийняли жодного рішення щодо її права на адвокатську діяльність. Її побоювання, що вона може стати жертвою порушення Конвенції через позбавлення її в майбутньому статусу адвоката Національною палатою адвокатів, недостатні для того, щоб стверджувати, що вона ризикує постраждати безпосередньо від статті 13(2) Закону про адвокатів та що вона, таким чином, стала жертвою порушення її конвенційних прав у цьому відношенні.
67. Таким чином, ця частина заяви є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції та має бути відхилена згідно з пунктами 3 (a) і 4 статті 35.
68. Суд вважає, що з огляду на свої висновки щодо застосовності статті 8 (див. пункти 61-62 вище), звільнення заявниці з посади дійсно становило втручання в її право на повагу до її приватного життя.

Чи було втручання виправданим

(а) Відповідно до закону

70. Заявниця стверджувала, що рішення про її звільнення не було «відповідно до закону». Законодавчі положення, на яких він базувався, були сформульовані настільки широко, що не задовольняли вимозі передбачуваності.
71. Суд посилається на свою усталену прецедентну практику щодо умов того, щоб захід втручання відбувався «відповідним до закону», включаючи, зокрема, вимогу передбачуваності, тобто закон, про який йдеться, має достатньо точно визначити умови, за яких може бути застосований захід (див., зокрема «Maestri v. Italy», №39748/98, § 30, та «Fernández Martínez v. Spain», №56030/07, § 117).
72. У справі «Xhoxhaj» (згадане вище, §§ 385-388) Суд дійшов висновку, що звільнення заявника у цій справі на підставі статей 61(3) і (5) Закону про перевірку відбулося відповідно до закону в межах значення статті 8 § 2.
73. Суд зазначає, що в цій справі звільнення заявника ґрунтувалося на тих же положеннях Закону про перевірку. Крім того, він зазначає, що відповідно до усталеної прецедентної практики національних органів, що здійснювали перевірку, розділ 61(3) Закону про перевірки слід читати разом із розділом 33(5) і статтею D §§ 1 і 3 Додатку до Конституції (див. пункти 40 і 38 вище). З цих положень зрозуміло, що для цілей перевірки дохід або дохід фізичної особи вважатиметься законним, лише якщо він був належним чином задекларований і з нього сплачено податок. За цих обставин Суд вважає, що правові положення, на яких ґрунтувалося звільнення заявника, відповідають вимозі передбачуваності. Таким чином, рішення про її звільнення було «відповідно до закону».

(b) чи переслідувало втручання законну мету

76. На думку заявниці, втручання в її право на повагу до її приватного життя не служило жодній законній меті для цілей пункту 2 статті 8. Вона стверджувала, що на практиці процес перевірки використовувався як інструмент для обслуговування політичних інтересів, шляхом постійного залякування суддів і прокурорів, що послабило їхню незалежність.
77. У справі «Xhoxhaj» Суд встановив, що заходи, передбачені Законом про перевірку, який був ухвалений з метою забезпечення функціонування верховенства права, посилення незалежності системи правосуддя та відновлення суспільної довіри до цієї системи ( див. параграф 36 вище), загалом служив інтересам національної безпеки, громадської безпеки та захисту прав і свобод інших у значенні статті 8 § 2. Дійшовши такого висновку, Суд взяв до уваги як національні доповіді, так і міжнародні звіти. Крім того, він розглянув висновки як Конституційного суду, так і Європейської комісії за демократію через право («Венеціанська комісія») про те, що перевірка суддів і прокурорів була необхідною для захисту албанської системи правосуддя від корупції та інших викликів доброчесності та професіоналізму (там само) §§ 391-93, з подальшими посиланнями).
78. Суд не бачить підстав сумніватися в тому, що втручання в право заявниці на повагу до її приватного життя шляхом її звільнення з посади відповідно мало схожі цілі і, таким чином, переслідувало цілі захисту національної безпеки, громадської безпеки та прав і свобод інших осіб у межах значення статті 8 § 2.

(с) Необхідність утручання в демократичному суспільстві

80. Заявниця стверджувала, що її звільнення було явно непропорційним поставленій меті…
81. Суд повторює, що будь-яке втручання в право на повагу до приватного життя вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі» і, зокрема, якщо воно є пропорційним законній меті та якщо причини, наведені національними органами влади для його виправдання, є «відповідними та достатніми» (див., наприклад, «Fernández Martínez», § 124, та «Ivanovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», №29908/11, § 180).
82. Беручи до уваги висновки як національних, так і міжнародних органів про високий рівень корупції в системі правосуддя Албанії (див. пункт 78 вище та посилання, наведені в ньому) Суд уважає, що реформа системи правосуддя, яка передбачає позачергову перевірку всіх діючих суддів і прокурорів і, можливо, їх звільнення була відповіддю на «нагальну суспільну потребу»…
83. Що стосується пропорційності звільнення заявника та переслідуваним законним цілям, Суд повторює, що звільнення з посади – зокрема суддів чи прокурорів із статусом довічного перебування на посаді – є серйозним, якщо не найсерйознішим дисциплінарним стягненням, яке може бути застосоване до особи. Застосування такого заходу, який негативно впливає на приватне життя особи, вимагає розгляду переконливих доказів, що стосуються етики, чесності та професійної компетентності особи («Xhoxhaj», згадане вище, § 403).
84. Звільнення заявниці ґрунтувалося як на оцінці її активів, так і на її професійній компетентності. Що стосується оцінки її активів, Суд насамперед зазначає, що всі випадки недостатнього розкриття чи невиправдання активів для цілей розділу 61(3) Закону про перевірку, встановлені під час перевірки, стосувалися виключно доходу, отриманого її чоловіка від роботи за кордоном, а не до її особистого доходу. Суд вважає, що за цих обставин необхідна особлива обережність при оцінці пропорційності її звільнення.
85. Що стосується оцінки професійної компетентності заявниці, то єдиним закидом у процесі оцінки був факт пропуску строку подання апеляційної скарги в одній справі. Незважаючи на те, що орган перевірки сам вважав цю нездатність окремим випадком у кар’єрі заявниці, він все ж вважав, що, враховуючи те, що справа, про яку йде мова, була пов’язана з декларацією майна державного службовця, неподання апеляції заявницею сприяло підриву громадської довіра до системи правосуддя для цілей Закону про перевірки…. У цьому відношенні Суд не недооцінює важливість судового переслідування державними посадовими особами підозрюваних у економічних правопорушеннях для підтримки суспільної довіри до системи правосуддя. Однак, він зазначає, що, як указано вище, на думку органу перевірки, неподання заявницею однієї апеляції було поодиноким випадком у її кар’єрі прокурора, зокрема, у справах про економічні злочини. Нічого не стверджувалося, що справа, про яку йде мова, про колишнього службовця місцевого самоврядування, мала особливо резонансний характер…
86. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що, на основі загальної оцінки конкретних обставин справи, звільнення заявниці ґрунтувалося в основному на тому факті, що вона не змогла довести, що її чоловік сплачував податки з деяких його доходів від законної діяльності за попередні два десятиліття та було за відсутності будь-яких ознак недобросовісності чи навмисних порушень самої заявниці був непропорційним законним цілям, які переслідував процес перевірки.
87. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції щодо звільнення заявника з посади.

 

2) «NIKËHASANI v. ALBANIA»
Заява № 58997/18, – Рішення від 13.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://bit.ly/3vwUYjN

#Стаття 8 Право на повагу до приватного життя

#Звільнення прокурора внаслідок перевірки, що була регламентована окремим Законом

#Трискладовий тест щодо звільнення заявниці внаслідок Закону, який був спрямований на відновлення довіри до системи правосуддя

#Відсутність порушення ст. 8 Конвенції

#Відсутність порушення ст. 13 Конвенції

Коротко суть справи: Ця справа, як і справа «SEVDARI v. ALBANIA» № 40662/19 від 13.12.2022 р. стосується подій застосування у Албанії спеціального Закону щодо перевірки суддів та прокурорів для відновлення довіри для судової системи.

Заявниця у цій справі теж була прокурором, яку було звільнено внаслідок процедури перевірки відповідно до Закону.

У процесі перевірки перевірялись 3 критерії: (і) оцінка особистих активів; (іі) перевірка доброчесності, спрямована на визначення будь-яких можливих зв’язків із організованою злочинністю; (ііі) оцінка професійної компетенції.

Як і у справі «SEVDARI v. ALBANIA» у незалежної кваліфікаційної комісії («НКК») виникли питання щодо оцінки активів заявниці, зокрема: 1) заявниця не вказала 2 гаражі у декларації, 2) заявниця не мала достатньо доходу для придбання ще однієї квартири та автомобіля.

Заявницею надано підтверджуючі документи та наступні пояснення: 1) гаражі не були включені до декларації через помилку, а сама заявниця не мала наміру приховувати їх існування, оскільки сама надала копію договору купівлі-продажу, де були зазначені ці гаражі, 2) щодо джерела коштів, заявниця пояснила, що більшу частину із них, було сплачено за рахунок банківського кредиту, а решту становили кошти, позичені у свекрухи, які та отримала внаслідок продажу належних їй земельних ділянок, 3) щодо коштів на придбання авто, то частково воно було придбане за заощадження, а частково за рахунок коштів, що позичено у друга її чоловіка.

Рішенням № 15 від 20 квітня 2018 року НКК звільнила заявницю з посади за те, що вона задекларувала загальні активи вартістю, яка вдвічі перевищує її законний дохід.

Згодом, заявниця подала апеляцію до Спеціальної Апеляційної Палати («САП»).

Процесуальним рішенням САП відхилила її клопотання про допуск нових доказів, оскільки не було надано належних причин, чому вона не представила їх перед НКК.

Рішенням № 6 від 12 вересня 2018 року колегія САП залишила рішення від 20 квітня 2018 року без змін.

САП підтримала висновок НКК про те, що загальні статки заявниці вдвічі перевищували дохід, оцінений як законний на основі всіх пояснень і доказів, наданих заявницею, а також усіх даних, зібраних під час розслідування та наданих їй (детальна мотивація і розрахунки САП, наведені у §21, 22 цього рішення ЄСПЛ, — прим. авт.).

У подальшому, заявниця звернулась до Національної палати адвокатів із заявою про отримання ліцензії адвоката, але отримала відмову, у допуску до складання іспиту, яка було мотивована тим, що відповідно до статті 13(2)(e) Закону про професію адвоката, право на отримання титулу «адвокат» надається громадянам Албанії, які не були звільнені з виконання службових обов’язків чи громадських функцій через порушення етичної чесності остаточним рішенням. уповноваженого органу, за винятком випадків, коли дисциплінарне стягнення було знято відповідно до чинного законодавства.

Суть скарги: Заявниця скаржилася на порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з її звільненням з посади та пов’язаною з цим забороною займатися адвокатською діяльністю як адвокатом.

У своїй заяві до Суду в грудні 2018 року заявниця висунула дві скарги за статтею 8 Конвенції: (i) щодо процедури перевірки та її прямого результату, тобто її звільнення з посади; та (ii) про заборону – яка нібито випливає з чинного законодавства – на її практику як приватного адвоката (адвоката) після її звільнення з посади.

Заявниця скаржилася, що вона не мала ефективного засобу правового захисту, як того вимагає стаття 13 Конвенції

 

Окремі висновки ЄСПЛ:

86. У питанні прийнятності скарги в частині звільнення заявниці з посади суд зазначив, що з причин, викладених у справі «Xhoxhaj» (там само, §§ 362-367), Суд відхиляє аргументи Уряду та зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути оголошена прийнятною.

Щодо стверджуваної заборони заявнику займатися адвокатською діяльністю

90. Заявниця не надала Суду копію свого листування до Національної палати адвокатів, лише зазначивши, що мала намір «зареєструватися» як адвокат…
91. За обставин цієї справи Суд вважає, що ця скарга є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 (a) і 4 статті 35. (скарга в частині стверджуваної заборони заявнику займатись адвокатською діяльністю відхилена Судом через не вичерпання заявницею національних засобів захисту, детально, дивись § 87-91 цього рішення ЄСПЛ, – прим. авт.)
92. Суд констатував, що мало місце втручання в право заявниці на повагу до її приватного життя через її звільнення з посади (див. «Xhoxhaj», згадане вище, §§ 363-364 і 377). Втручання в право людини на повагу до приватного життя буде порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не може бути виправдане згідно зі статтею 8 § 2 як таке, що здійснене «відповідно до закону», що переслідує одну або більше законних цілей, і є «необхідними в демократичному суспільстві» для досягнення відповідної мети або цілей.

(Примітка автора – у цьому рішенні Судом установлено, що втручання у право заявниці відбулось відповідно до закону (§94-105), переслідувало законно мету (§106-108) та було необхідним у демократичному суспільстві (§109-126). У якості мотивів, Судом використано доводи, наведені у справі «Xhoxhaj v. Albania», №15227/19).

127. Суд доходить висновку, що процедура перевірки та звільнення заявника з посади відповідали вимогам статті 8 Конвенції.
128. Заявниця скаржилася, що вона не мала ефективного засобу правового захисту, як того вимагає стаття 13 Конвенції, щодо її скарги за статтею 8 щодо рішення НКК у її справі.
129. … За цих обставин Суд вважає, що цю частину скарги слід відхилити як явно необґрунтовану відповідно до пунктів 3 (a) і 4 статті 35 Конвенції.

 

3) «V.Y.R. AND A.V.R. v. BULGARIA»
Заява № 48321/20, – Рішення від 13.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://bit.ly/3vwr7YF

#Стаття 8 Право на повагу до приватного та сімейного життя

#Право матері звернутись до ЄСПЛ і від свого імені і від імені дитини, навіть коли юридичний зв’язок між ними розірвано, а матір перебуває у конфлікті з органами влади держави

#Дозвіл біологічної матері на усиновлення

#Піклування про якомога кращі інтереси дитини

#Відсутність порушення ст. 8 Конвенції

Коротко суть справи: Заявники народилися у 1983 та 2015 роках відповідно. Перша заявниця V.Y.R. є матір’ю другої заявниці A.V.R. Перша заявниця страждає від розладу вживання опіоїдів. Вона приймала героїн, поки не дізналася, що вагітна, після чого записалася на лікування метадоном. В 2015 році у першої заявниці народилась донька, друга заявниця у справі.

14 квітня 2016 року перша заявниця залишила дитину власнику хостелу, де вона оселилась на кілька днів, щоб забрати для неї підгузки та молоко в центрі соціальної допомоги. Власник хостелу, побачивши, що дитині немає що їсти, викликав соціальні служби, які терміново помістили дитину в центр соціальної допомоги на десять днів, як захід захисту відповідно до Закону про охорону дитинства.

Того ж дня – 14 квітня 2016 року – соціальні служби склали акт, у якому зазначили, що мати повідомила, що отримує соціальну допомогу та допомогу по догляду за дитиною, а також проходить навчання у зв’язку із безробіттям. Лікар заявників заявив, що мати потребує підтримки; але, незважаючи на труднощі, вона регулярно відвідувала всі планові консультації, дитина добре розвивалася і отримує всі необхідні для її віку щеплення.

Соціальні служби склали додатковий звіт 15 квітня 2016 року. У документі зазначалося, що після народження дитини перша заявниця проживала в подруги, яка також отримувала метадонову терапію, але вона покинула її будинок, оскільки там була неналежні умови. Близько тижня вона жила в різних хостелах. Вона усвідомлювала, що це не було добре для дитини, але «не мала вибору».

20 квітня 2016 року на прохання першої заявниці дитину помістили до члена сім’ї на один місяць.

20 травня 2016 року дитину на підставі адміністративного рішення помістили до закладу соціального догляду. Софійський районний суд підтвердив зазначене адміністративне рішення постановою 13 грудня 2016 року. Перший заявник не брав участі в цьому провадженні та не оскаржував рішення Софійського районного суду.

27 травня 2016 року заклад соціального захисту склав два документи – оцінку потреб другої заявниці та план догляду, який буде їй надаватися. В останньому документі перший заявник вказувався серед людей, яким доручено здійснювати різні види догляду. До кінця червня 2016 року перша заявниця щодня відвідувала свою доньку. Після цього візити стали менш частими (див. нижче), а останній був 7 березня 2017 року.

15 квітня 2016 року, через день після влаштування другої заявниці в альтернативний заклад, перша заявниця звернулася до соціальних служб з проханням повернути їй дитину. Соціальні працівники зустрілися з нею в той же день і повідомили, які документи вона повинна надати, але вона не задовольнила їх прохання.

У червні 2016 року психолог соціального закладу, де проживав другий заявник, зустрівся з першим заявником для психологічної консультації та оцінки батьківської дієздатності. Наступні звіти описували заявницю як «активну та залучену», а також мотивовану, щоб її донька жила з нею. Психолог заявила, що вона «підтримає позитивну оцінку» батьківської здатності першого заявника, але рекомендувала, щоб перед прийняттям рішення про реінтеграцію в сім’ю, соціальні служби отримали медичний висновок щодо одужання першого заявника від залежності від психоактивних речовин.

Однак протягом другої половини 2016 року ситуація, очевидно, змінилася для першого заявника. У звіті директора закладу соціальної допомоги від 18 листопада 2016 року зазначалося, що її візити стали «рідшими» та «хаотичними». Перша заявниця пропускала зустрічі, робила нечіткі заяви про свої наміри щодо дитини та про свою роботу, а також вказувала різні адреси та номери телефонів. Співробітники не змогли зв’язатися з нею телефоном. У деяких випадках перша заявниця приходила провідати дитину, будучи «очевидно фізично та психічно нездоровою».

У листопаді 2016 року перший заявник потрапив на лікування в метадонову програму в психіатричний центр в іншому місті. Лікувалася амбулаторно, раз на тиждень відвідувала лікарню. Лікування тривало до травня 2019 року.

У грудні 2016 року перша заявниця звернулася з проханням дозволити їй брати доньку з собою на вихідні. У результаті соціальні служби перевірили її особисті обставини та склали акт від 28 лютого 2017 року, в якому зазначено наступне: перша заявниця проживала у квартирі, яка, за її словами, належала батькам її друга, який помер. Вона зазначила, що перенесла операцію, яка вимагала від неї обмеження контактів з хворими людьми, і що це стало причиною того, що вона припинила відвідувати дочку, була безробітною. Соціальні працівники повідомили їй про документи, необхідні для розгляду її запиту, але вона їх не надала. Після цього соціальні працівники не змогли додзвонитися до неї.

Через рік, у грудні 2017 року, перша заявниця знову звернулася з проханням дозволити їй брати доньку з собою на вихідні. Соціальні працівники зустрілися з нею 20 грудня 2017 року, і вона пояснила, що жила за межами Софії, але повернулася в місто. Вона мала роботу два тижні, але покинула її. Батьки подруги дали їй гроші та подарунки для доньки.

У подальшому, соціальні працівники відвідали житло першої заявниці, щодо якого вона не мала документів на право власності чи користування. Перша заявниця жила з партнером, але не дозволила соціальним працівникам із ним поспілкуватись.

Перша заявниця відвідала місцеве відділення соціальної допомоги 26 лютого 2018 року. Було «видно», що вона вживала алкоголь. Вона заявила, що хоче подбати про свою дочку, але їй потрібен час, щоб «стабілізуватись». Її повідомили про передачу її доньки у прийомну сім’ю та дали адміністративний наказ щодо цього. З 26 лютого 2018 року перша заявниця не намагалася зв’язатися зі своєю дочкою або отримати інформацію про дитину.

Після психологічної експертизи другої заявниці від 07.11.2017, яка показала, що вона добре розвивається і їй показана соціальна інтеграція, професійний патронатний вихователь виявив зацікавленість у взятті під опіку другої заявниці, після чого соціальні служби розпочали процедуру влаштування дитини в цю сім’ю.

9 лютого 2018 року директор соціальної допомоги видав наказ про влаштування другого заявника до прийомної сім’ї. У наказі, отриманому першою заявницею 26 лютого 2018 року, пояснювалося, що дитина може бути передана на усиновлення, якщо батьки не подали відповідне клопотання. Перший заявник не подав заяву про судовий перегляд. Наказ було негайно виконано.

Софійський районний суд підтвердив передачу другої заявниці в прийомну сім’ю 1 серпня 2018 року. При цьому він зазначив, що зв’язок між дитиною та її біологічною сім’єю був розірваний і що мати дитини не виявила бажання піклуватися про дитину в сімейному середовищі. Не знайшлося родичів чи близьких родичів, які б хотіли та могли піклуватися про дитину.

З огляду на те, що дитина потребувала догляду, її довелося передати у прийомну сім’ю (дані сім’ї були чітко вказані, включаючи їхню адресу). Було постановлено, що цей захід має діяти, доки другому заявнику не виповниться п’ять років або до тих пір, поки не з’явиться законна підстава для його зміни.

Перша заявниця не брала участі в судовому провадженні, оскільки не було можливості викликати її за вказаною нею адресою.

3 вересня 2019 року соціальні служби склали ще один звіт, зазначивши, що перша заявниця не зверталася до них для оцінки її батьківської дієздатності чи запитань про її дочку. Вона не працювала, не мала постійного доходу, часто змінювала місце проживання та була зарахована до метадонової програми. За останньою інформацією, вона покинула країну. Звіт закінчувався рекомендацією внести другу заявницю до реєстру для усиновлення, оскільки це був єдиний спосіб забезпечити їй тривалий догляд у сімейному оточенні.

У наступному звіті від 7 листопада 2019 року зазначено, що друга заявниця не пам’ятає та не може впізнати свою матір. Зв'язок між ними розірвався.

10 вересня 2019 року директор соціальної допомоги видав наказ про включення другого заявника до реєстру для усиновлення.

Про наказ було повідомлено першу заявницю, яка подала заяву про судовий перегляд 3 жовтня 2019 року. Хоча вона не була присутня на жодному із судових засідань у подальшому судовому провадженні її представляли юристи.

У рішенні від 9 грудня 2019 року суд залишив у силі наказ про внесення другого заявника до Реєстру для усиновлення. Суд зазначив, що в період з листопада 2016 року по травень 2019 року мати проходила лікування метадоном і страждала від психологічних і поведінкових розладів внаслідок прийому опіоїдів. Однак не було доказів того, чи лікування було успішним.

Крім того, минуло більше шести місяців після того, як вона закінчила лікування; отже, більше не існувало поважних причин, щоб вона не зверталася з проханням про припинення заходу захисту дитини. Перша заявниця не продемонструвала, що вона докладала зусиль для покращення своїх батьківських здібностей. Навпаки, докази вказували на висновок, що вона не була в змозі постійно піклуватися про свою дитину, виховувати її та навчати. Наказ про внесення дитини до реєстру для усиновлення відповідав основоположним принципам Закону «Про охорону дитинства», а саме забезпеченню найкращих інтересів дитини.

У подальшому, перша заявниця оскаржувала вказане рішення суду, проте суди вищих інстанцій залишили його в силі.

Друга заявниця була усиновлена у грудні 2020 року.

Суть скарги: Заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції на те, що органи влади передали другу заявницю на усиновлення проти волі першої заявниці, не вживши заходів для збереження сімейних зв’язків між матір’ю та дитиною та не надавши допомоги першій заявниці в покращенні її батьківського потенціалу (можливостей).

Окремі висновки ЄСПЛ:

58. Уряд стверджував, що подання першою заявницею скарги від імені другої заявниці були несумісними ratione personae з Конвенцією.

(ratione personae (лат.) – одна з складових прийнятності скарги до ЄСПЛ відповідно до якої: 1)особа, що подає скаргу є одним із суб’єктів, зазначених в ст. 34 Конвенції, 2) особа є безпосередньою жертвою порушення Конвенції державою, тобто чи можна покласти на державу-відповідача відповідальність за стверджуване порушення. – прим. авт.)

60. Особа, яка згідно з національним законодавством не має права представляти іншу особу, може, тим не менш, за певних обставин діяти в Суді від імені цієї особи. Зокрема, неповнолітні можуть звертатися до Суду, навіть якщо їх інтереси представляє один із батьків, який перебуває в конфлікті з владою та критикує їхні рішення та поведінку (див. «Scozzari and Giunta v. Italy», №39221/98 та №41963/98, § 138; «M.D. and Others v. Malta», №64791/10, § 27; «T.A. and Others v. the Republic of Moldova», №25450/20, § 32)…
61. Отже, незважаючи на те, що другу заявницю у справі, яка розглядається, усиновили, а юридичні зв’язки з її біологічною матір’ю було розірвано, лише перша заявниця може сперечатися як від свого імені, так і від імені другого заявника, що розрив цих сімейних зв’язків перешкоджає праву обох заявників на сімейне життя (див. «A.K. and L. v. Croatia», №37956/11, § 49). Таким чином, скарги другого заявника, подані першим заявником, не можуть бути відхилені як такі, що несумісні ratione personae з положеннями Конвенції.

Оцінка суду

74. Сторони не заперечують, що втручання в права заявників, а саме передання другої заявниці на усиновлення без згоди її матері, було «відповідно до закону», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції. Зокрема, цей захід було передбачено Законом про охорону дитинства (далі – ЗПУ) та Сімейним кодексом (див. пункти 38–46 вище ).
75. Крім того, втручання переслідувало законні цілі, а саме «захист здоров’я та моралі» та «прав і свобод» другого заявника…
76. Отже, спір у цій справі стосується того, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві». Загальні принципи, які застосовуються в цьому відношенні, добре закріплені в прецедентній практиці Суду та були детально викладені у справі «Strand Lobben and Others v. Norway», №37283/13, § 202‑13).
77. Зокрема, Суд постановив, що зв'язки дитини з її сім'єю повинні підтримуватися, за винятком випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною. Це означає, що сімейні зв’язки можуть бути розірвані лише за дуже виняткових обставин, і що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті стосунки та, якщо і коли це доречно, «відновити» сім’ю. Крім того, розміщення поза сім'єю слід розглядати як тимчасовий захід, який слід припинити, як тільки дозволять обставини. З іншого боку, очевидно також в інтересах дитини забезпечити її розвиток у безпечному середовищі…
78. Також, важливим є процес прийняття рішень. Необхідно визначити, враховуючи конкретні обставини справи та, зокрема, серйозний характер рішень, які мають бути прийняті, чи достатньо біологічні батьки були залучені до процесу прийняття рішень, розглядаючись, чи цього у цілому достатньо, щоб забезпечити їм необхідний захист їхніх інтересів, і чи змогли вони викласти свою позицію.
79. У цій справі другу заявницю було взято під державну опіку 14 квітня 2016 року, коли їй було близько чотирьох місяців (див. пункт 6 вище). Її ненадовго помістили в центр соціальної допомоги, а потім у родича її матері, а 20 травня 2016 року її помістили до соціального закладу (див. пункти 6 і 9 — 10 вище).
80. У Суді заявники оскаржили ці перші заходи, зокрема на тій підставі, що соціальні служби не вжили заходів, спрямованих на запобігання залишенню дітей, таких як розміщення у відділенні матері та дитини, а натомість негайно прагнули розмістити дітей заявниці поза межами своєї біологічної родини (див. пункт 64 вище).
81. Як Суд зазначав вище, хоча цей ранній період зазвичай виходить за межі його юрисдикції, він все ж перевірить, чи вже на цьому етапі національні органи влади діяли відповідно до вимог статті 8 Конвенції (див. пункт 57 вище). Це положення вимагає, щоб зв’язки дитини з її сім’єю підтримувалися, а органи влади робили все можливе для збереження цих особистих стосунків (див. пункт 77 вище)….
82. Проте, незважаючи на наведені вище міркування, Суд не вважає, що нездатність соціальних служб на цій ранній стадії вжити заходів, які дозволили двом заявникам залишатися разом, було вирішальним для його висновку щодо скарг, які розглядаються. Він зазначає, що насправді перша заявниця, здавалося, була задоволена вжитими ранніми заходами: хоча вона спочатку подала прохання повернути їй доньку, згодом вона відмовилася від нього, а через кілька днів сама запропонувала помістити дитину до члена сім’ї (див. пункти 9 і 12 вище). Після того, як цей місяць закінчився, і дитину помістили до закладу соціального догляду, перша заявниця не оскаржила це рішення, спілкуючись зі своєю дочкою щодня, і персонал доручив їй певний догляд (див. пункти 10-11 вище ).
83. Крім того, здається, що на цьому початковому етапі соціальні служби передбачали возз’єднання сім’ї заявників і працювали над його сприянням. Це відображено у звіті психолога соціальної установи за червень 2016 року: психолог зустрівся з першою заявницею для психологічної консультації та оцінки батьківської спроможності, і на цьому етапі був оптимістичним щодо можливої реінтеграції другої заявниці в біологічну сім’ю. (див. пункт 13 вище).
84. Відповідно, Суд вважає, що протягом початкового періоду після поміщення другого заявника під державну опіку, а саме з 14 квітня приблизно до кінця червня 2016 року, соціальні служби діяли з достатньою увагою, необхідною для збереження зв’язків між заявниками та прагнути сприяти возз'єднанню сім'ї, як того вимагає стаття 8 Конвенції.
85. Ситуація, очевидно, погіршилася в другій половині 2016 року ….
86. Суд зауважує, що у другій половині 2016 року перша заявниця почала відвідувати свою доньку рідше та в «хаотичній» манері, і що її останнє побачення відбулося 7 березня 2017 року, коли дитині було приблизно один рік і три місяці…
87. На думку Суду, жодне з пояснень, наданих першою заявницею в різний час, переконливо не свідчить про те, що їй могли об’єктивно перешкоджати підтримувати контакти зі своєю донькою. Також її участь у метадоновій програмі сама по собі не була перешкодою, оскільки це вимагало від неї поїздок до іншого міста лише раз на тиждень (див. пункт 16 вище). Таким чином, Суд погоджується з твердженням Уряду (див. пункт 69 вище), що перша заявниця ніколи не пояснювала правдоподібно, чому вона припинила відвідувати свою доньку або шукати будь-якого контакту з нею.
88. Знову ж таки, Суд має перевірити, чи протягом цього періоду часу національні органи влади діяли відповідно до вимог статті 8 Конвенції, особливо чи подбали вони про збереження, наскільки це можливо, родинних зв’язків між заявниками та, якщо доречно, чи намагались «відновити» сім’ю (див. пункт 77 вище). Таким чином, Суд посилається на свій висновок вище про те, що перша заявниця перестала відвідувати свою доньку та шукати інформацію про неї з причин, які вона ніколи не переконливо пояснила, а також на той факт, що у двох випадках вона, схоже, сама відмовилася від своїх прохань відновити контакт. Соціальні працівники не змогли зв’язатися з нею по телефону (див. пункти 14 і 17 вище), і в якийсь момент вважалося, що вона покинула країну (див. пункт 28 вище). Навіть після того, як другу заявницю передали в прийомну сім’ю, зустрічі з першою заявницею були передбачені (див. пункт 27 вище), але на той момент соціальні працівники більше не мали з нею жодного контакту (див. пункти 21 і 27 вище).
89. Суд підтверджує, що у випадку вразливих осіб, таких як перший заявник, органи соціального захисту повинні діяти з особливою пильністю та надавати посилений захист. Незважаючи на це, він не бачить неспроможності цих органів у цій справі належним чином відреагувати на прохання першої заявниці та спробувати їй допомогти. Вони визнали її прихильність до доньки (див. пункт 14 вище) і спробували зв’язатися з нею, однак, схоже, такий контакт не вдався, оскільки перша заявниця була недоступна.
90. З огляду на вищевикладене, Суд не може дійти висновку, що національні органи влади можна звинуватити в розриві сімейних зв’язків між заявниками, оскільки вони вжили достатніх заходів, щоб допомогти першій заявниці, коли вона була доступна. Також не виявляється, що після червня 2016 року органи влади іншим чином діяли всупереч вимогам статті 8 Конвенції.
91. Рішення про внесення другого заявника до Реєстру для усиновлення було прийнято саме в цьому контексті (див. також пункти 28-30 вище ) . Перший заявник подав заяву про судовий перегляд рішення, але воно було підтримано національними судами (див. пункти 31-35 вище ). Перша заявниця на той час не подала заяву про возз’єднання сім’ї, а просто виступила проти передачі її доньки на усиновлення, вочевидь віддаючи перевагу тому, щоб дитина залишилася у прийомній сім’ї.
92. Навіть за цих обставин заявники зберегли право на повагу до свого сімейного життя, і національні суди мали збалансувати інтереси дитини та інтереси біологічної матері.
93. Під час судового розгляду адміністративний суд міста Софії заснував своє рішення на найкращих інтересах другої заявниці, яка, згідно з його аналізом, вимагала раннього усиновлення, що сприяло її швидкій та безпроблемній адаптації до нового сімейного середовища. Суд також вважав, що перша заявниця не має батьківських повноважень і не може забезпечити потреби своєї дочки (див. пункт 33 вище). Його висновки були підтримані Вищим адміністративним судом (див. пункт 35 вище).
94. Суд не бачить підстав для висновку, що рішення передати другу заявницю на усиновлення за обставин, описаних вище, мало будь-які недоліки….
95. Суд не може дійти висновку, з огляду на вищесказане, що національні органи влади перевищили свої межі розсуду, коли вирішували вдатися до того, що, на їхню думку, відповідає найкращим інтересам дитини, а саме усиновлення у ранньому віці. Крім того, перша заявниця мала можливість брати участь у процесі ухвалення рішення, і навіть якщо би вона вирішила не бути присутньою на судових засіданнях особисто, вона мала право на представництво та могла висувати свої аргументи (див. пункти 31-32 та 34 вище).
96. Крім того, Суд не бачить підстав приймати твердження заявників про те, що їхня сім’я була розділена через бідність першого заявника (див. пункт 64 вище). Хоча національні органи влади згадували про безробіття першої заявниці (див. пункти 28 і 30 вище), основними причинами, які обговорювалися, були те, що перша заявниця не домагалася припинення заходу щодо поміщення її доньки під альтернативний догляд, її відсутність інтересу до дитини та розриву сімейних зв’язків (див. пункти 28, 30 і 33 вище).
97. Також важливо, що згідно з національним законодавством внесення другого заявника до Реєстру для усиновлення могло б, у принципі, бути скасовано, якби змінилися обставини, що призвели до такого заходу (див. пункт 48 вище)…
98. Таким чином, Суд доходить висновку, що порушення статті 8 Конвенції не було.