1) «BJERG v. DENMARK»
Заява № 11227/21, – Рішення від 13.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://bit.ly/3Qc6eeP

#Стаття 5 Право на свободу та його недоторканність

#Стаття 5 § 4 Право ініціювати провадження для перевірки законності затримання

#Право на перегляд психічного стану особи, що перебуває на примусовому лікуванні за вироком суду

#Відсутність порушення Конвенції

Коротко суть справи: Вироком окружного суду заявника було визнано винним у погрозах і тиску на свідків. Виявивши, що його психічний стан підпадає під дію статті 69 Кримінального кодексу, його було засуджено до лікування в психіатричній лікарні з можливістю звільнення під нагляд з дозволу Департаменту В’язниць та Пробації, які були відповідальні за повторну госпіталізацію заявника. Максимальний термін для самого заходу не був визначений, але районний суд постановив, що максимальний термін госпіталізації в психіатричне відділення повинен становити один рік.

Заявник був госпіталізований до психіатричного відділення 17 грудня 2013 року та виписаний 3 січня 2014 року. Згодом в установі де він перебував був складений «координаційний план» щодо його перебування.

Відповідно до вироку, заявника повторно госпіталізували до психіатричного відділення кілька разів, у тому числі з 12 по 15 червня 2018 року, з 21 по 24 вересня 2018 року та з 26 вересня по 3 жовтня 2018 року. Заявник вимагав судового перегляду законності рішень про повторну госпіталізацію. На його думку, рішення про повторну госпіталізацію було лише покаранням за недотримання координаційного плану, у тому числі за те, що він покинув установу без дозволу.

За заявою прокуратури, справу було передано до суду. На підтримку основної вимоги прокуратура стверджувала, що відповідно до статті 72(2) Кримінального кодексу у заявника не було права на судовий перегляд повторної госпіталізації на підставі вироку про психіатричне лікування. Вирок заявнику, вже був підставою для Департаменту в'язниць і пробації та психіатра-консультанта повторно госпіталізувати заявника до психіатричного відділення. Натомість, відповідно до статті 72 Кримінального кодексу, заявник мав право вимагати судового перегляду кожні шість місяців після дати останнього перегляду, щоб визначити, чи слід змінити або скасувати його вирок.

Рішенням суду схвалено повторну госпіталізацію заявника. Зазначене рішення було підтримано судом апеляційної інстанції, а згодом, передано до Верховного Суду.

Верховний суд рішенням від 12 серпня 2020 року ухвалив рішення на користь прокуратури, зазначивши, що:

«Питання у цьому провадженні у Верховному суді полягає в тому, чи передбачає стаття 72(2) Кримінального кодексу право на судовий перегляд рішень щодо повторної госпіталізації заявника.

Рішення про повторну госпіталізацію заявника на виконання вироку про [психіатричне] лікування, яке дозволяє повторну госпіталізацію, не підпадає під дію статті 72(2) Кримінального кодексу.

Таким чином, Верховний суд вважає, що така ситуація, як у цій справі, коли рішення про повторну госпіталізацію було прийнято на виконання вироку про лікування, не підпадає під дію статті 72(2) Кримінального кодексу. Немає підстав припускати, що такий результат суперечить пункту 4 статті 5 Конвенції…»

Суть скарги: Заявник стверджував, що районний суд у своєму рішенні від 21 листопада 2013 року по суті передав повноваження щодо його затримання адміністративним органам, а саме головному лікарю у співпраці з Департаментом пенітенціарних установ і пробації. Їхні широкі дискреційні повноваження означали, що їхні рішення про тримання під вартою, могли бути піддані подальшому судовому перегляду з метою дотримання пункту 4 статті 5 Конвенції.

Крім того, положення статті 72(2) Кримінального кодексу передбачало лише право подати запит про судовий перегляд. Це не передбачало жодних законодавчих обов’язків щодо того, коли справа фактично буде розглянута судами. Таким чином, воно не гарантувало судового перегляду кожні шість місяців, як могло вказувати формулювання цього положення.

Окремі висновки ЄСПЛ:

Загальні принципи

33. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції, гарантує затриманим особам право порушити провадження щодо оскарження законності їхнього тримання під вартою, також проголошує їх право, після порушення такого провадження на швидке судове рішення щодо законності тримання під вартою та розпорядження про його припинення, якщо воно виявиться незаконним (див. «Denis and Irvine v. Belgium»,№62819/17 та №63921/17, § 187 з подальшими посиланнями).
34. Форми судового перегляду, які відповідають вимогам статті 5 § 4, можуть відрізнятися у різних сферах та залежатимуть від типу позбавлення волі, про який йдеться. У завдання Суду не входить з’ясувати, яка система була б найбільш прийнятною в досліджуваній сфері (див., серед інших джерел, «M.H. v. the United Kingdom», №11577/06, § 75; «König v. Slovakia», №39753/98, § 19).
35. Згідно зі статтею 5 § 4, психічно хвора особа, яка примусово утримується в психіатричній установі на невизначений або тривалий період, має право, у будь-якому випадку, якщо немає автоматичного періодичного судового перегляду рішення про утримання, ініціювати провадження перед судом через розумні проміжки часу для того, щоб суд переглянув «законність» (такого тримання, прим. авт.) – у значенні Конвенції (див., зокрема, «Stanev v. Bulgaria», №36760/06, § 171). Крім того, будь-які нові відповідні фактори, які виникли в проміжку між періодичними перевірками, повинні бути оцінені без невиправданої затримки судом, який має юрисдикцію вирішувати, чи стало затримання «незаконним» у світлі цих нових факторів (див. наприклад, «Venken and Others v. Belgium», №46130/14 і інші, § 200,і цитована там прецедентна практика).

Застосування принципів у цій справі

36. У цій справі заявника було засуджено до лікування в психіатричному відділенні під наглядом Департаменту пенітенціарних установ і пробації та лікувального закладу, причому обидва разом відповідали за прийняття рішення про повторну госпіталізацію заявника до психіатричного закладу. Максимальний термін госпіталізації в психіатричне відділення становив один рік. Заявник був госпіталізований до психіатричного відділення 17 грудня 2013 року та виписаний 3 січня 2014 року. Згодом заявник перебував в установі, де для нього був складений «координаційний план» щодо його перебування. Після виписки заявника кілька разів повертали до психіатричного відділення. Три повторні госпіталізації, на які він скаржиться, з 12 по 15 червня 2018 року, з 21 по 24 вересня 2018 року та з 26 вересня по 3 жовтня 2018 року (див. пункт 7 вище), тривали від чотирьох до восьми днів.
37. У своєму рішенні від 12 серпня 2020 року Верховний суд взяв до уваги формулювання статті 72(2) Кримінального кодексу і встановив, що рішення про повторну госпіталізацію на виконання вироку про психіатричне лікування, яке дозволяло повторну госпіталізацію, не підпадає під це положення. Відповідно, заявник не мав права на судовий перегляд трьох відповідних рішень про повторну госпіталізацію відповідно до цього положення. Крім того, оскільки заявник не висунув жодних заперечень проти санкції, накладеної 21 листопада 2013 року, що він міг зробити відповідно до вищезгаданого положення, Верховний Суд відхилив справу.
38. Суд повторює свою усталену прецедентну практику, згідно з якою тлумачення та застосування національного законодавства мають насамперед національні органи влади. Обсяг завдань Суду підлягає обмеженням, властивим субсидіарному характеру Конвенції, і він не може ставити під сумнів спосіб, у який національні органи влади тлумачили та застосовували національне законодавство, за винятком випадків явного недотримання або свавілля (див. «Algirdas Butkevičius v. Lithuania», №70489/17, § 92, 14.06.2022 р.). У цій справі, Суд не може знайти жодних підстав для критики висновку Верховного суду про те, що заявник не мав права на судовий перегляд трьох рішень про повторну госпіталізацію відповідно до статті 72(2) Кримінального кодексу.
39. Верховний Суд не знайшов підстав для висновку, що відсутність судового перегляду трьох повторних госпіталізацій заявника до психіатричного відділення суперечила статті 5 § 4 Конвенції, зокрема тому, що він мав можливість вимагати судового перегляду потенційної зміну або скасування вироку кожні шість місяців відповідно до статті 72(2) Кримінального кодексу.
40. Слід зазначити, що тим часом заявник фактично скористався цією можливістю, і що Високий суд скасував його вирок 9 січня 2020 року. Виявляється, що це був перший раз, коли заявник подав заяву про скасування вироку, і що він зробив це після винесення та виконання трьох оскаржуваних рішень про повторну госпіталізацію.
41. Суд зазначає специфічний вид позбавлення волі, коли особу, засуджену в кримінальному провадженні, було засуджено до лікування в психіатричній лікарні з можливістю її виписки та повторної госпіталізації за клопотанням лікувального закладу у співпраці з Департаментом пенітенціарних установ та пробації. Оскільки таке позбавлення волі залежить від психічного стану особи, який може швидко змінюватися, потрібна певна гнучкість щодо способу організації судового розгляду. Якби для кожного без винятку ситуації повторної госпіталізації, незалежно від того, наскільки короткою вона була, потрібно було подати запит до суду, це могло б призвести до вагань з боку клініки та Департаменту в’язниць і пробації щодо виписки засудженої особи з лікувального закладу.
42. За цих обставин Суд переконався, що можливість судового перегляду заходу як такого кожні шість місяців (незалежно від того, скасувати чи залишити в силі), гарантована статтею 72(2) Кримінального кодексу (див. пункт 17 вище), є достатнім заходом для виконання вимог статті 5 § 4, …. стаття 5 § 4 не може тлумачитися як підстава судового перегляду кожного рішення про звільнення або повторну госпіталізацію заявника.
43. Нарешті, хоча це не є вирішальним для оцінки згідно зі статтею 5 § 4, Суд зазначає, що заявник також мав доступ до судового перегляду адміністративних рішень щодо його повернення до психіатричного відділення відповідно до статті 63 Конституції (див. пункт 16 вище), хоч і власним коштом.
44. Сукупність наведених вище міркувань приводить Суд до висновку, що порушення пункту 4 статті 5 Конвенції не було.

2) «SAVALANLI AND OTHERS v. AZERBAIJAN»
Заява № 54151/11 та 3 інших, – Рішення від 15.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://bit.ly/3GHVTo5

#Стаття 5 § 3 Конвенції

#Мінімальний стандарт «обґрунтованості підозри»

#Перегляд законності затримання

#Затримання особи без достатніх підстав

#Мінімальний стандарт обґрунтованості підозри

#Констатовано порушення §4 статті 5 Конвенції та §1 (c) і §3 статті 5 Конвенції

Коротко суть справи: Справа стосується 4 заявників, провадження у національних судах щодо яких не пов’язані між собою, але усі стосуються їх затримань у справах про наркотики, де заявників було затримано після проведення обшуків у їх помешканнях та віднайдення під час них наркотиків. Усі заявники були активними членами політичних партій.

Після затримань заявників усі їх поміщення під варту були продовжені судами.

Суть скарги:

Посилаючись на пункти 1 (c) і 3 статті 5 Конвенції, заявники скаржилися на те, що їх заарештували та тримали під вартою за відсутності «обґрунтованої підозри» у вчиненні ними кримінального правопорушення. Вони також скаржилися на те, що національні суди не обґрунтували належним і достатнім чином, їх попереднє ув’язнення, що порушило статтю 5 §1 (c) і §3 Конвенції.

Заявники стверджували, що звинувачення проти них були безпідставними і що органи прокуратури не мали жодних об’єктивних доказів чи інформації, які могли б викликати обґрунтовану підозру у вчиненні ними кримінального правопорушення. Зокрема, вони стверджували, що не було жодних доказів, які підтверджують будь-яку обґрунтовану підозру, яка б виправдовувала їх арешт і затримання, окрім наркотиків, які їм підкинули після арешту. Заявники також стверджували, що коли національні суди виносили рішення та згодом продовжували їхнє тримання під вартою, вони не дослідили жодних доказів, окрім клопотань органів прокуратури про призначення або продовження їхнього попереднього ув’язнення.

Заявники скаржилися на те, що судовий розгляд законності їхнього тримання під вартою був неадекватним, оскільки національні суди не розглянули їхні конкретні аргументи на підтримку їх звільнення за §4 статті 5 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

Висновки щодо статті 5 §1 (c) і §3 Конвенції

83. Суд посилається на загальні принципи, встановлені в її прецедентне право та викладено у справі «Selahattin Demirtaş v. Turkey (№2)» (№14305/17, §§ 311-21, 22.12.2020), які однаково стосуються цієї справи.
84. У цій справі Суд зауважує, що хоча заявники скаржилися на те, що проти них не було обґрунтованої підозри протягом усього періоду їхнього досудового ув’язнення, Уряд стверджував, що заявників було затримано за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочинів пов’язаних із наркотиками та суміжні кримінальні правопорушення, передбачені ст.234 КК. На думку Уряду, існування обґрунтованої підозри було підтверджено доказами, зібраними після обшуків у заявників, проведених на основі отриманої оперативної інформації про причетність заявників до кримінальних злочинів, пов’язаних з наркотиками.
85. Суд зазначає, що, незважаючи на те, що заявники були заарештовані та затримані в рамках окремих кримінальних проваджень, спільною рисою цих заяв є той факт, що єдиними доказами, наданими органами прокуратури та на які посилаються національні суди в затримання заявників і продовження їхнього тримання під вартою були наркотиками, які були виявлені у заявників після їх затримання поліцією. За цих обставин Суд вважає, що він повинен ретельно вивчити всі відповідні обставини збору, використання та дослідження цих доказів, включаючи слідчі заходи, проведені для цих цілей національними органами влади, щоб встановити, чи докази, про які йдеться, були достатніми, щоб переконати об’єктивного спостерігача в тому, що заявники могли вчинити кримінальні правопорушення, які їм інкримінуються (порівняйте «Rashad Hasanov and Others v. Azerbaijan», №48653/13 та 3 інших, §§ 98-106, 7 і «Ibrahimov and Mammadov v. Azerbaijan», №63571/16 та 5 інших, §§ 113-30).
86. У зв’язку з цим Суд вважає за необхідне вкотре звернути увагу на фундаментальну важливість гарантій, що містяться в статті 5 Конвенції, для забезпечення прав осіб у демократичному суспільстві, бути вільними від свавільного затримання з боку органів влади. Саме з цієї причини Суд неодноразово наголошував у своїй прецедентній практиці, що будь-яке позбавлення волі повинно здійснюватися не лише відповідно до матеріальних і процесуальних норм національного права, але й має відповідати самій меті статті. 5, а саме захистити особу від свавілля. Це наполягання на захисті особи від будь-якого зловживання владою ілюструється тим фактом, що стаття 5 § 1 обмежує обставини, за яких особи можуть бути законно позбавлені волі, наголошується, що ці обставини повинні тлумачитися звужено, оскільки з огляду на той факт, що вони становлять винятки з найосновніших гарантій індивідуальної свободи (див. «El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia» №39630/09, § 230).
87. Далі Суд повторює, що об’єкт і мета Конвенції, вимагають, щоб її положення тлумачилися та застосовувалися з огляду на її особливий характер і таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними… Як раніше постановляв Суд, він повинен дивитися за видимими проявами ситуації і досліджувати реальність ситуації, яка оскаржується (див. «Farhad Aliyev v. Azerbaijan», №37138/06, § 163, та «Shenturk and Others v. Azerbaijan», №41326/17 та 3 інших, § 101).
88. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вважає за необхідне звернути увагу на різноманітні невідповідності, елементи, які мають недостатню ясність, і порушення процесуальних правил під час збору, використання та дослідження доказів, наданих органами прокуратури та на які посилаються органи прокуратури перед національними судам щодо затримання заявників.
89. По-перше, Суд зазначає, що ані поліцейські протоколи, ані будь-які рішення, прийняті згодом, не містили жодної конкретної інформації чи подробиць щодо збору та отримання інформації, яка змусила органи влади націлитися саме на заявників і стала підставою для їх арешту та обшуку. Зокрема, залишається невідомим, як ця інформація нібито була отримана поліцією, джерело отримання інформації та як цьому джерелу стало відомо про інформацію. Ця ситуація є ще більш вражаючою у світлі того факту, що заявники, які були політичними активістами або мали близького родича, який був політичним активістом, не мали жодного кримінального минулого, пов’язаного з наркотиками ‑ чи будь-якими іншими злочинами до події, про які йдеться.
90. По-друге, Суд зазначає, що, незважаючи на те, що обшуки у заявників проводилися без попереднього судового ордера, слідчі органи не змогли обґрунтувати свої рішення, пояснюючи обставини, що призвели до необхідності проведення обшуку заявників без попереднього судового ордера, і обмежилися посиланням на відповідні положень національного законодавства. Крім того, з документів, наявних у матеріалах справи, не вбачається, що був будь-який ретроспективний перегляд дій слідчих органів судом або що копії будь-яких відповідних ухвал щодо проведення обшуків без ухвали суду були надіслані до відповідному наглядовому суду та прокурору протягом сорока восьми годин, як того вимагає національне законодавство (див. посилання в пункті 74 вище).
91. По-третє, Суд посилається на свої висновки в попередніх справах проти Азербайджану щодо того, як поліція проводила обшуки. Раніше суд постановив, що непроведення поліцією обшуку одразу після арешту без поважних причин, викликає законні занепокоєння щодо можливого «підкидання» доказів (див. «Layijov v. Azerbaijan», №22062/07, § 69, та«Sakit Zahidov v. Azerbaijan», №51164/07, § 53). Суд вважає, що ці висновки мають відношення до цієї справи. Проміжок часу між арештами та обшуками викликає законне занепокоєння щодо можливого «підкидання» доказів, оскільки в цей час заявники були повністю під контролем поліції. Крім того, ніщо не свідчить про те, що існували якісь особливі обставини, які унеможливлювали проведення обшуку одразу після арешту заявників. Суд також не вважає, що присутність понятих під час обшуків, про які йде мова, могла б виправити цю ситуацію в світлі доповідей і висновків різних міжнародних правозахисних організацій щодо низки послідовних розповідей про використання поліцейськими наркотиків або інших викривальних доказів, шляхом підкидання до особистих речей затриманих перед викликом свідків і проведенням офіційних обшуків і виїмок…
92. По-четверте, Суд не може не помічати того факту, що слідчі дії в основному обмежувалися проведенням відповідних обшуків, без проведення будь-яких подальших слідчих дій щодо обставин, пов’язаних із передбачуваною причетністю другого, третього та четвертого заявників до торгівлі наркотиками (див. «Ibrahimov and Mammadov v. Azerbaijan», згадане вище, § 130). З документів у матеріалах справи не випливає, що національні органи намагалися шукати інші потенційні докази – такі як готівка, інформація про можливих постачальників або покупців або предмети, пов’язані з наркотичними засобами, включаючи ваги та пакувальний матеріал – на будь-якому етапі розслідування. Схоже, що вони обмежили свої пошуки виключно вилученням наркотиків. Суд також не може залишити без уваги той факт, що протягом усього періоду тримання заявників під вартою слідчі органи не змогли встановити чи надати жодної інформації чи документів щодо джерела, з якого вони нібито отримали ці наркотики….
93. Нарешті, Суд зазначає, що, коли національні суди постановляли та продовжили тримання заявників під вартою до суду, вони без будь-яких застережень задовольнили клопотання органів прокуратури про призначення та продовження їхнього тримання під вартою без належного вивчення доказів, які мали органи прокуратури та на які посилалися у своїх клопотаннях (порівняйте «Moldoveanu v. the Republic of Moldova», №53660/15, §§ 54-56, 14.09.2021 р.). У зв’язку з цим Суд також звертає увагу на постанову Пленуму Верховного Суду від 3 листопада 2009 року, яка зобов’язувала національні суди піддати ретельній перевірці клопотання органів прокуратури про тримання під вартою та перевірити наявність підозри щодо обвинуваченого, шляхом використання своїх повноважень згідно зі статтею 447.5 КПК вимагати та перевіряти «початкові докази», які є у розпорядженні обвинувачення (див. посилання в пункті 73 вище). Однак у цій справі вищезазначені вказівки не були взяті до уваги, а рішення національних судів про призначення та продовження попереднього ув’язнення заявників не містять жодної інформації щодо якості доказів, отриманих під час обшуків, і відсутності будь-яких інших докази, що пов’язують заявників із вчиненням кримінальних злочинів, пов’язаних з наркотиками (порівняйте рішення у справі «Ilgar Mammadov v. Azerbaijan», №15172/13, § 97, та «Yagublu v. Azerbaijan»,№31709/13, § 61).
94. Суд бере до уваги той факт, що справи заявників передано до суду і вони були засуджені. Однак це не впливає на його висновки у зв’язку з цією скаргою, де він покликаний перевірити, чи було позбавлення волі заявників виправданим на основі інформації або фактів, наявних у відповідний час. У зв’язку з цим, беручи до уваги наведений вище аналіз, Суд визнає, що надані йому матеріали не відповідають мінімальному стандарту, встановленому підпунктом (c) пункту 1 статті 5 Конвенції щодо обґрунтованості підозри, необхідної для арешту особи та продовження тримання під вартою. Відповідно, не було задовільним чином доведено, що протягом періоду, який розглядає Суд у цій справі, заявники були позбавлені волі за «обґрунтованою підозрою» у вчиненні кримінального правопорушення.
95. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
96. Беручи до уваги вищезазначений висновок, Суд не вважає за необхідне окремо досліджувати відповідно до статті 5 § 3 Конвенції, чи національні органи влади надали відповідні та достатні причини, що обґрунтовують необхідність продовження досудового ув’язнення заявників.

Щодо стверджуваного порушення §4 статті 5 Конвенції

101. Суд посилається на загальні принципи, встановлені його прецедентною практикою, викладені в рішеннях у справах «Rasul Jafarov v. Azerbaijan»,№ 69981/14, §§ 140-42 та «Mammadli v. Azerbaijan», № 47145/14, §§ 72‑74, які однаково мають відношення до цієї справи.
102. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що національні суди, які розглядали скарги заявників на їх затримання, послідовно не перевіряли обґрунтованість підозри, яка лежала в основі затримання заявників (див. пункт 93 вище). У своїх рішеннях, використовуючи короткі, нечіткі та стереотипні формули для відхилення скарг заявників як необґрунтованих, національні суди обмежили свою роль лише автоматичним схваленням рішень про затримання, і їх не можна вважати такими, що провели справжній перегляд, «законність» тримання заявників під вартою. Це суперечить не лише вимогам статті 5 § 4, а й вимогам національного законодавства, як його тлумачив і роз’яснив Пленум Верховного Суду (див. посилання в пункті 73 вище).
103. Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що заявникам не було надано належного судового перегляду законності їхнього тримання під вартою. Відповідно, мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.