ЩОТИЖНЕВИЙ ОГЛЯД ПРАКТИКИ ЄСПЛ ВІД ВИЩОЇ ШКОЛИ АДВОКАТУРИ

(період з 01.12.2022 р. по 08.12.2022 р.)

Частина 1

1) «PANNON PLAKÁT KFT AND OTHERS v. HUNGARY»
Заява № 39859/14, – Рішення від 06.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/82qE4sY

#ст. 1 Першого протоколу

#конкуренція суспільного інтересу й права на вільне володіння майном

#пропорційність утручання

#право звернення до суду за ст. 34 не є правом власності і не може передаватись за договором

#де-факто експропріація власності без будь-якого формального відчуження, на тій підставі, що власність стала повністю непридатною для використання

# vacatio legis законодавчого акта

#порушення ст. 1 Першого протоколу

Коротко суть справи: Справа стосується стверджуваного втручання в права компаній-заявників за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції та статтею 10 Конвенції в результаті низки законодавчих поправок, які остаточно заборонили рекламні щити на придорожніх територіях за межами населених пунктів, тим самим звівши на нівець значну частину їх бізнесу.

Компанії-заявники є рекламними компаніями, які експлуатували придорожні рекламні щити та отримували значну частину свого доходу саме від цієї діяльності. Їхній бізнес належить до певного сегменту зовнішньої реклами, тобто придорожньої реклами з активами, спеціально призначеними для використання на дорозі, тому, непридатними для будь-якого іншого виду комерційної діяльності.

До 14 березня 1996 року Закон про дорожній рух забороняв установлення придорожніх рекламних щитів, оскільки вони становили ризик для безпеки руху.

У період з 15 березня 1996 року по 31 грудня 2010 року Закон про дорожній рух забороняв установку придорожніх щитів у межах 50 метрів від осі доріг поза населеними пунктами.

З 1 січня 2011 року до Закону про дорожній рух було внесено поправки, які повністю забороняють установку щитів, площа яких перевищує 4 квадратні метри, навіть за межами безпечної відстані (50 або 100 метрів). Також Законом операторів дороги загального користування наділено правом видаляти рекламні конструкції, будь-які рекламні щити, що порушують заборону. Закон про внесення змін був оприлюднений 30 грудня 2010 року та набув чинності 1 січня 2011 року.

1 липня 2011 року до Закону про дорожній рух було внесено зміни, які дозволяли органам дорожнього руху накладати штрафи на власників землі, на якій розміщено рекламні щити, що не відповідають новим критеріям.

21 жовтня 2011 року було видано Урядову постанову про впровадження законодавчих норм, що містяться в Законі про дорожній рух щодо рекламних установок («Урядова постанова»). Відповідно до Постанови Уряду, яка набрала чинності 24 жовтня 2011 року, придорожні рекламні щити, розташовані за межами населених пунктів на відстані 50 метрів від осі дороги (100 метрів у разі магістральних доріг, доріг із двома полосами або автомагістралей), або понад 4 квадратних метри, навіть якщо вони розташовані за межами безпечної відстані, мали вважатися незаконними, незалежно від дати їх встановлення. Дорожньо-експлуатаційний орган отримав повноваження вимагати видалення незаконних щитів і, якщо це не вдасться, видаляти їх самостійно.

1 липня 2013 року до Закону про дорожній рух знову внесли зміни. Ними заборонено загалом і лише за деякими обмеженими винятками, «присутність» будь-яких придорожніх рекламних щитів за межами населених пунктів, незалежно від того, чи здатні вони відволікати увагу водіїв.

Внаслідок заборони компанії-заявники втратили можливість використовувати та здавати в оренду значну кількість раніше встановлених щитів. Загальні втрати компаній-заявників можна зазначити наступним чином:

(i) У випадку Pannon Plakát Kft («перша компанія-заявник») постраждали 32% її рекламних активів, з яких у 2010 році було отримано 24% її доходу;

(ii) У випадку Gandalf Produkció Kft («друга компанія-заявник») постраждали 73% її рекламних активів, які були джерелом 54% її доходу у 2010 році;

(iii) У випадку Holczmann Bt («третя компанія-заявник») у 2010 році постраждали шістдесят рекламних об’єктів, що становило 55% її активів і дохід у розмірі 50 мільйонів угорських форинтів (HUF – приблизно 167 000 євро (EUR));

(iv) У випадку Kroc Kft (четверта компанія-заявник”) потрібно було видалити 8% її рекламних щитів, які були джерелом 20% її доходу у 2010 році;

(v) У випадку Ryas Reklám Kft («п’ята компанія-заявник») заборона вплинула на всі її рекламні об’єкти, що принесло 80% її доходу у 2010 році;

(vi) У випадку Urbánus Reklám Kft («шоста компанія-заявник») постраждало 66% її рекламних надходжень, які були джерелом 62% її доходу у 2010 році;

(vii) У випадку Út Reklám Kft («сьома компанія-заявник») постраждали 40% її рекламних надходжень, які були джерелом 97% її доходу у 2010 році.

У невизначену дату, до набрання чинності новим Законом про Конституційний суд 1 січня 2012 року, компанії-заявники направили до Конституційного Суду свої петиції як індивідуальні конституційні скарги. Конституційний суд відхилив скарги та визнав відповідне законодавство (тобто відповідні положення Закону про дорожній рух та Урядової постанови, чинні з 1 липня 2013 року та 24 жовтня 2011 р. відповідно) конституційним. У своєму рішенні Конституційний суд зазначив, що короткий vacatio legis (перехідний період у вигляді часового проміжку між офіційним оприлюдненням закону і набранням ним чинності, покликаний щоб особи, на яких цей закон поширює свою дію, могли адаптуватись до таких змін, — прим. авт), наданий законодавцем для поправок, які набрали чинності 1 січня 2011 року, був пом’якшений тим фактом, що штрафи за невиконання вимог можна було накладати лише з 1 липня 2011 року. Рішення було надано компаніям-заявникам 18 листопада 2013 року.

Друга та п’ята компанії-заявники стали неплатоспроможними та були виключені з реєстру компаній – шляхом ліквідації та добровільної ліквідації – 20 грудня 2018 року та 5 січня 2018 року відповідно. Однак до видалення друга компанія-заявник 9 січня 2015 року передала свій позов, який розглядається в Суді, компанії під назвою Médiaház Kft, тоді як п’ята компанія-заявник поступилася позовом своєму акціонеру пану Шандору Орошу 5 січня 2018 рік.

Суть скарги: Компанії-заявники скаржилися, що втрата можливості експлуатувати свої раніше встановлені рекламні щити та заборона на встановлення таких щитів у майбутньому, становили невиправдане втручання в їхнє право на мирне володіння майном, як це передбачено статтею 1 Протоколу № 1.

Компанії-заявники стверджували, що оскаржуваний захід є позбавленням їхнього майна через де-факто експропріацію, оскільки заборона на придорожні рекламні щити унеможливила використання та/або здачу в оренду значної кількості їх раніше встановлених щитів. Вони підкреслили, що оскаржуваний захід не відповідає вимозі законності, оскільки держава не передбачила достатнього перехідного періоду, і що, крім того, їм не було надано жодної компенсації за позбавлення їхнього майна.

Компанії-заявники також стверджували, що оскаржуваний захід був свавільним, оскільки він нібито служив інтересам іншої рекламної компанії, тісно пов’язаної з Урядом у відповідний час, і що не було доведено, що придорожні щити більше загрожуватимуть безпеці дорожнього руху, серйозніше, ніж інші типи реклами, які не були заборонені. На думку компаній-заявників, це також було підтверджено частковим скасуванням заборони в 2015 році, що дискредитувало законну мету, висунуту Урядом.

Компанії-заявники також стверджували, що оскаржуваний захід був непропорційним, оскільки їхнє майно стало непридатним для використання внаслідок заборони – їм довелося демонтувати свої придорожні щити за власний рахунок, а договори оренди, укладені між ними та приватними особами щодо оренди узбіччя дороги щити для рекламних цілей повинні були бути передчасно змінені або припинені. Цей тягар не було полегшено жодною компенсацією.

Окремі висновки ЄСПЛ:

Щодо можливості передачі права на звернення до Суду за ст. 34 Конвенції на підставі договору

21. Суд звертає увагу на те, що 6 травня 2022 року компанія під назвою Médiaház Kft і фізична особа пан Шандор Орош стали заявниками у цій справі. Щоб обґрунтувати свій статус заявників у цьому провадженні, вони посилалися на певні угоди про переуступку, укладені з другою та п’ятою компаніями-заявниками відповідно, згідно з якими вони нібито отримали статус потерпілих…
22. Таким чином, Суд має розглянути, чи достатньо цього для надання цим заявникам статусу «жертви» для цілей статті 34 Конвенції.
23. Стаття 34 Конвенції у своїй відповідній частині передбачає таке:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або Протоколах до неї. …”

24. Суд нагадує, що стаття 34 Конвенції встановлює дві умови: заявник повинен належати до однієї з категорій заявників, згаданих у статті 34, і він або вона повинні бути в змозі довести, що він або вона є жертвою порушення Конвенції або протоколів до неї. Згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, поняття «жертва» має тлумачитися автономно і незалежно від національних концепцій, таких як ті, що стосуються інтересу або дієздатності. Крім того, для того, щоб заявник міг стверджувати, що він є жертвою порушення Конвенції, повинен існувати достатньо прямий зв’язок між заявником і шкодою, яку він вважає заподіяним у зв’язку зі стверджуваним порушенням…
25. У цій справі компанія під назвою Médiaház Kft та фізична особа, пан Шандор Орош, прагнули отримати за договором переуступки, тобто договором згідно з національним цивільним законодавством, право індивідуального звернення від другого та компанії п'ятого заявника.
26. Згідно з усталеною практикою Суду, право на індивідуальне звернення відповідно до статті 34 Конвенції не є правом власності. Це також не можна передавати, як якщо б це було. Якою б не була дійсність угоди, про яку йдеться, з точки зору національного законодавства, дозволити передачу статусу заявника не відповідало б природі Конвенції як інструменту, що захищає основні права людини, і самого Суду як її опікуна (див. «Nassau Verzekering Maatschappij N.V. v. the Netherlands», №57602/09, § 25, 04.10.2011 р.).
27. Звідси випливає, що заява, у тій мірі, в якій вона стосується цих двох позивачів, є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції у значенні підпункту (a) пункту 3 статті 35 через відсутність у них статусу жертви та має бути відхилена відповідно до Статті 35 § 4.

31. З огляду на те, що позов компаній-заявників мав переважно грошовий характер, Суд не знаходить особливих обставин, пов’язаних із дотриманням прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї, які б вимагали від нього продовження розгляду заяви щодо другої та п’ятої заяв. компаній-заявників.

32. Відповідно, заяву щодо цих компаній-заявників слід вилучити з реєстру справ Суду.

Оцінка суду по суті справи

(і) Загальні принципи

41. Відповідні загальні принципи викладено у справі «Könyv-Tár Kft and Others v. Hungary» №21623/13, §§ 31, 41, 16 .10.2018).

(іі) Застосування принципів до цієї справи

(а) Застосовність ст. 1 Першого протоколу та наявність утручання

42. Спочатку, Суд зазначає, що бізнес компаній-заявників знаходиться в певному сегменті сектору зовнішньої реклами, а саме придорожньої реклами, яка потребує активів, у цьому випадку придорожніх рекламних щитів, спеціально розроблених для використання вздовж доріг (див. пункт 7 вище). Отже, їх слід вважати негнучким і незмінним типом активів, оскільки вони непридатні для будь-якого іншого виду господарської діяльності.
43. Суд також зазначає, що внаслідок оскаржуваного законодавчого заходу, який втрутився в економічну свободу компаній-заявників, вони втратили можливість використовувати та здавати в оренду значну кількість своїх раніше встановлених щитів. Відповідно, їм довелося розірвати або змінити контракти з існуючими клієнтами, які рекламували свою продукцію на постраждалих активах компаній-заявників. Крім того, компанії-заявники повинні були покрити витрати на демонтаж придорожніх щитів, які – з огляду на їх вищезгадані особливості – не могли бути використані для інших цілей отримання прибутку. Це, у свою чергу, суттєво зменшило дохід компаній-заявників і призвело до втрати вартості їхніх інвестицій (див. пункт 15 рішення), факт, який Уряд не заперечував.
44. Суд зауважує, що внаслідок законодавчого втручання компанії-заявники втратили можливості на ринку. Це неминуче призвело до втрати шансів отримати прибуток, що могло призвести до зменшення власної вартості їхніх акцій… Зменшення вартості власного капіталу впливає не лише на інтереси акціонерів, але й на вартість підприємства; отже, ймовірне втручання може порушити права компанії. Суд нагадує, що акції публічної компанії мають економічну вартість і, отже, повинні розглядатися як «майно» у значенні статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (див. «Marini v. Albania», №3738/02, § 164, 18.12.2007 р.). Більше того, немає жодних сумнівів, що компанії-заявники були власниками придорожніх рекламних щитів – фізичних благ, які підлягали захисту згідно зі статтею 1 Протоколу № 1, які втратили більшу частину своєї економічної цінності в результаті оскаржуваного заходу. Враховуючи серйозні економічні наслідки цього заходу, Суд погоджується з компаніями-заявниками, що це був суворий захід, який становив втручання в їхні права власності.
45. Суд також зазначає, що офіційної експропріації активів компаній-заявників на користь уряду чи третьої сторони не було. Хоча можливо, що за певних обставин може мати місце де-факто експропріація власності навіть без будь-якого формального відчуження на тій підставі, що власність стала повністю непридатною для використання (див., наприклад, «Papamichalopoulos and Others v. Greece»,§§ 43-45, 24.06.1993 р.), ця заява не розкриває жодних таких обставин, оскільки відповідні активи, втрачаючи свою економічну цінність з точки зору їх основного призначення, все одно можуть бути продані на частини.
46. Таким чином, Суд вважає, що мало місце втручання в права компаній-заявників згідно з цим положенням, що складається з заходу, що передбачає контроль за використанням їх власності. Таке втручання підпадає під другий абзац статті 1 Протоколу № 1 (див. згадане вище рішення у справі «Könyv-Tár Kft» , п. 43).

(b) Законність і мета втручання

47. Суд зазначає часткову розбіжність позицій сторін щодо законності та мети втручання. Він повторює, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам. Завдяки безпосередній обізнаності про своє суспільство та його потреби, національні органи влади в принципі перебувають у кращому положенні ніж міжнародні судді, щоб вирішувати, що є «суспільним інтересом». Відповідно до системи захисту, встановленої Конвенцією, саме національні органи влади повинні зробити початкову оцінку щодо існування проблеми, що викликає суспільне занепокоєння, що вимагає вжиття заходів, що перешкоджають мирному володінню майном. Суд вважає природним те, що поле розсуду, доступне законодавчому органу для реалізації соціальної та економічної політики, повинно бути широким, і він поважатиме рішення законодавчого органу щодо того, що є «суспільним інтересом», якщо це рішення не буде явно без достатніх (розумних) підстав. ( див . «Béláné Nagy v. Hungary»№53080/13, § 113).
48. Суд – пам’ятаючи про важливість безпеки дорожнього руху та зобов’язання держави-відповідача, закріплені у Віденській конвенції про дорожній рух від 8 листопада 1968 року (див. пункт 20 вище ) – не ставить під сумнів позицію Уряду про те, що цей захід служив меті: зменшення кількості дорожньо-транспортних пригод шляхом видалення рекламних щитів поблизу доріг загального користування, щоб увага водіїв не відволікалася, а дорожні знаки були добре помітні. Крім того, за браком будь-яких матеріальних доказів він не може погодитися з висунутими заявниками твердженнями про те, що оскаржуваний захід служив інтересам іншої рекламної компанії, тісно пов’язаної з Урядом у той час.
49. Таким чином, Суд вважає, що цілі оскаржуваного заходу, на які посилався Уряд, не можна назвати «явно без розумних підстав». Таким чином, він вважає цей захід законним і таким, що переслідує законну мету.

(с) Пропорційність міри втручання

50. Як було зазначено у справі «James and Others v. the United Kingdom» (21.02.1986 р., § 37), другий абзац статті 1 Протоколу № 1 слід тлумачити у світлі загального принципу викладено в першому реченні цього положення. Це речення було витлумачено Судом як таке, що містить вимогу, згідно з якою міра втручання повинна досягати «справедливого балансу» між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав особи. Пошук цього балансу відображено в структурі статті 1 Протоколу № 1 в цілому (там само), а отже, і в другому абзаці. Має існувати розумне співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, яку потрібно досягти. Належний баланс між загальним інтересом і правами особи не буде знайдено, якщо відповідна особа повинна нести індивідуальний і надмірний тягар (див. «Vékony v. Hungary», № 65681/13, § 32, 13.01.2015 року).
51. Суд визнає, що в цій справі компетентні органи користуються широким полем розсуду для цілей статті 1 Першого протоколу. Їх оцінка щодо необхідності законодавства, його цілей та наслідків повинна бути прийнята Судом. Якщо тільки рішення державних органів не були явно необґрунтованими і не покладали «надмірний тягар» на відповідну особу (там само, § 33).
52. Компанії-заявники стверджували – і цей аргумент не був спростований Урядом – що оскаржуваний захід суттєво зменшив їхні доходи та призвів до втрати клієнтури та ділової репутації. Враховуючи серйозні економічні наслідки, Суд погоджується з компаніями-заявниками, що за цих обставин це був суворий захід.
53. Крім того, Суд зазначає, що минуло лише два дні між оприлюдненням першої поправки 30 грудня 2010 року та набуттям нею чинності 1 січня 2011 року, датою, з якої встановлення нових придорожніх щитів було заборонено. Цей захід, безсумнівно, мав прямий вплив на бізнес компаній-заявників, спонукаючи їх припинити або змінити свої вже існуючі договірні відносини зі своїми клієнтами та обмежити підписання нових контрактів. Тягар, який цей короткий перехідний період поклав на компанії-заявники, був лише в обмеженій мірі полегшений тим фактом, що в силу подальших законодавчих змін штраф за невиконання оскаржуваного заходу міг бути накладений лише через шість місяців після настання набрання чинності поправками до Закону про дорожній рух (див. пункт 11 вище). Це пов’язано з тим, що з 1 січня 2011 року компетентний орган уже міг примусово вивезти майно компаній-заявників, тобто придорожні рекламні щити, за рахунок компаній-заявників, тим самим поклавши на них негайний фінансовий тягар. Крім того, з 24 жовтня 2011 року було заборонено не лише «встановлення» придорожніх щитів поза межами населених пунктів, а й їх «наявність». Пізніша поправка до закону також передбачала, що щити, які порушують правила, повинні бути видалені до 30 вересня 2012 року, тобто менше ніж через два місяці після набрання чинності поправкою до закону (7 серпня 2012 року), яка вимагала видалення вже встановлених придорожніх щитів. Ці заходи – всупереч аргументам, висунутим Урядом – насправді мали зворотну дію (див. пункти 13 і 39 вище).
54. У контексті компаній, що функціонують відповідно до законодавчої бази, яка, по суті, була стабільною протягом більше десяти років (див. пункт 9 вище), такі короткі перехідні періоди навряд чи можна вважати достатніми…. Також враховуючи той факт, що Закон про дорожній рух до ухвалення оскаржуваного заходу, у період з 15 березня 1996 року по 31 грудня 2010 року, вже забороняв розміщення придорожніх щитів, оскільки вони становили ризик для безпеки руху (див. пункт 9 вище) , компанії-заявники мали законні сподівання щодо продовження своєї господарської діяльності. Таким чином, хоча оскаржуваний захід був достатньо передбачуваним з якісної точки зору, тобто його формулювання було зроблено з достатньою точністю, воно було несподіваним у контексті цієї справи (на відміну від «A. Zrt. and T.R.v. Hungary»[Рішення комітету], § 36).
55. Крім того, тягар, покладений на компанії-заявники внаслідок законодавчої заборони на частину їхньої господарської діяльності, хоча й важкий, слід зважити на загальні інтереси громади, тобто міркування громадської безпеки в цій справі. У цьому контексті держави користуються широкою свободою розсуду. Як зазначалося раніше, цілі оскаржуваного заходу, на які посилався Уряд, не можна назвати «явно без розумних підстав» (див. пункт 49 вище), а, навпаки, можна стверджувати, що вони відповідали міжнародним зобов’язанням держави-відповідача (див. пункт 20 вище) і, як уже наголошувалося вище, переслідуваали законну мету, забезпечення важливого суспільного інтересу, а саме безпеки дорожнього руху (див. пункт 48 вище).
56. Хоча це правда, що втручання у володіння компаній-заявників було контролем використання майна, а не позбавленням володіння, а отже прецедентне право щодо компенсації за позбавлення безпосередньо не застосовується (див. «Vékony», згадане вище, § 35), все ж непропорційний і свавільний захід контролю не може задовольнити вимоги статті 1 Протоколу № 1. Слід зазначити, що дуже короткий період, наданий компаніям-заявникам для вжиття відповідних заходів для реагування на неминучу зміну їх основного джерела доходу, не був пом’якшений будь-якими позитивними заходами з боку держави, наприклад, прийняттям схеми розумної компенсації (порівняйте «Pinnacle Meat Processors Company and 8 Others v. the United Kingdom» №33298/96, 21.10.1998 р., та «Ian Edgar (Liverpool) Ltd», згадане вище).
57. Крім того, Уряд не навів жодного аргументу щодо відносної короткочасності перехідного періоду, не посилаючись на будь-яку нагальну економічну чи соціальну потребу, яка могла б перешкодити наданню більш тривалого періоду. Зокрема, на думку Суду, незважаючи на те, що мета зменшення дорожньо-транспортних пригод шляхом видалення рекламних щитів поблизу доріг загального користування, щоб гарантувати, що увага водіїв не відволікається, безсумнівно є актуальною, її не можна вважати такою, що відповідає винятковій обставині, що дозволило б скоротити перехідний період (порівняйте та порівняйте з «Jahn and Others v.Germany»,№46720/99, §§ 116-17).
58. Загалом, беручи до уваги частково ретроактивний характер оскаржуваного заходу, його характер, короткий перехідний період, відсутність будь-якої компенсаційної схеми та важливість припиненої господарської діяльності для компаній-заявників, Суд робить висновок – навіть беручи до уваги широкі межі розсуду, надані державі в цій сфері, і важливість безпеки дорожнього руху — що втручання в права компаній-заявників було непропорційним до переслідуваної мети і що вони вимушені були нести індивідуальний і надмірний тягар.…
59. Відповідно, мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

2) «KALDA v. ESTONIA (No. 2)»

Заява № 14581/20, – Рішення від 06.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/A2qE5D4

#ст. 3 Першого протоколу Конвенції

#Право на вільні вибори

#Заборона голосування, яка застосовується до заявника, довічно ув’язненого, за кілька серйозних злочинів

#Відсутність порушення ст. 3 Першого протоколу Конвенції

Коротко суть справи: Заявник був засуджений у різних кримінальних провадженнях за численні кримінальні правопорушення, у тому числі, двічі за вбивство (одне з них – убивство поліцейського), двічі за незаконне володіння, використання, зберігання чи передачу вогнепальної зброї чи боєприпасів, двічі за втечу з-під варти або з місця відбування покарання та двічі за розбій. Він був засуджений до довічного ув’язнення і відбуває покарання з 1996 року. Відтоді, він також був засуджений за підбурювання до вбивства іншого ув’язненого вчинене в особливо жорстокий спосіб.

Відповідно до внутрішнього звіту про оцінку ризиків у в’язниці за 2019 рік, заявника загалом вважали дуже небезпечним. Посилаючись, серед іншого, на характер заявника, обставини скоєних ним правопорушень, його попереднє життя та звіт про оцінку ризику, національні суди – хоч і відзначили певне покращення його поведінки – все ж відхилили його клопотання про умовно-дострокове звільнення у 2020 році.

4 квітня 2019 року заявник звернувся до сільського муніципального уряду Мер’ямаа з проханням дозволити йому проголосувати на виборах до Європейського парламенту, які відбудуться 26 травня 2019 року.

8 квітня 2019 року міська влада Мяр’ямаа відхилила його прохання. Він подав апеляцію, вимагаючи, серед іншого, дозволити йому голосувати як тимчасовий захід.

9 травня 2019 року Талліннський адміністративний суд відхилив його апеляцію та відмовився розглядати його клопотання про застосування тимчасового заходу. Він подав ще одну апеляцію.

31 травня 2019 року Талліннський апеляційний суд відхилив його апеляцію, встановивши, що вона не мала шансів на успіх. Суд послався на рішення Верховного Суду у справах №№ 3-4-1-2-15 та 3-3-1-49-15 (див. пункти 16 — 23 нижче). У цих справах Верховний суд розглянув попередні заяви заявника щодо участі у виборах до національного парламенту (Рійгікогу) та виборах до Європейського парламенту. Він встановив, що хоча національне законодавство накладає загальну заборону на право голосу ув’язнених, така заборона була пропорційною в конкретній справі заявника, враховуючи його судимість і вирок. У даній справі Талліннський апеляційний суд не бачив підстав відступати від цих попередніх рішень Верховного суду.

Суть скарги: Заявник скаржився, що заборона ув’язненим голосувати порушила його право на вільні вибори, гарантоване статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

(а) Загальні принципи

37. Суд повторює, що стаття 3 Протоколу № 1 до Конвенції гарантує суб’єктивні права, включаючи право голосувати та бути обраним (див. «Mathieu-Mohin and Clerfayt v. Belgium», § 46-51, 02.03.1987 р.).
38. Суд також зазначає, що права, гарантовані цією статтею, є вирішальними для встановлення та підтримки основ ефективної та змістовної демократії, керованої верховенством права … Крім того, право голосу не є привілеєм. У двадцять першому столітті в демократичній державі має стверджувати презумпція того, що загальне виборче право є основоположним принципом (див. «Hirst», § 59, і «Scoppola», § 82).
39. Тим не менш, права, закріплені в статті 3 Першого протоколу, не є абсолютними. Існує місце для непрямих обмежень, і Договірним державам має бути надана свобода розсуду в цій сфері. Суд неодноразово підтверджував, що межі у цій сфері є широкими (див. «Mathieu‑Mohin and Clerfayt», § 52; «Matthews v. the United Kingdom», №24833/94, § 63, «Labita v. Italy», №26772/95, § 201)….
40. Проте Суд має визначити в останній інстанції, чи були дотримані вимоги статті 3 Першого протоколу; він повинен переконатися, що умови не обмежують права, про які йде мова, до такої міри, щоб порушити саму їх сутність і позбавити їх ефективності; що вони нав’язуються з метою досягнення законної мети; і що використані засоби не є непропорційними (див. «Mathieu-Mohin and Clerfayt», згадане вище, § 52). Зокрема, будь-які встановлені умови не повинні перешкоджати вільному волевиявленню людей у виборі законодавчого органу – іншими словами, вони повинні відображати чи не суперечити турботі про збереження цілісності та ефективності виборчої процедури, спрямованої на виявлення волі народу через загальне виборче право. Будь-який відхід від принципу загального виборчого права ризикує підірвати демократичну чинність обраного таким чином законодавчого органу та законів, які він приймає. Відповідно, виключення будь-яких груп або категорій населення має бути сумісним із основними цілями статті 3 Протоколу № 1 (див. «Hirst», § 62, і «Scoppola», § 84, обидва цитовані вище).
41. Суд також повторює, що позбавлення права голосу без будь-якого спеціального судового рішення саме по собі не призводить до порушення статті 3 Протоколу № 1 (див. «Scoppola», згадане вище, § 104). З метою забезпечення прав, гарантованих статтею 3 Протоколу № 1, Договірні держави можуть вирішити або залишити судам визначати пропорційність заходу, що обмежує виборчі права засуджених, або включити положення до своїх законів, визначення обставин, за яких слід застосовувати такий захід. В останньому випадку, саме законодавча влада повинна збалансувати конкуруючі інтереси, щоб уникнути будь-яких загальних, автоматичних і невибіркових обмежень (див. «Anchugov and Gladkov v. Russia», №11157/04 і 15162/05, § 107, та «Kulinski and Sabev v. Bulgaria», №63849/09, § 37).

(b) Застосування загальних принципів до цієї справи

42. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заявник був позбавлений права голосу на виборах до Європейського парламенту 2019 року внаслідок загальної заборони, яка автоматично поширюється на всіх засуджених, які перебувають під вартою.
43. Щодо претензії заявника про те, що оскаржувана заборона порушує законодавство ЄС – водночас зазначаючи, що предмет цієї справи підпадає під сферу дії права ЄС (див. пункт 24 вище) – Суд повторює, що відповідно до статей 19 і 32 § 1 Конвенції він не має компетенції застосовувати або розглядати ймовірні порушення правил ЄС, якщо і настільки, наскільки вони можуть порушувати права та свободи, захищені Конвенцією. У більш загальному плані національні органи влади, зокрема суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, якщо необхідно, відповідно до законодавства ЄС, а роль Суду зводиться до встановлення того, чи наслідки такого судового рішення сумісні з Конвенцією.
44. Аналізуючи стверджуване порушення конвенційних прав, сторони не заперечують, що заборона становила втручання у право заявника голосувати, як це передбачено статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції, або що втручання переслідувало законну мету. Суд не бачить підстав для того, щоб дійти іншого висновку щодо цих аспектів.
45. Що стосується оцінки пропорційності оскаржуваної заборони голосування, Суд зауважує, що національний закон, який обмежує право засуджених голосувати на виборах до Європейського парламенту, був невибірковим у своєму застосуванні, оскільки він не враховував характер або тяжкість злочину, правопорушення, тривалість ув’язнення або особисті обставини засуджених. Уряд не надав жодних доказів того, що законодавча влада Естонії коли-небудь намагалася збалансувати конкуруючі інтереси або оцінити пропорційність повної заборони на право голосу засуджених ув’язнених.
46. Хоча Суд визнає, що, засуджуючи когось до тюремного ув’язнення, національні суди повинні враховувати всі різноманітні обставини перед тим, як обрати міру покарання (див. аргумент Уряду в пункті 35 вище), немає жодних доказів того, чи ці суди в даний момент у справі брали до уваги – під час ухвалення рішення – той факт, що тюремне ув’язнення призведе до позбавлення заявника виборчих прав.
47. Суд зауважує, що у світлі вищевикладеного, обставини цієї справи здаються, на перший погляд, подібними до тих, що розглядалися в попередніх справах, де йшлося про загальну заборону виборчих прав ув’язнених (див. «Hirst»; «Anchugov and Gladkov»; і «Kulinski and Sabev», усі цитовані вище; див. також «Söyler v. Turkey», №29411/07).
48. Однак, на відміну від вищезазначених справ, у яких Суд визнав порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції, він зазначає, що в цій справі – у провадженні стосовно права заявника голосувати – національні суди оцінили пропорційність застосування заборони на голосування за конкретних обставин, що стосуються заявника, і дійшли висновку, що воно дійсно було пропорційним (див. пункти 10 і 16 — 23 вище; порівняйте, «Strøbye and Rosenlind v. Denmark», №25802/18 і 27338/18, §§ 103-110, 02.02.2021 року, де національний суд ретельно вивчив виправданість і пропорційність обмеження виборчих прав заявників; порівняйте з рішенням у справі «Hirst», яке згадане вище, § 80, де Суд зазначив, що національні суди, вирішуючи питання про заборону голосування, самі не проводили жодної оцінки пропорційності заборони).
49. У зв’язку з цим важливо повторити, що у справах, які виникають за індивідуальними заявами, завданням Суду є не абстрактний перегляд відповідного законодавства. Замість цього він має обмежитися, наскільки це можливо, вивченням питань, порушених у справі, що розглядається….
50. Таким чином, Суд має дослідити спосіб, у який національне законодавство було застосовано до конкретного заявника в його конкретних обставинах, беручи до уваги, серед іншого, висновки національних судів і Консультативний висновок щодо оцінки згідно зі статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції, щодо пропорційності загальної заборони балотуватися на виборах після звільнення з посади в рамках процедури імпічменту, запит №P16-2020-002, Вищий адміністративний суд Литви, § 92, 8 квітня 2022 р. Суду знадобляться вагомі підстави, щоб замінити власну точку зору національних судів, особливо якщо останні здійснили свій перегляд у спосіб, який відповідає критеріям, встановленим прецедентною практикою Суду.
51. У цій справі національні суди (Талліннський апеляційний суд, посилаючись на попередні рішення Верховного суду) вважали, що заборона голосування була пропорційною щодо заявника, враховуючи кількість, характер і тяжкість правопорушень, які він скоїв (див. пункт 5 вище), його триваюча злочинна поведінка під час перебування у в’язниці, а також той факт, що в результаті його було засуджено до довічного ув’язнення (див. пункт 20 вище). У зв’язку з цим Суд зазначає, що серйозність скоєних правопорушень також була одним із факторів, які врахувала Велика палата у справі «Scoppola», дійшовши висновку про те, що Конвенцію не було порушено (див. згадану вище справу «Scoppola», § 107, порівняйте з рішенням у справі «Söyler», згадане вище, § 44, де Суд посилався на відносно незначний характер правопорушення).
52. Суд бере до уваги той факт, що Верховний суд Естонії, незважаючи на визнання заборони голосування конституційною щодо заявника, зайняв загальну критичну позицію щодо повної заборони права голосу ув’язнених, широко посилаючись на Конвенцію та рішення Суду, судової практики, і вважав, що заборона явно порушує права багатьох ув’язнених (див. пункти 18 і 23 вище).
53. Беручи до уваги наведені вище міркування, Суд вважає, що за обставин цієї справи немає підстав для висновку про те, що національні суди, оцінюючи пропорційність заборони голосування стосовно заявника, перевищили межі розсуду надані їм.
54. З цього випливає, що не було порушення статті 3 Протоколу № 1.

3) «YAKOVLYEV v. UKRAINE»
Заява № 42010/18, – Рішення від 08.12.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/r2qRw80

#ст. 3 Конвенції

#Примусове годування ув’язненого, який оголосив голодування, на знак протесту

# Необхідність дослідити основні причини протестів ув’язнених і забезпечити значущу реакцію на їхні скарги

#Прийняття рішення про примусове годування ув’язненого без належної процедури розслідування того, що стало причиною для оголошення голодування, свідчить на користь порушення Конвенції

#Порушення ст. 3 Конвенції

Коротко суть справи: 12 листопада 2014 року заявника визнали винним у пограбуванні та засудили до дев’яти років позбавлення волі. 7 лютого 2015 року він розпочав відбувати покарання у Замковій колонії № 58.

Ця в’язниця знаходиться в колишньому монастирі XVII століття. Ув’язнені неодноразово оголошували голодування на знак протесту проти нібито поганих умов тримання у грудні 2014, грудні 2016 та травні 2017. У грудні 2016 року застосовувалося примусове годування шляхом введення харчової рідкої суміші через шлунковий гумовий зонд щодо чотирьох в’язнів.

Як далі зазначив заявник із посиланням на публічні джерела, 25 жовтня 2017 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини («Омбудсмен») та громадська організація «Харківська правозахисна група» разом із представниками Міністерства юстиції та Державної пенітенціарної служби провели круглий стіл на тему «Ситуація з дотриманням прав засуджених у Замковій колонії». Як було встановлено під час моніторингового візиту до цієї в’язниці, температура в камерах іноді опускалася нижче 11^о C, і що проблема неналежного опалення повинна бути вирішена.

22 січня 2018 року щонайменше десять ув’язнених Замкової колонії, включаючи заявника, оголосили голодування. 24 січня 2018 року заявник написав начальнику колонії заяву в якій повідомляв про те, що він оголошує голодування на знак протесту проти нелюдських умов утримання.

Того ж дня заявника оглянув начальник медичної частини. Про наявність жодних проблем з його здоров’ям не повідомлялося. Він також не висував жодних скарг. У висновку про медичний огляд було зазначено, що заявнику було роз’яснено небезпеку голодування.

25 січня 2018 року заявника помістили в дисциплінарний ізолятор до 8 лютого 2018 року за «категоричну відмову прибирати двір для прогулянок». За словами заявника, справжньою причиною було придушення будь-яких протестів у в’язниці.

28 січня 2018 року заявник наніс собі чотири порізи на лівому передпліччі. Після первинної хірургічної обробки його рани перев’язали. Після цього пов’язки змінювали щодня.

29 січня 2018 року начальник медичної частини Замкової колонії оглянув заявника разом із лікарем Ізяславського центру первинної медико-санітарної допомоги та склав висновок із такими висновками: температура тіла 36,4ºC, артеріальний тиск 100/60, вага 60 кг при зрості 170 см, пульс 96, шкірні покриви блідість і знижена еластичність, м’який і порожнистий живіт, перистальтика кишечника непомітна, дефекація відсутня, сечовипускання уповільнене, рівень цукру в крові 4,1 ммоль/л (зазначається, що нижче норми), і відчутний запах ацетону з рота. Як повідомляється, заявник скаржився на біль і судоми в нижніх кінцівках, а також на біль у лівій половині живота. Загальні діагнози були сформульовані наступним чином: голодування, гіпокаліємія, загострення хронічного панкреатиту та загальне отруєння організму. У висновку медичного огляду також зазначено: «Я вважаю, що існує ризик (для заявника) стійкого розладу здоров’я та очевидна небезпека для його життя. … з метою порятунку життя та здоров’я [заявника] його слід піддати примусовому годуванню шляхом введення рідкої поживної суміші через зонд».

30 січня 2018 року начальник колонії, спираючись на вищезазначений звіт, звернувся до Ізяславського суду з клопотанням про примусове годування заявника.

31 січня 2018 року суд у складі одного судді розглянув цю заяву. Він заслухав начальника медичної частини в’язниці, який стверджував, що стан здоров’я заявника постійно погіршувався, що існувала очевидна небезпека для його життя і що примусове годування за допомогою запропонованого методу дозволить йому швидко одужати. Суд також заслухав іншого лікаря, який брав участь в огляді заявника 29 січня 2018 року. Він зазначив, що, хоча заявник не потребував госпіталізації, основні показники його здоров’я погіршувалися.

Заявник, який був присутній у судовому засіданні та користувався допомогою юриста, заперечував проти його примусового годування. Він зазначив, що, незважаючи на те, що він почувається погано, немає жодних ознак серйозного погіршення його здоров’я та що процедура примусового годування не була законодавчо врегульована.

Посилаючись на висновок від 29 січня 2018 року та пояснення лікарів у залі суду, Ізяславський суд постановив, що він має достатньо доказів, які підтверджують, що заявнику загрожує стійкий розлад здоров’я та існує очевидна небезпека для його життя. Зважаючи на це, він вважав, що його примусове годування шляхом введення харчової рідкої суміші через зонд не можна розглядати як поводження, що принижує гідність. Його рішення підлягало негайному виконанню.

31 січня 2018 року Ізяславський суд також ухвалив на подібних підставах рішення про примусове годування трьох інших ув’язнених Замкової колонії, які голодували з 22 січня 2018 року. На початку лютого 2018 року він видав такі ухвали щодо ще шести голодуючих у тій же в'язниці.

Протягом періоду з 1 по 5 лютого 2018 року заявника щодня примусово годували, що було задокументовано таким записом у його медичній картці: «Проводилось примусове годування шляхом введення рідкої поживної суміші через зонд у присутності лікаря».

Заявник описав цю процедуру наступним чином. Його закували в наручники, руки за спиною тримали кілька офіцерів колонії. Один із офіцерів колонії силою вставив заявнику спеціальну гумову трубку глибоко в горло, спричинивши йому сильний біль і змусивши його задихнутися. Весь процес тривав від тридцяти до дев'яноста хвилин.

5 лютого 2018 року заявник подав апеляцію на рішення від 31 січня 2018 року. Він зауважив, що стаття 116 § 3 Кримінально-виконавчого кодексу (зі змінами, внесеними в 2016 році) прямо забороняє примусове годування ув’язнених, які оголосили голодування, і, відповідно до цього положення, такий захід може бути застосований лише у випадках, коли встановлений ризик стійкого розладу здоров'я та явна небезпека для життя особи. На думку заявника, такі ризики не були встановлені в його справі. Крім того, він зазначив, що, в Україні не існує законодавчо встановленої процедури примусового годування, а виконання такої процедури у Замковій колонії було катуванням.

6 лютого 2018 року заявник припинив голодування.

26 лютого 2018 року апеляційний суд Хмельницької області залишив без змін ухвалу Ізяславського суду від 31 січня 2018 року. Повторюючи медичні висновки, на які посилався суд першої інстанції.

Суть скарги: Заявник стверджував, що обставини його справи були подібні до обставин у справі «Nevmerzhitsky v. Ukraine», №54825/00, §§ 95-99, у якій Суд визнав порушення ст. 3 Конвенції у зв’язку з примусовим годуванням ув’язненого без медичних підстав і в жорстокий спосіб.

Заявник стверджував, що адміністрація в’язниці домагалася примусового годування його, а також інших ув’язнених з єдиною метою придушення їхніх протестів проти жахливих умов утримання та несправедливого ставлення працівників в’язниці. Він стверджував, що цей захід не був необхідним з медичної точки зору, і що він грубо порушив його особисту свободу.

Заявник також стверджував, що його примусове годування здійснювалося з невиправданим застосуванням сили та обмеження, що завдало йому фізичного болю та психічних страждань.

Окремі висновки ЄСПЛ:

(а) Загальні принципи

41. Суд зауважує, посилаючись на попередню прецедентну практику Комісії, що коли затримана особа продовжує голодування, це неминуче може призвести до конфлікту між правом особи на фізичну недоторканість згідно зі статтею 3 Конвенції та Позитивним зобов’язання Високої Договірної Сторони за статтею 2 – конфлікт, який не вирішується самою Конвенцією (див. згадане вище рішення у справі «Nevmerzhitsky v. Ukraine», § 93). Вирішення цього конфлікту ускладнюється ще й тим фактом, що обидві статті, про які йдеться, вважаються найбільш фундаментальними положеннями Конвенції та не допускають відступів.
42. Суд також постановив, що примусове годування, спрямоване на порятунок життя конкретного затриманого, який свідомо відмовляється приймати їжу, в принципі може бути прийнятним з точки зору статті 3 Конвенції, якщо такий захід має терапевтичну необхідність з погляду на встановлені принципи медицини, зокрема, якщо було переконливо доведено, що в цьому існує медична необхідність. Крім того, Суд повинен переконатися, що процесуальні гарантії для рішення про примусове годування дотримані. Нарешті, Суд зазначив, що спосіб, у який заявника піддають примусовому годуванню під час голодування, не повинен перевищувати порогу мінімального рівня суворості, передбаченого його прецедентною практикою відповідно до статті 3 Конвенції (див. in «Nevmerzhitsky v. Ukraine», цитоване вище, § 94, і «Ciorap v. Moldova», № 12066/02, § 77, 19.06.2007 р.).
43. Крім того, Суд зазначив, що якщо погіршення стану здоров’я затриманого викликане його голодуванням та/або відмовою від лікування, це погіршення не може бути автоматично поставлене у провину владі. Проте Суд, поділяючи принципи, висловлені Всесвітньою медичною асоціацією, також вважає, що в’язнична влада не може бути повністю звільнена від своїх позитивних зобов’язань у таких складних ситуаціях, пасивно споглядаючи за смертю ув’язненого, який голодує. Зокрема, оскільки рішення ув’язненого щодо голодування може мати важливе значення, тюремні лікарі повинні забезпечити повне розуміння пацієнтом медичних наслідків, перевіряючи, серед іншого, що таке рішення голодувати є справді добровільним і не є наслідком психічних розладів особи чи наслідком будь-якого іншого зовнішнього тиску. Не менш важливим є продовження спілкування лікарів із пацієнтом під час його голодування, коли вони щодня перевіряють обґрунтованість бажання затриманого утриматися від прийому їжі. На думку Суду, також надзвичайно важливо з’ясувати справжні наміри та справжні причини протесту ув’язнених, і якщо ці причини не є просто химерними, а, навпаки, засуджують серйозну медичну халатність, компетентні органи повинні проявити належну обачність шляхом негайного початку переговорів із особою, що оголосила голодування, з метою пошуку відповідної домовленості, звісно, з урахуванням обмежень, які можуть накладати законні вимоги ув’язнення (див. «Makharadze and Sikharulidze v. Georgia», № 35254/07, §§ 82-83, , з подальшими посиланнями).
44. Нарешті, у своїй новітній прецедентній практиці щодо конкретної справи ув’язнених, які добровільно ризикували своїм життям, Суд зазначив, що події, викликані актами тиску на органи влади, не можуть призвести до порушення Конвенції, за умови, що ці органи належним чином вивчили та врегулювали ситуацію. Суд зауважив, що це було, зокрема, у випадку, коли затриманий, який оголошував голодування, явно відмовлявся від будь-якого втручання, навіть якщо стан його здоров’я загрожував би його життю (див. «Ünsal and Timtik v. Turkey». №36331/20, § 37, 8 червня 2021 р., а також численні подальші посилання на рішення).

(b) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

45. На початку Суд зазначає, що, як і у справі «Nevmerzhitsky v. Ukraine» (згадана вище), заявник у цій справі не стверджував, що його слід було залишити без будь-якої їжі чи ліків, незважаючи на можливі летальні наслідки. Натомість, він скаржився на відсутність будь-якої медичної необхідності для його примусового годування та жорстокість цієї процедури. Він також стверджував, що справжній намір влади полягав у придушенні протестів у Замковій колонії.
46. Суд зазначає, що як тільки заявник повідомив адміністрацію колонії про своє голодування, тобто 24 січня 2018 року, його оглянув начальник медичної частини колонії (див. пункт 11 вище). Після повторного медичного огляду 29 січня 2018 року було повідомлено про деякі зміни в показниках організму заявника, які були неминучими наслідками кількаденного голодування (зокрема, зниження артеріального тиску та рівня цукру, а також деяка незначна втрата ваги). Хоча лікар вважав, що стан здоров’я заявника не вимагає госпіталізації, він дійшов висновку, не надавши достатнього пояснення того, що привело його до такого висновку, що примусове годування заявника було необхідне для порятунку його життя та здоров’я. Ізяславський суд визнав цей висновок достатньою підставою для примусового годування заявника, хоча останній, будучи достатньо придатним для особистої участі в судовому засіданні, стверджував, що серйозного погіршення його здоров’я не було і, що відсутнє обґрунтування його примусового годування з медичної точки зору.
47. Усі ці елементи, а саме відсутність будь-яких пояснень у відповідному медичному висновку про характер і неминучість, особливо з огляду на відносно короткий час, що минув з початку голодування, ризику для життя заявника через продовження голодування, відсутність будь-якої потреби в його госпіталізації та його задовільний стан здоров’я, що дозволяє йому бути присутнім на судовому засіданні – вказують на те, що медична необхідність примусового годування заявника не була переконливо доведена (порівняйте «Nevmerzhitsky», § 96, та «Ciorap», § 81, обидва цитовані вище).
48. … Також Ізяславський суд не прокоментував твердження заявника про відсутність будь-яких законодавчо встановлених процедур примусового годування в Україні. Що стосується апеляційного суду, він просто відхилив аргументи заявника як «безпідставні» та «не заслуговують на увагу» (див. пункти 25 і 26 вище). Зважаючи на це, у Суду виникають сумніви щодо ефективності судового контролю як процесуального захисту від зловживань за обставин цієї справи.
49. Крім того, примусове годування заявника здійснювалося за відсутності будь-яких законодавчих норм щодо процедур, яких слід дотримуватися в таких випадках. Цю прогалину зауважив, зокрема, Омбудсмен, який зазначив, що «будь-який співробітник в’язниці [може] здійснювати… примусове годування на свій розсуд» (див. пункт 28 рішення Суду). Існування такого необмеженого розсуду для персоналу Замкової колонії щодо проведення примусового годування заявника разом із відсутністю будь-яких доказів того, як це насправді відбувалось, є достатніми для Суду, щоб прийняти пояснення заявника про події, відповідно до якого він зазнав надмірного фізичного обмеження та болю (див. пункт 21 вище).
50. Нарешті, Суд зазначає, що, як визнають самі національні органи влади, ув’язнені Замкової колонії роками висували аргументовані скарги на порушення їхніх прав адміністрацією колонії, але марно (див. пункти 8 і 28 вище). За таких обставин голодування, розпочате заявником разом з іншими ув’язненими 22 січня 2018 року, справді можна розглядати як форму протесту, спричинену відсутністю інших способів висловити свої вимоги таким чином, щоби вони були почуті. Початок розслідування, спрямованого на з’ясування справжнього наміру та справжніх причин протесту ув’язнених, а також забезпечення суттєвої відповіді на їхні скарги та вимоги, мало б важливе значення для належного вивчення та управління ситуацією з боку держави (див., mutatis mutandis , «Makharadze і Sikharulidze», § 83, і «Ünsal і Timtik», § 37, обидва цитовані вище). Однак таке розслідування, очевидно, не проводилося, і єдиною реакцією на голодування ув’язнених було їх примусове годування. Таким чином, Суд не може виключити, що, як стверджував заявник, його примусове годування було фактично спрямоване на придушення протестів у Замковій колонії (порівняйте «Ciorap», згадане вище, § 83).
51. У світлі всіх вищезазначених міркувань Суд доходить висновку, що держава не належним чином врегулювала ситуацію, пов’язану з голодуванням заявника, і піддала його жорстокому поводженню на порушення статті 3 Конвенції. Отже, мало місце порушення цього положення.