1) «VOYTSEKHOVSKYY against UKRAINE»

Заява №  41881/18 –  Рішення (комітету) від 26.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/C8wXWoH

#Стаття 6 § 1 Конвенції

#Заяву визнано неприйнятною

Коротко суть справи: У червні 2012 року заявник подав цивільний позов проти Г. та В., вимагаючи визнання заповіту недійсним. Після кількох раундів провадження 7 листопада 2016 року апеляційний суд задовольнив позов заявника та визнав заповіт недійсним. Г. подав касаційну скаргу.

2 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – Касаційний суд) відкрив касаційне провадження.

Касаційний суд зобов’язав надіслати заявникові саму ухвалу, а також касаційну скаргу та запросив заявника надати свій відзив до 23 січня 2017 року.

Згідно з інформаційною запискою Касаційного суду, копію якої Уряд надав Суду, 20 грудня 2016 року Касаційний суд надіслав заявнику рекомендованим листом копії вищезазначеної ухвали від 2 грудня 2016 року та касаційну скаргу відповідача. Уряд надав фотокопію листа-повідомлення, з яким відповідні документи були надіслані заявнику та в якому було зазначено зареєстрований номер кореспонденції.

19 січня 2018 року, у зв’язку зі змінами в процесуальному законодавстві, матеріали справи передано на розгляд до Верховного Суду.

6 березня 2018 року Верховний Суд розглянув справу в порядку скороченого провадження без виклику сторін. Він скасував рішення апеляційного суду від 7 листопада 2016 року у зв’язку з неправильним застосуванням останнім норм матеріального права та відхилив позов заявника. Копію цього рішення було надіслано заявнику рекомендованим листом 16 квітня 2018 року.

Суть скарги: Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що він не був поінформований про касаційне провадження у своїй справі та не мав можливості прокоментувати касаційну скаргу Г., що є порушенням принципу рівності сторін.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

7. Суд зауважує, що згідно з національним законодавством суд мав обов’язок надіслати повідомлення про касаційну скаргу заявникові та запросити його надати відповідь. На відміну від багатьох інших справ, розглянутих Судом, де в матеріалах справи не було доказів того, що відповідна кореспонденція була надіслана заявникам (див., наприклад, «Strizhak v. Ukraine», №72269/01, § 39; «Hudáková and Others v. Slovakia», №23083/05, § 30-32; «Lazarenko and Others v. Ukraine», №70329/12 та 5 інших, § 36 та 43), у цій справі Уряд надав докази того, що Касаційний суд справді надіслав заявнику повідомлення про касаційну скаргу (див. пункт 3 вище).

8. За таких обставин і за відсутності будь-яких коментарів заявника щодо суті зауважень Уряду, Суд вважає встановленим, що Касаційний суд належним чином дотримався вимоги, встановленої національним процесуальним законодавством.

9. У тій мірі, в якій заява заявника до Суду передбачає, що він не отримав кореспонденцію, надіслану йому Касаційним судом, Суд зазначає, що в той час як загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають що судові документи повинні бути належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції не заходить так далеко, щоб зобов’язувати національні органи влади забезпечити ідеально функціонуючу поштову систему (див., наприклад, «Lazarenko and Others», § 37; в контексті статті 8, «Foley v. the United Kingdom», №39197/98).

10. Таким чином, органи влади можуть нести відповідальність лише за ненадсилання відповідних документів заявнику. Простого факту, що заявник міг не отримати кореспонденцію, надіслану йому Касаційним судом, недостатньо для того, щоб закласти аргументовану основу для заяви про те, що права заявника за статтею 6 § 1 Конвенції були порушені.

11. Більше того, Суд зазначає, що заявник не запитав суди про стан провадження у своїй справі протягом більше року після винесення рішення апеляційного суду, незважаючи на високу ймовірність, враховуючи провадження, історії, що відповідач буде оскаржувати рішення, винесене на користь заявника.

12. У зв’язку з цим Суд повторює, що зацікавлена сторона зобов’язана виявляти особливу старанність у захисті своїх інтересів і вживати необхідних заходів, щоб залишатися в курсі подій у провадженні (див., серед інших джерел, «Teuschler v. Germany», № 47636/99, 4 жовтня 2001 р.).

13. З огляду на вищевикладене, Суд приходить до висновку, що в цій справі не було доведено, що держава-відповідач несе відповідальність за те, що заявник не надав свої коментарі щодо апеляції з питань права, поданої Г. З цього випливає, що заява є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 (а) та 4 статті 35 Конвенції.

2) «TSUGEL against Ukraine»

Заява №  14502/18 –  Рішення (комітету) від 26.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/l8wCwCO

#Стаття 6 § 1 Конвенції

#Заяву визнано неприйнятною

Коротко суть справи: 26 квітня 2017 року суд першої інстанції частково задовольнив позов заявника до Хмельницького управління Пенсійного фонду (далі – «відповідач»). Суд наказав провести перерахунок на основі 90 відсотків заробітної плати заявника на посаді судді на момент виходу на пенсію, враховуючи його 25 років суддівської служби, а також врахувати його відпустку. Він також постановив, що з січня 2017 року виплати не повинні були обмежуватися жодною максимальною сумою.

У апеляційній скарзі від 5 травня 2017 року відповідач просив Вінницький апеляційний адміністративний суд скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити заявнику в позові. При цьому він головним чином оскаржував тривалість судової служби заявника та, відповідно, відсоткову ставку заробітної плати, яка мала застосовуватись, а також дати, з яких мав бути застосований перерахунок. Заявник надав свої зауваження на апеляційну скаргу 30 жовтня 2017 року.

14 листопада 2017 року відповідач змінив свою апеляцію, зазначивши, що включення відпускних до бази для розрахунку пенсійного забезпечення заявника суперечило закону та нещодавній практиці національних судів. За словами Уряду, який посилався на інформаційну записку, надіслану їм апеляційним судом у травні 2019 року, поправки від 14 листопада 2017 року не були прийняті до розгляду, а повернулися відповідачу як подані несвоєчасно.

16 листопада 2017 р. апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції не на користь заявника: він виключив відпустку з елементів, які повинні використовуватися як основа для розрахунку дострокової пенсії заявника, встановивши, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права у справі. Врешті вирок суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Це рішення було остаточним, оскільки справа розглядалася в порядку скороченого провадження.

Суть скарги: Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що зміни до апеляції, поданої відповідачем 14 листопада 2017 року, не були надіслані йому для коментарів, у той час як апеляційний суд скасував саме ті частини рішення суду першої інстанції, які були оскаржені відповідачем у спірних поправках.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

8. Суд зазначає, що згідно зі статтею 193 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАСУ), яка діяла на той час, зміни до апеляційної скарги мають бути подані протягом строку, встановленого для подання самої апеляційної скарги. У цій справі поправки були подані відповідачем через шість місяців після закінчення строку і, отже, не могли бути прийняті апеляційним судом. Суд також зазначає, що жодного посилання на поправки від 14 листопада 2017 року не можна знайти у рішенні апеляційного суду, який посилався лише на апеляцію відповідача. За таких обставин Суд готовий прийняти аргумент Уряду про те, що поправки, про які йдеться, не були частиною апеляційного провадження і що, отже, апеляційний суд не був зобов’язаний надсилати їх заявнику. Відповідно, неможливість заявника прокоментувати ці доводи не поставила його в невигідне становище в апеляційному провадженні.

9. У тій мірі, в якій можна розуміти, заявник скаржиться на те, що апеляційний суд незаконно переглянув рішення суду першої інстанції, яке стосувалося відпускних, Суд зазначає, що відповідно до статті 195 КАСУ обсяг перегляду рішення суду першої  інстанції апеляційним судом мало бути визначено в апеляційній скарзі. У апеляційній скарзі відповідач просив скасувати рішення суду першої  інстанції та відмовити заявнику в задоволенні позову в цілому, мотивуючи її переважно питаннями стажу роботи, розміру посадового окладу та дати перерахунку (див. пункт 3 вище). Крім того, стаття 195 КАСУ передбачала, що апеляційний суд може вийти за рамки апеляційної скарги, якщо під час провадження в ньому буде встановлено, що суд першої інстанції допустив помилки, які призвели до неправильного рішення у справі.  Неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, яке було встановлено апеляційним судом у справі заявника, було однією з підстав, перелічених у статті 202 КАСУ для скасування рішення суду першої інстанції та винесення нового рішення апеляційним судом.

10. Зважаючи на це, Суд не вбачає свавілля чи несправедливості в тому, як апеляційний суд розглянув справу та оцінив докази.

11. З цього випливає, що заява є явно необґрунтованою у значенні статті 35 § 3 (a) і має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

3) «BRATUSHKA against Ukraine»

Заява №  67790/13 –  Рішення комітету від 26.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/p8wCFMe

#Стаття 1 Першого Протоколу

#Відсутність порушення

Коротко суть справи: 26 березня 2006 року заявник став депутатом Сумської міської ради.

30 травня 2007 року його було призначено до Постійної комісії з питань архітектури, будівництва, землеустрою, природокористування та екології при Раді (далі – Комісія), яка мала повноваження, серед іншого, проводити попередню експертизу питання передачі, виділення, конфіскації, продажу та вилучення земель. Висновки та рекомендації Комісії надавались на розгляд Ради.

4 червня 2008 року Рада вирішила надати заявнику та його тітці, пані Н., дві земельні ділянки в Сумах для індивідуального будівництва.

30 липня 2008 року заявника було обрано головою комісії.

17 вересня 2008 року він отримав від держави акт власності на свою земельну ділянку.

26 червня 2011 року голова новоствореної комісії Ради з питань запобігання та протидії корупції у сфері земельних операцій звернувся до місцевого прокурора з проханням провести розслідування порушень у роботі очолюваної заявником комісії, яка неодноразово ініціювала розгляд Радою питань щодо виділення земельних ділянок фізичним особам, у тому числі йому самому, в порушення статті 30 Регламенту Ради.

Прокурор подав заперечення (протести) на два висновки Департаменту архітектури та містобудування при Раді (далі – Департамент архітектури), один від 3 липня 2008 року щодо технічної документації, що засвідчує право власності заявника на землю, та інший від 31 березня 2008 року щодо відведення спірної земельної ділянки під індивідуальне будівництво; а також проти висновку державної експертизи Сумського Головного управління Держкомзему.

У результаті всі три документи були скасовані 30 червня 2011 року, 17 і 22 лютого 2012 року відповідно органами, які їх видали.

29 лютого 2012 року місцевий прокурор подав позов проти Ради та заявника, вимагаючи скасування рішення від 4 червня 2008 року та документу про право власності, виданого 17 вересня 2008 року. Він стверджував, посилаючись на висновок від 24 лютого 2012 року, виданий Головним управлінням, що виділення спірної земельної ділянки здійснено з порушенням генерального плану землеустрою м. Суми, оскільки вона частково розташована в межах території, призначеної для будівництва вулиці та житлових будинків. Крім того, Головне управління скасувало свій висновок від 16 травня 2008 року (див. пункт 8 вище).

Рішенням від 24 травня 2013 року суд задовольнив позов, скасував рішення від 4 червня 2008 року та правочин від 17 вересня 2008 року та зобов’язав заявника повернути земельну ділянку місцевій територіальній громаді. Він встановив, що виділення спірної землі було здійснено з порушенням…

Апеляційний суд Сумської області та Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ залишили без змін рішення суду першої інстанції 19 червня та 12 вересня 2013 року відповідно.

Суть скарги: Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу про те, що його позбавили землі без присудження компенсації.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

17. Загальні принципи щодо позбавлення власності були узагальнені у справі «Kryvenkyy v. Ukraine» №43768/07, § 41, 42, 45.

18. Сторони погодилися, що рішення від 24 травня 2013 року (див. пункт 10 вище) становило втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном. Суд розгляне, чи було це втручання законним, чи переслідувало законну мету та чи було пропорційним.

19. Національні суди скасували рішення від 4 червня 2008 року та акт від 17 вересня 2008 року та зобов’язали заявника повернути спірну земельну ділянку, оскільки її виділення було з порушенням генерального плану землеустрою м. Суми. Це міркування не здається довільним. Далі суд розгляне, чи було це пропорційним.

20. Суд нагадує, що в контексті скасування документів про право власності, які були видані помилково, принцип «належного управління» може покласти на органи влади обов’язок діяти негайно, щоб виправити свою помилку, а також вимагати виплати належної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім сумлінним власникам (див. рішення у справі «Rysovskyy v. Ukraine», №29979/04, § 71). Сумлінний власник не повинен нести несприятливі наслідки помилки, скоєної державним органом, без компенсації чи будь-якого іншого виду відшкодування (див. «Тomina and Others v. Russia», №20578/08 та 19 інших, § 39).

21. У цій справі заявник був членом, а потім головою Комісії, органу, який займався питаннями виділення земельних ділянок і чиї висновки та рекомендації були розглянуті Радою (див. пункт 3 вище). Діючи в цій якості, заявник володів необхідними знаннями про порядок, вимоги та документи, необхідні для відведення земельних ділянок. Таким чином, Суд не сумнівається, що заявник знав, що виділення спірної земельної ділянки може викликати питання в майбутньому, і що він міг передбачити майбутнє позбавлення свого права власності. Дійсно, в суді апеляційної інстанції він надав детальну інформацію про структуру генерального плану землеустрою та послався на його текстову частину на підтримку своєї позиції (див. пункт 10 вище). Тому не можна сказати, що він зіткнувся з непропорційним тягарем, коли національні суди дійшли висновку, що виділення спірної земельної ділянки було неправомірним.

22. Крім того, Суд зауважує, що рішення національних судів у цивільній справі були добре обґрунтованими і не були свавільними. Суд повторює, що він має лише обмежені повноваження для розгляду стверджуваних помилок у фактах чи праві, допущених національними судами. Висновок кримінального суду щодо призначення землі (див. пункт 12 вище) не впливає на висновок Суду щодо обґрунтованості рішень цивільних судів, оскільки ці рішення стали остаточними до рішення кримінального суду з цього питання.

23. Отже, Суд вважає, що в матеріалах справи немає жодних доказів порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у цій справі. Таким чином, заява є явно необґрунтованою у значенні статті 35 § 3 (a) і має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

4) «KREYNDLIN AND OTHERS v. RUSSIA»

Заява №  33470/18 –  Рішення  від 31.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/38wVm5d

#Стаття 3 (+ стаття 14) Конвенції

#Непроведення ефективного розслідування нападу на співробітників екологічних громадських організацій з ксенофобських мотивів

#Констатовано порушення

Коротко суть справи: Дев’ять окремих заявників були членами волонтерської групи, організованої організацією-заявником, російським відділенням міжнародної неурядової організації Грінпіс (Sovet Greenpeace), і брали участь у боротьбі з пожежами в Краснодарському краї. Організація Грінпіс є десятим заявником.

У вересні 2016 року організація-заявник повідомила кілька місцевих і регіональних органів влади, що вона відправить групу волонтерів у Краснодарський край для допомоги владі в боротьбі з пожежами та сприянні обізнаності з проблемою. У період з 5 по 13 вересня 2016 року група волонтерів у складі дев’яти індивідуальних заявників розмістилась в Краснодарському краї, повільно пересуваючись по території на кількох маркованих автомобілях. Групу неодноразово перевіряли поліцейські.

7 вересня 2016 року, коли волонтери тимчасово перебували в мисливському будиночку в селі в Краснодарському краї, до них підійшли двоє невідомих, які вимагали покинути це місце та погрожували «негативними наслідками» у разі відмови. Того ж дня директор мисливського будиночку виселив волонтерів з території садиби, посилаючись на прохання «впливових осіб».

8 вересня 2016 року волонтерська група поставила табір в одному із сіл. Кілька невідомих осіб у козацькій воєнізованій формі увійшли до табору та заблокували вхід. Вони проявляли вороже ставлення до заявників, які, за словами відвідувачів, «приїхали з-за кордону», називали волонтерів «американськими агентами» і вимагали від заявників негайно виїхати з Краснодарського краю, який відвідувачі називали «своєю землею». Поліція, викликана заявниками, прибула на місце події та перевірила документи заявників, але не вжила жодних дій щодо осіб у воєнізованій формі. Здавалося, що офіцери та окремі люди знали один одного. Люди деякий час оглядали табір і пішли.

Вночі 9 вересня 2016 року, близько першої години ночі, близько шести невстановлених осіб у масках і спортивному одязі, оснащених кийками, ножами, перцевими балончиками, лампами, вогнепальною зброєю напали на табір волонтерів.

За словами заявників, нападники побили пана Крейндліна, пана Куксіна, пана Аксьонова та пана Ребеченка (першого, другого, сьомого та дев’ятого заявників відповідно) і погрожували іншим п’ятьом із них. Заявники чули звуки, схожі на звуки пострілів чи вибухівки, хрускіт розбитого скла та погрози нападників. Вони злякалися й змушені були ховатися від нападників: пані Косачова та пані Васильєва (третій і четвертий заявники) сховалися у своїх наметах, а пан Строганов (п’ятий заявник) сховався в кущах у воді неподалік. Вони повідомили наступні подробиці нападу.

- За словами першого заявника, троє нападників били його гумовою палицею по голові, грудях і ногах; він, мабуть, на деякий час втратив свідомість.

- За словами другого заявника, коли він спав у машині, він прокинувся від криків і шуму розбитого скла, пострілів і вибухівки; він бачив, як нападники з ножами наближалися до автомобіля; порізали шини та вимагали вийти з машини, погрожуючи пістолетами; нападники завдали йому кілька ударів ногами та вистрілили поруч.

-За словами сьомого заявника, зловмисники розбили лобове скло автомобіля, де він спав, і кинули в машину піротехнічний виріб, ймовірно, пейнтбольну гранату; внаслідок чого отримав струс мозку та на деякий час втратив свідомість. Зловмисники порізали намети та автомобільні шини.

-За словами третього та четвертого заявників, коли зловмисники розрізали намети, де вони ховалися, вони розпилили в намети газ.

-За словами восьмої заявниці, троє чоловіків з кийками увірвалися в будинок, де вона спала, погрожували їй і наказали піти.

Нападники погрожували заявникам і робили ксенофобські зауваження у зв’язку з приналежністю заявників до Грінпіс, яка, за їх словами, була «іноземною» (тобто американською) організацією. Вони посилалися на своє попереднє «попередження» та попередні вимоги, щоб заявники покинули Краснодарський край. Використовуючи нецензурну лексику, нападники сказали їм «повертатись до [їхньої] Америки» та погрожували, що «якщо [заявники] не підуть негайно, вони їх поховають, і ніхто їх ніколи не знайде». Заявники сприйняли ці погрози як реальні. Вони пережили «величезний стрес і страх» перед нападниками, почувалися безпорадними та вразливими. Зловмисники пошкодили або викрали спорядження угруповання: намети, мобільні телефони, автомобільні шини та лобове скло. Вони розмовляли зі специфічним місцевим акцентом, подібним до тих людей, які увійшли до табору напередодні.

Відповідно до висновку судово-медичної експертизи від 12 вересня 2016 року перший заявник мав такі тілесні ушкодження: подряпини, синці та рану обличчя. Також зазначалося, що йому також міг бути зламаний ніс. Заявники стверджували, не посилаючись на медичні документи, що сьомий заявник отримав струс мозку та короткочасну втрату свідомості внаслідок піротехнічного вибуху в автомобілі, а четвертий заявник постраждав від короткочасного гострого ангіоневротичного набряку внаслідок стресу або впливу газу під час нападу.

9 вересня 2016 року Приморсько-Ахтарський райвідділ міліції порушив три кримінальних провадження за фактом нападу: за частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу (далі – КК) («Умисне заподіяння легкої шкоди здоров’ю») щодо тілесних ушкоджень пана Крейндліна, першого заявника; відповідно до статті 119 § 1 КК («Погроза вбивством») щодо пана Куксіна, другого заявника; та за частиною першою статті 158 КК («Крадіжка») щодо викрадення телефону, який належав учаснику волонтерського загону. Виявляється, що після цього провадження фактично зупинилося.

15 листопада 2016 року перший і другий заявники подали клопотання про надання їм процесуального статусу потерпілого та про кваліфікацію дій нападників як «злочини на ґрунті ненависті» (оскільки, як вони стверджували, «ненависть» була мотивом злочину). 2 грудня 2016 року слідчий відхилив клопотання щодо ймовірного мотиву злочину, оскільки будь-який висновок щодо цього можна було зробити лише після встановлення винних осіб та їх допиту.

29 грудня 2016 року провадження у зазначених  трьох справах було зупинено у зв’язку з неможливістю встановлення підозрюваних. 9 січня 2017 року заступник прокурора району скасував ці рішення та постановив відновити розслідування у зв’язку з тим, що слідчі не встановили точну кількість волонтерів, які перебували в таборі під час нападу, не допитали їх та інших свідків, а також привели до кримінальної відповідальності проведення інших слідчих дій.

8 лютого 2017 року першому та другому заявникам було надано статус потерпілих. На прохання адвоката заявників, слідчий долучив до матеріалів справи відеозаписи заявників про подію 8 вересня 2016 року.

6 березня та 20 червня 2017 року розслідування було знову призупинено з тих самих причин, що й зазначені вище.

24 липня 2017 року адвокат заявників звернувся з клопотанням про долучення до матеріалів справи протоколів його допиту п’ятьох заявників щодо обставин нападу, оскільки вони не були офіційно допитані під час слідства. 23 серпня 2017 року клопотання було задоволено.

23 листопада 2017 року адвокат подав інформаційний запит про хід справи.

26 січня 2018 року адвокат отримав відповідь на цей запит у листі від 28 грудня 2017 року. Виявилося, що після 20 червня 2017 року розслідування не було відновлено.

09 вересня 2018 року кримінальне провадження було припинено у зв’язку зі спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вказані злочини.

22 січня 2021 року матеріали слідства знищено у зв’язку із закінченням встановленого законом строку їх зберігання.

Суть скарги: Заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції, взятою окремо та в поєднанні зі статтями 13 і 14 Конвенції, на те, що національні органи влади не захистили дев’ятьох окремих заявників від нападу 9 вересня 2016 року, і що органи влади не провели ефективне розслідування нападу 9 вересня 2016 року, встановивши, зокрема, можливий мотив ненависті з боку нападників. Вони стверджували, що напад був мотивований приналежністю окремих заявників до організації-заявника.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

(і) Поріг тяжкості

52. Для короткого викладу відповідних принципів, що стосуються порогу суворості, див. «Identoba and Others v. Georgia» ( § 65); «Women’s Initiatives Supporting Group and Others v. Georgia», №73204/13 і 74959/13, (§ 59); «Sabalić v. Croatia», №50231/13, §§ 63-66.

53. У цій справі Уряд не заперечував, що 9 вересня 2016 року заявники стали об’єктом агресивної поведінки з боку групи озброєних осіб, які напали на них пізно вночі, спричинили видимі тілесні ушкодження першому заявнику, погрожували та словесно ображали інших заявників. Заявники почули звуки, схожі на звуки пострілів або вибухівки, і побачили пошкодження своїх речей. Інцидент відзначався ксенофобськими словесними погрозами (див. пункт 15 вище). Крім того, відчуття безпорадності заявників, мабуть, посилювалося передбачуваним зв’язком між подіями, що розгорталися, та погрозами, які вони отримували напередодні, а також очевидною відсутністю негайної реакції органів влади на інцидент 8 вересня 2016 року (див. пункт 14 вище). За таких обставин очевидно, що всі окремі заявники дуже серйозно сприйняли загрозу фізичного насильства. У зв’язку з цим Суд повторює, що загроза поведінки, забороненої статтею 3, за умови, що вона є достатньо реальною та негайною, може суперечити цьому положенню…

54. Беручи до уваги загальний контекст нападу, Суд вважає, що таке поводження із заявниками неодмінно повинно було викликати в них почуття страху та незахищеності, які не були сумісні з повагою до їхньої людської гідності і, отже, досягли порогу жорстокості в межах значення статті 3 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Identoba and Others v. Georgia»,  №73235/12, § 65; «Women’s Initiatives Supporting Group and Others v. Georgia», №73204/13 і 74959/13, (cited above, § 59); «Sabalić v. Croatia», №50231/13, §§ 63-66).

(іі) Процесуальні зобов’язання

55. Загальні принципи щодо процесуальних зобов’язань держави, коли вона стикається з випадками насильницьких інцидентів, викликаних підозрою на дискримінаційне ставлення, були підсумовані у згаданих вище справах «Identoba and Others v. Georgia», §§ 66-67, і в згаданих вище справах «Sabalić v. Croatia», §§ 93-98, з подальшими посиланнями в них. Такі процесуальні зобов’язання є подібними у випадках, коли поводження, що суперечить Конвенції, було заподіяно через залучення представників держави, і у випадках, коли насильство вчиняється приватними особами (див. згадане вище рішення у справі Sabalić, § 96).

56. Суд зазначає, що національні органи влади, замість того, щоб розпочати повне розслідування обставин нападу відразу після інциденту, незрозумілим чином звузили рамки розслідування та відкрили кілька окремих справ щодо тілесних ушкоджень, заподіяних першому заявнику та погрози вбивством щодо другого заявника (див. пункт 18 вище). Протягом 2016-2017 років розслідування цих справ кілька разів призупинялося через неможливість встановити зловмисників, а потім було припинено у вересні 2018 року у зв’язку із закінченням строку давності кримінального переслідування (див. пункти 20 , 22 і 27 вище). У зв’язку з цим Суд повторює, що будь-які недоліки в розслідуванні, які підривають його здатність встановити особи відповідальних осіб, призведуть до ризику порушення стандартів ефективного розслідування згідно зі статтею 3 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Lyapin v. Russia», №46956/09, § 126). Суд уже встановлював у ряді справ, коли невиконання державними органами старанності призвело до пропуску строків притягнення до кримінальної відповідальності, а ефективності розслідування було завдано непоправної шкоди, та що мета ефективного захисту від актів жорстокого поводження була не досягнута. (див. «V.K. v. Russia», № 68059/13, § 189, з подальшими посиланнями). Цей висновок є особливо актуальним у цій справі, враховуючи відсутність будь-якого значущого прогресу в розслідуванні до вересня 2018 року та неспроможність органів влади вжити необхідних заходів, таких як, принаймні, допит усіх членів волонтерської групи та інших свідків (див. пункт 20 вище). Крім того, ніщо не свідчить про те, що слідчі робили будь-які справжні спроби встановити нападників, навіть незважаючи на те, що заявники у своїх національних скаргах постійно вказували на зв’язок між інцидентами 8 і 9 вересня 2016 року та надали слідчим відеозаписи подій 8 вересня 2016 року. Однак відповідні записи були додані до матеріалів слідства лише через п’ять місяців після подій (див. пункт 21 вище) і, очевидно, не ініціювали жодних подальших слідчих дій або іншим чином не отримали жодної внутрішньої оцінки. Це недотримання очевидної лінії розслідування підірвало здатність слідства встановити обставини справи та винних, не кажучи вже про мотиви нападників.

57. Лише через чотири з половиною роки після інциденту, у березні 2021 року, слідчі органи розпочали повне розслідування всього нападу 9 вересня 2016 року (див. пункт 29 вище). Уряд не надав жодної інформації щодо ходу розслідування та його результатів ані Суду, ані заявникам. У будь-якому випадку, з огляду на значний проміжок часу, Суд не переконаний, що ці провадження зможуть належним чином усунути недоліки попередніх раундів розслідування, особливо в світлі доводів Уряду про те, що матеріали первинного розслідування було знищено (див. пункт 28 вище), і, відповідно, відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання заявниками національних засобів правового захисту щодо цього нового раунду провадження перед російськими органами влади.

58. Далі Суд повторює, що під час розслідування насильницьких інцидентів державні органи мають додатковий обов’язок вживати всіх розумних заходів для викриття будь-якого упередження, оскільки злочини, вмотивовані упередженням, не можуть розглядатися нарівні зі звичайними справами, які не мають такого підтексту (див., наскільки це стосується, «Identoba», згадане вище, § 77, і «Sabalić», згадане вище, §§ 94-95; далі, в контексті нездатності розслідувати політичні мотиви насильства, «Virabyan v. Armenia», №40094/05, § 218, 220). Суд бере до уваги загальний контекст нападу, який не заперечується Урядом, який відзначається ворожими та образливими висловлюваннями з боку нападників, а також образливим написом, залишеним ними на паркані (див. пункт 16 вище ). Одразу після того, як стався фізичний напад на заявників, національні органи влади зіткнулися з ознаками prima facie насильства, мотивованим або викликаними належністю заявників до іншої нації чи ідеології (див. пункти 14 і 16 вище), і заявники докладали постійних зусиль, щоб довести такі твердження до відома національних органів влади (див. пункти 19 і 26 вище). Дійсно, вони чітко згадали ксенофобські образи у своїх скаргах до органів влади та надали відповідні подробиці використаних образ; посилався на табличку на паркані як на доказ мотиву ненависті нападників; протягом усього провадження скаржився на небажання слідчих взяти до уваги цей елемент; і подав цю скаргу до національних судів. Однак слідчі органи неодноразово відхиляли твердження заявників у спрощеному порядку, не розглядаючи належним чином їхні скарги з цього приводу, заявляючи, що будь-які мотиви упередження могли бути встановлені лише після встановлення винних осіб, і національні суди не виправили цей недолік (див. пункти 19 і 26 вище). Таким чином, усвідомлюючи, що напад міг бути вмотивований ненавистю до заявників – очевидно, нападники вважали їх належними або пов’язаними з особами іншої національності чи ідеології – органи влади дозволили розслідуванню тривати багато років, не приймаючи відповідних заходів та дії з метою виявлення або судового переслідування винних,  не кажучи вже про встановлення передбачуваного мотиву упередження.

59. Таким чином, на думку Суду, органи влади не виконали свій обов’язок згідно зі статтею 3 у поєднанні зі статтею 14 щодо вжиття всіх розумних заходів для розслідування того, чи мотив ненависті міг відіграти роль у нападі на заявників. Як наслідок, не можна сказати, що кримінальне провадження у цій справі дало адекватну відповідь на ймовірно вмотивований ненавистю акт насильства проти заявників, мало достатній стримуючий вплив на відповідних осіб або було здатним забезпечення ефективного запобігання таким діям у майбутньому.

60. Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту (див. згадане вище рішення у справі «Denis Vasilyev», цитована вище, § 104, and «S.T. and Y.B. v. Russia», цитоване вище, § 75) і доходить висновку, що в цій справі було порушенням статті 3 у її процесуальному аспекті, що розглядається разом зі статтею 14 Конвенції. З огляду на вищевикладене, немає потреби окремо розглядати аргументи заявників щодо стверджуваної недостатності внутрішньої правової бази (див., наскільки це стосується, «Sabalić», згадане вище, § 103).

61. Крім того, заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції, взятою окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що, незважаючи на те, що їх негайно повідомили про інцидент 8 вересня 2016 року, національні органи влади залишалися пасивними та не змогли визначити «відвідувачів» та захистити заявників від нападу 9 вересня 2016 року.

62. Беручи до уваги свої висновки в пунктах 56 - 60 вище та враховуючи, зокрема, що питання про стверджуване невстановлення учасників епізоду 8 вересня 2016 року частково збігається зі скаргою про неефективне розслідування подальшого нападу на заявників, Суд не вважає за необхідне вирішувати, чи до інциденту органи влади повинні були знати про реальну та неминучу небезпеку для заявників Відповідно, він вважає, що немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті цих скарг (див., mutatis mutandis, «Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania», №47848/08, § 156).