1) «TULEYA v. POLAND»

Заява № 21181/19 і 51751/20  –  Рішення від 06.07.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-225672  

#Стаття  6 § 1 Конвенції (кримінальний аспект)

#Стаття 8 і 10 Конвенції

#Дисциплінарна відповідальність судді

#Зняття суддівського імунітету

#Право судді висловитись щодо реформ системи правосуддя

#констатовано порушення ст. 6, 8, 10 Конвенції

Коротко суть справи:  

І. Бекграунд справи

Більш широкий внутрішній контекст цієї справи було викладено в рішеннях Суду у справі «Reczkowicz v. Poland», № 43447/19, §§ 4-53, 22 липня 2021 р. і «Grzęda v. Poland», № 43572/18, §§ 14-28, 15 березня 2022 р.).

Заявник призначений суддею в Польщі в 1996 р. Із 2010 працює суддею кримінальної палати Варшавського окружного суду. Заявник був головуючим у низці резонансних справ, які широко висвітлювались у ЗМІ. Заявник є добре відомий юридичні громадськості, а справи під його головуванням неодноразово коментувались представниками влади. Окрім того, заявник є членом асоціації Польських судів.

Проти заявника як судді було порушено 5 дисциплінарних проваджень: переважно вони стосувались його виступів на телебаченні та його коментарів щодо справ.

У подальшому, заявника було викликано до дисциплінарного органу для допиту як свідка у звʼязку із двома іншими дисциплінарними порушеннями інших суддів (як було зазначено у повістці). По суті, заявника було допитано щодо його дисциплінарних проваджень. Із цього приводу, заявник подав скаргу до дисциплінарного офіцера, що його по суті допитали як свідку в його ж провадженні, де він би мав право на відмову від дачі свідчень. Зазначена скарга заявника була не результативною.

За підсумком щодо заявника не було висунуто дисциплінарних звинувачень, проте відповідно до його заяв, Заявник стверджував, що в результаті попередніх розслідувань щодо нього було опубліковано або випущено багато матеріалів образливого чи дискредитуючого характеру на державному телебаченні, друкованих ЗМІ чи на інтернет-порталах.

ІІ. Обставини.

31 серпня та 4 вересня 2018 року Регіональний суд Лодзі (суддя Е. М.) та Регіональний суд Варшави (нинішній заявник) звернулися відповідно з двома запитами до Суду Євро Союзу щодо винесення попереднього рішення у справах, які перебувають на розгляді цих судів.

У своєму рішенні від 26 березня 2020 року Суд ЄС визнав обидва клопотання неприйнятними. Суд встановив, що вони не стосуються тлумачення права ЄС, яке відповідає об’єктивній потребі вирішення спорів, які розглядаються судами, а мають загальний характер.

18 грудня 2018 р. заявник як суддя розглядав справу за участі прокуратури, що стосувалась протестних акцій польської опозиції у сеймі, зокрема щодо блокування трибуни. На засіданні були присутні представники преси, які просили дозволу суду проводити трансляцію засідання. Заявнику проконсультувавшись із депутатами сейму та прокуратурою задовольнив клопотання ЗМІ і дозволив відкритий судовий розгляд за участю і фіксацією преси.

Варшавський окружний суд (заявник) вирішив задовольнити проміжну апеляцію та зобов’язав прокурора продовжити розслідування стверджуваних порушень під час голосування за Закон про бюджет, яке відбулося в Колонній залі. Заявник усно виклав основні мотиви рішення. При цьому він процитував свідчення свідків на слідстві та зазначив, що окремі депутати з парламентської більшості могли скоїти правопорушення у вигляді неправдивих свідчень.

18 грудня 2017 року портал wpolityce.pl опублікував інтерв’ю з пані К. Павлович , депутатом від більшості та членом нового НКЮ, яка зараз є суддею Конституційного суду (див. пункт 206 нижче), у якому вона прокоментувала рішення заявника від 18 грудня 2017 року. Вона, зокрема , зазначила :

«Суддя Тулея є надзвичайно образливим суддею, і я сподіваюся, що він буде першою особою, щодо якої буде порушено справу в новій Дисциплінарній палаті за упередженість і політичну мотивацію у винесенні рішення».

26 квітня 2018 року обласна прокуратура Варшави знову припинила розслідування.

10 січня 2018 року Державна прокуратура порушила розслідування щодо можливого несанкціонованого розголошення заявником інформації з досудового провадження шляхом дозволу ЗМІ на запис засідання 18 грудня 2017 року.

У подальшому, прокуратура звернулась до дисциплінарної палати Верховного Суду із клопотанням про винесення постанови про притягнення заявника до кримінальної відповідальності.

9 червня 2020 року Дисциплінарна палата, засідаючи як суд першої інстанції в складі одного судді (суддя Я. Вигода), ухвалила постанову ( uchwała ), якою відхилила заяву прокурора (№ I DO 8/20). Він встановив, що не було обґрунтованої підозри щодо вчинення заявником кримінального правопорушення, яке розглядається.

Дисциплінарна палата дійшла висновку, що розголошення матеріалів слідства у відкритому судовому засіданні щодо розгляду тимчасової скарги на припинення розслідування не могло бути кваліфіковано як правопорушення, передбачене статтею 241 КК, оскільки воно мало місце. під час судового провадження та розголошення інформації було здійснено уповноваженим органом.

18 листопада 2020 року Дисциплінарна палата, засідаючи як суд другої інстанції, у складі трьох суддів ухвалила змінити рішення першої інстанції та зняла із заявника імунітет і дозволила притягнути його до кримінальної відповідальності за обвинуваченням за статтею 241 § 1 КК. Звинувачення проти заявника полягало в тому, що він як голова одноособової колегії Варшавського окружного суду під час засідання 18 грудня 2017 року, усно обґрунтовуючи рішення, оприлюднив без дозволу – через ЗМІ – інформацію з розслідування, яке проводить варшавська обласна прокуратура.

44 . Крім того, Дисциплінарна палата вирішила відповідно до статей 129(2) і (3) Закону 2001 року тимчасово відсторонити заявника від виконання обов’язків судді та зменшити його зарплату на 25% на час відсторонення.

У подальшому, прокуратура ще раз зверталась до Дисциплінарної палати для надання дозволу на арешт заявника для його допиту, проте їм було відмовлено. Палата констатувала неявку заявника до прокуратури для предʼявлення обвинувачення тричі, проте відмовила прокуратурі із інших підстав. Прокуратурою було подано апеляційну скаргу для розгляду колегією із 3 суддів. Заявником було подано відвід 2 суддям, оскільки вони були призначені за старою процедурою та старої редакції законодавства.

Кримінальне провадження щодо заявника триває.

Окрім того, заявником було подано позов проти суду де він працював із позовними вимогами, щодо продовження здійснення ним судочинства, який зрештою було задоволено.

Суть скарги:  Заявник стверджував, що пункт 1 статті 6 за її кримінальною частиною був застосовний до його справи, оскільки попереднє провадження в Дисциплінарній палаті щодо зняття недоторканності із судді мало характер, пов’язаний з репресіями.

Заявник скаржився, що його право на повагу до його приватного життя було порушено внаслідок різноманітних попередніх розслідувань, ініційованих дисциплінарним інспектором, і постанови Дисциплінарної палати від 18 листопада 2020 року про зняття з нього недоторканності та відсторонення від виконання обов’язків судді. Він посилався на статтю 8 Конвенції,

 Окремі висновки ЄСПЛ:

1. Щодо можливості застосування кримінального аспекту статті 6 § 1 до провадження щодо імунітету судді

(i) Загальні принципи

277. Захист, передбачений статтею 6, поширюється на особу, яка є обвинуваченою у кримінальному провадженні, у значенні цього терміну що є автономним в Конвенції. «Кримінальне обвинувачення» існує з моменту, коли особа офіційно повідомлена компетентним органом про звинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення, або з моменту, коли на її становище суттєво вплинули дії, вжиті владою як внаслідок підозри проти нього…

278. Так, наприклад, особа, заарештована за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (див., серед інших джерел, «Heaney and McGuinness v. Ireland», № 34720/97, § 42, та «Brusco v. France», № 1466/07, §§ 47  50, 14 жовтня 2010 року), підозрюваного допитували щодо його причетності до дій, що становлять кримінальний злочин (див. «Aleksandr Zaichenko v. Russia», №39660/02, § 41‑43; «Yankov and Others v. Bulgaria», № 4570/05, § 23, «Ibrahim and Others v. the United Kingdom», №50541/08 and 3 others, § 296,  13 вересня 2016 р.) та особі, якій було пред’явлено офіційне звинувачення згідно з процедурою, встановленою національним законодавством, у вчиненні кримінального правопорушення (див., серед багатьох інших джерел, «Pélissier and Sassi v. France», № 25444/94, § 66, всі зазначені випади можуть бути розглянуті як «кримінальне обвинувачення» і вимагати захисту статті 6 Конвенції. Саме фактичне настання першої з вищезазначених подій, незалежно від їх хронологічного порядку, викликає застосування статті 6 у її кримінальному аспекті (див. згадане вище рішення у справі Simeonovi» , § 111).

279. Концепція «кримінального обвинувачення» в статті 6 § 1 є автономною (див. «Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal», № 55391/13 та 2 інших, § 122, 6 листопада 2018 р.). Установлена прецедентна практика Суду встановлює три критерії, широко відомі як «критерії Енгеля», які слід враховувати при визначенні наявності чи відсутності «кримінального обвинувачення» (див. «Engel and Others v. the Netherlands», 8 червня 1976 р., § 82, № 22, і «Gestur Jónsson and Ragnar Halldór Hall v. Iceland», № 68273/14 і 68271/14, § 75, 22 грудня 2020 р.). Перший із цих критеріїв — це юридична класифікація правопорушення згідно з національним законодавством, другий — сам характер правопорушення, а третій — ступінь суворості покарання, яке ризикує отримати відповідна особа. Другий і третій критерії є альтернативними, а не обов’язково сукупними. Однак це не виключає кумулятивного підходу, коли окремий аналіз кожного критерію не дає можливості дійти чіткого висновку щодо наявності кримінального обвинувачення… Той факт, що правопорушення не карається позбавленням волі, сам по собі не є вирішальним для цілей застосовності кримінального аспекту статті 6 Конвенції, оскільки, як неодноразово зазначав Суд, відносна недостатня тяжкість злочину покарання не може позбавити правопорушення його внутрішньо кримінального характеру…

(ii) Застосування вищезазначених принципів у конкретних обставинах цієї справи

280.  По-перше, Суд зазначає, що згідно з польським законодавством судовий імунітет має давню традицію та розглядається як одна з гарантій незалежності судової влади (див. пункти 145-147 та 153 вище). Відповідно до статті 181 Конституції Польщі суддя не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або позбавлений волі без попередньої згоди компетентного суду (див. пункт 143 вище), таким чином встановлюючи так званий формальний імунітет судді та водночас, суддя наділяється конституційним правом на доступ до суду для розгляду питання про зняття недоторканності в судовому провадженні. Це положення не виключає кримінальної відповідальності суддів, але передбачає, що притягнення судді до кримінальної відповідальності з метою встановлення його або її кримінальної відповідальності можливе лише тоді, коли прокурор отримав на це дозвіл суду…

281. Щодо суддів звичайного суду, процедура позбавлення суддівської недоторканності («провадження щодо імунітету») регулюється Законом 2001 року, зокрема його статтею 80. Дисциплінарний суд надає дозвіл на притягнення судді до кримінальної відповідальності, «якщо є достатньо обґрунтована підозра» про те, що суддя вчинив передбачуване правопорушення... Ця ж умова має бути виконана для того, щоб суд дав дозвіл на арешт або затримання судді.

282. Питання, яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи застосовувалася стаття 6 § 1 Конвенції в її кримінальному аспекті до провадження щодо зняття імунітету заявника. Тому до завдань Суду не входить вирішувати, чи застосовується стаття 6 Конвенції до процедур зняття імунітету загалом, оскільки його оцінка обмежується конкретними обставинами справи, яку він розглядає….

283.  У цій справі прокурор клопотав про встановлення кримінальної відповідальності заявника за допущення засобів масової інформації до запису судового засідання 17 грудня 2017 року та за оприлюднення – під час усного обґрунтування свого рішення – інформації слідства без згода прокурора. На думку прокурора, дія заявника склала злочин, передбачений частиною 1 статті 231 (невиконання службових обов’язків або зловживання владою) у поєднанні з частиною 2 статті 266 (розголошення публічною посадовою особою інформації, отриманої у зв’язку з виконанням службових обов'язків) та частини першої статті 241 КК (несанкціоноване розголошення відомостей досудового провадження) (див. пункт 34 вище). Дисциплінарна палата у своїй постанові першої інстанції від 9 червня 2020 року відхилила клопотання прокурора, встановивши відсутність обґрунтованої підозри у вчиненні заявником зазначеного правопорушення (див. пункт 36 вище). Дисциплінарна палата у своїй постанові другої інстанції від 18 листопада 2020 року частково задовольнила клопотання прокурора та позбавила заявника імунітету від кримінального переслідування щодо обвинувачення за статтею 241 § 1 КК (див. пункт 43 вище). Він встановив, що існувала обґрунтована підозра, що заявник, усно пояснюючи своє рішення під час засідання 17 грудня 2017 року, без дозволу оприлюднив інформацію з розслідування, проведеного Варшавською регіональною прокуратурою щодо «голосування в Колонній залі». У зв’язку з цим Дисциплінарна палата послалася на оприлюднення численних уривків із показань свідків, даних прокурору (див. пункт 47 вище).

284. Щодо першого критерію – правової кваліфікації правопорушення за національним законодавством, Суд зазначає, що правопорушення, щодо якого прокурор клопотав про встановлення відповідальності заявника, а саме несанкціоноване розголошення інформації досудового провадження, визначене ст. 241 § 1 КК явно є кримінальним злочином відповідно до національного законодавства….

290. Суд надає значної ваги висновкам вищих національних судів, зокрема їхній думці, що вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції застосовуються до проваджень щодо імунітету. Вони також визнали, що у провадженнях щодо імунітету, незважаючи на їх проміжний характер, відповідній особі повинні бути надані належні процесуальні гарантії…

294. Щодо другого критерію – самого характеру правопорушення – Суд зауважує, що пункт 1 статті 241 КК був спрямований на громадськість загалом, а не на конкретну категорію осіб. Таким чином, обвинувачення проти заявника мало кримінальний характер.

295. Що стосується третього критерію, Суд зазначає, що злочин, зазначений у статті 241 § 1 КК, карався штрафом, обмеженням волі або позбавленням волі на строк до двох років, таким чином вказуючи на серйозність покарання.

296. Суд також зазначає, що відповідно до статті 80(2c) Закону 2001 року дисциплінарний суд, який скасовує недоторканність, повинен визначити, чи існувала «достатньо обґрунтована підозра» про те, що суддя вчинив правопорушення. Таке визначення передбачає фактичну та юридичну оцінку наявності необхідного рівня підозри. У цій справі ця оцінка була проведена у двох постановах Дисциплінарної палати від 9 червня та 18 листопада 2020 року, а згодом – у контексті заяви про дозвіл на арешт заявника – у рішеннях Дисциплінарної палати від 22 квітня 2021 р. та Палати професійної відповідальності від 29 листопада 2022 р. Це свідчить про те, що питання було піддано ретельній перевірці.

297. Крім того, Суд зазначає, що постанова Дисциплінарної палати від 18 листопада 2020 року про зняття із заявника імунітету щодо обвинувачення за статтею 241 § 1 КК мала важливе значення для його правової позиції щодо можливої кримінальної відповідальності. У своїй постанові Дисциплінарна палата не лише встановила наявність а й зробили висновок, що «підозра достатньо обґрунтована», що заявник вчинив правопорушення, яке розглядається, що і відкрило шлях для порушення кримінальної справи проти нього, а також зробила розширене тлумачення складових елементів цього злочину, тлумачення, яке могло вплинути майбутнє заявника на посаді судді…

298. Крім того, Суд нагадує, що, як зазначалося вище, згідно з Верховним Судом, умова зняття недоторканності була подібною до тієї, що передбачена частиною 1 статті 313 КПК (див. пункт 191 вище) для прийняття рішення щодо пред’явлення обвинувачення. (див. пункти 161-163 вище). Зважаючи на це, позиція заявника у провадженні щодо імунітету була аналогічною положенню підозрюваного у кримінальному провадженні, проти якого мало бути висунуто обвинувачення.

300. З огляду на вищевикладене та особливості провадження щодо імунітету у цій справі, Суд визнає, що пункт 1 статті 6 Конвенції в його кримінальному аспекті застосовний до цього провадження.

2. Щодо порушення §1 ст. 6 Конвенції

333. У цій справі стверджуване порушення права на «суд, встановлений законом» стосується Дисциплінарної палати Верховного Суду, яка вирішила зняти імунітет із заявника. Заявник стверджував, що судді цієї Палати були призначені Президентом Республіки за рекомендацією нової Вищої Ради Юстиції (ВРЮ), що є явним порушенням національного законодавства в розумінні, прийнятому в прецедентній практиці Суду.

334. У справі «Reczkowicz» (цитовано вище) Суд раніше досліджував, чи той факт, що справу заявниці розглядала Дисциплінарна палата Верховного Суду, призвів до порушення її права на «суд, встановлений законом», у світлі трискладового тесту, сформульованого в «Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland», №26374/18, § 243).

335. Що стосується першого етапу перевірки, Суд визнав встановленим у справі Reczkowicz, що мало місце явне порушення національного законодавства для цілей першого етапу перевірки у справі Ástráðsson, оскільки процес призначення суддів до Дисциплінарної палати був за своєю суттю неповноцінним через участь ВРЮ як органу, якому бракувало незалежності від законодавчої та виконавчої влади. Роблячи такий висновок, Суд взяв до уваги всі відповідні міркування, зокрема переконливі та вагомі аргументи Верховного Суду в його рішенні від 5 грудня 2019 року (№ III PO 7/18)…, зокрема, що процедура призначення суддів до Дисциплінарної палати суперечить закону – висновки, зроблені після ретельної оцінки відповідного польського законодавства з точки зору основоположних стандартів Конвенції та законодавства ЄС, а також із застосуванням вказівок і прецедентного  права Суду ЄС (див. Reczkowicz, цитоване вище, §§ 227-265).

336. У зв’язку з цим, з низки причин, викладених у рішенні, Суд не був переконаний, що рішення Конституційного Суду від 20 квітня 2020 року (№ U 2/20), на яке посилається Уряд, позбавило значення рішення Верховного Суду або створило наслідки для цілей рішення цього Суду щодо того, чи мало місце «явне порушення національного законодавства» з точки зору статті 6 § 1 (там само, §§ 258 263  ).

337. Що стосується другого етапу перевірки , Суд встановив у справі Reczkowicz, що на підставі Закону про внесення змін від 2017 року, який позбавив судову владу права права обирати суддів до складу ВРЮ– права, яке було надано попереднім законодавством і визнано за міжнародними стандартами –  таким чином, законодавча та виконавча влада досягли вирішального впливу на склад ВРЮ. Закон практично ліквідував не лише попередню представницьку систему, але й гарантії незалежності судової влада в цьому відношенні (там само, § 274).

338. Далі Суд дійшов висновку, що встановлене ним порушення національного законодавства, яке випливає з недотримання принципу поділу влади та незалежності судової влади, за своєю суттю завдає шкоди оскаржуваній процедурі призначення, оскільки внаслідок цього порушення, рекомендація кандидатів для призначення суддів до Дисциплінарної палати для призначення Президентом Польщі – було довірено ВРЮ, органу, який не мав достатніх гарантій незалежності від законодавчої та виконавчої влади. Процедура призначення суддів, яка виявила неправомірний вплив законодавчої та виконавчої влади на призначення суддів, сама по собі несумісна з пунктом 1 статті 6 Конвенції і як така становила фундаментальне порушення, що негативно вплинуло на весь процес і поставило під загрозу легітимність суду… (там само, §§ 266-276).

339. Що стосується третього етапу перевірки , Суд встановив, що відповідно до польського законодавства не було процедури, за якою заявник міг би оскаржити стверджувані недоліки в процесі призначення суддів до Дисциплінарної палати Верховного суду (там само, §§ 278 -279).

340. На завершення Суд встановив у справі Reczkowicz, що мало місце явне порушення національного законодавства, яке негативно вплинуло на основні правила процедури призначення суддів до Дисциплінарної палати Верховного Суду, оскільки це призначення було здійснено за рекомендацією ВРЮ, створеного відповідно до Закону про внесення змін 2017 року, органу, який більше не є мав достатніх гарантії незалежності від законодавчої чи виконавчої влади. Порушення в процесі призначення поставили під загрозу легітимність Дисциплінарної палати до такої міри, що, дотримуючись суттєво неповноцінної процедури призначення суддів, їй не вистачало і продовжує не вистачати атрибутів «трибуналу», які можна вважати «законними» для цілей статті 6 § 1. Таким чином, була порушена сама суть права, про яке йдеться (там само, § 280).

341. Беручи до уваги свою загальну оцінку за триетапним тестом, Суд постановив у справі Reczkowicz, що Дисциплінарна палата Верховного Суду не була «судом, встановленим законом», і визнав порушення статті 6 § 1 Конвенції в цьому відношенні. (там само, §§ 281-282)…

343. Загалом і з тих самих причин, що й у справі Reczkowicz і Juszczyszyn, Суд дійшов висновку, що Дисциплінарна палата Верховного Суду, яка розглядала справу заявника, не була «судом, встановленим законом».

344. Зробивши такий висновок, Суд також стверджує, що на питання, чи скомпрометували ці порушення також незалежність і неупередженість того самого суду, вже надано ствердну відповідь і воно не потребує подальшого розгляду (див. Reczkowicz, § 284; і Juszczyszyn , § 215). див. також Advance Pharma sp. z oo , § 353, усі цитовані вище).

345. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на незалежний і безсторонній суд, встановлений законом.

3. Щодо порушення статті 8 Конвенції

(b) Застосування загальних принципів до цієї справи

(i) Щодо попереднього слідства за запитом на попереднє рішення

434. Як зазначалося вище, заступник дисциплінарного офіцера ініціював попереднє розслідування щодо запиту про винесення попереднього рішення до Суду ЄС, поданого заявником 4 вересня 2018 року у кримінальній справі, вважаючи, що запит було подано всупереч закону. Розслідування було припинено у невстановлену дату без інформування заявника про цей факт, і проти нього не було висунуто дисциплінарного звинувачення.

435. Суд зазначає, що з точки зору закону, попереднє розслідування було розпочато на підставі статті 114(1) Закону 2001 року. Проте він вважає, що найбільш відповідним питанням щодо законності цього заходу є його сумісність із законодавством ЄС. У зв’язку з цим він зазначає, що клопотання заявника про винесення попереднього рішення було розглянуто разом із клопотанням, поданим Лодзьким регіональним судом у рішенні Суду ЄС від 26 березня 2020 року (Miasto Łowicz and Prokurator Generalny, C 558/18 і C-563/18). Суд ЄС постановив, що не було очевидно, що існує сполучний фактор між положенням права ЄС, якого стосувались попередні запити, та суперечками в основному провадженні, і оголосив обидва запити неприйнятними. У той же час, посилаючись на статтю 267 Договору про функціонування ЄС (ДФЄС), яка надала національним судам найширші дискреційні повноваження щодо передачі справ до Суду ЄС, якщо вони вважали, що справа, яка розглядається ними, викликає питання щодо тлумачення положень законодавства ЄС … Далі він дійшов висновку, що навіть проста перспектива стати суб’єктом дисциплінарного провадження внаслідок такого звернення до Суду ЄС може підірвати ефективне використання відповідними національними суддями наданого їм дискреційного права. Суд ЄС підкреслив, що для цих суддів відсутність дисциплінарних проваджень або заходів за те, що вони користувалися таким дискреційним повноваженням подати справу на розгляд суду, що входило виключно до їхньої юрисдикції, також становило гарантію, яка є важливою для незалежності суддів.

436. Суд також посилається на важливі висновки, зроблені Судом ЄС у його рішенні від 15 липня 2021 року у справі Commission v. Poland (Дисциплінарний режим для суддів) (C-791/19, EU:C:2021:596), в якому він постановив, inter alia, що Польща не виконала своїх зобов’язань згідно з другим і третім абзацами статті 267 ДФЄС, дозволивши обмежити право судів і трибуналів подавати запити на попереднє рішення до Суду ЄС можливістю ініціювання дисциплінарного провадження... Суд ЄС постановив, що суворе дотримання зобов’язань держав-членів, що випливають із статті 267 ДФЄС, вимагається від усіх державних органів і, зокрема, щодо дисциплінарного інспектора, який відповідає за проведення дисциплінарних проваджень, які можуть бути порушені проти суддів. Далі він встановив, що сам факт проведення попереднього розслідування дисциплінарним інспектором, як зазначено вище, міг підірвати незалежність суддів, які були предметом цих розслідувань. Суд надає значної ваги цим висновкам Суду ЄС.

437. У зв’язку з цим Суд вважає несуттєвим те, що дисциплінарний інспектор припинив попереднє розслідування у справі заявника та не пред’явив проти нього дисциплінарного звинувачення. Суть справи полягала в тому, що щодо заявника проводилося розслідування у зв’язку з поданням запиту про винесення попереднього рішення до Суду ЄС, яке є судовим рішенням. На думку Суду, накладення або погроза накладення дисциплінарної відповідальності у зв’язку з ухваленням судового рішення слід розглядати як винятковий захід щодо якого має здійснюватись обмежувальне тлумачення з урахуванням принципу незалежності суддів (див., mutatis mutandis, «Oleksandr Volkov», згадане вище , § 180 ).

438. З огляду на вищевикладене, Суд не може не погодитися з висновком Суду ЄС про те, що втручання у формі попереднього розслідування в запит на попереднє рішення суперечило статті 267 ДФЄС з причин, викладених вище. Цей висновок еквівалентний висновку про те, що стаття 114(1) Закону 2001 року, застосована до справи заявника, була несумісною зі статтею 267 ДФЄС… З цього випливає, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя в цій частині не було «відповідно до закону» у значенні статті 8 Конвенції.

(ii) Щодо постанови Дисциплінарної палати від 18.11.2020р

(α) Дотримання внутрішнього законодавства та верховенства права

439. З точки зору закону, Суд зауважує, що рішення про зняття імунітету заявника ґрунтувалося на статті 80(2c) Закону 2001 року, а його призупинення – на підставі статті 129(2) і (3) того ж діяти. однак, незважаючи на те, що оскаржуване втручання мало підставу в законі, виникає питання, чи було воно законним для цілей Конвенції, зокрема, чи була відповідна правова база передбачуваною при її застосуванні та сумісною з верховенством права.

440. Суд зазначає , що відповідно до статті 181 Конституції Польщі суддя не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності без попередньої згоди суду, тоді як відповідно до частини 2 статті 180 Конституції відсторонення судді з посади може бути наслідком лише рішення суду. Суд раніше встановив у справі «Reczkowicz» (цитована вище), що Дисциплінарна палата Верховного Суду не задовольнила вимоги «незалежного та безстороннього суду, встановленого законом», як це передбачено статтею 6 § 1 Конвенції. Слід також повторити, що в цьому контексті Суд постановив, що порушення в процесі призначення поставили під загрозу легітимність Дисциплінарної палати в тій мірі, що, дотримуючись неповноцінної процедури призначення суддів, їй не вистачало і продовжує не вистачати атрибутів «трибуналу», який є «законним» (див. Reczkowicz, цитоване вище, § 280 ).

441. Суд також зазначає, що в рішенні Суду ЄС від 15 липня 2021 року у справі Commission v. Poland (Дисциплінарний режим для суддів) (C-791/19, EU:C:2021:596) постановлено, що Польща не виконала своїх зобов’язань за статтею 19.(1) Договору про ЄС, зокрема, через «нездатність гарантувати незалежність і неупередженість Дисциплінарної палати Верховного Суду» (див. пункти 229-231 вище). Крім того, Верховний суд у своїй роз’яснювальній постанові від 23 січня 2020 року встановив, що Дисциплінарна палата «структурно не відповідала критеріям незалежного суду за значенням статті 47 Хартії та статті 45 § 1 Конституції. Республіки Польща та пункт 1 статті 6 [Конвенції]» (див. пункти 199-200 вище).

442. З огляду на вищевикладене та з огляду на свої вищезазначені міркування згідно зі статтею 6 § 1 (див. пункти 333-345 вище), Суд визнає, що рішення про притягнення заявника до кримінальної відповідальності та його тимчасове відсторонення було прийнято органом, який не може вважатися «судом» для цілей Конвенції, незважаючи на чіткі вимоги статті 181 і статті 180 § 2 Конституції Польщі про те, що рішення такого роду повинні виноситись судом (див. пункт 143 вище).

443. Таким чином, оскаржуване втручання не можна вважати законним з точки зору статті 8 Конвенції, оскільки воно не ґрунтується на «законі», який надає заявнику належні гарантії проти свавілля (див. пункт 432 вище). Цей висновок сам по собі був би достатнім для Суду, щоб встановити, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя не було «відповідно до закону» у значенні статті 8 Конвенції.

444. Тим не менш , Суд вважає за доцільне продовжити розгляд скарги та встановити, чи були дотримані вимоги «якості закону».

(β) Дотримання вимог «якості закону».

445. Суд проаналізує, чи міг заявник передбачити, що Дисциплінарна палата розцінить усне обґрунтування його рішення від 18 грудня 2017 року як таке, що тягне за собою обґрунтовану підозру у вчиненні правопорушення за статтею 241 § 1 КК. На думку Уряду, постанова Дисциплінарної палати від 18 листопада 2020 року була законною, оскільки Закон 2001 року передбачав зняття недоторканності з судді, якщо була обґрунтована підозра у вчиненні ним кримінального правопорушення.

446. У своїй прецедентній практиці щодо статті 7 Конвенції Суд визнав, що яким би чітким не було сформульоване правове положення, у будь-якій правовій системі, включаючи кримінальне право, існує неминучий елемент судового тлумачення. Завжди буде потреба у з'ясуванні сумнівних моментів і адаптації до мінливих обставин. Знову ж таки, хоча певність є дуже бажаною, вона може спричинити надмірну жорсткість, і закон повинен бути в змозі йти в ногу зі зміною обставин (див. «Del Río Prada v. Spain», №42750/09, § 92, і «Parmak and Bakır v. Turkey», № 22429/07 і 25195/07, § 59, 3 грудня 2019 р.). Крім того, прогресивний розвиток кримінального права через судову правотворчість є міцно вкоріненою та необхідною частиною правової традиції. Відсутність доступного та розумно передбачуваного судового тлумачення може призвести до висновку про порушення прав обвинуваченого за статтею 7… Якби це не було так, об’єкт і мета цього положення – а саме те, що ніхто не повинен бути підданий свавільному судовому переслідуванню, засудженню чи покаранню – була б знехтувана (див. «Del Río Prada», згадане вище, § 93).

447. На думку Суду, накладення або погроза накладення кримінальної відповідальності у зв’язку з діянням, пов’язаним із виконанням судових функцій, слід розглядати як цілком виключний захід і підлягати обмежувальному тлумаченню з урахуванням принципу незалежності суддів (див., mutatis mutandis, щодо накладення дисциплінарного стягнення відповідальність суддів, Олександр Волков, згадане вище, § 180; див. також пункти 137 і 138 рішення Суду ЄС у справі Commission v. Poland (Дисциплінарний режим для суддів), пункти 230-232)…

448. Беручи до уваги вищевикладене, Суд зазначає, що у своїй постанові від 18 листопада 2020 року Дисциплінарна палата виключила те, що усна доповідь заявника призвела до будь-якої реальної загрози суспільним інтересам, зокрема будь-якого негативного впливу на проведення розслідування після рішення заявника від 18 грудня 2017 року (див. пункт 49 вище). Крім того, Дисциплінарна палата зауважила, що при встановленні обґрунтованої підозри вона також повинна досліджувати ступінь соціальної шкоди, заподіяної діянням, яке ймовірно вчинив заявник. У зв’язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 1 § 2 Кримінального кодексу заборонене діяння, суспільна шкода якого була незначною,  не становило злочину (див. пункт 190 вище). Тим не менш, Дисциплінарна палата у своїй постанові від 18 листопада 2020 року не розглянула це питання, не надавши жодних конкретних причин його пропуску, тоді як цей елемент є одним із складових елементів будь-якого правопорушення згідно з польським законодавством.

449. У зв’язку з цим Суд посилається на постанову Дисциплінарної палати від 22 квітня 2021 року, якою в суді першої інстанції було відхилено клопотання прокурора про дозвіл взяти заявника під варту. У цьому рішенні Дисциплінарна палата зробила висновки, які в кількох аспектах відрізняються від тих, які були зроблені Дисциплінарною палатою в її постанові від 18 листопада 2020 року щодо обґрунтованої підозри. Щодо питання про ступінь суспільної шкоди, то Дисциплінарна палата визнала її беззаперечно незначною. У зв’язку з цим він посилався на відсутність будь-яких негативних наслідків рішення заявника щодо повторного розслідування, а також на мотиви його рішення у справі, яка викликала багато громадських суперечок і стосувалася питання прозорості суспільного життя (див. пункти 70-71 і 74 вище). Дисциплінарна палата також встановила, що прокурор Генеральної прокуратури не вказав, які конкретно відомості були оприлюднені заявником, хоча це має вирішальне значення для визначення його відповідальності. Він підкреслив, що будь-яке дискреційне обмеження обсягу аргументів, викладених усно під час провадження у відкритому судовому засіданні, усуне контрольну функцію такої дії (див. пункт 68 вище). Важливо те, що Дисциплінарна палата встановила, що не було підстав вважати, що заявник діяв з наміром розкрити охоронювану інформацію з досудового провадження (див. пункт 72 вище). Нарешті, Палата професійної відповідальності постановила, що дії заявника не містили складу злочину, передбаченого статтею 241 КК (див. пункти 85 і 95 вище). Зі свого боку, беручи до уваги всі відповідні обставини, Суд не може помітити жодного зловмисного наміру в діях заявника.

450. Суд підкреслює, що справу заявника слід розглядати в загальному контексті реорганізації судової системи в Польщі. У справі Grzęda (цитована вище) було зазначено , що вся послідовність подій у Польщі яскраво продемонструвала, що послідовні судові реформи були спрямовані на послаблення судової незалежності, починаючи з серйозних порушень у виборах суддів Конституційного суду в грудні 2015 року, потім, зокрема, реконструкція ВРЮ та створення нових палат у Верховному суді, в той час як відбулось розширення контролю міністра юстиції над судами та посилення його ролі в питаннях судової дисципліни (там само, § 348). Далі Велика палата у справі Grzęda зауважила, що в результаті послідовних реформ судова влада – автономна гілка державної влади – зазнала втручання виконавчої та законодавчої влади і, таким чином, була суттєво послаблена (там само).

451. Оцінюючи скаргу заявника за статтею 8, Суд повинен враховувати незалежність судової влади, яка є передумовою верховенства права. Він повторює, що він повинен приділяти особливу увагу захисту членів судової влади від заходів, які можуть загрожувати їхній судовій незалежності та автономії, враховуючи визначне місце, яке судова влада займає серед державних органів у демократичному суспільстві, і важливість, яку надають розділенню повноважень і необхідності забезпечення незалежності судової влади…  Суд підкреслив, що система Конвенції не може належним чином функціонувати без незалежних суддів і що завдання Договірних Сторін щодо забезпечення незалежності судової влади має вирішальне значення (див. згадану вище справу Grzęda , § 324).

452. Особисті обставини заявника слід розглядати в загальному контексті, згаданому вище. Як зазначалося вище, він є одним із найвідвертіших критиків судової реформи в Польщі. У 2018 році дисциплінарний інспектор та його заступники, призначені Міністром юстиції, який одночасно є Генеральним прокурором, піддали заявника інтенсивній перевірці, ініціювавши п’ять попередніх розслідувань. Крім того, у січні 2018 року прокуратура порушила розслідування щодо ймовірного несанкціонованого розголошення інформації заявником. Саме в рамках цього розслідування прокурор клопотався про зняття імунітету заявника від кримінального переслідування. У зв’язку з цим слід зазначити, що Закон про прокуратуру від 28 січня 2016 року, який об’єднав посади Міністра юстиції та Генерального прокурора, передбачав, що Генеральний прокурор діятиме як ієрархічний наглядач за всіма прокурорами. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на заяву Міністра юстиції/Генерального прокурора після постанови Дисциплінарної палати від 18 листопада 2020 року про те, що «суддя Тулея явно порушила букву закону... і, якщо взяти принцип рівності перед серйозно ставлячись до закону, кожен повинен очікувати кримінальної відповідальності за порушення кримінальних норм» (див. пункт 56 вище).

453. Беручи до уваги вищезазначені міркування та значні розбіжності між висновками Дисциплінарної палати та Комісії щодо наявності обґрунтованої підозри, Суд доходить висновку, що тлумачення статті 241 § 1 КК Дисциплінарною палатою у своєму рішенні 18 листопада 2020 року було непередбачуваним. Таким чином, заявник не міг передбачити, що усне обґрунтування його рішення від 18 грудня 2017 року може призвести до зняття з нього імунітету від судового переслідування та відсторонення його від посади. Зважаючи на це, Суд визнає, що умова передбачуваності не була дотримана і, отже, втручання, про яке йдеться, не було «відповідно до закону».

(c) Висновок

454. З огляду на висновок про те, що втручання у цій справі не було законним, Суд звільняється від необхідності перевіряти, чи переслідувало воно будь-яку з законних цілей, зазначених у статті 8 § 2, і чи було воно необхідним у демократичному суспільстві.

455. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції на підставі того, що втручання, про яке йдеться, не було «відповідно до закону».

4. Щодо порушення ст. 10 Конвенції

459. Суд зазначає, що скарга заявника за статтею 10 стосується трьох груп попередніх розслідувань, ініційованих дисциплінарним інспектором щодо заявника (див. пункти (1), (3) і (4) параграфа 10 вище) та остаточного рішення суду.

519. Серед заходів, які є втручанням у його справу, заявник посилався на різні попередні розслідування, розпочаті дисциплінарним інспектором, і постанову Дисциплінарної палати від 18 листопада 2020 року про зняття з нього недоторканності та відсторонення від виконання обов’язків судді. Що стосується попередніх запитів, Суд вважає, що три з них є доречними для цілей його розгляду за статтею 10 Конвенції, а саме запит, пов’язаний з інтерв’ю заявника телевізійному каналу новин TVN24 17 липня 2018 року. і два запити щодо участі заявника в публічних зборах, які відбулися в Гданьську та Любліні 28 і 30 вересня 2018 року відповідно (див. параграф 10 пункти (1), (3) і (4) вище).

520. Суд зазначає, що заявник, як суддя та член Асоціації польських суддів Iustitia, неодноразово публічно висловлював свої погляди або коментував у засобах масової інформації законодавчі реформи, пов’язані з судовою системою, та їхній вплив на функціонування судів. Він критикував різні аспекти реформи за те, що вони несумісні з Конституцією, законодавством ЄС і Конвенцією, і вказав на загрози верховенству права та незалежності судової влади, що випливають з них (див. пункти 132-133 вище).

521. Заявник стверджував, що заходи, вжиті проти нього владою, про які йдеться у пункті 519 вище, у відповідь на його критичні заяви щодо урядової реорганізації судової системи, становили втручання в його свободу вираження поглядів. Уряд не погодився (див. пункти 478-480 і 486 вище).

523. Щодо оскаржуваних попередніх розслідувань, ініційованих дисциплінарним інспектором (див. пункт 519 вище), Суд зазначає, що вони стосувалися публічних заяв заявника відповідно на телевізійному каналі новин і під час двох публічних зустрічей. Отже, очевидно, що ці заходи були в основному результатом використання заявником своєї свободи вираження поглядів.

524. Стосовно рішення Дисциплінарної палати від 18 листопада 2020 року Суд зазначає наступне. Заявник був одним із найактивніших і найвідвертіших критиків урядових реформ, що стосуються судової системи, серед польських суддів. Схоже, що органи влади виявили особливий інтерес до нього, про що свідчить початок п’яти різних попередніх розслідувань щодо його діяльності (див. пункт 10 вище). Два з цих запитів стосувалися виконання заявником своїх судових функцій, і з цієї причини вони викликають особливе занепокоєння з точки зору захисту незалежності суду. Першим було розслідування стверджуваного несанкціонованого розголошення заявником інформації від розслідування під час обґрунтування свого рішення у відкритому судовому засіданні (див. параграф 10 пункт (2) вище), а другим — щодо його звернення із запитом про винесення попереднього рішення до суду ЄС. Жодне з цих розслідувань не призвело до притягнення заявника до дисциплінарної відповідальності. Однак із накопичення цих запитів за короткий проміжок часу (серпень-жовтень 2018 року) можна зробити висновок, що влада намагалася створити негативний наратив навколо заявника та певною мірою бажала «затягнути» його (натиснути на нього – авт.), беручи до уваги той факт, що він не був повідомлений про припинення цих проваджень і тому залишався в стані невизначеності.

525. Далі Суд бере до уваги той факт, що 10 січня 2018 року Державна прокуратура, тобто найвищий рівень органів прокуратури, підпорядкований лише Генеральному прокурору, порушив кримінальне провадження за фактом можливого несанкціонованого розголошення заявником інформації усно мотивуючи своє рішення на судовому засіданні 18 грудня 2017 року. У зв’язку з цим Суд бере до уваги коментар депутата від більшості щодо рішення заявника, який очікує, що проти нього буде порушено справу в Дисциплінарній палаті за упередженість і політична мотивація при винесенні судового рішення (див. пункт 31 вище). Заявник продовжував висловлювати свою критику урядових реформ судової системи на різних форумах (див., наприклад, пункти 131-132 вище). 17 лютого 2020 року прокурор відділу внутрішніх справ Офісу державної прокуратури подав заяву до Дисциплінарної палати про зняття імунітету із заявника (див. пункт 34 вище). Своєю постановою від 18 листопада 2020 року Дисциплінарна палата позбавила заявника імунітету від кримінального переслідування та відсторонила його від виконання обов’язків. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на заяву Міністра юстиції/Генерального прокурора від 19 листопада 2020 року, в якій стверджується, що заявник порушив кримінальне законодавство (див. пункт 56 вище).

526. Суд зазначає, що заходи щодо зняття з нього недоторканності та відсторонення були ініційовані прокурорами Генеральної прокуратури, безпосередньо підпорядкованими Генеральному прокурору. Саме рішення було прийнято Дисциплінарною палатою, щодо якої Суд уже визнав у справі Reczkowicz, що вона не відповідала вимогам «незалежного та безстороннього суду, встановленого законом», передбаченим статтею 6 § 1 Конвенції (див. пункти 343-345 вище).

528. Беручи до уваги вищезазначений контекст і беручи до уваги послідовність подій у їх сукупності, а не як окремі та окремі інциденти, Суд вважає, що існують prima facie докази причинно-наслідкового зв’язку між здійсненням заявником свого права на свободу вираження поглядів і рішенням Дисциплінарної палати про зняття з нього імунітету та тимчасове відсторонення від виконання обов’язків судді.

531. З огляду на вищевикладене, Суд доходить висновку, що оскаржувані заходи становлять втручання у здійснення заявником права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції (див., mutatis mutandis, «Wille», § 51 ; «Kudeshkina», § 80; «Baka», § 152; і «Żurek», § 213, усі цитовані вище). Тому залишається перевірити, чи було втручання виправданим відповідно до статті 10 § 2.

(b) Чи було втручання виправданим

532. Щоб бути виправданим згідно зі статтею 10 § 2 Конвенції, втручання у право на свободу вираження поглядів має бути «передбаченим законом», спрямованим на досягнення однієї чи кількох законних цілей, викладених у цьому пункті, і « необхідні в демократичному суспільстві» для досягнення цієї мети або цілей.

(i) Встановлено законом

(α) Загальні принципи законності втручання

533. Загальні принципи щодо законності втручання у свободу вираження поглядів були підсумовані Судом у справі «Magyar Kétfarkú Kutya Párt v. Hungary», № 201/17, §§ 93-96, 20 січня 2020 року)…

(β) Застосування загальних принципів до цієї справи

‒ Що стосується попередніх запитів

534. Як було встановлено вище, порушення трьох попередніх розслідувань щодо публічних заяв заявника відповідно на телевізійному каналі новин і під час двох публічних зустрічей становило втручання у здійснення його свободи вираження поглядів (див. пункти 530-531 вище). Заступник дисциплінарного офіцера ініціював ці перевірки в липні  серпні та жовтні 2018 року, і в кожному з них заявника викликали для надання письмових пояснень щодо предмету перевірки. Ці перевірки були припинені у невстановлені дати без інформування заявника про цей факт, і проти нього не було висунуто дисциплінарних звинувачень. У своїх зауваженнях Уряд стверджував, що ці розслідування було розпочато через поведінку заявника, яка нібито нехтувала межами незалежності суду. Однак вони не надали жодних конкретних подробиць з цього приводу. Заявника повідомили лише про порушення запитів та виклик на його адресу.

535. Як зазначалося вище, з точки зору закону, попередні розслідування було розпочато на підставі статті 114(1) Закону 2001 року. Однак виникає питання, чи було надано заявнику належні гарантії внутрішнього законодавства проти свавільного втручання державних органів у здійснення його свободи вираження поглядів з метою забезпечення дотримання вимог «якості закону» (див. пункт 533 вище).

536. Суд зазначив вище, що попередні розслідування були ініційовані дисциплінарним інспектором з метою початкового визначення того, чи було вчинено дисциплінарне правопорушення. Він вважає, що в цьому провадженні заявнику мали бути надані мінімальні процесуальні гарантії, зокрема право бути поінформованим про припинення розслідування. За відсутності таких мінімальних гарантій попереднє розслідування може бути використане дисциплінарним інспектором у зловживаючий спосіб і являє собою форму тиску на відповідного суддю щодо здійснення його або її свободи вираження поглядів. Така ситуація може справити жахливий вплив на використання цієї свободи.

537. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що оскаржуване втручання у свободу вираження поглядів заявника в цій частині не було «передбаченим законом» у значенні статті 10 Конвенції.

‒ Щодо постанови Дисциплінарної палати від 18.11.2020р

538. Як було зроблено вище, постанова Дисциплінарної палати від 18 листопада 2020 року про зняття імунітету із заявника та тимчасове відсторонення його від виконання обов’язків судді становила втручання у здійснення ним свободи вираження поглядів (див. пункти 530-531 вище).

539. Суд уже розглядав у контексті скарги за статтею 8 Конвенції питання відповідності рішення Дисциплінарної палати національному законодавству та верховенству права та встановив, що оскаржуване рішення було винесено органом, який не може вважатися «судом» для цілей Конвенції, незважаючи на чіткі вимоги статті 181 і статті 180 § 2 Конституції Польщі про те, що рішення такого роду повинні походити з суду. Він вважає, що ті самі підстави є доречними щодо скарги заявника за статтею 10 Конвенції.

540. Крім того, Суд вважає, що не було запроваджено необхідних процесуальних гарантій для запобігання свавільному застосуванню відповідного матеріального права. Як було встановлено вище, рішення про зняття імунітету із заявника та його відсторонення було прийнято Дисциплінарною палатою, яка не відповідала вимогам «незалежного та безстороннього суду, встановленого законом» (див. пункти 343-345 вище).

541. Таким чином, оскаржуване втручання не можна вважати законним з точки зору статті 10 Конвенції, оскільки воно не ґрунтувалося на «законі», який надавав заявнику належні гарантії проти свавілля. З цього випливає, що втручання у свободу вираження поглядів заявника не було «передбаченим законом» у значенні статті 10 Конвенції.

 

(ii) Чи була законна мета

542. З огляду на висновок про те, що втручання у цій справі було неправомірним, Суд звільняється від необхідності перевіряти, чи переслідувало воно будь-яку з законних цілей, зазначених у статті 10 § 2, і чи було воно необхідним у демократичному суспільстві. Однак Суд вважає важливим також перевірити, чи переслідувало оскаржуване втручання будь-яку законну мету.

543. Уряд стверджував, що заходи, про які йдеться, переслідували законні цілі попередження злочинів і захисту репутації інших осіб, а також запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, і підтримання авторитету та неупередженості судової влади…

544. Суд зауважує, що заявник є одним із найбільш символічних представників суддівської спільноти в Польщі, який неухильно захищав верховенство права та незалежність судової системи. Він зазначає, що заявник висловив свої погляди та критику щодо законодавчих реформ, які впливають на судову систему, та впливу цих реформ, і вважає, що його заяви не виходили за межі простої критики з суто професійної точки зору. Суд також зазначає, що заявник посилався на принцип, нещодавно встановлений у своїй прецедентній практиці, згідно з яким загальне право суддів на свободу вираження поглядів для розгляду питань, що стосуються функціонування системи правосуддя, може бути трансформовано у відповідний обов’язок висловлюватись у захист верховенства права та незалежності суддів, коли ці фундаментальні цінності знаходяться під загрозою (див. «Żurek» , згадане вище, § 222). Беручи до уваги обставини цієї справи, видається, що заходи, вжиті органами влади, можна охарактеризувати як стратегію, спрямовану на залякування (або навіть примушування замовкнути) заявника у зв’язку з поглядами, які він висловлював на захист правила закон і незалежність суду. Суд вважає, що оскаржувані заходи, безсумнівно, мали «стримуючий ефект» у тому сенсі, що вони повинні були перешкодити не лише заявнику, а й іншим суддям брати участь у публічних дебатах щодо законодавчих реформ, що стосуються судової системи, та загалом щодо питань, що стосуються незалежності судової влади. (див. «Baka», § 173; «Kövesi» , § 209; і «Żurek», § 227, усі цитовані вище).

545. … Беручи до уваги загальний та конкретний контексти справи заявника, Суд не може визнати, що втручання, яке оскаржується, переслідувало будь-яку з законних цілей, на які посилається Уряд для цілей статті 10 § 2.

546. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції на підставі того, що втручання, про яке йдеться, не було «передбаченим законом» і не переслідувало жодної з законних цілей, дозволених для цілей цього положення.

2) «GOLOVIN v. UKRAINE»

Заява № 47052/18  –  Рішення від 13.07.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-225772

#Стаття  6  Конвенції (цивільний аспект)

#Стаття 8 Конвенції

#Звільнення судді Конституційного Суду України без достатньої визначеності правових підстав

#Висновки аналогічні справі «Ovcharenko and Kolos v. Ukraine»

#констатовано порушення ст. 6, 8 Конвенції

Коротко суть справи:  У серпні 2006 року Верховна Рада призначила заявника на посаду судді Конституційного Суду України строком на дев'ять років без права поновлення.

24 лютого 2014 року Верховна Рада звільнила заявника з посади «за порушення присяги судді» у зв’язку з його участю у винесенні Конституційним Судом рішення від 30 вересня 2010 року тією ж постановою, що й щодо заявників у справі «Овчаренко та Колос проти України».

27 лютого 2014 року заявник, подав позов до ВАСУ

3 березня 2014 року заявник подав до парламенту заяву про відставку.

11 грудня 2017 року ВАСУ визнав протиправною постанову Верховної Ради від 24 лютого 2014 року про звільнення заявника.

Парламент подав апеляцію до Верховного суду.

14 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення ВАСУ та відхилила позов заявника як необґрунтований. Повний текст ухвали складено 23 березня 2018 року.

Суть скарги:  Заявник скаржився, що (i) справа щодо його звільнення не була розглянута «незалежним і безстороннім судом»; (ii) його справа не була розглянута «судом, встановленим законом», оскільки органи влади, які займалися його справою, вийшли за межі своєї юрисдикції; (iii) право на вмотивоване рішення не було дотримано; та (iv) принцип правової визначеності не було дотримано, оскільки не існувало жодних часових обмежень для накладення відповідальності за «порушення присяги». Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та ст. 8 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

22. Суд зазначає, що немає жодних ознак зловживання правом на індивідуальне звернення і що ці скарги не є явно необґрунтованими  у значенні статті 35 § 3 (a) Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути оголошені прийнятними.

23. Ситуація заявника та національні рішення у його справі майже ідентичні тим, що стосуються заявників у справі Овчаренко та Колос (цитована вище).

24. Тим не менш, можна помітити невелику різницю в тому, що у своєму рішенні щодо пана Головіна Верховний суд намагався відмежувати справу заявника від справи Олександр Волков проти України (№ 21722/11, ЄСПЛ 2013) характеризуючи Конституційний суд як переважно політичний орган, а не як суд у значенні статті 6 Конвенції (див. пункт 14 вище).

25. Суд відзначає зусилля Верховного Суду щодо застосування відповідної прецедентної практики Суду. Однак він не може погодитися з характеристикою цього питання, наданою Верховним Судом. Верховний Суд, зробивши загальну заяву про те, що Конституційний Суд є передусім політичним органом, не прокоментував, як це стосується конкретно справи заявника, враховуючи, що його було звільнено саме за порушення присяги судді.

26. У справі «Ovcharenko and Kolos» (згадане вище, §§ 98-100) Суд визнав, що існувала певна різниця між правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду, та застосовною до суддів інших судів (включаючи Верховний Суд, наприклад, заявника в справі Олександр Волков ). Проте він дійшов висновку, що у відповідний час правова база щодо суддів Конституційного Суду не забезпечувала значно кращої передбачуваності, порівняно з тим, що стосується інших суддів, щодо питання про те, яка поведінка судді вважатиметься «порушенням присяги» згідно з українським законодавством.

27. Законодавча база, про яку йдеться, є ідентичною в цій справі. Ніщо в цій справі чи в національних рішеннях не змушує Суд дійти висновку, відмінного від того, якого він дійшов у справі « Овчаренко та Колос» (цит. вище, §§ 101-10), а саме, що розглянутій структурі бракує необхідної ясності та передбачуваності та що національні рішення щодо його застосування у справі заявника не були достатньо обґрунтованими.

28. Зокрема, у цьому рішенні Суд зазначив, що стаття 28 Закону про Конституційний суд встановила функціональний імунітет для суддів Конституційного суду, зазначивши, що вони не несуть юридичної відповідальності за результати свого голосування в цьому суді. Беручи до уваги той факт, що пана Овчаренка та пана Колоса (як і пана Головіна – див. пункт 6 вище) було звільнено саме за результатами їхнього голосування за рішенням від 30 вересня 2010 року, питання про те, чи слід тлумачити це положення Закону, оскільки обмеження обсягу відповідальності цих суддів за «порушення присяги» мало вирішальне значення та потребувало детального аналізу. Однак на відповідний час у судовій практиці чи іншому авторитетному джерелі не було жодних роз’яснень щодо цих питань (згадане вище рішення у справі «Овчаренко та Колос» , §§ 101 і 102).

29. Хоча за таких обставин зазвичай потрібен був дуже детальний і чіткий аналіз, щоб продемонструвати, що всі відповідні аргументи були взяті до уваги під час застосування Конституції та закону, парламент чи Верховний суд не надали такого аналізу (там само, § 103).

30. Ці міркування також цілком доречні в цій справі.

31. За таких обставин і, повторюючи, що він усвідомлює особливий контекст ситуації, яка розглядається, і дискусійний характер рішення, щодо якого заявника було звільнено (там само, §§ 107 і 109), Суд визнає, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.

32. У справі «Овчаренко та Колос» (згадане вище, §§ 120  27) Суд також постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на вмотивоване судове рішення.

33. Суд зазначив, зокрема, що справа стосувалася підзвітності двох суддів перед політичним органом, який не діяв як попередній орган, але мав повноваження приймати остаточні рішення, що призвело до звільнення заявників. Оскільки таке правозастосування влади не було попередньою умовою будь-якої оцінки справи незалежним органом, судовий перегляд справи позачергово мав вирішальне значення для глобальної оцінки сумісності національного провадження зі статтею 6 § 1 (там само. , § 122).

34. У ході цього перегляду питання про те, чи було звільнення заявників сумісним з конституційними гарантіями незалежності суддів, включаючи питання функціонального імунітету суддів Конституційного Суду, що обмежує обсяг їхньої юридичної відповідальності за результати їхнього голосування як членів Конституційного Суду, вимагало детальної відповіді. Оскільки такої відповіді не було надано, рішення про звільнення заявників не можна вважати достатньо обґрунтованими (там само, § 126).

35. Рішення Верховного Суду у справі заявника не можна вважати достатньо обґрунтованим з тих самих причин.

36. Таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на вмотивоване судове рішення.

37. Як і у справі «Овчаренко та Колос» , Суд також не бачить необхідності розглядати інші недоліки, на які скаржиться заявник (там само, § 126).

3) «A.A. v. SWEDEN»

Заява № 4677/20  –  Рішення від 13.07.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-225773

#Стаття  2 + 3 Конвенції у контексті видворення особи до Лівії

#Шукачі притулку

#Оцінка національними органами влади індивідуальних обставин заявника

#Констатовано відсутність порушення ст. 2 і 3  Конвенції

Коротко суть справи: Заявник прибув до Іспанії в липні 2012 року за дійсною візою. Він не подавав заяву про надання притулку.

8 серпня 2012 року під чужим ім'ям заявник прибув до Швеції і подав заяву про надання притулку, посилаючись на ризики, пов'язані з погрозами з боку лівійської мафії. Остаточним рішенням від 12 жовтня 2012 року міграційні органи вирішили повернути заявника до Іспанії відповідно до Дублінського регламенту (Регламент (ЄС) № 604/2013 Європейського Парламенту та Ради від 26 червня 2013 року, що встановлює критерії та механізми визначення держави-члена, відповідальної за розгляд заяви про надання міжнародного захисту, поданої в одній з держав-членів громадянином третьої‑ країни або особою без громадянства. Рішення не було виконано бо заявник втік.

7 травня 2015 року, коли рішення від 12 жовтня 2012 року більше не підлягало виконанню, заявник повторно подав заяву про надання притулку в Швеції. Він надав рукописний паспорт із простроченим терміном дії. Він стверджував, що після повернення до Лівії він ризикував зазнати жорстокого поводження через те, що він і його батько працювали на режим Каддафі. Заявник стверджував, що він працював на Революційну гвардію з 2006 по 2011 рік як неоплачувана цивільна особа в університеті в Тріполі. У травні 2011 року, щоб уникнути наказу служити в Революційній бригаді як професійний солдат, він виїхав з Лівії до Тунісу. Через п'ять місяців, у жовтні 2011 року, коли ситуація в Лівії заспокоїлася, він повернувся до Тріполі, де 15 квітня 2012 року був виданий ордер на його арешт, який вручили його матері. Він пред'явив його копію. Через кілька місяців після отримання візи він виїхав до Іспанії. Його батько, високопоставлений офіцер, який вийшов у відставку в 1997 році, був призваний до армії в 2011 році. Він був ув'язнений 15 квітня 2012 року і після цього зник.

8 червня 2017 року Міграційне агентство Швеції (Migrationsverket) відхилило клопотання заявника про надання притулку і наказало депортувати його до Лівії із забороною на повернення протягом двох років. У своєму рішенні, вивчивши відповідну інформацію про Лівію, Міграційне агентство встановило, що внутрішній збройний конфлікт серйозного характеру дійсно має місце в цій країні, але невибіркове насильство не може вважатися таким масштабним, що всі репатріанти будуть піддаватися ризику піддатися йому. Що стосується індивідуальної ситуації заявника, Міграційне агентство зазначило, що заявник спочатку подав заяву про надання притулку під чужим ім'ям, що перешкодило його переведенню до Іспанії і негативно вплинуло на загальну довіру до нього.

Міграційна служба також вважала, що поданий заявником ордер на арешт - копія, яку нібито відсканувала його мати і надіслала йому на мобільний телефон - мав примітивний характер і міг бути легко сфальсифікований. У документі не було зазначено, кому він був адресований, а також не містилося жодної дати або підстави для нібито видачі ордера на арешт. Тому йому було приписано низьку доказову цінність. Щодо стверджуваної приналежності заявника до режиму Каддафі, Міграційна служба зазначила, що він не надав жодних письмових доказів на підтримку цього твердження, а його усні заяви були нечіткими, не містили подробиць і не могли вважатися достовірними ні щодо нього самого, ні щодо його батька.

10 січня 2020 року Апеляційний суд з питань міграції (Migrationsöverdomstolen) відмовив заявнику в наданні дозволу на апеляційне оскарження.

27 січня 2020 року на прохання заявника Суд застосував правило 39 Регламенту Суду до подальших повідомлень. Відповідно, Міграційна служба вирішила призупинити виконання наказу про видворення.

Тим часом, 22 січня 2020 року заявник подав заяву на отримання посвідки на тимчасове проживання у зв'язку з пропозицією працевлаштування у Швеції. Міграційна служба відхилила його заяву 15 січня 2021 року. Міграційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги 17 лютого 2021 року.

Крім того, 26 серпня 2020 року заявник подав заяву до Міграційної служби, стверджуючи, що існують перешкоди для виконання наказу про видворення через його приналежність до режиму Каддафі, ситуацію з безпекою в Лівії та той факт, що він одружився.

27 січня 2021 року Міграційне агентство відхилило його клопотання, встановивши, що зв'язки заявника зі Швецією та його дружиною не були такими, щоб він мав право на отримання посвідки на проживання у Швеції. Крім того, загальна ситуація з безпекою в місці постійного проживання заявника в Лівії не змінилася таким чином, щоб заявника можна було вважати таким, що потребує захисту з цієї причини.

Після апеляції рішення було залишено в силі 3 березня 2021 року Міграційним судом.

8 квітня 2021 року Апеляційний суд з питань міграції відмовив заявнику в наданні дозволу на апеляційне оскарження.

Суть скарги:  Заявник скаржився, що його вислання до Лівії буде порушенням статей 2 і 3 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:

(a) Загальні принципи

41.  Суд зазначає, що Договірні держави мають право відповідно до міжнародного права та своїх договірних зобов'язань, включаючи Конвенцію, контролювати в'їзд, проживання та видворення іноземців (див., наприклад, рішення у справах «Hirsi Jamaa and Others v. Italy»,  №27765/09, § 113; «Üner v. the Netherlands», №46410/99, § 54 and «F.G. v. Sweden», №43611/11, § 111, 23 березня 2016 року). Однак видворення Договірною державою може викликати питання за статтею 3, а отже, спричинити відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо є вагомі підстави вважати, що відповідна особа, у разі її депортації, зіткнеться з реальним ризиком бути підданою поводженню, що суперечить статті 3. У такому випадку стаття 3 передбачає зобов'язання не депортувати відповідну особу до цієї країни (див. рішення у справі «Saadi v. Italy», № 37201/06, § 125).

42.  Якщо заявник ще не був депортований, суттєвим моментом для оцінки має бути момент розгляду справи Судом. Повна оцінка вимагається тоді, коли необхідно взяти до уваги інформацію, яка стала відомою після прийняття остаточного рішення національними органами влади. Така ситуація зазвичай виникає, коли, як у цій справі, депортація відкладається в результаті вказівки Суду про застосування тимчасового заходу відповідно до правила 39 Регламенту Суду. Оскільки природа відповідальності Договірних держав за статтею 3 у справах такого роду полягає в тому, що вони наражають особу на ризик жорстокого поводження, існування такого ризику має оцінюватися насамперед з огляду на ті факти, які були відомі або повинні були бути відомі Договірній державі на момент видворення. Оцінка повинна бути зосереджена на передбачуваних наслідках вислання заявника до країни призначення у світлі загальної ситуації в цій країні та його особистих обставин справи…

43.  Загальна ситуація насильства, як правило, сама по собі не тягне за собою порушення статті 3 у випадку вислання (див. рішення у справі «H.L.R. v. France», 29 квітня 1997 р., § 41). Однак Суд ніколи не виключав можливості того, що загальна ситуація насильства в країні призначення може мати достатній рівень інтенсивності для того, щоб будь-яке вислання до неї обов'язково порушувало статтю 3 Конвенції. Тим не менш, Суд застосовує такий підхід лише в найбільш екстремальних випадках загального насильства, коли існує реальний ризик жорстокого поводження просто в силу того, що особа піддається такому насильству після повернення ( див. рішення у справі «NA. v. the United Kingdom», № 25904/07, § 115, 17 липня 2008 р.).

44.  При проведенні оцінки ризиків Суд може отримувати відповідні матеріали за власною ініціативою (див. рішення у справах «H.L.R. v. France», згадане вище, § 37)... У низці попередніх справ Суд виклав критерії оцінки отриманих таким чином матеріалів (див. рішення у справах  «F.G. v. Sweden», згадане вище, § 117; «J.K. and Others v. Sweden», згадане вище, § 88-90; та «Sufi and Elmi v. the United Kingdom», №№ 8319/07 і 11449/07, § 230-32, від 28 червня 2011 року).

45.  Що стосується особистих обставин заявника, то спільним обов'язком шукача притулку та імміграційних органів є з'ясування та оцінка всіх важливих фактів справи в рамках процедури розгляду справи про надання притулку. Шукачі притулку, як правило, є єдиними сторонами, які можуть надати інформацію про свої особисті обставини. Тому, що стосується особистих обставин, тягар доказування в принципі повинен лежати на заявниках, які повинні якомога швидше надати всі докази, що стосуються їхніх особистих обставин, необхідні для обґрунтування їхнього клопотання про надання міжнародного захисту (див., «J.K. and Others v. Sweden», § 96).

(b) Застосування цих принципів до даної справи

46.  Протягом усього національного провадження шведські міграційні органи та суди дійшли висновку, що ситуація з безпекою в Лівії не була такою, щоб існувала загальна потреба в міжнародному захисті для шукачів притулку. Такої ж думки дотримується Шведська міграційна служба у своєму останньому звіті по Лівії від 31 травня 2021 року (див. пункт 32 вище).

47.  На противагу цьому, у вересні 2018 року "Позиція УВКБ ООН щодо повернення до Лівії - Оновлення II" закликала всі держави призупинити примусове повернення до Лівії, доки ситуація з безпекою та правами людини в цій країні значно не покращиться (див. параграф 23 вище).

48.  Аналогічним чином, згідно з політичними та інформаційними записками щодо Лівії Міністерства внутрішніх справ Сполученого Королівства за 2019 і 2020 роки (див. пункти 29 та 30 вище), оцінка Вищого трибуналу у справі ZMM (стаття 15(c)) Libya CG [2017] UKUT 263 (IAC)), що розглядалася у травні 2017 року, все ще залишається актуальною, а саме, що

"насильство в Лівії досягло такого високого рівня, що є вагомі підстави вважати, що цивільна особа, яка повертається, лише через своє перебування на території цієї країни або регіону зіткнеться з реальним ризиком загрози для свого життя або особи".

49.  Слід зазначити, однак, що в цій справі заявник ще не був депортований, і тому необхідна повна оцінка. Відповідно, Суд не покликаний займати позицію щодо наведених вище різних оцінок ситуації з безпекою у відповідний час. Замість цього він розгляне ситуацію з безпекою в Лівії у світлі нинішньої ситуації.

50.  У зв'язку з цим Суд зазначає, що у жовтні 2020 року в Лівії було підписано угоду про припинення вогню, яка досі діє (див. пункти 25 та 26 вище), що призвело до різкого зменшення кількості жертв серед цивільного населення (див. пункт 25 вище) і загальному поліпшенню безпекової ситуації, а також відкриттю доступу для переміщених лівійців до повернення в райони їхнього походження. Так, у першій половині 2021 року до Лівії повернулися майже 65 000 переміщених осіб (див. пункт 28 вище).

51.  Крім того, мандат Місії ООН з підтримки в Лівії (МООНПЛ) було продовжено до 31 жовтня 2023 року (див. пункт 26 вище).

52.  З огляду на вищевикладене, визнаючи, що порушення прав людини і міжнародного гуманітарного права продовжуються, і що загальна ситуація в Лівії залишається серйозною і нестабільною, як це випливає з міжнародних джерел, згаданих вище (див. пункти 23-33), Суд не вбачає підстав ставити під сумнів висновок шведських органів влади та судів про те, що ситуація з безпекою в Лівії не є такою, щоб існувала загальна потреба в міжнародному захисті лівійських громадян, які шукають притулку. Іншими словами, не можна стверджувати, що загальний рівень насильства є настільки надзвичайним, що існує реальний ризик жорстокого поводження лише через те, що особа піддається такому насильству після повернення (див. пункт 43 вище).

53.  Суд перейде до розгляду індивідуальних обставин заявника.

54.  Заявник, представлений адвокатом, був заслуханий двома органами, а саме Міграційною службою та Міграційним судом, а також подав письмові зауваження до Апеляційного суду з питань міграції, який відмовив йому в задоволенні апеляції. Міграційна служба та Міграційний суд, зокрема, зазначили, що спочатку він подав заяву про надання притулку в 2012 році під чужим ім'ям, посилаючись на ризики, пов'язані з погрозами з боку лівійської мафії, як на причину для надання притулку. При повторному зверненні за притулком у 2015 році він заявив, що його розшукує лівійський режим, оскільки він і його батько працювали на режим Каддафі. Усні заяви заявника були розпливчастими, позбавленими деталей і послідовності, і він не надав жодних письмових доказів, окрім власноручно написаного паспорта і різних копій рудиментарного характеру, нібито ордерів на арешт щодо нього. У підсумку, Міграційна служба та Міграційний суд встановили, що заявам заявника про надання притулку бракувало достовірності, і що він не зміг обґрунтувати свою передбачувану приналежність до режиму Каддафі, ордер на його арешт в Лівії і, відповідно, свою потребу в міжнародному захисті. На думку Суду, висновки національних органів влади в цьому відношенні були зроблені після ретельної перевірки, що містить раціональні підстави, які він не має підстав ставити під сумнів або відступати від них.

55.  Вищезазначені елементи є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що заявник не довів, що після повернення до Лівії йому загрожувала б небезпека бути вбитим або зазнати жорстокого поводження.

56.  Відповідно, його виселення не буде порушенням статті 2 та/або статті 3 Конвенції.