1) «CASE OF MEDVID v. UKRAINE»

Заява № 7453/23 – Рішення від 10.10.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-236205

 

#Стаття 3 (матеріальний аспект)

#Методика оцінки реабілітації довічно ув’язненого

#Констатовано відсутність порушення статті 3 Конвенції після 03.03.2023 р.

 

Коротко суть справи: 18 червня 2003 року Апеляційний суд Київської області засудив заявника до довічного позбавлення волі за подвійне вбивство, скоєне у грудні 2002 року. Цей вирок був залишений без змін Верховним Судом 2 жовтня 2003 року.

У період з 2014 по 2019 рік заявник подав до національних судів кілька безуспішних клопотань про заміну його довічного ув'язнення на п'ятнадцять років позбавлення волі.

У лютому 2021 року заявник подав клопотання про умовно-дострокове звільнення; це клопотання було відхилено судами двох рівнів юрисдикції за відсутністю будь-яких правових підстав відповідно 15 квітня 2021 року та 16 листопада 2022 року.

1 грудня 2022 року в Роменській виправній колонії була скликана комісія для вивчення ступеня виправлення заявника; вона встановила, що заявник не відповідає критеріям для подання клопотання про заміну довічного позбавлення волі на певний строк позбавлення волі. За твердженням Уряду, заявник був ознайомлений з висновком комісії до 31 грудня 2022 року, тоді як заявник стверджував, що отримав повний текст висновку комісії лише в середині серпня 2023 року.

 

Суть скарги: Заявник скаржився на те, що всупереч статті 3 Конвенції його довічне ув'язнення не могло бути скорочено, і стверджував, що новий механізм умовно-дострокового звільнення для осіб, засуджених до довічного ув'язнення, не виправив ситуацію.

 

Висновки ЄСПЛ:

(a) Відповідні принципи, що стосуються довічного ув'язнення, реабілітації та перспективи звільнення для довічно ув'язнених

46. Практика Суду чітко встановлює, що призначення довічного ув'язнення повнолітньому правопорушнику саме по собі не забороняється і не є несумісним зі статтею 3 або будь-якою іншою статтею Конвенції, за умови, що воно не є явно непропорційним. Однак, призначення довічного ув'язнення, яке не підлягає скороченню, дорослому правопорушнику може викликати питання за статтею 3. Довічне ув'язнення не стає незнижуваним від того, що на практиці воно може бути відбуте повністю. Питання за статтею 3 не виникає, якщо довічне ув'язнення де-юре і де-факто може бути замінено на більш м’яке покарання. Довічне ув'язнення може залишатися сумісним зі статтею 3 Конвенції лише за умови наявності як перспективи звільнення, так і можливості перегляду - і те, і інше повинно існувати з моменту винесення вироку (див. рішення у справі «Murray v. the Netherlands», № 10511/10, § 99, від 26 квітня 2016 року, з подальшими посиланнями).

47. Ув’язнений не може утримуватися, якщо немає законних пенологічних підстав для позбавлення волі, які включають покарання, стримування, громадський захист і реабілітацію. Хоча багато з цих підстав будуть наявні на момент винесення вироку до довічного позбавлення волі, баланс між цими підставами для тримання під вартою не обов'язково є статичним і може змінюватися в процесі виконання вироку. Тільки шляхом проведення перегляду підстав для продовження тримання в ув’язненні у відповідний момент відбування покарання можна належним чином оцінити ці фактори або зміни. Таким чином, перегляд, необхідний для скорочення терміну довічного ув'язнення, повинен дозволити національним органам влади розглянути питання про те, чи є будь-які зміни в особі довічно ув'язненого і прогрес у його реабілітації настільки значущими, що подальше тримання під вартою більше не є виправданим на законних пенологічних підставах. Така оцінка повинна ґрунтуватися на правилах, що мають достатній ступінь ясності і визначеності, а умови, викладені в національному законодавстві, повинні відображати умови, викладені в прецедентній практиці Суду. Таким чином, оцінка повинна ґрунтуватися на об'єктивних, заздалегідь встановлених критеріях. Право ув'язненого на перегляд передбачає фактичну оцінку відповідної інформації, і цей перегляд також повинен бути забезпечений достатніми процесуальними гарантіями. В тій мірі, в якій це необхідно для того, щоб ув'язнений знав, що він повинен зробити для того, щоб його кандидатура розглядалася на звільнення, і за яких умов, може знадобитися надання обґрунтувань, і це повинно бути забезпечено доступом до судового перегляду. Нарешті, при оцінці того, чи може довічне ув'язнення бути скорочено де-факто, може бути доречно взяти до уваги статистичну інформацію про попереднє використання відповідного механізму перегляду (там же, § 100, з подальшими посиланнями).

48. Крім того, перегляд, необхідний для скорочення терміну довічного ув'язнення, повинен дозволяти органам влади оцінювати будь-які зміни в особі довічно ув'язненого і будь-який прогрес на шляху до реабілітації, досягнутий ним. Було б несумісним з людською гідністю - яка лежить в основі системи Конвенції - примусово позбавляти людину свободи, не прагнучи до її реабілітації і не надаючи їй шансу повернути цю свободу колись у майбутньому. Незважаючи на те, що Конвенція не гарантує, як таке, право на реабілітацію, практика Суду передбачає, що засудженим, в тому числі довічно ув'язненим, має бути дозволено реабілітуватися. Довічно ув'язнений повинен мати реальну можливість, наскільки це можливо в умовах в'язниці, досягти такого прогресу на шляху до реабілітації, який дасть йому надію на те, що одного дня він отримає право на умовно-дострокове або умовно-дострокове звільнення. Цього можна досягти, наприклад, шляхом створення та періодичного перегляду індивідуальної програми, яка заохочуватиме засудженого до саморозвитку, щоб він міг вести відповідальне та вільне від злочинів життя (там само, § 100-103, з подальшими посиланнями).

49. Хоча держави не несуть відповідальності за досягнення реабілітації засуджених до довічного позбавлення волі, вони, тим не менш, зобов'язані надати таким засудженим можливість реабілітуватися. В іншому випадку, довічно ув'язненому може бути фактично відмовлено в можливості реабілітації, а це означає, що перегляд, необхідний для скорочення терміну довічного ув'язнення, під час якого оцінюється прогрес довічно ув'язненого на шляху до реабілітації, може ніколи не призвести до заміни, відстрочки або скасування довічного ув'язнення або до умовно-дострокового звільнення ув'язненого. У зв'язку з цим Суд повторює принцип, добре відомий у його практиці, що Конвенція покликана гарантувати права, які не є теоретичними або ілюзорними, а є практичними та ефективними. Зобов'язання надати можливість реабілітації слід розглядати як зобов'язання засобу, а не результату (там само, § 104, з подальшими посиланнями).

50. Суд раніше постановив, що вибір державою системи кримінального правосуддя, включаючи перегляд вироку та механізми звільнення, в принципі виходить за межі нагляду, здійснюваного Судом (див. рішення у справі «Harakchiev and Tolumov v. Bulgaria», № 15018/11 і 61199/12, § 250).

(b) Застосування цих принципів у цій справі

51. Суд вважає, що він повинен спочатку відповісти на питання про те, чи зробила вищезгадана законодавча реформа довічне ув'язнення в Україні де-юре і де-факто скороченим відповідно до вимог статті 3 Конвенції (див. пункти 46-49 вище).

52. Суд зазначає, що змінами до кримінального законодавства було запроваджено механізм, відповідно до якого після відбуття п'ятнадцяти років початкового покарання особи, засуджені до довічного позбавлення волі, можуть розраховувати на заміну їхнього покарання на певний строк позбавлення волі, який може бути надалі скорочений. Вимоги, яким повинні відповідати ув'язнені, щоб мати право на таку заміну, а також процедура оцінки їхнього виправлення викладені в Кодексі про виконання покарань (див. пункт 15 вище) і деталізовані в нормативно-правових актах, виданих Міністерством юстиції.

53. З огляду на той факт, що держави в принципі вільні у виборі власних систем кримінального правосуддя, і хоча запроваджений механізм умовно-дострокового звільнення не передбачає можливості прямого звільнення від довічного позбавлення волі, окрім як шляхом його заміни на більш м'яке покарання за рішенням суду, такий підхід до можливості скорочення строків довічного позбавлення волі вже розглядався Судом раніше і був визнаний задовільним (див. рішення у справі «Dardanskis and Others v. Lithuania», № 74452/13 та 15 інших, § 26, від 18 червня 2019 року).

54. З відповідного законодавства випливає, що довічно ув'язнений може розраховувати на те, що його довічне ув'язнення буде замінено на додаткові п'ятнадцять-двадцять років ув'язнення вже в той момент, коли він відбув п'ятнадцять років початкового покарання (обчислюється з початку досудового ув'язнення ув'язненого, а не з дати винесення довічного вироку, як у рішенні у справі «Bodein v. France», § 61)). Це вже дає ув'язненому надію на те, що у випадку його належної поведінки та ознак ресоціалізації, його початкове довічне ув'язнення буде на практиці замінено на фіксований термін ув'язнення тривалістю тридцять років. Крім того, якщо ув'язнений залишається на шляху виправлення, він може розраховувати на звільнення після відбуття двадцяти шести років і трьох місяців свого початкового покарання (порівняйте, там само). На думку Суду, така система надає довічно ув'язненому достатньо визначену процедуру, яка пропонує чіткі часові рамки і свідчить про спробу досягти належного балансу між інтересами відповідної особи і суспільства, до якого вона прагне повернутися.

55. Щодо твердження заявника про те, що плутанина може виникнути через те, що оцінка придатності ув'язненого до скорочення строку покарання здійснюється за тими ж критеріями, які використовуються для оцінки придатності до умовно-дострокового звільнення (див. пункт 34 вище), Суд зазначає, що ця система дозволяє забезпечити однаковий підхід до оцінки реабілітації та перевиховання ув'язнених. Якщо розглядати їх у поєднанні з відповідними положеннями Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів (див. пункти 12 і 15 вище), стає зрозумілим, що кожна оцінка проводиться з метою визначення того, чи готовий відповідний ув'язнений до пом'якшення покарання або до дострокового звільнення - але не до того й іншого одночасно. Залежно від очікуваного результату, можна стверджувати, що ці два види оцінювання зосереджені на різних питаннях: - а саме: (i) прогрес, якого досягнув ув'язнений у виправленні (що може призвести до пом'якшення покарання), та (ii) ступінь реабілітації ув'язненого (що може призвести до дострокового звільнення). Комісія, скликана у в'язниці, не має права (і не може бути покликана на цьому етапі) оцінювати придатність довічно ув'язненого до дострокового звільнення: мета такої оцінки полягає виключно у визначенні ступеня реабілітації довічно ув'язненого для прийняття рішення про заміну довічного ув'язнення на певний строк ув'язнення, а не в тому, щоб визначити, чи заслужив цей ув'язнений право на негайне дострокове звільнення. Тому не можна сказати, що оскаржувана методика є заплутаною, такою, що вводить в оману, або недостатньо чіткою.

56. Суд також зазначає, що положення статті 154 § 12 Кодексу про виконання покарань (див. пункт 15 вище) передбачають, що остаточне рішення в усіх оцінках придатності довічно ув'язнених до скорочення терміну покарання приймається національними судами, які мають юрисдикцію переглядати в судовому порядку будь-які висновки, зроблені установами виконання покарань, та оцінювати всі матеріали, що містяться у тюремній справі ув'язненого. Такі рішення приймаються трьома суддями за участю відповідного ув'язненого та його адвоката (див. пункт 14 вище).

57. Нарешті, Суд зазначає, що держава не залишила поза увагою необхідність для довічно ув'язнених проходити безперервну реабілітацію (включаючи застосування до них посилених заходів соціальної реабілітації) - навіть після того, як довічне ув'язнення було замінено на строковий вирок, з метою можливого умовно-дострокового звільнення та подальшої реінтеграції в суспільство (див. пункти 15, 18 і 19 вище; також див. «Harakchiev and Tolumov», цитоване вище, § 245 in fine). Суд також вважає, що цей захід відповідає вимогам статті 3 Конвенції. Він вже наголошував на обов'язку держав надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість реабілітуватися (див. згадане вище рішення у справі «Murray», § 104) і може лише ще раз підкреслити важливість надання засудженим до довічного позбавлення волі належних засобів та умов для такої реабілітації (див. пункт 25 вище).

58. У світлі вищезазначених міркувань і того факту, що деяким довічно ув'язненим вдалося домогтися заміни довічного ув'язнення на строкове ув'язнення (див. пункт 22 вище), не можна сказати, що система не є ефективною ні в теорії, ні на практиці.

59. Щодо дати, з якої механізм умовно-дострокового звільнення слід вважати повністю задіяним, сторони погодилися, що відповідне первинне законодавство (навіть після набуття ним чинності) виявилося недостатнім і що необхідно було дочекатися прийняття вторинного законодавства. Однак вони не погоджуються щодо дати, коли відповідні правові інструменти зробили систему повністю функціональною. На думку Уряду, це була дата видання Наказу № 294/5 Міністерства юстиції України, а саме 19 січня 2023 року (див. пункти 18 та 44 вище); на думку заявника, це було 3 березня 2023 року, коли відповідні інструкції для в'язниць були оновлені, а Наказ № 631/5 Міністерства юстиції про внесення змін до них, набув чинності (див. пункти 20 та 31 вище). Суд, у свою чергу, не може погодитися з датою, запропонованою Урядом, оскільки Наказ від 19 січня 2023 року не був опублікований і не набув чинності до цієї дати; скоріше, він був опублікований і набув чинності лише 2 лютого 2023 року (див. пункт 17 вище). Крім того, враховуючи, що національні органи влади самі вважали за необхідне внести зміни до інструкції для персоналу в'язниці щодо оцінки ступеня виправлення довічно ув'язнених, Суд вважає, що механізм умовно-дострокового звільнення від відбування покарання повністю запрацював лише 3 березня 2023 року.

60. Суд вважає, що в період між остаточним вироком до довічного позбавлення волі (2 жовтня 2003 року) та датою, коли новий механізм умовно-дострокового звільнення почав діяти в повному обсязі (3 березня 2023 року), заявник опинився в ситуації невизначеності та відсутності будь-яких чітких і реалістичних перспектив дострокового звільнення, що є порушенням статті 3 Конвенції. У світлі цих висновків Суд не вбачає необхідності оцінювати інші скарги або твердження сторін щодо подій та рішень, які мали місце до 3 березня 2023 року, в тому числі ті, які стосувалися прийнятності (див. пункти 27 та 28 вище). Те саме стосується тверджень заявника про те, що він не міг скористатися (і не міг скористатися) мінімальним строком, запропонованим новою системою, оскільки він вже відбув понад п'ятнадцять років свого покарання, враховуючи той факт, що його тримання під вартою було порушенням статті 3 Конвенції, незалежно від його тривалості.

61. Суд також вважає, що після 3 березня 2023 року новостворений механізм умовно-дострокового звільнення надавав заявнику реальну можливість переглянути його довічне ув'язнення у вищезазначені чітко визначені строки та за чітких умов. Таким чином, після цієї дати порушення статті 3 Конвенції не було.

 

 

 

 

2) «T.V. v. SPAIN»

Заява №22512/21 – Рішення від 10.10.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-236200

 

#Стаття 4 - Позитивні зобов'язання. Неефективне розслідування + Відсутність необхідної ретельності на початковому етапі розслідування та відсутність очевидних напрямків розслідування

# Значні недоліки у національному процесуальному реагуванні на обґрунтовану кримінальну заяву про торгівлю людьми та примушування до проституції, підкріплену доказами prima facie

# Рішення про попереднє закриття справи є поверхневими та недостатньо обґрунтованими

#Констатовано порушення ст. 4 Конвенції

 

Коротко суть справи:

Розповідь заявниці про події 2003-2011 років

За словами заявниці, у 2003 році, коли їй було 14 років і вона проживала в м. Беніні, до її батька звернулася знайома сім'ї К. і запропонувала вивезти її на роботу в Іспанію за підробленим дорослим паспортом. В обмін на це вона повинна була заплатити 70 000 євро (EUR) через свою заробітну плату в Іспанії. Їй не повідомили про характер майбутньої роботи. Згідно з анкетою, у 2003 році вона прилетіла з Лагосу (Нігерія) до Парижу, а потім літаком до Мадриду. Потім вона поїхала в Арахал (муніципалітет на південний схід від Севільї), де її зустріла К. і відвезла в будинок, де вона жила зі своїм партнером У. За спостереженнями заявниці, її «зґвалтувала У. і доглядала К.», а також піддавала фізичному насильству і погрозам з боку обох. Вона була змушена працювати повією і залишалася під контролем Ч. до 2007 року, коли їй вдалося втекти. Вона продовжувала працювати повією в різних регіонах Іспанії. У 2010 році вона почала отримувати допомогу від the Apip-Acam Foundation, неурядової організації, яка допомагає людям, що потребують допомоги, в тому числі з житлом та охороною здоров'я (див. також пункт 32 нижче).

 

Кримінальна скарга та подальше розслідування

Кримінальна скарга заявника від 9 червня 2011 року

9 червня 2011 року заявниця постала перед бригадою Національної поліції провінції Сарагоса з боротьби з мережами нелегальної імміграції та підробкою документів (Unidad contra redes de Inmigración Ilegal y Falsedades Documentales - «UCRIF»). Посилаючись на законодавство про захист свідків, вона поскаржилася, що стала жертвою торгівлі людьми та сексуальної експлуатації з 2003 по 2007 рік, коли була неповнолітньою. UCRIF Сарагоси поінформував її про її права як жертви або потерпілої сторони, включаючи право брати участь у провадженні, порушувати цивільні та/або кримінальні справи, вимагати компенсації або відмовитися від такої вимоги (стаття 109 КПК), отримувати безоплатну правову допомогу та допомогу як жертва насильницьких злочинів або злочинів проти статевої свободи. Її скарга може бути узагальнена наступним чином.

У 2003 році, коли їй було 14 років, знайома сім'ї, відома в Нігерії на прізвище Н. (яка, як згодом дізналася заявниця, була відома в Іспанії як С.), зв'язалася з нею і запропонувала їй поїхати до Іспанії працювати повією. С. запропонувала допомогти їй в отриманні «дорослого» паспорта та організації подорожі в обмін на зобов'язання заплатити їй 70 000 євро в якості «боргу» за привезення її до Іспанії. Вона прийняла пропозицію. Батько С. допоміг їй отримати паспорт і квиток на літак. Батьки С. провели над нею «ритуал вуду» і взяли з неї обіцянку не повідомляти про К. в іспанську поліцію, оскільки в іншому випадку «вуду вб'є її». Після того, як у вересні 2003 року документи були готові, вона вирушила з Лагосу до Парижу літаком у супроводі чоловіка віком близько п'ятдесяти років, громадянина Нігерії з Лагосу, імені якого вона не могла згадати. З Парижа вона поїхала до Мадрида, потім поїздом з Мадрида до Севільї, а потім автобусом до Арахалу, де її зустріла С. У той час С. готувалася вийти заміж за У., громадянина Іспанії (чиє прізвище згодом взяла С.). Вони жили в будинку У. в Арахалі, за адресою, яку заявник не міг запам'ятати. У. та С. одружилися невдовзі після її приїзду. С. навчила її проституції та деяким словам іспанською мовою. У. бив її ременем і погрожував подальшим насильством, якщо вона відмовлялася сплатити борг.

Починаючи з другого місяця перебування в Іспанії і протягом двох років вона працювала повією в клубі під назвою «Р.» в місті Арахал, яким керував іспанець «П.». Оскільки С. раніше працювала повією в цьому клубі, менеджер довіряв їй і ніколи не просив заявницю надати паспорт. Він не знав, що заявниця була неповнолітньою.

Пізніше, майже завжди у супроводі С., вона «ходила» до різних клубів, таких як «E.» в Арахалі та невизначених клубів у Кордові та Мотріл (Гранада). Вона поїхала з С. до Пуерто-дель-Росаріо на острові Фуертевентура (Канарські острови), де «двічі» відвідувала клуб під назвою B. Під час її другого візиту її заарештували. Поліція вилучила її паспорт. Потім С. забезпечила її новим паспортом і змусила покинути острів та виїхати до Астурії. Вона також працювала в клубі під назвою D. в Херес-де-ла-Фронтера (Андалусія), де поліція знову заарештувала її і відібрала паспорт. Потім вона поїхала до Кадіса, а потім до Уельви, весь час супроводжувана С. С. забирала усі зароблені нею гроші. У рідкісних випадках, коли її не супроводжувала С., їй доводилося вносити гроші на банківський рахунок La Caixa, використовуючи псевдонім «J.». У 2005 році С. розлучилася з У. і переїхала з нею до Севільї. Вона почала працювати повією на сході міста разом з іншими нігерійськими жінками під контролем С.

У 2007 році вона втекла від С. Жила в Мадриді, потім працювала повією в Малазі, а з 2009 року - в Сарагосі. Одного разу її заарештувала поліція в Сарагосі під час рейду. Її доставили до соціальних служб міста через її психічний стан. Її помістили до медичного закладу і почали лікувати. Починаючи з 2007 року, С. кілька разів телефонувала їй, щоб нагадати про борг. Загалом вона заплатила С. близько 25 000 євро. С. намагалась зв'язатися з нею до 2010 року, коли заявниця загубила свій мобільний телефон. З того часу вона не мала жодних новин про свого колишнього сутенера, але знала, що сім'я С. знищила бізнес її батька в Нігерії та напала на нього, намагаючись змусити заявницю сплатити борг.

Заявниця (яка розмовляла іспанською та англійською мовами, але не мала освіти) пояснила, що вона не повідомила про події раніше, оскільки була піддана ритуалу «вуду», під час якого вона зобов'язалася не повідомляти про кривдників. Після отримання соціальної та медичної допомоги вона змогла подолати свої страхи та зрозуміти важливість подання заяви. Вона надала детальну інформацію про зовнішність та приблизний вік С. та У. Вона зазначила, що С. може проживати в Севільї, а У. - в Арахалі.

 

Кримінальне розслідування

9 червня 2011 року UCRIF проінформував прокуратуру та слідчий суд № 4 Сарагоси про скаргу заявниці. Заявниці було надано статус захищеного свідка. Її особисті дані були відповідно відредаговані органами влади у національних документах, що стосуються як кримінального провадження, описаного нижче, так і її імміграційного статусу, з метою захисту її анонімності у національному провадженні. Сторони надали Суду копії цих документів з повністю або частково вилученими персональними даними заявниці.

Заходи, вжиті у період з 2011 року до початку 2013 року

24 червня 2011 року Слідчий суд № 4 м. Сарагоса розпочав досудове розслідування, але тим же рішенням припинив його за відсутністю територіальної юрисдикції для розгляду справи. 22 липня 2011 року він передав справу до слідчого суду в Марчені, юрисдикція якого поширюється на Арахалу.

7 листопада 2011 року Слідчий суд № 2 м. Марчена розпочав досудове розслідування. Він доручив Цивільній гвардії Марчени (i) встановити особу жертви та отримати її свідчення; (ii) встановити місцезнаходження С. та У.; та (iii) встановити керівництво клубу «Р.» у 2003 році.

Здається, що в певний момент неурядова організація, яка надавала правову допомогу заявниці з квітня 2012 року (SICAR-Cat) поскаржилася Уповноваженому з правлюдини(Defensor del Pueblo) на відсутність прогресу у справі заявниці, що негативно вплинуло на її імміграційний статус. У листі від 25 жовтня 2012 року омбудсмен повідомив SICAR-Cat, що жодного рішення у провадженні щодо її кримінальної скарги не було прийнято.

24 січня 2013 року слідчий суд доручив Цивільній гвардії Марчена надати ту саму інформацію, що й раніше (див. пункт 14 вище), і направив С. та У. повістки про виклик на допит як підозрюваних (imputados) у передбачуваній торгівлі людьми. Крім того, заявниця мала бути заслухана в якості потерпілої.

9 та 26 лютого 2013 року Цивільна гвардія повідомила слідчий суд про те, що їй не вдалося встановити місцезнаходження С. та У. або знайти їх у своїй базі даних, а також про те, що клубом «Р.» у 2003 році керували Ф.М. та Ф.С. У лютому 2013 року слідчий суд викликав Ф.М. та Ф.С. на допит за підозрою у торгівлі людьми (стаття 177-біс КК).

 

Заява заявника від 27 березня 2013 року

27 березня 2013 року заявниця за допомогою SICAR-Cat дала свідчення як свідок, що перебуває під захистом, у слідчому суді в регіоні, де вона проживала. Вона була поінформована про свої права та підтвердила, що їй відомий зміст статей 109 та 110 КПК та що вона вимагає відшкодування шкоди. Вона підтвердила свої початкові свідчення і заявила, що наразі проходить психологічне лікування у зв'язку з погіршенням її психічного здоров'я, спричиненим подіями, на які вона подала скаргу. Вона також повідомила, що її сім'я в Нігерії переїхала, щоб уникнути подальших погроз і нападів.

 

Заяви, надані у 2013 році керівниками клубу «Р.

17 квітня 2013 року Ф.М. та Ф.С. (див. пункт 17 вище) дали наступні свідчення слідчому суду.

(a) Ф.М. заявив, що з 1994 по 2009 рік він був менеджером клубу «Р.», який на момент подій був клубом для дівчат. Він стягував певні суми за оренду приміщень, але не за послуги, що надавалися в них. Зазвичай клуб приймав від дванадцяти до п'ятнадцяти жінок, але вони не працювали в клубі і не мали з ним жодних договірних відносин.

(b) Ф.С. заявив, що до 2007 року він був менеджером клубу «Р.», який не був клубом повій. Він отримував дохід лише від оренди кімнат.

 

Попереднє закриття справи та апеляція прокурора у 2013 році

26 квітня 2013 року слідчий суд тимчасово закрив справу проти C., У., Ф.М. і Ф.С., оскільки не було достатньою мірою встановлено, що було скоєно злочин, який став підставою для початку розслідування (ч. 1 ст. 641 КПК).

20 травня 2013 року прокурор оскаржив цю постанову, взявши до уваги надані заявницею до суду докази щодо її поточного психіатричного лікування та твердження про погрози на адресу її сім'ї в Нігерії. Прокурор заявив, що події, описані в скарзі, можуть становити злочини торгівлі людьми та проституції неповнолітньої особи, передбачені статтею 318-біс та статтею 188 § 3 КК в редакції Закону 11/2003 (див. пункти 58-59 нижче), а також злочин «незаконного об'єднання (asociacion ilicita)», хоча термін давності останнього злочину вже минув. Прокурор вважав, що необхідно отримати від заявника розширену заяву та порівняти її з «наявними документами», щоб правильно визначити закон, який застосовувався під час подій. Відповідно, прокурор запропонував звернутися до UCRIF Севільї з проханням (a) встановити дату в'їзду заявника до Іспанії та (b) ідентифікувати, знайти та допитати С. та У.

21 квітня 2014 року слідчий суд задовольнив апеляцію і наказав провести вищезазначені слідчі дії. Суд також постановив, що оскаржувані події можуть становити злочини, передбачені статтею 318 біс та статтею 188 § 3 КК.

 

Свідчення С. та У., отримані у 2014 році

У якийсь момент, не пізніше травня 2014 року, поліція встановила особу У. і 22 травня 2014 року допитала його в присутності адвоката. У. заявив, що у 2004 році він познайомився з С. у клубі «Р.», де вона працювала повією. Ч. переїхала до нього в його будинок на вулиці Л. в Арахалі, і в грудні 2004 року вони одружилися. С. припинила займатися проституцією. Він заперечував, що С. коли-небудь їздила до Нігерії з метою вербування жінок для заняття проституцією в Іспанії, що він зустрічав когось із подруг С. в аеропорту або що він або С. контролювали та примусово утримували жінку в їхньому будинку. Жодна з подруг С., яких пара приймала у себе вдома - які були приблизно одного віку з С. - не були секс-працівницями. Він пригадав, що в 2005 році нігерійська жінка віком близько 22 років жила у них протягом тижня. Він не знав, що вона робила під час перебування у них (оскільки його не було вдома постійно), і нічого не чув про неї після того, як вона поїхала. Приблизно у 2006 році С. пішла від нього.

22 травня 2014 року UCRIF Севільї повідомив слідчий суд, що вони встановили особи С. та У., отримали свідчення У. (див. пункт 23 вище) та вживають заходів для встановлення місцезнаходження С. Поліція також поінформувала суд, що їхній великий досвід розслідування справ про нелегальну імміграцію та торгівлю людьми дозволив їм визначити наступні «способи дій» щодо відповідних злочинів. Жінок, які, як правило, перебували у складних соціальних, сімейних або економічних ситуаціях, зазвичай вербували їхні співвітчизники на батьківщині, пропонували допомогу в отриманні проїзних документів і обіцяли «гідну роботу», як правило, у сфері громадського харчування або обслуговування. Їм рідко повідомляли, що вони будуть займатися проституцією. Опинившись у країні призначення, жінки потрапляли в залежність від «організацій» (груп), які їх туди привезли, через «борг», що утворився через дорожні витрати. Через непомірні борги вони змушені були працювати довгі години за невелику грошову винагороду або взагалі без неї, що також могло супроводжуватися системою покарань за різні порушення «правил внутрішнього розпорядку», які їм нав'язували. Таким чином, жертви залишалися пов'язаними з відповідними «організаціями» довше, ніж вони могли очікувати. Сутенери утримували контроль над жінками, використовуючи примус, погрози та фізичне насильство. Їхню свободу пересування обмежували, а використання телефонів відстежували та контролювали. Їм погрожували «ритуалами вуду» та потенційною шкодою для їхніх родичів у країнах походження або покаранням, якщо вони не підкорялися. Їхню вразливість ще більше посилювало незнання мови та звичаїв Іспанії.

8 серпня 2014 року поліція встановила місцезнаходження С. 20 серпня 2014 року вона дала свідчення у слідчому суді як підозрювана, заперечуючи твердження заявниці. Вона стверджувала, що прибула до Іспанії у 2000 році на кораблі та переїхала до м. Арахал, щоб працювати в клубі «Р.», де у віці 24 років познайомилася з У. Того ж року вона вийшла за нього заміж, а у 2009 році вони розлучилися. За винятком вихідних, вона спала в клубі «R.», єдиному клубі в Арахалі, де вона працювала. Вона заперечувала причетність У. до будь-якої діяльності, пов'язаної з торгівлею людьми, а також те, що він погрожував або бив іншу дівчину в її присутності. Нігерійська дівчина, якщо така і була, прийшла б до них додому лише для того, щоб поїсти з ними. С. заперечувала, що вона привезла заявницю або когось іншого до Іспанії для роботи повією, або що вона просила у когось гроші, інакше їй самій довелося б припинити займатися проституцією. Однак вона продовжувала працювати повією до 2012 року. Вона пригадувала, що в 2006 році посварилася з дівчиною з Нігерії, і думала, що скарга могла бути мотивована заздрістю до зовнішності С. і до того, що у неї більше клієнтів.

3 жовтня 2014 року У. дав свідчення у слідчому суді, повторивши свої попередні свідчення (див. пункт 23 вище). Він заявив, що ні У., ні будь-хто інший не проживав за адресою вул. Л., 20 до вересня 2004 року, оскільки до цього часу в приміщення не було ні води, ні електрики.

 

Інші заходи, здійснені у 2015 році на вимогу прокурора

29 грудня 2014 року прокурор заявив, що інкриміновані С. дії можуть підпадати під дію як статті 318 bis §§ 1-3, так і статті 188 § 3 КК, а дії У. можуть підпадати лише під дію останнього положення. Прокурор звернувся до слідчого суду з проханням зобов'язати UCRIF встановити дату народження заявниці та дату її в'їзду до Іспанії, а також перевірити інформацію про прибуття С. до Іспанії та її шлюб з У. Посилаючись на психологічне лікування, яке отримувала заявниця, прокурор також попросив надати звіт про вплив подій, на які вона скаржилася, на її психічне здоров'я. 27 січня 2015 року слідчий суд задовольнив це клопотання.

У лютому 2015 року захист У. стверджував, що для правильної правової кваліфікації інкримінованих діянь необхідно визначити вік заявниці на момент подій, і звернувся з клопотанням про проведення судово-медичної експертизи віку. Тим часом вони надали документи, що стосуються шлюбу У. з С. у 2004 році, договір, в якому У. зазначався як покупець будинку по вул. Л., 20 в Арахалі (датований лютим 2004 року), а також документи, що стосуються встановлення водопровідних і каналізаційних мереж за цією адресою (датовані червнем 2004 року).

10 квітня 2015 року UCRIF м. Севілья повідомив суд про наступне:

(i) У невстановлених випадках заявник вказав три різні дати народження. У поліцейському протоколі, долученому до матеріалів національного розслідування з частково відредагованими персональними даними заявника, зазначалося, що дві з цих дат починалися з «198».

(ii) У поліції не було жодних записів про її в'їзд на національну територію, оскільки вона в'їхала до Шенгенської зони у Франції, і прикордонний контроль мав бути здійснений там. Між Іспанією та Францією не було прикордонного контролю.

(iii) Заявницю було заарештовано 14 травня 2005 року в Пуерто-дель-Росаріо на Канарських островах та 20 липня 2005 року в Кадісі за порушення імміграційного законодавства. На думку UCRIF, це може підтвердити її твердження про те, що С. надла їй новий паспорт для подорожі з Канарських островів на материкову частину Іспанії. Деталі цього нового паспорта були невідомі. Заявниця була знову заарештована 27 березня 2009 року в Сарагосі за порушення імміграційного законодавства.

UCRIF м. Севільї також направив до слідчого суду виписки з лікарні, складені психіатрами двох лікарень м. Сарагоси щодо заявниці. Відповідно до двох виписок, виданих у 2010 році психіатрами однієї з лікарень Сарагоси, заявницію тричі госпіталізували у період з квітня по червень 2010 року у зв'язку з адаптаційними та психотичними розладами. Під час госпіталізації вона була сплутана, з психомоторним неспокоєм, незв'язною мовою, що оберталася навколо «вуду», і поведінковими змінами. Коли її стан покращився у квітні 2010 року, вона переїхала до притулку, наданого Фондом «Апіп-Акам». Згідно з двома недатованими виписками з іншої лікарні, у 2011 році вона перебувала на стаціонарному лікуванні у зв'язку з поведінковими розладами психотичного характеру. Лікарі зазначили, зокрема, що деякі моделі її поведінки були пов'язані із загрозою, реальною чи вигаданою, для неї та її сім'ї, якщо вона дасть свідчення на людей, які привезли її до Іспанії.

17 квітня 2015 року Ф.М. та Ф.С. дали свідчення у суді як підозрювані, повторивши свої попередні свідчення (див. пункт 19 вище).

 

Соціальний звіт від 21 травня 2015 року

21 травня 2015 року Фонд «Апіп-Акам» (див. пункти 5 та 30 вище) підготував соціальний звіт щодо заявника, який згодом був направлений UCRIF до слідчого суду. У звіті (долученому до матеріалів слідства у відредагованій версії в частині персональних даних заявниці та поданому Урядом до Суду у цій версії) узагальнено її історію, яку вона розповіла членам громадської організації, наступним чином.

(a) Заявниця прибула до Іспанії у 2004 році, коли їй було 14 років. Процес був полегшений її сім'єю через посередника. Вона не хотіла залишати сімейне оточення і була змушена до цього жінкою, яка взяла контроль над її життям, поставивши його під загрозу. Сутенерка та її спільники отримали для неї паспорт, візу та квиток, а також покрили її витрати на дорогу.

(b) Заявниця описала свій маршрут до Іспанії (див. пункт 7 вище) і заявила, що лише в Арахалі сутенер пояснив їй та її родині, що вона працюватиме повією. Вона почала працювати в клубі «Р.», де пропрацювала два роки, живучи з сутенером та її чоловіком. Оскільки вона не була знайома з роботою, чоловік сутенера розповідав їй, як спілкуватися з клієнтами. Іноді він застосовував до неї фізичне насильство. Подружжя контролювало її пересування, кількість клієнтів, яких вона обслуговувала, та інші аспекти її роботи, а також обмежувало її контакти з іншими секс-працівниками. Наприкінці кожного вечора вони забирали все, що вона заробляла. У клубі Р. «вони» давали їй їжу, і вона не платила за перебування там. Сутенер забезпечував її одягом. Вона залишалася ізольованою, на той час вона не говорила іспанською мовою і не мала мобільного телефону. Пара погрожувала вбити її, використовуючи практики вуду, якщо вона не послухається.

(c) Після двох років перебування в Арахалі заявниця працювала на Фуертевентурі в клубі під назвою Б., під постійним наглядом сутенера, який придбав для неї підроблений паспорт. Вона також працювала в клубі під назвою M.A. в Херес-де-ла-Фронтера і в Астурії, а також була вивезена до невстановленого місця у Франції. Вона тричі завагітніла, і їй давали абортивні таблетки. Одного разу її змусили працювати через сім днів після аборту. В іншому випадку їй довелося звернутися за медичною допомогою до лікарні в Уельві. Їй вдалося втекти від сутенера за допомогою клієнта. Сутенер продовжував погрожувати їй.

(d) У звіті також зазначалося, що соціальний працівник направив заявницю до Фонду «Апіп-Акам». У якийсь момент поліція доставила її до лікарні в Сарагосі через проблеми з поведінкою. Вона отримала допомогу від Фонду Apip-Acam і стала учасницею його програми розміщення. Після того, як було встановлено належний режим медичного нагляду, її стан покращився.

Переведення досудового розслідування у звичайне провадження та рішення про проведення додаткових слідчих дій

8 червня 2015 року слідчий суд перевів досудове розслідування у звичайне провадження (sumario ordinario), склав обвинувальний акт щодо С. та У. і тимчасово закрив справу щодо Ф.С. та Ф.М. за відсутністю складу злочину.

Захист У. подав апеляцію. 10 серпня 2015 року слідчий суд задовольнив апеляційну скаргу частково та постановив: (i) долучити до справи копію соціального звіту, відредаговану лише в частині особистих даних заявниці; (ii) звернутися до судово-медичної установи в регіоні, де проживала заявниця, з проханням провести вікову експертизу для визначення її приблизного біологічного віку, залишивши на розсуд експертів рішення щодо методів оцінки, які будуть використані; (iii) заслухати свідків; (iv) допитати Ф.С. та Ф.М., зокрема, про наявність у них зокрема, про присутність С. та жінок, які її супроводжували, у клубі «Р.» під час подій; та (v) викликати К.

 

Показання Ф.М., У. та Ч. у 2015 році

18 вересня 2015 року слідчий суд заслухав Ф.М. як свідка. Він заявив, що не знав ні С., ні У. Він знав кількох нігерійських дівчат, які займалися проституцією, але не знав, що когось із них привезли до Іспанії через посередника в Арахалі. Він ніколи не підозрював, що когось із них примушували до проституції. У клубі Р. ніколи не було «таких молодих дівчат».

Під час допиту Ф.М. було пред'явлено дві фотографії У. Він заявив, що не впізнає особу на фотографіях і ніколи не бачив її в клубі «Р.».

2 жовтня 2015 року У. та С. дали свідчення у слідчому суді як обвинувачені, підтвердивши свої попередні показання (див. пункти 25-26 вище). У. додав, що жінка, яка одного разу залишилася з ними на одну ніч на Різдво, була подругою Ч., дорослою, яку, можливо, звали А. Він не знав, звідки вона приїхала. Вона чудово розмовляла іспанською і вечеряла з ними та їхніми друзями. С. заперечувала, що знає когось на ім'я Ж. (очевидно, мався на увазі псевдонім, який заявник нібито використовував для поповнення рахунку в банку, див. пункт 9 вище).

 

Показання свідків на користь У.

18 вересня 2015 року слідчий суд заслухав п'ятьох свідків від імені У.. Двоє з них були сусідами У. та С. у котеджному містечку на вулиці Л.; третій свідок був другом У. з дитинства; четвертий заявив, що знайомий з У. протягом двадцяти років, а п'ятий був двоюрідним братом У. та його боярином на весіллі У. та С. Усі свідки стверджували, що не бачили нікого, хто б жив з подружжям у будинку між 2004 і 2006 роками, а також не бачили жодних ознак того, що в ньому хтось ще перебував. Сусіди заявили, що ніколи не чули криків або гучних голосів у будинку подружжя. Жоден з п'яти свідків не знав, чи відвідували С. або У. клуб «Р.», і чи займалася там проституцією. Один із сусідів заявив, що в 2003 році в котеджному містечку ніхто не міг проживати, оскільки приміщення було передано мешканцям лише в 2004 році. Двоє свідків (двоюрідний брат У. та друг У.) не помітили жодних змін у матеріальному становищі У. у відповідний період часу.

 

Судові свідчення заявника від 23 листопада 2015 року

23 листопада 2015 року заявниця за допомогою SICAR-Cat дала свідчення в суді за допомогою відеозв'язку. Згідно з рукописною стенограмою її свідчень, вона підтримала свою первинну скаргу. Вона стверджувала, що в якийсь момент У. намагався вдарити її, але фактично не нападав на неї, і що одного разу він погрожував відрізати їй пальці. Вона стверджувала, що ночувала як у клубах, де працювала, так і в будинку У. та С., і надала опис цього будинку. Після двох років, проведених в Арахалі, вона поїхала на Канарські острови з С. після розлучення з У. Вона ніколи не давала грошей У., але клала гроші на рахунок С. в банку La Caixa. С. неодноразово била її, як у клубі, так і вдома. Заявниця не зверталася за медичною допомогою, оскільки не була знайома з медичною системою Іспанії. У якийсь момент С. та У. поїхали з нею на Канарські острови. Коли вона працювала в клубі, С. більше не працювала там повією. Після закінчення зміни вона поверталася додому до С., щоб поспати. Іноді вона їздила до клубу автобусом або таксі, а іноді її підвозив У. Відповідаючи на запитання суду, вона заявила, що їй було 15 або 16 років, а не 14, коли вона жила в будинку С.

 

Звіти про первинну та подальшу судово-медичну оцінку віку

5 жовтня 2015 року судово-медичний експерт провів оцінку віку заявниці на виконання постанови суду (див. пункт 34 вище). Заявниця повідомила експерту, що вона народилася у 1981 році. Вивчивши медичні документи, оглянувши заявницю, оцінивши дані антропометричного та стоматологічного обстеження, а також оцінивши розвиток вторинних статевих ознак, експерт попередньо дійшов висновку, що дані заявниці відповідають особі, якій виповнилося 18 років.

Експертом були отримані подальші результати досліджень, такі як (i) рентгенологічне дослідження кісток лівої кисті, проведене за методом Грейліха та Пайла, за результатами якого кістковий вік заявниці відповідав вісімнадцятирічній дівчині; та (ii) ортопантомографія (панорамний рентгенівський знімок зубів), за результатами якого вік зубів заявниці був більшим за 18 років. У звіті від 24 листопада 2015 року судово-медичний експерт зробив наступний висновок:

«Відповідно до критеріїв міжнародного протоколу [Німецької робочої групи з судово-медичної вікової діагностики, AGFAD], вивчивши анамнез, провівши [фізичний] огляд і дослідивши рентгенологічні дані... Я приходжу до висновку, що всі [результати] відповідають особі, якій щонайменше вісімнадцять років».

20 грудня 2015 р. захист У. звернувся до суду з проханням закрити справу та виправдати його. Посилаючись на результати експертизи віку, У. стверджувала, що на момент розгляду справи заявниці виповнилося 18 років. Отже, на момент її ймовірного в'їзду до Іспанії їй було б 6 років. Тому захист У. оцінив її твердження як ірраціональне, неправдоподібне і таке, що явно суперечить звіту про оцінку віку.

За клопотанням прокурора у березні 2016 року слідчий суд постановив доповнити висновок судово-медичної експертизи, щоб встановити максимально можливий вік заявниці, тобто визначити віковий діапазон, в який могла потрапити заявниця відповідно до проведених тестів.

44. У додатковому висновку судово-медичної експертизи від 26 квітня 2016 року експерт дійшов таких висновків

(i) за даними обстеження заявник перебував на «V стадії Таннера», що відповідає 15 рокам або старше; відповідний довідник не містив жодних інших шкал для визначення статевого дозрівання;

(ii) рентгенівський знімок кісток зап'ястя відповідав стандарту для вісімнадцятирічної або старшої особи згідно з атласом Грейліха та Пайла; атлас не містив жодних знімків після 18 років, оскільки не було жодних подальших рентгенологічних змін у жінки після цього віку, які можна було б оцінити кількісно;

(iii) що стосується ортопантомографії, стан молярів заявниці статистично відповідав віковому інтервалу 22,4 року з похибкою +/- 1,9 року.

 

Припинення розслідування та передача справи на розгляд до Audiencia Provincial

26 вересня 2016 року слідчий суд зазначив, що він провів усі необхідні процесуальні дії, щоб довести, що було скоєно злочин, що обвинувачений брав у ньому участь, і що він встановив усі відповідні обставини. Суд завершив розслідування і передав справу на розгляд до Суду провінції Севільї (суд .

 

Слухання у суді

Державний обвинувач просив про попереднє закриття справи. Захист У. просив про попереднє або остаточне закриття справи.

10 січня 2017 року суд провінції Севільї підтримав рішення слідчого суду про припинення розслідування і постановила тимчасово закрити справу. Суд підсумував скаргу заявника та встановив наступне:

«24 листопада 2015 року [судово-медичний експерт] надав висновок щодо біологічного віку потерпілої. [Експерт] вивчив анамнез, провів [фізичний] огляд та розглянув рентгенологічні докази, що складаються з рентгенограми лівої кистьової кістки та ортопантомограми. Виходячи з відповідних медичних і юридичних міркувань та використовуючи критерії міжнародного протоколу [AGFAD], [експерт дійшов висновку], що всі [результати] відповідають особі, найімовірніший мінімальний вік якої [становив] 18 років.

Згідно з [судово-медичним] висновком, у 2003 році жертві було 6 років, що робить малоймовірним, що вона в'їхала до Іспанії за паспортом повнолітньої особи, як зазначено у скарзі, або що вона працювала повією у закладах, відкритих для громадськості, оскільки поліція контролює вік повій.

Тому доречно винести постанову про тимчасове закриття справи, як того вимагали прокуратура та захист».

Заявниця подала апеляцію, стверджуючи, що оцінка віку загалом є неефективною та недостовірною, що підтверджується кількома дослідженнями та підкреслюється, зокрема, у звіті Уповноваженого з прав людини, опублікованому в 2011 році під назвою «Повнолітні чи неповнолітні? Процедури оцінки віку», а також у національній судовій практиці. У її справі не було проведено жодних альтернативних або додаткових перевірок. У будь-якому випадку, суд провінції проігнорував зміст судово-медичної експертизи, дійшовши висновку, що на момент проведення експертизи заявниці виповнилося 18 років. Навіть якщо припустити, що вона була продана до Іспанії у віці шести років, провадження не могло бути закрите на підставі віку жертви. Заявниця підкреслювала, що органи влади не взяли до уваги всі її свідчення, які залишалися детальними і послідовними протягом усього провадження. Вона вказала конкретні дати, описала маршрути, якими ходила, і назвала клуби, де її експлуатували. Її заяви про арешти були підтверджені іншими доказами, такими як поліцейські протоколи, а її опис менеджера клубу Р. відповідав опису Ф.М. Вона не могла знати про шлюб і розлучення С. і У., якби не була особистим свідком цих подій. У. зізнався, що нігерійка кілька днів жила у нього вдома. Ці елементи виправдовували продовження розслідування.

С. і У. заперечували проти апеляції, повторюючи, що презумпція невинуватості вимагає мінімальної кількості доказів, яких явно не вистачало у справі, що розглядалася …

14 червня 2017 року суд Севільї залишив у силі рішення від 10 січня 2017 року, зазначивши наступне:

«Попереднє закриття провадження ґрунтується не на віці захищеного свідка, передбачуваної жертви розслідуваних подій, а на неможливості [для неї] в'їхати до Іспанії за паспортом, призначеним для дорослих, у 2003 році, коли їй було 6 років; вона могла прибути до Іспанії з Нігерії лише у супроводі своїх батьків, чого, згідно зі скаргою, не було в цьому випадку.

Отже, оскільки апеляційна скарга не оскаржує висновки судово-медичної експертизи, які визначають вік [заявниці], доцільно відхилити апеляційну скаргу і залишити в силі постанову...»

 

Апеляція заявника за процедурою ампаро та її відхилення

27 липня 2017 року заявниця подала апеляційну скаргу за процедурою ампаро на рішення від 10 січня та 14 червня 2017 року. Посилаючись на статті 14 (рівність) та 24 (право на справедливий судовий розгляд) Конституції, вона стверджувала, що її справа стосувалася аспекту основоположного права, щодо якого Конституційний Суд не виносив попередніх рішень, а саме: (а) імплементації міжнародних стандартів захисту жертв та розслідування випадків торгівлі людьми та (б) доречності та ефективності оцінки віку та її тлумачення. Вона скаржилася, зокрема, на наступне.

(a) Провінційний суд проігнорував або відхилив її конкретні аргументи без надання достатніх підстав.

(б) Оцінки віку не були надійними, що було продемонстровано різними дослідженнями. Влада не провела додаткових експертиз для визначення її віку або не запросила відповідну інформацію у консульських установ Нігерії. Посилаючись на її свідоцтво про народження, видане в Нігерії, захист стверджував, що на момент проведення експертизи їй було 26 років.

(c) Оцінка судом експертного висновку від 24 листопада 2015 року та його висновок про те, що на момент проведення експертизи їй виповнилося 18 років, була явно помилковою та позбавленою логічного обґрунтування. Переважна опора суду на власне тлумачення звіту де-факто позбавила всі інші докази їхньої цінності, а заявницю - ефективного захисту її прав. Суд тлумачив докази вибірково та довільно. Її твердження ніколи не перевірялися за поліцейськими протоколами, включаючи протокол її арешту в 2005 році. Якщо прийняти інтерпретацію суду щодо її віку - «шість років на момент в'їзду в Іспанію» - це означало б, що в 2005 році їй було б 8 років, і поліція повинна була передати її до органу захисту дітей, чого не було зроблено.

(d) Поняття сексуальної експлуатації також тлумачилося судами довільно, виходячи з єдиного необґрунтованого твердження про те, що поліція проводила перевірку віку повій. Це явно не відповідало статистичним даним. Дійсно, за даними Державного центру розвідки по боротьбі з організованою злочинністю (Centro de Inteligencia contra el Crimen Organizado), приблизно 45 000 осіб були залучені до проституції в Іспанії, і 13 983 з них вважалися такими, що перебувають у групі ризику потрапити в ситуацію торгівлі людьми та сексуальної експлуатації. Однак, згідно з даними Міністерства внутрішніх справ за 2014 рік, було ідентифіковано лише 900 жертв, з яких 153 були жертвами торгівлі людьми з метою сексуальної експлуатації, а 747 - жертвами сексуальної експлуатації…

(e) Органи влади не розслідували її скаргу в тій частині, що стосувалася внесення нею коштів у банк, телефонних дзвінків або клубів, в яких вона працювала, окрім клубу «Р.». Незважаючи на те, що вона була послідовною у своїх твердженнях, і незважаючи на запити прокурора, слідство обмежилося встановленням і допитом керівників одного з клубів (щодо якого справу було закрито) та встановленням осіб двох співучасників злочину. Докази, зібрані під час слідства, були використані проти неї. Аспект вербування у справі не був з'ясований, і не було проведено навіть мінімального розслідування її ситуації в країні походження. Не було зроблено жодної спроби запросити у компетентних французьких органів інформацію про дату її в'їзду до Шенгенської зони. Розслідування затягнулося зі значними затримками, незважаючи на його вузькі рамки, її співпрацю з органами влади та надзвичайну важливість справи для неї з точки зору її психічного здоров'я, а також для її імміграційного статусу (вона наголошувала на затримках з продовженням її дозволу на проживання).

5 жовтня 2020 року Конституційний Суд визнав скаргу в порядку ампаро неприйнятною через «відсутність порушення основоположного права». 20 жовтня 2020 року заявницю було повідомлено про вищезазначене рішення.

 

Інша необхідна інформація

Інформація про імміграційний статус заявника

15 липня 2009 року та 2 липня 2010 року компетентні органи в Сарагосі видала два накази про депортацію заявниці, оскільки на той час вона перебувала на нелегальному становищі.

У відповідь на її кримінальну скаргу від 9 червня 2011 року та рішення про початок розслідування, UCRIF  у Сарагосі звернувся до урядової делегації в Арагоні з проханням призупинити дію вищезазначених наказів про депортацію та видати заявниці дозвіл на тимчасове проживання. Оскільки існували обґрунтовані підстави вважати, що заявниця стала жертвою торгівлі людьми та сексуальної експлуатації, UCRIF порадив їй співпрацювати з поліцією, що також могло б означати закриття її адміністративної справи. У повідомленні зазначалося, що вона народилася в 1981 році.

5 липня 2011 року було призупинено дію наказів про депортацію від 2009 та 2010 років до 3 жовтня 2011 року та дозволила заявниці тимчасово перебувати в Іспанії протягом цього періоду. Відповідно до листа Уповноваженого з прав людини від 25 жовтня 2012 року (див. пункт 15 вище), після липня 2011 року жодного рішення щодо її імміграційного статусу не було прийнято, але в червні 2012 року UCRIF  звернувся до компетентного органу з проханням видати заявниці нову посвідку на проживання. У період з 6 вересня 2012 року по лютий 2021 року заявниці було видано кілька дозволів на тимчасове проживання та роботу як жертві торгівлі людьми, виходячи з її особистої ситуації. Вона стверджувала, без надання підтверджуючих документів, що в якийсь момент у 2018 році її дозвіл на проживання та роботу був «вилучений», нібито через закриття кримінальної справи, і що вона була змушена подати заяву на отримання нового дозволу на проживання та роботу, виходячи з її особистої ситуації. З матеріалів справи випливає, що на підставі заяви, поданої в листопаді 2018 року, 5 червня 2019 року їй було видано тимчасовий дозвіл на проживання та працевлаштування за виняткових обставин строком на п'ять років. Вона надала копію останнього дозволу на тимчасове проживання та працевлаштування, виданого 2 лютого 2021 року і дійсного до 5 червня 2024 року.

 

Інформація про заявницю, надана SICAR-Cat організацією « Medicos del Mundo » у 2012 році

У квітні 2012 року заявниця почала отримувати медичну, соціальну, юридичну допомогу та допомогу у працевлаштуванні від SICAR-Cat, неурядової організації, що надає комплексну допомогу жінкам і дітям, які постраждали від торгівлі людьми. Заявниця посилалася на письмову заяву SICAR-Cat, згідно з якою у квітні 2012 року заявницю визнано жертвою торгівлі людьми на підставі звіту про перенаправлення від Medicos del Mundo та її офіційної ідентифікації як жертви торгівлі людьми поліцією. У звіті про перенаправлення зазначалося, що заявниці було 22 роки на момент перенаправлення (тобто, у 2012 році), а також були виявлені наступні ознаки торгівлі людьми у її випадку: непропорційно великий борг; організована або оплачена подорож; відсутність документів; її вік (14 років) на момент потрапляння в ситуацію торгівлі людьми; фізична та економічна залежність, зумовлена сумою боргу; країна її походження відома торгівлею людьми; велика кількість абортів; ознаки психічних розладів та відсутність доступу до медичної допомоги; жорстокі та неприйнятні умови надання «послуг». Згідно із заявою SICAR-Cat, у 2012 році вона була повнолітньою, і її вік відповідав віку, зазначеному у звіті Medicos del Mundo.

Інформація про стан здоров'я заявниці

У 2013 році заявниці було встановлено діагноз «параноїдна шизофренія». 26 березня 2013 року вона була визнана інвалідом зі ступенем втрати працездатності 70%.

 

Суть скарги: Заявниця скаржилася за статтею 4 Конвенції на те, що органи влади не провели розслідування, не притягнули до відповідальності та не покарали тих, хто піддав її торгівлі людьми. Вона також скаржилася за статтею 13 на те, що нерозслідування її справи позбавило її єдиного доступного їй ефективного засобу юридичного захисту, а саме - подачі кримінальної скарги проти винних осіб. Крім того, заявниця скаржилася на те, що органи влади не вжили заходів для її захисту як жертви торгівлі людьми. Вона стверджувала, що її справу слід розглядати в контексті зобов'язання створити законодавчу та політичну базу для запобігання торгівлі людьми. Оскільки Суд є експертом у питаннях правової оцінки фактів справи (див. рішення у справі «Radomilja and Others v. Croatia», № 37685/10 та 22768/12, § 114, від 20 березня 2018 року), він вважає за доцільне розглядати ці скарги лише за статтею 4 Конвенції.

 

Висновки ЄСПЛ:

(a) Чи порушують обставини цієї справи питання за статтею 4 Конвенції

90. Практика Суду встановлює, що торгівля людьми (як національна, так і транснаціональна) підпадає під дію статті 4 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «S.M. v. Croatia», § 296; рішення у справі «V.C.L. and A.N. v. the United Kingdom», № 77587/12 та 74603/12, § 148, від 16 лютого 2021 року, а також рішення у справі «Zoletic and Others», № 20116/12, § 154, від 7 жовтня 2021 року). Однак це стосується лише тих випадків, коли наявні всі три елементи визначення торгівлі людьми, викладені у статті 3(а) Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї (також відомого як Палермський протокол) та статті 4(а) Конвенції про заходи щодо протидії торгівлі людьми (також відомої як Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми), які часто описуються як «дія», «засоби» та «мета», хоча наявність «засобів» не є обов'язковою у випадку з дитиною (див. рішення у справах «S.M. v. Croatia», згадане вище, § 290 і 296). Питання про те, чи містить ситуація всі елементи торгівлі людьми - і чи застосовується таким чином стаття 4 Конвенції - є питанням факту, яке слід розглядати у світлі всіх обставин справи (див. «S.M. v. Croatia», § 302; «V.C.L. and A.N. v. the United Kingdom», § 149; і «Zoletic and Other», § 157, всі згадані вище).

91. Суд зазначає, що станом на 9 червня 2011 року, протягом усього національного провадження та на більш пізній стадії (зокрема, при наданні їй дозволу на проживання за виняткових обставин, див. пункти 6, 12 та 54-55 вище) національні органи послідовно розглядали заявницю як жертву торгівлі людьми, і що Уряд не висунув жодних заперечень щодо застосовності статті 4 до цієї справи (див., у тому ж ключі, «T.I. and Others v. Greece», 40311/10, § 108, 18 липня 2019 року, та «L.E. v. Greece», № 71545/12, § 58, 21 січня 2016 року).

92. У будь-якому випадку Суд повторює, що висновок про те, чи виникло процесуальне зобов'язання національних органів влади, має ґрунтуватися на обставинах, що існували на момент, коли відповідні твердження були зроблені або коли до відома органів влади були доведені prima facie докази поводження, що суперечить статті 4, а не на подальшому висновку, зробленому після завершення розслідування або відповідного провадження (див. згадане вище рішення у справі «S.M. v. Croatia», § 325). У цій справі заявниця скаржилася національним органам на те, що вона була продана до Іспанії та примушена до проституції С. Її твердження, які, незважаючи на деякі розбіжності, залишалися послідовними протягом усього національного провадження (а також узгоджувалися з її розповідями, наданими неурядовим організаціям, які надавали їй допомогу, див. пункти 32 та 56 вище), полягали в тому, що вона була завербована С., перевезена до Іспанії та переховувалася в будинках С. та У., коли вона була неповнолітньою, з метою сексуальної експлуатації, і що її експлуатували як повію в період з 2003 по 2007 рік. Розповідь заявниці про засоби, які використовувала С., коли вона нібито вербувала заявницю, - контакт через родича, нібито використання ритуалу «вуду» для гарантування сплати боргу та невикриття заявлених торговців людьми іспанською поліцією - відповідає одному із засобів, які часто використовуються торговцями людьми для вербування своїх жертв у Нігерії, зокрема в м. Беніні (див. пункти 24, 69 та 77 вище). У своїх скаргах заявниця чітко та послідовно посилалася на застосування С. та У. примусу та погроз щодо неї та її сім'ї в Нігерії у разі непокори, на постійний контроль за її діями та на те, що С. та У. забирали її заробіток. За її словами, С. та У. вжили необхідних заходів для надання їй сексуальних послуг, забезпечивши її житлом, транспортом та іншими засобами... Нарешті, стверджувана особиста ситуація заявниці у період між 2003 та 2011 роками, безсумнівно, вказує на те, що вона перебувала у вкрай вразливому становищі під час подій (див. пункти 30, 32 та 56 вище).

93. Що стосується того, чи знала заявниця про характер «роботи», яку вона повинна була виконувати в Іспанії (див. пункти 5, 7 і 32 вище), той факт, що вона, можливо, принаймні спочатку, погодилася займатися секс-працею на користь С., не є вирішальним (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Chowdury and Others v. Greece», № 21884/15, § 96, від 30 березня 2017 року). У будь-якому випадку, відповідно до визначень Конвенції про протидію торгівлі людьми, така згода не має значення, якщо було використано будь-який із «засобів» торгівлі людьми (див. «Krachunova v. Bulgaria», згадане вище, § 153).

94. Таким чином, Суду достатньо того, що заявниця подала аргументовану скаргу, підкріплену доказами prima facie, про те, що вона стала жертвою торгівлі людьми та примусової проституції (див. згадане вище рішення у справі «S.M. v. Croatia», § 302 і 332).

 

(b) Дотримання процесуального зобов'язання за статтею 4 Конвенції

95. Суд розглядатиме скарги заявника у світлі застосовних принципів, викладених у справі «S.M. v. Croatia» (згадане вище, § 306 і 308-320). Здійснюючи цю оцінку, Суд розглядає, чи були суттєві недоліки у відповідному національному провадженні та процесі прийняття рішень. Зокрема, він оцінить, чи були скарги заявника за статтею 4 належним чином розслідувані та ретельно розглянуті відповідно до застосовних стандартів його прецедентного права (там само, § 334).

96. Суд визнає, що офіційне розслідування було розпочато негайно, як тільки органам влади стало відомо про існування обставин, які давали підстави для обґрунтованої підозри, що заявниця стала жертвою торгівлі людьми та примусової проституції (див. згадане вище рішення у справі «С.М. проти Хорватії» (S.M. v. Croatia), п. 336). Вони негайно надали їй статус захищеного свідка та видали посвідку на проживання на підставі її співпраці з органами влади, оскільки існували достатні підстави вважати, що вона стала жертвою торгівлі людьми та сексуальної експлуатації (див. пункти 6, 12 та 54 вище).

97. Пам'ятаючи про свій підхід, згідно з яким процесуальне зобов'язання є вимогою до засобів, а не до результату, Суд, тим не менш, вважає, що розслідування було заплямоване наступними непоясненими недоліками.

 

(i) Відсутність необхідної ретельності на початковому етапі розслідування

98. Суд повторює, що вимога оперативності та розумного прискорення є імпліцитною у всіх справах (див. рішення у справі «Rantsev v. Cyprus and Russia», № 25965/04, § 288).

99. По-перше, у цій справі, незважаючи на формальне відкриття розслідування, органам влади знадобилося п'ять місяців (з 6 червня до 7 листопада 2011 року), щоб передати справу до слідчого суду, який має відповідну юрисдикцію. Після початку розслідування 7 листопада 2011 року в Марчені (див. пункти 13-14 вище) слідчий суд доручив Цивільній гвардії встановити особу потерпілого, встановити особи і місцезнаходження ймовірних злочинців та ідентифікувати керівництво клубу «Р.». Однак у матеріалах справи немає жодної інформації про проведення будь-яких слідчих дій принаймні до початку 2013 року (див. також пункт 15 вище щодо листа Уповноваженого з прав людини до SICAR-Cat, який стосується періоду до 25 жовтня 2012 року). Більше того, 25 січня 2013 року слідчий суд видав точно такі ж інструкції тому ж підрозділу Цивільної гвардії, що й у 2011 році (див. пункти 14 і 16 вище). За відсутності будь-яких інших матеріалів Суд доходить висновку, що органи влади залишалися повністю пасивними і не вживали жодних ефективних слідчих дій, у тому числі найпростіших, перелічених у початковій постанові від 7 листопада 2011 року, до січня 2013 року, тобто протягом майже півтора року з дати подання скарги. Суд також зазначає, що ця бездіяльність, як видається, негативно вплинула на імміграційний статус заявниці після 3 жовтня 2011 року (дата закінчення строку дії її первинної посвідки на проживання), оскільки лише влітку 2012 року міліція подала нове клопотання про легалізацію її ситуації (див. пункт 55 вище). Більше того, дії органів влади в період з 24 січня по 21 квітня 2013 року обмежилися допитом двох менеджерів клубу «Р.» і подальшим тимчасовим закриттям справи за відсутністю доказів (див. пункти 16-20 вище), хоча за цей час не було зроблено жодних помітних спроб ідентифікувати передбачуваних порушників. Нарешті, Суд зазначає, що між поданням прокурором апеляції від 20 травня 2013 року на вищезгадану постанову про закриття справи та подальшим рішенням слідчого суду від 21 квітня 2014 року про призначення додаткових - і все ж таки дуже базових - слідчих дій, таких як встановлення та допит підозрюваних осіб, минуло ще одинадцять місяців бездіяльності (див. пункти 21-22 вище).

100. Суд визнає, що скарга заявниці стосується подій, які, як стверджується, відбулися щонайменше за чотири роки до її звернення до поліції, що могло ускладнити завдання встановлення осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину, та отримання доказів. Однак Суд занепокоєний тим, що органи влади, як видається, не вжили жодних заходів для розслідування справи заявниці протягом перших двох років розслідування. Крім того, видається, що перші значущі кроки для встановлення осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину, були зроблені лише у травні та червні 2014 року, тобто майже через три роки після дати подання скарги.

101. Відповідно, однозначно не можна стверджувати, що органи влади діяли з необхідною ретельністю на початковому етапі розслідування (див., mutatis mutandis, рішення у справах «L.E. v. Greece», § 82, та «T.I. and Others v. Greece», § 160, обидва з яких згадані вище).

 

(ii) Невикористання очевидних напрямків розслідування

102. Суд також повторює, що органи влади повинні вжити всіх можливих розумних заходів для збору доказів і з'ясування обставин справи (див. згадане вище рішення у справі «S.M. v. Croatia», § 316). Оскільки органи прокуратури мають більше можливостей для проведення розслідування, ніж жертва, будь-яка дія або бездіяльність з боку жертви не може виправдати бездіяльність з боку органів прокуратури (там само, § 336). На думку Суду, іспанські органи влади не вжили кількох очевидних кроків для розслідування всіх відповідних аспектів кримінальної скарги заявника, як зазначено нижче.

103. Суд зазначає, що у своїй скарзі, яку вона послідовно підтримувала протягом усього провадження, заявниця надала досить детальний опис стверджуваних подій, включаючи обставини її прибуття до Іспанії та її роботу повією під контролем С. у кількох конкретних клубах. Вона також згадала про своє перебування в різних регіонах Іспанії та про свої арешти поліцією. Однак ніщо не свідчить про те, що ці аспекти справи були ретельно розслідувані або розслідувалися взагалі.

104. Що стосується роботи заявниці в єдиному клубі, стосовно якого були проведені будь-які слідчі дії, клубі «Р.», Суд зазначає, що дії слідчих обмежилися встановленням особи та допитом двох його менеджерів під час стверджуваних подій. Суд звертає увагу на значні розбіжності у ключових свідченнях цих двох осіб. Наприклад, одна з них підтвердила, що Р. була хостес клубу під час подій, тоді як інша заперечувала це (див. пункти 19 і 31 вище). Однак, як видається, жодних додаткових запитань жодному з менеджерів не було поставлено, і незрозуміло, які подальші заходи були вжиті для перевірки їхніх свідчень один з одним або з іншими свідченнями, такими як, наприклад, свідчення С. (див. пункт 25 вище). Таким чином, слідство явно не змогло вирішити цю очевидну суперечність (див., mutatis mutandis, в контексті статті 2, «Gvozdeva v. Russia», № 69997/11, § 70, 22 березня 2022 року). У матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що слідчі коли-небудь цікавилися наявністю будь-яких поліцейських протоколів, що стосуються перевірки віку жінок, які могли працювати в клубі у відповідний період (див. загальне посилання на такі перевірки в рішенні суду провінції, згаданому в пункті 47 вище), або будь-яких інших доказів, що стосуються статусу клубу «Р.» у період між 2003 і 2007 роками. Крім того, з незрозумілих причин одному з менеджерів клубу «Р.» для ідентифікації особи було показано лише фотографії У., а не С. (див. пункт 36 вище), хоча заявниця чітко зазначила у своїй скарзі, що С. була добре відома в клубі і що саме тому керівництво не перевірило її документи (див. пункт 9 вище; див. також заяву самої С. щодо її роботи в клубі «Р.», пункт 25 вище). Таким чином, видається, що особам, які були заслухані слідчим судом як підозрювані або свідки, так і не були поставлені певні ключові питання (див., mutatis mutandis, «Velikova v. Bulgaria», №41488/98, § 79). Крім того, виявляється, що постанова слідчого суду про виклик і постановку додаткових запитань Ф.С., другому менеджеру клубу (див. пункт 34 вище), так і не була виконана. Таким чином, органи влади явно не вжили всіх розумних заходів для з'ясування обставин стверджуваної роботи заявниці в клубі «Р.».

105. Що стосується тверджень заявниці про інші конкретні «клуби», в яких вона працювала у період з 2003 по 2007 рік (а саме: «Е.» та «Б.», див. пункт 9 вище), то, як видається, цей аспект скарги взагалі не перевірявся. Слідчі не намагалися встановити або допитати відповідних свідків. Ні С., ні У. не запитували про ці клуби на жодному етапі провадження, так само як і жодних свідків (див. пункт 38 вище). Так само, як видається, не було вжито жодних заходів для того, щоб з'ясувати, чи існував документ, який би підтверджував внесення заявницею грошей на банківський рахунок С. (див. відповідні частини її скарг у пунктах 9 і 39 вище).

106. Далі, повертаючись до розповіді заявниці про події в Пуерто-дель-Росаріо та Кадісі (див. пункт 9 вище), Суд зазначає, що існують поліцейські протоколи про те, що її двічі заарештовували у 2005 році за порушення імміграційного законодавства, які, згідно зі звітом UCRIF, можуть підтверджувати її розповідь про те, що С. надала їй новий паспорт для подорожі з Канарських островів до материкової частини Іспанії (див. пункт 29 вище). Однак ніщо не вказує на те, що ці записи були долучені до матеріалів слідства або що вони були звірені з показаннями заявниці, або що слідчі органи іншим чином намагалися детально дослідити обставини передбачуваних поїздок заявниці на Канарські острови та з них.

107. Нарешті, Суд повторює, що на додаток до зобов'язання проводити внутрішнє розслідування подій, що відбуваються на їхніх власних територіях, держави-члени також зобов'язані у справах про транскордонну торгівлю людьми ефективно співпрацювати з відповідними органами інших зацікавлених держав у розслідуванні подій, що відбулися за межами їхніх територій (див. згадане вище рішення у справі «Rantsev», § 289). Ще у 2015 році поліція повідомила, що не було жодних записів про в'їзд заявниці до Іспанії, оскільки вона, ймовірно, перетнула кордон у Франції, а прикордонний контроль мав бути проведений у цій країні (див. пункт 29 вище). Однак, як видається, іспанські органи влади жодного разу не вжили жодних заходів для отримання відповідної інформації від своїх французьких колег, а також не послалися на жодні обставини, які б перешкоджали їм зробити відповідні запити до французьких органів влади.

108. Відповідно, органи влади не провели ефективного розслідування всіх відповідних обставин справи. На думку Суду, вони не дотримувалися очевидних напрямків розслідування з метою збору наявних доказів відповідно до свого процесуального зобов'язання за статтею 4 (див. згадане вище рішення у справі «S.M. v. Croatia», §343).

 

(iii) Ненадання відповідних та достатніх підстав для прийняття рішення про тимчасове закриття провадження у справі

109. Беручи до уваги свої вищезазначені висновки, Суд тепер перейде до розгляду причин, що лежать в основі рішень суду провінції про тимчасове закриття провадження у справі.

110. Суд повторює, що, хоча він визнав, що повинен бути обережним, беручи на себе роль суду першої інстанції, якщо цього не можна уникнути через обставини конкретної справи, він повинен застосовувати «особливо ретельну перевірку», навіть якщо певні національні провадження та розслідування вже відбулися (див. рішення у справі «S.M. v. Croatia», згадане вище, § 317, з подальшими посиланнями).

111. Оскільки Аудієнція провінції покладалася на звіт про оцінку віку, підготовлений щодо заявниці, Суд враховує занепокоєння заявниці щодо передбачуваної ненадійності методів оцінки, використаних для визначення її віку, та недоліків відповідних процедур з точки зору європейських та міжнародних правових стандартів (див. пункти 70-73 вище). Суд вважає, однак, що у цій справі не входить до його завдань вирішувати, чи були дотримані відповідні національні, європейські та міжнародні правові стандарти в тому, що стосується методів оцінки віку заявниці (див., mutatis mutandis, в контексті оцінки за статтею 8, згадане вище рішення у справі «Darboe and Camara», § 141). Скоріше, відповідно до своєї практики за статтею 4 Конвенції, Суд повинен буде встановити, чи були суттєві недоліки у провадженні та відповідних процесах прийняття рішень, і чи ґрунтувалися висновки розслідування на ретельному, об'єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів (див. згадане вище рішення у справі «S.M. v. Croatia», § 316), одним з яких є оцінка віку заявника.

112. Незважаючи на точність судово-медичної оцінки віку, Суд занепокоєний тим, як суд провінції оцінив зібрані у справі докази, включаючи, в першу чергу, висновки судово-медичного експерта.

113. Суд одразу зазначає, що суд провінції ґрунтував свої висновки на висновку судово-медичної експертизи віку від 24 листопада 2015 року (див. пункти 47 і 50 вище), не згадуючи про другий (додатковий) висновок, складений на виконання ухвали слідчого суду (див. пункт 43 вище). Як би там не було, Суд зазначає, що обидва звіти містили один і той самий висновок, а саме, що заявниці на момент проведення відповідних судово-медичних експертиз виповнилося щонайменше 18 років (див. пункти 41 та 44 вище), таким чином даючи зрозуміти, що вони визначали виключно мінімальний вік заявниці, а не її точний вік. Однак, незважаючи на це, суд провінції двічі дійшов висновку, що заявниці «у 2003 році виповнилося 6 років» (див. пункти 47 і 50 вище). У жодному з відповідних судових рішень не було наведено жодних підстав для тлумачення висновків експерта як таких, що стосуються точного віку заявниці, і провінції не розглянув цей аргумент заявниці, викладений у її апеляційній скарзі (див. пункт 48 вище).

114. Більше того, як справедливо зазначила заявниця на національному рівні (див. пункти 48 та 51 вище), оцінка її віку, проведена судом на підставі непоясненого тлумачення, не підтвердженого текстом експертних висновків, згаданих вище, жодним чином не була перевірена на підставі кількох інших доказів, долучених до матеріалів справи, які чітко вказують на те, що різні органи влади та інші особи в Іспанії сприймали заявницю як повнолітню задовго до того, як була проведена оцінка її віку. Дійсно, ніщо не вказує на те, що поліція сприймала її як дитину у 2005 або 2009 роках, коли вона була заарештована за порушення імміграційного законодавства (див. пункт 29 вище), або коли щодо неї були видані накази про депортацію у 2009 та 2010 роках (див. пункт 53 вище); лікарями лікарні в Сарагосі, де вона проходила лікування у 2010 та 2011 роках (див. пункт 30 вище), підрозділом імміграційної поліції, який розглядав її первинну скаргу (див. пункт 7 вище), або членами Фонду «Апіп-Акам», які надали детальний соціальний звіт про неї, який був запитаний та прийнятий слідчим судом (див. пункт 32 вище). Крім того, інтерпретація віку заявниці в суді явно не узгоджується з тим фактом, що не було жодних записів про будь-які спроби передати її до відповідних органів захисту дітей під час її спілкування з поліцією у період між 2005 та 2010 роками.

115. Крім того, вражає те, що суд обмежив сферу аналізу справи, яка включала серйозні та детальні звинувачення у торгівлі людьми, оцінкою суперечностей між розповіддю заявниці про події - точніше, тією її частиною, що стосується її передбачуваного віку у 2003 році, - та власним непоясненим тлумаченням національним судом звіту про оцінку віку. У зв'язку з цим Суд звертає увагу на твердження Уряду про те, що рішення про закриття ґрунтувалося не лише на результатах оцінки віку, але й на відсутності мінімальних доказів, які б підтверджували твердження заявниці. Цей аргумент дійсно був піднятий у запереченні прокурора на апеляційну скаргу заявника, а також становив ключовий аргумент співучасників (див. пункт 49 вище). Однак у рішеннях суду не міститься жодної оцінки цього аргументу. Аналогічним чином, щодо різних передбачуваних невідповідностей у викладі подій з боку заявниці, на які вказував Уряд у своїх зауваженнях (див. пункт 87 вище), Суд зазначає, що національний суд жодного разу не посилався на них. Загалом, всупереч твердженням Уряду, висновки суду не супроводжувалися жодним аналізом інших доказів, окрім висновку судово-медичної експертизи, не кажучи вже про релевантність та достатність цих доказів.

116. Натомість рішенням від 10 січня 2017 року суд закрив справу виключно з посиланням на нездатність заявниці у віці шести років подорожувати до Іспанії за «дорослим» паспортом і, більше того, працювати повією з тієї лише причини, що «поліція контролює вік повій» (див. пункт 47 вище). Однак, як показано в пункті 104 вище, матеріали справи не містять жодних матеріалів, що стосуються такого моніторингу щодо жодного з клубів, згаданих заявницею в її скарзі... Аналогічним чином, у рішенні від 14 червня 2017 року суд провінції лише зазначив, що подорож заявниці до Іспанії з батьками була єдиним можливим сценарієм її в'їзду до країни призначення у 2003 році (див. пункт 50 вище), за відсутності поліцейських записів про її в'їзд на національну територію та, загалом, незважаючи на відсутність прикордонних перевірок між Іспанією та Францією, на які посилалася поліція у своєму звіті від 10 квітня 2015 року. Суд також зазначає, що заявниця стверджувала, що подорожувала з Нігерії до Іспанії у супроводі дорослої особи...

117. Підсумовуючи, Суд вважає, що рішення провінційного суду про тимчасове закриття справи - кожне з яких обмежувалося вражаюче короткими, одноабзацними висновками - не ґрунтувалися на ретельному та об'єктивному аналізі всіх відповідних елементів, а скоріше на непояснених припущеннях, і не були достатньо обґрунтованими.

 

(iv) Висновки

118. З огляду на вищевикладені міркування, Суд доходить висновку, що спосіб застосування кримінально-правових механізмів у цій справі був недосконалим настільки, що становив порушення процесуального зобов'язання держави-відповідача за статтею 4 Конвенції. Не діючи оперативно і не проводячи розслідування за кількома очевидними напрямками, а також попередньо закривши справу в 2017 році поверхнево, національні органи влади продемонстрували кричущу зневагу до зобов'язання розслідувати серйозні звинувачення в торгівлі людьми - злочині, що має руйнівні наслідки для жертв торгівлі людьми. Той факт, що справу було закрито тимчасово, а не остаточною постановою про закриття, не впливає на висновок Суду.

119. Отже, мало місце порушення статті 4 Конвенції в її процесуальній частині.

 

 

 

3) «ALPERIN v. UKRAINE»

Заява №41028/20 – Рішення від 10.10.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-236195

 

#Порушення ст. 5 Конвенції

#Обґрунтованість тримання під вартою та розміру застави

#Порушення ст. 1 Першого протоколу

#Констатовано відсутність порушень

 

Коротко суть справи:

До подій, яких стосується ця справа, заявник стверджував, що він є підприємцем у сфері міжнародних морських перевезень.

У 2017 році Національне антикорупційне бюро («НАБУ») розпочало розслідування справи про контрабанду в особливо великих розмірах, корупцію та зловживання владою за участю низки посадових осіб митниці. Згідно з наявними матеріалами розслідування, заявник створив групу, до якої увійшли ряд посадових осіб митниці, з метою організації імпорту текстилю та інших споживчих товарів, а також їх розмитнення за заниженими ставками. В ході розслідування заявник був звинувачений у спробі запропонувати хабар одному зі слідчих, який займався вищезгаданим розслідуванням.

30 листопада 2017 року Печерський районний суд м. Києва ухвалив рішення про тримання заявника під вартою в рамках розслідування за фактом пропозиції хабара та визначив заставу у розмірі 20 800 000 гривень (680 000 євро (EUR)). 22 січня 2018 року Апеляційний суд міста Києва частково задовольнив апеляційну скаргу заявника та зменшив розмір застави до 140 960 гривень (4 600 євро). Апеляційний суд міста Києва також постановив, що у разі внесення застави на заявника будуть покладені такі обов'язки: прибувати до слідчого за першою вимогою; не відлучатися з Одеси без дозволу слідчого; повідомляти слідчого, прокурора або суд про зміну свого місця проживання або місця роботи; здати на зберігання всі міжнародні проїзні документи, що дають право перетинати державний кордон; утримуватися від спілкування зі свідками або іншими співучасниками поза межами слідчих дій. У невстановлену дату заявника було звільнено з-під варти після сплати застави.

У ході цього широкомасштабного розслідування було відкрито ще одне провадження за новими пунктами обвинувачення у контрабанді, корупції та зловживанні владою. Вранці 26 листопада 2019 року слідчий прийшов до будинку заявника з наміром провести обшук і вручити йому повідомлення про підозру, однак його не було вдома.

За твердженням Уряду, дружина заявника відмовилася повідомити слідчому про місцезнаходження заявника, з яким неможливо було зв'язатися, оскільки він вимкнув свій мобільний телефон. Перевіривши камери відеоспостереження, слідчий встановив, що заявник залишив свій будинок за день до обшуку, і органи влади вважали, що він переховується. 26 листопада 2019 року його було оголошено в розшук.

26 листопада 2019 року Президент України опублікував заяву на своїй офіційній сторінці у Facebook. У заяві йшлося про те, що заявник, «якого вважали одниміз хрещених батьків контрабанди» (who [was] considered to be one of the godfathers of smuggling), переховується. У своїй заяві Президент України закликав громадськість допомогти правоохоронним органам знайти заявника. Президент пообіцяв винагороду особі, яка допоможе у здійсненні «довгоочікуваної зустрічі контрабандиста із законом» (smuggler’s long-awaited meeting with the law). Пост Президента у Facebook був широко розтиражований ЗМІ.

27 листопада 2019 року заявник добровільно з'явився до слідчого, який заарештував його без попередньої ухвали суду. У відповідному протоколі зазначалося, з посиланням на пункт 3 частини 1 статті 208 Кримінального процесуального кодексу («КПК»), що заявник був заарештований на підставі того, що він може ухилитися від слідства.

28 листопада 2019 року слідчий НАБУ подав до Вищого антикорупційного суду («ВАКС») клопотання про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Слідчий стверджував, що заявник створив та керував структурованою злочинною групою, до складу якої входили працівники митниці, метою якої було ввезення текстилю та інших споживчих товарів і забезпечення їх митного оформлення за заниженими податковими ставками. Імпорт товарів та їх митне оформлення було організовано через низку юридичних осіб, які контролювалися заявником та іншими членами групи. Збитки у вигляді несплачених податків і зборів були оцінені в 77 719 000 гривень. Таким чином, злочин, інкримінований заявнику, був класифікований як «особливо тяжкий». Слідчий НАБУ стверджував, що існував ризик того, що заявник може переховуватися від слідства, оскільки він намагався переховуватися від слідства 26 листопада 2019 року; він мав ізраїльський міжнародний проїзний документ, який свідчив про те, що він є громадянином Ізраїлю; він раніше подорожував до кількох конкретних іноземних країн, до яких він міг потенційно втекти; і він мав зареєстровану адресу в Ізраїлі, яку він вказав у банківських документах. Той факт, що заявнику загрожувало покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років, був ще одним фактором, на який посилався слідчий, так само як і складність злочинної схеми, про яку йшлося, і масштаби подвійних дій, які в ній були задіяні. Всі ці причини вказували на те, що, перебуваючи на волі, заявник може перешкоджати розслідуванню шляхом приховування доказів або впливу на свідків. У разі небажання суду обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, детектив НАБУ запропонував застосувати заставу як альтернативу. Визначаючи розмір застави, слідчий НАБУ посилався на частину 5 статті 182 КПК (див. пункт 31 нижче) і стверджував, що заявник був бенефіціарним власником восьми іноземних компаній, сукупний дохід яких у 2016-17 роках перевищував суму 24 000 000 доларів США та 10 000 000 євро. Слідчий також стверджував, що заявник мав повний доступ до вищезазначених грошових активів, оскільки використовував їх в особистих цілях, наприклад, переказуючи гроші на власні банківські рахунки та оплачуючи освіту членів своєї сім'ї. Заявник також був бенефіціарним власником дев'яти українських компаній, сукупна вартість його часток у статутному капіталі яких становила приблизно 326 000 000 гривень (10 860 000 євро). З огляду на вищезазначену інформацію, слідчий НАБУ запропонував визначити заставу у розмірі 288 150 000 гривень та покласти на заявника низку зобов'язань.

Того ж дня заявник подав скаргу до ВАКС за статтею 206 КПК, стверджуючи, що не було надано жодних підстав для його арешту без ухвали суду.

29 листопада 2019 року, розглянувши клопотання детектива НАБУ, суддя ВАКС надав дозвіл на тримання заявника під вартою, спираючись на клопотання слідчого та посилаючись на тяжкість пред'явлених йому обвинувачень, можливість того, що він може ухилитися від слідства з огляду на його ізраїльське громадянство, ризик впливу на інших підозрюваних та свідків, а також ризик знищення доказів. У цьому ж провадженні ВАКС також відхилив скаргу заявника за статтею 206 КПК, постановивши, що процедура розгляду скарг, поданих за цією статтею, не передбачає перевірки post factum законності арешту підозрюваного, здійсненого відповідно до статті 208 КПК. Він також постановив, що такі скарги можуть бути розглянуті під час провадження щодо обрання або продовження запобіжного заходу, або під час попереднього судового засідання при відкритті та в ході судового розгляду кримінального провадження щодо обвинуваченого.

Крім того, суддя визначив розмір застави та поклав на заявника низку зобов'язань, аналогічних тим, що були покладені на нього Апеляційним судом міста Києва 22 січня 2018 року (див. пункт 7 вище), у тому числі зобов'язання здати всі міжнародні проїзні документи, які дозволяли б йому перетинати державний кордон. Суддя постановив, що заявник не спростував доводи детектива НАБУ щодо його активів, і призначив заставу в розмірі 70 001 240 грн (2 330 000 євро), встановивши, що ця сума не є надмірною для заявника і забезпечить його належну поведінку під час провадження. У рішенні суду також роз'яснювалося, що у разі порушення заявником цих зобов'язань сума внесеної застави буде конфіскована.

Застава була сплачена 2 грудня 2019 року, і заявник був звільнений пізніше того ж дня.

4 грудня 2019 року заявник здав свої два українські паспорти органам влади.

4 та 12 грудня 2019 року заявник подав апеляційні скарги на рішення ВАКС від 29 листопада 2019 року. Він стверджував, що не було обґрунтованої підозри у вчиненні ним зазначених злочинів, що ризики, які виправдовували його тримання під вартою, були мінімальними, а розмір застави був занадто високим.

12 грудня 2019 року Апеляційна палата ВАКС залишила без змін ухвалу від 29 листопада 2019 року, визнавши її достатньо вмотивованою.

23 січня 2020 року ВАКС продовжив строк дії зобов'язань, встановлених ВАКС в ухвалі від 29 листопада 2019 року.

5 лютого 2020 року слідчий подав до ВАКС клопотання про конфіскацію застави, внесеної заявником, оскільки він не здав свій ізраїльський паспорт і, таким чином, порушив зобов'язання, покладені на нього рішенням ВАКС від 29 листопада 2019 року. Слідчий обґрунтував своє клопотання доказами, отриманими від латвійських органів влади через канали міжнародної правової допомоги, які свідчили про те, що заявник кілька разів використовував свій ізраїльський паспорт у латвійських банківських установах у період з 2 лютого по 11 листопада 2019 року. Також було встановлено, що заявник використовував цей паспорт при в'їзді в Ізраїль у квітні 2019 року. Крім того, слідчий звернувся до ВАКС з клопотанням про призначення заявнику нового розміру застави у розмірі 76 598 982 грн.

Заявник заперечував проти клопотання слідчого, стверджуючи, що він втратив вищезгаданий ізраїльський паспорт восени 2019 року, до того, як ВАКС ухвалив своє рішення від 29 листопада 2019 року. Заявник відмовився вказати точну дату втрати паспорта. Він також надав копію довідки, виданої Посольством Ізраїлю в Україні 24 лютого 2020 року, про те, що його ізраїльський паспорт було анульовано.

18 березня 2020 року суддя ВАКС відхилив клопотання як необґрунтоване, постановивши, що наявні матеріали не доводять, що заявник порушив зобов'язання, встановлені рішенням ВАКС від 29 листопада 2019 року.

24. 16 квітня 2020 року Апеляційна палата ВАКС частково задовольнила апеляційну скаргу, подану слідчим. Суд відхилив як необґрунтоване твердження заявника про те, що він втратив свій паспорт до винесення ВАКС рішення від 29 листопада 2019 року. Заявник також не довів, що він звертався до ізраїльських органів влади із заявою про втрату паспорта до вищезгаданої дати. Крім того, суд постановив, що заявник повинен був усвідомлювати, що нездача ним ізраїльського паспорта може призвести до порушення зобов'язань, покладених на нього рішенням ВАС від 29 листопада 2019 року. У результаті суд встановив, що заявник порушив свій обов'язок здати всі міжнародні проїзні документи, які дозволяли б йому перетинати державний кордон.

Розглядаючи питання про конфіскацію застави, суд послався на положення КПК, які передбачають, що якщо підозрюваний порушує свої зобов'язання, застава підлягає конфіскації. Він також зауважив, що заявник порушив лише одне з кількох зобов'язань, покладених на нього ухвалою ВАКС від 29 листопада 2019 року. У зв'язку з цим суд вважав, що конфіскація половини застави буде пропорційним заходом у справі заявника. Нарешті, суд розглянув клопотання слідчого про збільшення розміру застави та зауважив, що раніше встановлена сума виявилася недостатньою для забезпечення належного виконання заявником своїх зобов'язань. Суд вирішив збільшити розмір застави до 76 598 362 грн (2 550 000 євро).

Сторони не повідомили Суд про те, чи сплатив заявник збільшену суму застави. З публічно доступної інформації вбачається, що вона була сплачена 21 квітня 2020 року.

24 червня 2020 року заявник звернувся до Генеральної прокуратури України із заявою про порушення кримінальної справи стосовно Президента України за фактом зловживання владою. За словами заявника, наприкінці 2020 року Генеральний прокурор відмовив у відкритті такої кримінальної справи, посилаючись на статтю 105 Конституції України, яка передбачає, що кримінальна справа не може бути порушена проти Президента України на час його перебування на посту.

Згідно з публічно доступною інформацією, 12 жовтня 2023 року ВАКС, діючи як суд першої інстанції, закрив кримінальне провадження проти заявника у зв'язку із закінченням відповідних строків. Апеляційне провадження щодо вищезазначеного рішення триває.

 

Суть скарги: 1. Заявник скаржився на те, що його арешт 27 листопада 2019 року без попереднього рішення суду порушив вимоги національного законодавства. Він також скаржився на те, що ВАКС не надав достатнього обґрунтування при ухваленні рішення про його тримання під вартою 29 листопада 2019 року і, зокрема, встановив розмір застави, який був надмірним і непропорційним його фінансовому становищу. Він також скаржився, що збільшення суми застави 16 квітня 2020 року не було обґрунтованим. Нарешті, заявник скаржився на те, що він не мав ефективного та забезпеченого правовою санкцією права на компенсацію за стверджувані порушення, викладені вище. Заявник посилався на пункти 1, 3 і 5 статті 5 Конвенції

2. Заявник скаржився, що публічні заяви, зроблені Президентом України, та публікації в засобах масової інформації, які цитували ці заяви, порушили його право на презумпцію невинуватості та завдали шкоди його репутації. Він також скаржився, що не мав ефективних національних засобів юридичного захисту щодо вищезазначених скарг. Заявник посилався на пункт 2 статті 6 та статті 8 і 13 Конвенції. Суд вважає, що ці скарги підлягають розгляду виключно за пунктом 2 статті 6 Конвенції

3. Заявник скаржився на те, що конфіскація частини застави за рішенням Апеляційної палати ВАКС від 16 квітня 2020 року була незаконною та непропорційною, що порушує статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції

4. Заявник скаржився на те, що його конвенційні права, передбачені статтями 5, 6 і 8 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, були обмежені для цілей, відмінних від тих, що передбачені Конвенцією. Стаття 18

 

Висновки ЄСПЛ:

І. Щодо порушення статті 5 § 1

36. Уряд стверджував, що заявник не дотримався шестимісячного строку щодо своєї скарги на те, що його було заарештовано без попереднього судового рішення 27 листопада 2019 року, зважаючи на те, що заяву було подано 29 серпня 2020 року. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не порушував питання про стверджувану незаконність свого арешту в національних судах.

37. Заявник стверджував, посилаючись на рішення у справі «Saakashvili v. Georgiа» № 6232/20 та 22394/20, § 46-59, 1 березня 2022 року, що він дотримався правила шестимісячного строку. Він також стверджував, що дійсно подав скаргу на свій арешт без попереднього судового рішення під час судового провадження щодо його затримання 29 листопада 2019 року.

38. Суд не вважає за необхідне розглядати заперечення Уряду, оскільки вважає, що ця частина заяви в будь-якому випадку є неприйнятною з наступних причин.

39. У практиці Суду за пунктом 1 статті 5 чітко встановлено, що будь-яке позбавлення свободи має не лише ґрунтуватися на одному з винятків, перелічених у підпунктах «а» - «f», але й бути «законним». Коли йдеться про «законність» затримання, включаючи питання про те, чи була дотримана «процедура, передбачена законом», Конвенція відсилає, по суті, до національного законодавства і встановлює зобов'язання дотримуватися матеріальних і процесуальних норм національного права. Це в першу чергу вимагає, щоб будь-який арешт або затримання мали правову основу в національному законодавстві, але також стосується якості закону, що вимагає його відповідності принципу верховенства права - концепції, притаманній усім статтям Конвенції (див. рішення у справі «Del Río Prada v. Spain», № 42750/09, § 125, 2013).

40. Щодо скарги заявника на те, що його арешт без попереднього судового рішення був незаконним, Суд зазначає, що арешт був здійснений відповідно до пункту 1(3) статті 208 КПК. Ситуація заявника не підпадала під ознаки арешту на місці злочину, що регулюється пунктами 1 і 2 статті 208 КПК, натомість її можна розглядати як дещо подібну до ситуації, розглянутої у справі «Trofymenko v. Ukraine», № 18444/18, §15-19, від 4 травня 2023 року).

41. Суд зазначає, що п. 3 ч. 1 ст. 208 КПК дозволяє арешт підозрюваного без попереднього рішення суду в контексті кримінального провадження за обвинуваченням у вчиненні тяжкого корупційного злочину, якщо існує ризик того, що підозрюваний може втекти.

42. У цій справі Суд зазначає, що заявник підозрювався у причетності до масштабної контрабанди, корупції та зловживання владою. Суд також зазначає, що на заявника вже було покладено низку зобов'язань у контексті іншого розслідування (див. пункт 7 вище) саме через ризик його втечі. Більше того, факти, викладені у клопотанні слідчого від 28 листопада 2019 року про тримання заявника під вартою, зокрема той факт, що він був недоступний, коли слідчий прийшов до заявника додому 26 листопада 2019 року (див. пункти 8 та 9 вище), взяті до уваги в судовому рішенні від 29 листопада 2019 року (див. пункти 12 та 14 вище), демонструють, що органи влади мали достатні підстави вважати, що заявник може переховуватися від слідства.

43. Наведені вище міркування та ненадання заявником відповідних обґрунтувань на підтримку своєї скарги не переконують Суд у тому, що арешт заявника без попередньої ухвали суду 27 листопада 2019 року був незаконним або свавільним.

44. Звідси випливає, що ця частина заяви є необґрунтованою і має бути визнана неприйнятною відповідно до пунктів 1, 3 (а) і 4 статті 35 Конвенції.

 

ІІ. Щодо статті 5 § 3

45. Уряд стверджував, що рішення судів щодо тримання заявника під вартою та визначення розміру застави були обґрунтованими. Заявник підтримав свою скаргу.

46. Застосовні загальні принципи щодо обґрунтування тримання підозрюваного під вартою та визначення розміру застави викладені у рішеннях «Korban v. Ukraine» (№ 26744/16, § 154-57, 4 липня 2019 року), «Mangouras v. Spain», № 12050/04, § 78-81, ЄСПЛ 2010 року) та «Istomina v. Ukraine», № 23312/15, §25-26, 13 січня 2022 року). Зокрема, розмір застави повинен встановлюватися, головним чином, з урахуванням особи обвинуваченого, його активів та його відносин з особами, які повинні надати заставу, тобто з урахуванням ступеня впевненості в тому, що перспектива втрати застави або позову проти поручителів у разі його неявки на судовий розгляд буде достатнім стримуючим фактором для того, щоб розвіяти будь-яке бажання обвинуваченого втекти (див. рішення у справі «Gafà v. Malta», № 54335/14, § 70, від 22 травня 2018 р.).

47. Суд зазначає, що скарга заявника за пунктом 3 статті 5 щодо відсутності підстав для тримання його під вартою стосується переважно періоду з 27 листопада по 2 грудня 2019 року, який був санкціонований ухвалою ВАКС від 29 листопада 2019 року (див. пункт 14 вище). Незважаючи на короткий період фактичного тримання заявника під вартою, Суд повторює, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки він є коротким, має бути переконливо доведено органами влади (див. рішення у справі «Buzadji v. the Republic of Moldova», № 23755/07, § 87, від 5 липня 2016 року).

48. Хоча причини, наведені ВАКС у своєму рішенні, можуть здатися лаконічними, вони, по суті, посилалися на детальні подання слідчого, який ініціював провадження щодо тримання заявника під вартою (див. рішення у справі «Ugulava v. Georgia», № 5432/15, § 101, від 9 лютого 2023 року).

49. Суд зазначає, що у клопотанні про тримання заявника під вартою слідчий посилався на ризик того, що заявник переховуватиметься або перешкоджатиме розслідуванню шляхом приховування доказів або впливу на свідків (див. пункт 12 вище). На думку Суду, аргументи слідчого на користь тримання заявника під вартою, на які спирався ВАКС у своєму рішенні, були доречними та достатніми для виправдання тримання заявника під вартою на самому початку розслідування.

50. Щодо законності розміру застави, встановленого ухвалою ВАКС від 29 листопада 2019 року, Суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 182 КПК (див. пункт 31 вище) суми, що перевищують відповідний максимум, можуть бути призначені у «виняткових випадках». Відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції національний суд повинен був продемонструвати «винятковий» характер справи (див. «Istomina», згадана вище, § 19 і 31), і Суд не бачить підстав сумніватися в тому, що ця вимога була дотримана в цій справі.

51. Суд також зазначає, що національний суд здійснив оцінку спроможності заявника сплатити необхідну суму, запропоновану слідчим НАБУ (див. пункт 12 вище), і надав обґрунтування свого рішення (див. пункт 15 вище). Він нагадує, що обвинувачений, якого судові органи заявляють про свою готовність звільнити під заставу, повинен добросовісно подати достатню інформацію, яка може бути перевірена за необхідності, про розмір застави, що підлягає встановленню (див. рішення у справі «Toshev v. Bulgaria», № 56308/00, § 68, від 10 серпня 2006 року, та «Iwanczuk v. Poland», № 25196/94, § 66, від 15 листопада 2011 року).

52. Суд посилається на висновки ВАКС про те, що заявник не спростував твердження слідчого НАБУ щодо його активів (див. пункт 15 вище). Він також не продемонстрував під час провадження в Суді, що надав органам влади необхідну інформацію про своє фінансове становище для того, щоб ВАКС взяв її до уваги при визначенні розміру застави. Суд також зазначає, що ВАКС зменшив розмір застави, яку вимагав слідчий, до суми, яку він вважав достатньою для забезпечення належної поведінки заявника під час провадження у справі, і яка не була надмірною (ibid.). Нарешті, застава була сплачена 2 грудня 2019 року, через три дні після її призначення, і Суд зазначає у зв'язку з цим, що заявник не надав жодної інформації, яка б вказувала на те, що він зазнав будь-яких надмірних труднощів у зв'язку з пошуком грошей для внесення застави. Вищезазначені обставини не свідчать про те, що національний суд не призначив заставу у розмірі, що відповідає вимогам пункту 3 статті 5.

53. Щодо скарги на ухвалу Апеляційної палати ВАКС від 16 квітня 2020 року про збільшення розміру застави (див. пункт 24 вище), Суд додатково зазначає, що немає жодних доказів того, що заявник був поміщений під варту на підставі вищезазначеного судового рішення або внаслідок невиконання з його боку нових умов застави, і заявник не обґрунтував будь-яких надмірних труднощів у пошуку додаткових коштів для застави.

54. Звідси випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

 

ІІІ. Щодо Статті 5 § 5

55. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 вважається дотриманим, якщо є можливість подати заяву про компенсацію за позбавлення волі, здійснене в умовах, що суперечать пунктам 1, 2, 3 або 4 цієї статті (див. рішення у справі «Wassink v. the Netherlands» від 27 вересня 1990 року, § 38, Series A № 185-A). Таким чином, право на компенсацію, передбачене пунктом 5, передбачає, що порушення одного з попередніх пунктів статті 5 було встановлено або національним органом, або Судом.

56. Відповідно, Суд не може розглядати скаргу заявника, що ґрунтується виключно на пункті 5 статті 5, якщо порушення пунктів 1-4 статті 5 не було встановлено безпосередньо або по суті або національними органами, або самим Судом. Звідси випливає, що оскільки у справі заявника такого порушення не встановлено, його скарга за пунктом 5 статті 5 має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції.

57. Звідси випливає, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

 

IV. Щодо Статті 6 § 2

63. Для того, щоб визначити, чи було дотримано правило шестимісячного строку, Суд повинен дослідити, чи мав заявник у своєму розпорядженні ефективний національний засіб юридичного захисту і чи скористався він ним.

64. Відповідні принципи практики Суду щодо правила вичерпання національних засобів юридичного захисту викладені у справі «Mocanu and Others v. Romania», № 10865/09 та 2 інші, § 220-226.

65. Крім того, Суд постановив, що пункт 1 статті 35 вимагає, щоб скарги, які мали бути подані пізніше до нього, були подані до відповідного національного органу, принаймні по суті та з дотриманням формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством, і, крім того, щоб були використані будь-які процесуальні засоби, які могли б запобігти порушенню Конвенції. Якщо заявник не дотримався цих вимог, його заява в принципі має бути визнана неприйнятною у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту (див. рішення у справі «Vučković and Others v. Serbia», № 17153/11 та 29 інших, § 72, від 25 березня 2014 року).

66. Суд спочатку розгляне аргумент заявника про те, що кримінальна скарга проти Президента України була ефективним національним засобом юридичного захисту.

67. У своїх поданнях заявник стверджував, що його кримінальну скаргу проти Президента України було відхилено з посиланням на статтю 105 Конституції України, яка забороняє притягнення Президента України до кримінальної відповідальності протягом строку його повноважень. На думку Суду, з самого початку мало бути зрозуміло, якщо не самому заявнику, то його захисникам на національному рівні, що кримінальна скарга заявника на Президента України не мала б жодних шансів на успіх.

68. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що заявник не обґрунтував, яким чином використаний ним засіб юридичного захисту міг вважатися ефективним, та не довів, що у зв'язку з цим він не був зобов'язаний використовувати інші засоби юридичного захисту, які були йому доступні, з метою дотримання вимог пункту 1 статті 35 Конвенції.

69. Суд також зазначає, що у справах «Shagin v. Ukraine» (№ 20437/05, § 71-72, 10 грудня 2009 року) та «Dovzhenko v. Ukraine» (№ 36650/03, § 42, 12 січня 2012 року) він встановив, що скарга на порушення права на презумпцію невинуватості, подана заявником у ході кримінального провадження проти нього на національному рівні, вважається ефективним національним засобом юридичного захисту. Суд також постановив у справі «Rytikov v. Ukraine» (№ 52855/19, § 44, 23 травня 2024 року), що в Україні цивільно-правовий засіб захисту може, в принципі, бути ефективним способом розгляду скарги, пов'язаної з нібито упередженими заявами, зробленими щодо поточного кримінального провадження, як окремо, так і в поєднанні з кримінально-правовим засобом захисту.

70. У зв'язку з цим Суд бере до уваги практику національних судів у контексті провадження у справах про наклеп проти Президента України, яка свідчить про те, що суди були компетентні розглядати по суті позовні вимоги заявника та виносили обґрунтовані рішення (див. пункт 34 вище). Крім того, Суд бере до уваги тлумачення, надане Конституційним Судом щодо обсягу імунітету, яким користується Президент України (див. пункт 29 вище).

71. Оскільки заявник не надав жодних аргументів на користь протилежного, Суд не може спекулювати на перспективі успіху кримінально-правових та цивільно-правових засобів захисту, згаданих вище, якщо б він використав їх у своїй справі, і вважає, що навіть якщо він мав сумніви щодо їхньої ефективності, він був зобов'язаний спробувати принаймні один з них. Існування лише сумнівів щодо перспектив успіху певного засобу правового захисту, який не є очевидно безперспективним, не є поважною причиною невичерпання цього засобу правового захисту.

72. Наведених вище міркувань достатньо для того, щоб дійти висновку, що заявник не вичерпав ефективних національних засобів юридичного захисту, доступних йому за пунктом 2 статті 6 Конвенції. Тому ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.

 

V. Щодо Стаття 1 Першого протоколу

77. Сторони не оспорюють, що конфіскація частини застави становила втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном. Беручи до уваги практику Суду з цього питання (див., наприклад, рішення у справі «Lavrechov v. the Czech Republic», №57404/08, § 43, 2013), Суд не вбачає підстав вважати інакше.

78. Сторони також погодилися з тим, що конфіскація частини застави мала правову основу в національному законодавстві, а саме: вона ґрунтувалася на статті 182 § 8 КПК (див. пункт 32 вище). Хоча може здатися, що останнє положення сформульоване в широких термінах і тому може створити враження відсутності ясності, національний суд, як видається, усунув будь-яку можливу невизначеність, провівши ретельний аналіз обставин і надавши ґрунтовне обґрунтування свого рішення (див. пункти 24-25 вище).

79. Суд також вважає, що вищезазначений захід переслідував законну мету забезпечення належного здійснення кримінального провадження та, в більш широкому сенсі, боротьби зі злочинністю та її запобігання, що підпадає під загальний інтерес, як це передбачено статтею 1 Протоколу № 1 (див. згадане вище рішення у справі «Lavrechov», § 46).

80. Залишається визначити, чи був досягнутий справедливий баланс між вимогами загального інтересу та вимогами захисту права власності заявника.

81. Суд насамперед зазначає, що конфіскована частина застави, яка становить приблизно 1 165 000 євро, є значною сумою грошей.

82. У цій справі застава була конфіскована у зв'язку з тим, що заявник порушив зобов'язання, покладені на нього як частину умов звільнення під заставу, не здавши всі міжнародні проїзні документи, які могли б дозволити йому перетнути державний кордон. Забезпечення належної поведінки заявника шляхом запобігання його втечі, ризик якої вважався серйозним у світлі подій, що передували його арешту 27 листопада 2019 року (див. пункт 9 вище), було питанням дуже важливого значення з огляду на характер обвинувачень, які розглядалися проти заявника на той час (див. пункт 6 вище).

83. Щодо твердження заявника про те, що слідчі органи створили привід для порушення провадження про конфіскацію застави, Суд посилається на висновки Апеляційної палати про те, що заявник користувався своїм ізраїльським паспортом щонайменше до 11 листопада 2019 року і що він не довів, що втратив його до ухвалення рішення від 29 листопада 2019 року (див. пункт 24 вище).

84. Суд повторює, що в його завдання не входить підміняти собою національні суди, які мають найкращі можливості для оцінки наявних у них доказів, встановлення фактів та тлумачення національного законодавства. Суд не повинен діяти як суд четвертої інстанції і тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів, якщо тільки їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., mutatis mutandis, «Bochan v. Ukraine (no. 2)», № 22251/08, § 61, ЄСПЛ 2015).

85. У зв'язку з цим Суд зазначає, що конфіскація застави була результатом повністю змагального провадження, під час якого заявник мав можливість представити свої аргументи. Національні суди ретельно вивчили відповідні питання, а Апеляційна палата всебічно обґрунтувала своє рішення (див. пункти 24 і 25 вище). Зокрема, Суд не вбачає підстав не погодитися з висновками національних судів про те, що заявник повинен був усвідомлювати, що нездача всіх міжнародних проїзних документів, які б дозволили йому перетнути державний кордон, потенційно призведе до порушення зобов'язань, встановлених вищезгаданим рішенням. Тому від заявника обґрунтовано очікували, що він зробить усе можливе, щоб переконливо продемонструвати, що він добросовісно виконав усі покладені на нього зобов'язання.

86. Що стосується суми застави, яка була конфіскована, Суд зазначає, що Апеляційна палата провела ретельну оцінку вищезазначеного питання та надала достатні підстави для свого рішення, зваживши виявлене порушення на відповідному фоні та конкретно обмеживши конфіскацію до половини суми застави з міркувань пропорційності.

87. Беручи до уваги вищевикладені міркування, Суд вважає, що рішення про конфіскацію частини застави заявника дійсно встановило «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами прав заявника в обставинах цієї справи.

88. Відповідно, порушення статті 1 Протоколу № 1 не було.

 

VI. Щодо Статті 18

95. За відсутності будь-яких доказів або додаткового обґрунтування того, що, переслідуючи заявника, органи влади переслідували мету, не передбачену Конвенцією, оскаржувані питання не містять жодних ознак порушення статті 18 Конвенції. Відповідно, ця скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

 

 

4) «MACHALICKÝ v. THE CZECH REPUBLIC»

Заява №42760/16 – Рішення від 10.10.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-236186

 

#Стаття 6 § 2 - Презумпція невинуватості

#Формулювання у рішеннях цивільних судів у справі про відшкодування шкоди (позов про відшкодування шкоди до держави за перебування під кримінальним провадженням, що було закрито) порушили презумпцію невинуватості

#Констатовано порушення Статті 6 § 2 Конвенції

 

Коротко суть справи: У січні 2003 року проти заявника, якого обвинувачували у шахрайстві, було відкрито кримінальне провадження у зв'язку з діями, які він вчинив на посаді керівника банку у 1993 та 1994 роках (відоме у Чеській Республіці як справа «Н-система»). У грудні 2004 року прокурор висунув йому офіційне обвинувачення у вчиненні цього злочину, і справа розглядалася Муніципальним судом Праги (далі - «кримінальний суд» або «суд»). Оскільки суб'єктивний елемент шахрайства - тобто той факт, що дії заявника були умисними і навмисними - не міг бути встановлений, кримінальний суд змінив правову кваліфікацію правопорушення на нецільове використання чужого майна.

У своєму рішенні від 9 січня 2009 року суд у кримінальних справах зазначив, що встановлені факти «дозволяють дійти висновку, що заявник (разом з іншими особами) вчинив злочин у вигляді безгосподарне (неуміле, неефективне) управління чужим майном». Однак, оскільки п'ятирічний строк давності за це правопорушення сплив до того, як заявнику було пред'явлено обвинувачення, і оскільки наявних доказів було недостатньо для кваліфікації його дій як шахрайства, для якого Кримінальним кодексом встановлено десятирічний строк давності, суд закрив кримінальне провадження як таке, що було закрито за строками давності.

Прокурор оскаржив це рішення, і 4 листопада 2009 року воно було скасоване. Справу було направлено до кримінального суду, який 23 липня 2010 року знову вирішив, що кримінальне провадження проти заявника має бути закрито за закінченням строків давності. Посилаючись на вищезазначені твердження, зроблені у своїй постанові від 9 січня 2009 року, кримінальний суд знову розглянув питання про те, чи може заявник бути притягнутий до кримінальної відповідальності за шахрайство, і дійшов висновку, що він не може бути притягнутий. Це було пов'язано з тим, що твердження прокурора про те, що заявник з самого початку діяв з шахрайським умислом і домовився з іншими виконавцями про способи здійснення шахрайства, не були доведені. На сторінках 137 та 141 свого рішення суд зазначив, що дії заявника можна охарактеризувати лише як нераціональне управління чужим майном або управління чужим майном зі зловживанням (mismanagement of another’s property – англ), щодо якого сплив п'ятирічний строк позовної давності до пред'явлення йому обвинувачення.

Заявникові було роз'яснено, що якщо протягом трьох днів з моменту повідомлення про постанову від 23 липня 2010 року він заявить, що наполягає на розгляді справи, кримінальне провадження проти нього буде продовжено. Ця процедура передбачає, що особа просить продовжити розгляд кримінального обвинувачення, незважаючи на те, що воно було визнано таким, що підлягає закриттю у звʼязку зі спливом строків. Якщо таке клопотання задовольняється, провадження продовжується і робиться висновок про винуватість чи невинуватість (пункт 3 статті 11 Кримінально-процесуального кодексу; див. пункт 20 нижче). Заявник не скористався цією можливістю. Апеляція прокурора на рішення суду була відхилена судом вищої інстанції 9 березня 2011 року.

 

ПРОВАДЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ ЗА ЗАКОНОМ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

У жовтні 2011 року заявник подав до Міністерства юстиції позов відповідно до статті 14 Закону «Про відповідальність держави» (Закон № 82/1998), вимагаючи компенсації судових витрат, яких він зазнав у вищезазначеному кримінальному провадженні, та пов'язаної з цим втрати доходу.

У квітні 2012 року Міністерство визнало позов необґрунтованим з огляду на те, що у цій справі не було виконано встановлену законом вимогу щодо скасування або зміни рішення, яке було скасовано чи змінено на підставі його незаконності. Заявник також не перебував у ситуації, яка, згідно з судовою практикою, прирівнюється до незаконного рішення про притягнення до кримінальної відповідальності, тобто ситуації, коли кримінальне переслідування було припинено на інших підставах, ніж ті, що зазначені в статті 12 Закону про державну відповідальність, а саме через те, що обвинувачений не вчиняв інкримінованих йому дій, або коли його було виправдано, і, таким чином, його слід вважати таким, що не вчинив правопорушення. Однак у цій справі кримінальне переслідування заявника було припинено у зв'язку зі спливом строків давності, а не тому, що він не вчиняв дій, щодо яких було порушено кримінальне переслідування. Слід також зазначити, що заявник не просив про продовження кримінального провадження проти нього, таким чином позбавивши себе можливості бути виправданим, що зробило б його переслідування незаконним.

21 травня 2012 року заявник подав позов про відшкодування шкоди до районного суду Праги, наголошуючи на тому, що його було притягнуто до кримінальної відповідальності за шахрайство, яке не було доведено, і що його провина не була встановлена жодним судовим рішенням.

27 листопада 2013 року районний суд відхилив позов заявника. Визнавши, що його кримінальне переслідування не призвело до остаточного засудження, у зв'язку з чим рішення про притягнення до кримінальної відповідальності можна формально вважати скасованим у зв'язку з його незаконністю, суд вважав, посилаючись на «чіткі» твердження, зроблені судом у кримінальних справах на сторінках 100-01 та 141 свого рішення від 23 липня 2010 року (див. пункт 7 вище), що хоча кримінальне переслідування заявника було припинено у зв'язку із закінченням строків давності, не було жодних сумнівів у тому, що він вчинив діяння, яке підпадає під ознаки злочину, пов'язаного з неправомірним управлінням чужим майном. У цьому контексті цивільний суд послався на рішення від 17 вересня 2012 року, в якому Верховний Суд постановив, що, хоча сплив строку давності означає припинення кримінальної відповідальності винного з огляду на те, що потреба в кримінально-правовому реагуванні на правопорушення з часом поступово відпадає, ця обставина не може мати жодного впливу на факт вчинення зазначеною особою юридично засуджуваного діяння. У такій ситуації Верховний Суд визнав за доцільне застосувати п. «b» ч. 1 ст. 12 Закону «Про відповідальність держави», згідно з яким компенсація не може бути надана особі, кримінальне переслідування якої було припинено на підставі того, що вона не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене правопорушення. Дійсно, сплив часу не може означати, що особа, яка, за висновками кримінального провадження, вчинила правопорушення, повинна вважатися особою, в поведінці якої відсутній склад злочину, і яка повинна отримати компенсацію за притягнення до кримінальної відповідальності.

Заявник подав апеляційну скаргу, оскаржуючи розширене тлумачення цивільним судом статті 12 Закону «Про відповідальність держави», яке де-факто створило нову підставу для відмови у виплаті компенсації. Він вважав, що для того, щоб мати можливість стверджувати, що він вчинив правопорушення, пов'язане з безгосподарним управлінням чужим майном, цивільний суд був би зобов'язаний, як мінімум, повторно заслухати всі докази, зібрані кримінальним судом.

28 квітня 2014 року Муніципальний суд Праги залишив у силі рішення від 27 листопада 2013 року, підтримавши висновок про те, що стаття 12 Закону про відповідальність держави повинна застосовуватися per analogiam (по аналогії), оскільки сам факт спливу строку позовної давності не означає, що рішення про притягнення до відповідальності було незаконним. Суд також зазначив, що заявник не домагався продовження кримінального провадження проти нього і вирішення питання про його винуватість, що дозволило б йому, у разі виправдувального вироку, вимагати компенсації. Оскільки він не скористався такою можливістю, можна було лише зробити висновок за аналогією зі статті 12(1)(b) Закону про відповідальність держави, що він не мав права на компенсацію у зв'язку з тим, що його кримінальне переслідування було закрито за закінченням строків давності. Дійсно, якби заявник наполягав на продовженні кримінального провадження, він мав би можливість довести (наприклад, шляхом винесення виправдувального вироку), що рішення про притягнення до кримінальної відповідальності було незаконним. Такого висновку можна було б дійти навіть без посилання на мотиви рішення кримінального суду від 23 липня 2010 року, в якому цей суд визнав, що заявник вчинив злочин, пов'язаний з неправомірним управлінням чужим майном…

Заявник подав апеляційну скаргу з питань права, оскаржуючи тлумачення міського суду, згідно з яким «незаконне рішення» могло бути винесено лише у випадку, якщо б він просив продовжити кримінальне провадження проти нього і отримав рішення на свою користь (наприклад, виправдувальний вирок). На його думку, незаконність рішення про притягнення до кримінальної відповідальності випливала з того, що воно було прийнято після закінчення строків давності. Навіть якби він наполягав на продовженні кримінального провадження і домігся виправдувального вироку, початкова постанова про порушення кримінальної справи не була б скасована.

11 лютого 2015 року Верховний Суд відхилив скаргу заявника з питань права як неприйнятну. Він зазначив, що відповідно до Закону «Про відповідальність держави», компенсація може бути надана особі, кримінальне переслідування якої було припинено на підставі того, що вона не вчиняла правопорушення (як правило, як передбачено частиною 1 статті 172 КПК, (а) коли немає сумнівів, що діяння не мало місця, (б) коли діяння не є правопорушенням, або (в) коли не було встановлено, що діяння було вчинено особою, яка притягається до кримінальної відповідальності). З іншого боку, у випадках, коли кримінальне переслідування було припинено з протилежним висновком, а саме, що переслідувана особа вчинила гідне осуду діяння, що становить кримінальне правопорушення, присудження компенсації було виключено пунктами (b) і (c) частини 2 статті 12 Закону про державну відповідальність на тій підставі, що це суперечило б моральним засадам. На думку Верховного Суду, в цьому відношенні не має значення, чи відбулася якась зміна в юридичній кваліфікації, оскільки оскаржуване діяння в будь-якому випадку залишається тим самим, і будь-яка вимога про компенсацію може бути пов'язана лише з діянням, за яке особу було притягнуто до кримінальної відповідальності. Фундаментальним питанням, що лежить в основі цих висновків, знову ж таки було те, що діяння, вчинене особою, становило правопорушення. У цій справі кримінальний суд у своїй постанові про закриття справи вказав, що заявник вчинив злочин; лише виправдувальний вирок (а не сам факт того, що обвинувачений наполягав на продовженні кримінального провадження) міг би довести протилежне. Нарешті, Верховний Суд постановив, що касаційна скарга з питань права не може бути задоволена з огляду на скаргу заявника щодо презумпції невинуватості: хоча, звичайно, він не був засуджений остаточним рішенням, кримінальний суд констатував, що він вчинив діяння, яке підпадає під ознаки складу злочину.

Згодом заявник подав конституційну скаргу на рішення Верховного Суду, в якій він скаржився, серед іншого, на порушення принципу презумпції невинуватості та на тлумачення за аналогією закону про відповідальність держави у його справі. На його думку, з постанови кримінального суду про закриття провадження у справі випливало, що він встановив, що він не вчиняв злочину шахрайства, за який його було притягнуто до кримінальної відповідальності. У такій ситуації, будучи незаконно притягнутим до кримінальної відповідальності протягом восьми років, не можна було очікувати, що він буде домагатися продовження провадження. Заявник також скаржився на те, що цивільні суди, які розглядали його позов про відшкодування шкоди, відхилили його пропозицію про повторне заслуховування всіх доказів, раніше зібраних кримінальним судом, і що, крім рішення від 23 липня 2010 року, вони не дослідили жодних доказів, які підтверджували б їхнє твердження про те, що він вчинив злочин, пов'язаний з нецільовим використанням чужого майна.

У своєму рішенні від 19 січня 2016 року Конституційний суд відхилив конституційну скаргу заявника як явно необґрунтовану (III. ÚS 1391/15). Зазначивши, що цивільні суди пов'язані лише резолютивною частиною вироку кримінального суду, яким підсудного визнано винним, але не його мотивувальною частиною або рішенням про закриття кримінального переслідування, Конституційний суд зазначив, що суди, які розглядали вимогу заявника про відшкодування шкоди, мали повну компетенцію розглядати питання, викладені в мотивувальній частині рішень кримінальних судів, дії заявника та їхній вплив на розгляд справи про відшкодування шкоди. При цьому вони взяли до уваги обґрунтування рішення кримінального суду про закриття справи, яке ґрунтувалося на достатніх доказах і було вільним від свавілля, але не оцінили факти, на яких ґрунтувався висновок про винуватість заявника. Це, безумовно, не може вважатися ретельним переглядом, але не є достатнім для того, щоб виправдати скасування їхніх рішень.

Крім того, Конституційний Суд прийняв заяву про застосування за аналогією статті 12 Закону «Про відповідальність держави», яка спиралася на попередню практику Верховного Суду, і підтримав висновок, згідно з яким відшкодування шкоди, завданої кримінальним переслідуванням, не може бути надано особі, яка була притягнута до кримінальної відповідальності за діяння, що становить собою злочин, який втратив кримінальний характер у зв'язку із закінченням строків давності. Він зазначив, що той факт, що первісна правова кваліфікація діяння не була підтверджена, не робить кримінальне переслідування незаконним, оскільки особа все ще може бути засуджена за те саме діяння, але за іншою статтею Кримінального кодексу; також кримінальне переслідування не стає незаконним, оскільки особа більше не може бути засуджена, оскільки вона все ще вчинила діяння, яке стало підставою для такого переслідування.

Нарешті, Конституційний Суд встановив, що рішення кримінальних судів від 23 липня 2010 року та 9 березня 2011 року, розглянуті в сукупності, та їх детальне обґрунтування дають достатні підстави для висновку про те, що заявник вчинив злочин, пов'язаний з неправомірним управлінням чужим майном, що звільняє цивільні суди від обов'язку збирати додаткові докази. Це тим більше, що тягар доказування у провадженні про відшкодування шкоди лежав на заявнику; однак з матеріалів справи не вбачається, що він оскаржував висновки кримінальних судів щодо встановлених фактів.

Таким чином, висновок цивільних судів, зроблений на підставі рішень кримінальних судів, про те, що заявник вчинив діяння, яке суперечить Кримінальному кодексу, становив, за конкретних обставин справи, що розглядається, законну підставу для відмови у відшкодуванні заявленої компенсації.

 

Суть скарги: Заявник скаржився на те, що, відхиляючи його позов про відшкодування шкоди у зв'язку з його кримінальним переслідуванням, цивільні суди вважали, що він вчинив діяння, яке становило кримінальне правопорушення, хоча кримінальне провадження проти нього було закрито у зв'язку із закінченням строків давності.

Він скаржився на порушення презумпції невинуватості, як це передбачено пунктом 2 статті 6 Конвенції

 

Висновки ЄСПЛ:

(а) Загальні принципи

48. Суд повторює, що другий аспект захисту, який надає презумпція невинуватості, вступає в дію, коли кримінальне провадження закінчується іншим результатом, ніж обвинувальний вирок. Він спрямований на захист осіб, які були виправдані за кримінальним обвинуваченням або стосовно яких кримінальне провадження було закрито, від поводження з боку державних посадових осіб та органів влади так, ніби вони насправді винні у вчиненні злочину, в якому їх було обвинувачено (див. також пункт 32 вище). Це пов'язано з тим, що ці особи є невинними в очах закону, і з ними повинні поводитися відповідно до їхньої невинності. Таким чином, презумпція невинуватості зберігається і після завершення кримінального провадження, щоб гарантувати, що стосовно будь-якого обвинувачення, яке не було доведено, невинуватість відповідної особи поважається (див. «Nealon and Hallam v. the United Kingdom», №32483/19 and 35049/19, § 108).

49. Нещодавно Велика палата постановила, що незалежно від характеру подальших пов'язаних проваджень і незалежно від того, чи закінчилося кримінальне провадження виправдувальним вироком або закриттям, рішення та обґрунтування національних судів або інших органів влади у цих подальших пов'язаних провадженнях, якщо їх розглядати в цілому та в контексті здійснення повноважень, які вони повинні здійснювати відповідно до національного законодавства, порушуватимуть пункт 2 статті 6 Конвенції у його другому аспекті, якщо вони становитимуть притягнення заявника до кримінальної відповідальності. Притягнення особи до кримінальної відповідальності означає відображення думки про те, що вона винна у вчиненні кримінального правопорушення, що передбачає, що кримінальне провадження мало бути вирішене інакше (див. «Nealon and Hallam», згадане вище, § 168).

50. Такий підхід відображає той факт, що на національному рівні судді можуть бути зобов'язані, поза контекстом кримінального обвинувачення, розглядати справи, що випливають з тих самих фактів, що й попереднє кримінальне обвинувачення, яке не завершилося засудженням. Захист, наданий пунктом 2 статті 6 у його другому аспекті, не повинен тлумачитися таким чином, щоб перешкоджати національним судам у подальших провадженнях, в яких вони виконують іншу функцію, ніж судді у кримінальних справах, згідно з відповідними положеннями національного законодавства, розглядати ті самі факти, які були предметом розгляду в попередньому кримінальному провадженні, за умови, що при цьому вони не притягують відповідну особу до кримінальної відповідальності. На особу, яку було виправдано або стосовно якої було закрито кримінальне провадження, поширюється звичайне застосування національних норм щодо доказів та стандартів доказування поза межами кримінального провадження (там само, § 169).

51. Нарешті, Суд зазначає, що, на відміну від справ, пов'язаних з цивільними позовами про компенсацію, поданими потерпілими, або справ, пов'язаних з дисциплінарними провадженнями, які стосуються зобов'язань колишніх обвинувачених перед суспільством, справи, пов'язані з позовами колишніх обвинувачених про відшкодування витрат і компенсацію, стосуються шкоди, за яку несе відповідальність держава. У зв'язку з цим Суд повторює, що стаття 6 § 2 не гарантує особі, обвинуваченій у вчиненні кримінального правопорушення, право на компенсацію за законне тримання під вартою або за витрати, якщо провадження у справі згодом припиняється або закінчується виправдувальним вироком (там же, § 164).

 

(b) Застосування загальних принципів до фактів справи, що розглядається

52. Суд зазначає, що у цій справі кримінальне провадження проти заявника було закрито у зв'язку зі спливом строків давності. Отже, відповідно до вищезазначеного критерію, порушення пункту 2 статті 6 Конвенції мало б місце лише у випадку, якби національні рішення щодо відшкодування, якого вимагав заявник відповідно до Закону № 82/1998, передбачали притягнення його до кримінальної відповідальності. Оцінюючи сумісність цих рішень та їх обґрунтування зі статтею 6 § 2 Конвенції, Суд, таким чином, зосередиться на мові, яку використовували суди, що має вирішальне значення в цьому відношенні.

53. У цій справі Уряд стверджував, що, визначивши для цілей строків давності правильну правову кваліфікацію діянь, за які заявника було притягнуто до кримінальної відповідальності (див. пункт 25 вище), кримінальний суд також встановив у мотивувальній частині свого рішення від 23 липня 2010 року (див. пункт 7 вище), що заявник вчинив кримінальне правопорушення, про яке йдеться, хоча його не може бути засуджено через сплив строків давності. На думку Уряду, цивільні суди, які розглядали подальший позов заявника про відшкодування шкоди, не мали іншого вибору, окрім як врахувати ці висновки та послатися на них, не оцінюючи при цьому питання його вини (див. пункти 43 та 45 вище).

54. Суд визнає, що правильна правова кваліфікація діянь, нібито вчинених заявником, була необхідною для визначення відповідного строку позовної давності (див. також рішення у справі «Peltereau-Villeneuve v. Switzerland», № 60101/09, § 34, від 28 жовтня 2014 року). Однак, зважаючи на те, що формальним результатом кримінального провадження було його закриття у зв'язку зі спливом строків давності, не можна стверджувати, що це провадження призвело або мало призвести до того, що «вину заявника було доведено у встановленому законом порядку» (див. також п. 34 вище). Такий результат міг би бути можливим лише у тому випадку, якби заявник просив продовжити провадження проти нього, незважаючи на закінчення строків давності, чого він не робив (див. пункт 8 вище).

55. Суд зазначає, що в постанові про закриття справи від 23 липня 2010 року кримінальний суд в основному зазначив, що дії заявника можуть бути кваліфіковані лише як безгосподарне управління чужим майном, щодо якого п'ятирічний строк давності сплив ще до пред'явлення йому обвинувачення (див. пункт 7 вище). Проблемне твердження, згідно з яким встановлені факти дозволяють дійти висновку, що заявник вчинив це правопорушення, насправді має своїм джерелом попереднє рішення від 9 січня 2009 року (див. пункт 6 вище), яке було скасовано. У будь-якому разі Суд не вважає за необхідне встановлювати у цій справі, чи вказували постанови кримінальних судів про закриття кримінального провадження щодо заявника на те, що він вчинив злочин, або чи містили вони твердження щодо його винуватості. Дійсно, заявник не поділяв думку Уряду про те, що кримінальні суди дійшли висновку про його винуватість, і скаржився виключно на рішення, винесені цивільними судами (див. пункти 40 та 42 вище).

56. Таким чином, питання для Суду у цій справі полягає в тому, чи було формулювання, використане цивільними судами, рівнозначним приписуванню заявнику кримінальної відповідальності всупереч пункту 2 статті 6 Конвенції. Суд розгляне контекст провадження в цілому та будь-які його особливості, щоб визначити, чи порушили цивільні суди це положення (див. згадане вище рішення у справі «Agapov», § 40). У цьому контексті Суд повторює, що слід проявляти особливу обережність при формулюванні аргументації в цивільному рішенні після закриття кримінального провадження (див. рішення у справі «Fleischner v. Germany», №61985/12, § 64, від 3 жовтня 2019 року, та згадане вище рішення у справі «Pasquini», § 53).

57. Цивільні суди у цій справі були покликані розглянути вимогу заявника про відшкодування судових витрат, яких він зазнав у кримінальному провадженні, та втраченого доходу, оскільки заявник стверджував, що, оскільки він не був засуджений, його кримінальне переслідування було незаконним (див. пункти 9 та 11 вище). Суд першої інстанції відхилив його скаргу на тій підставі, що з аргументації кримінальних судів було зрозуміло, що він вчинив злочин і що лише об'єктивні причини (а саме, сплив часу) завадили судам винести йому обвинувальний вирок (див. пункт 12 вище). Цей висновок, який, на думку Суду, явно становив твердження про кримінальну вину заявника, дозволив цивільному суду застосувати per analogiam статтю 12(1)(b) Закону про державну відповідальність. Відповідно до цього положення, компенсація не може бути надана особі, кримінальне переслідування якої було припинено на підставі того, що вона не несе кримінальної відповідальності за вчинений злочин, що, на думку цивільного суду, може бути прирівняно до припинення кримінального переслідування у зв'язку із закінченням строку давності, як це мало місце у справі заявника. Висновки цивільного суду були підтримані Верховним Судом, який послався на твердження кримінального суду про те, що заявник вчинив діяння, яке підпадає під ознаки складу злочину (див. пункт 16 вище).

58. Таким чином, Суд доходить висновку, що цивільні суди, і, головним чином, Верховний Суд, зайшли занадто далеко і вийшли за межі цивільно-правових норм, коли вони засновували свої рішення на чіткому висновку про те, що дії заявника становили кримінальні діяння, у яких його було обвинувачено. Вони зробили це, посилаючись на заяви, зроблені кримінальним судом, зокрема на заяви, що випливають з (скасованого) рішення від 9 січня 2009 року, без будь-якого кримінального рішення, обов'язкового для них (див. пункти 14 і 19 вище), і без жодних застережень або будь-якого відношення до презумпції невинуватості заявника. У зв'язку з цим Суд зазначає, що з рішення апеляційного суду від 28 квітня 2014 року (див. пункт 14 вище), а також з практики Верховного Суду (див. пункт 18 вище) випливає, що сам факт спливу строку давності не означає, що постанова про порушення кримінальної справи була незаконною, що є достатнім для виключення будь-якого права заявника на компенсацію.

59. Більше того, органи влади, як видається, звинувачували заявника в тому, що він не домагався продовження кримінального провадження проти нього та вирішення питання про його винуватість (див. пункти 10 та 14 вище). Слід, однак, зазначити, що цей шлях є кримінальним за своєю природою і стосується питання кримінальної відповідальності (див. згадану вище справу «Teodor», с 42).

60. На цьому тлі Суд вважає, що формулювання, використані цивільними судами, були не тільки невдалими, але й також відображали однозначну думку цих судів про те, що було скоєно кримінальне правопорушення і що заявник був винним у цьому правопорушенні, навіть якщо він ніколи не був засуджений за нього. На думку Суду, заяви цивільних судів не узгоджувалися із закриттям кримінального провадження у зв'язку із закінченням строків давності та були рівнозначні притягненню заявника до кримінальної відповідальності (див. рішення у справі« «Farzaliyev v. Azerbaijan», № 29620/07, § 65-69, від 28 травня 2020 року; «Agapov», згадане вище, §44; і «Pasquini», згадане вище, § 64).

61. Хоча заявник у своїй конституційній скарзі порушив питання про порушення презумпції невинуватості, Конституційний Суд не розглянув питання про мову, яка використовується цивільними судами, що було визнано Урядом (див. пункт 45 вище). Однак, як Суд вже раніше вирішував, якщо використання невдалих формулювань може викликати занепокоєння щодо дотримання презумпції невинуватості, важливо, щоб він, вивчаючи контекст провадження в цілому та його конкретні особливості, розглянув, чи вищі суди прямо займалися цим питанням (див. рішення у справі «Vardan Martirosyan v. Armenia», № 13610/12, § 84, 15 червня 2021 року; «Avaz Zeynalov v. Azerbaijan», № 37816/12 і 25260/14, § 71, 22 квітня 2021 року; і «Milachikj v. North Macedonia», №. 44773/16, § 37, 14 жовтня 2021 року).

62. Нарешті, Суд вважає важливим повторити, що відповідно до його усталеної практики, ні пункт 2 статті 6, ні будь-яке інше положення Конвенції не надає особі, «обвинуваченій у вчиненні кримінального правопорушення», право на відшкодування її судових витрат або право на компенсацію за законне тримання під вартою, якщо провадження проти неї було припинено (див., як останнє джерело, згадане вище, рішення у справі «Nealon and Hallam», § 164). Таким чином, сама по собі відмова виплатити заявникові з державних коштів компенсацію, яку він вимагав, на тій підставі, що закриття кримінального провадження проти нього не зробило незаконною постанову про відкриття кримінального переслідування, не порушила б презумпцію невинуватості. Однак, як зазначалося вище, порушення презумпції невинуватості у цій справі випливає з аргументації та формулювань, використаних цивільними судами, які прямо вказували на кримінальну відповідальність заявника.

63. Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що відповідно мало місце порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.

 

 

 

5) «MOSKALJ v. CROATIA»

Заява №60272/21 – Рішення від 15.10.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-237293

 

#Стаття 6 § 1 (цивільна) - Доступ до суду

#Відшкдування судових витрат – юридичної допомоги

#Витрати на правову допомогу

#Констатовано порушення

 

Коротко суть справи: Рішенням від 27 червня 2013 року Муніципальний цивільний суд Загреба (Općinski građanski sud u Zagrebu), серед іншого, (i) надав заявниці та її чоловікові Д.М. розлучення; (ii) вирішив, що їхній син Л.М., 2005 року народження, буде проживати із заявницею; та (iii) надав Д.М. право на доступ (контакт).

14 березня 2020 року, після здійснення своїх прав на контакт протягом вихідних, Д.М. залишив їхнього сина (якому на той час було чотирнадцять з половиною років) у себе вдома та відмовився повернути його заявниці.

Виконавче провадження та пов'язані з ним цивільні справи

Виконавче провадження

24 червня 2020 року заявниця звернулася до Муніципального цивільного суду Загреба із заявою про примусове виконання вищезазначеного рішення (див. пункт 5 вище) шляхом повернення їй дитини.

19 жовтня 2020 року Муніципальний цивільний суд звернувся до відповідного центру соціального захисту населення з проханням призначити спеціального опікуна для Л.М. та надати звіт про доцільність виконавчого провадження та про те, як воно може вплинути на дитину. Відповідний центр соціального захисту населення зробив це 3 та 5 листопада 2020 року відповідно.

19 листопада 2020 року суд запропонував спеціальному опікуну надати відповідь на заяву про відкриття виконавчого провадження та повідомити про позицію дитини. 27 січня 2021 року спеціальний опікун зробив це та повідомив суд, що Л.М. заперечує проти повернення заявниці, але бажає мати з нею регулярні контакти.

28 травня 2021 року суд видав виконавчий лист (rješenje o ovrsi) про передачу Л.М. заявниці. Потім він передав справу до Муніципального суду Нового Загреба (Općinski sud u Novom Zagrebu) для виконання виконавчого листа, оскільки дитина проживала зі своїм батьком за адресою, що знаходиться в його юрисдикції.

2 липня 2021 року адвокат заявниці повідомив цей суд, що Л.М. на той час перебував з бабусею по батькові в Задарі. 6 липня 2021 року адвокат також повідомив суду дві адреси, за якими Л.М. перебував у Загребі.

Спроба виконати судовий наказ за цими двома адресами 14 липня 2021 року не увінчалася успіхом, оскільки сина заявниці не вдалося знайти. 16 липня 2021 року Муніципальний цивільний суд Нового Загреба передав справу до Муніципального суду Задара (Općinski sud u Zadru).

31 серпня 2021 року заявниця звернулася з клопотанням про зміну способу виконання рішення на загрозу позбавлення волі щодо Д.М., якщо він не виконає виконавчий лист і не передасть їй Л.М.

Рішенням від 23 вересня 2022 року, яке було залишено без змін 21 грудня 2022 року Сплітським окружним судом (Županijskisud u Splitu), Муніципальний цивільний суд Загреба відхилив це клопотання, пославшись на те, що в рамках паралельного цивільного провадження було видано забезпечувальний захід, який тимчасово змінив того з батьків, з яким має проживати Л.М. (див. пункт 19 нижче).

5 листопада 2021 року відповідний центр соціального захисту населення поінформував суд про те, що він провів бесіду з Л.М., який заявив, що «всю ситуацію можна було б вирішити, якби мати поважала його бажання і не примушувала його жити з нею».

29 листопада 2021 року Муніципальний суд Задара призупинив виконання рішення після того, як поліція встановила, що син заявниці не проживає зі своєю бабусею в Задарі (див. пункт 11 вище). Справу було повернуто до Муніципального цивільного суду Загреба.

14 серпня 2023 року Л.М. виповнилося вісімнадцять років і він став повнолітнім. Відповідно, виконавче провадження втратило сенс.

Цивільне провадження

Тим часом 22 липня 2020 року Д.М. подав цивільний позов до Муніципального цивільного суду Загреба проти заявниці, вимагаючи змінити рішення від 27 червня 2013 року (див. пункт 5 вище) щодо того з батьків, хто проживає, щоб Л.М. жив з ним. Він також клопотав про вжиття з цією метою тимчасового заходу. Він стверджував, що обставини змінилися, зокрема, тому, що 10 вересня 2019 року між Л.М. та заявницею сталася словесна та фізична перепалка, в результаті якої їх обох було засуджено за незначне правопорушення, пов'язане з домашнім насильством, після чого Л.М. більше не бажав жити з нею.

Рішенням від 14 липня 2022 року муніципальний суд задовольнив клопотання Д.М. про забезпечення позову і постановив, що Л.М. тимчасово проживатиме з ним. Забезпечувальний захід одразу ж став остаточним, оскільки сторони відмовилися від права на апеляцію.

Рішенням від 18 квітня 2023 року муніципальний суд вніс зміни до свого рішення від 27 червня 2013 року (див. пункт 5 вище). Він вирішив, що Л.М. буде проживати з Д.М., і надав заявниці право доступу (контакту). Заявниця подала апеляцію.

12 вересня 2023 року Окружний суд Пули (Županijskisud u Puli) відхилив апеляцію заявниці та залишив у силі рішення Муніципального суду.

 

Провадження після використання засобів захисту права на розгляд справи упродовж розумного строку

Тим часом, 16 грудня 2020 року заявниця, представлена адвокатом, подала заяву про захист права на розгляд справи протягом розумного строку - суто прискорювальний засіб захисту відповідно до Закону про суди 2013 року (див. пункти 40-41 нижче) - і попросила голову Муніципального цивільного суду Загреба прискорити вищезгадане виконавче провадження (див. пункти 7-9 вище). Вона також вимагала відшкодування витрат свого адвоката на підготовку цієї заяви, які склали 1 250 хорватських кун (HRK), що еквівалентно 165,90 євро (EUR).

Рішенням від 29 грудня 2020 року голова суду відхилив клопотання заявниці, встановивши, що оскаржуване виконавче провадження не перевищило розумний строк. Голова також відхилив її вимогу про відшкодування витрат, встановивши, що вони були понесені без необхідності та що не було правових підстав для їх присудження з огляду на відповідне положення Закону про судове безспірне провадження (див. пункт 45 нижче).

19 січня 2021 року заявниця оскаржила це рішення та вимагала відшкодування витрат свого адвоката на підготовку цієї апеляційної скарги, які становили 1 250 кун (165,90 євро). Вона пояснила, що як непрофесіонал вона не могла скласти первинне клопотання або апеляційну скаргу без допомоги адвоката, а тому витрати на ці клопотання були обов'язково понесені.

Рішенням від 1 лютого 2021 року Окружний суд Загреба (Županijskisud u Zagrebu) відхилив апеляційну скаргу заявниці. Що стосується витрат, суд постановив, що заявниця не має права на їх відшкодування, оскільки як її первинний запит, так і апеляційна скарга були безуспішними.

 

Перша конституційна скарга

26 березня 2021 року заявниця подала конституційну скаргу відповідно до статті 63 Закону «Про Конституційний Суд» (див. пункт 35 нижче), скаржачись на надмірну тривалість вищезгаданого виконавчого провадження. Вона вимагала відшкодування витрат на її юридичне представництво, понесених до цього часу у зв'язку з використанням засобів правового захисту щодо тривалості провадження відповідно до Закону про суди 2013 року (див. пункти 22 і 24 вище), а також витрат, понесених на підготовку конституційної скарги, які становили 6 125 кун (812,93 євро).

Рішенням від 2 червня 2021 року Конституційний суд (Ustavni sud Republike Hrvatske) (i) визнав порушення права заявниці на розгляд справи протягом розумного строку та її права на повагу до сімейного життя, гарантованого Конституцією Хорватії; (ii) присудив їй 5 000 хорватських кун (663,61 євро) компенсації; та (iii) зобов'язав Муніципальний цивільний суд Загреба завершити примусове виконання рішення впродовж тридцяти днів з дня опублікування цього рішення в офіційному бюлетені. Однак він відхилив її вимогу про відшкодування витрат, посилаючись на статтю 23 Закону «Про Конституційний суд», яка передбачає, що, якщо суд не вирішить інакше, кожен учасник провадження в ньому повинен нести свої власні витрати (див. пункт 36 нижче). Рішення Конституційного Суду було опубліковано в Офіційному віснику 7 липня 2021 року.

 

Додатковий засіб правового захисту за Законом «Про судоустрій» 2013 року

15 жовтня 2021 року заявниця звернулася до Окружного суду Загреба із заявою про виплату відповідної компенсації - додаткового (комбінованого компенсаційного та прискореного) засобу юридичного захисту відповідно до Закону про суди 2013 року (див. пункти 40 і 42 нижче). Вона скаржилася на те, що Муніципальний суд не дотримався строків, встановлених у рішенні Конституційного суду від 2 червня 2021 року (див. пункт 27 вище), і просила Окружний суд прискорити виконавче провадження та присудити їй відповідну компенсацію. 18 жовтня 2021 року вона також вимагала відшкодування витрат свого адвоката на підготовку цієї заяви, які склали 1 250 кун (165,90 євро), а також витрат, понесених у зв'язку з використанням інших засобів правового захисту у зв'язку з тривалістю провадження відповідно до Закону про суди 2013 року (див. пункти 22-25 вище).

Держава брала участь у цьому провадженні як сторона, представлена прокуратурою, яка наполягала на тому, що у задоволенні вимоги заявника слід відмовити.

Рішенням від 13 квітня 2022 року Окружний суд визнав вимогу заявниці обґрунтованою, зобов'язав Муніципальний цивільний суд Загреба завершити виконання рішення протягом тридцяти днів та присудив їй 2 500 кун (331,81 євро) компенсації. Однак він відхилив її вимогу про відшкодування витрат, встановивши, що відповідно до Закону «Про судочинство у справах без спору» витрати несе сторона, в інтересах якої проводилося провадження (див. пункт 45 нижче).

Заявниця подала апеляцію до Верховного суду (Vrhovni sud Republike Hrvatske) на це рішення, стверджуючи, що сума компенсації була занадто низькою. Вона також скаржилася на рішення щодо витрат.

Рішенням від 1 березня 2023 року Верховний суд відхилив апеляцію заявниці, постановивши, що присуджена компенсація була достатньою, а рішення про судові витрати відповідало статті 20 Закону «Про судове безспірне провадження» (див. пункт 45 нижче).

 

Друга конституційна скарга

Тим часом 24 вересня 2021 року заявниця подала другу конституційну скаргу відповідно до статті 63 Закону «Про Конституційний Суд», знову скаржачись на надмірну тривалість вищезгаданого виконавчого провадження. Вона також скаржилася на порушення її права на доступ до суду та права на мирне володіння своїм майном у зв'язку з тим, що вона була змушена нести витрати, пов'язані з її попередньою конституційною скаргою, що поклало на неї надмірний фінансовий тягар. Цього разу заявниця не просила Конституційний Суд присудити їй компенсацію витрат, понесених у зв'язку з використанням засобів правового захисту, передбачених Законом про суди 2013 року (див. пункти 22-25 вище), а вимагала відшкодування витрат, понесених на підготовку другої конституційної скарги, які становили 6 125 кун (812,93 євро).

10 січня 2022 року заявниця сама подала доповнення до своєї конституційної скарги, в якому виклала хронологію виконавчого провадження, про яке йдеться, та провадження після використання засобів захисту права на розгляд справи упродовж розумного строку, а також додала відповідні документи.

Рішенням від 20 грудня 2022 року Конституційний суд встановив порушення конституційного права заявниці на повагу до сімейного життя та присудив їй 5 000 кун (663,61 євро) компенсації. Однак, посилаючись на статтю 23 Закону «Про Конституційний суд» (див. пункт 36 нижче), він відхилив її вимогу про відшкодування витрат, постановивши, що справа не була складною, оскільки вона скаржилася на тривалість провадження, щодо якого цей суд вже встановив порушення у своєму попередньому рішенні.

 

Суть скарги: Заявниця скаржилася на те, що відмова Конституційного Суду присудити їй компенсацію витрат на юридичне представництво в цьому суді та неможливість відшкодувати витрати на юридичне представництво, які вона понесла, використовуючи засоби правового захисту щодо тривалості провадження відповідно до Закону «Про судоустрій» 2013 року, мали стримуючий вплив на реалізацію її права на доступ до суду. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

Висновки ЄСПЛ:

79. Відповідні принципи, що випливають з практики Суду щодо права на доступ до суду і, зокрема, доступу до судів вищих інстанцій, узагальнені у справі «Zubac v. Croatia», № 40160/12, §§ 76-86, 5 квітня 2018 року). Зокрема, обмеження права на доступ до суду не буде сумісним зі статтею 6 § 1, якщо воно не переслідує законної мети і якщо не існує розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (там само, § 78).

80. Покладення значного фінансового тягаря після завершення провадження, чи то у вигляді судового збору або витрат на юридичне представництво, може становити обмеження права на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Dragan Kovačević», § 70; «Stankov v. Bulgaria», № 68490/01, §§ 52 і 54, 12 липня 2007 року; і «Klauz v. Croatia», № 28963/10, §§ 77 і 82, 18 липня 2013 року; див. також рекомендацію, наведену в пункті 48 вище, яка передбачає, що гонорари адвокатів можуть становити перешкоду для доступу до правосуддя).

81. Щодо витрат на засоби правового захисту у зв'язку з тривалістю провадження Суд постановив у рішенні у справі «Cocchiarella v. Italy», № 64886/01, ECHR 2006-V):

«92. ... Суд вважає обґрунтованим, що в цьому виді провадження, де держава через погану організацію своєї судової системи змушує сторони - до певної міри - вдаватися до компенсаційних засобів правового захисту, правила щодо судових витрат можуть бути іншими і, таким чином, уникати покладання надмірного тягаря на сторони, якщо їхні дії є виправданими. Може здатися парадоксальним, що, встановлюючи різні податки, які сплачуються до подання заяви або після винесення рішення, держава однією рукою забирає те, що вона присудила іншою рукою для виправлення порушення Конвенції. Витрати також не повинні бути надмірними і становити необґрунтоване обмеження права на подання такої заяви і, таким чином, порушення права на доступ до суду...»

82. У низці справ за пунктом 1 статті 6 Конвенції, в яких заявники виграли свої справи в національних судах, Суд встановив порушення їхнього права на доступ до суду або тому, що їм взагалі не було відшкодовано витрати на юридичне представництво (див. згадане вище рішення у справі «Dragan Kovačević», § 67-85; рішення у справі «Zustović v. Croatia», № 27903/15, §§ 98-111, від 22 квітня 2021 року, і рішення у справах «Černius and Rinkevičius v. Lithuania», №73579/17 і 14620/18, §§ 65-74, 18 лютого 2020 року; див. також у цьому зв'язку рекомендацію, наведену в пункті 48 вище, яка передбачає, що, за винятком особливих обставин, сторона, яка виграла справу, повинна в принципі отримати від сторони, яка програла, відшкодування своїх витрат, включаючи гонорари адвокатів, розумно понесених в ході провадження) або тому, що їм довелося сплатити своїм опонентам витрати, які перевищили суму присудженого їм відшкодування (див. рішення у справах «Klauz», згадане вище, §§ 76-97, і «Čolić v. Croatia», №49083/18, §§ 39-60, 18 листопада 2021 року).

83. Дійсно, перша група вищезгаданих справ стосувалася спорів проти держави, що виникали з рішень її органів при здійсненні публічної влади. Однак, всупереч аргументу Уряду (див. пункт 69 вище), ця практика не є незастосовною лише через те, що у цій справі відповідне провадження виникло не через рішення органів державної влади, а через їхню бездіяльність, а саме через невиконання національними судами судового рішення, винесеного на користь заявника. Це пояснюється тим, що ризик будь-якої помилки, допущеної органом державної влади, має нести сама держава, і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб (див. згадане вище рішення у справі «Zustović», § 100, та наведені в ньому справи), за умови, що погана організація судової системи держави є такою помилкою (error or mistake – дослівно у рішенні) (див. пункт 79 вище).

84. У другій групі вищезгаданих справ (див. пункт 82 вище), в яких витрати перевищували суму присудженої компенсації, Суд постановив, що така ситуація призвела до абсурдного результату, зробивши судовий розгляд безглуздим і зробивши право заявника на суд лише теоретичним та ілюзорним, і що для виправдання такого результату потрібні особливо вагомі причини (див. «Čolić», згадане вище, §§ 46, 50-52 і 59-60).

85. Ситуація у цій справі є подібною, оскільки, навіть якщо не брати до уваги витрати на використання суто прискореного засобу юридичного захисту відповідно до Закону «Про суди» 2013 року, витрати заявниці лише на конституційну скаргу перевищили компенсацію, яку їй було присуджено за порушення її права на розгляд справи протягом розумного строку та права на повагу до сімейного життя. Зокрема, їй було присуджено 5 000 кун (663,61 євро) компенсації за ці порушення (див. пункт 27 вище), тоді як відповідно до шкали адвокатських гонорарів витрати на підготовку конституційної скарги плюс ПДВ на той час становили 6 125 кун (812,93 євро, див. пункти 26 і 47 вище).

86. У таких ситуаціях немає необхідності з'ясовувати, чи були витрати на юридичне представництво непропорційним фінансовим тягарем для заявниці з огляду на її доходи (див. аргумент Уряду у пункті 77 вище). Це пов'язано з тим, що, як зазначалося вище (див. пункт 84 вище), за відсутності особливо вагомих причин для виправдання, така ситуація сама по собі робить обмеження доступу до суду непропорційним, оскільки робить судовий розгляд безглуздим, а право заявника на суд - лише теоретичним та ілюзорним (див. «Čolić», згадане вище, §§ 46, 50-51 та 59-60).

87. Отже, така ситуація у цій справі вимагала від Конституційного Суду надати (більш ґрунтовне викладення) мотивів свого рішення щодо витрат, а не просто використовувати те саме формулювання, що й у статті 23 Закону «Про Конституційний Суд» (див. пункти 27 і 36 вище, і порівняйте «Dragan Kovačević», цитоване вище, § 83).

88. Так само Уряд не навів жодних достатньо переконливих причин для виправдання такої ситуації.

89. Зокрема, Суд не переконує його аргумент про те, що витрати на юридичне представництво заявника не були необхідними або виправданими (див. пункт 74 вище). Цей аргумент зосереджується на відносній простоті відповідної процедури захисту права на розгляд справи упродовж розумного строку, але не враховує, що роль адвоката не обмежується фактичним складанням конституційної скарги або запиту відповідно до Закону «Про судоустрій» 2013 року, а також включає юридичні консультації щодо наявності цих засобів правового захисту та формальних (процедурних) вимог для їх використання.

90. Що стосується витрат на конституційну скаргу, Суд повторює свої висновки у справі «Bibić v. Croatia», №1620/10, § 31, 28 січня 2014 року) та «Dragan Kovačević» (згадане вище, § 35), що юридичне представництво в Конституційному Суді не може вважатися невиправданим, враховуючи, що цей суд вирішує складні питання, які стосуються захисту основоположних прав і свобод, і що для осіб без юридичної освіти та досвіду такі питання можуть бути складними для розуміння (див. також власну інструкцію Конституційного Суду у відповідний час, згадану в пункті 39 вище, в якій він рекомендував потенційним заявникам найняти адвоката).

91. Що стосується витрат на засоби правового захисту щодо тривалості провадження відповідно до Закону «Про судоустрій» 2013 року, Суд вважає, що вони також не можуть вважатися непотрібними. Зокрема, заявнику як неспеціалісту було б дуже важко розібратися без професійної юридичної консультації адвоката в юридичних тонкощах, пов'язаних з використанням цих засобів захисту, таких як, наприклад, необхідність їх використання до подання конституційної скарги (див. пункт 38 вище).

92. Суд також знаходить обґрунтованим аргумент заявниці про те, що замість того, щоб відмовити їй у присудженні будь-яких витрат, відповідні національні суди могли б присудити їй меншу суму (див. пункт 68 вище).

93. Отже, хоча Суд погоджується, що з причин, викладених Урядом (див. пункти 74-75 вище), обмеження доступу заявниці до суду переслідувало законну мету та було передбачуваним, воно не було пропорційним цій меті.

94. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.