1) «İŞİK v. TÜRKİYE»
Заява №42202/20 – Рішення від 08.10.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-236142
#Стаття 3 Конвенції (матеріальний і процесуальний аспект)
#Нелюдське поводження – застосування поліцейським спец засобу, що не було суворо необхідним
#Неналежне розслідування тілесних ушкоджень, спричинених працівником поліції
#Констатовано порушення ст. 3 Конвенції в обох аспектах
Коротко суть справи:
24 серпня 2014 року близько 19.00 у центрі міста Ван сталася бійка між двома групами, що складалися приблизно з тридцяти осіб. За словами заявника, він повертався додому з кафе і проходив повз бійку, коли в неї втрутилася поліція. Він стверджує, що потрапив у засідку і був поранений пластиковими кулями, в результаті чого опинився на землі. Після цього його затримали співробітники поліції.
О 20.58 заявник був оглянутий лікарем у лікарні. У медичному висновку, складеному за результатами огляду, зазначалося, що заявник скаржився на головний біль та біль у руці, а також на наявність рваної рани на голові діаметром 1 см, круглу гематому діаметром 1 см на передній частині правої руки та круглу гематому діаметром 1 см на лівому стегні. У звіті було зроблено висновок, що життю заявника нічого не загрожує і що його можна вилікувати за допомогою простого медичного втручання.
На фотографії, наданій до матеріалів справи, зображено заявника, який лежить на ношах з пов'язками на голові та руці, а також з плямами темного кольору на футболці.
Згідно з протоколами, складеними чотирма працівниками поліції о 22.30, за інформацією, отриманою поліцією про те, що група людей б'ється, на місце події прибув наряд поліції, який виявив групу з тридцяти-сорока осіб з великими ножами та довгими палицями, які билися між собою перед входом до одного з кафе. Команда попросила негайно надіслати додаткове підкріплення, а тим часом група почала рухатися до ресторану з палицями в руках. Після прибуття трьох додаткових нарядів, правоохоронці прослідкували за групою, попередивши їх, щоб вони розійшлися. Згодом прибули сили швидкого реагування (çevik kuvvet), і на місці події були вжиті необхідні запобіжні заходи. Згідно з записами, двадцять-тридцять осіб почали бити палицями по вікнах ресторану. Їх попередили, щоб вони розійшлися. Однак, оскільки вони продовжували діяти агресивно, сили швидкого реагування поступово втрутилися, застосувавши фізичну силу, щити та сльозогінний газ. Група продовжувала чинити опір, цього разу кидаючи каміння, в результаті чого двоє поліцейських отримали поранення. Зрештою, група була розігнана із застосуванням сльозогінного газу. Однак не вдалося ідентифікувати тих, хто чинив опір поліції, оскільки вони втекли.
У протоколах, складених об 23 годині двома іншими співробітниками полції про розвиток подій, зазначалося, що після відмови групи розійтися поліція застосувала газ, і група розійшлася по інших вулицях після втручання Сил швидкого реагування. У записах зазначалося, що в ресторані було розбите вікно і пошкоджені віконні рами. Також зазначено, що свідки подій відсутні. Однак, магазини, навпроти ресторану, були обладнані системами відеоспостереження.
Розслідування щодо заявника
Того ж вечора, об 23.45, прокурор доручив поліції провести огляд пошкодженого ресторану з метою встановлення осіб, які пошкодили ресторан та завдали тілесних ушкоджень двом працівникам поліції, взяти свідчення у власника ресторану та двох працівників поліції як заявників, а також отримати записи з камер відеоспостереження, які охоплюють місце подій.
Постраждалі поліцейські заявили, що коли вони втрутилися у бійку між двома групами, ті відмовилися розійтися і почали кидати в них каміння, пляшки та палиці, в результаті чого вони отримали тілесні ушкодження... Обидва офіцери подали скаргу на учасників бійки, при цьому один з них зазначив, що він дізнався, що групи звалися «İşik» і «D».
25 серпня 2014 року, близько 12.30, поліція прийняла заяви від двох осіб, М.А.Д. та К.Д., щодо правопорушення, пов'язаного з умисним нанесенням тілесних ушкоджень та опором працівникам поліції при виконанні службових обов'язків. Вони обидва стверджували, що коли вони йшли до ресторану одного з їхніх родичів, заявник, ім'я якого вони дізналися у відділенні поліції, вдарив М.А.Д. по плечу, після чого вони почали сперечатися. Оскільки заявник продовжував бити їх, К.Д. відповів ударом на удар. Вони стверджували, що згодом група з тридцяти осіб напала на них з ножами та палицями і що їм довелося тікати. Вони обидва заявили, що не бачили нічого, що стосувалося нападу на працівників поліції, і що вони не хотіли ні на кого подавати скарги.
Поліція також заслухала ще трьох родичів М.А.Д. і К.Д., один з яких був власником ресторану, що знаходився в центрі подій. Усі троє зазначили, не згадуючи нічого про заявника, що вони не бачили, щоб хтось кидав каміння в поліцію, і що вони не бажають подавати скаргу.
О 1 год. 16 хв. того ж дня поліція взяла у заявника свідчення щодо подій, які відбулися. Заявник стверджував, що, вийшовши ввечері з кафе, він побачив групу осіб, які билися, і підійшов до них з цікавості. Він стверджував, що, оскільки сили швидкого реагування застосували сльозогінний газ, він втік. Однак за рогом він зіткнувся з офіцером Сил швидкого реагування, який випустив три пластикові кулі, влучивши йому в голову, праву руку і верхню частину лівої ноги. Він стверджував, що не брав участі в бійці і не завдавав шкоди ресторану, а також не кидав каміння в поліцейських і не бачив, щоб хтось це робив. Насамкінець він заявив, що хоче подати скаргу на співробітника поліції, який стріляв у нього.
19 вересня 2014 року Управління безпеки компанії «Ван» відповіло на запит поліції про надання записів з камер відеоспостереження, зазначивши, що записи не можуть бути отримані, оскільки камера на місці подій на той час перебувала на стадії оновлення програмного забезпечення.
13 листопада 2014 року на відповідний запит прокуратури м. Ван, Ванське управління Інституту судово-медичної експертизи видало остаточні звіти, що підсумовують висновки медичних висновків від 24 серпня 2014 року, складених Ванською навчально-дослідницькою лікарнею щодо стану здоров'я всіх потерпілих осіб. Що стосується заявника, то судово-медична експертиза дійшла висновку, що, оскільки у медичному висновку від 24 серпня 2014 року не було зафіксовано жодних переломів або травматичних змін черепа, а також жодних ушкоджень великої артерії або внутрішнього органу, тілесні ушкодження заявника не становили загрози його життю, могли бути вилікувані простим медичним втручанням, і що переломів кісток не було зафіксовано.
23 січня 2015 року прокуратура м. Ван винесла постанову про розшук осіб, причетних до поранення двох працівників поліції, зазначивши, що підозрюваних не вдалося встановити.
17 лютого 2015 року прокуратура прийняла рішення про відмову у притягненні заявника до кримінальної відповідальності за злочини, пов'язаних із заподіянням тілесних ушкоджень третім особам або опором працівникам поліції. Що стосується умисного заподіяння тілесних ушкоджень, прокуратура встановила, що це правопорушення було предметом скарги від інших сторін, К.Д. та М.А.Д., які не подали такої скарги. Щодо правопорушення, пов'язаного з опором працівникам поліції при виконанні службових обов'язків, прокуратура дійшла висновку, що за відсутності записів з камер відеоспостереження не було достатніх доказів для визначення дій та підозрюваних, які спричинили тілесні ушкодження працівникам поліції.
Розслідування за скаргами заявника
25 серпня 2014 року близько 2 години ночі після заяв заявника щодо подій прокурор доручив поліції прийняти заяву заявника як скаржника у зв'язку з його твердженнями про те, що він був поранений пластиковими кулями.
12 січня 2015 року заявник подав скаргу до прокуратури м. Ван, вимагаючи притягнення за жорстоке поводження та перевищення службових повноважень до кримінальної відповідальності працівника поліції, який стріляв у нього. Він стверджував, що, хоча він не брав участі в бійці, він був поранений співробітником поліції …. Хоча у своїх заявах до поліції в ніч подій він скаржився на працівника поліції, який завдав йому тілесних ушкоджень, пізніше він дізнався, що проти нього було розпочато розслідування на підставі необґрунтованих заяв певних осіб, тоді як за його скаргою на дії поліції у зв'язку з отриманими ним тілесними ушкодженнями не було вжито жодних заходів. У зв'язку з цим він стверджував, що первинні протоколи, складені поліцією, вводили в оману, оскільки в них йшлося виключно про застосування фізичної сили, щитів і сльозогінного газу, без жодної згадки про пластикові кулі, якими його було поранено, і що аргумент силовиків про те, що камери відеоспостереження не працювали в ніч подій, що відбулися, не заслуговує на довіру.
30 січня 2015 р. прокуратура м. Ван звернулася до Управління сил швидкого реагування м. Ван («Управління») з проханням ідентифікувати особовий склад, зброю та боєприпаси, що використовувалися під час подій 24 серпня 2014 р., та надати фотографії особового складу, який застосовував зброю, а також інформацію про те, чи була на озброєнні зброя, що використовувала пластикові кулі.
9 лютого 2015 року Управління відповіло на запит прокуратури, заявивши, що Сили швидкого реагування втрутилися в події з метою надання підтримки силам безпеки, які здійснили первинне втручання в бійку між двома групами, і що вони поступово застосовували фізичну силу для того, щоб зламати опір групи офіцерам і запобігти заподіянню ними шкоди один одному. Проте, оскільки ці зусилля виявилися марними, вони застосували газ, і в цей час двоє співробітників поліції були поранені камінням, кинутим у них учасниками бійки. Управління стверджувало, що жорстокого поводження не було, і що оскільки сили швидкого реагування застосовували законну поступову силу, бійку вдалося розігнати до того, як було завдано непоправної шкоди. У листі було зроблено висновок, що, хоча в заяві заявника йдеться про пластикові кулі, щоб створити враження, що поліція застосувала непропорційну силу, в інвентарі Управління не було жодних патронів, які можна було б класифікувати як пластикові кулі, а також жодної вогнепальної зброї, яка могла б стріляти такими патронами.
У звіті на чотирьох сторінках, доданому до листа Директорату, пластикова куля визначалася як патрон, який містить порох і в якому оболонка складається з пластикових шматочків. У звіті зазначалося, що Управління не має на озброєнні пластикових куль або будь-яких інших подібних патронів, але натомість має газову зброю, що стріляє сльозогінним газом, а також оборонну зброю, таку як FN 303 і Tippmann, яка може стріляти фарбою, газом або ударними патронами. Ця остання група зброї, яка працювала від стисненого повітря і не містила пороху, не мала нічого спільного з пластиковими кулями. Посилаючись на навчальну брошуру Управління безпеки, у звіті зазначалося, що згадана оборонна зброя не спричиняла травм або пошкоджень шкіри голови, оскільки вона була розроблена таким чином, щоб не перевищувати мінімальний рівень енергії. Нарешті, звіт містив фотографії та технічні описи обох типів оборонної зброї, а також перелік відповідних патронів, що знаходяться на озброєнні Управління.
10 березня, 19 червня та 5 серпня 2015 року, прокуратура надіслала ще три листи до Управління, переважно з проханням надати записи з камер відеоспостереження та фотографії подій, надати інформацію про особовий склад учасників подій, надати їхні фотографії, а також надати інформацію про зброю та набої, що використовувалися під час втручання, а також про осіб, які застосовували різні види зброї, та про те, скільки набоїв було випущено. Зокрема, у своєму листі від 19 червня 2015 року прокуратура запросила інформацію про особу та адресу офіцера, який застосував зброю для захисту, а також конкретну технічну інформацію про гвинтівку. За відсутності відповіді від Управління на цей останній лист, 5 серпня 2015 року прокуратура надіслала лист-попередження, в якому зазначила, що у разі невиконання запиту може бути порушено кримінальне провадження за перевищення службових повноважень. Прокуратура також надіслала лист до Управління безпеки «Ван» щодо відеозаписів та фотографій з камер спостереження, вимагаючи, зокрема, ті з них, які демонструють, що заявник брав участь у подіях.
У відповідь на листи прокуратури Управління безпеки міста Ван та Управління сил швидкого реагування відповіли, що не було знайдено жодних записів з камер відеоспостереження або фотографій, які б стосувалися подій у зазначений час і в зазначеному місці. Що стосується іншої запитуваної інформації, то в листах від 14 квітня та 6 серпня 2015 року останнє Управління повідомило, що у них на озброєнні є оборонна зброя FN 303 і Tippmann, і що кулі, які використовуються в цій оборонній зброї, приводяться в дію стисненим повітрям, призначені для несмертельної зброї і призначені для позначення або нанесення легкого удару по цілі за допомогою таких речовин, як фарба, газ або вісмут, які в них містяться. Управління також надав певну конкретну інформацію про оборонну зброю FN 303. У невстановлену дату Управління надало список поліцейських і керівників груп, які чергували ввечері в день подій, в якому зазначалося, що певний офіцер Є.С. був єдиним офіцером, який використовував FN 303.
Тим часом, 10 березня 2015 року заявник заявив у прокуратурі, що, коли він намагався пройти повз бійку між двома групами, його вдарив працівник поліції, який цілився йому в голову, руку та ногу з відстані близько 1,5 метра. Він стверджував, що у нього раптово почалася сильна кровотеча з голови і він втратив рівновагу, після чого його доставив до лікарні якийсь лікар.
18 березня 2015 року свідок Г.І. надав свої свідчення прокурору. Він заявив, що в день подій, почувши шум, він пішов перевірити, що відбувається, і побачив заявника на землі, пораненого, з головою, яка кровоточила. Він відвіз заявника до лікарні та приклав до його голови одяг, щоб зупинити кровотечу. Він стверджував, що не бачив цих подій і не знав, чому заявник опинився там і хто його поранив.
У невстановлену дату до прокуратури були передані фотографії працівників поліції, які чергували 24 серпня 2014 року.
Згодом, 18 червня 2015 року заявнику показали фотографії працівників поліції, а також зброю, яка використовувалася того дня. Він не зміг впізнати працівників поліції на показаних йому фотографіях.
6 жовтня 2015 року, після кількох запитів прокуратури міста Ван з цього приводу, співробітник поліції Е.С., який був ідентифікований як єдиний співробітник поліції, що використовував зброю FN 303 під час подій, надав свої свідчення в прокуратурі міста Стамбул. Він стверджував, що під час подій він працював поліцейським у Ванському управлінні сил швидкого реагування і що за вказівкою керівника групи він втрутився в бійку, маючи при собі зброю FN 303, в той час як обидві групи, що брали участь у бійці, кидали в поліцейських каміння, пляшки і палиці. Він зазначив, що зброя FN 303 стріляла тільки фарбованими кулями, що він не стріляв пластиковими кулями, що він пройшов курси з використання зброї FN 303 і ніколи не стріляв вище пояса з цього типу зброї. Він дійшов висновку, що він не знає, як заявник отримав тілесні ушкодження, і що він не стріляв у нього.
10 листопада 2015 року прокуратура м. Ван винесла рішення про відмову в притягненні до кримінальної відповідальності співробітника поліції Е.С. за злочин, пов'язаний з перевищенням меж застосування сили, передбачених статтею 256 КК. Після повторного заслуховування показань заявника та Е.С. прокурор заявив, що, згідно з медичним висновком, тілесні ушкодження заявника мали характер, який можна було вилікувати за допомогою простого медичного втручання, і не становили загрози для його життя. З огляду на всю зібрану інформацію, було встановлено, що учасники бійки кидали каміння та пляшки в працівників міліції, які втрутилися в події, і що підозрюваний, Є.С., використовуючи надані йому законом повноваження, застосував оборонну гвинтівку FN 303, яка могла стріляти фарбувальними кулями, і таким чином завдав заявнику тілесних ушкоджень. Прокурор дійшов висновку, що хоча цей вчинок, на перший погляд, може свідчити про перевищення меж застосування сили, в обставинах цієї справи було встановлено, що підозрюваний використав свої повноваження для застосування сили, не перевищуючи межі своїх обов'язків і застосовуючи законну і пропорційну силу.
30 листопада 2015 року Магістратський суд міста Ван відхилив заперечення заявника.
Провадження у Конституційному Суді
29 грудня 2015 року заявник подав індивідуальну скаргу до Конституційного Суду, стверджуючи про порушення заборони катувань у зв'язку з отриманими ним тілесними ушкодженнями внаслідок застосування сили працівниками поліції. Повторюючи свої аргументи в прокуратурі (див. пункт 21 вище), він стверджував, що його поранення було непропорційним застосуванням сили і що розслідування інциденту не було ефективним.
2 червня 2020 року Конституційний Суд постановив, що скарга щодо поводження, яке суперечить людській гідності, відповідно до статті 17 Конституції була прийнятною; однак порушення цього положення не було. Встановивши, що поводження, застосоване до заявника, досягло необхідного мінімального рівня суворості, Конституційний суд дійшов висновку, що оскаржуване застосування сили було необхідним і пропорційним...
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що він зазнав жорстокого поводження з боку міліції і що органи влади не провели ефективного розслідування його скарг. Він посилався на статтю 3 Конвенції
Висновки ЄСПЛ:
І. Щодо скарги за матеріальною складовою ст. 3 Конвенції
(i) Загальні принципи
48. Суд посилається на загальні принципи, що стосуються матеріальної частини статті 3 Конвенції, викладені у справі «Bouyid v. Belgium», № 23380/09, § 81-90).
49. Суд повторює, що твердження про жорстоке поводження, що суперечить статті 3, повинні бути підтверджені відповідними доказами. Для оцінки цих доказів Суд застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом», але додає, що такі докази можуть випливати із співіснування достатньо сильних, чітких і узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту (там само, § 82). Коли причина тілесних ушкоджень була предметом спору між сторонами, Суд надавав особливого значення тому факту, що тілесні ушкодження були отримані в той час, коли заявник перебував на території, де правоохоронні органи проводили операцію, під час якої вони вдалися до застосування сили з метою придушення масових заворушень. Для того, щоб виконати обов'язок доведення, Уряд повинен був надати задовільні та переконливі пояснення щодо причини отримання заявником тілесних ушкоджень (див. рішення у справі «Geylani and Others v. Türkiye» № 10443/12, § 69, від 12 вересня 2023 року, та наведені в ньому справи).
50. Суд також повторює, що по відношенню до особи, яка позбавлена свободи або, в більш загальному сенсі, стикається з правоохоронцями, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було суворо необхідним через її власну поведінку, принижує людську гідність і, в принципі, є порушенням права, викладеного в статті 3. Зокрема, коли органи влади вдаються до застосування сили з метою придушення масових заворушень, така сила може бути використана лише в разі необхідності, і вона не повинна бути надмірною (там само, § 70).
(ii) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
51. Суд зазначає, що згідно з поліцейськими протоколами, складеними одразу після подій увечері 24 серпня 2014 року, поліція втрутилася у бійку між двома групами осіб чисельністю приблизно від тридцяти до сорока осіб, які тримали в руках палиці та ножі. Оскільки останні відмовилися розійтися, вони звернулися за додатковою підтримкою до сил швидкого реагування, які втрутилися із застосуванням фізичної сили та сльозогінного газу. Хоча це не було зазначено в поліцейських протоколах або в першому листі, поданому Управлінням сил швидкого реагування до прокуратури, на етапі розслідування стало зрозуміло, що сили швидкого реагування також використовували зброю для захисту, в тому числі певну гвинтівку FN 303 (див. параграф 26 вище).
52. Суд також зазначає, що між сторонами не заперечується, що тілесні ушкодження заявника, а саме рвана рана голови діаметром 1 см та дві гематоми діаметром 1 см на передній частині правої руки та лівому стегні (див. пункт 6 вище), були отримані під час втручання сил безпеки у бійку. Суд зазначає, що у своєму рішенні за скаргою заявника прокуратура дійшла висновку, що тілесні ушкодження заявника були спричинені застосуванням сили співробітниками силових структур, зокрема, застосуванням захисної зброї FN 303 (див. пункт 32 вище). З огляду на визнання державними органами причини тілесних ушкоджень заявника та за відсутності будь-якого правдоподібного пояснення з боку Уряду, Суд вважає встановленим поза розумним сумнівом, що його тілесні ушкодження були спричинені застосуванням сили працівниками поліції, а саме застосуванням оборонної зброї FN 303.
53. Оскільки Уряд стверджував, що тілесні ушкодження заявника не досягли мінімального рівня тяжкості, необхідного для цілей статті 3 Конвенції, оскільки вони мали незначний характер, Суд зазначає, що коли - як у цій справі - заявник стикається з працівниками правоохоронних органів, Суд звертає увагу на необхідність, а не на жорстокість поводження, якого зазнав заявник, для того, щоб визначити, чи підпадає оскаржуване питання під дію статті 3 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Bouyid», § 100-01, та рішення у справі «Geylani» та інші, § 71). Суд вже постановив, що якщо поводження не вважається суворо необхідним з огляду на поведінку самого заявника або необхідним для припинення масових заворушень, воно становить жорстоке поводження, заборонене статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Zakharov and Varzhabetyan v. Russia», № 35880/14 і 75926/17, § 70-74, від 13 жовтня 2020 року). У будь-якому випадку Суд зазначає, що він раніше вже вказував на особливу важливість голови та встановив, що ушкодження голови, особливо через її розташування, є достатньо серйозним, щоб підпадати під дію статті 3 (див. згадане вище рішення у справі «Bouyid», § 104, та рішення у справі «Samüt Karabulut v. Turkey», № 16999/04, § 41, від 27 січня 2009 року).
54. Таким чином, Суд повинен встановити, чи було оскаржуване застосування сили, а саме, використання зброї для захисту FN 303, яке призвело до тілесних ушкоджень, отриманих заявником, суворо необхідним через поведінку самого заявника, чи було необхідним для розгону натовпу…
55. Суд не залишає поза увагою той факт, що заявник був поранений під час незапланованої операції, яка призвела до подій, на які поліція була покликана реагувати без попередньої підготовки (див. рішення у справі «Rehbock v. Slovenia», № 29462/95, § 71-72). Беручи до уваги труднощі охорони правопорядку в сучасних суспільствах, непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який необхідно зробити з точки зору пріоритетів і ресурсів, відповідальність державних органів повинна тлумачитися таким чином, щоб не накладати на них непосильний тягар (див. рішення у справі «Makaratzis v. Greece», №50385/99, § 69 та «Tzekov v. Bulgaria», №45500/99, § 61, від 23 лютого 2006 року). У зв'язку з цим Суд зазначає, що деякі з тих, хто брав участь у бійці між двома групами осіб, дійсно вчинили акт вандалізму щодо приватної власності та напали на підрозділи поліції, що втрутилися, поранивши двох офіцерів. Суд визнає, що така поведінка може швидко перерости у заворушення, що вимагатиме втручання сил безпеки (див. рішення у справах «Muradova v. Azerbaijan», № 22684/05, § 110, від 2 квітня 2009 року, та «Abdullah Yaşa and Others v. Turkey», № 44827/08, § 41, 16 липня 2013 року).
56. З огляду на це, Суд посилається на свою попередню практику, в якій він постановив, в контексті статті 3 Конвенції, що поліцейські операції, включаючи використання гранат зі сльозогінним газом і гумовими кулями, повинні бути не тільки санкціоновані, але й достатньо обмежені національним законодавством, в рамках системи адекватних і ефективних гарантій проти свавілля, зловживання силою і нещасних випадків, яких можна було б уникнути (див. рішення у справах «Abdullah Yaşa and Others», § 43, і «Kılıcı v. Turkey», № 32738/11, § 33, 27 листопада 2018 року; …). Суд вважає, що ці принципи також повинні застосовуватися, mutatis mutandis, у цій справі (там само, § 84).
57. Тим не менш, Суд вважає, що, хоча національне законодавство, яке регулює використання силами безпеки зброї та боєприпасів сльозоточивого газу (див. пункт 36 вище), було чинним під час подій у цій справі, і що пускові пристрої, такі як оспорюваний FN 303, могли використовуватися лише офіцерами, які пройшли необхідну підготовку, не можна стверджувати, що застосування зброї для захисту відповідним офіцером було здійснено з дотриманням чинних гарантій та міжнародних принципів щодо використання такої зброї (див. пункти 38 і 39 вище). Хоча конкретні характеристики застосованої сили, такі як тип боєприпасів або відстань пострілу, не були з'ясовані під час розслідування, не заперечується, що заявника було поранено три рази, один раз у голову, що спричинило рвану рану. За відсутності будь-яких пояснень Уряду щодо того, як ці ушкодження були спричинені, Суд погоджується з тим, що постріли з рушниці для захисту були зроблені з близької відстані, як стверджував заявник, що могло призвести до більш серйозних або навіть смертельних поранень (див. згадане вище рішення у справі «Abdullah Yaşa and Others», §. 48).
58. Суд зазначає, що наказ про застосування співробітником поліції зброї для захисту, про яку йдеться, був відданий одним з його начальників (див. пункт 31 вище). Проте, хоча прокурор встановив, що працівник поліції застосував зброю через жорстокий характер бійки (див. пункт 32 вище), це пояснення не може вважатися достатнім для встановлення необхідності застосування цієї конкретної зброї до заявника або того, яким чином здійснювався контроль за її застосуванням.
59. Погоджуючись з тим, що втручання поліції у бійку між двома групами людей було виправданим у зв'язку з розвитком подій та насильницьким характером бійки, Суд не може не зазначити, що розгін натовпу був досягнутий шляхом застосування сльозогінного газу, а не будь-якої зброї для захисту. Насправді, у протоколах, складених поліцією після подій, та у першій відповіді Управління до прокуратури не згадується про застосування зброї захисту, а лише зазначається, що для розгону натовпу було застосовано поступове застосування фізичної сили, щитів та сльозогінного газу (див. пункти 8, 9 та 23 вище). Таким чином, Суд вважає, що у цій справі не було доведено, що застосування захисної зброї було необхідним для припинення масових заворушень.
60. Що стосується поведінки самого заявника, Суд зазначає, що хоча заявник стверджував, що він був лише перехожим, який випадково опинився в епіцентрі подій, Уряд стверджував, що існували вагомі докази його участі у бійці, яка спричинила втручання сил безпеки, і що рішення про непритягнення його до кримінальної відповідальності було винесено лише після того, як інші сторони відкликали свої скарги. Суд не може надавати значення твердженням Уряду з цього приводу, оскільки він зазначає, що, незважаючи на те, що треті особи, згадані Урядом, стверджували, що заявник був ініціатором бійки, вони не подали жодних кримінальних скарг проти заявника (див. пункт 12 вище), і що прокуратура вирішила не притягати його до кримінальної відповідальності через відсутність достатніх доказів за обвинуваченням у вчиненні опору представникам влади та через відсутність первинної скарги за обвинуваченням в умисному нанесенні тілесних ушкоджень, а не у зв'язку з тим, що інші особи відкликали свої скарги (див. пункт 19 вище). Більше того, Суд не вважає початкові твердження третіх осіб щодо підбурювання заявника до бійки релевантними для цілей оцінки необхідності застосування оскаржуваної сили, оскільки, навіть якщо припустити, що заявник брав участь у бійці, у матеріалах справи немає нічого, що свідчило б про те, що він був одним із тих, хто громив магазини або нападав на працівників поліції при виконанні службових обов'язків, що, таким чином, вимагало безпосереднього застосування сили проти нього. Відповідно, оскаржуване застосування сили проти заявника не може вважатися таким, що було виправдане його власною поведінкою.
61. З огляду на вищевикладене Суд доходить висновку, що застосування сили, про яке йдеться, не було ні суворо необхідним у зв'язку з поведінкою самого заявника, ні необхідним для припинення масових заворушень.
62. У зв'язку з цим Суд зазначає, що, визнаючи застосування сили необхідним і пропорційним, як це було у випадку з прокуратурою, Конституційний Суд в основному покладався на насильницький характер інциденту в цілому, не розглядаючи специфіку застосованої сили і те, яким чином застосування зброї для захисту проти заявника було виправдано в обставинах справи (див. пункт 35 вище).
63. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності заяви та постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції в матеріальному аспекті.
ІІ. Щодо ст. 3 Конвенції в процесуальному аспекті
(i) Загальні принципи
67. Загальні принципи, що стосуються зобов'язання провести ефективне розслідування, можна знайти у справах «Jeronovičs v. Latvia», № 44898/10, § 103-09, 5 липня 2016 року) та «Bouyid» (згадане вище, §§ 114-23).
68. Суд повторює, зокрема, що органи влади повинні діяти за власною ініціативою («Bouyid», згадане вище, § 119). У випадку серйозного твердження про жорстоке поводження за статтею 3, органи влади зобов'язані вжити заходів, як тільки було подано офіційну скаргу. Однак, навіть за відсутності прямої скарги, розслідування має бути проведене, якщо є інші достатньо чіткі ознаки того, що могли мати місце катування або жорстоке поводження (див. «Zakharov and Varzhabetyan», згадане вище, § 48, і справи, згадані в ньому).
69. Суд повторює, що процесуальне зобов'язання за статтею 3 продовжує застосовуватися в складних умовах безпеки. Навіть якщо події, що призводять до обов'язку проводити розслідування, відбуваються в контексті загального насильства і слідчі стикаються з перешкодами та обмеженнями, які змушують використовувати менш ефективні заходи розслідування або призводять до затримки розслідування, факт залишається фактом: стаття 3 вимагає вжиття всіх розумних заходів для забезпечення проведення ефективного та незалежного розслідування (див. рішення у справі «Mocanu and Others v. Romania», № 10865/09 та 2 інших, § 319 та «Shmorgunov and Others v. Ukraine», № 15367/14 та 13 інших, § 330, 21 січня 2021 року).
70. Хоча ця вимога є зобов'язанням не щодо результату, а щодо засобів, будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити обставини справи або відповідальну особу, ризикує порушити необхідний стандарт ефективності (там само, § 331).
71. Для того, щоб бути ефективним, розслідування має бути здатним привести до встановлення та покарання винних осіб. Воно також має бути достатньо широким, щоб дозволити слідчим органам взяти до уваги не лише дії представників держави, які безпосередньо застосували силу, але й усі супутні обставини («Bouyid», цитоване вище, § 119).
72. Нарешті, розслідування має бути ретельним, що означає, що органи влади завжди повинні робити серйозні спроби з'ясувати, що сталося, і не повинні покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття розслідування (там же, § 123).
(ii) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
73. На початку Суд зазначає, що після отримання тілесних ушкоджень під час подій 24 серпня 2014 року заявника було негайно доставлено до лікарні, де було складено медичний висновок про наявність у нього тілесних ушкоджень. Згодом він надав свідчення в прокуратурі як підозрюваний та поскаржився на застосування до нього сили, стверджуючи, що його було поранено пластиковою кулею. Прокурор спочатку взяв до уваги його скаргу і доручив поліції отримати його свідчення щодо його тверджень про те, що він був поранений під час подій (див. пункт 20 вище). Однак жодних кроків у цьому напрямку не було зроблено, і розслідування не просувалося до січня 2015 року, коли заявник подав заяву до прокуратури, повторюючи свої твердження та скаржачись на відсутність будь-яких заходів, вжитих щодо його первинної скарги.
74. Відповідно Суд вважає, що, знаючи про тілесні ушкодження, завдані заявнику під час подій, як тільки вони сталися, а також отримавши конкретну скаргу від заявника з цього приводу тієї ж ночі, слідчі органи мали повну можливість допитати заявника як скаржника та вжити більш ефективних слідчих заходів, зокрема, намагаючись отримати записи камер відеоспостереження з відповідної території та встановити причетних до цього працівників поліціцї. Однак вони не розпочали розслідування причин тілесних ушкоджень заявника за власною ініціативою, в той час як розслідування проти заявника щодо дій, які призвели до тілесних ушкоджень працівників поліції, було розпочато в ніч подій (там само, §§ 54-55).
75. Дійсно, після офіційної скарги заявника у січні 2015 року, приблизно через п'ять місяців після подій, прокуратура вжила низку заходів та запросила різну інформацію та документи у силових структур, зокрема у Ванського управління сил швидкого реагування, з метою отримання записів з камер відеоспостереження, ідентифікації співробітників, які могли застосувати оскаржувану силу, а також з'ясування характеру та характеристик зброї, якою були спричинені тілесні ушкодження заявнику. Після відповіді Управління безпеки та Управління сил швидкого реагування про неможливість отримання записів з камер відеоспостереження (інформація, яка вже стала відомою під час розслідування проти заявника), прокурор не дослідив, чи дійсно камера відеоспостереження на вулиці в той час перебувала на стадії оновлення, або чи існували інші способи отримання записів з камер на відповідній території. У зв'язку з цим, прокурор не перевірив, чи інші магазини на вулиці мали системи відеоспостереження, які могли б зафіксувати події, незважаючи на розбіжності між протоколами, складеними працівниками поліції в ніч подій, в яких зазначалося, що магазини, які виходять на ресторан, дійсно мали камери, та записами, зробленими 7 вересня 2014 року, в яких зазначалося, що на вулиці не було жодних інших камер (див. пункти 9 та 15 вище, відповідно).
76. Суд також зазначає, що у відповідь на кожен лист прокуратури Управління надавало конкретну технічну інформацію про наявну у них зброю та патрони до неї у відповідь на поставлені прокуратурою питання, не надаючи жодної інформації про те, як і на яких підставах ця зброя могла бути використана під час подій, що розглядаються, або хто міг її використати. Незважаючи на три окремі листи від прокуратури, Управління надало повний список співробітників, які чергували в ніч подій, та зброю, яку використовував кожен з них, лише після попереджувального листа прокуратури від 5 серпня 2015 року, в якому зазначалося, що проти тих, хто відмовиться надати запитувану інформацію, може бути порушено кримінальне провадження (див. пункт 26 вище).
77. Більше того, свідчення єдиного співробітника поліції у списку зі зброєю FN 303 були отримані через два місяці після його ідентифікації прокуратурою (див. пункти 26 і 31 вище)... Суд вважає, що за відсутності будь-якої вичерпної інформації від Управління щодо гарантій, пов'язаних із застосуванням оборонної зброї, подальші заяви керівництва відповідного співробітника поліції могли б пролити світло на необхідність і пропорційність застосування зброї силами безпеки під час подій, що розглядаються.
78. Суд бере до уваги зусилля слідчих органів щодо з'ясування обставин справи. Як зазначалося вище, вони вели широке листування з Управлінням щодо специфіки застосованої сили та особи відповідних співробітників (див. пункти 25 і 26 вище), а також взяли свідчення у співробітника поліції, який застосував зброю проти заявника, а також у свідка, про якого згадував заявник. Однак Суд не може зробити висновок з фактів, що вони зробили будь-яку спробу з'ясувати пропорційність застосування конкретної зброї, про яку йдеться, чи могли бути вжиті альтернативні заходи, і як поведінка заявника могла вимагати застосування сили проти нього. Замість цього вони, як видається, лише констатували насильницький характер бійки, а саме той факт, що її учасники кидали палиці та каміння в правоохоронців, поранивши двох працівників міліції, не уточнюючи, чи була вимога до міліції застосувати зброю для захисту для розгону натовпу і як заявник міг бути поранений.
79. Суд також зазначає, що, незважаючи на те, що прокуратура запросила від Управління низку технічної інформації про зброю FN 303, у своєму рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи проти відповідного працівника міліції прокуратура не згадала про можливі наслідки застосування цієї зброї. Вона також не посилалася на медичний висновок щодо заявника і не оцінювала, яким чином могли бути спричинені його тілесні ушкодження, за винятком того, що вони були спричинені застосуванням гвинтівки FN 303. У зв'язку з цим Суд не може не зауважити, що слідчі органи не розглянули конкретні твердження заявника щодо характеру застосування сили проти нього, а саме, що зброя для захисту була застосована з дуже близької відстані та була спрямована безпосередньо на нього, що Суд вважає важливим для оцінки пропорційності застосування сили, про яку йдеться (див. рішення у справі «Annenkov and Others v. Russia», № 31475/10, §§ 97-98, від 25 липня 2017 року).
80. Крім того, Конституційний Суд також не розглянув скарги заявника щодо недоліків розслідування. Натомість він вирішив, що немає необхідності розглядати процесуальний аспект статті 17 Конституції з огляду на його висновок щодо матеріального аспекту цього положення, який, як зазначалося вище, не містив адекватної оцінки того, чи була сила, застосована проти заявника, необхідною (див. пункт 62 вище).
81. З огляду на вищезазначені недоліки Суд доходить висновку, що органи влади не провели ефективного розслідування у цій справі. Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції в її процесуальній частині.
2) «COSOVAN v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA (No. 2)»
Заява №36013/13 – Рішення від 08.10.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-236132
#Стаття 6 § 2 - Презумпція невинуватості
#Спеціальна конфіскація
#Встановлення необхідності і підстав для спеціальної конфіскації - не можуть обґрунтовано розумітися як визнання вини за кримінальним стандартом вчинення правопорушення
#Констатовано відсутність порушення Презумпції невинуватості
Коротко суть справи:
15 січня 2007 року після численних скарг муніципалітету Кишинева проти заявника було порушено кримінальну справу за звинуваченням у здійсненні незаконної комерційної діяльності. Згідно з обвинуваченням, заявник, діючи як директор компанії В.Г., підозрювався в тому, що в період з квітня по листопад 2006 року експлуатував громадську автостоянку без належного дозволу державних органів і не сплачував податки.
Під час розслідування податкові органи на підставі документів, вилучених на місці, підрахували, що дохід від автостоянки за період розслідування склав 116 428 молдавських леїв (MDL) (еквівалент 7 080 євро). Розслідування також виявило, що «В.Г.» було підприємством, яким керував заявник, і яке не подавало жодної податкової декларації з грудня 2004 року, і з цієї причини було визначено як «підприємство-правопорушник».
27 червня 2011 року за клопотанням заявника прокурор, який вів справу, прийняв рішення про закриття розслідування у зв'язку із закінченням строків давності. Постанова про закриття справи була викладена наступним чином:
«Розслідування було розпочато 15 січня 2007 року за звинуваченням у [незаконному здійсненні господарської діяльності] щодо [заявника].
Згідно з матеріалами справи, ... 1 квітня 2006 року компанія «Ф.» підписала договір оренди земельної ділянки з компанією «В.Г.», представленою її директором [заявником], для використання в якості автостоянки. З того часу [заявник] ... експлуатував незаконну автостоянку на цій земельній ділянці, без будь-якої системи обліку надходжень готівки та без належного дозволу, і отримав загалом 116 428 леїв готівкою. ...
Під час розслідування було зібрано достатньо доказів для підтвердження підозри щодо [заявника], зокрема, було отримано [десять показань свідків], ... три записи, вилучені на місці, що відображають [діяльність автостоянки], ... [відповіді податкового органу] про те, що компанія «В.Г.» внесена до переліку підприємств-боржників, а також про доходи автостоянки за період з 1 квітня по 1 листопада 2006 року в сумі 116 428 леїв.
23 червня 2011 року [заявник] звернувся з клопотанням про припинення кримінального розслідування у зв'язку із закінченням строку давності. ... З огляду на зібрані докази, я вважаю, що кримінальне розслідування стосовно [заявника] має бути припинено у зв'язку із закінченням строків давності.
У той же час, зазначається, що дохід у розмірі 116 428 леїв був отриманий [заявником] в результаті вчинення кримінального правопорушення, передбаченого підпунктами «е» і «f» ч. 2 ст. 241 Кримінального кодексу, шляхом експлуатації нелегальної автостоянки.
Відповідно до пункту 3 частини 6 статті 285 КПК, прокурор, який приймає рішення про припинення розслідування, може, за необхідності, вжити запобіжних заходів. Відповідно до частини 2 статті 98 КК, спеціальна конфіскація є запобіжним заходом. ...
Оскільки орган, який проводить кримінальне розслідування, не виявив і не вилучив суму грошей, отриману в результаті вчинення кримінального правопорушення, необхідно застосувати відповідно до статті 106 §§ 1 і 2 a) Кримінального кодексу спеціальну конфіскацію, тобто примусове і безоплатне стягнення з підозрюваного [заявника] в дохід держави суми, еквівалентної цьому доходу, що становить 116 428 леїв.
... З вищезазначених причин, ... я постановляю наступне:
1. Припинити відповідно до частини 4 статті 275 КПК кримінальне провадження за обвинуваченням [заявника] за пунктами «е» і «f» частини 2 статті 241 КК у незаконному здійсненні комерційної діяльності у зв'язку із закінченням строків давності;
2. Застосувати Спеціальну конфіскацію ... суми, еквівалентної сумі, отриманій від кримінального правопорушення, що становить 116 428 леїв, яка має бути сплачена [заявником]. ...»
Заявник оскаржував ту частину постанови прокурора, яка стосувалася конфіскації, і стверджував, серед іншого, що він ніколи не визнавав своєї вини і що його вина не була встановлена судом. Йому не було надано жодних роз'яснень щодо застосування положення закону про спеціальну конфіскацію. Тому захід спеціальної конфіскації не міг бути застосований до нього.
6 квітня 2012 року вищестоящий прокурор відхилив апеляційну скаргу заявника, повторивши причини, раніше наведені прокурором.
19 квітня 2012 року заявник звернувся до слідчого судді зі скаргою на конфіскацію, призначену прокурором, з вимогою скасувати його постанову від 27 червня 2012 року, але лише в частині, що стосується конфіскації. Він стверджував, що прокурор не пояснив йому, що клопотання про припинення розслідування у зв'язку із закінченням строків давності розглядається органом кримінального переслідування як визнання вини. Тим не менш, він ніколи не мав процесуальної правоздатності у кримінальному провадженні, оскільки він не був визнаний підозрюваним і проти нього ніколи не було висунуто жодних обвинувачень. Зробивши висновок про його винуватість, прокурор порушив його право на справедливий судовий розгляд і право на презумпцію невинуватості. Оскільки він не визнав свою провину, прокурор не міг застосувати захід спеціальної конфіскації, який може бути застосований лише після того, як кримінальне правопорушення та особа правопорушника будуть встановлені в судовому порядку. Він стверджував, що конфіскація вже була виконана.
15 січня 2013 року слідчий суддя районного суду м. Буюкань відхилив скаргу заявника.
Уряд надав повну кримінальну справу з національного провадження. Серед іншого, на додаток до фактів, описаних вище, вона містила численні листи, рішення та звіти з місць подій місцевого органу державної влади щодо демонтажу незаконних автостоянок у різних частинах міста, у тому числі автостоянки, якою, як стверджувалося, керував заявник; численні міліцейські звіти щодо цієї автостоянки; рішення власника компанії «В.Г.», яке уповноважувало заявника діяти як її адміністратора; десять показань свідків, у тому числі показання власника компанії «В.Г.» щодо неформальної передачі права власності на компанію «В.Г.», а також показання п'яти працівників охорони автостоянки, які стверджували, що заявник керував всією автостоянкою, показання про неформальну передачу права власності на компанію заявнику та показання п'яти працівників охорони автостоянки, які стверджували, що заявник забрав увесь дохід від автостоянки; протокол допиту заявника як підозрюваного від 28 лютого 2008 року, під час якого він відмовився давати показання; клопотання від 21 жовтня 2009 року, підписане адвокатом заявника, про закриття провадження у справі як такого, що є простроченим; клопотання від 23 червня 2011 року, підписане заявником, в якому також містилося клопотання про закриття провадження у справі як такого, що є простроченим.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що провадження проти нього не було справедливим, оскільки наказ про конфіскацію, а отже, і кримінальне покарання, було накладено на нього за відсутності справедливого судового розгляду в суді. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції. Водночас він скаржився за пунктом 2 статті 6 Конвенції на те, що постанова про конфіскацію, яка є кримінальним покаранням, була винесена всупереч принципу презумпції невинуватості. Суд, будучи експертом у питаннях юридичної оцінки фактів справи, вважає, що ці скарги підлягають розгляду лише за пунктом 2 статті 6 Конвенції
Висновки ЄСПЛ:
(a) Обсяг розгляду справи
26. На початку Суд зазначає, що основне питання заявника пов'язане зі спеціальною конфіскацією, призначеною разом із закриттям провадження проти нього як такого, що було здійснено зі спливом строку давності. На його думку, спеціальна конфіскація є кримінальним покаранням і могла бути призначена лише у випадку, якщо його вина була б законно встановлена судом після справедливого судового розгляду.
27. Тим не менш, заявник не має жодних проблем з припиненням розслідування як такого на підставі строків давності, з тривалістю досудового слідства або з тим фактом, що справа так і не була передана прокурором до суду. Твердження заявника у Суді щодо відсутності його згоди на закриття справи (див. пункт 22 вище) не узгоджуються з його позицією, поданнями та діями на національному рівні (див. пункти 8 та 10 вище), а також з матеріалами кримінальної справи, наданими Урядом, які не були оскаржені заявником (див. пункт 12 вище).
28. З цих причин Суд покликаний визначити, чи застосування спеціальної конфіскації у цій справі було наслідком неявного визнання вини заявника або дорівнювало такому визнанню.
(b) Загальні принципи
29. Суд повторює, що презумпція невинуватості застосовується не лише в контексті незавершеного кримінального провадження, але й захищає осіб, стосовно яких кримінальне провадження було закрито, від поводження з боку державних посадових осіб та органів влади так, ніби вони насправді винні в інкримінованому їм злочині (див. рішення у справі «Bikas v. Germany», № 76607/13, § 31, від 25 січня 2018 року, та згадане вище рішення у справі «Allen», § 94). Незалежно від характеру подальших пов'язаних проваджень і незалежно від того, чи закінчилося кримінальне провадження виправдувальним вироком або закриттям, рішення та обґрунтування національних судів або інших органів у цих подальших пов'язаних провадженнях, якщо їх розглядати в цілому та в контексті здійснення повноважень, які вони повинні здійснювати відповідно до національного законодавства, порушуватимуть пункт 2 статті 6 Конвенції у його другому аспекті, якщо вони полягали у притягненні заявника до кримінальної відповідальності. Притягнення особи до кримінальної відповідальності означає відображення думки про те, що вона винна у вчиненні кримінального правопорушення, що передбачає, що кримінальне провадження повинно було бути вирішено інакше. Такий підхід відображає той факт, що на національному рівні судді можуть бути зобов'язані, поза контекстом кримінального обвинувачення, розглядати справи, що випливають з тих самих фактів, що й попереднє кримінальне обвинувачення, яке не завершилося засудженням. Захист, наданий пунктом 2 статті 6 у його другому аспекті, не повинен тлумачитися таким чином, щоб перешкоджати національним судам у подальших провадженнях, в яких вони виконують іншу функцію, ніж судді у кримінальних справах, згідно з відповідними положеннями національного законодавства, розглядати ті самі факти, які були предметом розгляду в попередньому кримінальному провадженні, за умови, що при цьому вони не притягують відповідну особу до кримінальної відповідальності. На особу, яку було виправдано або стосовно якої було закрито кримінальне провадження, поширюється звичайне застосування національних норм щодо доказів та стандартів доказування поза межами кримінального провадження (див. «Nealon and Hallam v. the United Kingdom», №32483/19 and 35049/19, цитоване вище, § 168-169).
(c) Застосування цих принципів у цій справі
30. Суд зазначає, що за молдовським законодавством спеціальна конфіскація була запобіжним заходом, який міг бути застосований навіть тоді, коли кримінальна відповідальність або кримінальне покарання не були встановлені (див. пункти 13-14 вище). Спеціальна конфіскація не була включена до переліку кримінальних санкцій, передбачених Кримінальним кодексом (див. статтю 62 у пункті 14 вище). Тим не менш, її загальне застосування до «майна, яке було використане при вчиненні злочину або отримане в результаті вчинення злочину» і, особливо у справі заявника, до майна, «отриманого в результаті вчинення діяння, забороненого цим Кодексом», як видається, залежить від наявності протиправного діяння (див. статтю 106 §§ 1 і 2 (a) у пункті 14 вище). Таким чином, на думку Суду, у відповідному законодавстві немає нічого, що класифікувало б цей захід як покарання (див. «G.I.E.M. S.r.l. and Others v. Italy», № 1828/06 та 2 інші, §§ 220-21, 28 червня 2018 року). Більше того, подібні правила конфіскації - коли кримінальна відповідальність правопорушника та строк давності не мали значення для цілей конфіскації та коли накази про конфіскацію, як правило, поширювалися на майно, набуте внаслідок незаконної діяльності - були поширеними серед держав-членів Ради Європи на момент подій (див. порівняльно-правовий аналіз у справі «Silickienė v. Lithuania», № 20496/02, § 33-35, від 10 квітня 2012 року).
31. Оцінюючи характер і мету заходу з конфіскації, Суд бере до уваги посилання Уряду на зобов'язання дотримуватися рекомендацій FATF щодо впровадження конфіскації без винесення обвинувального вироку з метою боротьби з відмиванням грошей, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення (див. пункт 24 вище). Цей захід може бути застосований до третіх осіб, які не були залучені до кримінального провадження, осіб, які були засуджені або виправдані, а також осіб, щодо яких провадження було припинено з причин, які не тягнуть за собою реабілітацію, наприклад, у зв'язку із закінченням строку давності. Хоча немає необхідності в оцінці ступеня вини, застосування спеціальної конфіскації може залежати від оцінки зв'язку між певними діями та активами, що підлягають конфіскації.
32. Суд також зазначає, що національні органи влади посилалися на статтю 106 §§ 1 і 2 (а) Кримінального кодексу, коли виносили постанову про спеціальну конфіскацію щодо заявника. Перший пункт визначає спеціальну конфіскацію як конфіскацію «майна, використаного при вчиненні злочину або отриманого в результаті злочину», тоді як другий пункт перераховує різні категорії майна, що підлягають конфіскації (див. пункт 14 вище). У справі заявника це були товари, «одержані внаслідок вчинення діяння, забороненого цим Кодексом». Це положення стосується протиправного діяння, а не злочину як такого, на відміну від аналогічного положення підпункту (d) цього ж пункту: «[товари], одержані внаслідок вчинення злочину». Ця відмінність відображає визначення злочину в статті 14 Кримінального кодексу як «діяння» (fapta), вчиненого з «умислом» (cu vinovăţie). У справі заявника міра була обмежена фактичною сумою збагачення, яку він отримав від несанкціонованої діяльності, без будь-яких передбачених законом припущень, що впливають на будь-які інші аспекти його доходу за будь-який період. Наказ про конфіскацію підлягав виконанню відповідно до правил виконання цивільних рішень, які не допускають примусового виконання шляхом позбавлення волі у разі несплати.
33. Таким чином, це положення, як видається, спрямоване проти майна, а не особи, і мало на меті запобігти використанню активів, отриманих внаслідок протиправного діяння, будучи порівнянним з інститутом цивільної конфіскації in rem, і на нього не впливає закінчення строку позовної давності (див. рішення у справах «Ulemek v. Serbia», згадане вище, § 50, і «Balsamo v. San Marino», № 20319/17 і 21414/17, § 62, від 8 жовтня 2019 року). Відповідно, винесення наказу про конфіскацію як таке не становило покарання, а також не вимагало від національних органів відповідно до національного законодавства визнати заявника винним у вчиненні кримінального правопорушення (див., наприклад, рішення у справі «El Kaada v. Germany», № 2130/10, §§ 62-63, від 12 листопада 2015 року) або відобразити думку про те, що заявник винен у вчиненні кримінального правопорушення (див. згадане вище рішення у справі «Nealon and Hallam», § 168).
34. У зв'язку з цим Суд зазначає, що стосовно аргументації, наданої національними органами влади, якщо її розглядати в цілому та в контексті дій, які вони повинні були здійснити відповідно до національного законодавства, заявник не скаржився на будь-яку конкретну заяву, зроблену органами влади. Незважаючи на це, Суд зазначає, що постанова прокурора містить такі твердження, як те, що слідство зібрало достатньо доказів «для підтвердження підозри», що «дохід у розмірі 116 428 леїв був отриманий [заявником] в результаті вчинення [кримінального правопорушення]», а потім виніс постанову про конфіскацію грошей у заявника як «грошей, отриманих в результаті вчинення кримінального правопорушення» (див. пункт 7 вище). Аналогічно, рішення слідчого судді містить твердження про те, що слідство встановило, що «дохід у розмірі 116 428 леїв був отриманий [заявником] в результаті вчинення [кримінального правопорушення]», а також пояснення, що «особа може бути піддана спеціальній конфіскації, якщо дохід отриманий від діяння, вчиненого та забороненого Кримінальним кодексом», що у випадку заявника було незаконною комерційною діяльністю (див. пункт 11 вище).
35. Суд зазначає, що у рішеннях, про які йдеться, роз'яснювалося, що заявник не підлягає кримінальній відповідальності, в той час як вони коментували доходи, отримані злочинним шляхом, які мали бути конфісковані у нього на підставі постійних вказівок на те, що він отримав ці гроші від злочинної діяльності, навіть якщо йому ніколи не було пред'явлено належного обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення в національних судах. На думку Суду, такі заяви можна розуміти як такі, що стосуються як вчинення кримінального правопорушення, про яке йдеться, так і незаконного походження грошей, як це передбачено підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 106 Кримінального кодексу.
36. Суд повторює, що при формулюванні обґрунтування рішення про конфіскацію після закриття кримінального провадження слід бути особливо обережним (див. рішення у справі «Fleischner v. Germany», № 61985/12, §§ 64 і 69, від 3 жовтня 2019 року). Однак самі по собі ці заяви не можуть становити пряме твердження, що покладає на заявника відповідальність за вчинення кримінального правопорушення. Необхідно розглядати контекст провадження в цілому та його особливості. Ці особливості також застосовуються у випадках, коли формулювання судового рішення можуть бути неправильно зрозумілі, але коли воно не може бути охарактеризоване на підставі правильної оцінки контексту національного законодавства як таке, що відображає думку про те, що заявник є винним у вчиненні кримінального правопорушення (порівняйте «Nealon and Hallam», згадане вище, §§ 168-169).
37. У зв'язку з цим Суд зазначає, що конфіскація була призначена разом із закриттям кримінального провадження як така, що має строк давності, а отже, була допоміжною для цього провадження. За національним законодавством постанова про конфіскацію не могла бути винесена до винесення виправдувального, обвинувального вироку або закриття кримінальної справи (див. пункт 13 вище, статті 285 і 397 КПК).
38. Контекст був прояснений мотивуванням слідчого судді, в якому він пояснив, що заявник не мав процесуальної дієздатності на момент закриття провадження, що докази у справі свідчили про те, що заявник отримав гроші від несанкціонованої комерційної діяльності, і що заявник ніколи не оскаржував це у своїх скаргах вищестоящому прокурору, а також під час змагального провадження у слідчого судді. Суддя задовільнився тим, що спеціальна конфіскація зазначених коштів мала достатню правову основу з огляду на їхнє беззаперечне незаконне походження (див. пункт 11 вище).
39. Варто зазначити, що правова підстава, обрана для конфіскації у справі заявника, стосувалася товарів, отриманих від «діяння, забороненого [Кримінальним] кодексом», на відміну від товарів, отриманих у результаті вчинення кримінального правопорушення (див. пункт 30 вище). У світлі такого вибору правової підстави для конфіскації, обґрунтування, наведене в рішеннях національних органів влади, стосувалося не оцінки кримінальної вини заявника, а походження товарів, що підлягали конфіскації.
40. Суд не може визнати необґрунтованим надання національними органами детальної інформації про протиправну поведінку, яка нібито призвела до набуття спірних грошових коштів, та посилання на зв'язок між такою поведінкою та активами, що є предметом спору. Навпаки, у світлі практики Суду щодо конфіскації доходів, отриманих злочинним шляхом, органи влади зобов'язані надати таку оцінку з метою дотримання вимог Конвенції (див. короткий виклад практики у справах «Yordanov and Others v. Bulgaria», № 265/17 та 26473/18, §§ 123-24, від 26 вересня 2023 року, та «Todorov and Others v. Bulgaria», № 50705/11 та 6 інших, §§ 190-99, від 13 липня 2021 року).
41. Важливо також зазначити, що в цій справі оцінка незаконного походження грошей («незаконна комерційна діяльність», як описано в статті 241 Кримінального кодексу, див. пункт 14 вище) ґрунтувалася на доказах, зібраних під час розслідування, а не на будь-яких презумпціях. У рішеннях посилалися на обшук, проведений на несанкціонованій автостоянці, в результаті якого були виявлені різні записи про гроші, отримані за надання послуг з паркування, на показання свідків про причетність заявника до персоналу автостоянки, а також на інформацію про податкову заборгованість компанії (див. пункти 7, 11 і 12 вище). Як зазначили національні суди, ці докази ніколи не оспорювалися заявником, хоча він мав розумну можливість викласти свою позицію органам влади з метою ефективного оскарження заходу конфіскації, постійно користуючись допомогою практикуючого адвоката.
42. У світлі вищевикладеного Суд доходить висновку, що на підставі правильної оцінки національного законодавства та в контексті рішення в цілому, спеціальна постанова про конфіскацію, в якій йшлося про незаконне походження товарів, що підлягали конфіскації, не могла обґрунтовано розумітися як визнання вини за кримінальним стандартом у вчиненні правопорушення.
Відповідно, порушення пункту 2 статті 6 Конвенції не було.
3) «AGHAJANYAN v. ARMENIA»
Заява №41675/12 – Рішення від 08.10.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-236131
#Стаття 10 - Позитивні зобов'язання - Свобода вираження поглядів
#Звільнення без попередження старшого наукового співробітника приватного хімічного заводу після того, як він розкрив конфіденційну інформацію про свого роботодавця в інтерв'ю журналісту (інформація містила відомості щодо можливої шкоди довкіллю та здоров’ю людей
#Недотримання балансу
#Констатовано порушення ст. 10 Конвенції
Коротко суть справи: З 2003 року заявник працював старшим науковим співробітником на заводі «Найріт» («завод»), який виробляв різноманітну хімічну продукцію. Завод мав наступну структуру власності: приватна компанія, якій належало 90% акцій, та Уряд, якому належало решта 10%.
Відповідно до наказу, виданого на заводі 9 липня 2007 року, інформація про рівень заробітної плати його працівників вважалася комерційною таємницею. Спеціальний пункт про обов'язок зберігати конфіденційність щодо рівня заробітної плати мав бути доданий до трудового договору кожного працівника.
У 2008 році заявник уклав постійний трудовий договір. Пункт 2.1.11 його договору, забороняв публікацію інформації, що містить державну, професійну або комерційну таємницю, яка стосується фабрики.
1 липня 2008 року заявник і фабрика підписали декларацію, яка є частиною його трудового договору, щодо обов'язку зберігати конфіденційність стосовно його заробітної плати. У декларації містилося посилання на пункт 2 (2) статті 221 § 2 Кодексу законів про працю (див. пункт 26 нижче).
9 січня 2009 року фабрика прийняла внутрішні правила, що стосуються комерційної таємниці. У пункті 2.1 цього положення комерційна таємниця визначалася як інформація, яка має комерційну цінність, оскільки вона невідома третім особам, і поширення якої може негативно вплинути на діяльність фабрики. Згідно з пунктом 2.3 положення, комерційною таємницею могла вважатися інформація, що стосується, серед іншого, виробничих потужностей заводу, характеру наукової роботи, експериментів, що проводяться, зберігання сировини, а також технологічних процесів, що розробляються і впроваджуються.
У період з 2006 по 2010 рік заявник неодноразово подавав своєму керівництву звіти про необхідність належного поводження з хімічними відходами, а саме лаком з розчинником етиловою кислотою, який зберігався в цехах фабрики. У своєму звіті від 14 червня 2006 року заявник та його колега подали пропозицію щодо виробництва водно-дисперсійної фарби із суміші лаку та хлоропренового каучукового латексу, яку можна було б використовувати для покриття труб та обладнання заводу для захисту від корозії. У 2007 році ця пропозиція була випробувана, але, згідно з протоколом експерименту, результати не були задовільними. Заявник двічі скаржився своєму керівництву, що експеримент не був проведений належним чином і тому результати не були точними. Він запропонував продовжити роботи більш відповідально.
Як видається, у листопаді 2009 року генеральний директор В.М. задовольнив прохання заявника і доручив йому провести експеримент з виробництва від 25 кг до 30 кг фарби з лаку.
4 грудня 2009 року заступник генерального директора та начальник виробничого відділу Р.С. дав вказівки заявнику та начальнику наукового відділу Є.В. виготовити від 10 до 15 кг фарби.
5 лютого 2010 року заявник повідомив В.М., що після його повернення з відрядження Є.В. сказав йому утриматися від проведення експерименту за вказівкою В.М. (див. пункт 11 вище), погрожуючи йому звільненням або пониженням у посаді. Заявник скаржився, що Р.С., який підтримував експеримент, зрештою став на бік Є.В. Більше того, він так і не отримав необхідних матеріалів для виконання вказівки Р.С. (див. пункт 12 вище). Заявник звернув увагу В.М. на те, що проблема, пов'язана з лаком, вимагала комплексного підходу.
24 та 26 лютого 2010 року були проведені експерименти на виконання вказівки Р.С. від 4 грудня 2009 року (див. пункт 12 вище), і було зроблено пропозицію продовжити роботи з метою покращення якості лакофарбового покриття.
26 березня 2010 року заявник подав ще одну доповідну записку своєму керівництву, в якій зазначав про відсутність належного поводження з хімічними відходами та звинувачував керівництво заводу у відсутності відповідальності та обережності.
22 квітня 2010 року в місцевій газеті було опубліковано статтю з інтерв'ю із заявником, в якому він обговорював певні недоліки в роботі заводу. У статті йшлося про наступне:
«Як відомо, хімічний завод «Найріт» не працює через борг у розмірі одного мільярда драмів перед «Електричними мережами Вірменії». За радянських часів завод виробляв близько ста тисяч тонн каучуку, але за останні п'ять років він виробив лише п'ять тисяч тонн каучуку. Через це підприємство не отримує прибутку і не в змозі платити за газ чи опалення. Крім того, з'ясувалося, що на території величезного хімічного заводу Вірменії склалася буквально пожежонебезпечна ситуація. Проблема полягає в тому, що під час переробки каучуку виробляється ще одна хімічна речовина - а саме [лак], який в минулому експортувався до Росії.
(У статті йшлось про те, що з лаку можна виробляти фарбу, проте керівництво чинить перепони у цьому… - скорочений виклад автора)
Пана Агаджаняна також розчарував той факт, що досвідчений фахівець зі ступенем кандидата наук заробляв лише 85 000 вірменських драм (драм) щомісяця, в той час як кожен з дванадцяти заступників директора фабрики заробляв від 3 до 4 мільйонів драм...»
19 травня 2010 року директор фабрики звільнив заявника з роботи без попередження. У своєму рішенні директор зазначив, що 22 квітня 2010 року в газеті була опублікована стаття про фабрику, яка ґрунтувалася на необґрунтованих твердженнях заявника. Зокрема, заявник поширив неправдиву інформацію про наукову роботу та експерименти, а також про заробітну плату працівників заводу, чим порушив частину 2 статті 221 Кодексу законів про працю (цитується у пункті 26 нижче) та пункт 2.1.11 його трудового договору (див. пункт 7 вище). Директор дійшов висновку, що цього було достатньо для того, щоб фабрика втратила довіру до заявника як до працівника і розірвала його трудовий договір на цій підставі, як це передбачено підпунктом 7 пункту 1 статті 113 КЗпП (цитується в пункті 26 нижче).
Заявник оскаржив своє звільнення в цивільних судах. Він стверджував, серед іншого, що наказ про його звільнення був незаконним, оскільки в ньому не було зазначено, який саме підпункт пункту 2 статті 221 Кодексу законів про працю він порушив. Що стосується стверджуваного порушення пункту 2.1.11 трудового договору, то він ніколи не був ознайомлений з визначенням державної, професійної або комерційної таємниці, що стосується фабрики.
…23 вересня 2010 року Шенгавітський районний суд м. Єревана (далі - районний суд) задовольнив апеляцію заявника та визнав наказ про його звільнення недійсним. Він, по суті, підтримав аргументи, наведені заявником, і встановив, що його звільнення було незаконним. Районний суд вказав, що не було жодної інформації про шкоду, нібито завдану заводу в результаті співбесіди заявника. Що стосується інформації про заробітну плату працівників фабрики, районний суд також зазначив, що, згідно з поданням фабрики, ця інформація не була точною і тому не могла вважатися комерційною таємницею. Таким чином, фабрика не мала жодних підстав для звільнення заявника.
7 жовтня 2010 року фабрика подала апеляційну скаргу.
17 лютого 2011 року Апеляційний цивільний суд скасував рішення від 23 вересня 2010 року та направив справу до районного суду на підставі того, що інтерв’ю заявника містило інформацію, яка підпадає під визначення «комерційної таємниці», як це визначено у внутрішньому наказі та положеннях фабрики (див. пункти 6 та 9 вище). Більше того, незважаючи на те, що заявник був зобов'язаний зберігати конфіденційність щодо заробітної плати, він поширив інформацію про рівень заробітної плати працівників фабрики. Апеляційний суд також зазначив, що, на думку фабрики, її ділова репутація була підірвана, внаслідок чого вона може зазнати збитків, включаючи втрату клієнтури або довіри серед споживачів. Касаційна скарга з питань права, подана заявником на це рішення, була визнана неприйнятною Касаційним судом 13 квітня 2011 року.
19 вересня 2011 року під час другого раунду провадження районний суд відхилив позов заявника. Зокрема, він зазначив, що згідно з відповідним наказом і внутрішніми правилами, виданими керівництвом заводу (див. пункти 6 і 9 вище), інформація, що стосується, серед іншого, виробничих потужностей заводу, характеру його наукової роботи, поточних експериментів, зберігання сировини, видів продукції і технологічних процесів, які розробляються і впроваджуються, а також заробітної плати працівників, була віднесена до комерційної таємниці. Далі суд дійшов наступного висновку:
«[У цій справі] [заявник], працюючи старшим науковим співробітником на [заводі] ..., підписавши [декларацію про обов'язок зберігати конфіденційність щодо своєї заробітної плати] 01.07. 2008 року, зобов'язався не розголошувати службову або комерційну таємницю [заводу], однак, надавши інформацію засобу масової інформації про виробничі потужності, зберігання сировини та речовин і види продукції на [заводі], а також про рівень заробітної плати працівників, він не дотримався своїх обов'язків, [тим самим] порушивши положення вищезазначених правил внутрішнього розпорядку та [декларації про обов'язок зберігати конфіденційність], підписаної 01.07.2008 року. Доводи [заявника] про те, що інформація, про яку йдеться, не становить [комерційну] таємницю і що його конституційні права і свободи були обмежені вищезазначеними актами, є необґрунтованими...»
Заявник подав апеляційну скаргу, посилаючись, серед іншого, на своє право на свободу вираження поглядів. Він повторив аргументи, які він наводив у районному суді …
1 грудня 2011 року Апеляційний цивільний суд відхилив апеляційну скаргу заявника як необґрунтовану та залишив у силі рішення суду нижчої інстанції. Зокрема, пославшись на положення внутрішнього розпорядку та інструкції, видані керівництвом фабрики, пункт 2.1.11 трудового договору заявника та декларацію про його обов'язок зберігати конфіденційність (див. пункти 6-9 вище), апеляційний суд постановив наступне:
«З вивчення ... [статті] випливає, що [заявник] надав певну інформацію щодо виробничих потужностей [заводу], характеру [його] наукової роботи, поточних експериментів, зберігання сировини та речовин, [та] технологічних процесів, які розроблялися та впроваджувалися. Вивчення [статті] показує, що [заявник] також надав інформацію про рівень заробітної плати працівників, що в даній справі розцінюється як порушення трудового договору. Апеляційний суд зазначає, що [заявник], зловживаючи довірою свого роботодавця, розголосив інформацію, яка вважалася таємницею щодо діяльності останнього, тим самим порушивши як положення, викладені у внутрішніх правових документах [фабрики], так і свої договірні обов'язки. Тому ... [наказ про звільнення] був виданий у порядку та в межах, передбачених законом ... Апеляційний суд вважає, що у даній цивільній справі [районний суд] з дотриманням [відповідного положення] Цивільного процесуального кодексу належним чином дослідив та оцінив усі докази у справі та ... обґрунтовано [відмовив] у задоволенні цивільного позову заявника ...»
Касаційна скарга заявника з питань права була визнана неприйнятною через відсутність підстав 8 лютого 2012 року.
Відповідно до новинних статей, наданих заявником, 28 серпня 2017 року на території фабрики, у приміщенні, де зберігався лак, стався вибух та пожежа. У статтях стверджувалося, що подібний вибух стався двічі у 2006 році. Колишній генеральний директор заводу повідомив журналісту, який робив репортаж, що вибух не був настільки шкідливим для навколишнього середовища і, можливо, стався через спекотну погоду.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що його звільнення внаслідок інтерв'ю, опублікованого в газетній статті від 22 квітня 2010 року, порушило його право на свободу вираження поглядів, передбачене статтею 10 Конвенції.
Висновки ЄСПЛ:
(a) Загальні принципи
33. Загальні принципи, розроблені у практиці Суду з питань свободи вираження поглядів, були узагальнені у справі «Palomo Sánchez and Others v. Spain», № 28955/06 та 3 інші, § 53-55, ЄСПЛ 2011).
34. Розглядаючи спори, пов'язані зі свободою вираження поглядів у контексті професійних відносин, Суд встановив, що захист статті 10 Конвенції поширюється на робоче місце в цілому. Він також зазначив, що ця стаття є обов'язковою не лише у відносинах між роботодавцем і працівником, коли ці відносини регулюються публічним правом, але й може застосовуватися, коли вони регулюються приватним правом (див. рішення у справі «Fuentes Bobo v. Spain», №39293/98, § 38, від 29 лютого 2000 року, та «Heinisch v. Germany», № 28274/08, § 44). Дійсно, справжнє та ефективне здійснення свободи вираження поглядів залежить не лише від обов'язку держави не втручатися, але й може вимагати позитивних заходів захисту, навіть у сфері відносин між окремими особами. У певних випадках держава має позитивний обов'язок захищати право на свободу вираження поглядів навіть від втручання приватних осіб (див. рішення «Halet v. Luxembourg», № 21884/18, § 111, від 14 лютого 2023 року; «Palomo Sánchez and Others», згадане вище, § 59; та «Herbai v. Hungary», № 11608/15, § 37, від 5 листопада 2019 року).
35. Відповідальність органів влади настає, якщо оскаржувані факти є наслідком неспроможності з їхнього боку забезпечити заявникам реалізацію права, закріпленого статтею 10 Конвенції. Хоча межа між позитивними і негативними зобов'язаннями держави за Конвенцією не піддається точному визначенню, застосовні принципи, тим не менш, схожі. В обох контекстах слід враховувати, зокрема, справедливий баланс, який повинен бути досягнутий між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому, за умови, що держава в будь-якому випадку користується свободою розсуду («Palomo Sánchez and Other» , § 60 і 62, і «Herbai», § 37, обидва з яких згадуються вище).
36. Суд також повторює, що саме національні органи влади, зокрема суди, повинні тлумачити і застосовувати національне законодавство таким чином, щоб забезпечити повну дію Конвенції. Він підкреслює субсидіарний характер свого перегляду і зазначає, що недостатня аргументація або недоліки в аргументації національних судів також призвели до того, що він визнав порушення статті 10, коли ці упущення завадили йому ефективно здійснити перевірку того, чи правильно національні органи влади застосували стандарти, встановлені в його прецедентному праві (див. згадане вище рішення у справі «Halet», §§ 159-62).
(b) Застосування вищезазначених принципів
37. У цій справі, хоча Уряд не заперечував, що мало місце втручання у право заявника на свободу вираження поглядів (див. пункт 31 вище), рішення про звільнення заявника було прийнято не державним органом, а приватною компанією. Як зазначалося вище, стаття 10 Конвенції також застосовується, коли відносини між роботодавцем і працівником регулюються, як у цій справі, приватним правом, і що держава має позитивний обов'язок захищати право на свободу вираження поглядів навіть у сфері відносин між фізичними особами (див. прецедентне право, наведене у пункті 34 вище). За таких обставин Суд вважає за доцільне розглянути цю справу з точки зору позитивних зобов'язань держави за статтею 10 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Palomo Sánchez and Others», § 60-62). Таким чином, Суд встановить, чи належним чином судові органи Вірменії, відхиливши позов заявника, забезпечили його право на свободу вираження поглядів у контексті трудових правовідносин.
38. Насамперед Суд має з'ясувати, чи задовільно національні суди застосовували принципи Конвенції, витлумачені у світлі його прецедентної практики. У зв'язку з цим Суд зазначає, що національні судові рішення у цій справі містять дуже мало аргументації (див. пункти 22 і 24 вище). По-перше, навіть незважаючи на те, що заявник надав детальні аргументи, які оскаржували законність його звільнення за результатами співбесіди, національні суди не розглянули жодного з його аргументів у цьому відношенні. Зокрема, вони не встановили, чи були дотримані умови, перелічені у статті 122 КзПП, щоб виправдати звільнення заявника у зв'язку з втратою довіри роботодавця відповідно до пункту 7 частини першої статті 113 Кодексу. Натомість, дослівно процитувавши відповідні внутрішні документи заводу, що визначають комерційну таємницю, вони по суті встановили, що звільнення заявника - на підставі втрати довіри роботодавця - було виправданим, оскільки він розголосив інформацію, що підпадає під визначення комерційної таємниці, порушивши таким чином свої договірні зобов'язання. Що стосується посилання Уряду на статтю 121 КЗпП як на підставу для звільнення заявника (див. пункт 31 вище), то ця стаття навіть не фігурувала в наказі про звільнення заявника.
39. Крім того, хоча згідно з наказом про звільнення та рішеннями судів заявник порушив Кодекс законів про працю та трудову дисципліну, розголосивши комерційну таємницю, у самому наказі про звільнення недвозначно зазначалося, що заявник розголосив «необґрунтовану» та «неправдиву» інформацію (див. пункт 17 вище). На думку Суду, підхід національних судів, які назвали заяви заявника «комерційною таємницею», тоді як згідно з наказом про звільнення ця інформація була «неправдивою та необґрунтованою», є суперечливим (див. рішення у справі «Goryaynova v. Ukraine», № 41752/09, § 59, від 8 жовтня 2020 року). Однак ні національні суди, ні Уряд не звернули уваги на цю суперечність, хоча заявник наголошував на ній як перед національними органами, так і у своїй заяві до Суду (див. пункти 18 та 29 вище).
40. Що ще важливіше, національні суди не оцінили справу, яка перебувала на їхньому розгляді, у світлі принципів, визначених у їхній практиці за статтею 10 Конвенції. Насправді, ні в наказі про звільнення заявника, ні в рішеннях національних судів не зазначено, які саме твердження заявника, опубліковані в газеті, були визнані недостовірними або наклепницькими, як начебто стверджував Уряд (див. пункт 31 вище). Не було проаналізовано аргументи заявника щодо його неодноразових спроб повідомити про свої занепокоєння своєму керівництву (див. пункти 10, 13, 15 і 23 вище). Суди також не перевірили мотив заявника і, незважаючи на аргумент Уряду, у національних рішеннях немає жодної згадки про те, що заявник діяв недобросовісно (див. пункт 32 вище).
41. Суд повторює важливість обов'язку лояльності та розсудливості працівників по відношенню до своїх роботодавців, який вимагає, щоб поширення навіть точної інформації здійснювалося помірковано та належним чином. Однак цей обов'язок може переважати над інтересом, який може мати громадськість до певної інформації (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі «Goryaynova», § 61). У своєму інтерв'ю заявник порушив дуже делікатне і важливе питання, що становить суспільний інтерес (див. пункти 16 і 25 вище), що стосується, як це було представлено в оскаржуваному провадженні, захисту навколишнього середовища, шкоди здоров'ю людей і безпеки на робочому місці (див. пункти 18 і 23 вище). Однак зв'язок між обов'язком лояльності заявника та суспільним інтересом в отриманні інформації про екологічні проблеми та передбачувані правопорушення на величезному хімічному заводі у Вірменії взагалі не розглядався національними судами.
42. Крім того, національні судові рішення, які підтримували звільнення заявника, не містили жодної згадки про будь-яку шкоду, завдану заводу в результаті інтерв’ю заявника (і навпаки, «Palomo Sánchez and Оther», згадане вище, §§ 65-66).
43. Нарешті, щодо суворості заходу, застосованого до заявника, Суд зазначає, що він був найсуворішим з усіх можливих, без будь-якої оцінки доцільності застосування менш суворого заходу (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі «Herbai», § 49).
44. Суд вважає, що при оцінці пропорційності такого серйозного заходу, як звільнення без попередження, національні суди повинні були взяти до уваги і дати всебічний аналіз таких ключових елементів справи, як характер і правдивість заяв, зроблених заявником, його мотиви для дачі інтерв'ю і можливість ефективно відстоювати свою точку зору перед начальством, а також шкоду, заподіяну заводу в результаті інтерв'ю заявника (див. згадане вище рішення у справі «Goryaynova», § 65). Однак, як видно з аналізу Суду в попередніх параграфах, національні суди не розглянули жодного з цих питань.
45. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що за обставин цієї справи національні суди не забезпечили справедливого балансу у світлі критеріїв, встановлених у його практиці, між конкуруючими інтересами, про які йдеться, і не навели «відповідних і достатніх» підстав для своїх рішень.
46. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції.
4) «ELDAR HASANOV v. AZERBAIJAN»
Заява №12058/21 – Рішення від 10.10.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-236197
#Стаття 3 (матеріальна складова) - Нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження - Неналежне медичне лікування, надане колишньому Генеральному прокурору та колишньому послу у зв'язку з його хворобами під час перебування під вартою в період між арештом та першим переведенням до пенітенціарної медичної установи
#Ст. 5 § 3 - Обґрунтованість досудового тримання під вартою - Ненадання національними судами «відповідних» та «достатніх» підстав для продовження строку досудового тримання
#Ст. 34 - Перешкоджання здійсненню права на подання заяви - Невиконання державою початкових тимчасових заходів, визначених Судом відповідно до Правила 39, та надмірно тривалі затримки у виконанні наступних таких заходів
#Мало місце порушення ст. 34 Конвенції – державою не виконано заходи забезпечення заяви
#Констатовано порушення ст. 5 § 3 Конвенції
#Констатовано порушення ст. 3 на початковому етапі тримання заявника під вартою
Коротко суть справи: Заявник є колишнім Генеральним прокурором (з березня 1995 року по квітень 2000 року), колишнім послом Азербайджану в Румунії (з березня 2001 року по березень 2013 року) та колишнім послом Азербайджану в Сербії, Чорногорії та Боснії і Герцеговині (до 17 серпня 2020 року).
За словами заявника, до та приблизно під час подій у цій справі різні місцеві ЗМІ опублікували низку статей про нього, в яких стверджувалося, зокрема, що він мав зв'язки з політичною опозицією та політичні амбіції, а також висувалися звинувачення в тому, що, будучи послом, він не вжив заходів у зв'язку з нещодавніми повідомленнями про продаж Сербією зброї Вірменії, про які стало відомо приблизно в липні 2020 року.
У липні 2020 року Служба безпеки створила спеціальну слідчу групу та розпочала кримінальне провадження у зв'язку з підозрою у розкраданні, зловживанні службовим становищем та хабарництві посадовими особами Міністерства закордонних справ. П'ятьох високопосадовців міністерства було заарештовано і звинувачено у вищезгаданих кримінальних злочинах.
9 серпня 2020 року заявник, який тоді ще був послом у Сербії, Чорногорії та Боснії і Герцеговині, прибув до Баку в рамках офіційного візиту до Азербайджану урядової делегації Сербії.
12 серпня 2020 року Сабаїльський районний суд дозволив Службі безпеки Азербайджану (далі – CБ) провести обшуки житлових приміщень та особистих транспортних засобів, що належать заявнику, за запитом СБ на підставі інформації, отриманої від Міністерства фінансів, про підозри у незаконних витратах, перевитратах державних коштів та відсутності фінансової підзвітності в посольстві Азербайджану в Сербії.
Вранці 13 серпня 2020 року співробітники СБ прибули до квартири заявника в Баку та пред'явили ордер на обшук. Після обшуку заявник був заарештований того ж дня та затриманий як підозрюваний. Згодом, 17 серпня 2020 року, він був звільнений з посади посла.
14 серпня 2020 року СБ офіційно висунула заявнику обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 2 статті 308 (зловживання службовим становищем при обтяжуючих обставинах) та частиною 1 статті 308-1 (використання державних коштів не за цільовим призначенням) КК. Зокрема, заявника, як посла, відповідального за витрати посольства та ефективне використання державних коштів, який був підзвітний відповідним державним органам за належне виконання бюджетних інструкцій, звинуватили у перевитраті державних коштів понад встановлені обсяги шляхом зловживання своїми службовими повноваженнями з метою отримання неправомірної вигоди для себе та третіх осіб та умисному використанні своїх службових повноважень всупереч інтересам державної служби, в тому числі у перевитраті коштів за визначеною кількістю статей бюджету впродовж кількох послідовних років: шість статей у 2015 році, шість у 2016 році, чотири у 2017 році, шість у 2018 році, дев'ять у 2019 році та дві у період, що залишився до 3 липня 2020 року. Загалом, за підрахунками, перевитрати склали 180 802,05 євро (EUR) (що еквівалентно 318 229,20 азербайджанських манатів (AZN)) за весь період аудиту, у тому числі 102 728,88 євро (що еквівалентно 180 802,82 AZN) перевитрат за період з 3 травня 2016 року (дата набуття чинності статті 308-1 Кримінального кодексу) до 3 липня 2020 року.
14 серпня 2020 року, за клопотанням слідчого СБ, Сабаїльський районний суд постановив взяти заявника під варту до 3 листопада 2020 року. Під час судового засідання заявник та його адвокат стверджували, серед іншого, що висунуті проти нього обвинувачення не мають жодних підстав та є свавільними, а також просили суд взяти до уваги той факт, що він ніколи раніше не був засуджений, що у нього є діти та онуки, що він страждає на серйозні проблеми зі здоров'ям і змушений дотримуватися суворого режиму прийому призначених лікарем ліків, а також те, що у вересні 2020 року він планував зробити операцію. Суд обґрунтував своє рішення наступним чином:
«Суд, беручи до уваги характер кримінальних правопорушень, у яких [заявник] обвинувачується..., обґрунтовану та реальну можливість того, що [його звільнення] може викликати негативні емоції в суспільстві та що [у разі звільнення] він буде незаконно впливати на осіб, які тривалий час працювали його підлеглими, вважає, що щодо [заявника] слід застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою...».
Заявник подав апеляційну скаргу. У своїх письмових обґрунтуваннях апеляційної скарги та усних поясненнях під час апеляційного слухання він та його адвокат стверджували, що матеріали справи не дають підстав для «обґрунтованої підозри» у вчиненні ним кримінального правопорушення, що тяжкість інкримінованих йому злочинів не може бути основним фактором для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, що суд першої інстанції не навів відповідних або достатніх підстав для ухвалення рішення про тримання його під вартою, а також не взяв до уваги такі фактори, як похилий вік заявника, його поганий стан здоров'я, тривалу державну службу на високих посадах, нагороди, які він отримав за свою службу, численні публікації у правовій сфері тощо. Під час апеляційного розгляду заявник також просив суд замінити запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на домашній арешт.
У своїх поданнях до апеляційного суду органи прокуратури зазначили, що вони отримали «оперативну інформацію» про те, що 13 серпня 2020 року працівник Посольства в Сербії (неназваний у рішенні суду), який мав тісні особисті стосунки із заявником, зателефонував водієві Посольства та наказав йому негайно поїхати та забрати певні речі, зокрема документи, з місця проживання заявника та переховати їх за іншою адресою. Органи прокуратури стверджували, що вони вживають заходів для того, щоб цей неназваний працівник був доставлений до Азербайджану. З огляду на вищевикладене, вони просили апеляційний суд залишити в силі постанову про взяття під варту, щоб запобігти ризику перешкоджання заявником розслідуванню.
20 серпня 2020 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника та залишив у силі постанову суду першої інстанції про тримання під вартою. Він зазначив, що «обґрунтована підозра» проти заявника була підтверджена попередніми доказами в матеріалах справи, включаючи докази щодо перевитрати державних коштів, а також заявою фінансового аташе посольства (названого в рішенні суду), яка вказує на те, що перевищення витрат за статтями бюджету, зазначеними у фінансовому аудиті, було здійснено за прямими вказівками посла. Щодо ризику того, що заявник може незаконно впливати на своїх колишніх підлеглих, суд зазначив, що органи прокуратури чітко пояснили, що ця можливість була причиною клопотання про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, і що вони підкріпили свої твердження доказами, долученими до матеріалів справи. Ці попередні докази були надані іншій стороні та суду з дотриманням вимог конфіденційності. Хоча суд погодився з твердженнями захисту про те, що тяжкість кримінального обвинувачення сама по собі не є ключовим фактором при обранні запобіжного заходу, він зазначив, що обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою ґрунтувалося на ризику того, що заявник перешкоджатиме слідству. Щодо аргументів заявника стосовно його здоров'я, суд зазначив, що йому не було надано жодних документів, які б свідчили про те, що він перебував під постійним медичним наглядом. Щодо запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, такого як домашній арешт, суд постановив, що «в ситуації, що склалася», обрання такого заходу було недоцільним і що існувала необхідність ізолювати обвинуваченого від суспільства на початкових стадіях розслідування. Суд зазначив, що, тим не менш, у разі виникнення встановлених законом підстав для обрання запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, захист матиме право звернутися до суду першої інстанції з відповідним клопотанням. Суд дійшов висновку, що він погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність обґрунтованої та реальної можливості того, що заявник буде перешкоджати розслідуванню шляхом незаконного впливу на учасників провадження.
21 серпня 2020 року кримінальну справу проти заявника було передано до Генеральної прокуратури.
7 вересня 2020 року заявник звернувся до Насімінського районного суду з клопотанням про звільнення під заставу, повторивши свої попередні аргументи та стверджуючи, зокрема, що він страждає на низку серйозних захворювань. 12 вересня 2020 року суд відхилив клопотання заявника, постановивши, що ще належить провести низку подальших слідчих дій і що існує ризик того, що заявник, якщо його звільнять, перешкоджатиме розслідуванню, використовуючи свої широкі особисті зв'язки для незаконного впливу на відповідних осіб як всередині країни, так і за її межами з метою приховування доказів, інформації та документів, необхідних для встановлення об'єктивної істини.
Заявник подав апеляційну скаргу, спираючись в основному на ті ж аргументи і скаржачись на те, що висновок суду першої інстанції про наявність ризику того, що він буде перешкоджати розслідуванню, не був підкріплений або заснований на будь-яких конкретних фактичних обставинах, що свідчили б про наявність такого ризику. 22 вересня 2020 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляцію, підтвердивши аргументацію суду першої інстанції.
Тим часом, 18 вересня 2020 року Генеральна прокуратура, на додаток до звинувачень за статтями 308.2 та 308-1.1 КК, висунула заявнику обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень за статтею 193-1.3.2 (легалізація (відмивання) грошових коштів або іншого майна, одержаних злочинним шляхом, в особливо великих розмірах), статтею 313 (службове підроблення), статтею 178.3.2 в редакції, що діяла до 1 грудня 2017 року (шахрайство, що спричинило збитки в особливо великих розмірах), а також статтею 179.3.2 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені в особливо великих розмірах) Кримінального кодексу. Зокрема, заявник обвинувачувався у наступному:
(a) у грудні 2012 року, коли він ще був послом у Румунії, а також нещодавно був призначений послом у Сербії, Чорногорії та Боснії і Герцеговині з офіційною резиденцією в Бухаресті, в процесі купівлі будівлі в Сараєво для офісу посольства Азербайджану в Боснії і Герцеговині, він навмисно завищив ціну покупки і пов'язані з нею витрати перед комісією, направленою Міністерством закордонних справ для цієї мети. Він перешкоджав членам комісії відвідати об'єкт, перешкоджав їхнім спробам особисто зустрітися з продавцем майна та ввів в оману членів комісії, вказавши, що для цього необхідно виділити з державного бюджету 4 905 000 євро, в той час як він вже в приватному порядку домовився з продавцем про ціну купівлі в розмірі 1 800 000 євро. Після переказу 4 905 000 євро на банківський рахунок Посольства в Румунії, у 2013 році він уклав договір купівлі-продажу з продавцем за завищеною ціною, фактично заплативши за нерухомість 1 800 000 євро. Різниця в розмірі 3 105 000 євро згодом була перерахована частинами, використовуючи підроблені заявником документи як неправдиві підстави для переказів і за допомогою співучасників, включаючи Б.А. (родича особистого водія заявника) та інших осіб, особи яких все ще встановлюються, на різні банківські рахунки в Туреччині, Румунії та Боснії і Герцеговині, деякі з яких належали різним приватним компаніям, зареєстрованим в офшорних зонах, а також в Румунії і в Туреччині, але які де-факто належали заявнику. Згодом 2 700 000 євро з цих грошей були відмиті в Туреччині різними способами за допомогою спільників заявника;
(b) після призначення у 2013 році послом у Сербії, Чорногорії та Боснії і Герцеговині, офіційна резиденція якого знаходиться у Белграді, у 2018 році заявник завищив вартість термінового ремонту паркану навколо подвір'я посольства у Сербії та привласнив державні кошти у розмірі 36 800 євро за допомогою спільників та шляхом підробки офіційних документів;
(c) у 2019 році за допомогою спільників та підроблених офіційних документів завищив вартість встановлення нових камер відеоспостереження для пам'ятника, спорудженого в Белграді за кошти уряду Азербайджану, та привласнив державні кошти в сумі 102 100 євро; та
(d) він неодноразово здійснював незаконні перевитрати державних коштів, що стало підставою для пред'явлення йому первинних кримінальних звинувачень, викладених у пункті 11 вище.
Б.А., який був ідентифікований як один зі спільників заявника, також був обвинувачений у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених статтями 178.3.2 та 193-1.3.2 КК, і був виданий ордер на його арешт.
23 жовтня 2020 року за клопотанням органу прокуратури Насимський районний суд продовжив строк досудового тримання заявника під вартою на три місяці до 3 лютого 2021 року. Під час судового засідання адвокати заявника повторили свої попередні аргументи на користь звільнення заявника. Без прямої відповіді на їхні аргументи суд обґрунтував своє рішення тим, що строк слідства було продовжено у зв'язку з необхідністю проведення різних слідчих та процесуальних дій; він також встановив, що підстави для тримання заявника під вартою «не відпали».
Заявник подав апеляційну скаргу, повторивши свої попередні аргументи та поскаржившись на те, що постанова суду першої інстанції про продовження строку тримання під вартою не ґрунтувалася на жодних конкретних фактичних підставах, які б виправдовували продовження тримання заявника під вартою. 2 листопада 2020 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника, …
29 січня 2021 року за клопотанням сторони обвинувачення Насімінський районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою ще на три місяці, до 3 травня 2021 року. Не розглядаючи прямо аргументи захисту, які по суті були аналогічними до тих, що наводилися під час попередніх слухань, суд обґрунтував своє рішення, надавши по суті таку ж коротку аргументацію, як і в попередній постанові про продовження строку …. Заявник подав апеляційну скаргу, по суті повторивши свої попередні аргументи. 4 лютого 2021 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу, надавши ту саму аргументацію, що й у своєму попередньому рішенні від 2 листопада 2020 року …
30 квітня 2021 року Бінагадинський районний суд продовжив строк досудового тримання заявника під вартою ще на три місяці, до 3 серпня 2021 року. Хоча заявник по суті повторив свої попередні аргументи, суд постановив, що існує необхідність проведення різних слідчих і процесуальних дій, що зібрано великий обсяг слідчих матеріалів, і що існує ймовірність того, що заявник переховуватиметься або перешкоджатиме розслідуванню шляхом незаконного впливу на учасників кримінального провадження. 8 травня 2021 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника, підсумувавши, що аргументи, наведені в апеляційній скарзі, не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції, і що це рішення було законним…
17 травня 2021 року орган прокуратури перекваліфікував обвинувачення проти заявника …, знявши обвинувачення за статтею 178.3.2 Кримінального кодексу.
25 червня 2021 року заявник звернувся до Бінагадського районного суду з клопотанням про заміну йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на домашній арешт….
5 липня 2021 року Бінагадський районний суд відхилив клопотання заявника. Він зазначив, що заявника було переведено до лікарні Військово-медичного департаменту СБ Азербайджану (далі – лікарня/госпіталь ВМД) для стаціонарного медичного обстеження та лікування (див. пункт 59 нижче) і що він не надав жодних відповідних або суттєвих аргументів на підтримку свого клопотання про домашній арешт. 16 липня 2021 року Бакинський апеляційний суд залишив це рішення без змін, зазначивши, серед іншого, що підстави для обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою «не відпали».
23 липня 2021 року Бінагадський районний суд продовжив строк досудового тримання заявника під вартою до 13 вересня 2021 року. 30 липня 2021 року Бакинський апеляційний суд залишив це рішення без змін. Подання сторін та обґрунтування, надані судами, були по суті такими ж, як і в провадженні щодо попереднього продовження (див. пункт 24 вище).
Кримінальну справу було направлено до суду. Слухання розпочалися у вересні 2021 року, і вироком Бакинського суду з тяжких злочинів від 21 січня 2022 року заявника було визнано винним у пред'явленому обвинуваченні та засуджено до десяти років позбавлення волі. Згодом обвинувальний вирок був залишений в силі Бакинським апеляційним судом.
Обставини щодо стану здоров’я та медичного лікування заявника
Заявник стверджував, що до арешту у нього були діагностовані різні хронічні стани та захворювання, у тому числі множинні грижі та протрузії міжхребцевих дисків, компресії спинного мозку, остеохондроз, різні захворювання серця та серцево-судинної системи, гіперхолестеринемія, проблеми з товстою кишкою (поліпи), гіперурикемія, цукровий діабет 2 типу, імунодефіцит, дефіцит вітаміну D та інше. Двічі на рік він проходив обстеження і лікувався у швейцарського кардіолога. Він зазначив, що за шість років, які передували його арешту, він переніс сім операцій, а на момент арешту і під час досудового ув'язнення щодня приймав до двадцяти різних лікарських препаратів.
Після арешту у серпні 2020 року заявник перебував під вартою в слідчому ізоляторі. З документів, наданих Урядом, вбачається, що 14 серпня 2020 року, після арешту заявника, у слідчому ізоляторі почали вести окрему медичну документацію («медичну книжку») щодо нього. За період між цією датою та 30 вересня 2020 року медична книжка містить близько двадцяти рукописних записів, зроблених з інтервалом від одного до чотирьох днів. З підписів випливає, що більшість записів зроблені одним і тим же лікарем. Перший запис був відносно довгим і, наскільки можна було зрозуміти, містив результати ультразвукового обстеження, яке не виявило нічого, що викликало б занепокоєння. Решта записів були короткими і, по суті, містили скарги заявника. Заявник часто скаржився на біль у спині, зменшення рухливості у правій нозі, безсоння, загальну слабкість, запаморочення, діарею та запори, біль у грудях та прискорене серцебиття, задишку, тривожність тощо. Зазначалося, що він відмовився від колоноскопії, електрокардіограми (ЕКГ) та огляду нейрохірурга, причому в деяких із цих записів зазначалося, що причиною була його недовіра до лікарів, яких він не знав. У кількох записах зазначалося, що він продовжував приймати ліки, які йому виписали до арешту, а в одному з них було перераховано тринадцять таких препаратів, які він приймав щодня. Кілька записів вказували на те, що йому пропонували кілька ліків, вочевидь (наскільки вони були розбірливими) від болю в опорно-руховому апараті, шлунку та проблем із диханням, від деяких з яких він відмовився. 23 вересня 2020 року аналіз крові показав, що рівень гемоглобіну, гематокриту та цукру в крові заявника був у межах відповідних норм. 30 вересня 2020 року заявник пройшов ЕКГ, результати якого були записані в медичній книжці рукописним записом від руки, який не повністю розбірливий.
У медичній книжці, наявній у матеріалах справи, наданих Урядом, не було жодних записів між 30 вересня 2020 року та 12 березня 2021 року, коли заявника відвідав терапевт, який зазначив, що загальний стан здоров'я заявника, артеріальний тиск та пульс були задовільними та що йому було зроблено щеплення від Covid-19. Наступний запис був зроблений неврологом і датований 30 березня 2021 року, він складався лише з кількох слів, написаних від руки, з яких можна було прочитати лише «невропатія».
Окремі медичні висновки від 16, 19 та 28 жовтня 2020 року вказували на те, що заявник був оглянутий трьома спеціалістами. За результатами огляду кардіологом 16 жовтня 2020 року, очевидно, проведеного як особисто, так і з посиланням на медичну документацію та інформацію, надану заявником, було встановлено діагнози, зокрема прогресуючої стенокардії, гіперхолестеринемії, цукрового діабету, гіперурикемії, дефіциту вітаміну D у зв'язку з патологією хребців. Було виявлено гіпертрофію лівого шлуночка, функція лівого шлуночка була на рівні 52%. Кардіолог рекомендував, серед іншого, стаціонарне лікування, в умовах ізоляції, оскільки він перебував у групі високого ризику зараження Covid-19. Крім того, оскільки ліки, які приймав заявник, не були повністю адекватними з огляду на погіршення стану його здоров'я, кардіолог рекомендував спільне комплексне обстеження та лікування групою спеціалістів, включаючи кардіолога, ендокринолога, невропатолога та гастроентеролога.
За результатами огляду гастроентеролога 19 жовтня 2020 року заявнику, серед іншого, було рекомендовано пройти колоноскопію. Було встановлено, що він мав проблеми зі шлунково-кишковим трактом близько восьми років і скаржився на поширений біль у ділянці живота, здуття живота, нудоту, запори, домішки крові у калі, періодичну блювоту тощо. Кілька років тому він переніс операцію з видалення поліпів, але вже чотири роки не робив колоноскопію. Нейрохірург, який оглянув його 28 жовтня 2020 року, виявив у заявника остеохондроз, кілька шийних і поперекових гриж і протрузій міжхребцевих дисків, а також звуження хребетного каналу. Він рекомендував консервативне медикаментозне лікування та фізіотерапію шийних гриж, операцію з ламінектомії та транспедикулярної фіксації диска L4-L5, а також видалення гриж у поперековій ділянці.
26 жовтня 2020 року заявнику в госпіталі ВМД провели МРТ шийного та поперекового відділів хребта. Обстеження виявило численні патологічні стани, в тому числі кілька гриж міжхребцевих дисків, звуження хребетного каналу та здавлення спинного мозку, звуження нервових отворів, здавлення нервових корінців, остеохондрому шийного відділу хребта тощо.
9 грудня 2020 року адвокат заявника, посилаючись на вищезазначені медичні висновки, звернувся до органів прокуратури з клопотанням про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного заявнику, та призначення судово-медичної експертизи. 11 грудня 2020 року органи прокуратури частково задовольнили клопотання та призначили судово-медичну експертизу.
27 грудня 2020 року заявник у госпіталі ВМД пройшов ЕКГ-обстеження, яке виявило синусову тахікардію. 28 грудня 2020 року заявник пройшов обстеження щитоподібної залози та легень, які, як видається, не виявили жодних серйозних станів або патологій у цих органах. У субплевральній ділянці нижньої правої легені був виявлений фіброзний вузол розміром 7 мм. Того ж дня були проведені біохімічні аналізи та аналіз крові, які показали, що більшість показників були в межах норми, за винятком дещо підвищеного рівня гемоглобіну та глюкози в крові, високого рівня холестерину та дещо підвищеного протромбінового часу (вимірюється в секундах).
Після рішення органів прокуратури від 11 грудня 2020 року (див. пункт 36 вище) 14 січня 2021 року комісією експертів, які оглядали заявника 11 січня 2021 року, було видано судово-медичний висновок про стан здоров'я заявника. За словами заявника, ця експертиза була проведена з «формальною метою» та «на відстані, навіть без фізичного огляду», «некомпетентними» особами, які лише коротко опитали його, в результаті чого вона містила «неправильні та суперечливі» діагнози.
У висновку судово-медичної експертизи від 14 січня 2021 року, виданому вищезгаданою експертною комісією у складі шести лікарів і судово-медичних експертів, зазначено, що судово-медична експертиза була проведена в період з 15 грудня 2020 року по 14 січня 2021 року. Питання, поставлені перед комісією органами прокуратури, переважно стосувалися оцінки серйозності проблем зі здоров'ям, сумісності цих проблем із триманням під вартою, а також того, чи потребують вони спеціалізованого лікування, чи можуть лікуватися в СІЗО або в тюремній медичній установі. Здається, що експертиза в основному ґрунтувалася на медичній документації заявника, хоча експерти бачили заявника особисто 11 січня 2021 року. У звіті було узагальнено історію хвороби заявника до та після його арешту, а також повторено діагнози, встановлені за результатами попередніх обстежень (див. пункти 33-35 та 37 вище). Комітет дійшов висновку, що поточний стан здоров'я заявника не є несумісним з триманням під вартою, не перешкоджає його участі у розслідуванні та не потребує невідкладної хірургічної операції або інших термінових спеціалізованих медичних втручань. На підставі спостережень за динамікою його захворювань він також дійшов висновку, що «може бути знайдений адекватний курс лікування», і що, за необхідності, будь-яке медичне лікування може бути надане або за місцем його досудового ув'язнення, або в медичній установі Пенітенціарної служби Міністерства юстиції.
23 лютого 2021 року адвокат заявника звернувся до Генеральної прокуратури з клопотанням про надання дозволу на обстеження заявника трьома приватними лікарями за його власним вибором та за його власний рахунок. Адвокат стверджував, що стан здоров'я заявника погіршується.
26 лютого 2021 року Слідче управління Генеральної прокуратури вирішило відкласти розгляд клопотання «до з'ясування обставин, що мають значення для прийняття рішення за клопотанням». Він зазначив, що 11 січня 2021 року заявник був оглянутий комісією медичних експертів, яка видала судово-медичний висновок 14 січня 2021 року. Він також зазначив, що з моменту цього обстеження минуло менше двох місяців, і тому до слідчого ізолятора було надіслано запит про те, чи відбулися суттєві зміни у стані здоров'я заявника з того часу.
18 березня 2021 року адвокат заявника повторно надіслав запит, який був зроблений 23 лютого 2021 року. У відповідь 30 березня 2021 року Генеральна прокуратура надіслала адвокату копію своєї постанови від 26 лютого 2021 року без жодної інформації про те, чи були прийняті подальші рішення.
У квітні 2021 року заявник оскаржив ухвалу про відкладення від 26 лютого 2021 року (див. пункт 41 вище) в порядку судового нагляду, передбаченому статтею 449 КПК, стверджуючи, що вона була незаконною, оскільки процесуальні норми не допускають відкладення рішення за невідкладним клопотанням, і що вона порушувала права заявника за статтею 3 Конвенції. Рішеннями від 21 та 27 квітня 2021 року Бінагадинський районний суд та Бакинський апеляційний суд відхилили скаргу як неприйнятну, встановивши, що тип рішення, яке оскаржував заявник, не належить до тих, які можуть бути оскаржені в порядку судового нагляду, вичерпний перелік яких міститься у частині 3 статті 449 КПК.
Матеріали справи не містять жодних документів, що стосуються медичних оглядів, або будь-якої медичної документації за період з середини січня до початку квітня 2021 року (за винятком двох коротких рукописних записів у медичній книжці, згаданих у пункті 32 вище). Заявник стверджував, що протягом цього періоду він лікувався ліками, призначеними йому до арешту. Ці ліки були передані співробітникам СІЗО його родичами, а потім видані заявнику медичним персоналом СІЗО без будь-якого нагляду, втручання або медичної консультації. З лютого 2021 року стан його здоров'я почав погіршуватися, а після кінця березня 2021 року почав значно погіршуватися з кожним днем. У квітні 2021 року він зустрічався зі своїм адвокатом чотири або п'ять разів і щоразу скаржився адвокату на болі в животі та спині; на те, що йому доводиться ходити з палицею; що він часто втрачає рівновагу під час стояння або ходьби і на той час уже понад сімдесят разів падав на підлогу, падаючи по кілька разів на день через біль (ішіас) і судоми в ногах; а також на те, що у нього є кишкові непрохідності.
2 та 3 квітня 2021 року у госпіталі ВМД заявнику було проведено біохімічні та загальні аналізи крові, результати яких здебільшого виявилися в межах норми, з незначними відхиленнями у показниках MCV (середній об'єм крові), МСН (середній рівень гемоглобіну), тромбоцитів, фібриногену та протромбінового часу (виміряного у відсотках).
7 квітня 2021 року слідчий Слідчого управління Генеральної прокуратури розглянув клопотання адвоката заявника від 23 лютого 2021 року (див. пункти 40 і 42 вище) і відхилив його, встановивши (на підставі подання, отриманого тим часом від СБ та лікарні ВМД), що лікарня ВМД була належним чином обладнана для обстеження та лікування заявника та була укомплектована спеціалізованими та досвідченими лікарями, необхідними у справі заявника.
28 квітня 2021 року після запиту заявника за правилом 39 Регламенту Суду (див. пункти 48-49 нижче) у лікарні ВМД були проведені додаткові медичні обстеження, зокрема консультації (a) нейрохірурга, який діагностував у заявника остеохондроз шиї та хребта, кілька гриж міжхребцевих дисків, стеноз хребта, хронічний больовий синдром та діабетичну нейропатію, а також рекомендував консервативне лікування та прописав два лікарські препарати; (b) кардіолога, який діагностував у нього ішемічну хворобу серця та стенокардію і призначив три ліки; (c) гастроентеролога, який зазначив, що заявникові два роки тому була проведена поліпектомія і що два тижні тому у нього була кров у випорожненнях, і рекомендував провести колоноскопію та комп'ютерну томографію (далі - КТ) шлунково-кишкового тракту; було зазначено, що заявник заявив, що вирішить, чи слідувати цим рекомендаціям, після того, як «проконсультується зі своїм особистим лікарем». Також були проведені ЕКГ, УЗД і кардіологічне обстеження та аналізи крові.
Розгляд справи в Суді та подальше лікування заявника
Перше рішення про забезпечення заяви
19 квітня 2021 року заявник звернувся до Суду з проханням вказати Уряду відповідно до правила 39 Регламенту Суду, що його слід помістити до спеціалізованої приватної клініки для проходження медичного лікування, у тому числі хірургічного втручання, та надати доступ до спеціалістів на його власний вибір, зазначених у його внутрішньому запиті від 23 лютого 2021 року.
20 квітня 2021 року Суд (черговий суддя) відклав винесення рішення відповідно до правила 39 Регламенту Суду до отримання інформації від Уряду-відповідача. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 правила 54 Регламенту Суду Уряду було запропоновано надати детальну інформацію про стан здоров'я заявника та будь-яке медичне лікування, надане йому під час тримання під вартою. У відповідь Уряд надав запитувану інформацію, підкріплену медичними документами, як зазначено вище. Заявнику було надано можливість прокоментувати надану Урядом інформацію; ці коментарі, де це доречно, також включено до наведеного вище резюме.
Розглянувши подання сторін, 7 травня 2021 року Суд (черговий суддя) надав Уряду такі вказівки:
«- якнайшвидше перевести заявника на стаціонарне лікування до Військового госпіталю Військово-медичного департаменту Служби безпеки, або Медичної установи кримінально-виконавчої служби Міністерства юстиції, або аналогічного спеціалізованого медичного закладу кримінально-виконавчої системи для проведення нової комплексної оцінки лікарями-спеціалістами закладу його поточного стану здоров'я, визначення будь-якої потреби у стаціонарному лікуванні та/або амбулаторному лікуванні під наглядом, оцінки необхідності будь-яких невідкладних втручань (таких як операція з фіксації хребта, колоноскопія або інші втручання, пов'язані із захворюваннями, на які страждає заявник) та, у разі такої необхідності, проведення таких невідкладних втручань;
- Уряду пропонується поінформувати Суд не пізніше 11 червня 2021 року про вжиті заходи, зазначені вище, та про будь-яке надане лікування, а також подати план будь-якого майбутнього стаціонарного та/або амбулаторного лікування».
Листом від 11 травня 2021 року, надісланим до Суду 12 травня, Уряд висловив своє «глибоке занепокоєння» з приводу вищезгаданого рішення Суду, зазначивши, що воно було «очевидно прийняте виключно на підставі поданих заявником матеріалів». Стверджуючи, що з подань сторін до цього часу не випливало, що заявник страждав від будь-яких невідкладних або небезпечних для життя станів, Уряд просив Суд скасувати тимчасові заходи, зазначені 7 травня 2021 року. 17 травня 2021 року Суд (черговий суддя) відмовив у задоволенні клопотання Уряду та повідомив сторони, що запобіжний захід, визначений 7 травня 2021 року, продовжує застосовуватися.
18 травня 2021 року заявник повідомив Суд, що Уряд відмовляється помістити його на стаціонарне лікування до пенітенціарної медичної установи. Лист було надіслано Уряду для інформації.
Листом від 25 травня, але надісланим до Суду 26 травня 2021 року, заявник повідомив Суд, що його досі не перевели до пенітенціарної медичної установи, він не отримує жодного амбулаторного лікування, медичних обстежень чи втручань, і що його стан здоров'я погіршується. До цього листа була додана, серед іншого, копія листа від 22 травня 2021 року, надісланого органами прокуратури начальнику слідчого ізолятора з проханням виконати рішення Суду від 7 травня 2021 року, забезпечивши повторне обстеження заявника протягом короткого проміжку часу медичним персоналом лікарні ВМД та надіславши результати обстеження до органів прокуратури. До листа також була додана копія власного машинописного листа заявника від 22 травня 2021 року до слідчого ізолятора, в якому він посилався на вищезгаданий лист органів прокуратури від 22 травня 2021 року та стверджував, що в цьому листі органи прокуратури фактично просили про амбулаторне обстеження, а не про переведення до лікарні на стаціонарній основі. Він підкреслив, що Суд вказав, що його слід перевести до лікарні на стаціонарне лікування, і заявив, що він відмовився проходити будь-яке короткострокове амбулаторне медичне обстеження. У примітці від руки на цьому машинописному листі заявник також звинуватив А. та Урядового уповноваженого (див. пункт 26 вище) у «недотриманні» заходів забезпечення. Лист заявника разом з додатками було надіслано Уряду для інформації.
11 червня 2021 року, у строк, визначений Судом (див. пункт 50 вище), Уряд поінформував Суд про те, що після рішення Суду від 7 травня 2021 року медичний персонал лікарні ВМД та СІЗО СБ запропонував перевести заявника до лікарні ВМД на стаціонарне лікування для проходження комплексного медичного обстеження. Проте «заявник відмовився від переведення до лікарні без наведення будь-яких правдоподібних причин». У зв'язку з цим Уряд посилався на вищезгаданий лист заявника від 22 травня 2021 року. Уряд також надав копію заяви від 24 травня 2021 року, підписаної співробітниками СІЗО СБ та лікарні ВМД (але не підписаної заявником), в якій зазначалося, що 24 травня 2021 року вони «знову» запропонували перевести заявника до лікарні ВМД як стаціонарного хворого, але він відмовився від переведення, стверджуючи, що лист органів прокуратури від 22 травня 2021 року (згаданий у пункті 53 вище) «не повністю відображає рішення Європейського суду [від 7 травня 2021 року]».
Лист Уряду разом з додатком до нього був направлений заявнику для надання коментарів. Листом від 18 червня 2021 року заявник стверджував, що він ніколи не відмовлявся від переведення до лікарні ВМД, а лише відмовився від будь-якого амбулаторного обстеження, чого, наскільки він розуміє, органи прокуратури домагалися від медичного персоналу ДПтС, тоді як в ухвалі Суду про забезпечення позову було чітко зазначено, що він має бути переведений до лікарні для стаціонарного обстеження та лікування. Він також стверджував, що стан його здоров'я погіршувався і що на той час він втрачав рівновагу та падав у СІЗО більше ста разів з моменту арешту, і просив Суд вказати Уряду, відповідно до правила 39 Регламенту Суду, що його слід помістити до спеціалізованої приватної клініки за його вибором.
Друге рішення про забезпечення заяви
Після вищезазначених подій 22 червня 2021 року Суд (черговий суддя) направив Уряду-відповідачу наступну вказівку відповідно до правила 39 Регламенту Суду:
«- забезпечити негайне переведення заявника на стаціонарне лікування до Військового госпіталю Військово-медичного департаменту Служби безпеки або аналогічного закладу для нової комплексної оцінки лікарями-спеціалістами закладу його поточного стану здоров'я, визначення будь-якої потреби в будь-якому поточному стаціонарному лікуванні та/або амбулаторному лікуванні під наглядом та оцінки необхідності будь-яких невідкладних втручань, пов'язаних із захворюваннями, на які страждає заявник, та, у разі такої необхідності, проведення таких невідкладних втручань;
- поінформувати Суд не пізніше 19 липня 2021 року про вжиті заходи, як зазначено вище, та про будь-яке надане лікування, а також подати план будь-якого майбутнього стаціонарного та/або амбулаторного лікування, яке буде визнано необхідним».
У цьому ж рішенні Суд вказав заявнику наступне:
«- належним чином підкорятися крокам, що вживаються відповідними органами влади та медичним персоналом з метою виконання вищезазначених заходів, зазначених Судом».
1 липня 2021 року заявник повідомив Суд про те, що його досі не перевели до пенітенціарної медичної установи. Лист було направлено Уряду для інформації.
5 липня 2021 року заявник повідомив Суд, що 2 липня 2021 року його було переведено до лікарні ВМД.
16 липня 2021 року Уряд підтвердив, що заявника було переведено до лікарні 2 липня 2021 року, та надав інформацію про медичну допомогу, надану заявнику з того часу. За поданням Уряду від 16 липня послідували подальші подання та документи, надіслані 20 серпня 2021 року.
61. Зокрема, Уряд стверджував, що після переведення заявника до лікарні були проведені комплексні фізичні, лабораторні та інструментальні обстеження. Заявника спочатку оглянув гастроентеролог, під внутрішньовенною седацією було проведено езофагогастродуоденоскопію та тотальну колоноскопію. Заявнику була проведена колоноскопічна поліпектомія, поліпи були видалені та відправлені на патогістологічне дослідження. Було призначено відповідне подальше консервативне лікування. 7 липня 2021 року заявника оглянув офтальмолог і провів кілька процедур з лікування очей.
8 липня 2021 року заявника оглянув невропатолог, який поставив діагноз «доброякісне пароксизмальне позиційне запаморочення», лівобічна дискогенна шийна радикулопатія та дискогенна поперекова радикулопатія. Надано рекомендації та призначено медикаментозне лікування.
Того ж дня, 8 липня 2021 року, заявнику було проведено повне УЗД органів черевної порожнини, доплерографію двосторонніх сонних і хребетних артерій, а також КТ органів черевної порожнини та грудної клітки. 13 липня були проведені МРТ та МРА (магнітно-резонансна ангіографія). 14 липня заявника оглянув оториноларинголог. За результатами цих обстежень та аналізів не було виявлено жодних суттєвих патологічних змін.
На підтвердження своїх тверджень (див. пункти 61-63 вище) Уряд надав висновок ВМД від 9 липня 2021 року та велику кількість медичних документів, у тому числі численні результати аналізів.
Заявник перебував у лікарні до 22 липня 2021 року, коли його було переведено назад до слідчого ізолятора СБ. За інформацією Уряду, станом на 22 липня 2021 року загальний стан заявника був задовільним, а його дихальна система, артеріальний тиск та пульс були в нормі.
2 серпня 2021 року заявника знову перевели до лікарні ВМД після того, як він повідомив про посилення запаморочення та продовжував скаржитися на біль у спині та шиї та падіння. Були проведені додаткові обстеження різного роду. 10 серпня 2021 року основною причиною запаморочення та втрати рівноваги було зафіксовано BPPV, який заявникові діагностували раніше. Однак цей стан становив мінімальний ризик для життя. Під час другої госпіталізації заявник отримував консервативне лікування кількома видами медикаментів. 17 серпня 2021 року заявника перевели назад до слідчого ізолятора СБ.
У своїх коментарях до подань Уряду заявник зазначив, зокрема, що станом на 2 серпня 2021 року загальна кількість падінь, які він мав під час тримання під вартою, перевищила 170, і що він також падав у лікарні. Він також зазначив, посилаючись на заяву, отриману від приватного лікаря, що пацієнтам рекомендується перебувати під постійним наглядом, гуляти на свіжому повітрі та вести активний спосіб життя в якості профілактичних заходів. Заявник стверджував, що після його «раптового» та «незрозумілого» переведення назад до СІЗО СБ 17 серпня він не отримував належного медичного лікування в СІЗО.
23 серпня 2021 року заявник звернувся з проханням про огляд до приватного невропатолога. Це було дозволено посадовими особами СІЗО, і він був оглянутий 2 вересня 2021 року. З висновку, складеного та підписаного неврологом за результатами огляду, вбачається, що він спочатку вивчив медичну документацію заявника, а потім вислухав скарги заявника та оглянув його фізично, не проводячи жодних спеціалізованих тестів. Невролог діагностував у заявника дисциркуляторну енцефалопатію другої стадії, спричинену атеросклерозом судин головного мозку, правобічну пірамідну недостатність та вестибуло-атактичний синдром, а також діабетичну полінейропатію. Він зазначив, що у пацієнта є ризик транзиторної ішемічної атаки і що існує серйозний ризик ішемічної невропатії зорового нерва. Він рекомендував негайну госпіталізацію в спеціалізовану нейрохірургічну лікарню і проведення ряду обстежень, включаючи електроміографію та електронейроміографію, доплерографію, аудіометрію чистого звуку і так далі.
Судовий розгляд справи заявника розпочався 3 вересня 2021 року з попереднього слухання в Бакинському суді. За словами заявника, під час двох наступних слухань, 13 та 17 вересня 2021 року, він втрачав свідомість, і слухання були зупинені. 13 вересня була викликана швидка допомога, але її приїзд зайняв багато часу, оскільки служби екстреної допомоги були перевантажені через пандемію, і заявника відправили назад до СІЗО для отримання медичної допомоги там. 17 вересня знову була викликана швидка допомога. Цього разу вона прибула оперативно, і лікар швидкої допомоги надавав допомогу заявнику в залі суду близько години. Також взявши до уваги історію хвороби заявника та попередні діагнози, лікар швидкої допомоги діагностував у заявника транзиторну ішемічну атаку, артеріальну гіпертензію, серцеву аритмію у вигляді тахікардії та дисциркуляторну енцефалопатію і рекомендував госпіталізацію (стаціонарну, з постільним режимом) та інтенсивне динамічне спостереження за пацієнтом. Здається, що, незважаючи на це, заявника повернули назад до СІЗО СБ і продовжували привозити на судові засідання двічі на тиждень.
За словами заявника, органи влади були поінформовані та знали про вищезазначені висновки невролога від 2 вересня 2021 року (див. пункт 68 вище) та лікаря швидкої допомоги від 17 вересня 2021 року (див. пункт 69 вище). Однак, за твердженням Уряду, заявник не повідомив про ці висновки ні СІЗО СБ, ні лікарню ВМД, не надіслав їм копії цих документів, і Уряду стало відомо про ці висновки лише після того, як вони були передані йому Судом, після чого Офіс Урядового уповноваженого направив їх до лікарні ВМД. Згідно з недатованою інформацією, наданою лікарнею ВМД та згодом поданою Урядом до Суду 26 жовтня 2021 року, діагнози у висновку нейрохірурга від 2 вересня 2021 року не підтвердилися, за винятком діабетичної полінейропатії, яка дійсно була виявлена під час госпіталізації заявника до лікарні ВМД, і проведення аналізів, рекомендованих невропатологом, не було необхідним або доцільним. Що стосується діагнозів, поставлених лікарем швидкої допомоги 17 вересня 2021 року (зокрема, транзиторної ішемічної атаки), то вони також не підтвердилися, оскільки такі діагнози не могли бути адекватно поставлені лікарем швидкої допомоги без проведення комплексного медичного обстеження. Більше того, заявника оглядали лікарі СІЗО СБ та лікарі ВМД одразу після кожного з дванадцяти судових засідань, проведених до цього моменту (11 жовтня 2021 року), включно із засіданням 17 вересня 2021 року.
За словами заявника, 15 жовтня 2021 року стан його здоров'я різко погіршився, і його знову перевели із СІЗО до лікарні ВМД. За твердженням Уряду, він був переведений до лікарні ВМД відповідно до рішення лікарні ВМД про скликання комісії з шести лікарів з лікарні ВМД та інших лікарень для ще одного комплексного обстеження заявника після подій, описаних у пункті 70 вище. Перед фізичним оглядом лікарями 16 жовтня 2021 року заявник пройшов низку обстежень, зокрема аналізи крові та сечі, ЕКГ, МРТ, електроенцефалографію, доплерографію тощо. З медичного висновку цієї комісії випливає, що вони підтвердили лише діагнози, встановлені раніше в лікарні ВМД, і рекомендували певні корективи до призначень заявника. 17 жовтня 2021 року заявника було переведено назад до СІЗО СБ.
Здається, що протягом участі заявника у наступних слуханнях бригада швидкої допомоги Головного медичного управління СБ забезпечувала надання йому будь-якої медичної допомоги, якої він потребував. За словами заявника, під час слухання 25 жовтня 2021 року він знову знепритомнів. Його поклали на ноші та каретою швидкої допомоги відвезли назад до слідчого ізолятора СБ.
Третє рішення про забезпечувальні заходи та рішення про скасування застосування правила 39 Регламенту Суду
17 листопада 2021 року Голова секції, до якої було передано справу, розглянув питання про те, чи слід продовжувати застосування правила 39 Регламенту Суду з огляду на інформацію, надану сторонами до цього моменту, і вирішив, що правило 39 буде продовжувати застосовуватися до подальших повідомлень, зі зміненими тимчасовими заходами. Зокрема, Уряду було запропоновано забезпечити надання заявнику належного медичного лікування під час тримання під вартою, як амбулаторного, так і стаціонарного, на розсуд кваліфікованих лікарів. Уряд також просили періодично інформувати Суд, починаючи з початкового строку 19 січня 2022 року, а потім кожні три місяці після цього, про стан здоров'я заявника та надане йому медичне лікування, якщо заявник залишатиметься під вартою.
Уряд не надав жодної інформації, запитуваної відповідно до вищезазначеного рішення, до першого кінцевого строку - 19 січня 2022 року. Після нагадування Суду про те, що невиконання Договірною державою заходу, передбаченого правилом 39, може мати наслідком констатацію порушення статті 34 Конвенції, 21 лютого 2022 року Уряд подав свою першу періодичну доповідь.
У доповіді зазначалося, що, починаючи з 19 листопада 2021 року, стан здоров'я заявника перебував під наглядом медичного персоналу лікарні ВМД та СІЗО СБ і що за необхідності йому надавалася відповідна медична допомога. Хоча заявник перебував під постійним медичним наглядом, він не завжди регулярно приймав призначені ліки та не дотримувався інших рекомендацій, зокрема щодо регулярних фізичних вправ, а також продовжував курити. У січні 2022 року йому було надано стоматологічне лікування, а в лютому 2022 року він здав аналіз крові. У цей період, хоча загальний стан заявника був переважно стабільним і від нього не надходило жодних скарг, під час двох судових засідань у січні 2022 року він відчував емоційне напруження та підвищений кров'яний тиск. Йому було запропоновано заспокійливі та гіпотензивні ліки, від яких він відмовився, і він наполягав на продовженні участі у судових засіданнях.
За словами заявника, з 19 листопада 2021 року йому було «фактично заборонено» відвідувати будь-яких лікарів, а його прохання про огляд трьома приватними лікарями за його власним вибором були відхилені.
Уряд подав наступну періодичну доповідь 4 травня 2022 року (після другого граничного строку 19 квітня 2022 року, визначеного Судом, та після ще одного нагадування). Відповідно до доповіді, стан здоров'я заявника був загалом стабільним і в цілому задовільним. Були деякі епізоди підвищеного емоційного напруження та підвищеного артеріального тиску, які повернулися до норми після того, як заявнику було призначено відповідні ліки. Тим часом, 3 травня 2022 року заявник написав Суду, коротко і без будь-яких подальших фактичних деталей, про те, що органи влади «наполегливо відмовляли» йому в доступі до лікарів протягом «останніх восьми місяців» і що він не отримав жодної медичної допомоги.
Уряд подав наступні три періодичні доповіді 25 липня 2022 року (після кінцевого строку 19 липня 2022 року), до кінцевого строку 19 жовтня 2022 року та 23 січня 2023 року (після кінцевого строку 19 січня 2022 року), надавши наступну інформацію.
Після засудження у квітні 2022 року заявника було переведено до Установи виконання покарань № 9 Міністерства юстиції і з того часу його здоров'я перебувало під наглядом Медичного департаменту Міністерства юстиції. Йому була надана наступна медична допомога та догляд:
- 5 та 6 травня 2022 року він був оглянутий начальником відділу Медичного департаменту Міністерства юстиції та пройшов низку обстежень, у тому числі аналіз крові.
- З 10 травня 2022 року його помістили до медико-санітарної частини установи виконання покарань, де він перебував протягом невизначеного періоду часу, для спостереження за його хронічними захворюваннями.
- 4 червня 2022 року він був оглянутий кардіологом і пройшов низку обстежень. Суттєвих змін порівняно з попередніми обстеженнями в медичних закладах ДПтС не виявлено.
- 23 червня 2022 року на прохання адвокатів він був оглянутий приватним лікарем за власним вибором. За рекомендаціями лікаря було проведено низку лабораторних та інструментальних обстежень, а також різні аналізи крові. Ніяких серйозних патологічних змін не було виявлено. Пізніше було забезпечено ще кілька візитів того ж лікаря, зокрема два візити у вересні 2022 року та дев'ять візитів після 19 жовтня 2022 року.
- 7 липня 2022 року заявника оглянув офтальмолог.
- З огляду на те, що заявник повідомив про наявність у нього цукрового діабету, 16, 18 та 21 липня 2022 року його оглянув ендокринолог, який спостерігав за рівнем цукру в його крові у різні дні, а подальші аналізи рівня цукру в крові були проведені у приватній клініці. Його рецепт був скоригований, і йому було наказано дотримуватися суворої дієти. Також було встановлено, що у заявника не було діабету, і на цей час йому був поставлений діагноз «переддіабет, інсулінорезистентність». Періодичне щотижневе спостереження у ендокринолога тривало і після цього.
- 20 липня 2022 року заявника оглянув невропатолог, який рекомендував провести додаткові інструментальні обстеження.
- 28 липня 2022 року заявник пройшов кольорове допплерівське ультразвукове дослідження сонних артерій, електронейроміографію та МРТ головного та спинного мозку в Центральній клінічній лікарні. Серйозних патологічних змін не виявлено, а лікування було скориговано з раніше призначеного.
- 12 серпня та 15 вересня 2022 року заявник був оглянутий кардіологом та терапевтом відповідно. Були проведені нові кардіологічні дослідження, і жодних негативних змін не було виявлено.
- У листопаді 2002 року заявник був оглянутий терапевтом і невропатологом, а в грудні 2022 року і січні 2023 року - кардіологом Медичного департаменту Міністерства юстиції. Було проведено ще кілька відповідних аналізів та обстежень, і жодних суттєвих змін не було виявлено.
- У грудні 2022 року заявник пройшов дванадцять сеансів фізіотерапії від болю в шиї та спині, які мали позитивний ефект на певний період часу, проте пізніше біль повернувся.
- У січні 2023 року заявник пройшов низку інших обстежень, у тому числі аудіометрію, відеоністагмографію та, на його власне прохання, рентгенологічне обстеження правого плеча, яке не виявило жодної серйозної патології.
Упродовж вищезазначеного періоду заявник переважно скаржився на переймоподібні болі в голові, шиї та спині, періодичні падіння після втрати рівноваги, запаморочення при різких рухах, артеріальну гіпертензію та прискорене серцебиття. За результатами відповідних медичних обстежень його загальний стан здоров'я був оцінений як задовільний, і, за твердженням Уряду, адвокати заявника та члени його сім'ї були поінформовані про стан здоров'я заявника та отримали копії медичної документації. За твердженням заявника, медична допомога, надана медичним персоналом пенітенціарної установи протягом вищезазначеного періоду, не була повністю адекватною та достатньою, і поліпшення стану його здоров'я не відбулося, але «відповідні державні медичні органи намагалися надати належну медичну допомогу в межах своїх можливостей».
Після неодноразових клопотань Уряду про скасування заходів забезпечення заяви від 2 березня 2023 року про те, що він не заперечує проти цього, а також з огляду на інформацію, надану сторонами, 13 квітня 2023 року Голова секції, до якої було розподілено справу, вирішив скасувати заходи забезпечення, зазначені у правилі 39 Регламенту Суду.
Суть скарги:
Заявник скаржився на те, що його арешт та тримання під вартою не ґрунтувалися на достатніх підставах для підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення. Пункт 1 статті 5 Конвенції.
8 березня 2022 року заявник подав скаргу за статтею 18 Конвенції про те, що його права за статтею 5 Конвенції були обмежені з метою, відмінною від цілей, передбачених Конвенцією
Заявник скаржився на те, що Уряд не дотримався тимчасових заходів, зазначених Судом відповідно до правила 39, і таким чином порушив його право на індивідуальну заяву за статтею 34 Конвенції
Висновки ЄСПЛ:
І. Щодо порушення ст. 3 Конвенції
(а) Загальні принципи
93. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичних суспільств. Вона в абсолютній формі забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин та поведінки жертви (див., серед інших джерел, рішення у справі «Labita v. Italy», № 26772/95, § 199). Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімального рівня залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні або психічні наслідки, а в деяких випадках - стать, вік і стан здоров'я жертви (див., серед інших джерел, рішення у справі «Kudła v. Poland», № 30210/96, § 91 та «Muršić v. Croatia», № 7334/13, § 97, від 20 жовтня 2016 року). Хоча мета такого поводження є фактором, який слід брати до уваги, зокрема, чи мало воно на меті принизити або образити жертву, відсутність такої мети не обов'язково призводить до висновку про відсутність порушення статті 3 (див. рішення у справах «Peers v. Greece», № 28524/95, § 74, і «Stanev v. Bulgaria», № 36760/06, § 203, від 2012).
94. Держава повинна забезпечити, щоб особа трималася під вартою в умовах, сумісних з повагою до її людської гідності, щоб спосіб і метод виконання цього заходу не завдавали їй страждань або труднощів, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, притаманний ув'язненню, і щоб, з огляду на практичні вимоги ув'язнення, її здоров'я і благополуччя були належним чином забезпечені (див. рішення у справах «Kudła», згадане вище, § 94, «Muršić», згадане вище, § 99, і «Rooman v. Belgium», № 18052/11, § 143, від 31 січня 2019 року). Крім того, при оцінці умов тримання під вартою необхідно враховувати сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника (див. рішення у справі «Ramirez Sanchez v. France», №59450/00, § 119 та «Schmidt and Šmigol v. Estonia», № 3501/20 та 2 інші, § 122, від 28 листопада 2023 року).
95. У виняткових випадках, коли стан здоров'я затриманої особи абсолютно несумісний з її триманням під вартою, стаття 3 може вимагати звільнення цієї особи за певних умов. Однак статтю 3 не можна тлумачити як таку, що встановлює загальне зобов'язання звільняти затриманих за станом здоров'я. Вона скоріше накладає на державу зобов'язання захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених волі, зокрема, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. Медичне лікування, що надається в пенітенціарних установах, має бути належним, тобто на рівні, порівнянному з тим, який державні органи влади зобов'язалися надавати населенню в цілому. Однак це не означає, що кожному ув'язненому має бути гарантований такий самий рівень медичного обслуговування, який надається в найкращих медичних закладах за межами пенітенціарних установ. Відсутність належної медичної допомоги і, загалом, утримання в неналежних умовах хворої людини може в принципі становити поводження, що суперечить статті 3 (див. «Yunusova and Yunusov», згадане вище, § 138, з подальшими посиланнями).
(b) Застосування цих принципів у даній справі
96. Беручи до уваги конкретні обставини цієї справи та подання сторін, Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати стосовно двох різних періодів часу, а саме періоду між арештом заявника 13 серпня 2020 року та його першим переведенням до лікарні ВМД 2 липня 2021 року, а також періоду після 2 липня 2021 року.
(i) Період між 13 серпня 2020 року та 2 липня 2021 року
97. Суд зазначає, що матеріали справи свідчать - і це не заперечувалося сторонами - про те, що на момент затримання заявник страждав від кількох хронічних станів та захворювань, включаючи, серед іншого, множинні грижі та протрузії міжхребцевих дисків і компресії спинного мозку, різні захворювання серця та серцево-судинної системи, проблеми з товстим кишечником та діабет 2 типу, а також про те, що він приймав до двадцяти видів ліків на щоденній основі. Тому Суд зазначає, що, хоча ніщо не вказує на те, що ці стани були в принципі несумісні з триманням під вартою, вони вимагали належного медичного нагляду та догляду на регулярній, систематичній та всебічній основі, беручи до уваги різні захворювання, на які страждав заявник, та його відносно похилий вік.
98. У зв'язку з цим Суд повторює, що «адекватність» медичної допомоги залишається найбільш складним для визначення елементом. Сам факт того, що затриманого оглянув лікар і призначив певний вид лікування, не може автоматично призвести до висновку про те, що медична допомога була адекватною. Влада також повинна забезпечити, щоб діагноз і лікування були швидкими і точними, а нагляд, якщо цього вимагає характер захворювання, був регулярним і систематичним і включав комплексну терапевтичну стратегію, спрямовану на адекватне лікування проблем зі здоров'ям затриманої особи або запобігання їх погіршенню. Влада також повинна довести, що були створені необхідні умови для того, щоб призначене лікування дійсно виконувалося (див. рішення у справі «Blokhin v. Russia», №47152/06, § 137, від 23 березня 2016 року, та «Yunusova and Yunusov», згадане вище, § 142, обидва з подальшими посиланнями).
99. Суд також повторює, що не обов'язково доводити, що ненадання необхідної медичної допомоги призвело до невідкладного стану здоров'я або іншим чином спричинило сильний або тривалий біль, щоб встановити, що затриману особу було піддано поводженню, несумісному з гарантіями статті 3. Той факт, що затриманий потребував і просив про таку допомогу, але вона була йому недоступна, за певних обставин може бути достатнім для висновку, що таке поводження було таким, що принижує гідність, у розумінні цієї статті (див. рішення у справі «Sarban v. Moldova», №3456/05, §§ 86-87 і 90, від 4 жовтня 2005 року, і «Davtyan v. Armenia», № 29736/06, § 88, від 31 березня 2015 року).
100. Після арешту, у період з 14 серпня по 30 вересня 2020 року, заявника оглядали відносно регулярно, загалом близько двадцяти разів, зазвичай одним і тим же лікарем, який, як видається, був членом медичного персоналу СІЗО СБ. Хоча були проведені деякі обстеження, а саме ультразвукове дослідження, аналіз крові та ЕКГ, не зовсім зрозуміло, до яких висновків вони призвели. Більшість записів у медичній книжці, що відносяться до цього періоду, були короткими і стосувалися постійних скарг заявника. Схоже, що лікар пропонував, серед іншого, колоноскопію та візит до нейрохірурга, від яких заявник відмовився через свою «недовіру» до незнайомих лікарів. Однак з цих записів не зовсім зрозуміло, якими були причини, якими лікар мотивував ці рекомендації, і чому не було зроблено жодних подальших спроб виконати їх, незважаючи на відмову заявника. Видається, що протягом цього періоду скарги заявника розглядалися на симптоматичній основі, без проведення комплексних медичних обстежень з метою точного діагностування основних захворювань та застосування комплексної терапевтичної стратегії. Крім того, Суд зазначає, що медична книжка взагалі не містила жодних записів за період з 30 вересня 2020 року по 12 березня 2021 року, що дозволяє припустити, що з якихось причин регулярні відвідування заявника лікарем СІЗО могли раптово припинитися наприкінці вересня 2020 року.
101. Проте наявні матеріали свідчать про те, що 16, 19 та 28 жовтня 2020 року заявника оглядали три лікарі-спеціалісти. На підставі медичної документації заявника до його арешту та МРТ, проведеної 26 жовтня 2020 року, а також за результатами фізичних оглядів вони дійшли висновку, що заявник страждає на різні захворювання, та рекомендували провести низку подальших обстежень і спеціалізованих втручань, зокрема спільне комплексне обстеження в умовах стаціонару комісією спеціалістів з метою призначення більш адекватного лікування, колоноскопію, психотерапевтичне лікування та медикаментозне лікування грижі шийного відділу хребта, а також можливе хірургічне втручання для лікування грижі міжхребцевого диска. Жодна з цих рекомендацій не була оперативно виконана протягом наступних місяців, хоча, як видається, органи влади були поінформовані про діагнози та висновки спеціалістів, до яких зверталися пацієнтки.
102. 11 грудня 2020 року органи прокуратури задовольнили клопотання адвоката заявника про проведення обстеження медичною комісією, і 27 грудня 2020 року заявник пройшов низку медичних обстежень. Комісія з шести лікарів оглянула заявника лише 11 січня 2021 року, через місяць після рішення органів прокуратури. Проте, як видається, комісія бачила заявника лише коротко і, повторивши попередні діагнози, які ґрунтувалися на наявній медичній документації, дійшла висновку, що «може бути обраний адекватний курс лікування» і, за необхідності, будь-яке медичне лікування може бути надане за місцем досудового ув'язнення або в тюремній медичній установі, фактично не рекомендуючи та не призначаючи жодного конкретного лікування (що, втім, у будь-якому разі не було її компетенцією за даних обставин, з огляду на те, що обсяг її відповідей обмежувався конкретними запитаннями, поставленими органами прокуратури).
103. З огляду на вищезазначені затримки, у лютому та березні 2021 року заявник неодноразово звертався з проханням про обстеження у приватних лікарів за власний рахунок, але рішення за його клопотанням було відкладено органами прокуратури приблизно на шість тижнів, а потім 7 квітня 2021 року у задоволенні клопотання було відмовлено. Скарги заявника щодо цієї затримки були відхилені судами через відсутність юрисдикції розглядати скарги на такі рішення органів прокуратури.
104. За словами заявника, приблизно в цей час (з лютого 2021 року) його здоров'я почало значно погіршуватися, і, крім болю в шлунку та спині, труднощів при ходьбі та кишкової непрохідності, він постійно скаржився на запаморочення, а також на те, що часто втрачав рівновагу та падав. Суд зазначає, що причину раптових падінь було діагностовано як BPPV (доброякісне позиційне проксізмальне запаморочення – або ДППЗ, прим. авт.) лише через кілька місяців, після того, як Уряду-відповідачу було вказано на тимчасові заходи. Однак цей симптом міг свідчити про значно серйозніші проблеми зі здоров'ям, і він не був швидко і точно діагностований, незважаючи на неодноразові скарги заявника. Навпаки, з наявних документів вбачається, що приблизно в той час, коли стан заявника почав погіршуватися, жодних медичних обстежень або аналізів не проводилося протягом більш ніж двох з половиною місяців, між оглядом заявника медичною комісією 11 січня 2021 року та початком квітня 2021 року, коли були проведені нові аналізи крові. Медичні записи, що стосуються цього періоду, відсутні, за винятком двох дуже коротких і лише частково розбірливих записів у медичній книжці СІЗО про візит терапевта 12 березня 2021 року, очевидно, у зв'язку з вакцинацією проти Covid-19, та візит невролога 30 березня 2021 року. У цьому контексті Суд повторює, що саме органи влади зобов'язані забезпечити ведення вичерпних записів про стан здоров'я затриманої особи та її лікування під час тримання під вартою (див. згадане вище рішення у справі «Blokhin», § 137).
105. Більше того, після аналізів крові, проведених 2 та 3 квітня 2021 року, виявляється, що заявник не відвідував лікаря та не проходив жодних медичних обстежень протягом майже місяця, до кінця квітня 2021 року, після того, як 19 квітня 2021 року він вже подав до Суду заяву за Правилом 39 та після того, як Уряд був проінформований про це 21 квітня 2021 року. Зокрема, 28 квітня 2021 року відбулося кілька консультацій з лікарями-спеціалістами та медичних обстежень, було призначено лікування та знову рекомендовано колоноскопію.
106. Однак після цього жодних спеціалізованих обстежень або лікування не проводилося ще близько двох місяців, до 2 липня 2021 року, коли заявника було переведено до лікарні ВМД, незважаючи на те, що за цей час Суд зробив два розпорядження за правилом 39 Регламенту Суду (див. пункти 50, 56 та 60 вище). Що стосується аргументу Уряду про те, що затримка з переведенням заявника до лікарні ВМД відбулася з вини заявника, який сам відмовився від переведення (див. пункт 54 вище), який Суд також більш детально розгляне нижче в контексті скарги за статтею 34 Конвенції, то Суд вважає, що беручи до уваги твердження сторін та надані документи (див. пункти 53-55 вище), що між заявником та органами влади існувало або просте непорозуміння, або непорозуміння щодо того, чи був намір органів влади організувати амбулаторне чи стаціонарне обстеження заявника. Тим не менш, видається, що заявник лише наполягав на переведенні до лікарні ВМД на стаціонарній основі та протестував проти того, що, на його думку, було недотриманням органами влади тимчасових заходів. Суд не надає значного значення цьому інциденту, особливо беручи до уваги відсутність адекватної медичної допомоги протягом попередніх місяців і затримку з боку Уряду у виконанні тимчасових заходів, зазначених Судом. Тому Суд не може зробити висновок, що заявник фактично відмовився від належної медичної допомоги.
107. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що заявник не отримував належного медичного лікування у зв'язку зі своїми хворобами під час тримання під вартою у період з 13 серпня 2020 року по 2 липня 2021 року. Внаслідок відсутності належного медичного лікування він зазнавав тривалих моральних та фізичних страждань, що принижували його людську гідність. Ненадання владою необхідної йому медичної допомоги становить нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження у розумінні статті 3 Конвенції.
108. Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо періоду тримання заявника під вартою з 13 серпня 2020 року по 2 липня 2021 року.
(ii) Період після 2 липня 2021 року
109. Суд зазначає, що 2 липня 2021 року заявника було госпіталізовано на період близько трьох тижнів. Було проведено низку складних фізичних, лабораторних та інструментальних обстежень, і заявника оглянула низка кваліфікованих лікарів-спеціалістів. Йому було проведено колоноскопію, яка була рекомендована кількома місяцями раніше, після чого була виконана поліпектомія. Йому був поставлений діагноз ДППЗ, який виявився причиною його запаморочення і частих падінь, і було призначено відповідне лікування.
110. Після поновлення скарг заявника його знову перевели до лікарні ВМД більш ніж на два тижні, протягом яких були проведені додаткові спеціалізовані обстеження. Протягом цього часу йому давали кілька видів ліків у рамках консервативного курсу лікування.
111. Щодо того, що можна охарактеризувати як суперечливі медичні висновки, видані приватним неврологом 2 вересня 2021 року та лікарем швидкої допомоги 17 вересня 2021 року, які діагностували у заявника або ризик транзиторної ішемічної атаки, або фактичну транзиторну ішемічну атаку, а також інші захворювання, Суд зазначає, що ці діагнози були поставлені без проведення будь-яких спеціалізованих медичних тестів. Він також зазначає, що 15 та 16 жовтня 2021 року заявник пройшов кілька спеціалізованих медичних обстежень у лікарні ВМД, куди його було переведено втретє, після чого комісія лікарів, скликана з цією метою, не підтвердила діагнози ішемічного інфаркту та інших захворювань, які не були діагностовані до висновку приватного невролога від 2 вересня 2021 року (див. пункт 71 вище). Ці діагнози також не були підтверджені медичними обстеженнями заявника, проведеними пізніше. Що стосується рекомендації невролога перевести заявника до спеціалізованої (не тюремної) нейрохірургічної лікарні, Суд зазначає, що не було надано жодних доказів на підтвердження того, що медичні заклади, які були доступні заявнику у відповідний період, а саме лікарня ВМД, не мали медичного обладнання або кваліфікованого персоналу, які були б необхідні для проведення рекомендованих спеціалізованих обстежень та надання відповідного лікування.
112. Здається, що після двох випадків, коли заявник знепритомнів під час судових засідань у вересні 2021 року, на наступних засіданнях чергувала бригада швидкої допомоги, щоб забезпечити надання йому будь-якої медичної допомоги, якої він потребував.
113. Що стосується періоду після винесення Судом третього рішення за правилом 39 Регламенту Суду від 17 листопада 2021 року, Суд зазначає, що Уряд подав свою першу періодичну доповідь зі значним запізненням більш ніж на один місяць, тоді як більшість інших періодичних доповідей також були подані із запізненням. Тим не менш, з інформації, наданої Урядом, вбачається, що протягом цього періоду заявник перебував під регулярним медичним наглядом в амбулаторних умовах, пройшов низку медичних обстежень, йому було дозволено неодноразово обстежуватися у лікарів за його вибором, йому було призначено та проведено фізіотерапевтичне лікування та медикаментозне лікування, а також здійснювався нагляд за його прийомом ліків, оскільки було зазначено, що він сам не завжди регулярно приймав призначені йому ліки.
114. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що у період після 2 липня 2021 року заявник отримував як стаціонарне, так і амбулаторне медичне лікування, яке в цілому не може вважатися неадекватним. Навіть якщо припустити, що могли бути певні недоліки та могли бути певні періоди часу, протягом яких медичний нагляд міг бути нерегулярним (див., наприклад, подання заявника, підсумовані у пунктах 76-77 вище), наявні матеріали не свідчать про те, що медична допомога, надана заявнику після 2 липня 2021 року, була неналежною настільки, що завдала йому страждань, які досягають мінімального рівня жорстокості, що вимагається статтею 3 Конвенції.
115. Відповідно, не було порушення статті 3 Конвенції щодо періоду тримання заявника під вартою після 2 липня 2021 року.
ІІ. Щодо порушення за ст. 5 § 1
Оцінка Суду
119. Суд повторює, що відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, особа може бути затримана в рамках кримінального провадження лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за обґрунтованою підозрою у вчиненні правопорушення. «Обґрунтованість» підозри, на якій має ґрунтуватися арешт, є невід'ємною частиною гарантії, викладеної в підпункті “с” пункту 1 статті 5 Конвенції. Наявність обґрунтованої підозри передбачає наявність фактів або інформації, які б задовольнили об'єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити правопорушення. Однак те, що можна вважати обґрунтованою, залежить від усіх обставин (див. рішення у справі «Selahattin Demirtaş v. Turkey (no. 2)», № 14305/17, § 314, від 22 грудня 2020 року, з подальшими посиланнями).
120. Суд також постановив, що підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції не передбачає, що слідчі органи отримали достатні докази для висунення обвинувачення на момент арешту. Метою допиту під час затримання відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 є сприяння кримінальному розслідуванню шляхом підтвердження або спростування конкретної підозри, на підставі якої було здійснено арешт. Таким чином, факти, які викликають підозру, не обов'язково повинні бути того ж рівня, що й факти, необхідні для обґрунтування засудження або навіть пред'явлення обвинувачення, яке відбувається на наступному етапі кримінального розслідування (див. згадане вище рішення у справі «Selahattin Demirtaş», § 315, з подальшими посиланнями).
121. Як правило, проблеми з «обґрунтованістю підозри» виникають на рівні фактів. Питання полягає в тому, чи ґрунтувалися арешт і затримання на достатніх об'єктивних елементах для обґрунтування «обґрунтованої підозри» в тому, що факти, про які йде мова, дійсно мали місце. Окрім фактичної сторони, існування «обґрунтованої підозри» у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 вимагає, щоб факти, на які спираються, можна було обґрунтовано вважати такими, що підпадають під дію одного з розділів закону, що стосується злочинної поведінки. Таким чином, очевидно, що не може бути «обґрунтованої підозри», якщо дії або факти, які інкримінуються затриманій особі, не становили злочину на момент їх вчинення (там само, § 317, з подальшими посиланнями).
122. Суд повторює, що при оцінці «обґрунтованості» підозри він повинен мати можливість встановити, чи була забезпечена суть гарантії, передбаченої підпунктом «с» пункту 1 статті 5. Отже, уряд-відповідач повинен надати принаймні деякі факти або інформацію, здатні задовольнити Суд у тому, що заарештовану особу було обґрунтовано підозрювано у вчиненні інкримінованого їй злочину (там само, § 319).
123. Хоча обґрунтована підозра повинна існувати на момент арешту і початкового тримання під вартою, у випадках тривалого тримання під вартою також має бути доведено, що підозра зберігалася і залишалася «обґрунтованою» протягом усього часу тримання під вартою (там само, § 320).
124. У цій справі заявника спочатку підозрювали у зловживанні службовим становищем при обтяжуючих обставинах та використанні державних коштів не за цільовим призначенням, а пізніше йому було пред'явлено обвинувачення у відмиванні доходів, одержаних злочинним шляхом у великих розмірах, службовому підробленні та привласненні, розтраті або розтраті майна у великих розмірах. Не викликає заперечень той факт, що всі вищезазначені діяння кваліфікуються як кримінальні правопорушення відповідно до національного законодавства.
125. Видається, що первісна підозра щодо заявника ґрунтувалася на інформації, наданій Міністерством фінансів (наявній у матеріалах справи) про підозри у незаконному витрачанні та перевитраті державних коштів і порушенні фінансової звітності в посольстві Азербайджану в Сербії, підтвердженій показаннями свідків (див. пункти 9, 11 і 15 вище). У розумінні раніше наведеної судової практики такі докази об'єктивно пов'язували заявника з інкримінованими йому кримінальними правопорушеннями у вигляді зловживання службовим становищем та використання державних коштів не за цільовим призначенням і були достатніми для виникнення «обґрунтованої підозри» щодо нього. Відповідно, підозра, що виникла на підставі первинної інформації, отриманої органами влади, була обґрунтованою на момент його арешту та початкового тримання під вартою. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що відносно швидко, приблизно через місяць після того, як заявника було заарештовано та пред'явлено обвинувачення, слідство отримало додаткові докази, які підтверджували початкову підозру, а також давали підстави підозрювати його у вчиненні інших кримінальних правопорушень, у яких йому згодом було пред'явлено обвинувачення (див. п. 19 вище).
126. Суд вважає, що за обставин цієї справи наявні докази, викладені у поданнях обвинувачення до судів та у відповідних судових рішеннях, викликали б в об'єктивного спостерігача обґрунтовану підозру у вчиненні заявником зазначених кримінальних правопорушень, і що не було доведено, що докази не були достатніми для того, щоб ця підозра зберігалася протягом усього періоду досудового тримання заявника під вартою (див. рішення у справі «Farhad Aliyev v. Azerbaijan», № 37138/06, § 140-43, 9 листопада 2010 року; «Rafig Aliyev v. Azerbaijan», №45875/06, §§ 76-79, 6 грудня 2011 року; і «Zayidov v. Azerbaijan», № 11948/08, §§ 43-46, 20 лютого 2014 року).
127. З цих причин Суд вважає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
ІІІ. Щодо скарги за § 3 ст. 5 Конвенції
132. Суд посилається на загальні принципи, встановлені у своїй практиці та викладені у справі «Buzadji v. the Republic of Moldova», № 23755/07, § 84-91, 5 липня 2016 року), які однаковою мірою стосуються цієї справи.
133. Що стосується періоду, який має братися до уваги для цілей пункту 3 статті 5, то він розпочався 13 серпня 2020 року, коли заявника було заарештовано (див. пункт 10 вище), і закінчився 21 січня 2022 року, коли Бакинський суд з тяжких злочинів визнав його винним (див. пункт 29 вище). Таким чином, заявник перебував у досудовому ув'язненні загалом один рік, п'ять місяців і вісім днів.
134. Заявник постав перед суддею 14 серпня 2020 року, наступного дня після його арешту, і Сабаїльський районний суд постановив залишити заявника під вартою до 3 листопада 2020 року, встановивши, що існує ризик того, що він перешкоджатиме розслідуванню шляхом впливу на потенційних свідків, і що його звільнення «може викликати негативні емоції в суспільстві». Суд зазначає, однак, що суд першої інстанції не надав жодних причин, чому він вважав ці підстави релевантними у справі заявника. Тим не менш, Суд зазначає, що після апеляції заявника Бакинський апеляційний суд обмежив обґрунтування тримання заявника під вартою лише тією підставою, що існував ризик того, що заявник перешкоджатиме розслідуванню шляхом незаконного впливу на учасників провадження. У зв'язку з цим апеляційний суд у своєму рішенні послався, хоча й коротко, на твердження обвинувачення про те, що 13 серпня 2020 року, в день арешту заявника, неназваний співробітник посольства Азербайджану в Сербії, який мав тісні особисті стосунки із заявником, намагався приховати або іншим чином підробити деякі документальні докази за місцем офіційного проживання заявника (див. пункти 14 і 15 вище). Суд зазначає, що якщо цю аргументацію поєднати з аргументацією у подальшому рішенні Насиминського районного суду від 12 вересня 2020 року про відмову у звільненні заявника під заставу, яке було підтримано Бакинським апеляційним судом 22 вересня 2020 року (див. пункти 17-18 вище), то, незважаючи на те, що аргументація є дуже короткою, здається, що Бакинський апеляційний суд також міг вважати, що подання обвинувачення свідчить про те, що заявник, можливо, був особисто причетний до спроб фальсифікації доказів. Таким чином, суди, які приймали рішення щодо початкового періоду досудового тримання заявника під вартою (з 14 серпня до 3 листопада 2020 року), можуть вважатися такими, що надали, хоча й коротко, відповідні та достатні підстави для тримання заявника під вартою. Однак за обставин цієї справи Суд не вважає за необхідне виносити рішення з цього приводу, оскільки, навіть якщо припустити, що відповідні та достатні підстави були надані для цього початкового періоду тримання під вартою, у наступних рішеннях про продовження строку тримання заявника під вартою такі підстави були відсутні.
135. Зокрема, у своїй ухвалі про продовження строку тримання під вартою від 23 жовтня 2020 року Насімінський районний суд лише зазначив, що підстави для тримання заявника під вартою «не відпали», не надавши жодних підстав для такого висновку. З матеріалів справи Суду видається, що на той час органи прокуратури отримали більше документальних та інших доказів проти заявника в рамках кримінального провадження, які, очевидно, включали документи з Посольства в Сербії, і що ці докази стали основою для подальших обвинувачень, висунутих проти заявника 18 вересня 2020 року. Однак ухвала Насімінського районного суду від 23 жовтня 2020 року про продовження строку тримання під вартою не містила обґрунтованої переоцінки обставин, які були первісною підставою для висновку про те, що на початкових етапах розслідування існував ризик перешкоджання розслідуванню шляхом фальсифікації доказів, і не було наведено жодних додаткових або інших підстав для висновку про те, що підстави для тримання заявника під вартою «не перестали існувати». Аналогічно, після оскарження заявником постанови про продовження строку тримання під вартою Бакинський апеляційний суд не надав жодних підстав для висновку про те, що ризик перешкоджання розслідуванню все ще існує. Більше того, апеляційний суд також вперше визнав, що існує ризик того, що заявник може втекти, не надавши жодних підстав для такого висновку (див. пункт 22 вище). Аналогічним чином, у всіх наступних рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, які продовжували строк тримання заявника під вартою та відмовляли у призначенні домашнього арешту, також було встановлено, що ці дві підстави не відпали, без наведення жодного обґрунтування (див. пункти 23-24 та 26-28 вище).
136. Відповідно, Суд зазначає, що у своїх рішеннях про продовження строку тримання заявника під вартою національні суди використовували стандартний шаблон і обмежилися абстрактним та стереотипним повторенням низки підстав для тримання під вартою, не наводячи жодних обґрунтувань, чому вони вважали ці підстави застосовними до справи заявника. Вони не згадали жодних фактів, характерних для справи заявника, які мали відношення до цих підстав, і не підкріпили ці підстави відповідними та достатніми причинами. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 3 статті 5 у попередніх справах проти Азербайджану, де подібні недоліки були відзначені та детально проаналізовані (див., серед інших, згадане вище рішення у справі «Farhad Aliyev», § 191-94; рішення у справі «Muradverdiyev v. Azerbaijan», № 16966/06, § 87-91, 9 грудня 2010 року; «Avaz Zeynalov v. Azerbaijan», № 37816/12 і 25260/14, §§ 60-62, 22 квітня 2021 року).
137. З огляду на вищенаведені міркування Суд доходить висновку, що правове питання, порушене за пунктом 3 статті 5 Конвенції у цій справі, оскільки воно стосується продовження строку досудового тримання заявника під вартою, по суті повторює ці попередні справи, і він не вбачає жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку. Тому Суд вважає, що органи влади не навели «відповідних» та «достатніх» підстав для продовження досудового тримання заявника під вартою.
138. Відповідно, мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
139. Заявник скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що судовий перегляд його досудового тримання під вартою був неналежним.
140. Беручи до уваги факти справи, подання сторін та свої висновки, викладені вище (див. пункти 132-138 вище), Суд вважає, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті цієї скарги.
Щодо скарги за ст. 18 Конвенції, Суд вважає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. Щодо скарги за ст. 34 Конвенції
Загальні принципи
169. Суд повторює, що відповідно до статті 34 Конвенції Договірні держави зобов'язуються утримуватися від будь-яких дій або бездіяльності, які можуть перешкоджати ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви, яке послідовно підтверджується як наріжний камінь системи Конвенції. Невиконання державою-відповідачем тимчасового заходу тягне за собою порушення цього права (див. рішення у справі «Mamatkulov and Askarov v. Turkey», № 46827/99 та 46951/99, § 102-29). Такі заходи застосовуються Судом з метою забезпечення ефективності права на індивідуальну заяву та з метою запобігання неминучого заподіяння потенційної непоправної шкоди. З самої природи тимчасових заходів випливає, що рішення про те, чи слід їх вживати у конкретній справі, часто має бути прийняте в дуже короткі строки. Як наслідок, повні факти справи часто залишаються невизначеними до винесення Судом рішення по суті скарги, з якою пов'язаний цей захід. Саме для того, щоб зберегти можливість Суду винести таке рішення після ефективного розгляду скарги, і передбачені такі заходи. До того часу Суду може бути неминуче вказувати на тимчасові заходи на підставі фактів, які, незважаючи на те, що є prima facie підставою для таких заходів, згодом доповнюються або оскаржуються до такої міри, що ставлять під сумнів обґрунтованість цих заходів. З тих же причин, факти, що шкода, яку тимчасовий захід мав запобігти, згодом не настала, незважаючи на те, що держава не діяла у повній відповідності до тимчасового заходу, або що отримана згодом інформація свідчить про те, що ризик шкоди міг бути перебільшений, не мають значення для оцінки того, чи виконала держава свої зобов'язання за статтею 34 (див. рішення у справі «Paladi v. Moldova», № 39806/05, § 88-89 і 104, від 10 березня 2009 року).
170. Договірна держава не може підміняти своє власне рішення рішенням Суду при перевірці того, чи існував реальний ризик негайної та непоправної шкоди для заявника на момент призначення тимчасового заходу. Саме Суд повинен перевіряти дотримання тимчасового заходу, тоді як держава, яка вважає, що вона володіє матеріалами, здатними переконати Суд скасувати тимчасовий захід, повинна повідомити про це Суд (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Tanrıkulu v. Turkey», № 23763/94, § 131 та згадане вище рішення у справі «Paladi», § 90).
171. Значна затримка з боку органів влади у виконанні тимчасового заходу, яка призводить до того, що заявник наражається на ризик такого поводження, від якого цей захід був спрямований на його захист, становить недотримання державою своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції (див. рішення у справах «M.K. and Others v. Poland», № 40503/17 та 2 інших, § 237-38, …
Застосування цих принципів у цій справі
172. Суд має визначити, чи виконали органи влади держави-відповідача тимчасові заходи, зазначені Судом 7 травня, 22 червня та 17 листопада 2021 року.
173. Заходи забезпечення позову, зазначені 7 травня 2021 року, включали переведення заявника до тюремної медичної установи «у найкоротші строки» в якості стаціонарного пацієнта для проведення комплексного медичного обстеження, визначення необхідності будь-якого лікування, оцінки будь-якої потреби у невідкладних втручаннях та, за необхідності, проведення таких втручань. Уряд мав поінформувати Суд не пізніше 11 червня 2021 року про вжиті заходи та будь-яке надане лікування, а також подати план майбутнього стаціонарного та/або амбулаторного лікування.
174. Суд зазначає, що до 11 червня 2021 року заявника не було переведено до пенітенціарної медичної установи як стаціонарного хворого та не було проведено жодного комплексного медичного обстеження. Відповідно, тимчасові заходи, зазначені 7 травня 2021 року, не були дотримані.
175. Уряд стверджував, що це було пов'язано з поведінкою самого заявника, а саме його відмовою від переведення до лікарні ВМД. Тому Суд розгляне, чи існувала об'єктивна перешкода для виконання.
176. Насамперед Суд зазначає, що протягом перших п'яти днів після ухвалення рішення Суду від 7 травня 2021 року Уряд, як видається, не вжив жодних кроків для виконання зазначених заходів, а натомість 12 травня 2021 року Уряд направив до Суду листа, в якому рішуче заперечував необхідність заходів, зазначених Судом, та просив скасувати ці заходи, і це прохання було зрештою відхилено Судом. Відповідно, очевидно, що спочатку не було доведено, що існували будь-які об'єктивні перешкоди для дотримання заходів, і що на цьому етапі Уряд не виконував їх, оскільки не погоджувався з Судом, що існував реальний ризик негайної та непоправної шкоди для заявника, коли було вказано на необхідність вжиття тимчасових заходів. Крім того, також не було продемонстровано, що було вжито жодних заходів для дотримання зазначених заходів до моменту винесення Судом офіційного рішення про відхилення клопотання Уряду про скасування цих заходів. У зв'язку з цим Суд повторює, що Договірна держава не може підміняти своє власне рішення рішенням Суду при перевірці того, чи були підстави для вжиття тимчасових заходів (див. пункт 170 вище). Навпаки, вона повинна продемонструвати Суду, що тимчасовий захід було дотримано або, у виняткових випадках, що існувала об'єктивна перешкода, яка заважала його дотриманню, і що Уряд вжив усіх розумних заходів для усунення цієї перешкоди та інформування Суду про ситуацію.
177. Що стосується поведінки заявника - сторони не дійшли згоди щодо того, чи дійсно заявник відмовлявся від кроків, вжитих органами влади для виконання заходів, - Суд вважає, що не було доведено, що це було серйозною та об'єктивною перешкодою для виконання тимчасових заходів. У зв'язку з цим він, по-перше, посилається на свою оцінку цієї ситуації, викладену вище (див. пункт 106 вище), і зазначає, що на момент отримання листа заявника від 22 травня 2021 року минуло вже близько двох тижнів з моменту повідомлення Уряду про вжиття тимчасових заходів, а заявника все ще не було переведено до тюремної медичної установи. Як він уже встановив вище, Суд вважає, що заявник лише наполягав на тому, щоб його перевели до лікарні ВМД як стаціонарного хворого, відповідно до розпорядження Суду від 7 травня 2021 року, а не відмовлявся від медичної допомоги взагалі. По-друге, Суд зазначає, що Уряд не повідомив Суд про стверджувану відмову заявника (яка, за твердженням Уряду, мала місце 22 травня, а потім знову 24 травня 2021 року) і взагалі не прокоментував її до 11 червня 2021 року (див. пункт 54 вище). Фактично, саме сам заявник 26 травня 2021 року вперше повідомив Суд про своє листування з органами влади від 22 травня 2021 року, і його лист був перенаправлений Судом до Уряду, який, як зазначалося вище, не прокоментував його до 11 червня 2021 року - кінцевого строку, встановленого Судом для надання інформації про вжиті заходи. За таких обставин Суд вважає, що невиконання першого рішення про забезпечення заяви, яке Уряд мав забезпечити «у найкоротший строк», не могло бути пов'язане (або не тільки пов'язане) з поведінкою заявника і що Уряд своєчасно не повідомив Суд про будь-які можливі перешкоди.
178. З огляду на вищевикладене та після отримання додаткових роз'яснень від заявника, 22 червня 2021 року Суд прийняв подальше рішення про тимчасові заходи, по суті, повторивши попередню вказівку, але з тією різницею, що Уряду було запропоновано забезпечити «негайне переведення» заявника до тюремної медичної установи, а заявнику було запропоновано належним чином підкорятися крокам, що вживаються органами влади з метою виконання зазначених заходів. Після цього 2 липня 2021 року, через десять днів після другого рішення Суду від 22 червня 2021 року, заявника було переведено до лікарні ВМД, де йому було проведено медичні обстеження та втручання, описані вище.
179. Відповідно, Суд зазначає, що органи влади врешті-решт виконали вищезазначені тимчасові заходи, зазначені у другому рішенні Суду. Залишається визначити, чи виконав Уряд ці тимчасові заходи в розумні строки. У зв'язку з цим Суд зазначає, що заявника було переведено до лікарні ВМД із запізненням на десять днів. З огляду на попередні події, а саме, що заходи, зазначені 7 травня 2021 року, не були виконані, і що заходи, зазначені 22 червня 2021 року, були по суті тими самими, за винятком того, що вимагалося «негайне переведення» заявника, Суд одразу зазначає, що така затримка сама по собі видається дуже тривалою.
180. Тому Суд повинен перевірити, чи була така затримка в застосуванні запобіжного заходу виправдана будь-якими винятковими обставинами. Однак, знову ж таки, він зазначає, що Уряд не повідомив Суд про будь-які такі виняткові обставини або перешкоди.
181. 17 листопада 2021 року Суд вирішив продовжити застосування правила 39 Регламенту Суду зі зміненими тимчасовими заходами. Зокрема, Уряду було вказано забезпечити, щоб заявнику було надано будь-яке необхідне та адекватне медичне лікування під час тримання під вартою, як амбулаторне, так і стаціонарне, яке кваліфіковані лікарі вважатимуть за доцільне. Уряд також просили періодично інформувати Суд, починаючи з початкового строку 19 січня 2022 року та кожні три місяці після цього, про стан здоров'я заявника та надане йому медичне лікування, якщо він залишатиметься під вартою.
182. Уряд подав загалом п'ять періодичних доповідей, чотири з яких були подані із запізненням, а дві - з великим запізненням. Перша доповідь була подана із запізненням більше ніж на місяць (див. пункт 74 вище), а друга - більше ніж на два тижні (див. пункт 77 вище), в обох випадках після нагадувань Суду. Знову ж таки, Уряд не поінформував Суд про будь-які перешкоди, що спричинили ці затримки.
183. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що влада Азербайджану не виконала тимчасові заходи, зазначені 7 травня 2021 року, не продемонструвавши жодних об'єктивних перешкод, що заважали їх виконанню, і що мали місце надмірно тривалі затримки у виконанні тимчасових заходів, зазначених згодом 22 червня та 17 листопада 2021 року, які так само не були об'єктивно виправданими. Цього достатньо для висновку, що органи влади не виконали своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції. З огляду на цей висновок немає необхідності додатково розглядати доводи заявника про те, що Уряд також не надав у різний час повної інформації або планів майбутнього медичного лікування, як це було зазначено Судом.
184. Отже, Суд вважає, що держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції.
5) «RYASKA v. UKRAINE»
Заява №3339/23 – Рішення від 10.10.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-236203
#Стаття 6 § 1 Конвенції (цивільна)
#Невиконання рішення національного суду, винесеного на користь заявника, яким державний орган було зобов'язано виплатити компенсацію та виконати певні нематеріальні зобов'язання
#Справу вилучено зі списку справ за підпунктом «с» пункту 1 статті 37 Конвенції та передано до Комітету міністрів Ради Європи для розгляду в рамках загальних заходів виконання, викладених у пілотному рішенні у справі «Іванова».
Коротко суть справи:
За словами заявника, з 1984 р. по травень 2005 р. він працював бульдозеристом у Берегівському міжрайонному управлінні водного господарства («Управління водного господарства»), державній установі.
26 липня 2005 року центральна комісія медичних експертів клініки професійних захворювань Інституту медицини праці видала протокол № 31/1636, в якому заявнику було встановлено діагноз втрати слуху IV рівня, що було класифіковано як професійне захворювання. 1 серпня 2005 року ця клініка надіслала форму повідомлення за формою П-3 до Ужгородської обласної клінічної лікарні, а 2 березня 2006 року вона надіслала вищезазначений документ роботодавцю заявника, повідомивши його про діагноз заявника та зазначивши, що причиною професійного захворювання став шум. Відповідно до Порядку №1112 «Про розслідування та ведення обліку нещасних випадків і професійних захворювань», затверджених Кабінетом Міністрів України 24 серпня 2004 року, Управління водного господарства повинно було розпочати розслідування захворювання заявника протягом десяти днів після отримання повідомлення про професійне захворювання і за результатами розслідування видати довідку за формою П-4.
За словами заявника, 19 серпня 2005 року він написав директору Департаменту водного господарства листа з проханням створити комісію для розслідування причин його захворювання. Комісія з розслідування не була створена.
14 лютого 2006 року центральна комісія медичних експертів видала висновок № 7/306, яким підтвердила діагноз професійного захворювання заявника.
У березні 2006 року директор Департаменту водного господарства ініціював адміністративний судовий процес проти клініки професійних захворювань Інституту медицини праці, вимагаючи скасувати вищезгаданий висновок від 14 лютого 2006 року. 17 травня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін рішення апеляційного суду від 22 лютого 2007 року, яким позов директора було відхилено як необґрунтований.
Після скарг заявника 28 квітня 2007 року місцева прокуратура направила директору Департаменту водного господарства листа, в якому зобов'язала Департамент провести розслідування щодо причин виникнення у заявника цієї хвороби.
15 червня 2007 року директор Департаменту водного господарства видав наказ про створення комісії для розслідування причин захворювання заявника. 8 серпня 2007 року комісія зібралася на засідання, але не розпочала розгляду справи заявника. Відповідно до Порядку № 1112, комісія повинна була провести розслідування, беручи до уваги санітарно-гігієнічні вимоги до посади заявника. Однак, не було жодних чинних специфікацій, оскільки стара версія цих специфікацій, датована 29 березня 2005 року, втратила чинність.
У березні 2008 року заявник ініціював судовий розгляд, вимагаючи зобов'язати посадових осіб Управління водного господарства провести розслідування причин розвитку його професійного захворювання та видати йому акт за формою П-4, а також відшкодувати моральну шкоду, судові витрати та витрати.
20 січня 2009 року Берегівський районний суд Закарпатської області задовольнив позов заявника, визнавши протиправною бездіяльність посадових осіб управління водного господарства щодо проведення розслідування причин розвитку професійного захворювання та видачі довідки за формою П-4. Він зобов'язав Департамент водного господарства провести таке розслідування і видати заявнику Акт за формою П-4. Цей суд задовольнив позов заявника щодо відшкодування моральної шкоди, спричиненої невидачею роботодавцем Акта за формою П-4, присудивши йому 10 000 українських гривень (близько 985 євро (EUR) на відповідний час) відшкодування шкоди та 700,80 грн компенсації витрат на правову допомогу, а також судових витрат та витрат.
9 квітня 2009 року Апеляційний суд Закарпатської області залишив у силі рішення суду першої інстанції, але зменшив суму відшкодування моральної шкоди до 5 000 грн. (близько 491 євро на відповідний час). 12 жовтня 2009 року Верховний Суд залишив рішення судів нижчих інстанцій без змін.
29 вересня 2009 року державний виконавець направив листа головному лікарю місцевої санітарно-епідеміологічної служби з проханням розробити санітарно-гігієнічні вимоги до умов праці заявника.
11 липня 2010 року та 30 вересня 2010 року судовий виконавець наклав штраф на Управління водного господарства за невиконання рішення від 20 січня 2009 року.
10 січня 2011 року державний виконавець закрив виконавче провадження на підставі того, що виконання рішення було неможливим без участі особи, проти якої було винесено рішення. 21 жовтня та 21 грудня 2009 року боржник виплатив заявнику присуджену компенсацію та судові витрати у розмірі 4 500 грн та 1 200,80 грн відповідно.
Кримінальне провадження
30 грудня 2010 року державний виконавець звернувся до місцевої прокуратури із заявою про порушення кримінальної справи за фактом невиконання рішення суду від 20 січня 2009 року.
21 січня 2011 р., 19 серпня 2011 р., 24 січня 2012 р. та 21 вересня 2012 р. заступник прокурора відмовив у відкритті кримінального провадження. Ці постанови були скасовані рішеннями Берегівського районного суду Закарпатської області від 28 липня 2011 року, 10 січня 2012 року, 11 вересня 2012 року та 21 березня 2013 року відповідно.
18 квітня 2013 року поліція внесла відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом невиконання судового рішення від 20 січня 2009 року та порушила кримінальну справу за частиною 1 статті 382 Кримінального кодексу. У 2013 році слідчий допитав директора Департаменту водного господарства та інших членів слідчої комісії, які повторили, що неможливо було провести розслідування причин розвитку хвороби заявника, оскільки не було жодних чинних санітарно-гігієнічних вимог до умов його праці.
У період з жовтня 2013 року по березень 2020 року слідчий сім разів закривав кримінальне провадження. Ці рішення були скасовані як передчасні та незаконні прокуратурою або Берегівським районним судом Закарпатської області. Тим часом прокуратура давала вказівки слідчому про те, як діяти у справі. Деякі дії були виконані, зокрема, вилучення журналу вхідної кореспонденції управління водного господарства за 2005-2006 роки, а також допит заявника та директора управління водного господарства. Крім того, у 2017 році поліція отримала підтвердження від державної лікарні, Інституту медицини праці, про те, що заявник проходив там лікування у липні 2005 року.
14 березня 2020 року слідчий знову допитав директора Департаменту водного господарства, який повторив, що скликати засідання слідчої комісії було неможливо, оскільки в їхньому розпорядженні не було форми П-3 (форма повідомлення) та не було розроблено санітарно-гігієнічних вимог до посади заявника.
23 серпня 2023 року прокурор звернувся до відповідного суду з клопотанням про закриття кримінальної справи на підставі спливу строків давності та відсутності особи, яка вчинила злочин.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що рішення, винесене на його користь, не було виконано, що є порушенням статті 6 Конвенції. Він також скаржився на відсутність ефективного засобу юридичного захисту в національному законодавстві, що є порушенням статті 13 Конвенції.
Висновки ЄСПЛ:
34. Заявник підтримав свою скаргу.
35. Уряд стверджував, що ця заява підпадає під категорію подальших заяв типу «Бурмич», і просив Суд розглянути її відповідно до процедури, передбаченої в цьому рішенні - шляхом вилучення цієї справи зі списку справ і передачі її до Комітету міністрів для нагляду в рамках загальних заходів.
36. Суд повторює, що у відповідь на зростання його навантаження, спричинене серією справ, що випливають з однієї і тієї ж структурної або системної дисфункції, Суд розробив процедуру пілотного рішення (див. рішення у справі «Broniowski v. Poland», № 31443/96, § 190-191). Метою процедури пілотного рішення є сприяння найбільш ефективному вирішенню дисфункції, що впливає на захист прав, передбачених Конвенцією, в національному правопорядку (див. рішення у справі «Varga and Others v. Hungary», № 14097/12 та 5 інших, § 97, від 10 березня 2015 року). Ситуація, оскаржувана в «пілотній» справі, обов'язково виходить за рамки виключно інтересів окремого заявника і вимагає розгляду цієї справи також з точки зору загальних заходів…
37. У пілотній справі Юрія Миколайовича Іванова (згаданій вище, §§ 89-90) Суд зазначив, що проблеми, пов'язані з невиконанням рішень в Україні, були структурними, масштабними і складними, і що вони вимагали вжиття всеосяжних і комплексних заходів, можливо, законодавчого та адміністративного характеру, за участю різних національних органів влади. Суд зобов'язав державу-відповідача запровадити ефективний внутрішній засіб юридичного захисту або комбінацію таких засобів, здатних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримку у виконанні національних рішень (там само, п'яте резолютивне положення рішення).
38. У справі «Burmych and Others» (згадана вище, § 215) Суд розглянув подальші заяви, подібні до справи Іванова, і повторив, що питання невиконання рішень національних судів включає в себе масштабні та складні структурні проблеми через нездатність Уряду України вжити необхідних загальних заходів, призначених у справі Іванова. Суд застосував новий підхід у подальших заявах типу «Іванов» - він викреслив справи про невиконання рішень зі свого переліку справ і передав їх на розгляд Комітету міністрів Ради Європи (там само, четверте резолютивне положення рішення).
39. Справа «Сафонов і Сафонова проти України» (№ 24391/10, § 51, 18 червня 2020 року) стосувалася невиконання нематеріального зобов'язання в натурі. Щоправда, Суд, зважаючи на те, що справи, виключені у справі «Бурмич», стосувалися виключно грошових боргів, вирішив не продовжувати виключення справи «Safonov and Safonova», мотивуючи це тим, що вона не була пов'язана з вищезазначеними системними проблемами і потребувала продовження розгляду. Після справи Safonov and Safonova Суд розглянув кілька подібних справ окремо від справ типу «Бурмич». Наприклад, у справі «Kochkina and Kochkin v. Ukraine», № 46311/08 і 2973/10, § 48, 10 вересня 2020 року) Суд вирішив, що держава не виконала свого зобов'язання щодо сприяння у виконанні рішення від 24 грудня 2002 року, винесеного проти компанії К., яке зобов'язувало її реконструювати прибудову, що прилягає до квартири, яка належала заявниці у цій справі (ibid., § 10 і 47). Однак, хоча ці справи були розглянуті по суті, і Суд не вдався до їх вилучення та передачі на розгляд Комітету міністрів Ради Європи, як у справі Бурмич та відповідних подальших справах, слід зазначити, що Суд не виявив жодних проблем у національному законодавстві та практиці, які були б специфічними для невиконання немайнових цивільних зобов'язань в натурі та відрізнялися б від тих, що існували у справах Іванова та Бурмич. Тому, хоча кожна окрема справа має свої особливості, не можна стверджувати, що продовження розгляду Судом, починаючи зі справи Сафонова і Сафонової, українських справ про невиконання рішень за статтею 6 Конвенції надало подальші роз'яснення щодо комплексних заходів, які мають бути вжиті державою-відповідачем для вирішення системних проблем, виявлених у справах Іванова і Бурмич.
40. Ця заява стосується невиконання рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 січня 2009 року, винесеного проти державного органу - Управління водного господарства. Це судове рішення вимагало від відповідача сплатити компенсацію та виконати конкретні нематеріальні зобов'язання в натурі, які не були виконані. Уряд вважав, що ця справа підпадає під ту саму категорію справ, які розглядалися у справі «Бурмич», і що належним заходом для Суду було б викреслити цю справу зі списку справ і передати її на розгляд Комітету міністрів Ради Європи (див. пункт 35 вище).
41. На початку Суд зазначає, що у своєму рішенні у справі «Бурмич», хоча п'ять справ, що розглядалися в ньому індивідуально, стосувалися грошових компенсацій, він не робив різниці між невиконанням матеріальних і нематеріальних зобов'язань, і зазначає, що справи останнього типу були серед тих, що були викреслені зі списку справ у справі «Бурмич». Важливо, що Суд також зазначає, що з моменту винесення пілотного рішення у справі Іванова та рішення у справі Бурмич Комітет міністрів Ради Європи та Уряд України співпрацювали з метою вирішення проблеми невиконання або несвоєчасного виконання рішень національних судів, маючи на меті розробити та контролювати вжиття загальних заходів, які б покращили ситуацію з невиконанням або несвоєчасним виконанням усіх видів цивільних судових рішень. У цьому процесі структурні питання, які необхідно було вирішити, або принаймні деякі з них, розглядалися як такі, що стосуються невиконання всіх видів судових рішень, у тому числі тих, що стосуються немайнових зобов'язань в натурі (див. пункти 26 і 27 - 30 вище). Суд також повторює, що відповідно до системи міжнародного захисту основоположних прав і свобод, встановленої Конвенцією, нагляд за виконанням рішень Суду належить до компетенції Комітету міністрів Ради Європи, який, таким чином, має всі можливості для того, щоб домагатися вжиття таких загальних заходів, які б стосувалися суті всіх структурних проблем, що можуть бути причиною системної неспроможності Договірної сторони забезпечити реалізацію певного права, передбаченого Конвенцією.
42. Беручи до уваги все вищевикладене, щодо заяв проти України за статтею 6 Конвенції, яка стосується невиконання національних рішень у цивільних справах, винесених проти держави або органів, підконтрольних державі, Суд вважає, що продовження практики поділу таких заяв на дві окремі групи (ті, що стосуються немайнових зобов'язань в натурі, та ті, що стосуються грошових боргів) та подальший розгляд кожної окремої справи, яка підпадає під першу категорію, не слугуватиме жодній корисній меті. Завдання Суду, визначене статтею 19, «забезпечити дотримання зобов'язань, взятих на себе Високими Договірними Сторонами за Конвенцією та протоколами до неї», не обов'язково досягається найкращим чином шляхом повторення тих самих висновків у великій кількості справ.
43. Крім того, Суд зазначив, що іншою важливою метою процедури пілотного рішення є спонукання держави-відповідача до вирішення великої кількості індивідуальних справ, що випливають з однієї і тієї ж структурної проблеми на національному рівні, таким чином реалізуючи принцип субсидіарності, який лежить в основі системи Конвенції (ibid.). Під час нещодавнього Саміту глав держав та урядів, що відбувся у Рейк'явіку у 2023 році, було недвозначно висловлено зобов'язання держав-учасниць вирішити системні та структурні проблеми з правами людини, виявлені Судом, та забезпечити повне, ефективне та швидке виконання його остаточних рішень, беручи до уваги їх обов'язковий характер (див. Додаток IV до Рейк'явікської декларації). Завданням Суду є сприяння ефективному виправленню недоліків, виявлених у національній системі захисту прав людини, і його рішення слугують не лише для вирішення справ, що передаються на його розгляд. Звідси випливає, що після виявлення такого недоліку на національні органи влади покладається завдання, під наглядом Комітету міністрів, вжити - за необхідності, ретроспективно, заходів для виправлення ситуації відповідно до принципу субсидіарності, який лежить в основі системи Конвенції, щоб Суду не довелося повторювати свій висновок про порушення в низці схожих справ (див., mutatis mutandis, «Yüksel Yalçınkaya v. Türkiye», № 15669/20, § 417, 26 вересня 2023 року, з подальшими посиланнями).
44. Суд вже вирішував правові питання за статтею 6 Конвенції щодо невиконання рішень українських судів у пілотному рішенні у справі Іванова та у справах «Sylenok and Tekhnoservis-Plus v. Ukraine», № 20988/02, 9 грудня 2010 року, «Chuykina v. Ukraine», № 28924/04, 13 січня 2011 року), …. Наразі держава має розробити загальні заходи для усунення першопричин порушень в однотипних справах. Тому справи, пов'язані з невиконанням рішень національних судів, які підлягають розгляду за статтею 6 Конвенції, повинні розглядатися в рамках виконавчого провадження (див. згадану вище справу Бурмич, § 159, з наведеними в ній посиланнями). Вищезазначене не впливає на підхід Суду у справах, які порушують питання іншого характеру, ніж ті, що вже розглядалися, або у справах, в яких Суд, будучи експертом з правової характеристики скарг, вважає, що за конкретних обставин невиконання національного судового рішення має розглядатися відповідно до іншого положення Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Shvets v. Ukraine», № 22208/17, 23 липня 2019 року) та «M.R. and D.R. v. Ukraine», № 63551/13, 22 травня 2018 року), в яких порушуються питання за статтею 8 Конвенції, а також «Zhokh v. Ukraine», № 29319/13, 28 вересня 2023 року), в якій порушується питання за статтею 10 Конвенції).
45. Відповідно, Суд вважає, що цю справу слід розглядати відповідно до процедури, викладеної в пунктах 219-223 рішення у справі Бурмич, - її слід вилучити зі списку справ за підпунктом «с» пункту 1 статті 37 Конвенції та передати до Комітету міністрів Ради Європи для розгляду в рамках загальних заходів виконання, викладених у пілотному рішенні у справі Іванова.