1) «UDOVYCHENKO v. UKRAINE»

Заява № 46396/14 –  Рішення від 23.03.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/b5JeQjw

У цій справі, Суд вкотре наголосив на критеріях, за якими право на свободу вираження поглядів збалансоване з правом на повагу до приватного життя.

#Стаття 10 Конвенції – Свобода вираження поглядів

#Баланс між правом на свободу вираження поглядів та правом на повагу до особистого життя

#Констатовано порушення статті 10 Конвенції

Коротко суть справи: 2 грудня 2008 року заявниця стала свідком ДТП в центрі міста Рівне, в якій автомобіль Audi Q7 з київськими номерними знаками, спричинив тяжкі тілесні ушкодження молодій жінці-пішоходу.

4 грудня 2008 року під час відвідування потерпілого в лікарні заявниця прокоментувала обставини ДТП журналістам, які висвітлювали подію, які також були присутні в лікарні. У цьому коментарі, зробленому на прохання журналіста, заявниця зазначила наступне:

«Деякий час з машини ніхто не виходив, потім вийшло троє людей; на місці події залишилося двоє людей. Із дверей водія вийшов син Б.».

Пізніше декілька ЗМІ оприлюднили відео та письмові матеріали щодо ДТП, зокрема відеозапис коментаря заявниці та його дослівну розшифровку, а також свідчення інших очевидців, які стверджували, серед іншого, що водій був п’яний і що потерпілого збили на пішохідному переході. У супровідних репортажах журналісти припустили, що до ДТП причетний депутат місцевої ради М.Б., син колишнього депутата ВР, - Б.

У своїх публічних коментарях М.Б. визнав, що був присутній на місці події, але сказав, що прибув незабаром після аварії, щоб підтримати свого друга – водія автомобіля, який збив потерпілого. Він сказав, що заявниця, яка була його сусідкою, мабуть, помилилася щодо того, кого бачила.

У ході з’ясування обставин ДТП поліцейські встановили, що водієм автомобіля був місцевий підприємець на ім’я М. та порушили проти нього кримінальну справу. У червні 2009 року кримінальне провадження було припинено, оскільки було встановлено, що потерпілий переходив дорогу, але не користувався пішохідним переходом, через що М. не міг уникнути наїзду. Надані Суду докази свідчать про те, що заявницю було допитано як свідка під час слідства. За словами заявниці, вона надала поліції ті самі докази, що й у своєму коментарі журналістам 4 грудня 2008 року (див. пункт 6 вище). Протокол допиту не надано суду. Копія постанови про закриття кримінального провадження була надана Суду, і в ній жодним чином не згадуються та не посилаються на свідчення заявниці. Наявні матеріали також не свідчать про те, що М.Б. колись розглядався поліцією як підозрюваний у зв’язку з порушенням правил дорожнього руху та травмами, завданими потерпілому.

У листопаді 2009 року Б. та М. Б. подали цивільний позов проти заявниці, звинувачуючи її в тому, що вона надала неправдиву заяву ЗМІ про те, що «син Б. вийшов із дверей водія». За їх словами, у заяві заявниця стверджувала, що М. Б. був винним у скоєнні ДТП і ця заява була джерелом звинувачень проти М. Б. у ЗМІ. Позивачі стверджували, що таке обвинувачення завдало шкоди їх честі, гідності та професійній репутації, і вони вимагали спростування заяви заявниці про те, що син Б. вийшов із дверей водія, як неправдиву. Вони також вимагали відшкодування матеріальної та моральної шкоди, подвоївши свої вимоги, коли заявниця відмовилась від пропозиції про дружнє врегулювання. Спочатку позов також було подано проти ЗМІ, які поширили коментар заявника, але після мирової угоди, згідно з якою відповідні ЗМІ зобов’язалися вилучити свої матеріали з публічного простору, провадження проти них було припинено 23 липня 2010 року.

У своїх заявах до національного суду заявниця стверджувала, серед іншого, що її коментар був зроблений на прохання журналіста телеканалу «Рівне 1», який висвітлював цю аварію, і що він являв собою не що інше, як звіт про те, що вона бачила на власні очі. Вона була впевнена в тому, що бачила, і її твердження не могло потребувати підтвердження з її боку; відповідні державні органи повинні були перевірити та встановити всі обставини інциденту. Заявниця стверджувала, що вона надала ту саму інформацію, що й у своєму коментарі журналісту слідчим органам, коли її допитували як свідка у кримінальному провадженні щодо аварії, і що її жодного разу не звинувачували у даванні неправдивих свідчень.

Заявниця також стверджувала, що фраза про сина Б., який виходить із дверей водія, не була сформульована в образливих виразах і не містила оцінки поведінки позивачів чи звинувачення у вчиненні злочину; вона навіть не назвала ім'я сина Б. і хоча в Рівному було ще щонайменше сорок осіб з таким же прізвищем, ніхто з них не подав на неї позов. За словами заявниці, вона не може нести відповідальності за будь-яке тлумачення її слів позивачами чи засобами масової інформації або за контекст, у якому її слова були розміщені засобами масової інформації.

11 квітня 2011 року Рівненський міський суд (далі – Рівненський суд) задовольнив позов та зобов’язав заявника скасувати оспорювану заяву, склавши нову з таким формулюванням:

«Я, [заявниця], заявляю, що моя заява щодо причетності [М.Б.] – сина голови Рівненської облдержадміністрації, народного депутата V скликання [Б.] – до ДТП, яка місце 2 грудня 2008 року біля Свято-Покровського кафедрального собору м. Рівне, в якому [потерпілий] отримав тілесні ушкодження, не відповідає дійсності. Я не бачила, хто вийшов із дверей водія автомобіля, який потрапив у цю аварію».

Заявницю також зобов’язали виплатити кожному позивачу 50 000 українських гривень (грн – близько 4320 євро (євро) на той час) компенсації моральної шкоди та 3546,30 грн (близько 304 євро на той час) відшкодування матеріальної шкоди, а також її також зобов’язали сплатити судовий збір.

Рівненський суд, спираючись на висновок лінгвістичної експертизи, наданої позивачами, встановив, що заява заявниці в її інтерв’ю ЗМІ про те, що вона бачила сина Б., який виходив із дверей водія, є констатацією факту, який у нетекстовій формі свідчить, що водієм автомобіля, який потрапив у ДТП, був М.Б. Застосовуючи так  звану «презумпцію неправдивості», встановлену статтею 277 Цивільного кодексу, Рівненський суд просив заявницю довести правдивість її фактичних свідчень, зазначивши, що за результатами кримінального провадження не підтверджено, що М.Б. був водієм автомобіля. Крім того, встановивши, що ні заявниця, ні свідки, допитані під час судового провадження, не довели протилежного, суд дійшов висновку, що її заява, яка була широко поширена ЗМІ та використана як джерело для своїх звинувачень проти М.Б., була неправдивою та шкідливою до честі, гідності та репутації позивачів, зважаючи на те, що вони є відомими громадськими діячами. З наданих Суду документів неможливо встановити, ким були свідки, згадані у рішенні Рівненського суду, чи яка сторона провадження викликала їх для дачі показань.

У апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції заявниця підтримала свої попередні доводи та, крім того, стверджувала, що:

(i) її коментар стосувався питання суспільного інтересу;

(ii) той факт, що аварія мала місце і що М. Б. був присутній на місці події, не заперечувався позивачами;

(iii) постанова про закриття кримінального провадження не могла бути достатнім доказом неправдивості її слів, оскільки в ухвалі було викладено ряд інших аспектів обставин ДТП, які суперечили показанням потерпілого та свідка, допитаного судом першої інстанції, який стверджував, що потерпіла перебувала на пішохідному переході в момент, коли її збив автомобіль; крім того, хоча ці свідки не вказали суду, хто вийшов з автомобіля, кожен із них сказав, що особа, яка вийшла з дверей водія, пішла з місця події, а замість неї з’явилася інша особа, а саме особа, яка слідчим встановлено, що він був водієм;

(iv) суд першої інстанції не вивчив, чи діяла вона недобросовісно, чи існував причинно-наслідковий зв’язок між її коментарем і шкодою, яку ймовірно зазнали позивачі;

(v) застосоване до неї покарання було невиправданим.

Насамкінець заявник звернув увагу суду на те, що позивачі подали позов через рік після ДТП, а тим часом Б. було призначено головою Рівненської ОДА, а М.Б. обраний до місцевої ради, чим засвідчили, що їхня репутація не постраждала.

23 листопада 2011 року апеляційний суд Рівненської області (далі – апеляційний суд) залишив рішення суду першої інстанції по суті без змін, погодившись із наведеною ним мотивацією. Однак він змінив рішення, скасувавши його в частині зобов’язання опублікувати спростувальну заяву та відхиливши вимоги щодо компенсації матеріальної шкоди та судового збору як необґрунтовані та зменшивши суму відшкодування моральної шкоди до  500 грн (45 євро на той час) кожному позивачу.

Стосовно заяви про спростування, апеляційний суд зазначив, що заявниця не давала інтерв’ю ЗМІ, а лише дала коментар. Таким чином, суд визнав необхідним скасування спірної інформації шляхом посилання на резолютивну частину свого рішення у відповідній програмі на телеканалі «Рівне 1».

Спираючись на результати кримінального розслідування, апеляційний суд також зазначив, що було підтверджено, що коментар заявника не відповідав справжнім обставинам аварії. Питання про те, добросовісно чи недобросовісно діяла заявниця, надаючи коментар, апеляційний суд визнав таким, що не має значення для цілей статті 277 Цивільного кодексу.

 У своїй наступній касації заявниця повторила аргументи, наведені нею в судах нижчих інстанцій (див. пункти 11 і 16 вище).

18 грудня 2013 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВСЦКС) скасував рішення апеляційного суду як таке, що порушує норми процесуального права та норм матеріального права, і залишив без змін рішення суду першої інстанції. Він встановив, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи та обґрунтовано визначив розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, та формулювання постановленого відводу.

ВСЦКС зазначив, що докази та обставини, на які посилається заявниця, вже були досліджені судами нижчих інстанцій і що аргументи, наведені в її касаційній скарзі, не свідчать про те, що висновки суду першої інстанції були явно неправильними.

Зобов’язання скласти відзив було виконано заявником у лютому 2013 року. Що стосується відшкодування збитків, то виконавче провадження тривало з липня 2012 року до січня 2018 року. Протягом цього періоду судові виконавці арештували майно заявника та наклали арешт на її банк рахунки, і 20% її зарплати щомісяця утримувалося для стягнення боргу згідно з рішенням суду. Також їй заборонили виїзд з України до повної виплати компенсації. У 2017 році заявник безуспішно вимагав скасування заборони на виїзд.

Суть скарги:  Посилаючись на статті 6 і 10 Конвенції, заявниця скаржилася, що цивільне провадження проти неї та наступні санкції порушили її право на свободу вираження поглядів. Суд, ураховуючи свої повноваження на визначення того, яка характеристика має бути надана обставинам справи, вважає, що скаргу заявника слід розглядати лише з точки зору статті 10 Конвенції.

Заявниця стверджувала, що в оскаржуваній заяві вона просто повідомила, на прохання журналіста, те, що вона бачила на місці події як очевидець, і що ця заява не була спрямована на заплямування репутації позивачів.

Окремі висновки ЄСПЛ:

(а) Чи було втручання

33. Сторони погоджуються з тим, що цивільне провадження та наступні санкції проти заявника становили втручання у право заявника на свободу вираження поглядів. Суд не бачить підстав робити інший висновок.

34. Втручання не буде виправданим згідно зі статтею 10 Конвенції, якщо воно не «передбачено законом», не переслідує одну чи більше законних цілей, викладених у пункті 2 цієї статті, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення ця мета чи ці цілі.

(b) Чи було втручання законним і чи переслідувало законну мету

35. Суд готовий визнати, що втручання мало правову основу в національному законодавстві, зокрема в статтях 277 і 280 Цивільного кодексу. Аргумент заявниці щодо неналежного застосування презумпції неправдивості до заяви, зробленої нею як очевидця, скоріше спрямований на питання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», питання, яке Суд розгляне нижче.

36. Крім того, Суд визнає, що втручання переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції, а саме доброго імені Б. та М.Б.

(c) Чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві»

(і) Загальні принципи

37. Суд повторює, що свобода вираження поглядів становить одну з основних основ демократичного суспільства. Згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції, вона застосовується не лише до «інформації» чи «ідей», які сприймаються прихильно або вважаються необразливими чи такими, що викликають байдужість, а й до тих, які ображають, шокують або турбують державу чи будь-яку частина населення. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широкого кругозору, без яких не існує «демократичного суспільства» (див., серед багатьох інших джерел, «Bédat v. Switzerland», №56925/08, § 48).

38. Завдання Суду, здійснюючи свою наглядову юрисдикцію, полягає не в тому, щоб замінювати компетентні національні органи, а радше переглядати відповідно до статті 10 рішення, які вони ухвалили відповідно до своїх повноважень. Це не означає, що нагляд обмежується встановленням того, чи держава-відповідач застосувала свої дискреційні повноваження розумно, ретельно та сумлінно; що Суд має зробити, це розглянути оскаржене втручання у світлі справи в цілому та визначити, чи було воно «пропорційним законній меті, що переслідувалася», і чи є причини, наведені національною владою для його визнання,  «відповідним і достатнім». Роблячи це, Суд повинен переконатися, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідають принципам, втіленим у статті 10, і, крім того, що вони здійснили прийнятну оцінку відповідних фактів.

39. Розглядаючи необхідність такого обмеження в демократичному суспільстві в інтересах «захисту репутації або прав інших осіб», Суд може бути зобов’язаний перевірити, чи національні органи влади досягли справедливого балансу, захищаючи дві цінності, гарантовані Конвенцією, які можуть суперечити одна одній у певних випадках, а саме, з одного боку, свобода вираження поглядів, захищена статтею 10, і, з іншого боку, право на повагу до приватного життя, закріплене у статті 8 (див. багато інших джерел, «Bédat», згадане вище, § 74). Для того, щоб стаття 8 Конвенції вступила в дію, посягання на репутацію особи має досягти певного рівня серйозності, а його спосіб повинен завдавати шкоди особистому здійсненню права на повагу до приватного життя (див. «A. v. Norway», №28070/06, § 64; «Axel Springer AG v. Germany», №39954/08, § 83).

40. У своїй прецедентній практиці Суд визначив низку відповідних критеріїв, за якими право на свободу вираження поглядів збалансоване з правом на повагу до приватного життя, включаючи те, чи сприяли оскаржувані заяви дискусії щодо питання, що становить суспільний інтерес; чи добросовісно діяла особа, яка зробила заяви; ступінь слави чи відомості особи, на яку поширюється дія, та предмет публікації; контекст, у якому були зроблені спірні заяви; зміст, форма та наслідки публікації; попередня поведінка відповідної особи; спосіб отримання інформації та її правдивість; а також характер і суворість накладеного покарання (див., серед багатьох інших джерел, «Axel Springer AG», цитоване вище, §§ 89-95, і «Von Hannover v. Germany (no. 2)», № 40660/08 і 60641/08, §§ 108-113) .

41.  Далі Суд повторює, що для того, щоб втручання в право на свободу вираження поглядів було пропорційним законній меті захисту репутації інших осіб, необхідним елементом є наявність об’єктивного зв’язку між оскаржуваною заявою та особою, яка подає позов про наклеп. Простих особистих припущень чи суб’єктивного сприйняття публікації як наклепницької недостатньо для встановлення того, що публікація безпосередньо торкнулася відповідної особи. В обставинах конкретної справи має бути щось, що змусить пересічного читача відчути, що заява стосується безпосередньо окремого позивача, або що він або вона були об’єктом критики (див., серед інших джерел, «Kunitsyna v. Russia», №9406/05, § 42-43).

(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі

42. Суд зауважує, що коментар заявниці стосувався дорожньо-транспортної пригоди, у якій молода жінка отримала серйозні травми від автомобіля Audi Q7. Цей інцидент викликав інтерес на місцевому рівні, що було підтверджено, серед іншого, присутністю кількох репортерів у лікарні, куди була доставлена жертва аварії (див. пункт 6 вище). Таким чином, Суд вважає, що коментар заявниці стосувався питання суспільного інтересу, і зазначає, що національні суди не розглядали це питання.

43. Суд також зазначає, що заява заявниці про те, що син Б. вийшов із дверей водія, свідчить про те, що син Б. був серед учасників цієї аварії. Незважаючи на те, що заявниця не назвала імена, факти справи свідчать про те, що журналісти легко впізнали позивачів у цивільному провадженні. Насправді заявниця не стверджувала в національних судах або в Суді, що її коментар стосувався будь-яких інших осіб, окрім тих, які назвали ЗМІ. Таким чином, Суд готовий визнати наявність об’єктивного зв’язку між заявою заявниці та М. Б. Він також визнає, що інформація, яку вона надала, потенційно могла вплинути на репутацію М. Б. та Б., особливо з огляду на їхній статус обраних державних службовців (див. пункт 7 вище).

44. Що стосується характеристики коментаря заявника, національні суди визнали, що це було фактичне твердження. На цій підставі вони вимагали, щоб заявниця продемонструвала правдивість своїх тверджень, як зазначено у статті 277 Цивільного кодексу, яка закріпила так звану «презумпцію неправдивості» (див. пункт 25 вище). Суд постановив, що презумпція хибності тверджень фактів, яка вимагає від автора продемонструвати правдивість, не обов’язково суперечить Конвенції за умови, що відповідачу надається реальна можливість довести, що твердження було правдивим (див. «Kasabova v. Bulgaria», №22385/03, § 58-62; «Staniszewski v. Poland», №20422/15, § 45; «Azadliq and Zayidov v. Azerbaijan», №20755/08, § 35). У той же час Суд також зазначив у таких справах, що від заявника, який явно брав участь у публічних обговореннях щодо важливого питання, не слід вимагати виконання більш вимогливих стандартів, ніж стандарт належної обачності, оскільки за таких обставин обов’язок доведення фактичних тверджень може позбавити заявника захисту, наданого статтею 10 (див. «Makraduli v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», №64659/11 і 24133/13, § 75; «Staniszewski», цитоване вище, § 45; «Wojczuk v. Poland», №52969/13, § 74; і «Azadliq and Zayidov», цитоване вище, § 35).

45. У цій справі Суд погоджується з національними судами, що фразу про те, що син Б. виходить із дверей водія, можна розглядати як констатацію факту. Однак він зазначає, що фактичне твердження було зроблене заявницею як очевидцем і являло собою не що інше, як пряму розповідь про одну з фактичних обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала і яка привернула широку увагу ЗМІ, принаймні на місцевому рівні. Це була декларація особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. Цей елемент відрізняє цю справу від інших справ щодо свободи вираження поглядів, які розглядав Суд, у яких фактичні заяви заявників, переважно журналістів, не обмежувалися тим, що вони безпосередньо бачили. Суд вважає, що за таких конкретних обставин, як у цій справі, відповідно до принципів, які лежать в основі його прецедентного права за статтею 10 Конвенції, від заявниці не можна було очікувати доказів того, що вона вважала, що справді відбулося, оскільки бачила це власними очима. Не було зазначено, що заявниця не виявила належної обачності, подаючи заяву про факти. У цьому контексті, беручи до уваги критерії, розроблені в прецедентній практиці Суду (див. пункт 40 вище), додатково має бути перевірено, чи діяла заявниця добросовісно чи недобросовісно, надаючи свій коментар.

46. Суд зазначає, що ані позивачі, ані національні суди ніколи не припускали, що заявниця діяла із прямим наміром завдати шкоди репутації М. Б. і Б. шляхом навмисного використання неправдивої інформації. Насправді національні суди ніколи не намагалися дослідити мотив коментаря заявниці, але визнали цей елемент недоречним (див. пункт 20 вище). Вони також не оцінили контекст, у якому була зроблена заява.

47. Суд також зазначає, що коментар було зроблено на прохання журналіста, який висвітлював дорожньо-транспортну пригоду, незабаром після того, як сталася аварія, і задовго до завершення кримінального розслідування. Заявниця не використовувала жодних образливих чи образливих зауважень щодо позивачів і не зайняла жодної позиції щодо вини будь-кого з причетних осіб, а просто переповіла послідовність подій, свідком яких вона була на дорозі.

48. Крім того, ні національні суди під час провадження, ні Уряд не заперечували, що заявник дав ті самі свідчення поліції, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за надання неправдивих свідчень. Суд зазначає, що немає жодних ознак того, що національні органи влади порушили або коли-небудь розглядали порушення кримінальної справи чи провадження проти заявниці через нібито неправдиві свідчення, хоча надання неправдивих свідчень є кримінально караним відповідно до національного законодавства.  Так само, Уряд не стверджував, що, надавши свій коментар, заявниця порушила таємницю розслідування чи іншим чином розкрила будь-яку конфіденційну інформацію щодо будь-якого поточного кримінального провадження (див. та порівняйте «Brisc v. Romania», № 26238/10, § 109-115). Насправді, з доводів Уряду не випливає, що М. Б. у будь-який час підозрювався чи звинувачувався в тому, що спричинив спірну аварію, і що, таким чином, існували два конкуруючих інтереси, пов’язані з двома правами, які користувалися рівним захистом відповідно до статті 10 та статті 6 § 1 Конвенції відповідно.

49. На підставі наданих йому матеріалів Суд не має жодних підстав ставити під сумнів твердження заявниці про те, що, даючи свій коментар ЗМІ, вона була переконана в правдивості свого твердження і, отже, діяла добросовісно та вірячи що розкриття обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, є суспільним інтересом. У цьому відношенні Суд також може погодитися з тим, що її коментар слід розглядати як констатацію факту щодо питання, що викликає суспільне занепокоєння, а не безпідставну атаку на репутацію позивачів. Той факт, що офіційне розслідування не підтвердило, що М. Б. був водієм автомобіля, не впливає на цей висновок за відсутності будь-яких ознак недобросовісності з боку заявника.

50. Суд вважає, що дозвіл свідкам подій, які могли бути пов’язані з кримінальними правопорушеннями, публічно, добросовісно розповідати про те, що вони безпосередньо спостерігали і належним чином повідомили владі, якщо вони не зобов’язані дотримуватися таємниці розслідування, є аспектом захист свободи вираження поглядів і, за певних обставин, може відповідати суспільним інтересам.

51. У світлі наданих йому матеріалів Суд вважає, що за відсутності будь-яких тверджень про недобросовісність з боку заявниці, вимагати від неї довести правдивість її твердження щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, є складною у виконанні вимогою, якщо не неможливою. Оскільки національні суди обмежили свій аналіз питанням, чи довів заявник, що син Б. вийшов із водійського місця після аварії, наведені ними причини не можна вважати відповідними та достатніми для виправдання втручання, про яке йдеться.

52. Суд також не може не звернути увагу на невідповідність і тяжкість наслідків, яких зазнав заявник. Він вважає недоречним те, що їй було наказано опублікувати спростування в умовах, які вимагали від неї заявити, по суті, що вона не бачила того, що, як вона вважала, бачила. Крім того, сума, яку заявницю було зобов’язано виплатити позивачам як відшкодування збитків, була дуже значною порівняно з її зарплатою (див. пункт 31 вище). Докази надані заявницею показують, що вона намагалася сплатити цю суму більше п'яти років , і протягом цих років їй було заборонено виїжджати за кордон, доки вона не виплатить її повністю. Обставини справи не вбачають підстав для накладення на заявника таких наслідків.

53. Підсумовуючи, Суд приходить до висновку, що реакція національних органів влади на заяву заявниці щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, була непропорційною до переслідуваної законної мети, а отже, не була необхідною в демократичному суспільстві у розумінні статті 10 § 2 Конвенції.

54. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

2) «ROGALSKI v. POLAND»

Заява № 5420/1 –  Рішення від 23.03.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/u5JeY8I

У цій справі, ЄСПЛ розглянув у світлі статті 10 (Свобода вираження поглядів) дії адвоката, що подав заяву про вчинення злочину від імені клієнта, а згодом був притягнутий до дисциплінарної відповідальності за це, оскільки дисциплінарний орган зробив висновок, що повідомлення про злочин не містило фактичної основи.

#Стаття 10 Конвенції – Свобода вираження поглядів

#Необґрунтоване дисциплінарне стягнення адвоката за неетичну поведінку за повідомлення про вчинення кримінального правопорушення прокурором без належної фактичної основи, поміркованості, пропорційності та обережності

#Констатовано порушення статті 10 Конвенції

Коротко суть справи: 20 січня 2011 року заявник, який є адвокатом, подав від імені свого клієнта, компанії офіційне повідомлення про злочин, яке містило таку заяву:

«... наявні дані, які достатньо обґрунтовують підозру у вчиненні [прокурором М.П.] [ПІБ прокурора та його посади], злочину у вигляді отримання хабара від невідомих осіб, які, ймовірно, були працівниками [названої компанії], тобто злочин, передбачений частиною 1 статті 228 Кримінального кодексу».

У документі заявник пояснив, що правопорушення, про яке йдеться, було скоєно у зв’язку з розслідуванням звинувачень у підробці контрактів на шкоду його клієнту яка тривала на той час. Зокрема, заявник стверджував, що клопотання про надання доказів, які він подав у ході вищезазначеного розслідування, не були розглянуті негайно, що мали місце інші недоліки, і в цілому, що відповідне розслідування було «передчасним і невиправданим» і припинено у зв’язку з відсутністю доказів, що обґрунтовують підозру у вчиненні злочину, а експертиза прокурором не була проведена. Заявник вважав, що єдиним поясненням такого «нераціонального рішення» припинити розслідування було те, що М. П., який був прокурором, відповідальним за відповідне розслідування, був підкуплений. У повідомленні не було вказано жодної інформації щодо осіб, які нібито пропонували хабар прокурору, окрім назви компанії, де вони нібито працювали.

28 січня 2011 р. прокуратура Варшави  Центр відмовилася розпочати розслідування за вищевказаними звинуваченнями. В обґрунтуванні постанови прокурор зазначив, що заявник не надав жодного доказу та не вказав жодних фактичних обставин, які б підтверджували звинувачення у хабарництві. На це рішення не було подано проміжної апеляції.

11 травня 2011 року регіональний прокурор Варшави повідомив керівника Ради адвокатів Варшавського регіону ( Okręgowa Rada Adwokacka) про кримінальну скаргу заявника з метою встановлення того, чи порушив заявник, будучи адвокатом, правила професійної етики.

23 листопада 2012 року дисциплінарний офіцер ( rzecznik dyscyplinarny ) Варшавської асоціації адвокатів звинуватив заявника в тому, що він не діяв помірковано ( umiar ) під час подання, у своїй професійній якості, кримінальної скарги без «обґрунтованої підозри» ( nie mając ku temu uzasadnionych podejrzeń ).

23 листопада 2012 року заявника заслухав дисциплінарний інспектор. Заявник повторив інформацію зі своєї кримінальної заяви та пояснив, що прокурор М. П. закрив розслідування щодо підроблених документів, не отримавши жодного висновку судово  експерта. Представник клієнта заявника просив подати заяву про кримінальне правопорушення, оскільки він переконаний, що прокурора М.П. було підкуплено. Під час слухання заявник не надав жодної іншої інформації щодо обставин, за яких було запропоновано чи отримано хабар. Він стверджував, що для обговорення підозри в корупції він супроводжував свого клієнта під час кількох зустрічей із невідомими співробітниками Центрального антикорупційного бюро ( ЦАБ ). Жодних конкретних чи приблизних дат цих зустрічей заявник не вказав. Перша зустріч, за його словами, відбулася під час каденції колишнього керівника бюро. Друга мала відбутися за нового начальника. Заявник стверджував, що агенти ЦАБ виявили інтерес до інформації про те, що М.П.  брав хабарі.

13 листопада 2013 року Дисциплінарна палата Варшавської колегії адвокатів (Sąd Dyscyplinarny Izby Adwokackiej), заслухавши заявника та його клієнта та посилаючись на вищезазначену  скаргу, визнала заявника винним у вчиненні професійного проступку, ініціювання кримінальної справи без «будь-яких доказів або будь-яких об’єктивно перевірених обставин, які могли б виправдати підозру, сформульовану заявником». Ця дія порушувала статтю 80 Закону про адвокатуру в поєднанні з параграфами 14 і 17 Кодексу професійної етики адвоката.

Зокрема, Дисциплінарна палата проаналізувала мову, зміст та контекст кримінальної скарги. Вона посилалась на доводи клієнта заявника, зроблені спочатку під час кримінального розслідування щодо стверджуваного отримання хабаря, а потім безпосередньо в Дисциплінарній палаті. Цей свідок заперечував, що він бачив або чув, як M.П. брав хабар, або що він обговорював будь-який подібний інцидент під час зустрічі з ЦАБ. Свідок також сказав, що він «не заходив так далеко, щоб підозрювати, що будь-які гроші з фонду [створеного їхнім опонентом у судовому процесі] були передані прокурорам», або що він «ніколи [в своєму] житті не скаже, що М.П. взяв будь-які гроші». Свідок не зміг згадати, чи давав він конкретні вказівки заявнику подати відповідну заяву про кримінальне правопорушення, але він підтвердив, що адвокат точно не діяв проти його волі. Дисциплінарна палата також послалась на доводи, подані заявником, оскільки він не міг вказати точні дати своїх зустрічей з ЦАБ, окрім 2009 та 2010 років, або надати імена агентів ЦАБ. Дисциплінарний суд проаналізував послідовність відповідних подій, таких як термін повноважень голови ОВС, період, коли тривало розслідування щодо підроблених документів, і дата, коли М.П. дав згоду на його припинення. На основі всіх вищезазначених матеріалів Дисциплінарна палата дійшла висновку, що версія подій заявника не знайшла підтвердження.

Дисциплінарна палата також зазначила, що свобода вираження поглядів адвоката відрізняється від конституційного розуміння цього права тим, що воно обмежується захистом третіх осіб від невиправданих, надмірних і непотрібних нападів на їхні власні права. Заявник, безсумнівно, ніс відповідальність за подання заяви, про яку йде мова, і, таким чином, мав професійний обов’язок діяти помірковано ( umiar ), пропорційно ( współmierność ) і обережно ( oględność ) у значенні пункту 17 Кодексу професійної етики адвоката. (див. пункт 22 нижче). Відповідно, адвокати повинні були уникати необґрунтованих скарг; вони повинні були вказати джерела інформації, на які спиралися, і використовувати умовні формулювання у зазначенні своїх тверджень (не учинив злочин, а міг учинити – прим. авт). Палата визнала, що формулювання, використані заявником у його скарзі, явно суперечили цим принципам і принижували гідність М.П. прокуратури в цілому.

Палата оштрафував заявника на суму, еквівалентну двадцяти базовим професійним внескам в колегію адвокатів. Згідно з підрахунками заявника, які не оскаржувалися Урядом, штраф, про який йде мова, відповідає 2400 польських злотих ((PLN), приблизно 535 євро (EUR)). Суд також заборонив заявнику бути професійним наставником протягом одного року.

27 вересня 2014 року Вища дисциплінарна палата адвокатури ( Wyższy Sąd Dyscyplinarny Adwokatury – «Вища дисциплінарна палата») підтвердила це рішення. У ній по суті підкреслювалося, що адвокат, незалежно від очікувань свого клієнта, повинен старанно дотримуватися професійної етики в інтересах суспільства.

8 липня 2015 року Палата у кримінальних справах Верховного Суду ( Sąd Najwyższy ) відхилила касаційну скаргу, подану заявником, як явно необґрунтовану.

10 жовтня 2016 року із заявника було стягнуто 1000 злотих (приблизно 220 євро) за витрати на вищезгадане дисциплінарне провадження.

Суть скарги:  Заявник насамперед скаржився на те, що його право на свободу вираження поглядів було незаконно та невиправдано обмежено через те, що національні суди визнали його винним у поданні, на їхню думку, необґрунтованої скарги про кримінальне правопорушення. Заявник також скаржився, посилаючись на статтю 6 Конвенції, що його право на справедливий судовий розгляд було порушено через те, що двоє суддів Вищого дисциплінарного суду могли бути упередженими, а його запити про надання доказів були несправедливо відхилені.

Суд вважає, що всі вищеописані елементи цих скарг підлягають сукупному розгляду відповідно до статті 10 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

38. Принципи щодо професійної діяльності та стаття 10 викладені, зокрема, у справі «Nikula v. Finland», № 31611/96, § 44-46, див. також «Steur v. the Netherlands», №39657/98, § 27-46).

39. Суд повторює, що особливий статус адвокатів, у свою чергу, надає їм центральне місце у здійсненні правосуддя як посередників між громадськістю та судами. Така позиція пояснює звичайні обмеження поведінки членів адвокатури. Беручи до уваги ключову роль юристів у цій сфері, правомірно очікувати, що вони сприятимуть належному відправленню правосуддя і, таким чином, збережуть суспільну довіру до нього (див. рішення у справі «Schöpfer v. Switzerland», від 20 травня 1998 р.).

41. У цій справі дисциплінарне рішення про визнання заявника винним і накладення на нього штрафу за неетичну поведінку, а саме за подання кримінальної скарги про вчинення кримінального правопорушення прокурором без належної фактичної підстави, помірності, пропорційності або застереження, становило втручання в його права, гарантовані статтею 10 Конвенції.

42. У світлі національної правової бази, описаної вище (див. пункти 18-22), Суд визнає, що, всупереч аргументу заявника, втручання було передбачено законом у тому, що вимога до адвокатів формулювати свої висловлювання з поміркованістю, пропорційність і обережність доповнюють положення Закону про адвокатуру, що регулюють здійснення свободи вираження поглядів і дисциплінарну відповідальність адвокатів.

43. Суд також зазначає, що хоча свобода вираження поглядів також стосується адвокатів, звичайні правила поведінки, покладені на членів адвокатури – як посередників між суспільством і судами – особливо щодо «гідності, честі чи добросовісності» або «поваги до справедливого здійснення правосуддя», сприяють захисту судової системи від безпричинних і необґрунтованих нападів (див. «Bono v. France», №29024/11, § 45). У світлі цього, Суд визнає, що оскаржуване втручання було спрямоване на сприяння належному здійснення правосуддя (див., mutatis mutandis , «Morice v. France», №29369/10, § 128-131 і 143; «Bagirov v. Azerbaijan», 81024/12 and 28198/15, § 75). У цьому контексті слід зазначити, що Кодекс професійної етики адвоката, на який посилався дисциплінарний орган в оскаржуваному дисциплінарному провадженні проти заявника, передбачає, що адвокати, маючи гарантовану свободу вираження поглядів під час здійснення своєї професійної діяльності, повинні діяти з поміркованістю та обережністю, коли роблять свої заяви на адресу державних органів, щоб захистити гідність професії (див. пункти 1.3 і 17 цього кодексу, цитованого в пунктах 20 і 22 вище).

44. Залишається перевірити, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві». Це вимагає від Суду з’ясувати, чи було це пропорційним законній меті, що переслідувалася, і чи підстави, наведені національними органами влади, були доречними та достатніми.

45. У цій справі заявник отримав дисциплінарне стягнення за подання від імені свого клієнта заяви про вчинення кримінального правопорушення прокурором без належної фактичної основи, поміркованості, пропорційності чи обережності (див. пункти 12 та 13 вище). У цьому сенсі національний орган засудив заявника за прийняття вказівок від свого клієнта, коли звинувачення у хабарництві проти М.П., на думку районного прокурора, не були підтверджені жодними доказами чи вказівками на будь-які фактичні обставини (див. пункт 7 вище), а також, за формулювання своїх звинувачень у жорстких виразах (див. пункт 5 вище). Як наслідок, заявника було оштрафовано та тимчасово заборонено бути професійним наставником (див. пункт 14 вище).

46. Суд зазначає, що межі прийнятної критики можуть, за деяких обставин, бути ширшими щодо державних службовців, які виконують свої повноваження, ніж стосовно приватних осіб (див. згадане вище рішення у справі «Nikula», п. 48 ). У цьому випадку критика набула форми офіційного кримінального доносу про те, що прокурор М.П. брав хабарі, вчинивши тяжкий злочин на посаді.

47. Заявник не брав участі в будь-яких особистих нападках на М. П. і не посилався на будь-які його особисті якості (на противагу, mutatis mutandis, «Mikhaylova v. Ukraine», № 10644/08, § 89). Він також не зробив своїх тверджень публічно (див., mutatis mutandis, «Zakharov v. Russia», № 14881/03, § 23). Натомість, заявник дотримувався процедури для повідомлення про злочин. Суд зазначає, що якщо, як у цій справі, звинувачення містяться в офіційному повідомленні, адресованому компетентній вищій державній посадовій особі (районному прокурору), притягнення до кримінальної або дисциплінарної відповідальності особи, яка подала такі звернення,   лише за виняткових обставин може бути виправданим у розумінні статті 10 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Grigoriades v. Greece», § 47; «Kazakov v. Russia», №1758/02, § 29; «Zakharov», цитоване вище, § 23; «Sofranschi v. Moldova», №34690/05, § 33). У цій справі, в очах органів влади, заявник порушив принцип належного відправлення правосуддя, подавши заяву про кримінальне правопорушення без обґрунтованої підозри (див. пункти 9 і 11 вище). Однак Суду не було надано жодних доказів, які б вказували на будь-який злий умисел з боку заявника або будь-який інший елемент, який можна було б вважати винятковими обставинами, що виправдовують звернення до дисциплінарної відповідальності.

48. Крім того, Суд повторює, що одним із принципів верховенства права є те, що громадяни повинні мати можливість повідомляти компетентних державних службовців про поведінку державних службовців, яка на їхню думку здається неправомірною або незаконною (див. «Medžlis Islamske Zajednice Brčko and Others v. Bosnia and Herzegovina», №17224/11, § 82; «Zakharov», цитоване вище, § 26 і «Lešník»,  цитоване вище, § 55).

49. Суд зауважує, що згідно з польським законодавством кожен, хто дізнався про вчинення кримінального правопорушення, яке переслідується за посадою , має громадянський обов’язок повідомити про таке правопорушення ( див. пункт 23 вище). Крім того, адвокати не несуть відповідальності за достовірність фактів, наданих їм клієнтами ( див. пункт 22 вище) . Виявляється, що заявник діяв за вказівкою або принаймні з відома та згоди свого клієнта, хоча останній згодом заперечував наявність будь-яких знань, які дозволили б йому сформулювати обвинувачення, про яке йдеться (див. пункт 12 вище).

50. У цій справі дисциплінарні органи вважали, що заявник не вказав жодних обставин на підтвердження висунутого ним звинувачення. Однак, на думку Суду, правопорушення, яке заявник стверджував від імені свого клієнта, не було повністю позбавлене будь-яких аргументів на підтримку його версії подій. Суд приймає аргумент заявника про те, що люди, які повідомляють про такі дії, не мають доступу до доказів правопорушення, якщо вони не намагалися запропонувати хабар або не були свідками такої події. Поки інформація про зустрічі з ЦАБ була неточною та виявилася непідтвердженою (див. пункт 12 вище), заявник також вказав працівників певної компанії, яких він назвав як ймовірних осіб, які пропонували хабар (див. пункти 5 і 6 вище). Що стосується первісного кримінального розслідування щодо клієнта заявника, Суд визнає, що prima facie сумнів справді існував щодо того, чому воно було закрито на тій підставі, що не було достатніх доказів для доведення підозри у вчиненні злочину, якщо експерт звіт був отриманий прокурором (див. пункт 6 вище). Нарешті, повідомлення заявника про корупцію розглядалося органами влади лише протягом восьми днів, перш ніж було прийнято рішення не розслідувати справу (див. пункти 5 і 7 вище). Це залишає певний простір для сумнівів щодо того, чи органи влади ретельно перевірили непрямі докази, надані заявником. З огляду на ці елементи, не можна сказати, що заявник не зміг обґрунтувати, наскільки це дозволяли обставини, що розкрита ним інформація була точною та достовірною.

52. При оцінці пропорційності втручання, характер і суворість накладених покарань, також є факторами, які слід брати до уваги. У цьому відношенні Суд зазначає, що заявника було оштрафовано, і що сума штрафу не була надмірною; це було не найм’якше, але й не найсуворіше покарання за професійну неправомірну поведінку (див. пункт 16 вище). З іншого боку, як стверджував заявник, в результаті дисциплінарного провадження його професійна репутація значно постраждала, він втратив відданість роботі адвоката, а його юридична практика постраждала фінансово, оскільки кошти були спрямовані на дисциплінарне провадження. Крім того, йому на один рік було заборонено бути професійним наставником.

53. У світлі вищезазначених міркувань Суд вважає, що дисциплінарні органи не надали належних і достатніх причин для свого рішення та вийшли за межі своєї свободи розсуду, коли визнали заявника винним і наклали на нього штраф за неетичну поведінку (див., mutatis mutandis, «Peruzzi», § 66; «Schmidt», § 44; «Kincses», § 43, усі цитовані вище; і «Wingerter v. Germany», №43718/98).

54. Цей висновок сам по собі дозволяє Суду зробити висновок про те, що мало місце порушення статті 10 Конвенції.

55. За конкретних обставин справи, таким чином, немає необхідності додатково вивчати справедливість оскаржуваного дисциплінарного провадження та питання процесуальних гарантій, наданих заявникові.