1) «PIRTSKHALAVA AND TSAADZE v. GEORGIA»

Заява № 29714/18 –  Рішення від 23.03.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/v5H7IYq

Показання свідка, щодо якого є сумніви в його безсторонності, можуть бути визнані порушенням Конвенції, проте, такі недоліки провадження може бути компенсовано допитом зазначених свідків у відкритому судовому засіданні із участю обвинувачених, їх захисників і забезпеченням права на перехресний допит.

#Стаття 6 § 1 (кримінальний аспект)

#Показання свідків, що мають ознаки дискредитації урівноважені їх допитом у судовому засіданні за присутності обвинувачених, їх захисників і можливістю перехресного допиту 

#Констатовано відсутність порушення статті 6  Конвенції

Коротко суть справи:  2 травня 2006 року двоє осіб – З.В. та А.Х. – були застрелені поліцією, коли вони їхали вулицею в Тбілісі («операція поліції, що мала місце 2 травня 2006 року»). Під час стрілянини був важко поранений третій пасажир автомобіля Б. П., але вижив.

Приблизно п’ятдесят офіцерів поліції, включно із заявниками, брали участь у поліцейській операції 2 травня 2006 року. У той час перший заявник був заступником начальника відділу кримінальної міліції Міністерства внутрішніх справ (далі – МВС), який відповідав за реалізацію зазначеної  операції. Другий заявник був старшим офіцером цього підрозділу.

Згодом, Генеральна прокуратура Грузії почала кримінальне розслідування обставин поліцейської операції 2 травня 2006 року. Розслідування було закрито у квітні 2007 року за відсутністю події кримінального правопорушення.

Після смерті З. В. його батько – І.В. – активно включився в громадське життя, вимагаючи притягнення до відповідальності всіх працівників міліції, які брали участь в операції. Він заснував неурядову організацію «Врятуй життя» («НУО»), метою якої було викриття діяльності численних високопоставлених співробітників правоохоронних органів, які ймовірно були причетні до різних злочинів, скоєних поліцією. У 2012 році НУО опублікувала статтю в національній газеті з довгим списком усіх тих поліцейських, яких вона вважала нібито причетними до різних кримінальних злочинів («чорний список поліції»). У списку були двоє заявників. У кінці документа також фігурує ім’я офіцера Г.С. (див. пункт 10 нижче).

Згідно з висновками національних судів, дії І.В. призвели до відновлення у грудні 2012 року кримінального провадження за фактом смерті З.В. та А.Х. Це розслідування призвело, серед іншого, до засудження заявників (див. пункти 12-32 нижче).

20 січня 2015 року І.В. загинув внаслідок вибуху бомби, саморобного вибухового пристрою, закладеного на могилі його сина. Тбіліський міський суд визнав Г.С. винним у вбивстві. На думку суду, причиною злочину було бажання Г.С. покарати І. В. за та/або перешкодити йому здійснювати його публічну діяльність, яка була спрямована проти офіцерів, які фігурують у чорному списку поліції.

Детальний виклад фактичних обставин, пов’язаних з поліцейською операцією 2 травня 2006 року, і висновків національних судів у рамках подальшого кримінального провадження викладено в рішенні Суду у справі, порушеній батьками З.В. - «Vazagashvili and Shanava v. Georgia», №50375/07, § 7-59.

1 лютого 2015 року Тбіліський міський суд видав ордер на арешт двох заявників та дев’яти інших осіб, причетних до поліцейської операції 2 травня 2006 року. Останніми були І.М., Г.Г., А.Ц., З.Й., Д.А., С.Х. та А.С. (співробітники спецпідрозділу МВС – «сьомий підрозділ»), Л.Б.(співробітник кримінальної міліції МВС), К.Н.(керівник спецпідрозділу МВС та семеро офіцерів, що займали керівні посади).

Заявників було заарештовано 2 лютого 2015 року та висунуто обвинувачення у (а) вбивстві двох осіб за обтяжуючих обставин, вчиненому групою осіб у спосіб, який навмисно створював небезпеку для життя чи здоров’я інших осіб; та (b) перешкоджання правосуддю у кримінальній справі шляхом фабрикації доказів щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину. Сімом офіцерам і К.Н. (див. попередній абзац) також висунули звинувачення у вбивстві з обтяжуючими обставинами. У період з 6 березня по 17 серпня 2015 року семеро офіцерів були поміщені в одну камеру.

9 травня 2015 року кримінальне провадження щодо семи офіцерів підрозділу спеціального реагування (див. пункт 12 вище) було відокремлено від справи проти заявників та Л.Б., К.Н. та Г.К. (ще одного співробітника підрозділу кримінальної міліції МВС). Прокурор прийняв таке рішення після того, як адвокати офіцерів повідомили йому про свій вибір не оскаржувати докази, представлені обвинуваченням, і на підставі того, що справа проти відповідних осіб «не передбачатиме повного дослідження доказів (які, враховуючи обсяг матеріалів справи, вимагає значного часу), [і для того, щоб не] вступати в конфлікт з правами тих обвинувачених, які мають намір оскаржити [такі докази]».

У період з 24 по 30 липня 2015 року сім офіцерів були допитані як свідки у кримінальному провадженні проти заявників. Вони описали обставини поліцейської операції, такі як навмисне створення затору, щоб затиснути автомобіль потерпілих, перший заявник був керівником поліцейської операції, він віддав наказ почати стрілянину, незважаючи на те, що жертви не зробили жодного пострілу, а другий заявник вистрілив у жертв з близької відстані. Заявники допитали  цих свідків.

Під час судового провадження заявники вимагали відхилити свідчення, дані сімома офіцерами, як недостовірні та незаконно отримані. Вони стверджували, що семеро свідків, яких одночасно було обвинувачено у перевищенні службових повноважень (злочин, передбачений статтею 333 КК) в окремому, але пов’язаному кримінальному провадженні, утримувалися разом в одній тюремній камері, що є явним нехтуванням відповідним національним законодавством і, таким чином, мали можливість скоординувати свої заяви проти заявників. Суд першої інстанції відхилив клопотання заявників без пояснення причин.

Під час судового розгляду 30 вересня 2015 року перший заявник стверджував, що йому необхідно поставити запитання щонайменше шістдесяти п’яти додатковим свідкам. Суддя відповів, що перший заявник мав право запросити стільки свідків, скільки необхідно. Тоді заявник звернувся з клопотанням про допит певних слідчих та експертів. Це прохання було задоволено. Під час наступного слухання перший заявник заявив, що він зіткнувся з проблемами під час пошуку близько десяти свідків захисту. Він не назвав цих свідків і не подав заяву до суду першої інстанції з проханням допомогти йому знайти їх. Він також не просив зачитати в судовому засіданні показання цих свідків на стадії слідства. 19 жовтня 2015 року Тбіліський міський суд запитав захист, чи завершили вони перевірку доказів. Представники заявників відповіли, що вони дослідили всі докази. Перший заявник не висунув жодних заперечень.

30 жовтня 2015 року міський суд Тбілісі визнав двох заявників винними у вбивстві при обтяжуючих обставинах, але виправдав їх за обвинуваченням, пов’язаним із створенням перешкод правосуддю шляхом фальсифікації доказів. Їх засудили до шістнадцяти років позбавлення волі. Зменшивши термін позбавлення волі на чверть відповідно до статті 16 Закону про амністію від 28 грудня 2012 року, суд остаточно визначив для них дванадцять років.

Цим самим рішенням Тбіліський міський суд також засудив К.Н., керівника спеціального підрозділу реагування МВС і керівника семи офіцерів (див. пункт 12 вище), за перевищення своїх службових повноважень, злочин, передбачений статтею 333 § 3 (b) КК. Крім того, Л.Б. та Г.К. визнано винними у підтасуванні доказів та умисному незаконному затриманні.

Серед іншого, Тбіліський міський суд встановив на основі різних доказів, що перший заявник у контексті арешту його молодшого брата за заявою А.Х., а також організаційні суперечки з конкуруючим правоохоронним органом, вирішив помститися А.Х. (див. пункт 5 вище), якого він вважав джерелом своїх сімейних і професійних проблем. Керуючись цим мотивом, 1 травня 2006 року перший заявник повідомив своєму прямому начальнику, начальнику відділу кримінальної міліції, що він отримав анонімну довідку про те, що невелика група осіб планує пограбувати магазин. «злочинці» на чолі з А.Х. Вивчивши матеріали підрозділу кримінальної міліції та показання свідків, суд дійшов висновку, що перший заявник сфабрикував так звану «анонімну довідку» про плановане пограбування, щоб отримати дозвіл на проведення поліцейської операції. Таким чином йому вдалося отримати дозвіл на проведення операції та мобілізацію озброєного загону реагування МВС у складі приблизно двадцяти озброєних офіцерів. Цей загін очолив К. Н. (див. пункт 12 вище). Перший заявник також мобілізував близько тридцяти поліцейських із підрозділу кримінальної поліції. Оскільки МВС незаконно прослуховувало мобільні телефонні розмови А.Х., перший заявник знав про плани останнього зустрітися зі своїми друзями З.В. та Б.П. вранці 2 травня 2006 р. Він вважав, що правий берег річки Мткварі, де мали пройти жертви, найбільш підходяще місце для проведення поліцейської операції, і тому наказав мобілізованим поліцейським підготуватися до засідки там.

Згідно з висновком суду, близько 9.45 чорний автомобіль, за кермом якого перебував З.В., зупинився на червоне світло світлофора, і в цей же час службовий мікроавтобус міліції штучно створив попереду нього затор. Перший заявник і вісім співробітників спецпідрозділу на чолі з К.Н. почали наближатися до чорного автомобіля. К. Н. першим підійшов до автомобіля з боку переднього пасажира і, спробувавши відкрити зачинені двері ззовні, почав стріляти з табельного пістолета в бік переднього пасажира та водія, який почав маневрувати своїм автомобілем, щоб уникнути затору, утвореного поліцейським мікроавтобусом. Під час цього маневру автомобіль виїхав на смугу зустрічного руху; у цей момент усі дев'ять офіцерів відкрили щільний вогонь. Згодом З.В. втратив контроль над своїм автомобілем, який врізався в ліхтарний стовп на узбіччі, але стрілянина по машині тривала. Суд першої інстанції встановив, що твердження сторони захисту про те, що стрілянину спровокували поведінка потерпілих, були неправдивими. Посилаючись на прецедентне право Суду за статтею 2 Конвенції, суд першої інстанції також звернув увагу на надмірне застосування поліцією сили з огляду на тип і величезну кількість кулеметів, які вони застосували. Суд також встановив, що після того, як стрілянина по транспортному засобу З.В. припинилася, другий заявник підійшов до автомобіля з боку водія та зробив два постріли зі свого табельного пістолета через опущене вікно автомобіля в голови водія З.В. та переднього пасажира А.Х. Суд першої інстанції характеризував ці два постріли як «контрольні» ті.

Як випливає з 43-сторінкового рішення суду першої інстанції від 30 жовтня 2015 року, під час кримінального провадження проти заявників було допитано низку свідків та експертів разом із іншими доказами, включаючи відеозаписи місця події та офіційні документи МВС. Серед інших доказів суд оцінив наступні матеріали, щоб прийняти рішення щодо різних елементів, що становлять справу проти заявників.

(a)   Відсутність правових підстав для проведення поліцейської операції :

– Згідно з версією заявників, підставою для проведення операції стала «оперативна» інформація з анонімного джерела, перевірена першим заявником перед проведенням операції, про те, що потерпілі планують пограбування.

– Ш.Н. (співробітник МВС на той час) зазначив, що документ, який підтверджує отримання оперативної інформації, був створений лише після проведення операції.

– М. Б. (колишній начальник відділу поліції Тбілісі) зазначив, що лише після закінчення поліцейської операції тодішній міністр внутрішніх справ попросив його допомогти кримінальній поліції, знайшовши «компрометуючу інформацію щодо молодих людей розстріляних під час спецоперації». Він підтвердив, що інформація, яку йому вдалося зібрати лише щодо одного з потерпілих (можлива причетність до пограбування), була представлена на наступному прес-брифінгу щодо інциденту без будь-якої перевірки та так, наче вона стосувалася всіх осіб, що перебували в автомобілі.

(b)   Можливий мотив планування першим заявником спецоперації :

– К. М. (заступник начальника спецпідрозділу міліції МВС у 2006 р.) описав напругу між першим заявником і спецпідрозділом поліції та пояснив, що у квітні 2006 р. А.Х. (див. пункт 5 вище), про якого К. М. було відомо як споживача наркотиків, повідомив до МВС, що брат першого заявника (Л.П.) був причетний до торгівлі наркотиками. Цю інформацію йому підтвердив інший співробітник МВС. Після цього K.M. доручив своїм співробітникам перевірити інформацію. У результаті Л. П. було затримано, а згодом звільнено на підставі угоди про визнання винуватості.

– І. З. (на той час інспектор, який займався боротьбою з наркозлочинством) зазначив, що Л. П. затримали на підставі інформації, наданої МВС від анонімного інформатора.

– Й.Ш. (колишній співкамерник А.Х.) заявив, що А.Х. купував наркотики у Л.П. За його словами, А.Х. повідомив йому, що Л.П. закуповував наркотики для продажу зі складу наркотичних речовин, вилучених МВС як доказ у справах про торгівлю наркотиками, і що він навіть мав суперечки з Л.П. щодо низької якості наркотиків. Він також зазначив, що перший заявник погрожував А.Х. (за словами останнього) через ту незгоду.

(c)   Неспровокована стрілянина в напрямку автомобіля потерпілих:

– Семеро поліцейських підтвердили, що їхній керівник, К. Н. (див. пункт 12 вище ) пояснив їм, що потрібно провести поліцейську операцію із затримання осіб, підозрюваних у пограбуванні. Для цього вони отримали вказівку взяти участь у створенні штучного затору, щоб отримати доступ до автомобіля підозрюваних.

– T.Г. та  Е.М. (два незалежних очевидця, які їхали в машині позаду машини жертв) підтвердили, що вони були свідками того, як чотири озброєні особи (включаючи K.Н.) вийшли з машини позаду їхньої та йшли до машини жертв перед тим, як відкривши вогонь по цій машині. В результаті автомобіль потерпілих почав маневрувати, щоб від'їхати, після чого почалася стрілянина. Потерпілий, що вижив, – B.P. – дав подібну інформацію.

– K.Г. (незалежний очевидець, який був на місці поліцейської операції) і Ю.М. (незалежний очевидець, який був свідком подій зі свого балкона) вказали, що вони бачили, як деякі офіцери клали зброю в машину жертв після стрілянини.

– Декілька судово-медичних експертів і документи підтвердили, що з машини жертв не стріляли, і що всі сліди, залишені на ній, були зроблені кулями, які йшли всередину, а не назовні. Вони також встановили, що кульовий отвір, виявлений на одному з поліцейських автомобілів, ніяк не міг бути спричинений жертвами.

(d)   Дії першого заявника під час операції :

– Семеро поліцейських заявили, що як тільки автомобіль потерпілих опинилося в штучно створеному заторі, перший заявник віддав наказ почати стрілянину в напрямку автомобіля. За цим послідувала інтенсивна стрілянина, в якій брали участь сам перший заявник, К. Н. та інші офіцери (включаючи сімох офіцерів).

– Незалежний очевидець К. Г. впізнав першого заявника як одного з осіб, які стріляли в напрямку автомобіля жертв. Присутність К.Г. на місці підтверджено відеозаписом інтерв'ю на місці подій, в якому він дав ідентичні розповіді.

(e)   Дії другого заявника під час операції :

– Незалежні очевидці K.Г. та Ю.M. підтвердили, що вони бачили, як другий заявник підійшов до автомобіля потерпілих зі сторони водія та зробив два постріли через опущене вікно автомобіля в голови водія та переднього пасажира.

– Семеро офіцерів також вказали, що другий заявник зробив так звані «контрольні постріли».

(f)    Причина смерті потерпілих : K.Г. і Ю.M. заявили, що жертви були живі до «контрольних пострілів». Судмедексперти та документи підтвердили, що причиною смерті потерпілих стали «контрольні постріли». Експерти також підтвердили, що опис очевидців щодо способу стрілянини відповідає пораненням голови потерпілих.

(g)   Обсяг стрілянини : Судово-медичні документи, що стосуються інциденту, показали, що в напрямку автомобіля було зроблено понад сто пострілів, близько сорока куль влучили в ціль. Експерти, які проводили подальшу судово-медичну експертизу, через тяжкість тілесних ушкоджень не змогли встановити точну кількість куль, які пробили тіла жертв.

(h)   Суд також вивчив фото- та відеозаписи місця стрілянини, зроблені відразу після поліцейської операції.

Суд першої інстанції розглянув аргумент першого заявника про те, що він не віддавав наказу стріляти, як описали сім офіцерів. Суд зауважив, що перший заявник не заперечував того факту, що він дійсно був керівником поліцейської операції. Потім він зазначив наступне:

«[Хоча] Іраклій Пірцхалава [перший заявник] заперечує, що віддавав наказ відкривати вогонь за обставин, описаних [сімома офіцерами спецпідрозділу], він підтверджує, що звертався до поліцейських за допомогою радіопередавача, такими словами: «Нехай підрозділ спеціального реагування діє», що в той момент означало не що інше, як дозвіл [цим офіцерам] стріляти. Якщо офіцери спецпідрозділу неправильно зрозуміли його вказівку, змусивши відкрити вогонь замість того, щоб просто заарештувати [потерпілих], чому тоді керівник операції [перший заявник] не віддав наказу усунути непорозуміння та не викликав їх припинити стрілянину [?] Більше того, стрілянина велася з рушниць та автоматів у місці, де їх використання було заборонено... незважаючи на що керівник операції не вжив жодних заходів для припинення такого незаконного розстрілу».

Суд першої інстанції також звернувся до аргументу другого заявника щодо відсутності інформації щодо зброї, яку він використав для стверджуваного здійснення «контрольних пострілів», і зазначив, що ця обставина, хоч і важлива загалом, не була вирішальною для висновку щодо його вини і не може суперечити встановленню факту вчинення стрілянини. Суд додатково відповів на запитання, чому другий заявник застрелив лише двох пасажирів, а не всіх трьох, встановивши, що третій пасажир міг залишитися непоміченим у задній частині автомобіля або що другий заявник міг подумати, що третій пасажир був уже мертвий.

Стосовно семи офіцерів Тбіліський міський суд зазначив, що «не може бути порушення права на презумпцію невинуватості [семи офіцерів], враховуючи, що на даному етапі їм висунуто звинувачення та триває незалежне судове провадження. проти них».

Заявники оскаржили свій вирок. Під час апеляційного провадження перший заявник подав клопотання поставити запитання приблизно десяти свідкам. Однак це клопотання було відхилено Апеляційним судом. Він встановив, що сторона захисту не змогла, всупереч вимогам Кримінально-процесуального кодексу, довести, що виклик цих свідків був об’єктивно неможливим під час слухання в суді першої інстанції.

21 червня 2017 року Апеляційний суд Тбілісі своїм вироком на 70 сторінках повністю залишив без змін вирок заявникам і аргументацію суду нижчої інстанції.

Він відхилив клопотання про те, щоб свідчення, дані сімома офіцерами, були визнані неприйнятними через те, що вони були поміщені в одну камеру з порушенням національного законодавства. Він встановив, що хоча національне законодавство забороняє поміщати співобвинувачених в одному кримінальному провадженні в одну камеру та будь-яке спілкування між ними до завершення відповідного провадження (див. пункт 33 нижче), показання семи офіцерів були взяті відповідно до закону, враховуючи те, що на момент їх розгляду в суді їм не було пред'явлено обвинувачення в тому ж кримінальному провадженні, що й заявникам, і, отже, вони користувалися статусом свідка у відповідному провадженні. Таким чином, будь-яке порушення закону щодо їх поміщення в одну камеру, на думку апеляційного суду, повинно розглядатися в рамках кримінального провадження проти семи офіцерів.

Суд апеляційної інстанції також наголосив на наявності показань чотирьох незалежних очевидців (T.Г., Е.М., K.Г. та Ю.M.) у справі заявників та заяви жертви поліцейської операції, що вижила, від 2 травня 2006 року. Заперечення заявників щодо достовірності свідчення цих свідків були відхилені як необґрунтовані.

19 і 24 липня 2017 року заявники подали апеляцію з питань права до Верховного суду Грузії.

23 січня 2018 року Верховний суд ухвалив 58-сторінкове рішення, яким шляхом письмового провадження відхилив касаційну скаргу заявників як неприйнятну. Він повторив міркування апеляційного суду в частині, що стосувалася показань семи офіцерів, зазначивши, що такі докази не були ні єдиним, ні вирішальним фактором у засудженні заявників.

Суть скарги:  заявники скаржилися на те, що вони не мали справедливого судового розгляду, оскільки їхні засудження в основному ґрунтувалися на недостовірних свідченнях семи офіцерів – спочатку співобвинувачених із заявниками – яких помістили в одну камеру, де вони могли узгоджувати свідчення свідків. проти заявників. Заявники також стверджували, що звинувачення проти цих офіцерів згодом були повністю зняті. Перший заявник також скаржився на те, що він не зміг викликати й допитати десять свідків захисту в суді. Заявники посилалися на статтю 6 § 1 і 3 (d) Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

(а) Загальні принципи

50. Незважаючи на те, що стаття 6 гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів як таких, що в основному є предметом регулювання національного законодавства (див. «Schenk v. Switzerland», § 46; «Jalloh v. Germany», №54810/00, § 94‑96; «Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2)», №19867/12, § 83).

51. Має бути розмежована різниця між допустимістю доказів (тобто питанням про те, які елементи доказів можуть бути подані на розгляд відповідного суду) та правами захисту щодо доказів, які фактично були подані до суду. Існує також різниця між останнім (тобто чи було належним чином забезпечено право на захист щодо зібраних доказів) і подальшою оцінкою цих доказів судом після завершення провадження. З точки зору прав на захист, можуть виникнути питання за статтею 6 щодо того, чи були представлені докази на користь або проти обвинуваченого таким чином, щоб забезпечити справедливий судовий розгляд (див. «Ayetullah Ay v. Turkey», №29084/07 і 1191/08, § 125, з подальшими посиланнями).

52. Отже, роль Суду не полягає в тому, щоб визначити, як питання принципу, чи певні види доказів – наприклад, докази, отримані незаконно з точки зору національного законодавства – можуть бути прийнятними або, справді, чи був заявник винним чи ні. Питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. Це передбачає перевірку «незаконності», про яку йде мова, і, якщо йдеться про порушення іншого права, передбаченого Конвенцією, характер виявленого порушення (див. рішення у справі «Bykov v. Russia», №4378/02, § 89; «Lee Davies v. Belgium»,  №18704/05, § 41; «Prade v. Germany», №7215/10, § 33).

53. Визначаючи, чи було провадження в цілому справедливим, слід також враховувати, чи було дотримано права захисту. Необхідно, зокрема, встановити, чи була заявнику надана можливість оскаржити достовірність доказів і заперечити проти їх використання (див. рішення у справі «Szilagyi v. Romania», №30164/04). Крім того, слід брати до уваги якість доказів, у тому числі те, чи викликають обставини, за яких вони були отримані, сумніви щодо їх надійності чи точності (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі «Bykov», цитоване вище, § 90; «Lisica v. Croatia», №20100/06, § 49; «Ayetullah Ay», цитоване вище, § 126). Хоча не обов’язково виникає проблема із справедливістю, якщо отримані докази не підтверджені іншими матеріалами, можна зазначити, що якщо докази є дуже вагомими та немає ризику бути ненадійними (недостовірними), потреба в підтверджуючих доказах відповідно менша (див. «Lee Davies», цитоване вище, § 42; «Bykov», цитоване вище, § 90; «Вašić v. Croatia», №22251/13, § 48). У зв’язку з цим можна також повторити, що тягар доведення лежить на обвинуваченні, і будь-які сумніви повинні приносити користь обвинуваченому (див. згадане вище рішення у справі «Ayetullah Ay», § 126).

54. При визначенні того, чи було провадження в цілому справедливим, вага суспільного інтересу в розслідуванні та покаранні конкретного правопорушення, про яке йдеться, може бути взята до уваги та зважена проти індивідуального інтересу в тому, щоб докази проти нього були зібрані законно (див. «Jalloh», цитоване вище, § 97,і «Prade», згадане вище, § 35).

(b) Застосування згаданих принципів до цієї справи

55. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає на початку, що заявники не стверджували, що вони не мали змоги ознайомитись із свідченнями сімох офіцерів. Скоріше вони скаржилися на те, що їхнє засудження ґрунтувалося на заявах проти них офіцерів, які (а) були поміщені в ту саму камеру попереднього ув’язнення в порушення національного законодавства, і, таким чином, отримали можливість координувати свої дії та заяви (b) співпрацювали з владою та причетні до подій як і заявники, але в обмін на імунітет від судового переслідування [надали свідчення]. Ці питання тісно пов’язані в цій справі.

56. Що стосується скарги на стверджувану недостовірність показань семи офіцерів щодо їхнього поміщення в одну камеру попереднього ув’язнення, сторони не заперечують той факт, що ці особи провели кілька місяців під вартою. у тій же камері, що є явним порушенням національного законодавства (див. пункти 33 - 34 та 48 вище). Хоча національні суди розглянули аргумент заявників у цьому відношенні, встановивши, що вимоги національного законодавства більше не порушувалися на той час, коли семеро поліцейських фактично дали свої показання проти заявників, вони, по суті, залишили без уваги суть аргументу щодо ризику того, що розміщення офіцерів в одній камері могло призвести до того, що вони організували скоординовану версію подій, яку вони зрештою передали національним органам влади. Суд вважає, що розміщення відповідних свідків в одній камері, незалежно від того, чи дозволяло воно фактично цим особам узгодити свої свідчення, навряд чи могло сприяти збереженню довіри заявників і громадськості до слідства (див. «Enukidze and Girgvliani v. Georgia», №25091/07, § 257).

57. Крім того, щодо аргументу заявників щодо передбачуваних переваг, отриманих цими свідками від органів прокуратури в обмін на їхні свідчення, Суд зауважує, що розслідування щодо семи офіцерів – спочатку співобвинувачених заявників – було виділено з кримінальної справи проти заявників (див. пункт 14 вище). Хоча заявникам не було надано можливості заперечити проти цього розділення (див. «Navalnyy and Ofitserov v. Russia», №46632/13 і 28671/14, § 104), Суд готовий визнати, що висунута прокурором причина, а саме, щоб забезпечити швидкий розгляд кримінальної справи проти офіцерів, які не оскаржили достовірність свідчень проти них (див. пункт 14 вище), на перший погляд, було розумним виправданням. Що стосується поправки до звинувачень проти цих семи офіцерів, то, як видається, вона ґрунтувалася на висновках національних судів щодо керівника офіцерів (порівняйте пункти 12 і 19 вище ).

58. Тим не менше, замість того, щоб розглядати справу якнайшвидше, справа проти семи офіцерів все ще перебувала на стадії судового розгляду до моменту, коли апеляційний суд Тбілісі виніс своє рішення щодо заявників (див. пункт 31 вище ). Крім того, кримінальне провадження проти офіцерів було повністю припинено на незрозумілих підставах невдовзі після того, як апеляційний суд залишив без змін вирок заявникам (там само). Уряд не надав жодних пояснень з цього приводу, а національні суди не розглядали це питання. За таких обставин не можна сказати, що національні суди ретельно розглянули аргументи заявників з посиланням на їхню фактичну основу в повному обсязі (див. рішення у справі «Adamčo v. Slovakia», №45084/14, §65-67). Крім того, і хоча суд першої інстанції зазначив важливість поваги права офіцерів на презумпцію невинуватості (див. пункт 25 вище), виявляється, що оскаржувані свідчення розглядалися національними судами так само, як будь-який звичайний доказ. У зв’язку з цим Суд зазначає, що інтенсивність перевірки, яка вимагається щодо свідчень співучасника, пов’язана з важливістю переваги, яку співучасник отримує в обмін на надані ним докази (див. «Erdem v. Germany», №38321/97).

59. Однак Суд повинен оцінити вплив недоліків, визначених вище, на справедливість судового розгляду, беручи до уваги всі інші відповідні фактори, залежно від обставин кожної справи (див., наприклад, «Xenofontos v. Cyprus», № 68725/16 та 2 інших, § 79; див. також  «Oddone and Pecci v. San Marino», №26581/17 і 31024/17, § 106).

60. У цьому контексті Суд не втрачає з уваги той факт, що докази проти двох заявників, включаючи свідчення семи офіцерів підрозділу спеціального реагування, були надані на відкритому слуханні в присутності заявників та їх представники, які мали необмежену можливість брати участь у перехресному допиті цих свідків (див. пункт 15 вище; див. також «Cornelis v. the Netherlands», № 994/03) і що суд першої інстанції мав змогу спостерігати за їхньою поведінкою під час судового розгляду (порівняйте та порівняйте згадане вище рішення у справі «Oddone and Pecci», § 109). Захист також мав необмежену можливість представити власну версію подій та відповідні докази.

61. Що ще важливіше, Суд звертає особливу увагу на той факт, що оскаржувані свідчення, надані сімома поліцейськими, не були вирішальними для засудження заявників (порівняйте та порівняйте, наприклад, Adamčo, цитоване вище, § 58 і 71). На додаток до оскаржуваних заяв, у матеріалах кримінальної справи проти заявників була складна сукупність доказів, включаючи незалежні свідчення очевидців і висновки судово-медичних експертиз…

62. Зокрема, той факт, що перший заявник був керівником спецоперації поліції, не оскаржувався. Висновок суду першої інстанції про те, що він планував і здійснив операцію без належної правової підстави та з метою особистої помсти, ґрунтувався на свідченнях свідків і документах, які не стосувалися семи офіцерів (див. пункт 22 вище , пункти (a) і (b). Висновок про те, що стрілянину не спровокували жертви, ґрунтувався, окрім свідчень семи поліцейських, на свідченнях двох незалежних очевидців, які їхали за автомобілем жертв, а також на кількох судово-медичних експертах і документах, які підтверджують що з машини потерпілих не стріляли (там само, пункт (c)). Незалежний очевидець К.Г. впізнав першого заявника як одного з осіб, які стріляли в напрямку автомобіля жертв (там само, пункт (d). Що стосується поведінки другого заявника, то факт здійснення ним так званих «контрольних пострілів» було підтверджено двома незалежними очевидцями (див. пункт 22 вище, пункт (e)). Той факт, що двоє жертв були живі до того, як другий заявник вистрілив, підтвердили незалежні очевидці та подальші судово-медичні експертизи (там само, пункт (f)). Крім того, національні суди відповіли на інші аргументи заявників щодо стану доказів проти них (див. пункти 23-24 і 28-29 вище). Єдиною обставиною, яку засвідчили семеро офіцерів і не підтвердили іншими доказами, було штучне створення заторів для проведення поліцейської операції. Однак, беручи до уваги його принципово допоміжну роль (див. «Garib v. the Netherlands», №43494/09, § 137; «Tonkov v. Belgium», №41115/14, § 49), Суд не вважає, що цей елемент увійшов до суті кримінальної справи проти заявників. Крім того, апеляційний суд чітко розглянув заперечення заявників щодо опори судом нижчої інстанції на показання свідків, наданих сімома офіцерами, і дійшов висновку, що виключення таких доказів не призвело б до виправдання заявників з огляду на інші матеріали у справі проти них, включаючи свідчення очевидців (див. пункти 28-29 вище). Суд не вважає таке міркування довільним або явно необґрунтованим.

63. У світлі вищезазначених міркувань Суд приходить до висновку, що кримінальне провадження в цілому було справедливим.

Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.

2) «J.A. AND OTHERS v. ITALY»

Заява № 21329/18 –  Рішення від 30.03.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/65H7mAU

У цій справі ЄСПЛ розглянув період тримання нелегальних імігрантів у спеціально облаштованому центрі у світлі статті 5 Конвенції.

#Стаття 3 Конвенції

#Стаття 5 § 1 (f), 2, 4 свавільне позбавлення волі з метою запобігання несанкціонованому в’їзду в країну

# Затримання без чіткої та доступної правової підстави та за відсутності вмотивованого рішення

#Неможливість оскаржити законність фактичного затримання через відсутність достатньої інформації

#Колективна депортація без належного врахування конкретної ситуації кожного із затриманих іноземців

#Стаття 4 Протоколу №4 Конвенції

Коротко суть справи: Четверо заявників, громадян Тунісу 1989, 1990, 1990, 1993 р. покинули узбережжя Тунісу 15 жовтня 2017 року на борту саморобних суден, щоб дістатися до більшого човна, на борту якого було близько ста людей. Через кілька годин плавання після надзвичайної ситуації в морі їх врятував італійський корабель, який доставив їх на острів Лампедуза, Італія 16 жовтня 2017 року. Вони заявили, що пройшли медичне обстеження. Деякі з них отримали листівки із загальною інформацією про неповнолітніх без супроводу та процедури надання притулку. Заявники стверджували, що вони не змогли повністю зрозуміти зміст зазначених документів. Потім вони пройшли процедуру ідентифікації.

Заявники залишалися в центрі для біженців Лампедузи протягом десяти днів, протягом яких вони нібито не могли взаємодіяти з владою. Вони заявили, що не могли покинути центр на законних підставах протягом цього періоду, і що вони робили це кілька разів, проходячи через отвір у огорожі, яка оточувала центр. Заявники описали матеріальні умови в центрі як нелюдські та такі, що принижують гідність.

Рано вранці 26 жовтня 2017 року італійська влада розбудила заявників та близько сорока інших осіб. Їм наказали роздягнутися, їх обшукали, а потім перевезли автобусом до аеропорту Лампедузи.

Там заявників попросили підписати деякі документи, зміст яких вони нібито не зрозуміли, або отримати копію, і які, як вони згодом з’ясували, були наказами про відмову у в’їзді, виданими штаб-квартирою поліції Агрідженто. Представники заявників звернулися до відділу поліції з проханням отримати копії цих документів. Їм було надано лише копії, що стосуються перших двох заявників; запити, подані щодо третього та четвертого заявників 15 лютого 2018 року та 26 березня 2018 року, залишилися без відповіді. Накази про відмову у в’їзді, видані щодо перших двох заявників, датовані 26 жовтня 2017 року.

Уряд зазначив, що накази про відмову у в’їзді були належним чином вручені заявникам, які підписали розписку та отримали її копію. Уряд також зазначив, що накази про відмову у в’їзді містили інформацію про те, що ці рішення можна оскаржити в окружному суді Агрідженто протягом тридцяти днів після того, як вони були про них повідомлені.

 Потім заявників знову обшукали, їм на зап’ястки закріпили ремінці-липучками та відібрали мобільні телефони. Їх доправили до Палермо літаком, і під час цього польоту ремінці зняли та знову одягли в аеропорту Палермо.

Опинившись там, заявники зустрілися з представником туніського консульства, який зафіксував їх особи, і в той же день, 26 жовтня 2017 року, їх примусово вивезли до Тунісу на літаку.

Надалі у описовій частині рішення ЄСПЛ наводиться розгалуджений нормативний матеріал, щодо нормативних актів ЄС та підзаконних актів, які стосуються питань міграції та біженців, національна судова практика та позиції зацікавлених сторін  (§12-41)

Суть скарги:  (1) Заявники скаржилися на матеріальні умови свого перебування в хотспоті (хотспот – райони очікуваного прибуття нелегальних мігрантів, що містить центри прийому іммігрантів, де проводиться: попередня ідентифікація, реєстрація, фотозйомки для ідентифікації та зняття відбитків пальців. прим. авт.) Лампедузи. Вони посилалися на статтю 3 Конвенції.

(2) Заявники скаржилися на те, що їх позбавили волі під час перебування в хотспоті Лампедузи за відсутності будь-якої чіткої та доступної правової підстави, і тому було неможливо оскаржити законність їхнього позбавлення волі. Вони посилалися на пункти 1, 2 і 4 статті 5 Конвенції.

(3) Заявники стверджували, що до них було застосовано відстрочену відмову у в’їзді (respingimento fferito), що становило колективне видворення без будь-якої можливості оскаржити наказ про видворення або отримати його копію. Вони посилалися на статтю 4 Протоколу № 4.

Окремі висновки ЄСПЛ:

(1)   Щодо порушення статті 3 Конвенції

58. Загальні принципи, застосовні до поводження з особами, іммігрантів які перебувають під вартою, детально викладені у справі «M.S.S. v. Belgium and Greece», №30696/09, § 216-222; «Tarakhel v. Switzerland», №29217/12, § 93-99; «Khlaifia and Others v. Italy», №16483/12, § 158-169; «E.K. v. Greece», №73700/13, §§ 72-84.

59. Суд перш за все зазначає, що заявники надали декілька доказів на підтримку своїх вимог.

60. Хоча висвітлюючи деякі позитивні аспекти організації в рамках «підходу хотспотів», який був розроблений, починаючи з 2015 року (див. пункти 32 і далі), Уряд, зі свого боку, не заперечував велику кількість інформації, поданої заявниками щодо недоліків матеріальних умов перебування в хотспоті Лампедузи (тобто, гігієнічні умови, брак місця та особливості розміщення – див. пункти 52 і 53 вище ).

61. Суд також зазначає, що численні національні та міжнародні джерела засвідчили критичні матеріальні умови в хотспоті Лампедузи протягом періоду суттєвих фактів цієї справи.

62. У звіті … за 2016-2017 роки та звіті Сенату Республіки за 2017 рік  зазначено, що загальні умови в хотспоті Лампедузи були поганими та брудними, і вказано на брак послуг і місця, зокрема щодо ліжок, а також загальної поганої гігієни та невідповідності роботи центру прийому мігрантів.

64. У світлі всього вищевикладеного Суд вважає, що Уряд не надав достатніх доказів на підтримку своєї думки про те, що індивідуальні умови перебування заявників можна вважати прийнятними. Дійсно, беручи до уваги перераховані вище елементи, надані заявниками та підтверджені фотографіями та кількома звітами, Суд переконався, що на момент розміщення заявників туди хотспот Лампедузи забезпечував погані матеріальні умови.

65. У цьому контексті Суд також повторює свою усталену прецедентну практику щодо того, що беручи до уваги абсолютний характер статті 3, труднощі, пов’язані зі збільшенням потоку мігрантів і шукачів притулку, зокрема для держав, які утворюють зовнішніх кордонів Європейського Союзу, не звільняє держави-члени Ради Європи від їхніх зобов’язань за цим положенням… 

66. Суд зазначає, що в цій справі заявники залишалися в хотспоті Лампедузи протягом десяти днів.

67. У світлі вищевикладеного Суд відхиляє заперечення Уряду щодо стверджуваної відсутності у заявників статусу жертви та робить висновок, що заявники піддавалися нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню під час їхнього перебування в хотспоті Лампедуза в порушення статті 3 Конвенції.

(2)   Щодо порушення пунктів статті 5 Конвенції

79. Суд зауважує, що хоча загальне правило, викладене в статті 5 § 1, полягає в тому, що кожна людина має право на свободу, стаття 5 § 1 (f) передбачає виняток із цього загального правила, дозволяючи державам контролювати свободу іноземців у імміграційний контекст (див. «Saadi v. the United Kingdom», №13229/03, § 64).

80. Згідно з підпунктами (a) - (f) статті 5 § 1, будь-яке позбавлення волі має бути «законним», крім того, що воно підпадає під дію одного з винятків, викладених у цьому пункті. Коли йдеться про «законність» затримання, включно з питанням про те, чи було дотримано «процедури, встановленої законом», Конвенція в основному посилається на національне законодавство та встановлює обов’язок дотримуватись матеріальних і процесуальних норм національного права. Однак відповідності національному законодавству недостатньо: стаття 5 § 1 вимагає, крім того, що будь-яке позбавлення волі повинно здійснюватися з метою захисту особи від свавілля. Фундаментальним принципом є те, що жодне свавільне затримання не може бути сумісним із пунктом 1 статті 5, а поняття «свавілля» у пункті 1 статті 5 виходить за межі невідповідності національному законодавству, тому позбавлення волі може бути законним у положення національного законодавства, але все ще довільним і, таким чином, суперечать Конвенції (там само, § 67).

81. Оскільки загальний принцип того, що затримання не повинно бути свавільним, застосовується до затримання згідно з першою частиною статті 5 § 1 (f) так само, як і до затримання відповідно до другої частини (там само, § 73), друга частина ( «вживаються дії з метою депортації або екстрадиції»), на відміну від статті 5 § 1 (c), не вимагає додатково, щоб затримання обґрунтовано вважалося необхідним, наприклад, щоб запобігти скоєнню правопорушення чи втечі особи (див. «Čonka v. Belgium», № 51564/99, § 38).

82. Перша частина («законний арешт або затримання особи з метою запобігання її несанкціонованому в’їзду в країну»), яка дозволяє затримати шукача притулку чи іншого іммігранта до того, як держава надасть дозвіл на в’їзд, означає, що «свобода від свавілля» означає, що таке затримання має здійснюватися добросовісно, що воно має бути тісно пов’язане з метою запобігання несанкціонованому в’їзду особи в країну та що місце та умови затримання мають бути відповідними. Слід нагадати, що зазначений захід застосовується не до тих, хто вчинив кримінальні злочини, а до іноземців, які, часто побоюючись за своє життя, втекли зі своєї країни, і що тривалість затримання не повинна перевищувати розумно необхідної для переслідуваної мети (див. «Saadi», згадане вище, § 74).

83. Питання про те, коли перша частина статті 5 § 1 (f) перестає застосовуватися, оскільки особі було надано офіційний дозвіл на в’їзд або перебування, значною мірою залежить від національного законодавства (див. «Suso Musa v. Malta», №42337/12, § 97), якщо у в’їзді було відмовлено, будь-яке позбавлення волі згідно з другою частиною статті 5 § 1 (f) буде виправданим лише до тих пір, поки триває процедура депортації або екстрадиції. Якщо таке провадження не здійснюється з належною обачністю, тримання під вартою перестане бути допустимим згідно зі статтею 5 § 1 (f) (див. «Khlaifia», згадане вище, § 90).

84. У цій справі національні органи влади не стверджували, і це не було іншим чином доведено, що було відмовлено у в’їзді, що було видано наказ про репатріацію або що дії щодо депортації були розпочаті до 26 жовтня 2017 року. Таким чином, друга частина статті 5 § 1 (f) застосовувалася щонайбільше лише протягом кількох годин до переміщенняя заявників, Суд зобов’язаний вважати, що, по суті, і як випливає зі скарги заявників, лише перша частина статті 5 § 1 (f) Конвенції («законний арешт або затримання особи з метою запобігання її несанкціонованому в’їзду в країну») застосовується до фактів справи, яка мала місце з 16 жовтня 2017 року, а саме, в день прибуття заявників у хотспот Лампедузи, до раннього ранку 26 жовтня 2017 року, коли заявників перевезли з хотспоту до аеропорту.

85. Тепер Суд має визначити, чи відповідало обмеження свободи заявників у значенні першої частини пункту 1 (f) статті 5 вимозі «законності», і, зокрема, чи ґрунтувалося воно на «суттєвих та процесуальних нормах національного законодавства» (див. пункт 80 вище).

86. У зв’язку з цим, Суд перш за все зверне увагу на визначення «хотспот», що стосується, зокрема, її функції.

87. Програма з питань міграції Європейської комісії (The European Commission’s European Agenda on Migration)від 13 травня 2015 року встановила деякі керівні принципи, які повинні застосовуватися в країнах ЄС щодо різних аспектів міграції, і запровадила підхід у вигляді «хотспотів». Таким чином, у своїй Дорожній карті від 28 вересня 2015 року Міністерство внутрішніх справ Італії визначило чотири морські портові зони, в яких мали бути створені хотспоти, включаючи Лампедузу.

88. У Дорожній карті уточнюється, що метою цих хотспотів є проведення реєстрації та ідентифікації мігрантів як попереднього кроку для подальшого сортування та відправлення їх шляхом направлення шукачів притулку та тих, кого потрібно перемістити до компетентних національних і регіональних центрів, або передачі нелегальних мігрантів, які не подали заяву про міжнародний захист до центрів ідентифікації та видворення, щоб їх видворили. Таким чином, хотспоти, а саме існуючі приймальні пункти, що використовуються для реалізації «підходу гарячих точок», не мали на меті, принаймні на момент часу, який має відношення до справи, про яку йде мова, слугувати центрами затримання, а скоріше як центри ідентифікації та відправлення.

89. Національне законодавство щодо «хотспотів», включає….. Відповідно до цього положення «кризові центри» або «хотспоти» були створені у двох закладах: тих, які створені згідно з Декретом-законом № 451 від 1995 року, із змінами Законом № 563 від 29 грудня 1995 р. (наприклад, Центр раннього прийому та допомоги на Лампедузі ( Centro di Soccorso e Prima Accoglienza )) та ті, що створені згідно зі статтею 9 Законодавчого декрету №142 від 2015 року.

90. Суд не може не зауважити, що хоча Декрет-закон №13 визначив два типи існуючих установ, які могли б служити хотспотами, уряд не довів, що італійська нормативна база, включаючи правила ЄС, які можуть бути застосовані, містить чіткі інструкції щодо утримання мігрантів у цих установах.

91. У цьому відношенні Суд не знайшов жодного посилання у національному законодавстві, на яке посилається Уряд (див. пункт 74 вище), на матеріально-правові та процесуальні аспекти затримання чи інших заходів, що передбачають позбавлення волі, які можуть бути застосовані до відповідних мігрантів у хотспотах. Уряд також не надав жодного юридичного джерела, яке б стверджувало, що хотспот Лампедузи мала бути класифікована як CIE (де мігранти за певних умов можуть бути законно затримані відповідно до національного законодавства – див. пункт 75 вище ) .

92. Крім того, звіти незалежних спостерігачів, більшість з яких ґрунтуються на візитах на місця, а також національних і міжнародних організацій, одностайно описують хотспот Лампедузи як закриту територію з гратами, воротами та металевими парканами, яку мігрантам заборонено залишати, навіть якщо вони були ідентифіковані; таким чином, піддаючи їх позбавленню волі, яке не регулюється законом або не підлягає судовому контролю….

93. Відповідно до Конвенції, Суд може визнати, що в момент спроби мігрантів отримати доступ на територію Договірної сторони обмеження їхньої свободи пересування в гарячій точці може бути виправданим – на суворо необхідний обмежений період. час – з метою ідентифікації, реєстрації та опитування з метою, після з’ясування їхнього статусу, їх можливого переведення на інші об’єкти. За таких обставин затримання, наприклад, шукачів притулку, які очікують розгляду їхнього запиту (згідно з першою частиною статті 5 § 1 (f)) або затримання нелегальних мігрантів з метою їх видворення (згідно з другою частина того самого положення) регулюється законом (див. пункти 27 , 30 , 31 і відповідні заходи щодо впровадження вище).

94. Однак за обставин цієї справи неможливість для мігрантів законно залишити закриту територію хотспоту Лампедузи не підпадає під жодну з описаних вище ситуацій. Обмеження свободи пересування заявників однозначно становило позбавлення їхньої особистої свободи за статтею 5 Конвенції, тим більше, якщо взяти до уваги, що максимальна тривалість їхнього перебування в кризовому центрі не була визначена жодним законом і що, крім того, матеріальні умови їх перебування були визнані нелюдськими та такими, що принижують гідність (див. пункт 67 вище).

95. Суд вважає, що характер і функції гарячих точок відповідно до національного законодавства та нормативно-правової бази ЄС могли значно змінитися з часом, наприклад, пункти 33-35 вище, де виявляється, що метою хотспотів стало управління наявною або потенційною непропорційною міграцією, що, можливо, не виключає позбавлення волі, а не первісна мета просто швидкого виявлення, реєстрації та зняття відбитків пальців прибулих мігрантів. Як би там не було, Суд зазначає, що на момент подій, тобто в 2017 році, італійська нормативна база не дозволяла використовувати хотспот Лампедузи як центр утримання іноземців.

96. Таким чином, для організації «хотспотів» було б корисно втручання італійського законодавчого органу для роз’яснення їх природи, а також матеріальних і процесуальних прав осіб, які там перебувають.

97. У світлі наведених вище міркувань і враховуючи, що заявники були розміщені в хотспоті Лампедузи італійською владою і залишалися там протягом десяти днів без чіткої та доступної правової підстави та за відсутності вмотивованого заходу про їх утримання, перш ніж будучи депортованими до країни походження, Суд визнає, що заявники були свавільно позбавлені волі, що є порушенням першої частини статті 5 § 1 (f) Конвенції.

98. З огляду на наведений вище висновок щодо відсутності чіткої та доступної правової підстави для затримання, він не розуміє, як органи влади могли повідомити заявників про правові причини їхнього позбавлення волі або надати їм достатню інформацію чи дозволив їм оскаржити в суді підстави свого фактичного тримання під вартою…

99. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо стверджуваної відсутності у заявників статусу жертви, доходить висновку, що стаття 5 Конвенції застосовна та що мало місце порушення пунктів 1, 2 і 4 статті 5 Конвенції.

(3)   Порушення статті 4 Протоколу №4

106. Суд повторює, що колективне видворення, у значенні статті 4 Протоколу № 4, слід розуміти як будь-який захід, який змушує іноземців як групу залишити країну, за винятком випадків, коли такий захід вживається після, і на основі розумного та об’єктивного розгляду конкретної справи кожного окремого іноземця групи (див. «N.D. and N.T. v. Spain», № 8675/15 і 8697/15, §§ 193-201, і випадки, зазначені в ньому). Крім того, стаття 4 Протоколу № 4 не гарантує право на індивідуальну бесіду за будь-яких обставин, і вимоги цього положення можуть бути задоволені, якщо кожен іноземець має справжню та ефективну можливість подати аргументи проти свого вислання та якщо ці аргументи розглядаються належним чином органами влади держави-відповідача (див. згадане вище рішення у справі «Khlaifia and Others», § 248).

107. У цій справі заявники стверджували, що до того, як вони підписали накази про відмову у в’їзді, вони не отримали жодної копії, жодної бесіди з представниками влади не проводилося. Суд зазначає, що Уряд не заперечував інформацію, надану заявниками щодо цього.

108. Суд також визнає, що текст наказів щодо перших двох заявників є стандартизованим і не розкриває жодного аналізу особистих ситуацій заявників. Що стосується третього та четвертого заявників, жодних копій рішень не було подано до Суду, відповідні запити заявників до управління поліції Агрідженто залишилися без відповіді. Суд також зазначає, що Уряд не надав Суду копії документів, пов’язаних із процедурою ідентифікації заявників.

109. Заявників примусово видворили в день, коли їм було вручено наказ про відмову у в’їзді. Під час транспортування в аеропорти їх зап’ястя зв’язували липучками, а мобільні телефони забирали до прибуття в Туніс.

…113. Слід також зазначити, що, беручи до уваги короткий проміжок часу між підписанням заявниками наказів про відмову у в’їзді та їх видворенням, а також факти, що вони нібито не розуміли змісту наказів, і що двом з заявникам не було надано їх копії, Уряд недостатньо довів, що за обставин справи заявники скористалися можливістю оскаржити ці рішення.

114. Суд також зазначає, що у своєму рішенні № 275 від 8 листопада 2017 року Конституційний Суд зазначив, що відстрочені відмови у в'їзді здійснений із застосуванням сили вимагав законодавчого втручання, оскільки цей захід мав вплив на особисту свободу особи в розумінні статті 13 Конституції та мав регулюватися відповідно до пункту 3 цього положення.

115. За цих обставин Суд визнає, що накази про відмову у в’їзді та видворення, видані у справі заявників, не враховували належним чином їхні особисті ситуації…

116. Таким чином, ці рішення являли собою колективне видворення іноземців у розумінні статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції, і, отже, у цій справі мало місце порушення цього положення.