Олексій Гура, член Національної асоціації адвокатів України, лектор Вищої школи адвокатури, підготував огляд практики ЄСПЛ за період з період з 17.02.2023 р. по 28.02.2023 р., який структурно складається з двох окремих змістовних частин.
У першій частині огляду проаналізовано (1) «RUSTAMZADE v. AZERBAIJAN (No. 2)», заява № 22323/16, рішення від 23.02.2023 р., справа стосувалася кримінального переслідування громадського активіста за розповсюдження у Ютуб відео виконання Гарлем Шейк на знак протесту, судом констатовано порушення статті 6 § 1 Конвенції та статті 10 Конвенції, (2) рішення «STOENESCU v. ROMANIA», заява № 14166/19, рішення від 28.02.2023 р., заявник скаржився на неможливість повернути сплачений судовий збір у провадженні, яке було закрите у зв’язку із примиренням сторін, де відбулось лише одне засідання, судом встановлено відсутність порушення статті 6 Конвенції, (3) рішення «CĂPĂŢÎNĂ v. ROMANIA», заява №911/16, рішення від 28.02.2023 р., заявниця скаржилася на арешт її активів прокурором під час кримінального розслідування проти неї, подальшу постанову про конфіскацію та спосіб, у який різниця між сумою вилучених грошей і сумою, конфіскованою судами, була повернута їй судом, зазначала, що усі ці дії становлять порушення за статтею 1 Першого протоколу Конвенції, суд встановив відсутність порушення.
Пропонуємо ознайомитися детально з обставинами справ та оцінкою суду.
1) «RUSTAMZADE v. AZERBAIJAN (No. 2)»
Заява № 22323/16 – Рішення від 23.02.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/i4FJtux
#Стаття 6 § 1 Конвенції (кримінальний аспект)
#Кримінальне переслідування громадського активіста
#Стаття 10 Конвенції свобода вираження поглядів
#Кримінальне провадження за розповсюдження у Ютуб відео виконання Гарлем Шейк на знак протесту становить втручання у права за статтею 10 Конвенції та порушує її
#Констатовано порушення статті 6 § 1 Конвенції
#Констатовано порушення статті 10 Конвенції
Коротко суть справи: Заявник народився в 1992 році і проживає в Баку.
На момент подій заявник був студентом Азербайджанського державного економічного університету. Він також був громадським активістом і був одним із засновників неурядової -організації «Вільна молодь», заснованої в 2011 році.
Суд розглядав справу пов’язану з громадською діяльністю заявника - «Rustamzade v. Azerbaijan»,№ 38239/16. Коротко суть справи полягала у наступному:
«Після кількох смертей солдатів азербайджанської армії в небойових ситуаціях, з січня по березень 2013 року в Баку відбулася низка демонстрацій на знак протесту проти загибелі солдатів в армії. Демонстрації отримали широке висвітлення в засобах масової інформації та привернули увагу громадськості до загибелі солдатів в армії, за що уряд різко критикувався. Демонстрації були організовані через соціальні мережі, а інформація про них поширювалася через соціальні мережі та пресу. Заявник брав активну участь у цих демонстраціях та їх організації. Ключову роль в організації та проведенні вищезгаданих демонстрацій відіграв громадський рух NIDA, створений групою молодих людей.
Хоча демонстрації були мирними, поліція розігнала тих, хто зібрався, і кілька демонстрантів були заарештовані.
Під час подій в Азербайджані став популярним танець «Harlem Shake». В Азербайджані було підготовлено кілька відеопостановок танцю «Harlem Shake» різними групами людей, які були розміщені на відеохостингу YouTube. 1 березня 2013 року заявник разом із групою своїх знайомих пішов до приморського парку в центрі міста Баку, де його знайомі виконали танець «Harlem Shake»; зроблено відеозапис їхнього танцю. Заявник не танцював, а просто спостерігав за тими, хто танцював. У невстановлену дату відеозапис танцю було завантажено на YouTube. У матеріалах справи відсутні документи, які б вказували на те, що відповідний відеозапис було завантажено на YouTube заявником. Відео триває близько однієї хвилини. На відео сім осіб танцюють разом у парку. У задній частині сцени одна людина танцює в безпосередній близькості від бронзової статуї, роблячи сексуальні рухи. У невстановлену дату, після завантаження відеозапису на YouTube, на приватному телеканалі вийшла телевізійна програма щодо цього відео. У озвученій частині трансляції люди, які танцюють на відео, називалися наркоманами та анархістами-членами NIDA, критикуючи демонстрації, організовані на знак протесту проти загибелі солдатів в армії».
У березні 2013 року проти деяких членів NIDA, у тому числі чотирьох членів правління, які брали активну участь в організації демонстрацій протесту проти загибелі солдат в армії, були порушені кримінальні справи за незаконне зберігання вибухових речовин і пристроїв та незаконне зберігання наркотичних речовин. Розслідування за пред’явленими їм обвинуваченнями проводилося в рамках кримінального провадження №132006017. Заявника двічі допитували як свідка в рамках цього кримінального провадження до його арешту.
30 квітня 2013 року заявник був затриманий поліцією через його участь у зібранні перед Азербайджанською державною нафтовою академією. Того ж дня суд визнав заявника винним за статтею 298.2 (порушення правил організації та проведення зібрань) КпАП та засудив його до п’ятнадцяти діб адміністративного арешту.
Після звільнення 17 травня 2013 року заявника знову заарештували та звинуватили за статтями 221.2.1 (хуліганство, вчинене групою осіб) та 221.2.2 (хуліганство, вчинене шляхом опору службовій особі) Кримінального кодексу. Опис звинувачень складався з одного речення на пів сторінки. У відповідній частині рішення зазначено: «що заявник займався хуліганством, висловлюючи явну неповагу до суспільства, оскільки 1 березня 2013 року в Баку у складі групи осіб, у тому числі Б. Г. та іншими, з якими він був у тісних стосунках, близько 15:00 у приморському парку грубо порушив громадський порядок, здійснивши відеозапис продовжуваних та неодноразових аморальних дій... щодо бронзової статуї.... і навмисно хаотичних рухів рук і ніг…, здійснених після того, як він роздягнувся до пояса, і [він] явно не виконав законні вимоги [з боку] посадових осіб, ... [а саме] співробітників служби охорони приморського парку та працівників поліції [та інших] про те, щоб він утримався від зазначених дій, [що порушують громадський порядок; [він] чинив опір, [нахабно відмовляючись] припинити свої дії; [він] підготував відеоматеріал обсягом 6,16 мегабайт з відеозапису, що зображує дії, що суперечать етичним принципам суспільства, в якому він живе, і 1 березня 2013 року широко поширив його, завантаживши на веб-сайт YouTube під назвою «Harlem Shake – Парковий бульвар”... Цими діями Ількін Бакір огли Рустамзаде вчинив кримінальні злочини, передбачені статтями 221.2.1 та 221.2.2 КК Азербайджанської Республіки.
З документів у матеріалах справи випливає, що окрім заявника лише ще одна особа (Б.Г.), яка танцює на оскаржуваному відео, була обвинувачена у кримінальному злочині хуліганства за статтею 221 Кримінального кодексу. Проти інших осіб, які виступають у оскаржуваному танцювальному відео «Harlem Shake», кримінальні справи не порушувалися».
З матеріалів справи вбачається, що 13 вересня 2013 року заявнику додатково висунули нові кримінальні обвинувачення за статтями 28 (готування злочину), 220.1 (масові заворушення) та 228.3 (незаконне придбання, передача, збут, зберігання, перевезення та носіння зброї, приладдя до неї, припасів, вибухових речовин і пристроїв організованою групою) які було додано до кримінальної справи №. 132006017.
10.10.2013 слідчим складено обвинувальний акт по кримінальній справі №132006017 і подно до Бакинського суду. Обвинувальний акт стосувався загалом восьми обвинувачених, включаючи заявника. Усі обвинувачені були членами NIDA, крім заявника. Що стосується частини обвинувального акту, яка стосується звинувачень проти заявника, у ньому дослівно повторюється постанова від 17 травня 2013 року щодо обвинувачень за статтями 221.2.1 та 221.2.2 Кримінального кодексу (див. пункт 8 вище) та додатково міститься обвинувачення за статтями 28, 220.1 і 228.3 КК, які заявнику було інкриміновано пізніше.
З документів у матеріалах справи випливає, що під час судового розгляду заявник не визнав себе винним і зазначив, що обвинувачення проти нього є незрозумілими, оскільки він не вчиняв жодного кримінального правопорушення. Він зазначив, що створив у соцмережах подію щодо демонстрації 10 березня 2013 року на знак протесту проти загибелі військових, але не закликав до масових заворушень чи насильства. Стосовно звинувачень щодо виконання танцю «Harlem Shake», він заявив, що особисто не виконував цей танець, а був присутній під час його виконання своїми знайомими. У будь-якому випадку, відеозапис і завантаження в Інтернет танцю, про який йде мова, не можна вважати кримінальним злочином.
6 травня 2014 року суд визнав заявника винним за статтями 28, 220.1, 221.2.1, 221.2.2 та 228.3 Кримінального кодексу та засудив його до восьми років позбавлення волі.
Усіх інших обвинувачених суд також визнав винними за статтями 28, 220.1 та 228.3 КК та призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі на різні строки. У зв’язку з цим суд посилався на факти виявлення коктейлів Молотова в квартирах обвинувачених та обмін повідомленнями в соціальних мережах з посиланнями на приготування та використання коктейлів Молотова в майбутньому на демонстрації, і що свідок (AA) заявив, що він був присутній на зустрічі членів NIDA, на якій вони обговорювали застосування насильства.
Однак, рішення не містить жодного обґрунтування щодо відповідності вищезазначених фактів справі заявника. Що стосується засудження заявника за статтями 221.2.1 і 221.2.2 КК, у вироку просто згадувалося про відеозапис танцю та його завантаження в Інтернет, не надаючи жодних обґрунтувань щодо того, як виконання, організація, підготовка, відеозйомка або завантаження танцю «Harlem Shake» може бути кваліфіковано як хуліганство.
На зазначений вирок заявником було подано апеляційну скаргу, проте 16 грудня 2014 року Бакинський апеляційний суд залишив без змін вирок-суду першої інстанції, не надавши жодних додаткових аргументів щодо вини заявника.
У подальшому заявником було подано касаційну скаргу, у задоволенні якої теж було відмовлено.
16 березня 2019 року заявника було звільнено від відбування решти покарання після помилування Указом Президента.
Національне провадження щодо арешту та попереднього ув’язнення заявника, вже було предметом рішення Суду у справі Рустамзаде (цитовано вище ). У цьому рішенні Суд визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, дійшовши висновку, що позбавлення заявника волі не становило «законного затримання», здійсненого «за обґрунтованою підозрою» у вчиненні ним злочину.
Суть скарги: Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що кримінальне провадження проти нього було несправедливим, оскільки національні суди не встановили всіх елементів кримінальних правопорушень, за які його було засуджено, і не надали мотивів для своїх рішень. Він також скаржився, що його засудження було засноване на доказах, отриманих незаконним шляхом, і що він не зміг домогтися виклику свідків зі свого боку на тих же умовах, що й свідки проти нього.
Заявник скаржився, що його кримінальне засудження за хуліганство становило порушення його права на свободу вираження поглядів, передбаченого статтею 10 Конвенції. Заявник підтримав свою скаргу. Зокрема, він стверджував, що його кримінальне засудження за зйомку групи осіб, які виконують танець «Harlem Shake», і подальше завантаження в Інтернет становили втручання в його свободу вираження поглядів, яка не була передбачена законом.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(1) Щодо порушення за статтею 6 § 1
35. Суд посилається на загальні принципи, встановлені в його прецедентному праві, викладеному у справах «Mammadov v. Azerbaijan (no. 2)», №919/15, § 205-10; «Fatullayev v. Azerbaijan (no. 2)», №32734/11, § 76-83, які однаково стосуються цієї справи.
36. Повертаючись до конкретних обставин цієї справи, Суд зазначає, що він уже встановив у попередній справі заявника, що його позбавлення волі не становило «законного затримання» «за обґрунтованою підозрою» у вчиненні ним кримінального злочину… Суд зазначає, що хоча правові питання, які мають бути розглянуті у цій справі за статтею 6 Конвенції, відрізняються від тих, які вже розглядалися за статтею 5 Конвенції, і попередня справа, і ця справа стосуються того самого кримінального провадження проти заявника, пов’язані з тими самими звинуваченнями, пов’язаними з тими самими подіями, і значна частина його висновків у попередній справі однаково стосується цієї справи.
37. Зокрема, Суд не може залишити без уваги свої висновки у попередній справі про те, що складові ознаки кримінального правопорушення хуліганства, такі як «грубе порушення громадського порядку» та «застосування або погроза застосування насильства щодо громадян, а також шляхом знищення або пошкодження чужого майна», визначеного в КК та розтлумаченого Пленумом Верховного Суду та Конституційним Судом, не існували у справі заявника. Суд зазначає, що, подібним чином, ані рішення національних судів про призначення та продовження попереднього ув’язнення заявника, ані рішення національних судів про засудження заявника за кримінальне правопорушення у вигляді хуліганства за статтями 221.2.1 і 221.2.2 КК не містили будь-яких аргументів щодо того, як відеозапис танцю та його подальше завантаження на YouTube можна вважати грубим порушенням громадського порядку, що є одним із елементів кримінального правопорушення хуліганства відповідно до національного законодавства. Вони також не змогли довести, що дії заявника щодо відеозапису танцю та його подальшого завантаження на YouTube супроводжувалися будь-яким застосуванням або погрозою застосування насильства проти громадян або знищенням чи пошкодженням майна інших осіб.
38. Що стосується засудження заявника за статтями 28, 220.1 і 228.3 КК, Суд насамперед зазначає, що доказова база, на основі якої національні суди визнали заявника винним у вчиненні цих кримінальних злочинів, зовсім не зрозуміла з рішення національних судів. Зокрема, Суд зазначає, що заявника було засуджено за статтею 228.3 КК разом із чотирма членами правління NIDA за незаконне отримання коктейлів Молотова та організацію їх зберігання у квартирах SN та BG. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні суди у своїх рішеннях не надали жодної інформації чи доказів того, що заявник мав будь-який зв’язок із «коктейлями Молотова», про які йдеться. Зокрема, національні суди мовчали про те, як і на основі яких доказів вони дійшли висновку, що заявник і чотири члени правління NIDA отримали вищезгадані коктейлі Молотова, а потім організували їх зберігання в квартирах SN і BG.
39. Що стосується засудження заявника за статтями 28 і 220.1 КК, національні суди не послалися на будь-яку інформацію чи докази, які б доводили, що заявник будь-яким чином був причетний до підготовки масових заворушень. З рішень національних судів випливає, що заявник не обмінювався жодними повідомленнями в соціальних мережах про приготування та використання коктейлів Молотова під час майбутніх демонстрацій. Щодо заяви свідка А.А., який заявив, що він був присутній на зборах членів NIDA, на яких вони нібито обговорювали застосування насильства, незрозуміло, як ця заява могла мати відношення до справи заявника, оскільки А. А. не ідентифікував заявника як учасника стверджуваної зустрічі, і беззаперечно, що заявник не був членом NIDA. Національні суди також не пояснили, як створення події в соціальних мережах щодо демонстрації 10 березня 2013 року на знак протесту проти загибелі військових або заклики до участі в демонстраціях і виготовлення листівок у зв’язку з цим можна вважати доказом вчинення заявником кримінального правопорушення щодо підготовки масових заворушень.
40. Крім того, Суд не випускає з уваги той факт, що, хоча заявника було засуджено за вчинення кримінальних злочинів, передбачених статтями 28, 220.1 і 228.3 КК як частину злочинної групи, національні суди не згадали про роль заявника в цій злочинній групі.
41. Нарешті, Суд не може залишити без уваги той факт, що постановою від 19 листопада 2021 року Пленум Верховного Суду скасував рішення національних судів щодо кримінального засудження чотирьох членів правління NIDA, які були засуджені за статтями 28, 220.1. 228.3 КК в тому ж кримінальному провадженні, що й заявник (див. пункти 11 і 13 вище), і припинив кримінальне провадження проти них через недоведення їхньої вини (див. пункт 22 вище).
42. Наведених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що право заявника на вмотивований судовий вирок було порушено та що кримінальне провадження проти нього, узяте в цілому, не відповідало гарантіям справедливого судового розгляду.
43. Відповідно, мало місце порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, захищеного пунктом 1 статті 6 Конвенції.
44. З огляду на наведені вище висновки, Суд вважає, що немає потреби окремо розглядати скаргу заявника про те, що його засудження ґрунтувалося на доказах, отриманих незаконним шляхом, і що він не зміг домогтися виклику свідків зі свого боку на тих же умовах, що були допитані свідки, які давали свідчення проти нього.
(2) Щодо порушення статті 10 Конвенції
(а) Чимало місце втручання у право
52. Суд перш за все зазначає, що у кримінальному провадженні заявника було визнано винним у хуліганстві, передбаченому статтями 221.2.1 та 221.2.2 КК, на тій підставі, що він знімав на відео групу осіб, які виконували «Гарлем». Shake» і згодом виклав його відеозапис в Інтернет.
53. У зв’язку з цим Суд повторює, що завдяки своїй доступності та здатності зберігати та передавати величезні обсяги інформації Інтернет зараз став одним із основних засобів, за допомогою яких особи здійснюють своє право на свободу вираження поглядів та інформації. Інтернет надає необхідні інструменти для участі в заходах і дискусіях, що стосуються політичних питань і питань загального інтересу, покращує доступ громадськості до новин і сприяє поширенню інформації в цілому. Стаття 10 Конвенції гарантує «кожному» свободу отримувати та поширювати інформацію та ідеї (див. «Kilin v. Russia», №10271/12, § 54). Суд також встановив, що стаття 10 застосовується не лише до змісту інформації, а й до засобів розповсюдження, оскільки будь-яке обмеження, накладене на останні, обов’язково втручається в право отримувати та передавати інформацію (див., зокрема, «Ahmet Yıldırım v. Turkey», №3111/10, § 50; «Magyar Kétfarkú Kutya Párt v. Hungary», №201/17, § 87).
54. За цих обставин Суд не може не дійти висновку, що кримінальне засудження заявника становило втручання у здійснення його права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції.
(b)Чи було втручання виправданим
55. Таке втручання становитиме порушення статті 10, якщо воно не було «передбачено законом», не переслідувало одну або більше законних цілей згідно з пунктом 2 і не було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої мети (див. «Perinçek v. Switzerland», № 27510/08, § 124).
56. Стосовно питання про те, чи було втручання «передбаченим законом», Суд зазначає, що він уже встановив, що у рішеннях національних судів про призначення та продовження попереднього ув’язнення заявника та згодом засудження його за хуліганство за статтями 221.2.1 та 221.2.2 КК не встановлено наявність складу кримінального правопорушення хуліганства, визначеного КК і витлумаченого Пленумом Верховного Суду та Конституційним Судом.
57. Зокрема, Суд нагадує, що текст статті 221 КК у редакції на час подій чітко визначив кримінальне правопорушення хуліганство, як умисне вчинення дій, що грубо порушують громадський порядок та виражають явну неповагу до суспільства, поєднане із застосуванням насильства або погрози застосування насильства проти громадян, а також шляхом знищення чи пошкодження чужого майна (див. пункт 23 вище). Однак Суд не бачить жодних ознак, всупереч рішенням національних судів, які б доводили, що оскаржувана поведінка заявника становила «серйозне порушення громадського порядку», що супроводжувалося «застосуванням або погрозою застосування насильства проти громадян, оскільки а також знищенням або пошкодженням чужого майна».
58. З огляду на вищевикладене, Суд приходить до висновку, що за конкретних обставин цієї справи не було доведено наявність конкретних ознак кримінального правопорушення, передбачених статтями 221.2.1 та 221.2.2. Таким чином, не можна сказати, що кримінальне засудження заявника за цими положеннями мало чітку та передбачувану основу в національному законодавстві.
59. Дійшовши такого висновку, Суд не повинен переконуватися, що інші вимоги статті 10 § 2 (щодо «законної мети» та «необхідності втручання») були дотримані.
60. Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції.
2) «STOENESCU v. ROMANIA»
Заява № 14166/19 – Рішення від 28.02.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/h4FJhHg
#Стаття 6 § 1 Конвенції (цивільний аспект)
#Судовий збір
#Скарга заявника на неможливість повернути сплачений судовий збір у провадженні, яке було закрите у зв’язку із примиренням сторін, де відбулось лише одне засідання
#Відсутність порушення
Коротко суть справи: 9 квітня 2012 року заявник та М. С. розлучилися після кількох років шлюбу, протягом якого вони стали спільними власниками, двох об’єктів нерухомості, розташованих у Бухаресті.
8 вересня 2017 року заявник подав позов до Бухарестського районного суду, вимагаючи поділу нерухомого майна, яким він володів разом зі своєю колишньою дружиною.
12 вересня 2017 року суд повідомив заявника про те, що він зобов’язаний сплатити судовий збір у розмірі 42 419,2 леїв (приблизно 9 220 євро), що становило 5% вартості майна, яке підлягає поділу, як того вимагає стаття 5 Надзвичайної урядової постанови № 80/2013 «Про сплату судового збору (далі «EGO № 80/2013» – див. пункт 17 нижче).
19 вересня 2017 року заявник подав прохання дозволити йому сплатити збір двадцятьма щомісячними частинами. Його запит було задоволено 2 жовтня 2017 року, суд дійшов висновку, що у зв’язку із його рівнем щомісячного доходу він не міг претендувати на звільнення або зменшення суми збору, але він мав право на дозвіл платити частинами.
10 жовтня 2017 року заявник та М. С. підписали нотаріальну угоду про добровільний поділ їхнього спільного майна, а саме двох об’єктів нерухомості, розташованих у Бухаресті. Нотаріальні збори, сплачені сторонами, становили 565,25 леїв (включаючи ПДВ – приблизно 120 євро), тоді як податки, пов’язані з реєстрацією двох об’єктів власності в земельній книзі як належних, відповідно, заявнику та М.С., становили 677 леїв. (приблизно 150 євро).
10 листопада 2017 року сторони були повідомлені про час першого засідання, яке було призначено судом на 18 січня 2018 року.
18 січня 2018 року, на першому й єдиному засіданні у справі, районний суд взяв до відома клопотання сторін про те, щоб їхня добровільна угода про розподіл майна була взята до уваги та відхилив позов заявника як такий, що позбавлений будь-якої мети.
16 квітня 2018 року заявник подав окрему вимогу про відшкодування вже сплаченого судового збору та скасування решти платежів. Він посилався на положення статті 45 § 1 (c) EGO №80/2013
Заявник стверджував передбачаючи можливість відшкодування гербового збору заявникам за певних обставин, держава мала на меті запобігти заподіянню цим заявникам матеріальної шкоди, коли їхні судові дії стали позбавленими будь-якої мети…. Додатково, заявник подав одне рішення, винесене іншим окружним судом, у якому були задоволені подібні позови щодо відшкодування судового збору.
23 квітня 2018 року Бухарестський районний суд третього округу відхилив вимогу заявника про відшкодування. Суд зазначив, що випадки, передбачені частиною першою статті 23 Закону №146/1997 (див. пункт 19 нижче) стосовно відшкодування гербового збору підлягали обмежувальному тлумаченню, будучи винятками з правила про те, що судові витрати не підлягають відшкодуванню. Наголошуючи на тому факті, що справу заявника було відхилено як безпідставну (зважаючи на те, що сторони домовилися поділити їхнє спільне майно), суд дійшов висновку, що судовий результат був визначений волею сторін, а не як результат будь-якого законодавчого втручання (тобто правових положень) отже, стаття, на яку посилався заявник, не була застосовна до цієї справи.
9 травня 2018 року заявник подав апеляцію. Він стверджував, що, незважаючи на те, що учасник судового процесу зобов’язаний внести свій внесок (шляхом сплати судового збору) у витрати, понесені державою під час здійснення правосуддя, держава зобов’язана відшкодувати цей збір, якщо відповідна послуга не надавалась.
Заявник стверджував, що суд помилково витлумачив закон, оскільки значення «внаслідок певних правових положень» (див. пункт 19 нижче) не може обмежуватися законодавчим втручанням. У зв’язку з цим він зазначив, що положення статті 45 § 1 (c) EGO №. 80/2013 (див. пункт 19 нижче) були застосовні до його справи, оскільки його позов було відхилено як безцільний через положення законодавства, які зобов’язували суддю взяти до уваги добровільну угоду, досягнуту сторонами, оскільки після того, як розподіл майна було здійснено в позасудовому провадженні, закон не дозволяв суду виносити рішення з того самого питання в позовному провадженні.
Нарешті, заявник стверджував, що перед нотаріусом він сплатив усі юридичні збори та податки, пов’язані з поділом майна подружжя та реєстрацією цього майна в Земельному кадастрі (див. пункт 9 вище ); отже, він не повинен бути зобов’язаний знову сплачувати податки державі щодо тієї самої справи, оскільки це означало б подвійне оподаткування.
2 жовтня 2018 року окружний суд Бухареста відхилив апеляцію заявника та залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Станом на 9 вересня 2021 року, коли заявник подав свої зауваження до Суду, він уже сплатив повну суму в розмірі 42 419,2 леїв судового збору за його судовий процес.
Суть скарги: Заявник скаржився, що розгляд його справи не був справедливим, оскільки його позов про відшкодування судового збору було відхилено з порушенням принципу правової визначеності; він стверджував, що подібні позови в різних національних судах щодо позовів про відшкодування судового збору та/або звільнення від подальшої сплати судового збору, коли основне провадження вже було припинено на підставі угоди сторін, мали різні результати. Він посилався на статтю 6 Конвенції.
Заявник стверджував, що, з одного боку, різна судова практика з даного питання існувала на рівні того самого апеляційного суду, який виніс рішення у його справі, а також на рівні інших судів (він посилався на набір судових рішень, доданих до матеріалів справи, згідно з якими, зокрема, було відшкодовано відповідні судові збори щодо подібних проваджень щодо поділу майна.
Окремі висновки ЄСПЛ:
37. На відміну від великої кількості прецедентної практики Суду, яка стосується питання нібито надмірних судових зборів, ця справа стосується не питання доступу заявника до суду, а скоріше нібито різного тлумачення національним судом закону, який передбачає відшкодування судового збору. У зв’язку з цим Суд повторює, що вирішення питання про судові витрати може мати наслідки для справедливості провадження в цілому (див. «Stankiewicz v. Poland», № 46917/99, § 60).
38. По-перше, Суд нагадує, що вимога сплачувати збори цивільним судам у зв’язку з позовами, не є несумісною сама по собі з пунктом 1 статті 6 Конвенції ( див. «Kreuz v. Poland» № 28249/ 95, § 60). Крім того, немає нічого незвичайного в системі, в якій судові збори за грошові претензії залежать від суми спору, що входить до меж розсуду держави щодо регулювання та встановлення своєї системи судового збору, яку вона вважає за доцільне. Проте система має бути достатньо гнучкою, щоб дозволити стороні скористатися повним або частковим звільненням від сплати судового збору або зменшенням розміру судового збору (див. рішення у справі «Nalbant and Others v. Turkey», № 59914/16, § 40).
39. Зазначаючи, що заявник вимагав і скористався можливістю сплачувати судовий збір частинами, суд констатує, що система загалом здатна передбачити зменшення або звільнення, надані у світлі доходу позивача (див. пункт 8 вище), Суд підкреслює, що в даній справі мова йде не про саму сплату судового збору, а про умови, за яких збір, який уже сплачений або ще має бути сплачений, може бути відшкодований.
40. У зв’язку з цим відповідне національне законодавство є чітким, передбачаючи дуже небагато ситуацій, коли таке відшкодування може бути дозволено; можливі сценарії включають випадки, коли (повна) сума не була сплачена, коли позивач відкликав свій позов до того, як іншу сторону було повідомлено про це, і у випадку, якщо відповідний позов втратив будь-яку мету в результаті правового регулювання ( див. параграф 19 вище). Однак заявник стверджує, що стосовно останньої ситуації (яка передбачена пунктом 1 ( c) статті 4 5 EGO № 80/2013) національні суди дотримуються різних і суперечливих точок зору.
41. На цьому етапі Суд має повторити, що порівнювати різні рішення національних судів, навіть якщо вони винесені в очевидно схожих справах, не є його функцією, за винятком випадків відмови у правосудді чи очевидного свавілля, оскільки незалежність цих рішень судів повинна поважатися. У той же час, піддавання двох спорів різному трактуванню не може вважатися таким, що породжує суперечливу прецедентну практику, якщо це виправдовується різницею у фактичних ситуаціях, про які йдеться…
42. Крім того, Суд визнав, що можливість суперечливих судових рішень є невід’ємною рисою будь-якої судової системи, яка базується на мережі судів першої та апеляційної інстанцій, повноважних на території їхньої територіальної юрисдикції. Такі розбіжності також можуть виникати в межах одного суду. Це саме по собі не може вважатися таким, що суперечить Конвенції. Тим не менш, критерії, якими керується Суд при оцінці умов, за яких суперечливі рішення різних національних судів, винесених в останній інстанції, можуть порушувати вимогу справедливого судового розгляду, закріплену в статті 6 § 1 Конвенції, полягають у встановленні того, чи «глибокі та давні розбіжності» існують у прецедентній практиці національних судів щодо того, чи передбачає внутрішнє законодавство механізм, здатний подолати ці невідповідності, чи застосовувався цей механізм і, якщо доцільно, з яким ефектом (див. «Nejdet Şahin and Perihan Şahin v. Turkey», № 13279/05, §§ 49-58 і 61).
43. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, на основі відповідної національної прецедентної практики, на яку посилаються сторони (див. пункти 25, 27 і 34 - 35 вище), що за дуже незначними винятками, переважна кількість прикладів і коментарі збігаються щодо незастосовності статті 45 § 1 (c) EGO №. 80/2013 до обставин справи заявника. Крім того, навіть у кількох прикладах, які свідчать про те, що в деяких ситуаціях суди вирішували застосувати зазначену статтю та відшкодовувати судові збори відповідним позивачам, вивчення відповідної фактичної інформації показує, що вони охоплюють відносно короткий період і, що важливіше, що вони стосуються істотного контексту, відмінного від того, що стосується ситуації заявника (анулювання контракту, провадження у справі про банкрутство, ліквідація майна або визнання боргу – див. пункт 25 вище). Єдиним винятком є рішення від 12 липня 2017 року Бухарестського окружного суду четвертого округу (див. пункт 25 (a) вище), де за умов, дуже схожих на ті, що в цій справі, суд погодився повернути податок на підставі статті 45 § 1 (с), яка, однак, розглядалася у поєднанні зі статтею 320 Цивільного кодексу.
Крім того, більшість точок зору національних судів, на які посилається Уряд (див. пункти 34–35 вище ), збігаються щодо незастосовності статті 45 § 1 (c) EGO 80/2013. Лише деякі суди, здається, схильні виходити за межі букви закону та застосовувати «за аналогією» 50% відшкодування, що стосується медіації або відкликання позову, до ситуації, коли врегулювання спору досягнуто в нотаріуса (див. пункт 35 вище).
44. Враховуючи обставини цієї справи та на основі прикладів, наданих сторонами як доречних для розглядуваного питання, Суд не може зробити висновок, що у відповідній прецедентній практиці існували глибокі та давні розбіжності серед національних судів.
45. Крім того, хоча результат провадження, на яке скаржився заявник, є несприятливим, (у якому він був, представлений обраним ним адвокатом, мав змогу надати докази та вільно сформулювати свої аргументи, і в якому всі аргументи були належним чином розглянуті судами) провадження повністю відповідало вимозі про те, що заявник повинен внести розумну суму у витрати, пов’язані з судочинством (див. «Harrison McKee v. Hungary», №22840/07, § 33); у будь-якому випадку, зазначений результат не можна вважати довільним або явно необґрунтованим.
46. Отже, порушення статті 6 Конвенції не було.
3) «CĂPĂŢÎNĂ v. ROMANIA»
Заява №911/16 – Рішення від 28.02.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/s4FJlbQ
#Стаття 1 Першого протоколу – Право вільного володіння майном
#Відносно визначена сума неправомірної вигоди
#Тимчасовий арешт активів заявника під час кримінального провадження у корупційному правопорушенні
#Конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом після винесення вироку, не є свавільною
#Відсутність порушення
Коротко суть справи: Заявниця є громадянкою Румунії, що на час подій цієї справи працювала офіцером прикордонної поліції на митниці в Сіреті, пункті пропуску між Україною та Румунією. Вона звільнилася під час кримінального провадження, описаного нижче.
30 січня та 1 лютого 2011 року Національне управління з питань боротьби з корупцією відкрило кримінальне провадження проти заявника та понад шістдесяти інших осіб, прикордонників та митників, за підозрою в участі в організованій злочинності та отриманні хабара у зв'язку з незаконним ввезенням з України сигарет, дизельного палива та алкоголю. Прокуратура розслідувала дії, які нібито мали місце з вересня 2010 року по січень 2011 року.
Під час розслідування прокурор знайшов докази того, що офіцери, які перевіряли автомобілі, які в'їжджали в Румунію, брали хабарі від контрабандистів в обмін на те, щоб дозволити їм перетнути кордон з незаконними товарами. За підрахунками прокурора, протягом кожної зміни відповідні офіцери отримували від 8 000 до 25 000 румунських леїв (приблизно від 1 800 євро (EUR) до 5 600 євро). Вони ховали гроші в надійних місцях і в кінці кожної зміни пропорційно ділили їх між усіма колегами, які працювали в цю зміну.
Звинувачення проти заявника складалися з тринадцяти пунктів у ймовірному отриманні хабаря, яке мало місце в період з 17 по 25 грудня 2010 року.
Постановою від 18 квітня 2011 року на підставі статей 163-166 колишнього КПК (далі «старий КПК» – див. пункт 22 нижче ) прокурор видав розпорядження про арешт деяких активів заявника для покриття ймовірно завдану нею шкоду, яку прокурор оцінив у 28 800 леїв (близько 7 000 євро на той час). Таким чином, прокурор вилучив у заявниці до кінця провадження суми 5530 євро та 24 долари США, а також автомобіль, який залишався у її власності. Заявник був присутній під час виконання заходу прокурором. Вона стверджувала, що не заподіяла жодної шкоди, а також оскаржила метод оцінки, використаний прокурором.
26 квітня 2011 року прокурор віддав до апеляційного суду Сучави шістдесят сім поліцейських і митників, включаючи заявника, за їхню ймовірну участь у контрабанді. Прокурор зазначив, що неможливо підрахувати точні суми, отримані кожною особою хабара, оскільки вони ділили отримані суми відповідно до робочих завдань кожної особи протягом кожної зміни, яка працювала з вересня 2010 року по січень 2011 року, з урахуванням дати і часу доби зміни та інших факторів. З цієї причини прокурор запропонував врахувати для кожного з обвинувачених кількість змін протягом цього періоду та їхні обов’язки протягом кожної зміни, а також середню кількість одержаних за зміну. На основі цього розрахунку прокурор підрахував, що сума, яка має бути конфіскована у заявника, становила 28 800 леїв (приблизно 7 000 євро на відповідний час.
17 жовтня 2011 року заявниця звернулася до апеляційного суду з вимогою скасувати постанову про арешт майна винесену прокурором 18 квітня 2011 року, і повернути вилучені в неї активи (див. пункт 9 вище ). Вона стверджувала, що прокурор не вказав оціночної вартості шкоди, яка ймовірно була завдана її діями. Вона надала лист від Національного органу доброчесності і банківські контракти, щоб довести, що вилучені в неї гроші були отримані законним шляхом.
Проміжним рішенням від 24 листопада 2011 року апеляційний суд відхилив її заяву. Він вважав, що заявниця не довела, що гроші, вилучені прокурором, відповідають сумам, зазначеним у наданих документах, і зазначив, що гроші, законно отримані заявником, могли бути витрачені на інші речі.
Рішенням від 6 травня 2014 року апеляційний суд визнав винними шістдесят трьох осіб, у тому числі заявницю, у отриманні хабаря. На підставі наданих доказів – зокрема, відеозаписів – він зазначив, що кожен працівник брав участь у вчиненні кримінального правопорушення під час своєї зміни, і що хабарництво стало інституціоналізованим і нормалізованим до такої міри, що офіцери брали хабарі – у формі грошей або товарів, таких як сигарети, алкоголь, тістечка та дизельне паливо – у присутності інших працівників та їх начальників, які всі стали частиною схеми. Стосовно заявниці суд визнав, що вона вчинила дії, пов’язані з одержанням хабаря, але вирішив засудити її лише за ті дії, вчинення яких можна було бачити на відеозаписах. Таким чином, її було визнано винною в шести з тринадцяти пунктів хабарництва, визначених прокурором (див. пункт 8 вище), і їй призначили два роки позбавлення волі умовно.
Апеляційний суд взяв до уваги спосіб, у який прокурор оцінив суми, що підлягають конфіскації як доходи від злочинів (див. пункт 10 вище), і погодився з цим. Суд зауважив, що точні суми, отримані кожною засудженою особою, встановити неможливо, і з цієї причини при розрахунку сум, які підлягають конфіскації, він взяв до уваги кількість змін, протягом яких було встановлено, що відповідна особа брала хабарі та метод розрахунку, запропонований прокурором… Стосовно заявника апеляційний суд видав наказ про конфіскацію 3400 леїв (приблизно 800 євро на відповідний час), суму, яка вважається еквівалентною доходам від злочинів. Посилаючись на статтю 112 § 1 (e) нового Кримінального кодексу та статтю 118 § 1 (e) старого Кримінального кодексу (див. пункт 24 нижче), суд постановив виплатити гроші з вартості конфіскованих активів, а різницю повернуто заявниці наприкінці провадження. Заявницю також зобов’язали сплатити 6000 леїв (приблизно 1300 євро на той час) за судові витрати, а саме 3000 леїв за провадження в прокуратурі та 3000 леїв за провадження в апеляційному суді. Суд залишив у силі постанову прокурора від 18 квітня 2011 року (див. пункт 9 вище) і вирішив, що суми, що залишилися після виплати збитків і витрат, будуть повернуті кожній особі, коли рішення стане остаточним.
Усі сторони подали апеляцію до Високого касаційного суду та правосуддя (надалі «Високий суд»). Заявниця вимагала виправдання за всіма звинуваченнями в отриманні хабаря. Вона також просила скасувати захід, призначений прокурором 18 квітня 2011 року.
В остаточному рішенні від 17 березня 2015 року Вищий суд відхилив апеляції, подані засудженими особами, включаючи заявника, і задовольнив апеляцію, подану прокурором. Крім того, що Вищий суд залишив без змін обвинувальний вирок за скоєння хабарництва, винесений апеляційним судом, він визнав, що всі обвинувачені також були винними у створенні організованої злочинної групи. Вирок заявнику у вигляді позбавлення волі залишився без змін. Крім того, її зобов’язали сплатити 1000 леїв (приблизно 225 євро на відповідний час) за витрати, понесені під час провадження у Високому суді. Суд також схвалив метод, використаний прокурором для розрахунку збитків. З цих причин Високий суд залишив у силі наказ про конфіскацію 3400 леїв.
Високий суд також підтвердив решту висновків апеляційного суду (див. пункт 14 вище).
Рішення було надано сторонам 16 вересня 2015 року.
21 вересня 2015 року після двох запитів заявника (30 червня та 3 серпня 2015 року) Управління державних фінансів відшкодувало решту суми, тобто 13 785 леїв (приблизно 3 200 євро за обмінним курсом, що діяв на дату, коли сума повернута).
Суть скарги: Заявниця скаржилася на арешт її активів прокурором під час кримінального розслідування проти неї, подальшу постанову про конфіскацію та спосіб, у який різниця між сумою вилучених грошей і сумою, конфіскованою судами, була повернута їй судом. Зазначала, що усі ці дії становлять порушення за статтею 1 Першого протоколу Конвенції.
Заявниця стверджувала, що прокурор конфіскував її активи, незважаючи на докази того, що вони були отримані законним шляхом і, що вартість арештованих активів була непропорційно високою, беручи до уваги видане остаточне судове рішення про конфіскацію.
Окрім того, заявниця скаржилася на те, що відшкодування збитків, які їй зобов’язали сплатити, було розраховано судами випадково та довільно, через неможливість встановити точні суми, які нібито отримали заявниця та інші обвинувачені.
Нарешті, вона стверджувала, що відшкодування різниці між конфіскованими сумами та сумами, які були наказані конфіскувати, було розраховано в румунських леях за обмінним курсом, який заявник вважав несприятливим, і що це відбулося більше ніж через рік після рішення суду першої інстанції та понад шість місяців після остаточного рішення, що спричинило додаткове порушення її права на мирне володіння своїм майном.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(а) Загальні принципи
42. Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу містить три окремі норми: «перша норма, викладена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння власністю; друга норма, що міститься у другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення майна та підпорядковує його певним умовам; третя норма, викладена у другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів ... Однак ці три норми не є «відокремленими» в сенсі непов’язаності. Друга та третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння власністю, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, проголошеного в першій нормі» (див., серед інших джерел, «Beyeler v. Italy», № 33202/96, § 98, з подальшими посиланнями).
43. Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу вимагає, перш за все, щоб будь-яке втручання державного органу у користування власністю здійснювалося згідно із законом.
44. Крім того, будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном може бути виправданим, лише якщо воно служить законним суспільним (або загальним) інтересам. Завдяки безпосередній обізнаності зі своїм суспільством та його потребами національні органи влади в принципі мають кращі позиції, ніж міжнародні судді, щоб вирішувати, що є «суспільним інтересом». Згідно із системою захисту, встановленою Конвенцією, саме національні органи влади повинні зробити початкову оцінку щодо існування проблеми, що викликає суспільне занепокоєння, що вимагає вжиття заходів, що перешкоджають мирному володінню майном…
45. Стаття 1 Протоколу № 1 також вимагає, щоб будь-яке втручання було розумно пропорційним меті, яку потрібно досягти. Іншими словами, необхідно знайти «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо відповідна особа або особи повинні нести індивідуальний і надмірний тягар (див. «Yașar v. Romania», № 64863/13, §§ 50-51).
(b) Застосування згаданих принципів до цієї справи
(і) Наявність втручання та застосована норма закону
46. Суд нагадує, що заявниця скаржилася головним чином на арешт, конфіскацію та подальше повернення частини її активів під час кримінального розслідування та провадження, розпочатого проти неї, що призвело до її засудження (див. пункт 25 вище).
47. Ці заходи можна розглядати як втручання у здійснення заявницею її права на мирне володіння своїм майном … Уряд не заперечував наявність втручання…
48. Арешт активів, ухвалений під час кримінального провадження, розглядається Судом як захід, який передбачає контроль за використанням власності, таким чином підпадає під дію другого абзацу статті 1 Першого протоколу …
49. Що стосується конфіскації активів після винесення кримінального вироку, то в деяких випадках Суд вважав це постійним заходом, який передбачав остаточну передачу права власності державі, таким чином, рівнозначне позбавленню власності для цілей першого абзацу статті 1 Конвенції. Протокол № 1 до Конвенції (див. «S.C. Service Benz Com S.R.L. v. Romania», №58045/11, § 30; «Yașar», цитоване вище, § 49; «B.K.M. Lojistik Tasimacilik Ticaret Limited Sirketi v. Slovenia», №42079/12, §37-38). Проте в інших випадках Суд розглядав це як захід, що передбачає контроль за використанням майна, що підпадає під сферу дії другого абзацу статті 1 Першого протоколу (див., серед інших джерел, цитоване вище рішення у справі «Phillips», цитоване вище, § 51, «Telbis and Viziteu v. Romania», №47911/15, § 72).
50. Як би там не було, Суд повторює, що, як зазначено вище (див. пункт 42 вище), як друге речення першого абзацу, так і другий абзац статті 1 Першого протоколу слід тлумачити у світлі загального принципу, викладеного у першому реченні першого абзацу. Таким чином, Суд вважає, що йому слід розглянути оскаржувану ситуацію в цілому у світлі цього загального правила…
(іі) Чи було втручання передбачене законом та чи переслідувало законну мету
51. Суд зазначає, що обидва заходи, які розглядаються в цій справі, відповідали відповідним положенням чинного національного законодавства: статті 163–166 старого КПК дозволяли арешт активів обвинуваченого (див. пункти 9 і 22 вище), і стаття 112 § 1 (e) нового Кримінального кодексу та стаття 118 § 1 (e) старого Кримінального кодексу дозволяли конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (див. пункти 14 і 24 вище). Отже, Суд переконався, що втручання у право власності заявника було передбачено законом, як того вимагає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції …
52. Крім того, Суд не сумнівається, що заходи, про які йде мова, були вжиті в загальних інтересах з метою покарання за корупційні дії, забезпечення громадського порядку та запобігання злочинам, а також в інтересах належного відправлення правосуддя. Зокрема, рішення про арешт активів заявника було прийнято з метою відшкодування шкоди, яку, на думку прокурора, було завдано злочинними діями, які ймовірно вчинила заявниця, тоді як арешт частини сум був спрямований на вирахування доходів, отриманих злочинним шляхом, з активів злочинця (див. пункти 14 і 24 вище).
(ііі) Пропорційність втручання
53. Отже, питання полягає в тому, чи за обставин справи заходи були пропорційними переслідуваній меті; іншими словами, чи було досягнуто справедливого балансу між вимогами загальних інтересів і захистом права заявниці на мирне володіння своїм майном, зокрема шляхом забезпечення процедур, які надають їй розумну можливість подати свою справу до відповідних органів влади…
54. Що стосується скарги щодо арешту активів заявниці, Суд на початку повторює, що вона оскаржила цей захід у судах (див. пункт 31 вище). Вона подала декілька документів, намагаючись довести, що арештовані прокурором активи були отримані законним шляхом; ці докази були досліджені національними судами, але зрештою їх було визнано недостатніми (див. пункти 12 і 18 вище). Заявниця не стверджувала, що вона надала будь-які інші докази щодо походження конфіскованих активів або що будь-які такі докази, які вона надала, були проігноровані судами. У ході цього провадження немає нічого, що б свідчило про те, що заявниці було відмовлено в розумній можливості представляти свою точку зору в суді або що висновки національних судів були заплямовані явним свавіллям…
55. З цих причин Суд не може прийняти твердження заявниці про те, що вона довела законний характер арештованих активів (див. пункт 35 вище). Той факт, що апеляційний суд не прийняв рішення на користь заявниці, підтверджує цей висновок.
56. Суд також зазначає, що арешт активів заявниці мав лише тимчасовий характер і вплинув на неї протягом трохи більше чотирьох років і п’яти місяців (див. пункти 9 і 21 вище ). Беручи до уваги складність кримінального провадження, яке стосувалося повсякденної діяльності понад шістдесяти обвинувачених протягом п’яти місяців (див. пункт 6 вище ), Суд визнає, що загальна тривалість часу, протягом якого активи заявниці перебували під арештом, не була невиправданою (на відміну від цитованого вище рішення у справі «Călin», §§ 83-84, яке стосувалося конфіскації одних активів на десять років і інших активів на вісімнадцять років). Крім того, під час дії заходу заявник мав доступ до судів, які перевіряли законність і необхідність цього заходу (див. пункти 11 і 16 вище, а також порівняйте згадану вище справу «Călin», § 83).
57. Що стосується твердження заявника про те, що сума, конфіскована прокурором, була непропорційно високою (див. пункт 35 вище), Суд не може не зауважити, що прокурор розрахував цю суму на основі тринадцяти випадків отримання хабара, в яких він звинуватив заявника. Суд не вбачає ознак свавілля в тому, як прокурор проводив розслідування та висунув заявнику звинувачення за тринадцятьма пунктами в отриманні хабара, або в тому, як суди розглядали висунуті проти неї звинувачення. Отже, незважаючи на те, що остаточне засудження хаявниці стосувалося лише шести з тринадцяти пунктів звинувачення в отриманні хабара (див. пункт 13 вище), сума, вилучена прокурором, не виглядає непропорційно високою за всіма тринадцятьма пунктами, беручи до уваги використаний метод розрахунку (див. пункт 10 вище).
58. Суд також зазначає, що заявниця також оскаржувала метод розрахунку, використаний прокурором і судами, і отриману суму, яка була конфіскована (див. пункт 36 вище). Однак Суд зазначає, що захід конфіскації було застосовано національними судами на підставі їх висновків після дослідження доказів у матеріалах справи про те, що заявниця вчинила кримінальні злочини, які розслідуються, і таким чином отримала неправомірну вигоду. У цьому відношенні слід зазначити, що, визнавши заявницю винною лише у шести з тринадцяти пунктів хабарництва, визначених прокурором (див. пункт 13 вище), апеляційний суд вирішив конфіскувати лише частину вилученої суми і постановив повернути різницю заявниці (див. пункт 14 вище ), забезпечивши таким чином пропорційність конфіскації відносно рівня вини, яка була встановлена щодо заявниці.
59. Нарешті, Суд зазначає, що заявниця скаржилась на затримку повернення решти активів і спосіб, у який це відбулося (див. пункт 37 вище). Однак ці активи було повернуто лише через кілька днів після того, як сторонам було надано остаточне рішення (див. пункти 20 21 вище). Виявляється, що заявниця не скаржила перед національними органами ні на час, який знадобився Високому суду для завершення його рішення, ні на спосіб, у який ці активи було повернуто. Тим не менш, Суд уже встановив, що механізм, запроваджений державою-відповідачем, за допомогою якого заявник може скаржитися на затримки в провадженні, у тому числі на стадії підготовки судових рішень, може запропонувати особам у ситуації заявника гарантії, яких вимагає Конвенція….
60. Беручи до уваги всі вищевикладені міркування, зокрема справедливий спосіб, у який національні суди оцінили справу, Суд визнає, що провадження у цій справі не можна вважати свавільним. Беручи до уваги широку свободу розсуду, якою користуються держави у проведенні злочинної політики, спрямованої на боротьбу з корупцією на державній службі, а також той факт, що національні суди надали заявниці достатню можливість представити свою справу через змагальне провадження, Суд дійшов висновку, що втручання у право заявниці на мирне володіння своїм майном не порушило вимоги справедливого балансу.
61. Таким чином, порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції не було.