1) «MACHALIKASHVILI AND OTHERS v. GEORGIA»

Заява № 32245/19 –  Рішення від 19.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/53VDgx4

#Стаття 2  Конвенції (Право на життя) – Матеріальний і процесуальний аспект.

#Обов’язок держави забезпечити ефективне планування спецоперації із затримання можливих терористів

#Обов’язок держави провести ефективне розслідування смерті в результаті поліцейської спецоперації

#Порушення статті 2 в процесуальному аспекті

#Відсутність порушення статті 2 в матеріальному аспекті

Коротко суть справи: Заява стосується смерті родича заявників (Т.М.) внаслідок смертельного поранення голови, яке він отримав під час операції з арешту, проведеної в контексті розслідування справи про тероризм. Заявники скаржилися за статтями 2, 3 і 13 Конвенції.

Заявниками є: перший і четвертий заявник – батьки Т.М.; другий заявник – бабуся Т.М., третій заявник – сестра Т.М.

Під час спеціальної операції із затримання особи, що пов’язують із діяльністю ІДІЛ Департаменту по боротьбі з тероризмом Грузії при службі безпеки було вбито осіб, підозрюваних у тероризмі, та отримано інформацію про причетність ще 5 осіб, в т.ч. Т.М.

22 грудня 2017 року прокуратура звернулася до суду з клопотанням про арешт згаданих вище п’яти осіб, у тому числі Т.М. та обшук їхніх будинків. Згідно із заявою прокуратури, п’ятеро осіб нібито знали про прихильність певної особи до ІДІЛ і тим не менше надавали його групі певну матеріальну підтримку. Зокрема, вони допомогли знайти житло в Тбілісі, забезпечили групу продуктами харчування та предметами побуту та іншими послугами. Відповідно, існувала обґрунтована підозра, що п’ятеро осіб, у тому числі Т.М. вчинили злочин, передбачений 331 КК.

Клопотання про арешт було обґрунтовано наступними доводами: 1) Ризик втечі цих осіб з огляду суворості майбутнього можливого покарання, 2) Існував ризик підробки доказів, 3) Існував ризик продовження злочинної діяльності пов’язаної з тероризмом.

Згодом, суд Тбілісі санкціонував арешт п’ятьох осіб, у тому числі Т. М., і обшук у їхніх будинках.

Згідно з матеріалами слідства, під час того як офіцери спец призначення зайшли до кімнати де перебував Т.М., він проігнорувавши вимогу першого офіцера показати руки та здатися, намагався підірвати ручну гранату, внаслідок чого отримав поранення в голову. Т. М. негайно надали першу медичну допомогу медичний персонал спецпідрозділу у будинку, а потім його перевезли приблизно між 4:16 та 4:26 ранку спочатку до обласної лікарні Ахмета, а потім до лікарні в Телаві, де йому зробили операцію з приводу травми голови. 28 грудня 2017 року заявника перевели до лікарні в Тбілісі, де 10 січня 2018 року Т.М. помер після майже двох тижнів стаціонарного лікування.

Слідчими було оглянуто помешкання, де відбувались події, вилучено зі спальні Т.М. комп’ютер та гранату.

У подальшому прокуратурою було розпочато кримінальне провадження щодо поранення і смерті Т.М. за статтею зловживання владою, яке в подальшому було перекваліфіковано на зловживання владою із застосуванням насильства чи зброї.

У ході розслідування усіх 4 заявників було допитано щодо обставин спецоперації, оскільки вони усі перебували у будинку на той час. Усі вони надали свідчення.

У ході розслідування також було установлено усіх офіцерів спецпідрозділу, які брали участь в операції та допитано тих, які безпосередньо заходили до кімнати Т.М. та намагались його затримати. Усі вони надали свідчення, що після вимог задатися Т.М. потягнувся до ручної гранати, що лежали біля ліжка. У зв’язку із такою загрозою життю, один із офіцерів вистрелив у Т.М. із табельної зброї.

12 березня 2018 року було видано висновок судово-медичної експертизи, згідно з яким у Т. М. було проникаюче вогнепальне поранення лівої сторони чола та вихідне поранення потилиці. У звіті зазначалося, що поранення голови призвело до смерті Т.М., а хірургічне втручання Т.М. після поранення не дозволило експерту встановити дистанцію стрільби. У звіті також зазначено, що траєкторія вогнепального поранення була спереду назад і майже горизонтальна.

9 січня 2018 року заявники звернулися до прокуратури з проханням надати статус потерпілого Т.М. У задоволенні клопотання було відмовлено, прокуратура зазначила, що розслідування перебуває в активній фазі, багато слідчих дій ще попереду, і немає достатніх підстав для висновку, що Т. М. є жертвою кримінального правопорушення.

25 квітня 2019 року Тбіліський міський суд відхилив заяву заявників, підтвердивши аргументацію прокуратури.

У подальшому заявники звертались до прокуратури, щоб самим отримати статус потерпілих у провадженні щодо смерті Т.М. Прокуратурою було відмовлено, як і суддею, що розглядав скаргу заявників на відмову прокуратури. Суддя встановив, що надання статусу жертви ґрунтується на наявності трьох передумов: по-перше, суб’єктом є держава, фізична чи юридична особа; по-друге, які зазнали моральної, майнової чи фізичної шкоди; по-третє, безпосередньо внаслідок вчинення злочину. Суддя мотивував це тим, що на відповідний момент не було доведено жодного причинного зв’язку між протиправними діями офіцерів та смертю Т.М.

Згідно з матеріалами справи, представнику заявників було дозволено ознайомитися з матеріалами справи дев’ятнадцять разів у прокуратурі, у тому числі з секретними матеріалами – тричі.

25 січня 2020 року прокуратура ухвалила рішення про закриття кримінального провадження у зв’язку з відсутністю достатніх підстав для висновку про вчинення кримінального правопорушення. Узагальнивши надані докази, прокуратура дійшла висновку, що офіцер  вистрілив у Т.М. лише після того, як останній не виконав його прохання показати руки, а замість цього спробував активувати ручну гранату, створюючи тим самим безпосередній ризик для свого життя та життя інших. Відповідно офіцер мав право застосувати відповідні засоби самозахисту.

Суть скарги: Заявники скаржилися на те, що сила, застосована офіцерами проти Т. М., була невиправданою, непропорційною та надмірною, і що планування та проведення операції не були такими, щоб забезпечити захист права Т. М. на життя. Заявники також стверджували, що національні органи влади не провели ефективного розслідування обставин операції безпеки та смерті Т.М. Вони посилалися на статтю 2 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

68. Суд зазначає, що цю заяву, яка в першу чергу стосується способу проведення спецоперації 26 грудня 2017 року, було подано до Суду 6 червня 2019 року. Відповідне кримінальне провадження було розпочато одразу після операції та було завершено протягом трохи більше двох років, 25 січня 2020 року. Йдеться про негайно розпочате розслідування, проведене з розумною швидкістю, без будь-яких серйозних періодів бездіяльності. Незважаючи на сумніви заявників щодо адекватності розслідування, матеріали справи свідчать про те, що заявники підтримували регулярні контакти з органами прокуратури, надсилали різноманітні процесуальні клопотання, спрямовані на отримання нових і детальних доказів, і вживали заходів, щоб поінформувати себе про статус своїх скарг, та щоб прискорити їх обстеження в надії на більш ефективний. Суд вважає, що вони діяли старанно та оперативно протягом усього процесу розслідування, не демонструючи на жодному етапі втрати інтересу до провадження (на відміну від «Cerf v. Turkey»,  №12938/07, § 62-64; «Manukyan v. Georgia», №53073/07, § 30; «Akhvlediani and Others v. Georgia», №22026/10, § 25).

83. Суд зазначає, що сторони не заперечують, що смерть родича заявників стала результатом застосування сили силами спеціального призначення. Спірні питання полягають у тому, чи було застосування сили проти нього виправданим за даних обставин і чи було розслідування ефективним. Суд вважає за доцільне розпочати розгляд скарги заявників по суті, спочатку звернувшись до скарги на те, що національне розслідування смерті Т.М. було неадекватним, а потім звернеться до питання, чи можна вважати державу відповідальною за смерть.

1) Стверджуване порушення статті 2 у її процесуальному аспекті

(a) Загальні принципи

84. Зобов’язання захищати право на життя згідно зі статтею 2 Конвенції у поєднанні із загальним обов’язком держави згідно зі статтею 1 Конвенції «забезпечувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, визначені в Конвенції», непрямо вимагає проведення певної форми ефективного офіційного розслідування, коли осіб було вбито внаслідок застосування сили (див. «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», №24014/05, § 169). Конкретні вимоги щодо обов’язку проводити розслідування можна знайти у справі «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», цитована вище, § 169-82; див. також «Giuliani and Gaggio v. Italy», № 23458/02, § 298-306). Дотримання процесуальної вимоги статті 2 оцінюється на основі кількох важливих параметрів: адекватності слідчих заходів, оперативності розслідування, участі сім’ї померлого та незалежності розслідування. Ці елементи взаємопов’язані, і кожен із них, взятий окремо, не є самоціллю. Це скоріше критерії, які разом дають змогу оцінити ступінь ефективності розслідування. Саме з огляду на цю мету ефективного розслідування необхідно оцінювати будь-які проблеми (див. згадане вище рішення у справі «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», § 225).

85. Особи, відповідальні за розслідування, мають бути незалежними від будь-кого, хто причетний або може бути причетним до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, а й практичну незалежність (див., наприклад, «Giuliani and Gaggio», § 300, і «Mustafa Tunç і Fecire Tunç», § 177, обидва цитовані вище). Тут на карту поставлено не що інше, як довіра суспільства до монополії держави на застосування сили (див. рішення у справі «Hugh Jordan v. the United Kingdom», №24746/94, § 106; «Ramsahai and Others v. the Netherlands», №52391/99, § 325; «Giuliani and Gaggio», § 300).

86. Крім того, розслідування повинно бути доступним для сім’ї жертви настільки, наскільки це необхідно для захисту їхніх законних інтересів. Повинен також існувати достатній елемент громадського контролю за розслідуванням, ступінь якого може відрізнятися від справи до справи. Необхідний доступ громадськості або родичів потерпілого може, бути забезпечений на інших етапах процедури.

(b) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

(i) Незалежність слідства

87. Починаючи з твердження заявників про відсутність незалежності розслідування, Суд зазначає, що прокуратура розпочала розслідування обставин спецоперації в той самий день, коли вона відбулася, без будь-яких зволікань (див. пункт 14 вище). Проте перші слідчі дії, одразу після спецоперації, проводив слідчий, а не прокуратура. Таким чином, обшук у спальні Т. М. проводив слідчий Служби Безпеки, і ним було вилучено важливий доказ — ручну гранату (див. пункт 11 вище). Суд вважає доречним аргумент Уряду про те, що вищезазначені слідчі дії були проведені в рамках іншого розслідування, пов’язаного з тероризмом. У той же час, як уже зазначалося в різних, хоча й порівнянних контекстах, з огляду на їх важливість, початкові слідчі дії повинні оцінюватися з посиланням на вимоги незалежності та неупередженості, а процесуальні недоліки в цьому відношенні ризикують зіпсувати весь подальший розвиток розслідування…

88. Незважаючи на те, що прокуратура почала розслідування в той же день, протягом декількох годин після інциденту зі стріляниною, згодом вони спиралися, серед іншого, на результати слідчих дій, які раніше проводив слідчий Служби Безпеки, зокрема, результати обшуку спальні Т.М. та зібрані у результаті докази…. Заявники скаржилися на цей факт (факт можливої залежності слідчого – прим. авт.) із самого початку розслідування, стверджуючи, що огляд місця стрілянини СБ поставив під загрозу цілісність розслідування… Тепер необхідно визначити, чи вплинула зазначена обставина на ефективність розслідування та його здатність пролити світло на обставини операції арешту та стрілянини…

(ii) Адекватність розслідування

89. Суд повторює, що у випадках, коли підозріла смерть була заподіяна від рук державного агента, відповідні національні органи повинні застосовувати особливо ретельний контроль до подальшого розслідування (див. «Enukidze and Girgvliani v. Georgia», №25091/07, § 277, і «Armani Da Silva v. the United Kingdom», №5878/08, § 234). Як уже зазначалося вище, розслідування у цій справі було відкрито негайно. Протягом наступних місяців прокуратура вжила низку заходів для збору та забезпечення доказів щодо обставин поранення Т.М. Раніше було опитано всіх причетних до подій та інших потенційних свідків, у тому числі заявників, офіцерів,  які брали участь у спецоперації, а також тих, хто планував і контролював її проведення,  медичний персонал, який брав участь у лікуванні Т. М. до його смерті. Орган прокуратури також отримав численні судово-медичні та інші докази, що стосуються інциденту (див. пункти 34-39) .

90. Заявники скаржилися, що розслідування було вузьким і обмежувалося питаннями, які безпосередньо спричинили поранення Т.М. і подальшу смерть. Суд зазначає, що вперше осіб, які брали участь у плануванні та контролі операції, було допитано приблизно через двадцять місяців після початку розслідування (див. пункти 29-31 вище). Цей недолік було частково компенсовано на пізнішому етапі, хоч і за наполегливими проханнями заявників, під час опитування керівника та заступника керівника Департаменту боротьби з тероризмом та заступника голови СБ. Офіцери СБ також були повторно допитані щодо конкретних інструкцій, наданих перед операцією. Отже, планування та контроль операції не залишилися поза межами розслідування. Однак Суд не може не зауважити, що жодних офіційних звітів СБ щодо того, як операція була підготовлена та/або як вона розгорталася, а також жодних документів чи файлів, які б описували процедури, які СБ використовувала до, під час і після дані операції не були надані органам прокуратури під час розслідування. За їх відсутності Суд вважає, що останні повноваження були обмежені у проведенні своєї оцінки етапу планування та контролю операції (див. «Jaloud v. the Netherlands», №47708/08, § 203) .

91 . Щодо інших процесуальних порушень, на які стверджують заявники, Суд зазначає, що обшук у спальні Т.М., як уже було зроблено вище, проводився слідчим СБ, чия незалежність від офіцерів антитерористичного загону була недостатньою. Після обшуку місце злочину не було захищене, і його первинний стан не зберігся. У контексті насильницьких злочинів Суд неодноразово повторював, що огляд місця злочину та збереження судово-медичних доказів є однією з основних вимог ефективного розслідування (див. «Tagayeva and Others v. Russia», № 26562/07,  § 511). За обставин цієї справи ця помилка мала конкретні наслідки для розслідування. Наприклад, не вдалося підтвердити місцезнаходження мобільного телефону Т.М. на момент зйомки; походження слідів крові, нібито знайдених на ньому, не вдалося належним чином встановити, а твердження щодо навушників Т.М. Інше занепокоєння заявників стосувалося того, як поводилися з ручною гранатою, яку було переміщено офіцером з ліжка Т.М. на підлогу, щоб забезпечити доступ до Т.М. для надання йому медичної допомоги. Суд погоджується з тим, що необхідність надання першої допомоги серйозно пораненій особі повинна мати перевагу над вимогою не турбувати місце події (див. згадане вище рішення у справі «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», § 194). Згодом ручну гранату було нейтралізовано двома іншими офіцерами (див. пункт 26 вище) та вилучено СБ.

92. Щодо свідчень офіцерів антитерористичного підрозділу, Суд бере до уваги аргумент Уряду про те, що їх спочатку допитали майже з п’ятитижневою затримкою, оскільки їхні особи були засекречені, а відповідна процедура розсекречення потребувала певного часу. Хоча це доречно, Суд не може прийняти такий аргумент. Така затримка не може бути виправданою за обставин цієї справи, особливо з огляду на важливість свідчень поліцейських, оскільки не було незалежних очевидців смертельної стрілянини (див. «Ramsahai and Others v. the Netherlands», №52391/99, § 331).

У зв’язку з цим Суд повторює свою аргументацію у справах «Ramsahai and Others», § 330 і «Bektaş and Özalp», § 65, де він встановив, що затримка на три дні та сім днів, відповідно, у допиті поліцейських, які брали участь у стрілянині, становила значний недолік в адекватності розслідування… Тривала затримка в опитуванні офіцерів у цій справі створила, на думку Суду, ризик їхньої змови один з одним, і Уряд не припустив, що були вжиті будь-які запобіжні заходи для зменшення ризику такої змови. Затримка також створила ризик підірвати, зважаючи на плин часу, здатність офіцерів ретельно згадувати деталі спецоперації. У зв’язку з цим Суд не може не зауважити, що матеріали розслідування не містять жодних письмових документів чи записок будь-кого з членів антитерористичного управління, які повідомляли б про операцію одразу після її проведення. Крім того, відсутність оперативного опитування офіцерів СБ могла змусити заявників і громадськість загалом повірити, що співробітники сил безпеки діяли у вакуумі і, таким чином, не несли відповідальності перед судовими органами за свої дії… Таким чином, Суд вважає, що затримка в допиті офіцерів САУ є недоліком в адекватності розслідування.

(iii) Залучення заявників до розслідування

93. Щодо скарги заявників про обмеженої їхньої участі в розслідуванні, Суд повторює, що стаття 2 не вимагає від заявників доступу до поліцейських матеріалів або копій усіх документів під час поточного розслідування, або щоб з ними консультувалися чи інформували про кожне крок. Розголошення або публікація поліцейських звітів і матеріалів розслідування може стосуватися делікатних питань, що може завдати шкоди приватним особам або іншим розслідуванням; отже, таке розкриття чи публікація не може розглядатися як автоматична вимога відповідно до статті 2 (див. згадане вище рішення у справі «Fountas», § 71). Так само не можна вимагати від слідчих органів потурати будь-якому бажанню родича щодо слідчих заходів (див. згадане вище рішення у справі «Ramsahai and Others», § 348). Однак Суд має перевірити, чи було заявникам надано доступ до розслідування в обсязі, необхідному для захисту їхніх законних інтересів (див. «Gürtekin and Others and two other applications v. Cyprus», №60441/13, 68206/13, і 68667/13, § 29; «Güzelyurtlu and Others v. Cyprus and Turkey», №36925/07, § 273, з подальшими посиланнями в ньому).

94. Суд зазначає, що у цій справі заявники через свого законного представника мали регулярний доступ до матеріалів слідства. Деякі з їхніх клопотань про проведення додаткових слідчих дій також було задоволено …. Як неодноразово зазначав Суд, навіть якщо існує сильний суспільний інтерес у збереженні таємниці джерел інформації чи матеріалів, зокрема у справах, пов’язаних з боротьбою з тероризмом, важливо, щоб якомога більше інформації про звинувачення та докази було розкрито сторонам у провадженні без шкоди національній безпеці. Якщо повне розкриття інформації неможливо, труднощі, які це спричиняє, повинні бути врівноважені таким чином, щоб сторона могла ефективно захистити свої інтереси (див. «Al Nashiri v. Poland», №28761/11, § 494-95; «Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland», №7511/13, § 488-89, обидва рішення з подальшими посиланнями на прецедентну практику Суду). У цій справі заявники не мали доступу до секретної інформації, зокрема до опитувань офіцерів, до січня 2020 року, тобто за кілька днів до припинення провадження. Ця дворічна затримка обмежила можливість заявників брати ефективну участь у розслідуванні, оскільки їм не було дозволено ознайомитися з єдиними прямими доказами щодо планування та етапу виконання операції. Ненадання заявникам доступу до відповідних інтерв’ю вчасно виглядає тим більш суттєвим, що офіційна версія подій, підтверджена прокуратурою, значною мірою спиралася на свідчення офіцерів спецпідрозділу. Відповідні органи влади не стверджували, що розсекречення інтерв’ю було трудомістким процесом, в якому брали участь кілька різних органів. Згідно з матеріалами справи, були приховані лише особи офіцерів.

95. Що стосується постійної відмови органів прокуратури надати першому заявнику процесуальний статус потерпілого… Суд не може не помічати того факту, що заявники не мали змоги через те, що їм не було надано процесуальний статус потерпілого, оскаржити постанову прокурора про закриття кримінального провадження. Суд зазначає, що це питання вже було зазначено в попередніх справах проти Грузії (див. «Edzgveradze v. Georgia», №59333/16, § 46,  «Kukhalashvili and Others», § 134; «Shavadze», § 35; «Women’s Initiatives Supporting Group and Others v. Georgia», №73204/13 і 74959/13, § 65; «A and B v. Georgia», №73975/16, § 44).

96. ….Отже, Суд вважає, що рішення відмовити першому заявнику в наданні статусу потерпілого перешкодило заявникам застосовувати важливі процесуальні заходи, передбачені законом.

(iv) Висновок

97. На завершення, беручи до уваги недоліки у провадженні, зазначені вище, зокрема неповноцінні первинні слідчі дії, в тому числі спосіб, у який були зібрані та оброблені важливі докази, поверхневе вивчення фази планування та контролю операції, затримка в опитуванні офіцерів та відмову першому заявнику у статусі потерпілого, що завадило заявникам оскаржити рішення прокуратури – Суд вважає, що органи влади не виконали вимог ефективного та ретельного розслідування для цілей статті 2 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.

2) Стверджуване порушення статті 2 в її матеріальному аспекті

(a) Загальні принципи

98. Короткий виклад застосовних загальних принципів можна знайти у «Giuliani and Gaggio» (цит. вище, §§ 174-82, 208-10 і 249-50; див. також «Cangöz and Others», цит. вище, §§ 105-06, і «Yukhymovych», цитовано вище, §§ 60-62 ). Суд повторює, що стаття 2 гарантує право на життя та встановлює обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим. Перелік ситуацій, коли позбавлення життя може бути виправданим, є вичерпним і підлягає вузькому тлумаченню. Застосування сили, яке може призвести до позбавлення життя, має бути не більше ніж «абсолютно необхідним» і має бути суворо пропорційним досягненню однієї з цілей, викладених у статті 2 § 2 (a), (b) та ( c)  (див. «Oğur v. Turkey», № 21594/93, § 78). У справах про застосування сили державними агентами необхідно брати до уваги не лише дії державних агентів, які фактично застосовували силу, але й усі супутні обставини, включаючи такі питання, як відповідна законодавча чи нормативна база, а також планування та контроль дій, що перевіряються. Як показує сам текст пункту 2 статті 2, застосування смертельної сили поліцейськими може бути виправданим за певних обставин. Однак будь-яке застосування сили має бути «не більше ніж абсолютно необхідним», тобто воно повинно бути суворо пропорційним обставинам. З огляду на фундаментальну природу права на життя, обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим, повинні тлумачитися суворо (див. «McCann and Others v. the United Kingdom», § 150, 194; «Bubbins v. the United Kingdom», №50196/99, § 135-36; «Nachova and Others v. Bulgaria», №43577/98 і 43579/98, § 93‑94; «Makaratzis v. Greece», №50385/99, § 56-59).

99. На додаток до встановлення обставин, коли позбавлення життя може бути виправданим, стаття 2 передбачає головний обов’язок держави забезпечити право на життя шляхом встановлення належної правової та адміністративної бази, що визначає обмежені обставини, за яких посадові особи правоохоронних органів можуть застосовувати силу та вогнепальну зброю у світлі відповідних міжнародних стандартів ….

(b) Застосування вищезазначених принципів до обставин цієї справи

100. Починаючи з відповідної правової бази, Суд зазначає, що обставини, за яких офіцери СБ можуть застосовувати вогнепальну зброю, суворо регулюються національним законодавством. …. Таким чином, Суд вважає, беручи до уваги доводи сторін і в світлі відповідних міжнародних стандартів, що Закон про державну службу охорони, чинний на той час, запровадив відповідну правову базу, яка регулює використання смертоносних засобів.

101. Що стосується етапу планування та контролю операції з точки зору статті 2 Конвенції, Суд має звернути особливу увагу на контекст, у якому операція проводилася, а також на те, як вона розгорталася. У зв’язку з цим Суд зазначає, що операція була спланована та проведена в контексті розслідування справи про тероризм. У той же час СБ мав у своєму розпорядженні певний час для планування операції із затримання, оскільки рішення суду про санкціонування арешту було ухвалено 23 грудня 2017 року, а операція відбулася 26 грудня 2017 року. Таким чином, органи безпеки не займалися незапланованою та спонтанною операцією як такою …. Крім того, операція не була спрямована на те, щоб запобігти терористичному акту (на відміну від «McCann and Others», згаданого вище, § 195).

102. Суд зазначає, що Уряд не надав жодних документів чи файлів, які передбачають процедури, які застосовувала офіцери до, під час і після операції, про яку йдеться. Офіційні звіти щодо того, як операція була підготовлена та/або як вона розгорталася, також відсутні в матеріалах розслідування, і Уряд не надав жодних пояснень з цього приводу…. Суд приймає аргумент Уряду про те, що спецпідрозділ очікував збройного опору з боку Т.М., особливо з огляду на те, як розгорталася операція 21-22 листопада 2017 року.

103. Суд також зазначає, що під час планування операції із залученням великої кількості озброєних офіцерів, спрямованої на затримання, згідно з офіційною версією подій, потенційно озброєного терориста, контртерористичний відділ не зміг організувати прибуття швидкої допомоги. Як наслідок, транспортування Т. М. до лікарні було відкладено. Тим не менш, як випливає з матеріалів справи, Т. М. було надано першу медичну допомогу медичним персоналом, що брав участь в операції одразу після смертельного пострілу (див. пункт 10 вище), а потім було транспортовано до карети швидкої допомоги (див. пункт 40 вище). Крім того, затримка його госпіталізації не мала причинного зв’язку з його смертю.

104. Суд вважає, що ситуацію в цій справі не можна прирівнювати до смерті під вартою або до інших ситуацій, коли влада здійснювала повний контроль над особою, в результаті чого тягар доведення можна вважати покладеним на державу …. Як виявляється, ключовим питанням у цій справі є поведінка Т. М. у момент, коли офіцери увійшли до його спальні. Хоча слідство дійшло висновку, що перший офіцер СБ відреагував на те, що Т. М. потягнувся до ручної гранати, і, вважаючи, що йому загрожує безпосередня небезпека, вистрілив йому прямо в голову, заявники стверджували, що Т.М., швидше за все, використовував свій мобільний телефон на той момент. Суд зазначає, що в спальні останнього було вилучено ручну гранату з плямами крові, які відповідали генетичному профілю Т.М. і що не можна сказати, що влада не надала правдоподібного пояснення подій, які призвели до смерть Т. М…. За таких обставин Суд вважає, що надані йому докази унеможливлюють оцінку наведених вище суперечливих версій, незважаючи на те, що вони, принаймні частково, випливають з недоліків слідства. Хоча безперечно, що Т. М. помер внаслідок смертельного поранення, яке він отримав під час операції безпеки для його арешту, судова оцінка точних обставин, які призвели до смертельного пострілу, не проводилася на внутрішньому …

106. Підводячи підсумок, Т. М. був смертельно поранений під час спецоперації, коли офіцери САУ намагалися, згідно з правдоподібною версією подій, наданою владою, роззброїти його та отримати контроль над ним, і немає достатніх доказів для висновку, поза розумним сумнівом, що Т.М. помер за обставин, що передбачають відповідальність держави. За конкретних обставин цієї справи Суд, відповідно, не встановлює порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті.

2) «ZAYIDOV v. AZERBAIJAN (№ 3)»

Заява №  60824/08 –  Рішення від 19.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/G3VNdus

#Стаття 6 § 1 Конвенції

#Право на ефективну можливість оскаржити достовірність ключових доказів проти себе

#Право допитати свідків

#Право ефективно заперечувати проти медичного висновку

#Констатовано порушення

Коротко суть справи:

Заявник є відомим журналістом і головним редактором опозиційної газети. Він також є членом опозиційної партії, Партії народного фронту Азербайджану.

За словами заявника, 7 листопада 2007 року близько 15:30 він підходив до своєї роботи. Перед будівлею стояла жінка, яка розмовляла по мобільному телефону. У подальшому, цю жінку ідентифікують як C.Ю. Далі, С.Ю. обернулася до заявника та почала кричати та лаятися на нього, звинувачуючи його в тому, що він її образив. Він відповів, що не ображає її, і що вона повинна перестати лаятися. У цей момент, до жінки приєднався чоловік, якого пізніше ідентифікували як В.Г. Чоловік фізично напав на заявника та намагався бити його руками та ногами.

Заявник захищався, штовхнувши чоловіка, який упав на коліна. Їх розборонив перехожий. Фізична сварка привернула увагу, тому жінка та чоловік поспішно покинули місце події.

Того ж дня заявник повідомив кілька ЗМІ, в т.ч. газету, де працював, про інцидент, і вони потім опублікували його розповідь про події та його твердження про те, що напад на нього був організований владою як засіб його стримування та покарання за критичні статті, які він опублікував.

 З матеріалів справи вбачається, що після події В. Г. звернувся до лікарні, де йому надали першу медичну допомогу з приводу кровотечі з носа, а потім до іншого медичного закладу – де його оглянув лікар Ф.З.,  згодом В.Г. проходив стаціонарне лікування з 7 по 10 листопада 2007 року.

У медичному висновку щодо В.Г. було зазначено, що він отримав ушкодження м’яких тканин обличчя, ушкодження верхньої губи, закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку та неповний перелом правої вилиці.

У день інциденту, В.Г. подав заяву до правоохоронних органів, про побиття його невідомим чоловіком. Поліцією порушено кримінальну справу за статтею хуліганство.

У свідченнях В.Г. повідомив, що підвозив свою знайому С.Ю. до видавництва. Коли вони під’їхали, і С.Ю. перейшла вулицю, В.Г. побачив, що за нею йде незнайомий чоловік. Коли В.Г. запитав у того чоловіка, що йому потрібно, той у відповідь почав його ображати. Почалась бійка, яку ніби спровокував і почав заявник.

У день інциденту та наступні дні слідчий допитав кількох свідків, провів впізнання, в яких брав участь заявник, допитав заявника та провів очні ставки. Він також призначив експертне медичне обстеження заявника та В.Г. та експертизу одягу В.Г.

С.Ю., яка була допитана після інциденту, підтвердила свідчення В.Г. Розповіла, що коли під’їхала до будівлі видавництва, то незнайомий чоловік зробив їй комплімент, який та заперечила, у відповідь чоловік почав її ображати. В.Г., який був поруч, підійшов і запитав у незнайомця у чому справа. Незнайомий чоловік почав ображати В.Г. і вдарив його. Почалась бійка.

Надалі, поліцією проведено очні ставки між усіма учасниками.

Заявник, надаючи свідчення згадав, що бачив В.Г. раніше, і що він є членом опозиційної партії.

Поліція допитала також очевидців, що проїздили повз місце події на авто. Ті підтвердили, що старший чоловік в окулярах перший вдарив чоловіка у костюмі в обличчя, внаслідок чого у нього пішла кров, і він впав на землю.

Того ж дня, 10 листопада 2007 року, слідчий провів впізнання, під час якого згадані вище очевидці, впізнали заявника як чоловіка, який вдарив іншого чоловіка в день інциденту.

У подальшому В.Г. був оглянутий медекспертом, і той склав висновок щодо отриманих травм. Висновком підтверджено травми: крововилив у праву барабанну перетинку, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку та неповний перелом правої вилиці та дату їй отримання, а також класифіковано ушкодження, як ушкодження середньої тяжкості.

Заявник на досудовому розслідуванні оскаржував зазначену експертизу, просивши призначити нову. Клопотання було задоволене слідчим, проте В.Г. відмовився від проходження огляду. Заявник просив слідчого звернутись до суду з клопотанням про призначення експертизи, проте, слідчий відмовив.

У подальшому, щодо В.Г. все ж було проведено ще одне обстеження і зроблено медичний висновок, який по суті повторював попередні. Але, в частині перелому вилиці, він посилався на попередні рентгенологічні знімки В.Г. Заявник не був згоден з цим і вимагав повторного рентгену чи КТ В.Г.

Також було проведено експертизу одягу В.Г., яка показала сліди його крові на одязі та медичне обстеження заявника, яке не виявило у нього серйозних ушкоджень, тільки синці на лобі та передпліччі.

11.11.2007 заявнику було пред’явлено обвинувачення в нанесенні середньої тяжкості ушкоджень та хуліганстві. 

Того ж дня Ясамальський районний суд ухвалив рішення про тримання заявника під вартою до суду.

10 грудня 2007 року слідчий підготував обвинувальний акт проти заявника та В.Г., який було подано до суду.

На попередньому засіданні суду заявник стверджував, що 7 листопада 2007 року на нього було скоєно напад, що інцидент, про який йде мова, був організований владою, яка хотіла підставити його за критичні статті, які він опублікував.

Заявник стверджував, зокрема, що було кілька елементів, які свідчать про те, що В.Г. та С.Ю. співпрацювали з органами влади, щоб підставити його. Заявник повідомв, що В. Г. раніше офіційно працював у поліції. Крім того, як В.Г., так і С.Ю. мали кримінальне минуле, що дало владі необхідні «важелі» для спонукання обох до співпраці, можливо, в обмін на послуги.

Заявник подав кілька клопотань про допит кількох свідків, що могли свідчити про В.Г. та С.Ю.

Також суд задовольнив клопотання заявника про звернення до МВС, які відповіли, що В.Г. дійсно з 2000 по 2004 працював у поліції.

Також було допитано декілька свідків, які підтвердили, що В.Г. був членом опозиційної партії. Проте, пізніше В.Г. запідозрили у шпигунстві на користь влади, тому виключили з партії.

Суд також задовольнив клопотання заявника про витребування даних телефонних з’єднань, проте, які не були результативними.

Окрім того, заявник оскаржував медичний висновок щодо В.Г. і клопотав про допит у суді лікаря,  Ф.З. який лікував В.Г., проте суд відмовив заявникові.

Під час судового розгляду також не було допитано одного зі свідків – очевидців події, який не з’явився до суду через хворобу.

7 березня 2008 року Ясамальський районний суд визнав заявника винним за обвинуваченням і засудив його до шести місяців позбавлення волі за хуліганство та трьох років і шести місяців позбавлення волі за умисне заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров’ю.

 13 травня 2008 року апеляційний суд відхилив апеляцію заявника та залишив без змін рішення Ясамальського районного суду.

 Заявник подав касаційну скаргу, повторивши свої попередні скарги. Крім того, заявник подав статтю, опубліковану 8 липня 2008 року на веб-сайті Радіо Свобода, в якій повідомлялося, що Міністерство внутрішніх справ підтвердило, що С.Ю. перебувала у списку розшукуваних, і що пізніше у 2001 році її було заарештовано.

26 серпня 2008 року Верховний Суд відхилив скаргу як необґрунтовану та залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.

17 березня 2010 року заявник був звільнений на підставі помилування Президента.

Суть скарги:  Заявник скаржився, що кримінальне провадження проти нього порушило пункти 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції, оскільки його було засуджено на основі недостовірних і сфабрикованих доказів; йому не було надано можливості ефективно оскаржити ці докази та надати докази на свою користь; було порушено його право на вмотивоване судове рішення; і він не зміг допитати свідка обвинувачення, чиї досудові показання були зачитані в суді та використані проти нього.

Заявник стверджував, що особи, які брали участь у інциденті, В.Г. та С.Ю. сфабрикували справу проти нього у співпраці з поліцією на замовлення влади. В.Г. був колишнім правоохоронцем, а С.Ю. мала кримінальне минуле і перебувала в розшуку. Також, заявник посилався на те, що один зі свідків подій, у подальшому дав інтерв’ю, у якому зізнався, що він зазнав жорстокого поводження і був змушений давати свідчення.

Також, заявник посилався на те, що не зміг допитати одного зі свідків подій, покази якого були озвучені у суді.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

(а) Загальні принципи

87. Незважаючи на те, що стаття 6 гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів як таких, що в першу чергу є предметом регулювання національного законодавства (див., серед багатьох інших джерел, «Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2)», №19867/12, § 83).

88. Таким чином, роль Суду не полягає в принциповому визначенні того, чи можуть певні типи доказів – наприклад, докази, отримані незаконним шляхом з точки зору національного законодавства – бути прийнятними. Питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. Це передбачає перевірку передбачуваної незаконності, про яку йдеться, і, якщо йдеться про порушення іншого права, передбаченого Конвенцією, характер виявленого порушення…

89. Визначаючи, чи було провадження в цілому справедливим, слід також враховувати, чи було дотримано права захисту. Зокрема, необхідно перевірити, чи була заявникові надана можливість оскаржити достовірність доказів і виступити проти їх використання. Крім того, необхідно брати до уваги якість доказів, а також обставини, за яких вони були отримані, і те, чи викликають ці обставини сумніви щодо їх достовірності та точності…

90. Суд також повторює, що концепція справедливого судового розгляду у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції включає принцип рівності сторін, який вимагає «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні повинна бути надана розумна можливість представляти свою позицію по справі в умовах, які не ставлять їх у невигідне становище порівняно з опонентом…

91. Хоча стаття 6 не заходить так далеко, щоб вимагати, щоб сторона захисту мала ті самі права, що й сторона обвинувачення, щодо збирання доказів, обвинувачений повинен мати право шукати та надавати докази «на тих же умовах», що й сторона обвинувачення. Очевидно, що ці «умови» не можуть бути однаковими в усіх відношеннях; таким чином, наприклад, захист не може мати такі ж повноваження на обшук і виїмку, як обвинувачення. Однак, як видно з тексту статті 6 § 3 (d), сторона захисту повинна мати можливість вести активний захист – наприклад, викликаючи свідків зі свого боку або надаючи інші докази (див. «Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia», №11082/06 і 13772/05, § 728).

92. Принцип рівності сторін також доречний у питаннях, пов’язаних із призначенням експертів у провадженні (див. «Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia №2», № 42757/07 і 51111/07, § 499). Сам факт того, що відповідні експерти залучені однією зі сторін, не є достатнім для визнання провадження несправедливим. Хоча цей факт може викликати побоювання щодо нейтральності цих експертів, таке побоювання, хоч і має певне значення, не є вирішальним. Однак вирішальним є положення, яке обіймали експерти протягом усього провадження, спосіб, у який вони виконували свої функції, і те, як судді оцінювали висновок, представлений цими експертами. З’ясовуючи процесуальне становище експертів та їхню роль у провадженні, Суд бере до уваги той факт, що висновок будь-якого призначеного судом експерта, ймовірно, матиме значну вагу в оцінці судом питань, що входять до компетенції цього експерта (див. «Shulepova v. Russia», №34449/03, § 62; «Poletan and Azirovik v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», №26711/07 та 2 інших, § 94).

93. У контексті свідчень експерта правила щодо їх прийнятності не повинні позбавляти захист можливості ефективно їх оскаржити – зокрема, шляхом отримання та подання альтернативних висновків і звітів. За певних обставин відмова у проведенні альтернативної експертизи речових доказів може розглядатися як порушення пункту 1 статті 6 (див. «Stoimenov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», №17995/02, §§38; «Matytsina v. Russia», № 58428/10, § 169).

94. Суд також повторює, що згідно з усталеною прецедентною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, рішення судів і трибуналів повинні належним чином містити причини, на яких вони ґрунтуються. Хоча суди не зобов’язані давати детальну відповідь на кожен висунутий аргумент, з рішення має бути зрозуміло, що суттєві питання справи були розглянуті та що було надано конкретну та чітку відповідь на аргументи, які є вирішальними для результат справи… Більше того, у справах, пов’язаних із втручанням у права, гарантовані Конвенцією, Суд намагається встановити, чи є причини, наведені для рішень, винесених національними судами, автоматичними чи стереотипними. Питання щодо відсутності аргументації в судових рішеннях відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції зазвичай виникає, коли національні суди проігнорували конкретний, доречний і важливий момент, порушений заявником (див. «Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine»,  №42310/04, § 280; «Rostomashvili v. Georgia», №13185/07, § 59; «Zhang v. Ukraine», №6970/15, § 73).

(b) Застосування згаданих принципів у цій справі

(і) Основні питання, що підлягають розгляду

95. Суд насамперед зазначає, що заявник не заперечував ні в національному провадженні, ні в Суді того факту, що 7 листопада 2007 року він мав словесну та фізичну перепалку з В.Г. Суть його скарги до Суду полягає в тому, що йому було відмовлено в ефективній можливості оскаржити ключові докази, використані проти нього, і продемонструвати, що інцидент, про який йде мова, був організований владою, яка намагалася підставити його через його діяльність як журналіста та як головного редактора, і що кримінальне провадження проти нього було сфабрикованим.

96. Суд зазначає, що декілька доказів відіграли вирішальну роль у засудженні заявника. По-перше, на підставі заяв В.Г. та С.Ю. національні суди дійшли висновку, що саме заявник почав інцидент, і що В.Г. діяв у відповідь на агресію заявника. Іншим ключовим доказом проти заявника були свідчення трьох очевидців, які засвідчили, що вони бачили момент, коли заявник нібито вдарив В.Г. кулаком у рот. Нарешті, на підставі висновку експерта № 205/2007 суди дійшли висновку, що заявник зламав В. Г. праву вилицю та спричинив забій обличчя на тій самій ділянці, що і перелом, і забій являли собою тілесні ушкодження, які спричинили середню шкоду здоров’ю. Висновки експертів з цього приводу відіграли вирішальну роль у кваліфікації злочину як «умисне заподіяння середньої тяжкості шкоди здоров’ю», за яке заявника було засуджено за статтею 127.2.3 Кримінального кодексу, оскільки решта тілесних ушкоджень були описані як такі, що носять другорядний характер.

97. Отже, щоб оцінити скарги заявника та справедливість кримінального провадження в цілому, Суд перевірить, чи національні суди проігнорували без обґрунтування чіткі компоненти, які ставлять під сумнів достовірність вищезазначених ключових доказів, чи надали національні суди достатні аргументи для своїх рішень щодо оскарження заявником ключових викривальних доказів та його клопотань про збір інших доказів і, загалом, чи було надано заявнику ефективну можливість оскаржити достовірність обвинувальних доказів та надати докази на підтвердження своїх доводів.

(іі) Спосіб, у який національні суди розглядали надійність свідчень, наданих В.Г. та С.Ю.

98. Заявник намагався заперечити достовірність показань, даних проти нього В.Г., С.Ю. та очевидцями. Він стверджував, що вони співпрацювали з владою у фабрикуванні кримінальної справи проти нього, і що причиною була його робота журналістом і головним редактором опозиційної газети.

99. Щоб підтвердити свій аргумент, він надав докази того, що він не знав заявника до інциденту, були неправдивими, і що В. Г. зустрічався із заявником у минулому та був пов’язаний  опозиційною політичною партією…

...Заявник також хотів надати докази того, що один із очевидців, І.Т., зізнався, що зазнав поганого поводження  та залякування, щоб він дав неправдиві свідчення проти заявника (див. пункт 50 вище). Незважаючи на серйозність тверджень заявника, суд проігнорував або відмовився розглядати ці та інші докази на користь аргументу заявника, не надавши належних і чітких причин цьому….   Щодо тверджень заявника про те, що очевидець І. Т. піддавався жорстокому поводженню та був змушений свідчити проти заявника, ці твердження заслуговують особливо ретельного вивчення. Якщо це правда, вони також могли б поставити під сумнів надійність двох інших очевидців, які дали майже слово в слово ідентичні твердження про інцидент 7 листопада 2007 року.  Крім того, хоча суд першої інстанції задовольнив клопотання заявника про отримання інформації про те, чи був В. Г. раніше поліцейським, він не прокоментував цей факт після його встановлення.

100. Крім того, щоб довести свій аргумент про те, що VH та SQ співпрацювали з органами влади у фабрикуванні кримінальної справи проти нього, заявник попросив суд першої інстанції зібрати інші відповідні докази (див. пункт 49 вище ). Тим не менш, без надання чітких причин, суд або не задовольнив клопотання.

(iii) Те, як органи влади вирішували питання достовірності експертного звіту № 205/2007

101. Суд зазначає, що після заперечень заявника щодо висновку експерта № 1024 слідчий, який провадив справу, призначив нове експертне медичне обстеження В.Г. і після того було складено новий висновок…

102. … заявник по суті стверджує, що … органи влади не врахували його відповідні аргументи щодо недоліків другого висновку експерта, № 205/2007, на яку посилалися суди, щоб засудити його.

103. З цього приводу Суд зазначає, що звіт № 205/2007 містив два основні висновки, які відіграли вирішальну роль у засудженні заявника та мали характер викривальних доказів. У звіті зазначено, по-перше, що В. Г. отримав неповний перелом правої вилиці та забій на тій же ділянці обличчя; і, по-друге, що і перелом, і забій являли собою тілесні ушкодження, які спричинили помірну шкоду здоров’ю – тобто тілесні ушкодження з довготривалими наслідками. 

104. Заявник оскаржував достовірність цих висновків перед національними органами влади та надав аргументи щодо цього, які були далеко не недоречними чи незначними. Він стверджував, зокрема, що експерти ніколи не проводили рентгенівське дослідження В.Г., що рентгенівське зображення, отримане В.Г. приватно, могло бути підробленим (зокрема, що воно могло належати комусь іншому), і що у матеріалах справи не містилося цього зображення, яке зникло за нез’ясованих обставин, що перешкоджало захисту вивчити його та прокоментувати його… Він просив суд першої інстанції викликати та допитати Ф.З., лікаря, який лікував В.Г. у Клінічному медичному центрі, де останній нібито проходив рентгенівське обстеження, а також витребувати та вивчити рентгенівський знімок, відсутній в матеріалах кримінальної справи. Оскільки це зображення було отримано В. Г. у медичному закладі, який не є офіційним експертним агентством, сумніви заявника щодо його автентичності вимагали відповіді. Однак суд першої інстанції проігнорував вищезазначені аргументи та запити заявника щодо цього зображення без належної та чіткої причини (див. пункт 57 вище). Суд не пояснив, чому він відмовився викликати та допитати Ф.З., який міг би засвідчити обставини, за яких  В.Г. Крім того, суд не дав чіткого пояснення, чому він не витребував відповідне рентгенівське зображення від прокуратури, незважаючи на прохання заявника про надання та дослідження зображення. Виявляється, рентгенівське зображення, про яке йде мова, зникло з матеріалів кримінальної справи за нез’ясованих обставин у невідомий день до того, як суд першої інстанції міг його побачити.

105. Крім того, заявник звернувся до суду першої інстанції з проханням призначити проведення нових експертиз В.Г. і стверджував, що рентген або альтернативний метод сканування все ще можна використовувати для виявлення перелому, оскільки навіть загоєний перелом залишив би слід. Відмова суду першої інстанції задовольнити це клопотання на підставі заперечення В.Г. проти рентгенівського обстеження не супроводжувалася аргументацією щодо можливості використання альтернативного методу, якщо заперечення В.Г. було спричинене його занепокоєнням щодо впливу сильного опромінення…

(iv) Спосіб розгляду судом скарг заявника

107. Суд зазначає, що суди вищих інстанцій, у свою чергу, не розглянули скарги заявника щодо того, як суд першої інстанції розглянув його аргументи та клопотання.

(с) Висновок

108. З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що заявник був позбавлений ефективної можливості оскаржити достовірність ключових доказів проти нього (а саме звіту № 205/2007 та показань, наданих В.Г., С.Ю. та очевидцями), щоб виступити проти їх використання в національному провадженні та надати докази на його користь. Крім того, відмовляючи у задоволенні більшості клопотань заявника з цього приводу, національні суди порушили його право на вмотивоване рішення. Незважаючи на послідовність і серйозність тверджень, висунутих заявником, національні суди не перевірили та не розслідували їх відповідно до принципів рівності сторін і змагальності.

109. Суд також зазначає, що національні суди просто проігнорували вищезазначені твердження заявника та не взяли до уваги жодних наданих ним доказів у цьому відношенні…

110. Відповідно, мало місце порушення права заявника на справедливий судовий розгляд, захищеного пунктом 1 статті 6 Конвенції.

3) «KUTAYEV v. RUSSIA»

Заява №  17912/15 –  Рішення від 24.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/o3VMVko

#Стаття 3 Конвенції (матеріальний і процесуальний аспект)

#Стаття 6 § 1 Конвенції (кримінальний аспект) – несправедливість судового розгляду, оскільки обвинувачення будувалось на зізнавальних показах обвинуваченого, що могли бути отримані шляхом застосування насильства

#Стаття 5 § 1 Конвенції – Свавільний арешт і затримання без законної мети

#Стаття 18 (+ стаття 5) Конвенції

#Констатовано порушення

Коротко суть справи: Заявник народився в 1957 році і проживає в Чечні. Він політик і правозахисник. У 1990-х створив власну політичну партію, яка виступала за незалежність Чечні. Він обіймав посаду віце-прем’єр-міністра в уряді Аслана Масхадова, президента самопроголошеної незалежної Чеченської держави. Заявник постійно критикував військову операцію в Чечні та повідомляв про порушення прав людини, нібито скоєні російськими військовослужбовцями. У 2012 році заявник очолив неурядову організацію «Асамблея народів Кавказу».

18 лютого 2014 року заявник організував у Грозному конференцію з нагоди 70-ї річниці депортації чеченського населення за часів сталінського режиму.

За словами заявника, 19 лютого 2014 року тодішній голова адміністрації президента Чечні пан М. Д. викликав заявника та кількох інших учасників конференції на зустріч з президентом Чечні. Того ж дня відбулося засідання, але заявник прийти відмовився. На зустрічі Президент звернувся до присутніх, зазначивши, що заходи з вшанування пам’яті жертв депортації повинні були проводитися 10 травня, в офіційний День пам’яті і скорботи чеченського народу.

Версія подій заявника

19 лютого 2014 року заявник покинув Грозний, побоюючись за свою безпеку. Він зупинився в будинку свого родича пана Б. у місті Гехі.

Близько 12 години дня 20 лютого 2014 року заявник кілька разів телефонував друзям і знайомим. Заявник висловив свою стурбованість конференцією та його відмовою зустрітися з президентом Чечні, що призвело до тиску на нього та його можливого переслідування з боку чеченської влади.

Близько 14 години група озброєних людей у чорній камуфляжній формі прибула до будинку пана Б. Вони приїхали на шести чорних автомобілях з номерними знаками «EE ... E», якими користується служба безпеки президента Чечні. Чоловіки, не представившись, одягли на голову заявника куртку та посадили його в автомобіль. Чоловіки відвезли заявника у невстановлене місце. Коли вони прибули, заявник опинився на невеликому подвір’ї, оточеному двома двоповерховими будівлями. Заявник бачив пана А.А., заступника міністра внутрішніх справ Чечні, та пана М.Д. з адміністрації президента. За словами заявника, двоє чоловіків били його близько тридцяти хвилин, протягом яких він кілька разів непритомнів. Потім заявника відвели до підвалу.

У подальшому, за словами заявника у підвалі його було подано тортурам електричним струмом і під загрозою своєму життю він був змушений не читаючи підписати якісь документи. Після цього, заявника відвезли до поліції в м. Грозний.

Версія подій уряду

20 лютого 2014 року близько 14 години працівники міліції зупинили заявника для перевірки на вулиці в Гехі через його нібито «підозрілу поведінку».

Відповідно до протоколу особистого обшуку офіцер І.Х. у присутності двох понятих оглянув заявника та вилучив із правої кишені його джинсів чорний поліетиленовий пакет із речовиною бежевого кольору.

20 лютого 2014 року пан А.А. видав постанову про проведення експертизи речовини, виявленої у заявника. Наказ містив додаток, конверт № 1. Він не містив опису доказів, нібито знайдених у заявника, чи опису їх упаковки.  Відповідно до звіту наркологічної експертизи від 20.02.2014 р. об’єкт для дослідження надійшов у поштовому конверті стандартного білого кольору з печаткою МВС Чечні. У конверті знаходився поліетиленовий згорток чорного кольору з порошкоподібною речовиною всередині сіро-бежевого кольору, вагою 3,257 грама. Встановлено, що речовина є героїном.

21 лютого 2014 року о 01.30 заявника затримано поліцією. О 9:30 заявника допитали в присутності державного адвоката. 22 лютого 2014 року заявнику було висунуто звинувачення у зберіганні великої кількості наркотиків без наміру їх збуту. Того ж дня було проведено відтворення подій, під час якого заявник ніби зупинили і обшукали поліцейські.

24 лютого 2014 року заявник надав пояснення, що тілесні ушкодження, які він отримав, були завдані під час бійки з другом за кілька днів до затримання.

Того ж дня, заявник зустрівся з адвокатом Є.М. якому, через загрозу підслуховування надав письмові свідчення в яких повідомив, що його насправді били інші особи,  А.А. і М.Д., а також начальник кримінальної поліції, що травми отримані під час бійки з другом неправда а викривальні покази надані після тортур побиттям та струмом та погрозами подальшого насильства. Також, попросив про медичну допомогу. Під кожною заявою у письмових поясненнях захиснику, заявник поставив свій підпис.

22 лютого 2014 року суд ухвалив рішення про затримання заявника і тримання під вартою, яку незважаючи на скарги заявника було в силі до  його засудження 07.07.2014.

01.03.2014 одна з газет в Росії опублікували статтю, в якій детально описувалось жорстоке поводження із заявником. За наслідками публікації слідчий комітет Росії в Чечні почав розслідування за фактом зловживання владою правоохоронцями.

7 та 8 вересня 2014 брати заявника повідомили слідчому, що заявник є законослухняною людиною, наркотиків не вживав, а арешт носить характер переслідування за відмову зустрітись з президентом та проведення конференції.

 Відповідно до протоколу медичного огляду, складеного в ізоляторі тимчасового тримання («ІВС») 21 лютого 2014 року, у заявника були забої правої ноги в області сідниці та лівої руки. Заявник пояснив, що впав зі сходів.

На фотографіях заявника, зроблених 24 і 28 лютого 2014 року та поданих до Суду, можна помітити, що на шкірі лівої руки заявника були численні темні крапки, різні темно-фіолетові сліди на лівій руці та велика темно-фіолетова пляма. на його правій сідниці.

11 березня 2014 року слідчий призначив судово-медичну експертизу заявника та поставив питання щодо того, чи могли тілесні ушкодження заявника бути спричинені ураженням електричним струмом. Заявник був оглянутий 14 березня 2014 року. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи № 68 у заявника була садна середньої третини лівої гомілки, спричинена ударом твердим тупим предметом. Вважається, що це не завдало шкоди його здоров'ю. На запитання слідчого про те, які тілесні ушкодження ймовірно спричинені ураженням електричним струмом, у протоколі не було пояснень.

2 квітня 2014 року слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи за фактом зловживання владою, визнавши скарги заявника необґрунтованими. У подальшому, адвокат заявника намагався оскаржити це рішення до суду, та судом було відмовлено у задоволенні скарги.

10 квітня 2014 року суд розпочав розгляд кримінальної справи заявника.  У судовому засіданні заявник відмовився від своїх зізнавальних показань, даних 21 та 22 лютого 2014 року. Він стверджував, що його затримали 20 лютого 2014 року в будинку пана Б., що працівники міліції били його та застосовували електричний струм, і що вони змусили його зізнатися у злочині, в якому його звинувачували. Заявник пояснив, що раніше не відмовився від своїх свідчень, побоюючись за своє життя та родину.

У ході судового розгляду було допитано ряд свідків:

- родичи заявника, підтвердили, що заявника було викрадено з будинку його родича і відвезено у невідомому напрямку;

- особи, яким телефонував перед викраденням заявник, підтвердили, що заявник їм телефонував і зазначав, що боїться за своє життя і зазнає погроз.

- російські політики, яким телефонував заявник, стверджували, що 20 лютого 2014 року заявник зателефонував їм і попросив допомоги з огляду на його можливе переслідування через конференцію. Того ж дня їм стало відомо, що заявника затримали за підозрою у злочині, пов’язаному з наркотиками. На їхню думку, переслідування заявника було політично мотивованим;

- Поняті стверджували, що 20 лютого 2014 року близько 14:00 їх запросили працівники міліції, щоб підтвердити обшук заявника. Коли вони підійшли до місця події, на них уже чекали інші працівники поліції та заявник;

- Працівники міліції Б.З., І.Х. , С.М. , Х.Б. , С.А. та Р.Ю. заявив, що вони зупинили заявника близько 14:00 20 лютого 2014 року для перевірки особи, оскільки він «поводився дивно». Його вирішили обшукати і для цього запросили понятих. В результаті обшуку у заявника виявили наркотики;

- Пан М. Д. стверджував у суді, що він не знав заявника до того, як зателефонував йому в лютому 2014 року. Метою телефонного дзвінка було домовитися про зустріч із заявником, але останнього не було в місті. Він також заперечив свою причетність до цих подій.

З наявних у Суду документів випливає, що пана А. А. ніколи не викликали в судове засідання та не допитували як свідка.

7 липня 2014 року суд визнав заявника винним за обвинуваченням і засудив його до чотирьох років позбавлення волі. Суд відхилив доводи заявника про те, що зізнання було отримано під тиском, зазначивши, що під час слідства він не скаржився на жорстоке поводження  та давав свої показання в присутності адвоката.

Заявником було подано скаргу на вирок, проте Верховний Суд Чечні відхилив доводи заявника як необґрунтовані.

Суть скарги:  Заявник скаржився на те, що він піддавався жорстокому  поводженню з боку чеченських правоохоронних органів і що не було проведено ефективного розслідування його скарги, що є порушенням статті 3 Конвенції.

Заявник скаржився, що його засудження ґрунтувалося на зізнанні, отриманому від нього під тиском, що зробило його суд несправедливим. Він посилався на статтю 6 § 1 Конвенції.

Заявник скаржився, що його арешт був незаконним і позбавленим будь-якої законної мети, і що його право на свободу було обмежено з метою, відмінною від тих, що передбачені Конвенцією. Він посилався на пункт 1 статті 5 і статтю 18 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ: 

(1) Щодо стверджуваного порушення статті 3 Конвенції

91. Суд посилається на загальні принципи, викладені у справі «Bouyid v. Belgium»,  №23380/09, § 81-90).

(a) Стверджуване жорстоке поводження

92. Суд зауважує, що незважаючи на те, що сторони заперечують місце та обставини арешту заявника, вони погоджуються, що заявник був затриманий державними службовцями 20 лютого 2014 року (див. пункт 21 вище). Після його затримання на заявнику були виявлені численні тілесні ушкодження, які були зафіксовані співробітниками ІВС 21 лютого, а потім судово-медичним експертом 17 березня 2014 року. Заявник також надав фотографії від 24 лютого 2014 року, на яких зображено його тілесні ушкодження. Уряд не заперечував тілесні ушкодження заявника, які він описав. Суд вважає, що заявник надав детальний і послідовний опис обставин стверджуваного жорстокогоповодження, яке включало побиття та застосування електрошоку з метою вимагати від нього зізнання. Той факт, що заявник мав тілесні ушкодження після його затримання органами влади, також підтверджувався свідченнями пана Каляпіна (див. пункт 50 вище), який під час судового розгляду справи заявника показав, що він бачив тілесні ушкодження заявника, коли відвідував його в ІВС.

93. З огляду на вищевикладене, Суд має достатні підстави вважати, що твердження заявника про жорстоке поводження з боку державних службовців заслуговують на довіру.

(b) Стверджувана відсутність ефективного розслідування

94. Суд зауважує, що достовірні твердження заявника про жорстоке поводження з боку міліції були відхилені слідчим як необґрунтовані у його відмові відкрити кримінальне провадження від 2 квітня 2014 року. Слідчий покладався головним чином на показання працівників міліції, а також на заяви пана М. Д. та пана А. А., державних службовців, яких заявник звинувачував у жорстокому поводженні. Пояснюючи тілесні ушкодження, слідчий покладався виключно на показання заявника, дані лише одного разу, під час його надходження до ІВС, про те, що він впав зі сходів, не перевіряючи інших версій (див. пункт 41 вище ).

95. Суд повторює, що належні медичні огляди є важливими гарантіями проти жорстокого поводження (див. «Akkoç v. Turkey»,  №22947/93 і №22948/93, § 55, 118). Він зазначає, що слідчий призначив судово-медичну експертизу заявника, через десять днів після того, як він відкрив провадження, і поставив експерту лише одне запитання, а саме, чи могли тілесні ушкодження бути спричинені ураженням електричним струмом (див. пункт 40 вище ). Судово-медичний висновок містить пояснення лише щодо садна лівої ноги, щодо якого зроблено висновок, що воно стало наслідком удару твердим тупим предметом. Експерт не став розглядати можливі сценарії, за якими могли бути отримані ці тілесні ушкодження, і взагалі не відповів на запитання слідчого, чи могли вони бути спричинені ураженням струмом. Суд вважає, що цей висновок експерта був явно неповноцінним, оскільки в ньому не було розглянуто та не надано відповідей на ключові питання, які мали значення для встановлення обставин, за яких були отримані тілесні ушкодження (див., наприклад, «Volkan Özdemir v. Turkey», № 29105 / 03, § 39).

96. Крім того, слідчий не зміг перевірити єдину версію подій, на яку він посилався. Судово-медичного експерта не просили оцінити, чи взагалі можливо, що травми заявника були результатом одноразового падіння, як заявник стверджував одного разу, очевидно, через страх подальшого жорстокого поводження.

97. Ні слідчий, ні національні суди, дослідивши достовірні твердження заявника, не зробили ретельної оцінки наданих їм доказів. Вони не взяли до уваги той факт, що заявник відмовився від свого зізнання як таке, яке було дане під примусом, і надали вирішальної ваги заявам офіцерів поліції та державних службовців, які нібито жорстоко поводилися із заявником.

98. Раніше Суд встановив, що в контексті російської правової системи у випадках достовірних тверджень про поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, органи влади повинні відкрити кримінальну справу та провести належне кримінальне розслідування. У Суду немає підстав вважати інакше в цій справі, яка стосується достовірних тверджень про особливо тяжке жорстоке поводження (див. рішення у справі «Lyapin v. Russia», № 46956/09, §§ 129 і 132-136). Суд вважає, що Уряд не виконав свій тягар доведення та не надав доказів, здатних поставити під сумнів розповідь заявників про події, які він вважає встановленими.

(c) Правова кваліфікація звернення

99. Заявник стверджував, що його піддавали тортурам.

100. Суд бере до уваги зауваження Європейського комітету з протидії тортурам (див. пункт 70 вище) щодо серйозних порушень прав людини, вчинених співробітниками правоохоронних органів, зокрема в Чечні. Слід зазначити, що опис жорстокого поводження заявника збігається зі спостереженнями Комітету, зробленими між 2008 і 2019 роками в різних місцях позбавлення волі в регіоні. Більше того, доповідач Комітету з юридичних питань і прав людини Парламентської асамблеї Ради Європи у своїй доповіді прокоментував зізнання заявника, які були отримані тортурами (див. пункт 71 вище).

101. Суд уже встановив, що судово-медична експертиза заявника, яка не розглядала питання, чи могли його тілесні ушкодження були спричинені ураженням електричним струмом, була неповноцінною (див. пункт 95 вище). Уряд лише послався на висновки національних органів влади, не спростувавши твердження заявника про катування електричним струмом, і не надавши правдоподібного пояснення великих гематом, зафіксованих на його фотографіях і підтверджених свідченнями свідків.

102. Враховуючи, що жорстоке поводження, застосоване до заявника, підтверджене медичними показаннями, які не були заперечені Урядом, явно спричинило серйозні фізичні та психічні страждання, і що послідовність подій також свідчить про те, що біль і страждання були завдані йому навмисно, а саме з метою отримання зізнань, Суд доходить висновку, що жорстоке  поводження, про яке йдеться, становило катування (див. «Samoylov v. Russia»,  64398/01, § 53; «Lolayev v. Russia», №58040/08, § 79; «Abdulkadyrov and Dakhtayev v. Russia»,  №35061/04, § 70).

(d) Висновок

103. Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що мало місце порушення статті 3 Конвенції в її матеріально-правовому та процесуальному аспектах.

(2) Щодо стверджуваного порушення статті 6 § 1 Конвенції

108. Суд нагадує, що визнання зізнань, отриманих у порушення статті 3 Конвенції, автоматично робить відповідне кримінальне провадження в цілому несправедливим, незалежно від доказової сили цих свідчень і незалежно від того, чи було їх використання вирішальним у забезпеченні засудження підсудного ( див. «Gäfgen v. Germany», №22978/05, § 166; «Turbylev v. Russia», №4722/09, § 90; «Belugin v. Russia», №2991/06, §§ 69-71).

109. У цій справі Суд уже встановив, що заявник піддавався тортурам з боку державних службовців, у результаті чого він дав показання, які згодом були використані для його засудження. Національні суди не виключили його зізнання як недопустимий доказ, посилаючись, серед іншого, на відмову слідчого порушити кримінальну справу за фактом стверджуваного жорстокого поводження  та посилаючись на цю відмову під час засудження заявника у злочинах, у вчиненні яких він зізнався у своїй заяві (див. пункт 59 вище). Суд дійшов висновку, що національні суди не провели незалежного та всебічного розгляду достовірних тверджень заявника про те, що його самовикривальні заяви  були результатом насильства з боку поліції (див. згадане вище рішення у справі «Belugin v. Russia», §81).

110. За таких обставин Суд доходить висновку, що використання національним судом зізнань заявника, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, незалежно від їхнього впливу на результат кримінального провадження, зробило судовий розгляд справи заявника несправедливим. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

(3) Щодо стверджуваного порушення статті 5 та статті 18 у поєднанні із статтею 5 Конвенції

(a) Загальні принципи

118. Крім відповідності національному законодавству, стаття 5 § 1 вимагає, щоб будь-яке позбавлення волі відповідало меті захисту особи від свавілля (див., серед останніх джерел, «Rooman v. Belgium», №18052/11, § 190; «Denis and Irvine v. Belgium», №62819/17 і 63921/17, § 129).

119. Жодне свавільне затримання не може бути сумісним із статтею 5 § 1, поняття «свавілля» в цьому контексті виходить за рамки невідповідності національному законодавству. Як наслідок , позбавлення волі, яке є законним відповідно до національного законодавства, все ще може бути свавільним і таким чином суперечити Конвенції (див. «Mooren v. Germany»,  №11364/03, § 77; «Saadi v. the United Kingdom», №13229/03, § 67).

120. Хоча Суд раніше не сформулював загального визначення того, які види поведінки з боку органів влади можуть вважатися «свавіллям» для цілей статті 5 § 1, ключові принципи були розроблені в кожному конкретному випадку. Крім того, із прецедентної практики зрозуміло, що поняття свавілля в контексті статті 5 певною мірою змінюється залежно від типу затримання (див. «S., V. and A. v. Denmark», №35553/12 і 2 інших, § 75).

121. Один із загальних принципів, встановлених прецедентною практикою, полягає в тому, що затримання буде «свавільним», якщо, незважаючи на дотримання букви національного законодавства, існував елемент недобросовісності чи обману з боку органів влади або якщо органи влади нехтували вимогою правильно застосовувати відповідне законодавство (там само , § 76, з подальшими посиланнями).

122. Щоб виключити свавілля, необхідна відповідність меті обмежень, дозволених відповідним підпунктом пункту 1 статті 5, як щодо видачі наказу, так і щодо виконання заходів, пов’язаних із позбавленням волі. Крім того, має існувати певний зв’язок між підставою для дозволеного позбавлення волі та місцем і умовами тримання під вартою.

123. Щодо скарги заявників за статтею 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції, Суд розглядатиме її у світлі відповідних загальних принципів, викладених Великою палатою у її рішеннях у справі «Merabishvili v. Georgia», №72508/13, § 287-317; «Navalnyy v. Russia»,  №29580/12 і 4 інших, § 164-65).

(b) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

(i) Чи відповідало тримання заявника під вартою 20 лютого 2014 року пункту 1 статті 5 Конвенції?

124. На початку Суд зазначає, що хоча сторони не дійшли згоди щодо обставин арешту та його причин, сам факт затримання заявника 20 лютого 2014 року державними службовцями та затримання заявника, зафіксоване наступного дня, не є суперечка.

125. Сторони надали суттєво різні пояснення подій між 14:00 20 лютого та 1:30 ночі 21 лютого 2014 року. Заявник стверджував, що в той день його було викрадено з дому його родича, пана Б., невстановленими представниками правоохоронних органів і доставлено у невстановлене місце, де його тримали до 13:00 21 лютого 2014 року (див. пункт 19 вище). Уряд стверджував, що заявника випадково зупинили на вулиці працівники міліції через його підозрілу поведінку та що в нього було виявлено наркотики (див. пункти 21-23 вище ) .

126. Суд вважає встановленим, що станом на 14:00 20 лютого 2014 року заявник перебував під виключним контролем влади. Беручи до уваги серйозність тверджень заявника та рівень переконання, необхідний у цьому контексті, Суд уважно вивчив слідчі дії, проведені до і після арешту заявника, а також докази, зібрані органами влади (див., для подібного контексту, «Ibrahimov and Mammadov v. Azerbaijan», № 63571/16 та 5 інших, § 117, 13 лютого 2020).

127. Суд зазначає, що Уряд не заперечував, що заявник був правозахисником, і що до свого арешту він брав активну участь в організації та проведенні конференції 18 лютого 2014 року в Грозному (див. пункти 14 і 15 вище). Уряд також не заперечував той факт, що президент Чеченської Республіки викликав заявника 19 лютого 2014 року на зустріч з учасниками конференції, на якій заявник відмовився бути присутнім, де президент висловив свою сильне незадоволення конференцією (див. пункт 16 вище).

128. Суд зазначає, що згодом у день арешту заявник кілька разів телефонував своїм друзям і знайомим, у яких він просив допомоги через побоювання можливого переслідування з боку чеченської влади за організацію конференції (див. пункт 18 вище ).  Один зі свідків стверджував, що заявник скаржився на те, що пан М. Д. погрожував йому 18 і 19 лютого 2014 року (див. пункти 16 і 51 вище). У своїх показаннях у суді першої інстанції пан М. Д. відмовився надати будь-які подробиці щодо змісту своєї розмови із заявником (див. пункт 55 вище). Крім того, міліціонери вже розшукали заявника 19 лютого 2014 року, за день до його арешту (див. пункт 49 вище).

129. Крім того, Уряд не заперечував той факт, що через п’ять днів після арешту заявника, 25 лютого 2014 року, на офіційній зустрічі президент Чечні пояснив контекст подій, пов’язаних із арештом заявника, і заявив, що заявник «провів нараду приурочено до 23 лютого – саме тому його заарештували» (див. пункт 62 вище) .

130. Повертаючись до матеріалів кримінального розслідування та беручи до уваги аргументи сторін, Суд не переконаний, що Уряд надав достатні та надійні докази на підтримку своєї версії подій.

131. По-перше, Суд звертає увагу на твердження Уряду про те, що заявника випадково зупинили на вулиці через його нібито підозрілу поведінку. Однак протокол огляду місця події та обвинувальний висновок показали, що заявника було зупинено в рамках оперативно-розшукової діяльності після отримання нерозкритої інформації щодо нього значною кількістю поліцейських, які прибули до села Гехі спеціально для цієї мета. Офіцери прибули на місце події, маючи технічне обладнання для фіксації події (див. пункт 23 вище). Беручи до уваги всі докази, Суд вважає непереконливим твердження Уряду про те, що заявника було заарештовано під час такої випадкової перевірки особи на вулиці поблизу будинку родича заявника. Крім того, незрозуміло, хто з двох офіцерів обшукали та вилучили ймовірні наркотики, оскільки вони обидва були вказані у двох окремих протоколах як службовці, які проводили обшук (див. пункти 22 та 23 вище). Також не було з’ясовано, чи поліцейські прибули на місце події вже з понятими, чи їх запросили засвідчити обшук після того, як заявника було зупинено на вулиці (див. пункти 23 і 53 вище ) .

132. По-друге, сторони не заперечують, що заявник не був причетним до злочинів, пов’язаних із наркотиками, або будь-яких інших злочинів до подій, про які йдеться. Навіть якщо припустити, що офіційна версія була вірною, і заявника дійсно було затримано «в рамках оперативно-розшукових заходів», залишається незрозумілим, яка інформація була отримана міліцією, звідки ця інформація була отримана і як вона була отримана.

133. По-третє, Суд зазначає, що речовина, нібито знайдена у заявника, спочатку була направлена на аналіз паном А. А., заступником міністра внутрішніх справ Чечні (див. пункт 24 вище). Він також зазначає, що пан А.А. був присутній під час зустрічі заявника зі своїм адвокатом паном Каляпіним 24 лютого 2014 року (див. пункт 50 вище). Участь такого високопоставленого  чиновника, як заступник міністра внутрішніх справ, у розслідуванні нібито звичайного злочину, пов’язаного з наркотиками, явно потребує пояснень, особливо у світлі тверджень заявника. Однак Уряд не надав такого пояснення, а пана А. А. навіть не допитали під час національного провадження (див. пункт 56 вище).

134. У світлі всіх обставин, описаних вище, Суд визнає, що заявника не було заарештовано, як стверджував Уряд-відповідач, під час вибіркової перевірки особи, під час якої у нього було виявлено заборонені наркотики. Оскільки вони були надані як формальні підстави для виправдання позбавлення заявника волі, вони явно містили елемент недобросовісності з боку офіцерів міліції та слідчих. Немає достатніх підстав для висновку, що національні суди, які застосовували заявнику запобіжний захід, також діяли недобросовісно. Однак вони не розглянули як фактичні , так і правові підстави тримання заявника під вартою…

135. Суд визнає, що позбавлення заявника волі 20 лютого 2014 року було свавільним і не мало жодної законної мети згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції. Отже, було порушення цієї статті.

(ii) Чи був заявник позбавлений волі з метою порушення статей 5 і 18 Конвенції?

136. Суд зазначає, що його висновок про те, що арешт заявника був свавільним і не мав законної мети згідно з пунктом 1 статті 5 Конвенції, сам по собі не є достатньою підставою для проведення окремого розгляду скарги за статтею 18, якщо тільки твердження про те, що обмеження було застосовано з метою, не передбаченою Конвенцією, є основним аспектом справи…. Таким чином, ще належить з’ясувати, чи є докази того, що дії влади справді керувалися прихованою метою …

137. Суд вважає, що в цій справі можна встановити поза розумним сумнівом, що такий доказ випливає із зіставлення відповідних обставин справи з контекстними факторами (див., щодо подібного підходу, «Democracy and Human Rights Resource Centre and Mustafayev v. Azerbaijan», №74288/14 і 64568/16, § 106).

138. По-перше, сторони не заперечують, що заявник є правозахисником у Чечні. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у 2019 році Європейський парламент зазначив «різке погіршення ситуації з правами людини за останні кілька років, що фактично заважає  правозахисникам продовжувати свою роботу, не жертвуючи власним життям..» (див. пункт 74 вище). Суд зазначає у зв’язку з цим свій висновок про відсутність ефективного розслідування у справі про викрадення та вбивство відомої правозахисниці пані Наталії Естемірової, яка розслідувала справи про викрадення людей, тортури та позасудові вбивства в Чечні (див. «Estemirova v. Russia», №42705/11, §§ 68-72). Він також зазначає згадки про публічні погрози на адресу правозахисників з боку високопосадовців, у тому числі президента Чеченської Республіки, та загальну атмосферу повсюдного страху в регіоні (див. пункти 72 і 73 вище ). Тому справу заявника не можна розглядати як одноразовий випадок і її слід розглядати в контексті загального придушення правозахисників у Чечні.

139. По-друге, Суд зазначає, що арешт заявника був свавільним (див. пункт 135 вище) і що його засудження ґрунтувалося на зізнанні, отриманому під тортурами в порушення статті 3 Конвенції (див. пункти 109 і 110 вище). У зв’язку з цим Суд особливо звертає увагу на реакцію низки неурядових правозахисних організацій, які висловлюють підтримку заявнику та висловлюють своє занепокоєння щодо справжніх причин його арешту та подальшого кримінального переслідування (див. пункти 63-66 вище ). Ці занепокоєння також були відображені у звіті Парламентської асамблеї Ради Європи за 2016 рік (див. пункт 71 вище) і в Резолюції Європейського парламенту (див. пункт 74 вище).

140. По-третє, Суд зазначає, що невдовзі після арешту заявника президент Чечні зробив публічну заяву про те, що «[заявник] провів конференцію, призначену на 23 лютого, тому його заарештували» (див. пункт 59 вище ). Із заяв президента Чечні зрозуміло, що він був незадоволений призначенням конференції на 23 лютого, а не на 10 травня, офіційний День пам’яті та скорботи чеченського народу (див. пункти 13 і 15 вище ). Суд також бере до уваги причетність високопосадовців, таких як голова адміністрації президента Чечні та заступник міністра внутрішніх справ Чечні, до подій, про які йдеться (див. пункти 16 і 19 вище ). Їх участь у справі заявника не може бути пояснена жодними причинами, пов'язаними з самою кримінальною справою, і чітко свідчить про її важливість для вищого рівня чеченського уряду.

141. Суд вважає, що вищезазначені обставини, взяті в цілому – зокрема, статус заявника як правозахисника в Чечні, дата та тема конференції, яку він організував, застосування до нього тортур для отримання зізнань, свавільний характер його арешту, безпосередня участь у справі заявника посадових осіб найвищого рівня та публічна заява президента Чечні, а також загальна ситуація із залякуванням правозахисників на Північному Кавказі – вказують на те, що дії влади були зумовлені неправомірними причинами. Справжньою метою заходів, вжитих проти заявника, було покарання його за організацію конференції не 10 травня та за його подальшу відмову відвідати зустріч з паном президентом Чечні. У світлі цих міркувань Суд визнає, що обмеження свободи заявника було застосовано з метою, відмінною від тих, що передбачені пунктом 1 статті 5 Конвенції.

142. Відповідно, мало місце порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5.