«KHURAL AND ZEYNALOV v. AZERBAIJAN (No. 2)»

Заява № 383/12 –  Рішення від 19.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/V3VnXtE

#Стаття 10 Конвенції – Свобода вираження поглядів

#Цивільна відповідальність газети та її головного редактора за наклеп

#Межі свободи преси

#Констатовано порушення

Коротко суть справи: Заявниками є: газета «Khural», яка виходить в Азербайджані – перший заявник та громадянин Азербайджану – Avaz Tapdig oglu Zeynalov, який є головним редактором першого заявника, - другий заявник.

У липні 2010 року Рада преси та Державний фонд підтримки ЗМІ при Президентові Азербайджану провели захід, присвячений 135-річчю національних ЗМІ. З цієї нагоди різні журналісти та газети отримали фінансові винагороди від Державного фонду підтримки ЗМІ у розмірі 20 000 азербайджанських манатів (AZN) кожен (приблизно 20 000 євро (EUR) на той час).

Через кілька днів з’явилася стаття під назвою «Чи не Ільхам Алієв президент Хуралу ?!», яка була опублікована у виданні «Хурал» за 25-31 липня 2010 року, критикуючи, серед іншого, виконавчого директора Державного фонду підтримки ЗМІ Вугара Сафарлі (В.С.) за те, як він розпоряджався вищезгаданими фінансовими винагородами.

Другий заявник був автором статті. У статті повідомлялося, зокрема, що «Хурал» не було включено до списку газет, які отримали нагороду або були запрошені на захід, і стверджувалося, що нагороди присуджувалися в дискримінаційний спосіб.

Звинувачення, висунуті у вищезазначеній статті, були додатково розвинені у другій статті під назвою «Справжня ганьба в [сфері] преси!!!» опубліковано на тій же сторінці Хуралу.

Після публікації В.С. подав цивільний позов проти першого заявника до суду, стверджуючи, що перша стаття містила неправдиві та образливі вирази, які ганьблять його честь, гідність і репутацію. Він також стверджував у загальних рисах, що інші статті, опубліковані в тому ж виданні «Хуралу», також містять такі вислови. В.С. просив суд зобов’язати першого заявника вибачитися та спростувати використані вирази, а також виплатити йому 10 000 манатів як відшкодування моральної шкоди.

Під час судового провадження заявники стверджували, що вирази, використані в першій статті, являють собою оціночні судження і тому не підлягають доказуванню, і що вони мають достатню фактичну основу. По-перше, «Хурал» був незалежною газетою, і Фонд підтримки державних ЗМІ ніколи не підтримував жодного з її проектів і не надавав їй фінансової допомоги. По-друге, нагороди, про які йдеться, розподілялись дискримінаційним чином, оскільки їх присуджували менш заслуженим газетам, а більшість лауреатів були формально чи неофіційно пов’язані та лояльні до уряду загалом, посадових осіб або до В.С. зокрема.

З матеріалів справи вбачається, що заявники просили суд витребувати та ознайомитися зі списком лауреатів відповідних премій (копія цього клопотання до Суду не надійшла).

12 жовтня 2010 року суд частково задовольнив цивільний позов В.С., визнавши деякі висловлювання в першій статті неправдивими та наклепницькими, що порочать його честь, гідність і репутацію. Суд не дав жодної оцінки решті змісту першої статті чи другої статті.

Суд зобов’язав другого заявника вибачитися та спростувати висловлювання, про які йдеться. Першого заявника було зобов’язано виплатити позивачу 500 манатів (приблизно 500 євро на той час) як відшкодування моральної шкоди.

Заявниками було подано апеляцію, вони також скаржилися на те, що суд першої інстанції відхилив їхнє клопотання про витребування та перевірку списку лауреатів відповідних премій.

Позивач В. С. також подав апеляцію, стверджуючи, що сума відшкодування шкоди була занадто низькою.

7 лютого 2011 року Бакинський апеляційний суд залишив без змін рішення  суду першої інстанції по суті, але збільшив суму відшкодування по суті до 5000 манатів.

У подальшому заявники подавали касаційну скаргу, проте вона була відхилена.

У подальшому заявники не опублікували вибачень і не сплатили відшкодування шкоди, оскільки їх техніку і майно було заарештовано, як захід забезпечення виконання рішення. Це призвело також до того, що «Хурал» припинив видаватись. Онлайн-версія газети продовжила видаватись і працює донині.

Суть скарги:  Заявники скаржилися на те, що цивільне провадження проти них у справі про наклеп і наступні покарання порушили їхнє право на свободу вираження поглядів. Вони посилалися на статтю 10 Конвенції.

Заявники стверджували, що мало місце невиправдане та непропорційне втручання в їх право на свободу вираження поглядів. Зокрема, вони стверджували, що публікуючи статті про управління фінансовими винагородами Державного фонду підтримки ЗМІ, вони виконували свою роль громадського контролю, повідомляючи про питання, що становлять значний суспільний інтерес. Крім того, В.С., якого стосувалися оскаржувані вирази, був громадським діячем і державним службовцем, при чому в демократичному суспільстві, тому він мав виявляти більший ступінь толерантності до критики.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

(а) Чи було втручання?

37. Суд вважає, що цивільне провадження щодо наклепу та подальші покарання проти заявників становили втручання у здійснення ними права на свободу вираження поглядів.

38. Втручання не буде виправданим згідно зі статтею 10 Конвенції, якщо воно не «передбачено законом», не переслідує одну чи більше законних цілей, викладених у пункті 2 цієї статті, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї мета чи цієї цілі.

(b) Чи було втрачання законним і чи переслідувало законну мету?

39. Суд вважає, що втручання у цій справі було «передбачено законом», як того вимагає стаття 10 Конвенції відповідно до статті 23 Цивільного кодексу (див. пункт 26 вище).

40. Крім того, Суд визнає, що втручання переслідувало законну мету захисту репутації або прав інших осіб у значенні пункту 2 статті 10 Конвенції, тобто прав особистості та доброго імені В.С.

(с) Чи було втручання необхідним в демократичному суспільстві?

(і) Загальні принципи

41. Суд повторює, що свобода вираження поглядів становить одну з основ демократичного суспільства. Згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції, вона застосовується не лише до «інформації» чи «ідей», які сприймаються прихильно або вважаються необразливими чи такими, що викликають байдужість, а й до тих, які ображають, шокують або турбують Державу чи будь-яку частину населення. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широкого кругозору, без яких не існує «демократичного суспільства» (див., серед багатьох інших джерел, «Bédat v. Switzerland», №56925/08, § 48).

42. Незважаючи на те, що преса не повинна переступати певні межі, особливо щодо репутації та прав інших, її обов’язок все ж полягає в тому, щоб поширювати – у спосіб, який відповідає її зобов’язанням і обов’язкам – інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес. Таким чином, свобода розсуду національної влади обмежена зацікавленістю демократичного суспільства в тому, щоб преса могла виконувати свою життєво важливу роль громадського «сторожового пса». Завданням преси є не тільки передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Якби було інакше, преса не могла б відігравати вищезазначену роль (див., серед багатьох інших джерел, «Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway», №21980/93, § 59, 62).

43. …….Суд повинен переконатися, що національні органи влади застосовували стандарти, які відповідали принципам, закріпленим у статті 10, і, крім того, вони спиралися на прийнятну оцінку відповідних фактів…

 (α) Принципи захисту репутації

44. Розглядаючи необхідність такого обмеження в демократичному суспільстві в інтересах «захисту репутації або прав інших осіб», Суд може бути зобов’язаний перевірити, чи національні органи влади досягли справедливого балансу, захищаючи дві цінності, гарантовані Конвенцією, які можуть суперечити одна одній в певних випадках, а саме, з одного боку, свобода вираження поглядів, захищена статтею 10, і, з іншого, право на повагу до приватного життя, закріплене в статті 8.

45. У своїй прецедентній практиці Суд визначив низку відповідних критеріїв, за якими право на свободу вираження поглядів збалансоване з правом на повагу до приватного життя, зокрема, чи сприяли оскаржувані заяви дискусії, що становить суспільний інтерес; ступінь публічності особи, на яку поширюється дія, та тематики публікації; контекст, у якому були зроблені оскаржувані заяви; зміст, форма та наслідки публікації; попередня поведінка відповідної особи; спосіб отримання інформації та її правдивість; а також характер і суворість накладеного покарання (див., серед багатьох інших джерел, «Axel Springer AG v. Germany», № 39954/08, §§ 89-95; «Von Hannover v. Germany (no. 2)», №40660/08 і 60641/08, § 108-113).

46. Необхідно розрізняти приватних осіб та осіб, які діють у публічному контексті. Відповідно, у той час як приватна особа, невідома громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, це не стосується публічних діячів, стосовно яких межі критичних коментарів є ширшими, оскільки вони неминуче та свідомо піддаються впливу громадського контролю, отже, мають виявляти більший ступінь толерантності (див., серед багатьох інших джерел, «Milisavljević v. Serbia», № 50123/06, § 34;  «Prunea v. Romania», № 47881/11, § 30).

(β) Принципи, що стосуються змісту, форми та наслідків публікації

47. Суд розрізняє твердження фактів і оціночні судження. Існування фактів можна продемонструвати, тоді як істинність оціночних суджень не підлягає доказуванню. Вимогу довести правдивість оціночного судження неможливо виконати, і це порушує саму свободу поглядів, яка є фундаментальною частиною права, гарантованого статтею 10. Однак, якщо твердження становить оціночне судження, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатня «фактична основа» для оскаржуваного твердження (див., серед багатьох інших джерел, «Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», №49017/99, § 76). Що стосується оціночних суджень, які національні суди визнали такими, що мають наклепницький характер, Суд оцінює висновки національного суду щодо питання, чи була мова, використана у заяві, надмірною або безпристрасною, чи був намір звести наклеп або призвести до стигматизації опонента, а також те, чи мало це твердження достатню фактичну основу (див. «Do Carmo de Portugal e Castro Câmara v. Portugal», №53139/11, § 31).

48. Необхідно чітко розрізняти критику та образу, і остання може, в принципі, виправдовувати санкції (див., серед інших джерел, «Skałka v. Poland», №43425/98, § 34, «Palomo Sánchez and Others v. Spain»,  №28955/06 і 3 інших, § 67). Заподіяння образи може виходити за межі захисту свободи вираження поглядів, якщо воно дорівнює необдуманому очорненню, наприклад, якщо єдиним наміром образливого твердження є образа особи. Однак використання вульгарних фраз саме по собі не є вирішальним для оцінки образливого виразу, оскільки воно цілком може служити лише стилістичним цілям. Для Суду стиль є частиною спілкування як форми вираження і як такий захищається разом із змістом висловлювання (див. «Gül and Others v. Turkey», №4870/02, § 41; «Uj v. Hungary», №23954/10, § 20;  «Grebneva and Alisimchik v. Russia», №8918/05, § 52).

49. Журналістська свобода охоплює можливе вдавання до певної міри перебільшення чи навіть провокації, і Суд, як і національні суди, не мають права замінювати погляди преси своїми власними поглядами на те, які методи репортажів мають бути установлені у конкретній справі. Роль національних судів у провадженні щодо дифамації не полягає у вказівці журналісту стилю, який слід прийняти, і мінімуму термінів і кваліфікацій, які мають використовуватися, коли останній використовує своє право в рамках своєї професії критикувати, навіть уїдливо. Натомість національні суди покликані перевірити, чи контекст справи, інтерес громадськості та намір журналіста виправдовували можливе використання дози провокації чи перебільшення (див. «I Avgi Publishing and Press Agency S.A. and Karis v. Greece», №15909/06, § 33; «Matalas v. Greece», №1864/18, § 50) .

50. Суд також нагадує, що відповідно до статті 10 Конвенції існує мало можливостей для обмежень політичних виступів або дебатів, які стосуються питань, що становлять суспільний інтерес (див., серед багатьох інших джерел, «Sürek and Özdemir v. Turkey», № 23927/94 і 24277/94, § 60 ….).

(іі) Застосування згаданих принципів до цієї справи

51. Суд зазначає, що кілька виразів, використаних щодо В.С., лягли в основу цивільної відповідальності заявників за наклеп (див. пункт 11 вище). Національні суди дійшли висновку, що вони становили неправдиву та образливу інформацію, яка шкодить честі, гідності та репутації В.С.

52. Суд визнає, що використовуючи вирази, про які йдеться (а саме, називаючи В.С. «різником» у сфері преси, характеризуючи його дії як «безчестя преси», «аморальність преси» та «розпусту преси», порівнюючи їх із діями «мафії» у прямому сенсі цього слова або «мафіє» в популярній соціальній грі) і звинувачення його в поведінці, яка може вважатися непрофесійною, неетичною, нечесною або навіть кримінальною згідно з національним законодавством, не лише  здатні заплямувати його репутацію, а також завдати йому шкоди як у його професійному, так і в соціальному середовищі. Відповідно, обвинувачення досягли рівня серйозності, достатнього для того, щоб завдати шкоди його честі, гідності та репутації.

53. Отже, Суд повинен з’ясувати, чи національні органи влади встановили справедливий баланс між двома цінностями, гарантованими Конвенцією – свободою вираження поглядів заявників, захищеною статтею 10, з одного боку, та правами та інтересами В. С. за статтею 8 з іншого боку; чи застосовували національні органи влади критерії, встановлені прецедентною практикою Суду щодо свободи вираження поглядів; і чи були причини, які спонукали національні органи влади прийняти свої рішення, достатніми та відповідними, щоб виправдати втручання у право на свободу вираження поглядів.

54. Суд зазначає, що вирази, про які йде мова, були єдиними твердженнями, використаними національними судами ( див. пункти 11-12 вище ) з усіх оскаржуваних статей, щоб зробити висновок про намір їх автора зганьбити позивача В.С. Вони вважали ці вирази твердженнями факту та вважали їх неправдивими. Суди не досліджували, чи можуть ці вислови бути оціночними судженнями, і якщо так, то чи мали вони достатню фактичну основу. Навпаки, вони лише оцінювали, чи могли ці вирази спричинити душевні страждання В. С. і завдати шкоди його особистим правам і репутації.

55. З огляду на обмежений обсяг аргументації національних судів, Суд не переконаний їхнім вищезазначеним підходом і не може поділитися їхнім висновком. Таким чином, враховуючи весь зміст двох статей і пояснення, надані заявниками в національних судах, і враховуючи, що журналістська свобода охоплює можливе вдавання до певного ступеня перебільшення, або навіть провокації, або, іншими словами, зробити дещо непоміркованим Суд вважає, що вирази, про які йде мова, становлять думку – хоча й висловлену провокативно та в’їдливо, з використанням слів, які можна вважати вульгарними – оскільки вони представляють суб’єктивну оцінку другого заявника всього ймовірно дискримінаційного, несправедливого та нечесного розподілу фінансових премій Державного фонду підтримки ЗМІ, про що йдеться у всьому змісті двох статей. Таким чином, за обставин цієї справи спірні вислови становили оціночні судження, а не твердження фактів.

56. Більш того, особисте посилання на В.С. Таким чином, поміщені в контекст статей, спірні вислови були спрямовані на різку критику керівника державного органу, відповідального за управління коштами, що надходять з державного бюджету та спрямовані на підтримку ЗМІ в Азербайджані, а не на намір «безпідставно очорнити», тобто просто образити чи безпідставно очорнити В.С.

57. Отже, питання полягає в тому, чи надали заявники достатню фактичну основу для оціночних суджень, про які йде мова, і для виправдання жорсткого стилю, прийнятого в першій статті.

58. У цьому відношенні Суд зазначає, що як в оскаржуваних статтях, так і в національних судах заявники висунули кілька фактичних тверджень на підтримку спірних виразів. Зокрема, вони стверджували, що більшість лауреатів були формально чи неофіційно пов’язані з урядом, різними державними службовцями та навіть особисто з В. С. (див. пункт 9 вище). Вони також просили суд першої інстанції витребувати та дослідити список лауреатів відповідних премій. Крім того, у другій статті вищезазначені звинувачення розгорталися, надаючи перелік газет-лауреатів, їхню довідкову інформацію, стосунки з урядом або передбачувані стосунки з урядом, різними урядовцями та В. С. особисто (див. пункт 7 вище ). Звідси випливає, що заявники були обережні, щоб поставити спірні вислови в контекст і пояснити їх – вони доклали належної обережності, щоб чітко сформулювати, чому, на їхню думку, спосіб розподілу фінансових винагород, про які йде мова, заслуговує такої різкої реакції з їх боку. 

59. Суд також погоджується з доводом заявників про те, що спірні вислови були зроблені в контексті дебатів, що становлять значний суспільний інтерес, оскільки вищезазначені твердження заявників стосувалися таких питань, як управління коштами, що надходять з державного бюджету, і означали надавати допомогу ЗМІ – галузь, де зазвичай має надаватися високий рівень захисту свободи вираження поглядів, а влада, таким чином, має вузьке поле розсуду.

60. Однак Суд не може оцінити правдивість вищезазначених тверджень заявників, оскільки це було завданням, покладеним на відповідні національні органи. Тим не менш, він вважає, що відхилення аргументів заявників не було виправдано відповідним і достатнім обґрунтуванням.

61. Таким чином, рішення національних судів не містили конкретного обґрунтування, яке б спростовувало твердження заявників щодо фактів, або будь-якої оцінки їх правдивості (див. також пункт 54 вище). Вони також не змогли пояснити, чому вони не вимагали та не перевіряли список лауреатів відповідних премій, незважаючи на звернення заявників та скарги з цього приводу. Отже, заявникам не було надано ефективної можливості аргументувати свою справу та довести свої твердження. Крім того, як зазначалося раніше, національні суди зосереджувалися лише на їдкому характері конкретних виразів, використаних у першій статті. Щоб оцінити намір автора, суди не перенесли ці вислови в загальний контекст справи. Отже, суди втратили з уваги той факт, що замість того, щоб обмежитися вивченням стилю, прийнятого автором, вони були покликані перевірити, чи контекст справи, суспільний інтерес і намір автора виправдовували використання дози провокації.

62. Національні суди також не взяли до уваги та не надали аналізу інших відповідних міркувань, таких як роль заявників як газети та журналіста відповідно та статус позивача. Стосовно останнього Суд зазначає, що В.С., об’єкт оскаржуваних висловлювань і виконавчий директор Фонду підтримки державних ЗМІ, був державним службовцем із важливими державними функціями та добре відомий принаймні журналістам і ЗМІ. Таким чином, позивача можна порівняти не зі звичайною приватною особою, а радше з публічною особою. Тим не менш, національні суди не врахували статус публічної особи та ступінь відомості В.С., а також те, що, відповідно до прецедентної практики Суду, межі допустимої критики щодо таких публічних діячів, як В.С. ширше, ніж по відношенню до приватних осіб.

63. Беручи до уваги все вищесказане, Суд вважає, що національні суди не змогли знайти справедливий баланс між свободою вираження поглядів заявників та правами та інтересами В. С., застосувати стандарти, які відповідають принципам, втіленим у статті 10, покластися на на прийнятній оцінці відповідних фактів і ґрунтувати свої рішення на відповідних і достатніх підставах.

З цих підстав Суд одноголосно:

1.   Оголошує заяву прийнятною;

2.   Постановляє, що мало місце порушення статті 10 Конвенції.

 

2) «SVETOVA AND OTHERS v. RUSSIA»

Заява № 54714/17–  Рішення від 24.01.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/y3VEBcD

#Стаття 8 Конвенції – Право на недоторканність приватного життя

#Необґрунтований обшук вдома журналістів і невибіркове вилучення їхніх особистих речей

#Стаття 10 Конвенції – Свобода вираження поглядів

#Обшук і вилучення електронних пристроїв зберігання даних, що є непропорційним втручанням у журналістську свободу слова

#Констатовано порушення

Коротко суть справи:

Перша заявниця, пані Зоя Свєтова, є правозахисницею та журналісткою. З 2008 по 2016 рік вона була членом Московської громадської спостережної комісії, дорадчого органу, що складається з представників громадянського суспільства, які можуть відвідувати місця ув’язнення, збирати скарги від затриманих і давати рекомендації державним органам. Другий заявник, пан Віктор Дзядко, був художником і радянським дисидентом. Третій заявник, пан Філіпп Дзядко, є головним редактором освітнього веб-сайту «Арзамас». Четвертий заявник, пан Тимофій Дзядко, є редактором відділу паливно-енергетичного комплексу в діловій газеті. П’ятий заявник, пан Тихон Дзядко, є головним редактором телеканалу «Дождь».

Як журналіст, перший заявник співпрацював з фондом «Відкрита Росія», некомерційною організацією, заснованою паном Михайлом Ходорковським.

20 червня 2003 року Генеральна прокуратура Російської Федерації порушила кримінальну справу за фактом фінансових операцій пана Ходорковського та його ділових партнерів.

У 2005 році пана Ходорковського та пана Лєбєдєва було визнано винними за звинуваченням у розтраті та ухиленні від сплати податків і засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

18 січня 2017 року Басманний районний суд м. Москви видав у рамках провадження ex parte ордер на обшук квартири, де проживали заявники.

Об 11 ранку 28 лютого 2017 року поліція прибула до квартири заявників у Москві для виконання ордера. За словами заявників, офіцери не представилися та не показали жетонів. Вони відмовилися дати заявникам ознайомитися з ордером на обшук або відкласти обшук до прибуття їхніх адвокатів. Після того, як адвокати прибули близько 16:00, офіцери надали їм доступ до ордера районного суду від 18 січня 2017 року. Один із адвокатів почав робити рукописну копію ордера, але незабаром його перервали. Заявники надали Суду лише текст вступної частини ордера, який адвокату вдалося скопіювати. З протоколу обшуку, складеного в той день, випливає, що метою обшуку було виявлення та вилучення будь-яких документів, які містять інформацію про кошти, отримані заявниками від власників кількох офшорних компаній, у тому числі пана Ходорковського.

Під час обшуку слідчий вилучив особисті речі заявників, зокрема електронну книгу, мобільний телефон, банківські картки, флешки, мікроаудіокасети, компакт-диски та ноутбуки. Він також завантажив інформацію з комп’ютера пані Свєтової, яка містила інтерв’ю, взяті з метою її журналістської роботи, та інші журналістські матеріали.

Рішенням від 9 березня 2017 року, залишеним без змін в апеляційній інстанції 3 травня 2017 року та в касаційній інстанції 9 серпня 2017 року, Басманний районний суд відмовився розглядати скаргу заявників.

Суть скарги:  Заявники скаржилися на те, що обшук у їхній квартирі та конфіскація їхніх особистих речей становили порушення статті 8 Конвенції, взятої окремо або разом зі статтею 13, через відсутність доступних для них ефективних засобів правового захисту. Пані Свєтова також скаржилася, що обшук і вилучення предметів, пов’язаних з її журналістською роботою, становили порушення статті 10 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ: 

37. Суд вважає, по-перше, що обшук у квартирі заявників і вилучення особистих речей заявників становили втручання у здійснення заявниками права на повагу до їхнього приватного життя та житла у значенні пункту 1 статті 8 Конвенції (див. «Avaz Zeynalov v. Azerbaijan»,  №37816/12 і №25260/14, § 78, з подальшими посиланнями). Таке втручання становитиме порушення статті 8, якщо воно не здійснюється «відповідно до закону», не переслідує одну чи більше законних цілей, зазначених у статті 8 § 2, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.

38. Суд зазначає, що заявникам не було надано копію ордера на обшук, а лише коротко його прочитали. Крім того, він зазначає, що російські суди відмовилися провести судовий перегляд причин, які лежали в основі видачі ордера (див. пункти 18 і 20 вище), і що Уряд-відповідач вирішив не брати участі в провадженні та не подавати жодних документів або аргументів на свій захист. Відповідно, Суд повинен буде розглянути заяву на підставі доводів заявників…

39. Суд не знаходить жодних ознак того, що заявників звинувачували або підозрювали в будь-якому кримінальному злочині чи протиправній діяльності. У їхньому будинку проводився обшук у зв’язку з кримінальною справою проти третіх осіб, у якій заявники не мали жодного процесуального статусу. За відсутності копії ордера на обшук та висновків національних судів Суд не може переконатися, що ордер ґрунтувався на обґрунтованій підозрі, що будь-які предмети, які вказують на будь-яку злочинну діяльність, можуть бути знайдені в квартирі заявників (порівняйте «Misan v. Russia», №4261/04,, цитоване вище, §§ 56-57). Причини, зазначені в протоколі обшуку, які, здається, відображають формулювання ордера на обшук (див. пункт 18 вище ), не можуть бути визнані «відповідними» або «достатніми», оскільки вони не вказують на будь-який можливий зв’язок між заявниками та кримінальною справою проти третьої сторони.

40. Суд також зазначає, що ордер на обшук був виданий через чотирнадцять років після відкриття кримінальної справи проти третіх осіб і був виконаний через сорок днів після його видачі. Такі широкі часові рамки, за відсутності будь-яких пояснень, ставлять під сумнів його корисність для розслідування.

41. Суд зауважує, що в попередніх російських справах саме нечіткість і надмірно широкі терміни ордерів на обшук вважалися вирішальним елементом для встановлення порушення статті 8, оскільки вони надавали органу, який їх виконував, необмежену свободу дій у визначенні обсягу обшуку (див. «Aleksanyan v. Russia», №46468/06, § 216; «Kolesnichenko v. Russia», №19856/04, § 33;  «Misan», цитоване вище, § 60) .

42. У цій справі в протоколі обшуку, який, здається, відповідає формулюванню ордера на обшук, зазначено, що метою обшуку було виявлення та вилучення будь-яких документів, які містять інформацію про кошти, отримані від власників кількох офшорних компаній, у тому числі пана Ходорковського. У світлі надзвичайно широких часових рамок кримінального провадження та того факту, що заявники не підозрювалися в будь-якій злочинній поведінці, Суд вважає, що це загальні та широкі терміни, які надали поліції необмежену свободу розсуду у визначенні того, які речі та документи мали бути  конфіскованим. На підставі цього надто широкого охоплення слідчий вилучив численні особисті речі, що належали заявникам (див. пункт 18 вище). Таке невибіркове вилучення не можна вважати «необхідним у демократичному суспільстві».

43. Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що втручання не відповідало вимогам пункту 2 статті 8 Конвенції.

44. Далі Суд зазначає, що, навіть якщо метою обшуків і виїмок не було розкриття журналістських джерел пані Свєтової, нечіткість формулювань і необмежена свобода дій у визначенні обсягу обшуку були надто широкими, щоб виключити, цю можливість. Таким чином, вони становили втручання у журналістську свободу вираження поглядів пані Свєтової та були непропорційними та не були «необхідними в демократичному суспільстві» у значенні статті 10 § 2 (див. «Avaz Zeynalov», згадане вище, § 104, і «Sergey Sorokin v. Russia», №52808/09, § 62-64, з подальшими посиланнями).

45. Нарешті, Суд зазначає, що російські суди відмовилися розглядати скаргу заявників щодо законності та способу проведення заходів обшуку та виїмки. Вони стверджували, що ці питання будуть розглянуті в майбутньому під час кримінального провадження. Це, однак, призвело до практичного наслідку, відмови в ефективному розгляді скарг заявників, оскільки вони не були особами, щодо яких проводилося розслідування, і не мали статусу в жодному кримінальному провадженні. З цього випливає, що їм було відмовлено в ефективному засобі правового захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції.

46. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції, взятої окремо та в поєднанні зі статтею 13, стосовно всіх заявників, а також порушення статті 10 Конвенції щодо пані Свєтової.