1) «YILMAZ AYDEMİR v. TÜRKİYE»
Заява № 61808/19 – Рішення від 23.05.2023 р.
Посилання на першоджерело: http://surl.li/jaxcj
#Стаття 5 § 4 Конвенції - Право на свободу та особисту недоторканність
#Судове провадження щодо перевірки законності тримання заявника під вартою після його засудження без надання йому можливості прокоментувати думку прокурора
#Порушення принципу змагальності і рівності сторін
#Констатовано порушення статті 5 § 4 Конвенції
Коротко суть справи: Головна прокуратура Анкари порушила кримінальне розслідування щодо заявника за підозрою в торгівлі наркотиками.
4 лютого 2016 року заявника було взято під варту. Під час обшуку у нього виявили 1,27 грама героїну. У заяві, яку дав у присутності свого адвоката, він спростував звинувачення в торгівлі наркотиками. 5 лютого 2016 року заявника було звільнено з-під варти за вказівкою прокурора.
23 лютого 2016 року головна прокуратура Анкари направила обвинувальний акт до суду присяжних Анкари, звинувачуючи заявника у виробництві та торгівлі наркотичними засобами та психотропними речовинами за статтею 188 Кримінального кодексу. Після того, як обвинувальний висновок був прийнятий до розгляду, кримінальне провадження почалося в Анкарі. Суд присяжних, під час якого заявник залишався на волі.
26 квітня 2016 року суд першої інстанції визнав заявника винним у торгівлі наркотиками та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на дванадцять років, шість місяців і п’ять днів. Суд першої інстанції також постановив негайно взяти заявника під варту.
27 квітня 2016 року заявник подав заперечення (itiraz) проти постанови про тримання під вартою. По суті, він стверджував, що постанова про затримання не мала законних підстав і була непропорційною, а також що не було фактичних доказів, які б давали підстави для серйозної підозри в тому, що він вчинив злочин, а також не було жодного ризику, що він сховається, приховає чи підробить докази чи буде чинити вплив на свідків. Суд першої інстанції відхилив заперечення та передав його до 9-го суду присяжних Анкари. Перед його розглядом 9-й суд присяжних Анкари отримав письмовий відгук головного прокурора Анкари, який вважав, що постанова про затримання від 26 квітня 2016 року відповідала чинній процедурі та закону. Письмовий відгук прокурора не було надіслано ні заявнику, ні його адвокату.
2 травня 2016 року 9-й суд присяжних Анкари відхилив заперечення заявника, прямо вказавши, що він діяв згідно з позицією державного прокурора.
20 травня 2016 року заявник подав індивідуальну заяву до Конституційного суду Туреччини. Він стверджував, зокрема, що наказ про його затримання був незаконним, оскільки він не ґрунтувався на обґрунтованій підозрі та не мав відповідних і достатніх підстав, що він був непропорційним, і що його право на рівність сторін було порушено, оскільки 9-й суд присяжних Анкари ухвалив своє рішення від 2 травня 2016 року, не надавши йому належним чином висновок прокурора, і таким чином позбавив його можливості вивчити та прокоментувати зауваження в ньому.
10 травня 2019 року Конституційний суд Туреччини визнав скаргу щодо законності тримання заявника під вартою неприйнятною як явно необґрунтовану. Стосовно іншої скарги про порушення права на особисту свободу та недоторканість у зв’язку з ненаданням заявнику висновку прокурора, Конституційний суд визнав цю скаргу неприйнятною через відсутність конституційної та індивідуальної важливості на тій підставі, що заявник не зазнав істотної шкоди.
12 квітня 2018 року вирок щодо заявника набрав законної сили.
Суть скарги: Заявник скаржився на порушення права на змагальність і принципу рівності сторін у зв’язку з ненаданням йому відзиву (висновку) прокурора під час провадження щодо судового перегляду його тримання під вартою, яке було призначене під час його розгляду його справи. Він посилався на статтю 6 Конвенції.
На думку суду цю скаргу слід розглянути відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(a) Загальні принципи
36. Суд нагадує, що відповідно до статті 5 § 4 Конвенції заарештована або затримана особа має право розпочати провадження для перегляду судом процесуальних і матеріальних умов, які є суттєвими для «законності» в значенні статті 5 § 1 про його або її позбавлення волі (див. рішення у справі «Idalov v. Russia», № 5826/03, § 161, 22 травня 2012 р.). Пункт 4 статті 5 Конвенції зазвичай не застосовується до тримання під вартою, яке регулюється підпунктом (a) пункту 1 статті 5 Конвенції, за винятком випадків, коли підстави, що виправдовують позбавлення особи свободи, можуть змінитися з плином часу (див. «Kafkaris», згадане вище ) або коли виникають нові обставини, що впливають на законність такого затримання (див. «Gavril Yosifov v. Bulgaria», № 74012/01, § 57, 6 листопада 2008 р.). Проте, якщо Договірні держави передбачають процедури, які виходять за рамки вимог статті 5 § 4 Конвенції, гарантії цього положення, мають бути дотримані в цих процедурах (див. «Stollenwerk v. Germany», № 8844/12 , § 36, 7 вересня 2017 р.).
37. Крім того, Суд зазначає, що пункт 4 статті 5 не гарантує права як такого на оскарження рішень про наказ або продовження тримання під вартою, оскільки в ньому йдеться про «провадження», а не про «апеляцію». Втручання єдиного органу буде достатньо для дотримання статті 5 § 4 за умови, що процедура, яка здійснюється, має судовий характер і надає відповідній особі гарантії, які відповідають виду позбавлення волі, про який йдеться (див. «Jecius v. Lithuania», № 34578/97, § 100). Тим не менш, держава, яка встановлює другий рівень юрисдикції для розгляду клопотань про звільнення з-під варти, в принципі повинна надавати затриманим ті самі гарантії під час апеляції, що й у першій інстанції…
38. Відповідно, суд, який розглядає скаргу на взяття під варту, повинен забезпечити гарантії судового процесу. У зв’язку з цим провадження повинно бути змагальним і завжди забезпечувати «рівність сторін» між сторонами, прокурором і затриманою особою, включаючи надання їм можливості ознайомитись із зауваженнями іншої сторони та прокоментувати їх ( див. «Graužinis v. Lithuania», №37975/97, § 31; «Lietzow v. Germany», №24479/94, § 44; «Lanz v. Austria», №24430/94, § 44).
Таким чином, з огляду на згубний вплив позбавлення волі на основні права відповідної особи, провадження, яке здійснюється відповідно до статті 5 § 4 Конвенції, в принципі також має відповідати, якомога більшою мірою, основним вимогам справедливого суду, наприклад, гарантувати право на змагальність. Хоча національне законодавство може задовольнити цю вимогу різними способами, який би метод не був обраний, має гарантувати, що інша сторона буде знати про подані зауваження та матиме реальну можливість прокоментувати їх (див., mutatis mutandis, «Brandstetter v. Austria», 28 серпня 1991 р., § 67).
(b) Застосування загальних принципів до цієї справи
39. Заявник у цій справі скаржився на порушення права на змагальність і принципу рівності сторін через те, що йому не надали висновок (відзив) прокурора щодо рішення про його затримання. Сторони не заперечували, що тримання під вартою стосувалося періоду після засудження заявника судом першої інстанції.
40. Як зазначено в загальних принципах, викладених вище, якщо згідно з національним законодавством процесуальні права, надані затриманим, поширюються за межі їх засудження, тоді гарантії статті 5 § 4 повинні дотримуватися після засудження…. Незважаючи на те, що Уряд заперечував застосовність гарантій, передбачених пунктом 4 статті 5, до цієї справи, Суд зазначає, виходячи з формулювань відповідних положень КПК, що законодавство Туреччини не розрізняє періоди до та після засудження з точки зору застосовності процесуальних гарантій у контексті оскарження тримання під вартою (див. пункти 15-18 вище). Таке тлумачення КПК підтверджується прецедентною практикою Конституційного Суду, яка лише обмежує застосування відповідних процесуальних гарантій щодо позовів, які повністю несумісні з характером тримання під вартою після винесення вироку – наприклад, клопотання про звільнення, коли Заявник лише заперечує існування серйозної підозри в тому, що стверджуване правопорушення було вчинено. Отже, немає жодних підстав вважати, що застосування процесуальних гарантій може бути виключено, якщо оскарження затриманої особи стосується інших питань, таких як непропорційність постанови про затримання, як стверджує заявник у цій справі, які гарантуються статтею 101 КПК щодо всіх осіб, які позбавлені волі…
41. За цих обставин і, особливо враховуючи позицію Конституційного Суду з цього питання, Суд не може не дійти висновку, що відповідні процесуальні гарантії згідно зі статтею 5 § 4 були застосовані до фактів цієї справи, всупереч аргументам Уряду (див. mutatis mutandis, «Stollenwerk», згадане вище, § 36).
42. Суд зазначає, що Уряд, дотримуючись аргументації Конституційного Суду, також заперечує стверджуване порушення пункту 4 статті 5 на тій підставі, що висновок прокурора не містив жодних нових фактів чи аргументів, про які заявник не знав, і що, отже, заявник не обґрунтував, чому він був поставлений у невигідне становище через відсутність відповідного висновку. Повторюючи свої висновки у справі «Stollenwerk» (цитована вище, § 41), Суд вважає насамперед, що ані національний суд, який проводить провадження, ані цей Суд не мають оцінювати суть доводів, наданих будь-якою зі сторін у справі та зробити обмін зауваженнями залежним від результату такої оцінки. Натомість затриманому або його захиснику належить оцінити, чи заслуговує подання прокурора на його реакцію. Суд погоджується з Урядом у тому, що висновок прокурора у цій справі справді був досить стислим. Тим не менш, оскільки думка прокурора, урахована в рішенні 9-го суду присяжних, враховуючи, зокрема, що цей суд зробив чітке посилання на неї та врешті-решт ухвалив рішення відповідно до неї, не може бути просто виключена.
43. Що більш важливо, Суд зазначає, що провадження, пов’язане з триманням заявника під вартою, рішення про яке було винесено на завершення судового розгляду, було фактично першим випадком, коли тримання під вартою підлягало судовому перегляду, оскільки заявник перебував на волі в досудовий період. Отже, висновок щодо затримання заявника був першим залученням прокурора до провадження, і тому заявник не міг знати позицію прокурора щодо його затримання. Іншими словами, те, що було поставлено на карту в провадженні щодо оскарження, та його результат мали суттєве значення для заявника, який прагнув отримати судове рішення щодо законності свого тримання під вартою вперше та його припинення у випадку, якщо суд визнав його протиправним.
45. Наведених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що провадження в Суді присяжних не було справді змагальним, і що відсутність можливості для заявника прокоментувати думку прокурора порушила принцип рівності сторін.
46. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності скарг заявника за цим пунктом і визнає, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції за конкретних обставин цієї справи.
Заява № 53891/20 – Рішення від 23.05.2023 р.
Посилання на першоджерело: http://surl.li/jaxqj
#Стаття 3 Конвенції (матеріальний + процесуальний аспект) - Заборона катування і нелюдського поводження
#Насильство у сім’ї та зобов’язання держави протидіяти
#Приватне обвинувачення
#Констатовано порушення статті 3 Конвенції
Коротко суть справи: Заявниця, у якої були складні стосунки з матір’ю після смерті її батька в 2018 році, щойно виповнилося п’ятнадцять, почала стосунки з 23-річним чоловіком Д.М. У квітні 2019 року вона переїхала до Д.М. будинок в селі; він забезпечив її утримання, і вона зберігала там деякі свої особисті речі. За словами заявниці, він регулярно її бив.
Побиття заявниці
Заявниця стверджує, що ввечері 8 вересня 2019 року її побив Д. М.. З матеріалів справи випливає, що вона втекла від нього, і в ніч з 8 на 9 вересня 2019 року її оглянув судово-медичний лікар у відділенні невідкладної допомоги.
Судово-медичний висновок від 9 вересня 2019 року зафіксував наступні гематоми на тілі заявника: на лівій стороні чола (розміром 3,5 см на 2,5 см), на нижній лівій повіці (розміром 2,5 см на 0,8 см), на внутрішній стороні ока, на стороні лівої щоки (розміром 0,7 см на 0,2 см), на нижній правій стороні щелепи (розміром 2 см на 1,5 см), за лівим вухом (розміром 2 см на 0,6 см), на лівій стороні шиї (дві позначки розміром 1,7 см на 0,3 см і 5 см на 0,4 см відповідно, розташовані приблизно на відстані 1 см одна від одної), на правій стороні шиї (розміром 1,5 см на 0,3 см), на лівій пахвовій западині (дві позначки розміром 2 см на 1 см і 1,5 см на 1 см відповідно), на лівій частині плеча (розміром 2,5 см на 1,5 см), на задній частині правого плеча (розміром 4 см на 2 см) і на внутрішній частині правого стегна (розміром 5 см). см на 5 см).
Крім того, в протоколі зафіксовано забій розміром 2,5 см на 0,2 см на передній частині правої гомілки, який був покритий червонувато-коричневим струпом. Він також зазначив, що заявниця відмовилася від гінекологічного огляду.
У звіті зроблено висновок, що травматичні ушкодження були спричинені ударами та тиском твердими предметами або поверх них, деякі з яких були тупими, а деякі з них мали краї. У звіті зазначено, що тілесні ушкодження могли бути заподіяні у спосіб і в описаний час і спричинили заявникові біль і страждання.
10 вересня 2019 року мати заявниці повідомила соціальні служби про інцидент 8 вересня 2019 року, під час якого її дочка зазнала фізичного нападу з боку Д. М.
26 вересня 2019 року директор місцевої дирекції соціальної допомоги повідомила прокуратуру про вчинення злочину щодо неповнолітньої особи та звернулася з клопотанням про відкриття досудового провадження за цим фактом. У повідомленні зазначалося, що з березня 2019 року заявниця, 15-річна неповнолітня, перебувала в інтимних стосунках з 23-річним Д. М. і проживала з ним у його будинку. У документі містилися письмові описи кількох побиттів заявниці здійснених Д.М., які, як повідомляється, мали місце в попередні місяці. Найчастіше він штовхав її на землю і бив ногами, поки вона лежала. Одного разу він штовхнув її, і вона котилася з пагорба, у кущі; мати бачила її з подряпинами по всьому тілу. Ще більш серйозне побиття мало місце наприкінці серпня 2019 року, але, як і в попередніх випадках, заявниця відмовилась від огляду лікаря. Колишня дівчина Д.М., а також його рідна сестра також були жертвами фізичного насильства з його боку.
У повідомленні прокуратури зазначено, що під час одного з побиття, 8 вересня 2019 року, Д.М. вдарив заявницю по обличчю, тиснув руками на її шию, штовхнув на землю, вдарив її головою об підлогу, і вдарив її ногою, коли вона лежала на землі.
У повідомленні зазначалося, що заявниця стала жертвою кількох злочинів, нібито вчинених Д.М. 8 вересня 2019 року: по-перше, замаху на вбивство за статтею 115 у поєднанні зі статтею 18 Кримінального кодексу (далі – КК), враховуючи, що сліди на її шиї свідчили про тиск на її сонну артерію. Такий вчинок, згідно з повідомленням, зазвичай призводив до небезпечних для життя наслідків, оскільки припиняв кровопостачання мозку та спричиняв втрату свідомості та смерть протягом кількох секунд. Крім того, те саме діяння також являло собою легке тілесне ушкодження згідно зі статтею 130 КК, визначене судово-медичним лікарем як «біль і страждання» та віднесене до більш тяжкого злочину згідно зі статтею 115 КК.
Крім того, напад на заявницю являв собою жорстоке поводження з неповнолітньою за статтею 187 КК, оскільки вона проживала з Д. М. і перебувала у залежності від нього. Окрім побиття 8 вересня 2019 року, Д.М. також був винний у незаконному проживанні з неповнолітньою як чоловіком, не перебуваючи з нею в шлюбі, що є злочином, передбаченим статтею 191 КК.
Усе вищезазначене є «достатніми даними, що вказують на вчинення злочину» у розумінні статті 211 Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК). У повідомленні прокуратура конкретно просила розслідувати легкі тілесні ушкодження, яких зазнала заявниця, правопорушення, яке підлягає приватному обвинуваченню, як правопорушення, яке підлягає публічному обвинуваченню, на основі прерогативи, яку прокурор мав відповідно до статті 49 КПК. Також, прокуратура запропонувала допитати матір заявниці, а також рідну сестру й колишню дівчину ймовірного агресора, які могли б свідчити про його характер.
Згодом соціальні служби надавали психологічну підтримку як заявниці, так і її матері. За словами вчителя заявниці, у школі вона продовжувала проявляти зухвалу поведінку.
За словами її матері, із серпня 2019 року заявниця перебувала в інтимних стосунках з Д.М., який був повнолітнім. Вона рідко приходила додому, і він неодноразово піддавав її фізичному насильству.
Враховуючи те, що мати заявниці не могла здійснювати батьківський контроль за поведінкою своєї доньки, з метою забезпечення здоров’я та безпеки заявниці, соціальні служби видали розпорядження 8 жовтня 2019 року про її видалення за межі сім’ї, захід захисту відповідно до Закону про охорону дитинства.
Прокурор Костинбродського району призначив попередню перевірку, яка мала бути проведена поліцією. Прокурор наказав у цьому контексті зробити наступне: опитати заявницю та її матір, щоб можна було встановити, де та з ким проживає заявниця, чи відвідувала вона школу та хто піклувався про неї; встановити обставини, за яких вона зазнала ушкодження, зазначеного в медичній довідці; запросити соціальні служби для складання протоколу по справі заявника; Допитати Д.М. щодо доведених до відома прокуратури звинувачень у повідомленні та попередити його відповідно до Закону про Міністерство внутрішніх справ, у тому числі про кримінальну відповідальність у разі заподіяння середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, погрози вбивством або погрози в контексті домашнього насильства; вжиття будь-яких інших заходів, необхідних для з’ясування ситуації.
Згідно з поліцейським звітом, складеним наприкінці цього розслідування, поліція зустрілася із заявницею і допитала її. Вона сказала їм, що її хлопець Д. М. завдав тілесних ушкоджень, зазначених у медичній довідці (див. пункти 7–9 вище), але вона не хотіла вдаватися в подробиці цього. Вона заявила, що вони з Д. М. «більше не такі близькі одне до одного», і попросила відкликати свою скаргу, оскільки він більше її не турбує.
Поліція також зібрала звіт із соціальних служб (див. пункти 16–21 вище), з якого було видно, що 8 жовтня 2019 року заявника тимчасово помістили до кризового центру для дітей, які постраждали від торгівлі людьми чи іншого насильства.
Під час допиту в поліції в рамках розслідування Д. М. заперечив побиття або психологічне насильство над заявником і заявив, що вони були друзями близько місяця. Поліція вручила йому письмове попередження відповідно до статті 65 Закону про Міністерство внутрішніх справ (див. пункт 42 нижче), уточнюючи його кримінальну відповідальність у разі вчинення ним злочинів.
19 листопада 2019 року прокурор Костинбродського району відмовив у відкритті кримінального провадження. Прокурор встановив, що було вчинено лише злочин, який підлягає приватному обвинуваченню, а саме легкі тілесні ушкодження, і що умови, передбачені статтею 49 КПК (див. пункт 43 нижче ), не були дотримані. Крім того, поліцейські повідомили ДМ про кримінальну відповідальність у разі нанесення середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень, або погрози вбивством чи іншої погрози в контексті домашнього насильства.
Заявниця за допомогою адвоката оскаржила відмову районного прокурора у відкритті кримінального провадження до вищестоящих прокурорів. Зокрема, вона стверджувала, що надала докази насильства, вчиненого проти неї, і докази, які відповідають трьом правопорушенням, які підлягають публічному переслідуванню. Вона також наголосила на тяжкості цих злочинів у контексті її віку та статі. Вона посилалася на статтю 3 Конвенції та відповідну практику Суду.
6 лютого 2020 року прокурор Софійської області підтвердив відмову у відкритті кримінального провадження. Зокрема, прокурор встановив, що тілесні ушкодження, заподіяні заявнику, не були настільки серйозними, щоб вимагати відкриття кримінального провадження за замах на вбивство, враховуючи те, що не кожне застосування тиску на горло людини може бути кваліфіковане як замах на вбивство….
Заявник повторно подав апеляцію. Вона зазначила, що її побиття було кваліфіковано як жорстоке поводження відповідно до статті 3 Конвенції та Конвенції ООН про права дитини, отже, це повинно бути розслідувано, перш ніж можна буде зробити висновок. 10 квітня 2020 року апеляційний прокурор Софії залишив у силі рішення нижчого прокурора, визнавши висновки в цьому рішенні правильними.
Заявник подав скаргу до вищестоящої прокуратури стверджуючи, що відповідно до Конвенції органи влади мали позитивний обов’язок розслідувати скарги на домашнє насильство, і посилався на відповідну практику Суду..
4 серпня 2020 року касаційна інстанція прокуратури повідомила заявниці про відсутність підстав для скасування відмови у розгляді її скарг….
Суть скарги: Заявниця скаржилася відповідно до статті 3, взятої окремо та в поєднанні зі статтею 13 Конвенції, що вона стала жертвою домашнього насильства, а держава не надала їй належного захисту. По-перше, вона вважала, що правова база, застосовна до її скарги про те, що вона стала жертвою домашнього насильства, не відповідає Конвенції. Зокрема, вона зазначила, що оскільки легкі тілесні ушкодження не є правопорушенням, яке підлягає публічному переслідуванню, її ситуація як жертви, яка була неповнолітньою, і жінки, яка поскаржилася на насильство, заподіяне її дорослим хлопцем, не була достатньо захищена законом. По-друге, вона стверджувала, що на практиці прокуратура не змогла належним чином розслідувати її скарги на насильство. Суд, вважає, що скаргу слід розглядати лише за статтею 3 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(a) Загальні принципи
84. Стосовно порогу суворості, необхідного для того, щоб скарга підпадала під дію статті 3, Суд постановив, що він є відносним і залежить від конкретних обставин справи, таких як характер і контекст поводження, його тривалість, його фізичні та психічні наслідки та, в деяких випадках, стать, вік і стан здоров’я жертви (див., серед багатьох інших джерел, «Dimitar Shopov v. Bulgaria», № 17253/07, § 45, 16 квітня 2013 р.).
85. Суд повторює, що питання насильства в сім’ї, яке може приймати різні форми – від фізичного нападу до сексуального, економічного, емоційного чи словесного насильства – виходить за межі обставин окремої справи...
87. Суд також постановив, що органи влади повинні негайно реагувати на заяви про домашнє насильство (див. «Kurt v. Austria», №62903/15, § 165, з подальшими посиланнями). У тих випадках, коли він встановлював, що органи влади не діяли негайно після отримання скарги про домашнє насильство, він постановив, що ця бездіяльність позбавляла таку скаргу будь-якої ефективності, створюючи ситуацію безкарності, яка сприяє повторенню актів насильства (там само. та «Talpis v. Italy», № 41237/14, § 117, 2 березня 2017 р.).
88. Крім того, Суд підтвердив, що вимагається особлива ретельності від органів влади при розгляді справ про домашнє насильство (див. «Kurt v. Austria», згадане вище, § 166 з подальшими посиланнями). Діти та інші вразливі особи, до яких належать жертви домашнього насильства, зокрема, мають право на державний захист у формі ефективного стримування від таких серйозних порушень особистої недоторканності (див. «Talpis», згадане вище, § 99 ) .
89. Роль Суду не полягає в тому, щоб замінювати національні органи влади та обирати замість них із широкого спектру можливих заходів, які можуть бути вжиті для забезпечення дотримання їхніх позитивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції. Проте згідно зі статтею 19 Конвенції та відповідно до принципу, згідно з яким Конвенція має на меті гарантувати не теоретичні чи ілюзорні, а практичні та ефективні права, Суд має переконатися, що зобов’язання держави захищати права тих, хто перебуває під її юрисдикцією…
(b) Застосування цих принципів до даного випадку
90. Стосовно порогу жорстокості, передбаченого статтею 3, Суд визнав поводження «таким, що принижує гідність», оскільки воно викликало у жертв почуття страху, болю та неповноцінності, здатні принизити їх (див. «Labita v. Italy», №26772/95, § 120, 6 квітня 2000 р.), або якщо це принизило чи принизило жертву в її власних очах (див. «Raninen v. Finland», 16 грудня 1997 р., § 32), або якщо воно демонструє відсутність поваги або приниження людської гідності… У справі щодо скарги на домашнє насильство, яке передбачало неодноразові випадки жорстокого поводження протягом певного періоду – «Valiulienė v. Lithuania» (№ 33234/07, § 68 і 70, 26 березня 2013) – Суд встановив, що хоча заявниця зазнала незначних тілесних ушкоджень, ці ушкодження були ускладнені її почуттям страху, муки та неповноцінності настільки, що жорстоке поводження з нею можна було вважати настільки «принизливим», щоб підпадати під сферу дії статті 3 Конвенції.
91. Суд визнає, що поводження, яке стало причиною скарги заявниці, досягло порогу жорстокості, необхідного для застосування статті 3, з таких причин. Медичний висновок про стан заявниці після інциденту зафіксував численні гематоми на її обличчі, шиї та кінцівках і зробив висновок, що тілесні ушкодження могли бути отримані у спосіб, який вона описала, і спричинив їй біль і страждання (див. пункти 7-9 вище). У заявниці були сліди на шиї, які, як вона стверджувала, були результатом спроби її дорослого хлопця задушити її. Їй на той час було п’ятнадцять років, вона, ймовірно, перебувала у стані фізичної та емоційної вразливості та залежала від свого передбачуваного агресора, і, за цих обставин, ймовірно, зазнала серйозного залякування та страждань на додаток до болю та страждань, зафіксованих у медичну довідку…
92. Суд зазначає, що скарга заявниці складається із 2 аспектів. З одного боку, вона скаржилася на те, що законодавча база, яка регулює втручання держави у справи про скарги на домашнє насильство, є недостатньою. Зокрема, насильство мало бути повторним, помірним або тяжким, щоб підлягати державному переслідуванню. З іншого боку, вона стверджувала, що на практиці прокуратура не змогла ефективно розслідувати її конкретні скарги, хоча закон уповноважив їх діяти за власною ініціативою навіть у випадках коли обвинувачення мали підтримувати жертви (див. пункт 44 вище). Суд розгляне ці дві скарги окремо.
(ii) Правова база
93. Раніше Суд постановив, що Конвенція не вимагає судового переслідування за допомогою держави у всіх випадках посягань на фізичну цілісність (див. «Sandra Janković», згадане вище, § 50). У контексті домашнього насильства Суд також постановив, що можливості порушити приватне обвинувачення було недостатньо, оскільки таке провадження, очевидно, потребувало часу та не могло запобігти повторенню подібних інцидентів (див. «Bevacqua and S.», згадане вище , § 83, де це питання розглядалося відповідно до статті 8 Конвенції; див. також нещодавно та в контексті статті 3, «J.I. v. Croatia», № 35898/16, § 63, 8 вересня 2022 р.). Суд також постановив, що приватне обвинувачення покладає надмірний тягар на жертву домашнього насильства, перекладаючи на неї відповідальність за збір доказів, здатних підтвердити вину кривдника відповідно до кримінальних стандартів доказування (див. «Volodina», згадане вище, § 82 ). Подібним чином Суд встановив, що позиція прокурора про те, що жодне кримінальне розслідування не може бути розпочато, якщо травми, заподіяні потерпілому, не були певного ступеня тяжкості, також викликала питання щодо ефективності захисних заходів, враховуючи багато видів домашнього насильства, не всі з яких призводять до фізичних травм, зокрема, такі як психологічне чи економічне насильство (див. «T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova», № 26608/11, § 47, 28 січня 2014 р.).
95. Суд зазначає, що згідно зі статтею 161 КК у поєднанні зі статтею 131 § 1(5a) КК, легкі тілесні ушкодження, заподіяні в контексті насильства в сім’ї, переслідуються державними органами, а не є справою приватного обвинувачення. Суд вважає це позитивним кроком у болгарському законодавстві, оскільки це свідчить про важливість, яку держава надає ефективній боротьбі з усіма формами домашнього насильства. Публічне переслідування актів насильства, вчинених у цьому контексті, контексті, який іноді помилково вважається інтимною сферою, де втручання держави не має місця надсилає потужний сигнал суспільству про суспільну важливість розслідування скарг у цьому відношенні.
96. Тим не менш, Суд зауважує, що, як стверджує Уряд і як випливає з наданої ним відповідної національної прецедентної практики (див. пункт 40 вище), для того, щоб вважати шкоду, заподіяну в контексті домашнього насильства, такою, що установлена, мають бути повторні дії насильницького характеру, що передували скарзі. Прецедентне право, надане Урядом, показує, що національні суди тлумачили «повторні» або «систематичні» як не менше ніж три насильницькі дії. З цього приводу Суд повторює, що домашнє насильство може виникнути навіть у результаті одного інциденту (див. згадану вище справу «Volodina», § 81). Він також повторює, що послідовні цикли домашнього насильства, часто зі збільшенням частоти, інтенсивності та небезпеки з часом, часто спостерігаються в цьому контексті. Відповідно, він вважає, що вимога повторних випадків насильницької поведінки для втручання держави, беручи до уваги реальний ризик нових випадків насильства з підвищеною інтенсивністю, не відповідає обов’язкам органів влади негайно реагувати на заяви про насильство та продемонструвати особливу старанність у цьому контексті (див. «Kurt», згадане вище, § 165-166).
97. Крім того, Суд звертає увагу на пояснення органів влади, щодо того, що заявниця періодично проживала з Д. М. в одному житлі, недостатньо для того, щоб вважати її відповідно до закону жертвою правопорушення, вчиненого «в контексті насильства в сім’ї». Це сталося тому, що тривале співжиття ( устойчиво съжительство ) вимагалося законом відповідно до SCPO. Крім того, інший юридичний критерій у визначенні «в контексті домашнього насильства», а саме те, чи проживали відповідні особи разом «у фактичних шлюбних стосунках», здається, вимагає, щоб двоє дорослих перебували у стосунках більше двох років. (див. пункти 34 і 38 вище). Суд вважає, що тлумачення закону як такого, що вимагає тривалого співжиття, а також вимогу закону, щоб обидві особи, які перебувають у стосунках, були повнолітніми та проживали разом понад два роки, важко виправдати з точки зору зобов’язань держав за Статтею 3 Конвенції в контексті насильства в сім’ї, оскільки вона обов’язково відфільтровує низку випадків, коли насильство заподіюється жінці її інтимним партнером.
99. Дійсно, стаття 49 КПК уповноважує прокурора відкривати кримінальне розслідування proprio motu (із власної ініціативи – прим. авт.) та продовжувати кримінальне провадження у виняткових випадках щодо правопорушень, які інакше підлягали б приватному обвинуваченню. Це стосується випадків, коли потерпілий не може захистити свої права через те, що перебуває у стані безпорадності чи залежності від винного. Суд зазначає, що цей варіант має потенціал – якщо його вибере прокурор – щоб гарантувати, що акти насильства не залишаться без кримінального переслідування через нездатність потерпілого переслідувати. Однак Суд не втрачає з уваги той факт, що можливість порушити державне обвинувачення є виключно за розсудом прокурора, який за законом не зобов’язаний брати на себе обвинувачення в таких випадках.
100. На підставі вищевикладеного Суд вважає, що застосовні законодавчі положення не в повній мірі здатні адекватно реагувати на домашнє насильство або насильство, заподіяне жертвам (неповнолітнім чи іншим особам), які самі не в змозі ініціювати та продовжувати судовий розгляд як приватні обвинувачі. Закон вимагає повторних випадків домашнього насильства, констатації шлюбних відносин чи співжиття протягом тривалого часу. Відповідно, Суд визнає, що закон не відповідає позитивному зобов’язанню держави запровадити ефективну систему покарання за всі форми домашнього насильства та забезпечення достатніх гарантій для жертв (див., mutatis mutandis , «Volodina», згадане вище, § 85 ).
(iii) Практичне застосування законодавчої бази у цій справі
101. Далі Суд перевірить, чи відповідала відповідь прокурорів на скарги заявника вимогам Конвенції.
102. По-перше, він зазначає, що, з одного боку, реакція прокурорів на твердження заявниці про те, що вона стала жертвою домашнього насильства, ґрунтувалася на чинній правовій базі, яка вимагала наявності систематичних випадків насильства, перш ніж прокурор міг втрутитися. З іншого боку, щоб встановити, чи мало місце систематичне насильство, прокуратура мала провести перевірку. Суд неодноразово постановляв, що якщо особа подає аргументовану скаргу на те, що вона зазнала жорстокого поводження з боку приватної особи, держава зобов’язана провести ефективне офіційне розслідування (див., серед багатьох інших джерел, «M. and Others v. Italy and Bulgaria», №40020/03, § 100; «Eremia», цитоване вище, § 51, і «Bălşan v. Romania», №49645/09, § 57). Мінімальні стандарти, які застосовуються, як визначено прецедентною практикою Суду, включають вимоги, щоб розслідування було незалежним, неупередженим і підлягало громадському контролю, а також щоб компетентні органи діяли зі зразковою старанністю та оперативністю..
103. Як видно з фактів цієї справи, директор місцевого управління соціальної допомоги повідомив прокурора про те, що заявницю неодноразово бив її на той час повнолітній хлопець (див. пункт 11 вище) і що одного разу він вдарив її по обличчю, штовхнув на підлогу, бив ногами, коли вона лежала на землі , і намагався задушити, що завдало їй фізичного болю та страждань і сильно налякало (див. пункти 12-15 вище ). Суд вважає, що це були звинувачення у серйозному насильстві, що свідчило про суспільний інтерес для прокуратури, що вимагало відповідної офіційної реакції. Зокрема, у цьому контексті слід було провести ряд відповідних слідчих дій. Вони мали включати, зокрема, подальші дії за заявами про повторні побиття (див. пункти 11 , 17 і 19 вище). Вони також могли включати, але не обмежуватися цим, допит заявника в «блакитній кімнаті» ( спеціальний заклад, де діти-жертви або свідки жорстокого поводження можуть бути допитані в захищеному середовищі спеціально навченими фахівцями поза полем зору підозрюваних), особливо з огляду на відкликання заявницею своєї скарги; вивчення листування між заявницею та Д.М.; опитування друзів заявниці; і вивчення кримінальної історії ДM, зокрема, чи було в минулому будь-яке інше насильство щодо інших жінок.
104. Проте прокурор повністю покладався на попереднє розслідування, проведене поліцією, яке не включало жодної з вищезазначених слідчих дій. Незважаючи на це, прокурор визнав висновки перевірки достатніми для відмови у відкритті розслідування. Це було так, навіть незважаючи на те, що матеріали, доступні прокурору, включали інформацію про заяви заявниці про те, що її неодноразово бив Д.М., в тому числі, детально описували інциденти, які включали численні серйозні акти насильства, і містили твердження про те, що Д.М. намагався вбити заявницю і що цей інцидент завдав їй значного болю та страждань (див. пункти 11–15 вище). Цей матеріал супроводжувався медичною довідкою, яка підтверджувала тілесні ушкодження та їхній вплив на заявницю. Суд не може не визнати бездіяльність прокурора за цих обставин необґрунтованою.
105. У цьому контексті Суд не може залишити поза увагою те, що прокурор Софійської області обґрунтував свою відмову відкрити кримінальне провадження у відповідь на скарги заявниці, зокрема, посиланням на її відмову пройти гінекологічний огляд (див. пункт 29 вище). Суд вважає такий аргумент неадекватним; крім того, він є байдужим і неповажним до гідності ймовірної жертви, яка скаржилася на фізичне, а не сексуальне насильство.
106. Нарешті, як зазначалося вище (див. пункт 99 ), у випадках, коли жертви були особливо вразливими, закон уповноважував прокурорів відкривати кримінальні провадження навіть у справах про правопорушення, які підпадають під приватне обвинувачення. На підставі інформації в матеріалах Суд вважає, що заявниця може розглядатися як така, що підпадає під цю категорію, однак прокурор у її справі не вжив жодних дій.
(iv) Висновок
107. Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду зробити висновок про те, що органи влади не забезпечили належний захист заявника як у законі, так і на практиці…
108. Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції.