1) «BAKOYANNI v. GREECE» (заява № 31012/19, – Рішення від 20.12.2022 р.)

Посилання на першоджерело: https://bit.ly/3ZtHZx2

#Стаття 6 § 1 Конвенції

#Свобода вираження поглядів і відповідальність за висловлювання

#Парламентський імунітет

#Порушення Конвенції

Коротко суть справи: Заявниця є членкинею грецького парламенту. Під час подій, про які йдеться, двоє грецьких військових були заарештовані та перебували під вартою в Туреччині за звинуваченнями у шпигунстві.

У 2018 р. заявницю було запрошено на церемонію інавгурації  Президента Туреччини. Вона прийняла запрошення і з цього приводу написала пост у twitter, де зазначила, що буде присутня на церемонії інавгурації, оскільки у часи коли 2 грецьких військових утримуються у турецькій в’язниці, важливою є підтримка каналів зв’язку із турецьким керівництвом, що вказує на серйозність і відповідальність.

 Того ж дня P.K. (який на той час був міністром оборони Греції) опублікував наступний твіт у своєму особистому профілі Twitter:

«With two Greek military officers [being held] hostage, Dora Christoforakou‑Marinaki [the applicant] is going to pay her respects to the Sultan ... . Turkish heroin is paying ... WAKE UP!!!!»

6 серпня 2018 року заявниця подала заяву про вчинення злочину проти Р.К. до прокурора першої інстанції Афін. Вона вимагала притягнення його до кримінальної відповідальності за словесні образи та наклеп через засоби масової інформації (статті 361, 362 та 363 Кримінального кодексу), стверджуючи, що Р.К. опублікував у своєму особистому профілі в Twitter пост із наклепницьким змістом. Зокрема, заявниця стверджувала, що твіт, про який йде мова, образив її честь і гідність, оскільки в ньому її називали «Christoforakou-Marinaki»,  незважаючи на те, що її прізвище було Bakoyanni  (ім’я її покійного чоловіка, який був убитий терористичною групою). Заявниця стверджувала, що згадування про неї за допомогою цих прізвищ означало, що вона перебувала в залежних, фінансових, професійних чи інших стосунках з паном Христофоракісом і паном Марінакісом (колишнім генеральним директором Siemens у Греції та грецьким судновласником, відповідно), що не було правдою. Заявниця також скаржилася на те, що Р.К. стверджував, що вона «збиралася віддати данину султану». За її словами, ця фраза натякала на рабську та неприпустиму поведінку з її боку. Нарешті, вона стверджувала, що фраза «the Turkish heroin is paying ... WAKE UP!!!!» натякала, що їй заплатили за участь у церемонії, про яку йдеться.

У своїй скарзі заявниця вказала, що вимагала компенсації у розмірі 44 євро (євро) за моральну шкоду, яку вона зазнала в результаті твіту Р.К. Вона також просила, щоб суд, у разі засудження, наказав опублікувати вирок у двох афінських газетах за рахунок Р.К.

Після подання скарги заявника стосовно Р.К. було порушено кримінальну справу за наклепом (статті 362 і 363 Кримінального кодексу).

З огляду на той факт, що Р.К. був членом парламенту, матеріали справи були передані до канцелярії прокурора Верховного суду, а потім через тодішнього міністра юстиції прозорості і права людини, до грецького парламенту, щоб останній вирішив, чи дозволяти кримінальне переслідування Р.К.

Справу було передано до Комітету з питань парламентської етики для підготовки звіту про зняття імунітету з Р.К. від кримінального переслідування.

4 грудня 2018 року Р.К. подав доповідну записку до Комітету з питань депутатської етики. Він стверджував, що 7 липня 2018 року він був міністром оборони і тому слід дотримуватися процедури, встановленої статтею 86 Конституції.

Того ж дня Комітет постановив, що з огляду на посаду Р.К. як Міністра оборони, не застосовуються статті 61 і 62 Конституції, а скоріше стаття 86 Конституції. Відтак кримінальне провадження щодо його дій міг порушити лише парламент. Отже, недоторканність з Р.К. не була знята.

Як випливає з матеріалів справи, парламент не порушував провадження проти P.K. на підставі статей 153 та наступних статей Регламенту парламенту.

6 серпня 2018 року заявниця подала цивільний позов проти Р.К. за порушення її особистих прав (статті 57 і наступні, 914 і наступні Цивільного кодексу), яке він вчинив шляхом поширення наклепу та розміщення наклепницьких твітів, вимагаючи, серед іншого, 200 000 євро компенсації моральної шкоди, яку вона зазнала. Вона також просила Р.К. утримуватися від порушення її особистих прав у майбутньому та забезпечити публікацію рішення в газеті  протягом п’ятнадцяти днів з моменту його повідомлення про це.

12 серпня 2019 року суд першої інстанції Афін, засідаючи одноособово, частково задовольнив позов заявника проти Р.К. і зобов’язав його виплатити заявникові 5000 євро (рішення № 9529/2019).

Суд відмовив заявниці в проханні опублікувати своє рішення. Він вважав, що Закон № 1178/1981 (див. пункт 33 нижче) не може бути застосований у цій справі.

Р.К. було подано апеляцію, проте на час розгляду в ЄСПЛ вона розглянута не була.

Суть скарги:  Заявниця скаржилася на те, що відмова грецького парламенту зняти імунітет з Р. К. порушила її право на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Заявниця стверджувала, що обмеження її права на доступ до суду порушило саму суть цього права та було непропорційним. Вона стверджувала, що її хороша репутація не могла бути виправлена шляхом присудження компенсації цивільними судами, і що публікація обвинувального вироку Р.К. була необхідною.

Стосовно питання про те, чи було таке обмеження передбачено законом, заявниця стверджувала, що стаття 86 Конституції застосовується до міністрів уряду та колишніх міністрів «щодо кримінальних правопорушень, які вони вчинили під час виконання своїх обов’язків». У цій справі, розповсюдивши наклеп та образивши заявницю, Р.К. не виконував своїх обов’язків міністра. Вона додала, що посилання на статтю 86 Конституції є свавільним.

Окремі висновки ЄСПЛ: 

(а) Загальні принципи

56. Право на доступ до суду, гарантоване статтею 6, було встановлено в справі «Golder v. the United Kingdom»  (21 лютого 1975 р., §§ 28-36,). У цій справі Суд визнав право на доступ до суду невід’ємним аспектом гарантій, закріплених у статті 6, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі більшої частини Конвенції. Таким чином, стаття 6 § 1 забезпечує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його цивільних прав та обов’язків (див. «Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania», №76943/11, § 84, з подальшими посиланнями на практику Суду).

57. Однак це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням; вони дозволені непрямим чином, оскільки право на доступ за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави, регулювання, яке може змінюватися в часі та на місці відповідно до потреб і ресурсів громади та окремих осіб (див. «Stanev v. Bulgaria»,  №36760/06, § 230). Встановлюючи таке регулювання, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, у функції Суду не входить замінювати оцінку національних органів будь-якою іншою оцінкою того, яка політика може бути найкращою в цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Крім того, обмеження не буде сумісним із статтею 6 § 1, якщо воно не переслідує законну мету та якщо немає розумного співвідношення пропорційності між використаними засобами та метою, яку потрібно досягти (див. «Grzęda v. Poland», №43572/18, § 343; «Lupeni Greek Catholic Parish and Others», § 89; «Waite and Kennedy v. Germany», №26083/94, § 59; «Cordova v. Italy (no. 1)», №40877/98, § 54).

58. Коли держава надає недоторканність своїм депутатам, захист основних прав може бути порушений. Однак це не означає, що депутатську недоторканність у принципі можна вважати таким, що накладає непропорційне обмеження права на доступ до суду, як це втілено в статті 6 § 1. Подібно до того, як право на доступ до суду є невід’ємною частиною гарантії справедливого судового розгляду в цій статті, тому деякі обмеження доступу також повинні розглядатися як невід’ємні, прикладом є ті обмеження, які є загальновизнаними Договірними державами як частина доктрини парламентської недоторканності (див. «A. v. the United Kingdom», №35373/97, § 83, «Tsalkitzis v. Greece», №11801/04, § 45).

Однак це не відповідатиме верховенству права в демократичному суспільстві або основному принципу, що лежить в основі статті 6 § 1, якщо держава може без обмежень або контролю з боку Суду вилучити з-під юрисдикції судів цілий ряд цивільних позовів або надати імунітет категоріям осіб (див . «Fayed v. the United Kingdom», § 65; «Syngelidis v. Greece», №24895/07, § 42; «Anagnostou-Dedouli v. Greece», №24779/08, § 48).

59. Суд має спочатку перевірити, чи переслідувало таке обмеження законну мету. У цьому контексті він визначив основні цілі імунітету, наданого членам парламенту: як надання таким членам можливості брати участь у змістовних дебатах і представляти своїх виборців у питаннях, що становлять суспільний інтерес, без необхідності обмежувати свої зауваження чи редагувати свої думки, через небезпеку бути підсудним суду чи іншому такому органу, а також про збереження поділу влади між законодавчою та судовою владою (див. «Young v. Ireland», №25646/94, §§ 75-77).

60. По-друге, Суд перевіряє, чи обмеження, про яке йде мова, є пропорційним переслідуваним цілям, зокрема, чи має відповідна особа розумні альтернативні засоби для ефективного захисту своїх прав і чи імунітет поширюється лише на виконання парламентських функцій («A. v. the United Kingdom», №35373/97§ 86, і «Zollmann v. the United Kingdom», №62902/00).

61. Відсутність будь-якого чіткого зв’язку з парламентською діяльністю вимагає вузького тлумачення поняття пропорційності між переслідуваною метою та використаними засобами («Cordova v. Italy). (№ 2)», №45649/99, § 64, та «Anagnostou-Dedouli», § 50).

(b) Застосування згаданих принципів у цій справі

62. Суд спочатку зазначає, що ця справа відрізняється від «Tsalkitzis» і «Syngelidis» (цитованих вище) як позицією заявника щодо можливості зняття імунітету з P.K., так і застосовною законодавчою базою. Ці справи стосувалися відмови парламенту надати дозвіл на кримінальне провадження проти народних депутатів за статтями 61 і 62 Конституції та статтею 83 Регламенту парламенту. Справі Anagnostou-Dedouli (цитована вище), стосується відмови грецького парламенту позбавити міністра недоторканності для того, щоб проти нього було порушено кримінальну справу відповідно до статті 86 Конституції та розділу 15 Закону про відповідальність міністрів (див. пункти 21 і 32). вище).

63. Суд зазначає, що стаття 86 Конституції передбачає преференційне ставлення до міністрів щодо кримінальних правопорушень, що виявляється у виключній юрисдикції парламенту порушувати кримінальне провадження проти міністра в короткий строк, протягом якого парламент може розглянути це подання, покликаний здійснювати свою юрисдикцію (див. Anagnostou ‑Dedouli , згадане вище, § 52). Суд певною мірою визнав легітимність мети, яку переслідує цей регламент: той факт, що запровадження процедури залежить від рішення політичного органу, може здаватися сумнівним; однак, він прагне уникнути покарання за політичну діяльність та уникнути несвоєчасного втручання правосуддя у ведення політичних справ (там само).

64. Однак, як зазначено вище, Суд має переконатися, що обмеження доступу заявника до суду було пропорційним законній меті, яку переслідували (див. пункт 91 вище).

65. Суд нагадує, що Конвенція не гарантує права на порушення кримінальної справи чи забезпечення засудження третьої сторони ( «Irene Wilson v. The United Kingdom», №10601/09, § 29, та «M.T. and S.T. v. Slovakia», №59968/09, § 83, з подальшими посиланнями в ньому). Можливість притягнення третіх осіб до кримінальної відповідальності або засудження за кримінальне правопорушення не може стверджуватися окремо: вона має бути невід’ємною від здійснення потерпілим права на подання цивільного позову згідно з національним законодавством, навіть якщо лише для забезпечення символічної компенсації чи захисту цивільного права, наприклад, право на «добру репутацію» ( «Perez v. France», № 47287/99, § 70).

66. Суд зазначає, що заявник подав цивільний позов проти P.K., вимагаючи відшкодування моральної шкоди. Заявниця також вимагала, як через цивільний позов, так і через свою кримінальну скаргу проти P.K., конкретного захисту в тому, щоб будь-який майбутній вирок у разі його засудження був опублікований у газеті.

67. Згідно з грецьким законодавством, цей захист, якого вимагала заявниця, не міг бути отриманий у контексті цивільного провадження, порушеного нею, оскільки відповідне національне законодавство передбачає, що таке зобов’язання покладається лише на власника друкованого засобу масової інформації (див. пункт 33 вище). Відповідний національний закон №. 1178/1981, який посилається на «цивільно-правову відповідальність преси», також застосовується за аналогією (відповідно до прецедентного права Греції – див. також рішення № 9529/2019 Суду першої інстанції Афін, параграф 18 вище) щодо онлайн-висловлювань думок. Таким чином, цивільне провадження не могло забезпечити їй достатній захист у цьому відношенні чи відшкодувати шкоду, яка ймовірно була завдана її репутації.

68. Повертаючись до кримінального провадження, Суд зазначає, що, подавши 6 серпня 2018 року заяву у кримінальній справі проти Р.К., заявниця намагалася захистити свою репутацію (див. пункти 9 - 10 вище). Заявник прямо просив, щоб кримінальний суд, у разі засудження, наказав опублікувати його вирок у двох афінських газетах за рахунок P.K. Суд не може робити припущення щодо можливості засудження P.K. Він може лише перевірити, чи мала заявниця можливість побачити, що її позов, що стосується її цивільних прав та обов’язків, буде вирішений судом.

69. Вирішальним моментом у цій справі є те, що публікація вироку в газетах у справах, де підозрюваним злочинцем є приватна особа, була можлива лише в контексті кримінального провадження за клопотанням потерпілого. Зокрема, стаття 369 Кримінального кодексу передбачає, що якщо відповідне діяння було вчинено шляхом оприлюднення в засобах масової інформації звинувачувального матеріалу, то оприлюднення вироку має відбуватися у вигляді публікації в газеті щонайменше обґрунтування та резолютивної частини відповідного рішення (див. пункт 24 вище). З цього випливає, що неможливість порушити кримінальну справу проти Р.К. мала непоправний вплив на заявлену заявницею мету, яка полягала у відновленні її репутації в очах громадськості.

70. Суд також зазначає, що кримінальна скарга заявниці стосувалася стверджуваних словесних образ і наклепу в ЗМІ, які, на її думку, образили її честь і гідність через твіт P.K. (див. пункт 9 вище). Тому не можна сказати, що оскаржувана поведінка була пов’язана з виконанням ним парламентських чи міністерських функцій. Афінський суд першої інстанції в складі одного члена у своєму рішенні №. 9529/2019 також постановив, що твіт, про який йде мова, не підпадає під підстави, які виправдовують заборону на зняття імунітету, наданого статтею 61 Конституції, і не стосується питання застосування статті 86 Конституції (див. пункт 18 вище )).

71. Суд також надає важливого значення тому факту, що розділ 15 § 5 Закону про відповідальність міністрів, який передбачав, що жоден цивільний позов не може бути поданий до Спеціального суду, був скасований Законом № 4855/2021 (див. пункт 32 вище). Отже, тепер зацікавлена сторона в аналогічній ситуації може заявляти свої цивільні позови до Спеціального суду.

72. З огляду на вищезазначене, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду. Беручи до уваги, зокрема, той факт, що шкода, як стверджується, завдана репутації заявника, могла бути виправлена лише в контексті кримінального провадження, а також відсутність будь-якого чіткого зв’язку між поведінкою P.K. та його парламентською чи міністерською діяльністю, Суд робить висновок, що відмова зняти з нього імунітет порушила саму суть права заявника на доступ до суду.

73. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.