Олексій Гура, член Національної асоціації адвокатів України, лектор Вищої школи адвокатури, підготував огляд практики ЄСПЛ за період з 09.02.2023 р. по 16.02.2023 р., який структурно складається з двох окремих змістовних частин.
У першій частині огляду проаналізовано (1) рішення «UGULAVA v. GEORGIA», заява № 5432/15, рішення від 09.02.2023 р. яким встановлено порушення статті 5 § 1 щодо певного періоду тримання під вартою, органи влади діяли у спосіб, який не забезпечував захист від свавілля та (2) рішення «BYČENKO v. LITHUANIA», заява № 10477/21, рішення від 14.02.2023 р., яке стосувалося стверджуваного порушення ст.8 Конвенції, яке полягає у винесенні судами рішення про відмову заявнику видати дозвіл на проживання його сина з ним, незважаючи на те, що мати дитини незаконно вивезла дитину з Литви до Нідерландів, суд встановив відсутність порушення статті 8.
Заява № 5432/15– Рішення від 09.02.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/z4kT9D9
#Стаття 5 § 1 Конвенції
#Арешт і досудове тримання під вартою
#Стаття 5 § 3_Відмова у задоволенні клопотання заявника про звільнення без відповідних і достатніх причин
#Нездатність органів влади захистити заявника від свавілля під час призначення другого поспіль періоду попереднього ув’язнення щодо різних паралельних кримінальних проваджень
#Констатовано порушення статті 5 § 1 щодо певного періоду тримання під вартою
Коротко суть справи: Заявник був одним із лідерів Єдиного національного руху («ЄНР»), політичної партії, яка керувала країною з листопада 2003 року по жовтень 2012 року. Заявника вперше було призначено мером Тбілісі у 2005 році, а потім обрано на цю посаду в 2010. У жовтні 2012 року коаліція «Грузинська мрія» перемогла на парламентських виборах і сформувала новий уряд. Заявник продовжував обіймати посаду мера Тбілісі.
1) Перше кримінальне провадження щодо заявника (справа № 092261112002).
10 листопада 2012 року було розпочато розслідування за фактом використання підроблених податкових документів у зв’язку з діяльністю приватної компанії ТОВ «Akhali Rike».
26 листопада 2012 року було розпочато окреме розслідування щодо розтрати бюджетних коштів та використання підроблених податкових документів, у зв’язку з діяльністю групи компаній «Тбілсервіс», однієї з компаній з обмеженою відповідальністю утворених мерією Тбілісі.
Згодом два розслідування були об’єднані (справа № 092261112002). 1 лютого 2013 року заявника було викликано як свідка у зв’язку з вищезазначеним провадженням. Він належним чином з’явився та був допитаний слідчим 2 лютого 2013 року.
22 лютого 2013 року заявнику було пред’явлено офіційне звинувачення у розтраті за обтяжуючими обставинами відповідно до пунктів 2 (d) та 3 (b) статті 182 Кримінального кодексу. Йому також висунули звинувачення у привласненні та відмиванні грошей, злочинах, передбачених статтями 182 §§ 2 (d) і 3 (a) і (b) і статтею 194 § 3 (a) і (g) Кримінального кодексу відповідно, у зв’язку з його участю у незаконній схемі захоплення контролю над приватною телекомпанією «Імеді».
24 лютого 2013 року Тбіліський міський суд відхилив клопотання прокуратури про обрання застави в 1 000 000 грузинських ларі. Таким чином, заявник залишився на волі без відповідної застави. 25 лютого 2013 року міський суд також відмовив у задоволенні клопотання прокурора про звільнення заявника з посади мера. Обидва рішення були залишені в силі Апеляційним судом 1 березня 2013 року.
18 вересня 2015 року заявника було засуджено частково за обвинуваченнями щодо «Тбілсервіс» до чотирьох з половиною років позбавлення волі. Заявника негайно затримали для відбування покарання у вигляді позбавлення волі.
6 січня 2017 року, відхиливши апеляцію заявника, Апеляційний суд Тбілісі перекваліфікував його звинувачення та визнав його винним у зловживанні владою, злочині, передбаченому частиною 1 статті 332 Кримінального кодексу. Його термін ув'язнення було скорочено відповідно до Закону про амністію до одного року, трьох місяців і двадцяти двох днів, і заявника негайно звільнили з в'язниці.
2) Друге кримінальне провадження щодо заявника (справа № 092200213002).
20 лютого 2013 року було розпочато розслідування за статтею 182 § 3 (b) Кримінального кодексу щодо діяльності Фонду відновлення та розвитку Старого Тбілісі, заснованого мерією Тбілісі. 18 грудня 2013 року це провадження призвело до офіційного пред’явлення заявникові звинувачень у розтраті за обтяжуючих обставин.
21 грудня 2013 року Тбіліський міський суд відхилив клопотання прокурора про взяття заявника під варту. Натомість суд обрав заявнику заставу у розмірі 50 000 ларі.
Прокурор також просив суд ухвалити рішення про відсторонення заявника від посади. Рішенням від 22 грудня 2013 року Тбіліський міський суд задовольнив це прохання та постановив відсторонити його від посади мера до завершення кримінального провадження. 26 грудня 2013 року Апеляційний суд Тбілісі підтвердив рішення про відсторонення.
28 лютого 2018 року Тбіліський міський суд перекваліфікував звинувачення у розкраданні при обтяжуючих обставинах і визнав заявника винним у перевищенні службових повноважень (злочин, передбачений частиною 1 статті 333 Кримінального кодексу). Його остаточний вирок, з огляду на Закон про амністію, був призначений на один рік, три місяці та двадцять два дні ув’язнення. 10 грудня 2018 року апеляція підтвердила вирок заявнику. Ухвалою від 10 лютого 2020 року Верховний Суд знову змінив кваліфікацію злочину та визнав заявника винним у розтраті при обтяжуючих обставинах. Його було засуджено до дев’яти років позбавлення волі, але на підставі Закону про амністію та з огляду на період, який він уже провів під вартою в рамках першого кримінального провадження, було зменшено до трьох років, двох місяців та восьми днів.
3) Третє кримінальне провадження щодо заявника (справа № 092250613004)
12 і 13 квітня 2014 року заявника допитали як свідка в іншому кримінальному провадженні, цього разу щодо діяльності компанії CT-Park LLC, яка відповідає за управління автостоянками в Тбілісі.
Заявника було викликано на допит, на який він з’явився 30 червня 2014 року. Тоді йому було пред’явлено звинувачення у розтраті при обтяжуючих обставинах у вищезгаданому провадженні. Під час пред'явлення обвинувачення він повідомив слідчому, що в період з 1 по 6 липня 2014 року мав кілька разів виїхати за межі Грузії у відрядження. У відповідь слідчий попередив його, щоб той не залишав країну.
1 липня 2014 року прокурор звернувся до міського суду Тбілісі з проханням обрати заставу в розмірі 50 000 ларі. Він також просив встановити заявникові обов’язок здати його посвідчення особи та закордонний паспорт. 2 липня 2014 року суд постановив залишити заявника на волі без внесення застави, дійшовши висновку про необґрунтованість клопотання про застосування запобіжного заходу. Він також відмовився зобов’язати заявника здати ідентифікаційну картку та паспорт, дійшовши висновку, що такі заходи можуть бути застосовані лише разом із запобіжними заходами. 5 липня 2014 року Тбіліський апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Сторони не повідомили Суд про результати третього кримінального провадження, відкритого проти заявника.
4) Четверте кримінальне провадження проти заявника (справа № 092060614001), його затримання та тримання під вартою.
5 червня 2014 року було відкрито кримінальне провадження за фактом організації інциденту в офісі Марнеульської районної виборчої комісії раніше того ж дня (справа № 031050614001). Протягом наступних днів у зв'язку з інцидентом було опитано дванадцять свідків. Вони встановили, що заявник є частиною групи, яка нібито жорстоко увірвалася до приміщення виборчої комісії, спричинивши заворушення та перешкоджаючи її роботі. У рамках розслідування було отримано відеозапис, на якому видно насильницький характер події.
Тим часом проти заявника було відкрито ще одне кримінальне провадження (справа № 092150414002) за підозрою в причетності до схеми відмивання грошей. Зокрема, 15 та 22 квітня 2014 року відповідно двоє осіб Р.Х. та Г.К., написали до слідчого відділу Міністерства фінансів, стверджуючи, що заявник запросив їх взяти участь у шахрайській схемі за участю їхніх офшорних компаній з метою відмивання грошей. Пізно ввечері 2 липня 2014 року слідчий викликав заявника на допит о 10:00 4 липня 2014 року. Повістка йому належним чином вручена в 22.10 слідчим особисто. Заявник стверджував, що під час вручення документа він пояснив слідчому, що не може скасувати своє відрядження в Україну (див. пункт 16 вище). Однак він був готовий скоротити його і повернутися з Києва рано вранці 4 липня 2014 року. Повістка, належним чином підписана заявником і слідчим, не містить жодних пояснювальних записок з цього приводу.
Згідно з матеріалами справи, пізніше того вечора Г.К., один із головних свідків у справі про відмивання грошей, написав прокуратурі про те, що йому погрожували від імені заявника. Він висловив готовність співпрацювати з прокуратурою у цьому питанні.
4.1.) Затримання заявника та попереднє утримання під вартою
3 липня 2014 року о 5:57 ранку заявника було затримано в міжнародному аеропорту Тбілісі. Згідно з протоколом про арешт, його звинуватили у відмиванні грошей при обтяжуючих обставинах, злочині, передбаченому статтею 194 §§ 2 (a) і (3) (c) Кримінального кодексу. Арешт ґрунтувався на ризику його втечі. Заявник відмовився підписати протокол затримання. Його адвокати, яким було відмовлено в негайному доступі до нього, вимагали детальної інформації про нові звинувачення. Вони скаржилися від імені заявника на те, що, коли його було заарештовано, він не був належним чином поінформований про характер нових звинувачень. Схоже, що, незважаючи на кілька запитів, адвокатів не пустили до нього протягом перших чотирьох-п’яти годин його затримання. Їм також було відмовлено в ознайомленні з матеріалами справи.
Наступного дня було порушено кримінальну справу щодо насильницького інциденту в офісі районної виборчої комісії, яка була об’єднана з кримінальною справою щодо відмивання грошей (див. пункт 21 вище). О 9.45 заявнику висунуто обвинувачення у зведеному кримінальній справі (№ 092060614001). Заявнику було вручено копію ухвали 4 липня 2014 року об 11 год.
Перше звинувачення полягало в тому, що у квітні 2014 року заявник та його спільник Г.Г. розробив за участю двох офшорних компаній шахрайську схему відмивання грошей, згідно з якою одна компанія повинна була заплатити іншій компанії 1 500 000 доларів США (USD) в обмін на певні послуги. Згідно з обвинуваченням, у період з 4 травня по 3 червня 2014 року 760 000 доларів США спочатку були переведені з банківського рахунку однієї компанії на банківський рахунок іншої, а потім, зрештою, на основі шахрайських кредитних договорів на банківський рахунок певної компанії з обмеженою відповідальністю, зареєстрованої в Грузії, а потім, кошти було вилучено звідти заявником та його спільником. На думку органів прокуратури, заявник таким чином вчинив злочин відмивання грошей при обтяжуючих обставинах і злочин пособництво у виготовленні, продажу або використанні підробленого документа.
Друге звинувачення полягало в тому, що 5 червня 2014 року заявник разом із прихильниками політичних сил вирішив заблокувати офіс Марнеульської районної виборчої комісії та перешкодити її роботі, щоб перешкодити її голові прийняти негативне рішення щодо кандидата на посаду губернатора від. Після блокування будівлі, за версією прокуратури, вони увірвалися в офіс і відмовилися вийти, не підкоряючись вимогам поліції. Заявник, обмеживши «свободу дій» голови виборчої комісії, чинив на нього психологічний та фізичний тиск, щоб він не підписав документ. На думку сторони обвинувачення, заявник таким чином вчинив злочини, пов’язані з примусом (ч. 1 ст. 150) та організацією групової діяльності, що порушує громадський порядок, або участь у ній (ст. 226).
Того ж дня прокурор звернувся до Тбіліського міського суду з проханням взяти заявника під варту. Він описав правопорушення, у вчиненні яких було звинувачено заявника, і навів свідків та інші докази, що підтверджують звинувачення. Він стверджував, що з огляду на характер і серйозність обвинувачень проти заявника та суворість можливого вироку, існував ризик того, що він втече, підробить докази та вплине на свідків, і продовжить свою злочинну діяльність. У зв’язку з останнім прокурор заявив, що, перебуваючи під заставою в інших кримінальних провадженнях, які тривають, заявник, тим не менш, вчинив нові злочини. Таким чином, ризик повторного вчинення ним злочину більше не можна було запобігти менш обмежувальними заходами. На думку прокурора, ризик втечі був обґрунтований тим фактом, що заявник мав багато контактів за кордоном і часто подорожував. Крім того, він намагався перетнути кордон 3 липня 2014 року, незважаючи на те, що напередодні його викликав слідчий. Ризик фальсифікації доказів, зі свого боку, підтверджувався спробою заявника чинити тиск на одного з ключових свідків у справі про відмивання грошей (див. пункт 22).
Адвокати заявника виступили проти клопотання прокуратури. У своїх поданнях до міського суду Тбілісі вони стверджували, що арешт заявника був незаконним і порушував статтю 171 Кримінально-процесуального кодексу, оскільки не було правових і фактичних підстав для його затримання без судового ордера. Крім того, вони стверджували, що клопотання про обрання йому запобіжного заходу під вартою було необґрунтованим. Стверджувана загроза того, що він втече, не була підтверджена конкретними доказами, а, навпаки, була спростована його співпрацею зі слідчими органами. Він багато разів був поза межами Грузії і ніколи не намагався втекти. За день до затримання він попередив відповідні слідчі органи про свою одноденну поїздку до Києва.
Тбіліський міський суд розглянув клопотання прокуратури 4 липня 2014 року, і вирішив залишити заявника під вартою. …Обґрунтовуючи постанову про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суд послався на тяжкість обвинувачення та суворість можливого покарання, дійшовши висновку про наявність ризику перешкоджати розслідуванню шляхом перешкоджання збиранню доказів та впливу на інших учасників провадження. На підтвердження вищезазначених аргументів суд послався, серед іншого , на показання Г.К., який стверджував, що заявник погрожував йому (див. пункт 22 вище). Суд також зазначив, що кілька спільників заявника, які володіли важливою інформацією, вже втекли з Грузії.
8 липня 2014 року Тбіліський апеляційний суд залишив це рішення без змін.
4.2.) Клопотання заявника про звільнення під час попереднього судового засідання
Попереднє судове засідання було розпочато 22 грудня 2014 р. У лютому 2015 року заявник подав до судді клопотання про заміну йому тримання під вартою на заставу. У своїй заяві він повторив свої доводи про незаконність свого арешту та попереднього тримання під вартою. Він також стверджував, що ні ризик його втечі, ні ризик його впливу на свідків не були реальними. Далі він зазначив, що обставини, пов’язані з тим, що Г. К. дав свідчення про тиск і погрози, які чинилися на нього, ніколи не були належним чином досліджені, і що в будь-якому випадку, оскільки розслідування вже завершено і органи влади допитали всіх свідків та здобули інші докази, то більше не було жодного ризику перешкоджання процесу розслідування. У зв’язку з ризиком повторного вчинення злочину заявник, серед іншого, зазначив, що його було усунено з посади мера, що виключає можливість продовження ним передбачуваної злочинної діяльності шляхом зловживання владою та своїм статусом.
Прокуратура у своїх запереченнях посилалась на історію регулярних поїздок за кордон заявника та ризик його виїзду за межі Грузії. Щодо тиску на свідків, прокурори посилались на те, що на попередньому засідання було офіційно затверджено список свідків обвинувачення, а отже ризик вчинення тиску на них зріс. Також, прокуратура просила урахувати те, що уже перебуваючи під заставою, заявник учинив новий злочин. Клопотання було розглянуто та відхилено Тбіліським міським судом 18 лютого 2015 року. Як було чути в аудіозаписі слухання, суддя мотивував своє рішення тим, що не було виявлено нових обставини, що призвели б до звільнення заявника. Далі суддя встановив, що підстави для тримання під вартою, розглянуті та прийняті суддею першої інстанції 4 липня 2014 року, все ще залишаються дійсними. Крім того, у зв’язку з ризиком впливу на свідків суд погодився з аргументом обвинувачення про те, що ризик тиску заявника на свідків зріс, оскільки список свідків обвинувачення був затверджений суддею під час судового розгляду. Ризик повторного вчинення злочину також був присутнім, особливо з огляду на те, що заявник нібито вчинив нові злочини під час перебування під заставою. Нарешті, суддя першої інстанції зазначив, що заявник перебував у попередньому ув’язненні трохи більше семи місяців, період, який, з огляду на обставини його справи, видається розумним і не надмірним.
У відповідь на заяву про видачу судового рішення з цього питання, заявнику було видано витяг з протоколу судового засідання, в якому зазначено: «Клопотання сторони захисту про зміну запобіжного заходу Георгію Угулаві відхилено».
5) П’яте кримінальне провадження проти заявника (справа № 074251013802) та затримання.
28 липня 2014 року заявнику було висунуто звинувачення у перевищенні службових повноважень у зв’язку з його ймовірною причетністю до привласнення телекомпанії «Імеді» та майна, що належить іншій компанії, Lynx Ltd.
13 березня 2015 року обвинувачення проти заявника були змінені. У зв’язку з двома вищезазначеними інцидентами його також звинуватили у розтраті та відмиванні грошей.
Коли йому було вручено рішення про пред'явлення йому обвинувачення, заявник зробив таку помітку: «Звинувачення абсурдні та політично мотивовані. Метою є продовження мого попереднього ув’язнення, оскільки дев’ятимісячний строк спливає 2 квітня...»
14 березня 2015 року прокуратура звернулася до Тбіліського міського суду з проханням залишити заявника під вартою до суду на тій підставі, що існувала обґрунтована загроза його переховування або неявки до суду, знищення важливої інформації, що стосується матеріалів справи або вчинення нового злочину. Сторона обвинувачення підкреслила можливість впливу заявника на свідків з огляду на його передісторію. У зв’язку з постановою про тримання під вартою від 4 липня 2014 року, термін дії якої мав закінчитися 2 квітня 2015 року, вони стверджували, що оскаржуваний запобіжний захід було застосовано в іншому кримінальному провадженні (справа № 092060614001, провадження №4).
Захист заперечував. Їхні аргументи включали: по-перше, з посиланням на статтю 18 Конституції та статтю 205 КПК, вони стверджували, що максимальна тривалість попереднього ув’язнення становила дев’ять місяців і що відповідно не було законних підстав для застосування нового строку попереднього ув’язнення. Вони стверджували, що аргумент прокуратури про те, що дев’ятимісячний строк обчислюється для кожного кримінального провадження окремо, є неконституційним. По-друге, захист стверджував, що розслідування у цій справі, яке було розпочате в липні 2014 року, завершено. Більшість свідків вже допитано та проведено необхідні слідчі дії, фактів впливу на свідків не підтверджено; тому не було обґрунтованої підозри, що заявник перешкоджатиме розслідуванню, яке було майже завершено. По-третє, захист стверджував , що стосується інциденту з «Імеді», ті самі факти лягли в основу іншої справи проти заявника, яку було відкрито в лютому 2013 року (див. пункти 6-8 рішення). Слідство у цій справі було завершено, і справа розглядалася Тбіліським міським судом по суті…
Рішенням від 15 березня 2015 року Тбіліський міський суд задовольнив клопотання прокуратури про тримання заявника під вартою. Суддя дійшов висновку, що існував ризик того, що він перешкоджатиме розслідуванню шляхом, впливу на свідків, і його переховування. Суддя не розглядав доводи захисту про незаконність нового строку попереднього ув’язнення.
20 березня 2015 року Апеляційний суд Тбілісі визнав апеляцію заявника неприйнятною. Підтверджуючи доводи суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що щодо стверджуваної незаконності нового рішення про тримання під вартою:
«[Суд] вважає, що твердження про нібито порушення строку тримання під вартою, передбаченого Конституцією, є необґрунтованим... Згідно з матеріалами справи, тримання під вартою як запобіжний захід застосовано до Георгія Угулави на 4 липня 2014 року в іншій кримінальній справі за іншими обвинуваченнями та дев'ятимісячний строк ... для вищезазначеного попереднього ув'язнення закінчується 2 квітня. 15 березня 2015 року Тбіліський міський суд розглянув клопотання прокуратури у цій кримінальній справі про взяття Георгія Угулави під варту до суду ... і задовольнив його ...
[Суд апеляційної інстанції] зазначає, що суд має право обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, якщо обвинувачення в іншій кримінальній справі стосується інших подій і фактів. Водночас передбачений Конституцією строк спливає у початковій кримінальній справі, за якою було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою…»
3 квітня 2015 року заявник подав до суду заяву про перегляд його постанови про тримання під вартою, яку було відхилено 5 травня. Ідентичні його заяви від 5 травня та 30 червня 2015 року також були відхилені національними судами.
6) Провадження в Конституційному Суді та звільнення заявника з-під варти
15 квітня 2015 року заявник подав конституційну скаргу до Конституційного Суду, стверджуючи, що його досудове тримання під вартою понад максимальний дев’ятимісячний термін, є неконституційним.
15 вересня 2015 року Конституційний Суд ухвалив рішення у справі (Георгій Угулава проти парламенту Грузії), встановивши, що «нормативний зміст» статті 205 § 2 КПК, який можна розуміти як такий, що дозволяє повторне застосування дев'ятимісячного строку окремо в паралельному кримінальному провадженні, без будь-яких гарантій проти свавілля, був неконституційним. Не вирішуючи питання про те, чи було попереднє ув’язнення заявника незаконним, Конституційний Суд постановив, що дев’ятимісячний період, у принципі, може бути обчислений окремо для кожного кримінального провадження, за умови, що обвинуваченого, який вже обвинувачений в одному злочині, знову було обвинувачено в іншому злочині, вчиненому після того, як його або її було взято під варту за попередніми звинуваченнями. Таким чином, суд підтвердив, що не було б нічого недоречного в повторному санкціонуванні попереднього ув’язнення обвинуваченого (протягом встановленого законом строку в дев’ять місяців), якщо справи порушувалися поспіль. Водночас у ньому зазначено, що повторне застосування запобіжного заходу у одночасно розпочатих кримінальних провадженнях, які були відкриті та відбувалися одночасно, вимагає обережності. На думку суду, Конституція забороняла або навмисну затримку пред’явлення обвинувачення особі, або затримку застосування «послідовного» попереднього ув’язнення з метою продовження загального періоду попереднього ув’язнення за рахунок дев’ятимісячного періоду, окремо для кожного наступного обвинувачення. Оцінивши статтю 205 § 2 Кримінально-процесуального кодексу та існуючу судову практику з цього питання, Конституційний Суд постановив, зокрема, що, хоча КПК загалом надає широкі дискреційні повноваження органам прокуратури щодо того, коли висувати обвинувачення, він не згадував про застосування дев’ятимісячного строку у справах, пов’язаних з кількома паралельними обвинувальними актами, і, крім того, не встановив іншого загального максимального строку для попереднього ув’язнення у справах, пов’язаних з кількома послідовними обвинуваченнями. Враховуючи це упущення, зазначене положення, створювало можливість безстрокового тримання під вартою особи, щодо якої висунуто багато звинувачень, що суперечило духу Конституції про те, що досудове тримання під вартою в принципі має бути обмеженим у часі. Таким чином, встановлене в ньому правило не мало необхідної ясності щодо справ, пов’язаних із кількома паралельними обвинувальними актами, і було сприйнятливим до різноманітних тлумачень. Таким чином, суд дійшов висновку, що тлумачення статті 205 § 2 Кримінально-процесуального кодексу як таке, що дозволяє застосування дев’ятимісячного строку окремо для кожного наступного обвинувального акта, було б конституційним, лише якщо воно виключає будь-які випадки свавілля, як зазначено вище.
17 вересня 2015 року заявник, посилаючись на рішення Конституційного Суду щодо його справи, звернувся до міського суду Тбілісі з проханням звільнити його з-під варти. Того ж дня суд задовольнив його клопотання, зазначивши, що заявник уже провів п'ятнадцять місяців у попередньому ув'язненні і що його подальше тримання під вартою, з огляду на нещодавнє рішення Конституційного Суду, є неприпустимим.
Суть скарги: Заявник скаржився, що його арешт і досудове тримання під вартою в період з 3 липня 2014 року по 17 вересня 2015 року суперечили національному законодавству та були свавільними. Він посилався на статтю 5 § 1 Конвенції.
1. Заявник також стверджував, що так зване попередження, видане 30 червня 2014 року слідчим, який веде третю кримінальну справу, прохання про невиїзд із Грузії за відсутності відповідної ухвали суду було незаконним, а отже, недійсним. Це сталося особливо тому, що у липні 2014 року суддя першої інстанції у тій самій кримінальній справі відхилив клопотання прокуратури про надання йому посвідчення особи та паспорта. Він також стверджував, всупереч тому, що стверджував Уряд, що єдиним обов’язком, який він мав згідно зі статтею 94 Кримінально-процесуального кодексу, було з’являтися до органів слідства за викликом. Він не був зобов’язаний інформувати їх про свої плани подорожі.
2. Заявник стверджував, що його досудове тримання під вартою після 2 квітня 2015 року, тобто після закінчення встановленого законом максимального дев’ятимісячного строку такого тримання під вартою, було незаконним і свавільним. Він підкреслив, що хоча відповідні обвинувачення у п’ятій справі були висунуті проти нього 28 липня 2014 року, органи прокуратури не клопотали про обрання йому запобіжного заходу у зв’язку з цими звинуваченнями до 13 березня 2015 року, тобто із затримкою майже у вісім місяців. Таким чином, вони маніпулювали різними кримінальними провадженнями, які були відкрито проти нього, щоб свавільно тримати його під вартою після закінчення максимального терміну в дев’ять місяців. Заявник посилався на рішення Конституційного Суду від 15 вересня 2015 року.
Окремі висновки ЄСПЛ:
1) Стверджуване порушення ст. 5 § 1 Конвенції, пов’язане з періодом між 3 липня 2014 та 2 квітня 2015
(i) Загальні принципи
66. Відповідні загальні принципи, що стосуються статті 5 § 1 Конвенції, нещодавно були підсумовані Судом у справі «S., V. and A. v. Denmark», №35553/12 і 2 інших, § 73-77; «Merabishvili v. Georgia», №72508/13, § 222-225; «Magnitskiy and Others v. Russia», №32631/09 і 53799/12, § 198-200; «Selahattin Demirtaş v. Turkey (no. 2)», №14305/17, §§ 311-21.
(ii) Застосування цих принципів
67. Суд зазначає, що заявник не стверджував, що його арешт і досудове ув’язнення не ґрунтувалися на обґрунтованій підозрі у вчиненні ним злочинів, у зв’язку з якими його було взято під варту, і що Уряд надав детальну інформацію про викривальні матеріали, отримані владою до арешту. Ніщо в цій справі, здається, не ставить під сумнів обґрунтованість підозри проти заявника, ні з огляду на факти, ні з точки зору кримінального права. Таким чином, Суд переконався, що матеріали, надані органами прокуратури, на які посилався Тбіліський міський суд для підтвердження арешту та ухвали про тримання заявника під вартою, були достатніми, щоб переконати об’єктивного спостерігача в тому, що він міг вчинити злочини, які йому були пред'явлені. Крім того, ці заходи були спрямовані на те, щоб доставити заявника до компетентного судового органу, що й сталося наступного дня (див. пункти 27 і 29 вище).
68. Щодо того, чи був арешт «законним» і «відповідно до процедури, встановленої законом», Суд зауважує, що національні суди посилалися на пункт (e) частини 2 статті 171 КПК, відповідно до якого запобіжний захід може бути застосовано, якщо існує ризик втечі (див. пункт 51 вище). З огляду на те, що заявника було заарештовано в аеропорту, коли він намагався сісти на рейс до Києва, Суд вважає доречним аргумент Уряду про те, що такий ризик існував (порівняйте «Magnitskiy and Others», згадане вище, § 202, і порівняйте «Korban v. Ukraine», №26744/16, §§ 146-148). Наступного дня, вирішуючи питання про поміщення заявника під варту, Тбіліський міський суд також розглянув, хоч і коротко, законність його арешту (див. пункт 29 вище), і його рішення було підтримано Апеляцйним судом. (див. пункт 32 вище). Суд не бачить жодних підстав для відступу від висновків національних судів щодо застосування національного законодавства.
69. Залишається з’ясувати, чи було щось свавільне у тому, як заявника згодом тримали під вартою 4 липня 2014 року. Затримання вважається «свавільним», якщо, незважаючи на дотримання букви національного законодавства, був елемент недобросовісності чи обману з боку органів влади (див. згадане вище рішення у справі «S., V. and A. v. Denmark», § 75‑76; «Mooren v. Germany», №11364/03, § 77-79; «Magnitskiy and Others», § 198; «Korban», § 145). Суть скарги заявника в цьому відношенні полягає в тому, що його було взято під варту, незважаючи на те, що йому було дозволено залишатися на волі без внесення застави лише за два дні до цього, тобто 2 липня 2014 року (див. пункт 17 вище ).
70. Суд починає із зауваження, що питання про те, чи Тбіліський міський суд приділяв належну увагу особистій ситуації заявника та, загалом, чи були доречними та достатніми причини, які він навів для поміщення його під варту, доцільніше розглядати це питання за Статтею 5 § 3 (див. «De Jong, Baljet and Van den Brink v. the Netherlands», § 44; «Khodorkovskiy v. Russia», №5829/04, § 161, 163; «Mikiashvili v. Georgia», №18996/06, § 94; «Vaščenkovs v. Latvia», №30795/12, § 42,). Отже, це питання буде детально розглянуто пізніше (див. параграфи 100-105 нижче
Згідно з відповідною прецедентною практикою Суду, не можна сказати, що підстави, наведені цим судом для поміщення заявника під варту, мали такі недоліки, щоб поставити під сумнів їх законність у розумінні статті 5 § 1.
71. Зокрема, Суд зазначає, що хоча рішення від 2 липня 2014 року, яким Тбіліський міський суд вирішив, що заявник може залишатися на волі без внесення застави та не повинен здавати своє посвідчення особи та закордонний паспорт, передувало його арешту лише на один день, заявник не стверджував, що обвинувачення в обох справах були подібними… Водночас Суд вважає доречним аргумент Уряду про те, що в період між двома судовими рішеннями з’явилися щонайменше три нові фактичні обставини щодо заявника, які можна було сприймати як такі, що суттєво змінили його особисту ситуацію, і що національні суди справді посилалися на ці обставини (див. пункти 29 - 32 вище). Свідок стверджував, що заявник намагався вплинути на нього (див. пункт 22 вище), йому висунули нові обвинувачення у четвертій кримінальній справі…, і він намагався залишити країну, незважаючи на виклик слідчого ...
72. Суд вважає, що в його завдання не входить оцінка стратегії, обраної органами прокуратури у кримінальному провадженні, навіть якщо вона викликає певні питання щодо її обґрунтованості. Суд не вважає, що описана вище ситуація свідчить про те, що нові обвинувачення, висунуті заявнику в четвертій кримінальній справі, були використані виключно як привід для обходу наслідків рішення національного суду від 2 липня 2014 року про його звільнення (на відміну від «Korban», цитоване вище, § 150). Отже, Суд не вважає, що рішення від 4 липня 2014 року про взяття заявника під варту було прийнято недобросовісно …
73. З огляду на все вищевикладене, Суд визнає відсутність порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з арештом заявника та подальшим досудовим ув’язненням у період з 3 липня 2014 року до 2 квітня 2015 року.
2) Стверджуване порушення статті 5 §1 Конвенції у зв’язку з досудовим ув’язненням заявника з 2 квітня до 17 вересня 2015 року.
77. Суд зазначає, що суть скарги заявника полягає в тому, що його тримання під вартою у зв’язку з п’ятою кримінальною справою після 2 квітня 2015 року, а точніше з 2 квітня по 17 вересня 2015 року, було «незаконним», оскільки, як стверджується, воно було здійснене без дотримання «процедури, встановленої законом» і, навпаки, було свавільним, оскільки сама процедура не була достатньо точною та передбачуваною.
78. Суд починає із того, що у своєму нещодавньому рішенні у справі «Akhalaia v. Georgia», № 30464/13 і 19068/14, § 46), яка стосувалася досудового тримання заявника під вартою у двох послідовних кримінальних провадженнях між березнем 2013 р. і жовтнем 2014 р., коли національне законодавство було таким самим, як і в цій справі, він встановив, що практика тримання під вартою згідно зі статтею 205 § 1 КПК протягом встановленої законом тривалості дев’ять місяців окремо в паралельних або послідовних кримінальних провадженнях як така відповідає відповідним національним законам. Однак він зазначає, що Конституційний Суд у справі заявника визнав, що положення КПК, на підставі яких було затримано заявника, слід тлумачити у світлі Конституції, яка забороняє будь-яке маніпулювання дев’ятимісячним максимальним терміном попереднього ув’язнення та його штучне продовження з використанням формально законних підстав. Суд також зазначає, що Тбіліський міський суд зрештою звільнив заявника 17 вересня 2015 року встановивши, що тлумачення Конституційним Судом закону означає, що його подальше тримання під вартою є неприпустимим (див. пункт 49 вище).
80. У зв’язку з цим Суд зауважує, що, хоча обвинувачення у п’ятій кримінальній справі проти заявника вже були висунуті проти нього 28 липня 2014 року (див. пункт 37 вище), а клопотання про його досудове ув’язнення у зв’язку з цими звинуваченнями було подано лише 14 березня 2015 (див. пункт 40 вище), тобто приблизно через вісім місяців розслідування та незадовго до моменту, коли максимальний термін тримання під вартою, застосований у зв’язку з четвертою кримінальною справою, мав закінчитися…. Уряд не зміг належним чином пояснити ці обставини, незважаючи на рішення Конституційного Суду у справі заявника, яке вказувало на час видачі постанови про затримання як важливий елемент, який може призвести до висновку про маніпуляцію максимальним законним терміном тримання під вартою….
81. Зокрема, Конституційний Суд зазначив, що з огляду на важливість права на свободу та з огляду на пов’язану концепцію «оперативного правосуддя», період, який особа вже провела під вартою, незалежно від кримінальної справи, мав враховувати при обранні нового строку попереднього ув'язнення. У своєму рішенні від 17 вересня 2015 року Тбіліський міський суд витлумачив постанову Конституційного Суду як таку, що забороняє продовженню досудового ув’язнення заявника (див. пункт 49 вище).
82. У період з 28 липня 2014 року по 2 квітня 2015 року, коли розслідування в обох кримінальних провадженнях проводилося паралельно, заявник перебував під вартою і, відповідно, органи слідства мали, з огляду на обмеження його свободи, показати «особливу ретельність». Аргумент Уряду про те, що нова постанова про тримання під вартою стала необхідною через певну кількість слідчих заходів, які були проведені в період, про який йде мова, що призвело до висунення заявнику змінених обвинувачень 13 березня 2015 року (див. пункт 38 вище), не знаходить підтримки у тексті рішень Тбіліського міського суду та Тбіліського апеляційного суду від 15 і 20 березня 2015 року відповідно (див. пункти 42 і 43 вище). Очевидно, що ці суди не розглядали питання, чи виправдовувався час клопотання про новий дозвіл на взяття під варту справжніми подіями у кримінальному розслідуванні. Крім того, суди не розглянули аргументи заявника про відсутність будь-якого обґрунтування необхідності взяття під варту, незважаючи на той факт, що мова йшла про фактичне продовження попереднього ув’язнення понад дев’ятимісячний термін, встановлений Конституцією, який, з огляду на винятковий характер заходу, вимагав особливої старанності з боку національних органів влади (див. «Šebalj v. Croatia», № 4429/09, § 192-198). Суд вважає, що за обставин справи національні суди повинні були забезпечити надання детального та достатнього обґрунтування перед винесенням будь-якого подальшого наказу про дозвіл на досудове ув’язнення, чого вони не зробили.
83. З огляду на все вищезазначене та, зокрема, беручи до уваги статтю 205 Кримінально-процесуального кодексу, як її тлумачить Конституційний Суд, Суд визнає, що досудове тримання заявника під вартою з 2 квітня по 17 вересня 2015 року було порушенням ст. 5 § 1 Конвенції в тому, що органи влади діяли у спосіб, який не забезпечував захист від свавілля.
3) Стверджуване порушення статті 5 §1 Конвенції у зв’язку з невстановленням строку тримання під вартою в рішеннях від 4 липня 2014 року та 15 березня 2015 року.
84. Заявник стверджував, що жоден із періодів його попереднього ув’язнення не відповідав принципу правової визначеності, оскільки відповідні судові рішення не вказували на тривалість застосованого ув’язнення.
86. Суд зазначає, що він уже розглянув вищезазначену практику у справі Мерабішвілі (цитована вище) і визнав її, у контексті відповідного грузинського процесуального законодавства та практики на той час, сумісною з пунктом 1 статті 5 Конвенції. Єдиною обставиною, яка відрізняє цю справу від справи Мерабішвілі, що стосується вищезазначеної скарги, є той факт, що заявник у цій справі двічі перебував під вартою у зв’язку з двома окремими кримінальними справами. Проте це питання вже було повністю розглянуто Судом (див. пункти 77-83 вище) .
87. Таким чином, з огляду на свою усталену прецедентну практику Суд визнає, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції через відсутність фіксованого періоду тримання під вартою в постановах про тримання під вартою від 4 липня 2014 року та 15 березня 2015 року….
2) «BYČENKO v. LITHUANIA»
Заява № 10477/21 – Рішення від 14.02.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/C4kOshD
# Стаття 8 Конвенції
#Місце проживання дитини з батьком
#Стверджуване порушення ст.8 Конвенції, яке полягає у винесенні судами рішення про відмову заявнику видати дозвіл на проживання його сина з ним, незважаючи на те, що мати дитини незаконно вивезла дитину з Литви до Нідерландів
# Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей у практиці ЄСПЛ
#Відсутність порушення статті 8
Коротко суть справи: Заявником є громадянин Литви пан Дмитро Бойченко. Заявник одружився з О. у 2010 році. Їхній син М. народився у 2011 році. Сім’я проживала у Вільнюсі.
У лютому 2017 року заявниця та О. розлучилися. Вони підписали угоду, яка була затверджена судом, про те, що М. проживатиме зі своєю матір’ю, і що заявник матиме право бачитися з ним кожного вівторка та четверга та кожні вихідні, а також проводити частину літніх канікул і певні національні свята з ним.
У серпні та вересні 2017 року заявник поскаржився в поліцію та судовому виконавцю на те, що О. не дозволяла йому бачитися з М. відповідно до узгодженого графіка контактів. Його скарги були відхилені, органи влади встановили, що кілька разів, коли заявник мав право бачитися з дитиною, він був у робочих відрядженнях, отже, той факт, що він не бачив свого сина в ці дні, не було провиною О.
У вересні 2017 року О. звернулась до суду з позовом про зміну графіка спілкування.
8 березня 2018 року заявник і О. досягли мирової угоди, яка була затверджена судом 9 березня 2018 року. Вони змінили попередній графік контактів і домовилися, що М. проводитиме перший тиждень і третій вихідний кожного місяця із заявником.
І. Скарга заявника щодо зникнення його сина
У травні 2018 року заявник звернувся до Департаменту захисту прав дітей муніципалітету Вільнюса (далі – Департамент), повідомивши, що його син зник, і попросив допомогти його знайти. У відповідь Департамент повідомив заявнику, що за законом він не має права встановлювати місцезнаходження зниклих безвісти дітей, але якщо заявник має підстави вважати, що його сина вивезли з Литви, він повинен звернутися до Служби захисту з прав дитини та усиновлення (далі – SPCRA).
У травні 2018 року заявник також подав заяву до поліції з проханням встановити місцеперебування його сина. Заявник зазначив, що з кінця березня 2018 року він не міг зв’язатися з О. по телефону або знайти її вдома у Вільнюсі.
Поліція зв’язалася з О., яка повідомила, що з березня 2018 року вона та М. проживають у Нідерландах. О. заявила, що заявник знав про її намір переїхати до Нідерландів, і що він мав її контакти, але не зв’язувався з нею після того, як вона переїхала. О. також стверджувала, що вони з заявником домовилися про нові контактні заходи (див. пункт 7 вище), спеціально для того, щоб полегшити йому відвідування М. у Нідерландах, і що вона не заперечує проти того, щоб він бачив дитину. У зв’язку з цим поліцейські дійшли висновку, що місцезнаходження М. встановлено та немає підстав вважати, що було вчинено кримінальне правопорушення – викрадення дитини. Поліція відмовилася розпочинати досудове розслідування, зазначивши, що скарги щодо прав на контакт чи дозволу на проживання мають подаватись у цивільному порядку.
Заявник оскаржив вищезазначене рішення, в якому він стверджував, що поліція не вжила всіх необхідних заходів для встановлення точного місцезнаходження його сина, та що їхні висновки щодо його місцезнаходження були неправильними. Проте прокурор відхилив його скаргу. Заявник не оскаржував постанову прокуратури.
II.ПЕРША СЕРІЯ ПРОВАДЖЕНЬ У ЛИТОВСЬКИХ СУДАХ ЩОДО ДОЗВОЛУ НА ПРОЖИВАННЯ
У серпні 2018 року заявник подав позов проти О. до Вільнюського районного суду. Просив суд змінити місце проживання М. і визначити його разом з ним. Заявник стверджував, що О. вивезла їхнього сина з Литви, не повідомивши та не порадившись з ним, і що вона приховала свій намір переїхати до Нідерландів, коли вони домовилися про нові контакти. Він стверджував, що О. використовувала свої батьківські права всупереч найкращим інтересам дитини, прагнучи повністю усунути заявника з життя їхнього сина; він стверджував, що згідно з прецедентною практикою Верховного суду це є підставою для винесення наказу про проживання на його користь (див. пункт 74 нижче).
3 вересня 2018 року Вільнюський окружний суд зобов’язав заявника змінити свої позовні вимоги. Було встановлено, що з березня 2018 року О. та М. проживали в Нідерландах, де О. працювала, а М. відвідував початкову школу. На цих підставах суд дійшов висновку, що звичайним місцем проживання М. є Нідерланди. Отже, Регламент Ради (ЄС) № 2201/2003 від 27 листопада 2003 року щодо юрисдикції, визнання та виконання судових рішень у шлюбних справах і справах батьківської відповідальності, що скасовує Регламент (ЄС) № 1347/2000 (надалі Регламент ІІ- bis»), було застосовано у даній справі. Відповідно до загальних правил юрисдикції, викладених у статті 8 § 1 цього Регламенту, литовські суди не мали юрисдикції щодо прохання винести дозвіл на проживання М. із заявником. Вільнюський окружний суд також зазначив, що жоден із додаткових критеріїв для визначення юрисдикції в конкретних ситуаціях, передбачених Регламентом Брюссельським II bis, у тому числі у випадках викрадення дітей згідно зі статтею 10, не був застосовним за обставинами справи. Він вважав, що юрисдикція може бути встановлена відповідно до статті 12 § 3 Регламенту, якщо заявник зможе надати докази того, що О. погодилась на розгляд справи литовськими судами та що такий розгляд відповідатиме найкращим інтересам дитина (див. пункт 77 нижче). Його зобов'язали надати такі докази протягом чотирнадцяти днів.
Заявник подав апеляційну скаргу на вищевказане рішення. Він стверджував, що суд припустився помилки, коли встановив, що він не має юрисдикції згідно зі статтею 8 Регламенту II bis.
Заявник також стверджував, що, встановивши, що його син наразі проживає в Нідерландах, суд мав перевірити, чи можна вважати його виїзд до останньої країни був протиправним у значенні статті 10 Регламенту II bis. Він стверджував, що М. було вивезено до Нідерландів неправомірно, оскільки О. не повідомила заявника про переїзд і не отримала його згоди. Він стверджував, що, оскільки М. ще не прожив у Нідерландах протягом одного року, литовські суди зберегли юрисдикцію відповідно до статті 10 Регламенту (див. пункт 77 нижче).
27 вересня 2018 року Вільнюський регіональний суд відхилив апеляцію заявника. Він не розглядав його аргумент про те, що ввезення М. до Нідерландів було протиправним у розумінні статті 10 Регламенту II bis (див. пункт 15 вище).
Заявник не змінив свою вимогу (див. пункт 13 вище). Відповідно, 18 жовтня 2018 року Вільнюський районний суд відмовився розглядати позов, вважаючи, що він не був належним чином поданий. Заявник не оскаржив це рішення.
III. ПРОВАДЖЕННЯ В ГОЛЛАНДСЬКИХ СУДАХ ЩОДО МІЖНАРОДНОГО ВИКРАДЕННЯ ДИТИНИ
У вересні 2018 року заявник звернувся до SPCRA з проханням допомогти йому повернути сина до Литви відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (надалі «Гаазька конвенція»). У листопаді 2018 року SPCRA направив його запит до відповідних голландських органів влади. Була спроба ініціювати посередництво між заявником та О., але після початкової розмови з ними виявилось, що посередництво було б недоцільним за цих обставин. Справа була передана до голландських судів у березні 2019 року.
У квітні 2019 року регіональний суд (rechtbank) Гааги призначив опікуна ad litem (за призначенням суду), щоб діяти в інтересах М. Опікун двічі розмовляв з М. у травні 2019 року. М. заявив, що йому подобається жити в Нідерландах, що він хоче жити зі своєю матір’ю і не хоче жити з заявником або повертатися до Литви. Розмови велися англійською мовою з перекладом на російську, рідну мову М., хоча опікун зазначив, що інколи сам М. переходив з російської на англійську. Після бесід опікун дійшов висновку, що М. «не міг або не бажав висловлювати свої погляди повністю вільно».
26 червня 2019 року Регіональний суд Гааги відмовився видати наказ про повернення М. до Литви.
Суд встановив, що хлопець жив у Нідерландах з 9 березня 2018 року; він посилався на цю дату на основі авіаквитків, наданих О., а також даних відповідного реєстру мешканців і дати зарахування М. до школи в Нідерландах. Суд зазначив, що не було суперечок про те, що до переїзду звичайне місце проживання М. було в Литві. Хоча О. стверджувала, що заявник дав згоду на виїзд їхнього сина, вона не підтвердила це твердження жодними доказами та не пояснила, як була отримана згода заявника. Відповідно, суд дійшов висновку, що вивезення було протиправним у розумінні статті 3 Гаазької конвенції (див. пункт 76 нижче).
Суд зазначив, що запит про повернення дитини було подано 15 березня 2019 року, тобто більше ніж через рік після незаконного вивезення. Таким чином, згідно зі статтею 12 § 2 Гаазької конвенції, суд повинен був перевірити, чи дитина вже прижилася в новому середовищі (див. пункт 76 нижче); тягар доведення в цьому відношенні лежав на О. Суд встановив, що М. відвідував міжнародну школу, він не володів нідерландською мовою і не мав жодної родини в Нідерландах, окрім своєї матері. Ці обставини привели суд до висновку, що М. ще не оселився (не осів, не мав сталого зв’язку – прим. авт.) в цій країні.
Суд також встановив, що жодна з умов, передбачених у статті 13 § 1 Гаазької конвенції, за яких суд міг відмовити у видачі розпорядження про повернення дитини, не була встановлена (див. пункт 76 нижче ). Суд також зазначив, що М. був допитаний його опікуном ad litem і що його заслухав сам суд; М. заявив, що йому подобається жити в Нідерландах і він не бажає повертатися до Литви. Проте суд вважав, що з огляду на його юний вік М. ще не досяг ступеня зрілості, необхідного для того, щоб прийняти до уваги його погляди; у цьому відношенні він спирався на висновок опікуна (див. пункт 19 вище). Крім того, М. багато часу проводив зі своєю матір'ю, і не можна було виключити, що на його думку вона вплинула на нього. Відповідно, суд постановив, що заперечення дитини не перешкоджає можливості видати розпорядження про його повернення до Литви (стаття 13 § 2).
…Регіональний суд Гааги заявив, що мета Гаазької конвенції полягає в тому, щоб повернути дитину до держави, в якій суди мають юрисдикцію щодо спорів щодо місця її проживання. Таким чином, з огляду на рішення, прийняті литовськими судами, в яких вони чітко заявили, що вони не мають юрисдикції у цьому питанні, Регіональний суд Гааги вважав, що він не може видати розпорядження про повернення М. до Литви.
Заявник подав апеляційну скаргу на вищевказане рішення. Він стверджував, зокрема , що литовські суди помилилися, встановивши, що звичайним місцем проживання М. є Нідерланди.
У липні 2019 року опікун ad litem знову розмовляв з М., який повторив, що бажає залишитися в Нідерландах зі своєю матір’ю.
14 серпня 2019 року Апеляційний суд ( gerechtshof ) Гааги відхилив апеляцію заявника. Він підтвердив висновок суду нижчої інстанції про те, що переміщення М. до Нідерландів було протиправним. Проте, на відміну від суду нижчої інстанції, апеляційний суд встановив, що М. вже прижився в Нідерландах. Він зазначив, що школа, яку відвідував М., не обмежувалася дітьми з іноземних сімей; крім того, він брав участь у різноманітних позакласних заходах, у яких спілкувався з голландськими дітьми, і у нього були голландські друзі. М. проживав зі своєю матір'ю та її новим партнером; останній навчав його голландської мови, і М. уже досить добре її розумів. Навпаки, М. не розмовляв литовською мовою і не мав жодних соціальних зв’язків з Литвою, окрім своїх батьків. Суд також зауважив, що ще до того, як О. і М. переїхали до Нідерландів, заявник проводив багато часу за кордоном через свою роботу, і М. сформував особливо сильну прихильність до своєї матері. Відповідно, суд дійшов висновку, що М. достатньо інтегрувався в Нідерландах і що повернення його до Литви не відповідало б його інтересам.
IV. ДРУГА СЕРІЯ ПРОВАДЖЕНЬ У ЛИТОВСЬКИХ СУДАХ ЩОДО ДОЗВОЛУ НА ПРОЖИВАННЯ
У липні 2019 року заявник подав нову позовну заяву до Вільнюського окружного суду, в якій просив винести ордер на проживання щодо М. на його користь і надати О. право провести перший тиждень і третій вихідний щомісяця з М. Він навів, по суті, ті самі аргументи, що й ті, що наводив під час попереднього провадження.
Таким чином, заявник стверджував, що суди Литви мали юрисдикцію щодо цього питання відповідно до статті 10 Регламенту II bis.
Під час розгляду справи Вільнюський окружний суд звернувся до SPCRA з проханням надати свою думку щодо того, чи відповідатиме зміна місця проживання М. його інтересам. SPCRA повідомила суд, що вона не може це зробити, оскільки дитина та його мати проживають у Нідерландах, і вона не може відвідати їхній дім і поговорити з ними. Незважаючи на це, суд доручив SPCRA надати свою думку на основі наявних документів, і SPCRA це зробила. У відповіді, SPCRA детально проаналізовано ситуацію і констатовано, що під час життя у Литві не було жодної інформації про те, що О. могла неналежним чином доглядати за хлопчиком. Хлопчика було вивезено до Нідерландів незаконно, проте він уже адаптувався в країні, жив там понад 2 роки, соціалізувався, мав сильний зв’язок з матір’ю та що зміна місця проживання М. суперечила б його найкращим інтересам.
12 лютого 2020 року Вільнюський районний суд відхилив позов заявника.
Суд спочатку розглянув питання юрисдикції. Він постановив, що для того, щоб утримати батьків від викрадення своїх дітей, стаття 10 Регламенту II bis передбачала, що суди держави-члена, в якій дитина постійно проживала до її незаконного переміщення, зберігають юрисдикцію щодо пов’язаних питань після цього вивезення. Лише у вузько визначених обставинах юрисдикція переходила до судів держави-члена, до якої було вивезено дитину. Суд постановив, що жодна з умов, викладених у статті 10 Регламенту II bis , згідно з якою юрисдикція переходить до судів держави, до якої було вивезено дитину, не була виконана (див. пункт 77 нижче). Таким чином, він дійшов висновку, що він має юрисдикцію розглядати вимогу заявника.
Повертаючись до суті справи, Вільнюський окружний суд підкреслив першочергову важливість найкращих інтересів дитини. Посилаючись далі на практику Верховного Суду, Вільнюський окружний суд постановив, що для зміни місця проживання дитини та винесення рішення про проживання на користь того з батьків, з ким дитина раніше не проживала, необхідно було продемонструвати, що поточне середовище проживання дитини стало небезпечним або непридатним для її розвитку, і що другий батько зможе забезпечити відповідне середовище. У цьому випадку, матір’ю очевидно було забезпечене безпечне та ефективне середовище. Суд встановив, що, незважаючи на те, що заявник не погоджувався на переміщення М. до Нідерландів, не було жодних ознак того, що вивезення суперечило найкращим інтересам М., оскільки йому було забезпечено середовище яка була придатною для його росту та розвитку.
Заявник подав апеляцію на рішення Вільнюського районного суду. Він стверджував, що цей суд не був достатньо активним при вирішенні сімейного спору та порушив низку процесуальних вимог.
2 червня 2020 року Вільнюський регіональний суд відхилив апеляцію, подану заявником, і залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Заявник подав касаційну скаргу з питань права, в якій він висунув по суті ті самі аргументи, що й ті, які він надавав раніше
3 грудня 2020 року Верховний суд відхилив апеляцію з питань права та залишив без змін рішення Вільнюського обласного суду в повному обсязі. Він підтвердив висновки останнього суду щодо важливості забезпечення стабільності сімейного середовища дитини (див. пункти 49 і 50 вище) і підкреслив, що для того, щоб місце проживання М. було змінено, заявник мав довести, що його поточне місце проживання сина стало небезпечним або непридатним.
Суть скарги: Заявник скаржився на відмову судів винести дозвіл на проживання на його користь щодо його сина. Він посилався на пункт 1 статті 6 і статтю 8 Конвенції.
Заявник стверджував, що суди не приділили належного значення тому факту, що О. не дотримувалася узгодженого графіка контактів і незаконно вивезла їхнього сина до іншої країни. Зважаючи на її протиправні дії, суди мали оцінити, чи буде вона в майбутньому належним чином користуватися своїми батьківськими правами та забезпечуватиме право заявника бачитися з М., а також право М. підтримувати стосунки з обома його батьками.
Він також стверджував, що суди не змогли знайти справедливий баланс між стабільністю середовища проживання дитини та правом заявника бачити свого сина. Крім того, вони не проводили оцінку відповідних фактичних обставин самостійно, а просто покладалися на рішення нідерландських судів.
Крім того, заявник стверджував, що після вивезення М. до Нідерландів дотримання існуючого графіка контактів (див. пункт 7 вище) стало об’єктивно неможливим.
Заявник також скаржився, що його сина не заслухали в литовських судах.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(а) Наявність втручання, його правова підстава та переслідувана мета.
101. По-перше, Суд зауважує, що стосунки між заявником та його сином, безсумнівно, становлять сімейне життя у значенні статті 8 Конвенції. Він визнає, що рішення, які визначили, що М. повинен продовжувати проживати зі своєю матір’ю, становили втручання у право заявника на повагу до його сімейного життя (див., mutatis mutandis, «Širvinskas v. Lithuania», №21243/17, § 98 і справи, наведені в ньому). Крім того, Суд зазначає, що сторони не заперечували, що втручання мало підставу в національному законодавстві (див. пункт 63 вище), і що воно переслідувало законну мету захисту найкращих інтересів сина заявника. Тому залишається дослідити, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві».
(b) Необхідність втручання у демократичному суспільстві
(і) Відповідні загальні принципи
102. Загальні принципи, які застосовуються у справах щодо опіки над дітьми та прав батьків на контакт, були підсумовані у «Širvinskas» (цитована вище, §§ 92-97, і справи, наведені там).
103. Зокрема, у практиці Суду встановлено, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, їхні найкращі інтереси мають першочергове значення. Це відображає широкий консенсус щодо цього питання (див. «Vavřička and Others v. the Czech Republic», № 47621/13 та 5 інших, § 287 і справи, наведені в ньому; див. також статтю 3 Конвенція ООН про права дитини, цитована в пункті 75 вище).
(іі) Застосування зазаначених принципів у цій справі
(α)Щодо процесу прийняття рішення
104. Заявник скаржився на такі аспекти процесу ухвалення рішень: по-перше, на те, що суди відмовилися заслухати М., покладаючись натомість на погляди, які він висловив під час провадження в голландських судах; по-друге, що суди не вимагали присутності О. на слуханнях; і по-третє, що вони покладалися на висновок, наданий SPCRA, незважаючи на те, що він безпосередньо не досліджував сімейне оточення О. і М.. Суд розглядатиме ці заяви по черзі.
По-перше, щодо відмови заслухати М.
105. Суд повторює, що відповідно до чинних міжнародних стандартів у будь-якому судовому чи адміністративному провадженні, яке зачіпає права дитини згідно зі статтею 8 Конвенції, діти, які здатні сформувати власні погляди, повинні бути достатньо залучені до процесу прийняття рішень і мати право можливість бути почутими і, таким чином, висловити свої погляди…
106. У той же час Суд нагадує, що, як правило, саме національні суди мають оцінювати надані їм докази, включаючи засоби, використані для встановлення відповідних фактів. Питання про те, чи повинні національні суди заслуховувати дитину в суді, залежить від конкретних обставин кожної справи з належним урахуванням віку та зрілості відповідної дитини (див. «Sahin v. Germany», №30943/96, § 73; «R.M. v. Latvia», №53487/13, § 116,).
107. У цій справі суди постановили, що немає необхідності заслуховувати сина заявниці, оскільки він уже був заслуханий у провадженні в голландських судах, де він висловив бажання жити зі своєю матір’ю.
108. Заявник не оскаржував неупередженість опікуна ad litem, який опитував М. у Нідерландах. Натомість він стверджував, що хлопчика не допитували його рідною мовою, і що провадження в голландських судах стосувалося іншого питання, ніж у литовських судах (див. пункти 40 і 93 вище). Проте, Суд не має підстав вважати, що обставини, на які вказав заявник, могли призвести до неправильного встановлення поглядів його сина. Крім того, він зазначає, що національні суди розглянули доводи заявника достатньо детально та відхилили їх належним чином обґрунтованими рішеннями і Суд не має підстав ставити ці рішення під сумнів.
109. Більше того, національні суди вважали, що вимога до сина заявниці їхати до Литви та брати участь в іншому судовому розгляді перервала б його навчання та спричинила б у нього додатковий стрес. Суд погоджується з тим, що практичні та психологічні труднощі, з якими дитина повинна була б зіткнутися, якби вимагалась її участь у судовому розгляді, були обґрунтованими занепокоєннями для судів, коли вони вирішували, чи слід її заслухати. Суд також зазначає, що заявник не заперечував ці занепокоєння.
110. Суд також зазначає, що M. був допитаний опікуном ad litem у квітні та липні 2019 року (див. пункти 19 і 26 вище), тобто останнє допит було проведено в тому самому місяці, коли заявник порушив справу перед литовським судом. суди (див. пункт 28 вище). З огляду на дуже короткий час між допитами та початком нового провадження, Суд вважає, що заявник не зміг обґрунтувати необхідність повторного допиту свого сина. Дійсно, він жодного разу не стверджував, що існували будь-які обставини, які могли призвести до зміни поглядів М. щодо його бажаного місця проживання.
111. Нарешті, Суд зазначає, що відповідно до Цивільного кодексу та прецедентної практики Верховного суду Литви, приймаючи рішення про місце проживання дитини, суди повинні брати до уваги всі відповідні обставини; думка дитини є однією з них, але вона сама по собі не є вирішальною, і остаточне рішення має ґрунтуватися на найкращих інтересах дитини. Суди, які розглядали справу заявника, дотримувалися цього підходу (див. пункт 45 вище), і Суд переконався, що це відповідало принципу першочергової важливості найкращих інтересів дитини... особливо з огляду на сумніви щодо того, чи був М. здатний вільно висловлювати свої погляди.
112. У світлі вищевикладеного Суд не знаходить підстав дорікати національним судам за рішення не заслуховувати сина заявника безпосередньо, а замість цього покладатися на погляди, які він висловив під час провадження в голландських судах, які потім були оцінені разом з іншими істотними обставинами.
По-друге, неявка О. в судові засідання
113. Суд нагадує, що хоча стаття 8 Конвенції не містить чітких процесуальних вимог, а процес прийняття рішень щодо заходів втручання має бути справедливим і таким, що забезпечує належну повагу до інтересів, захищених цим положенням (див., серед багатьох інших «G.B. v. Lithuania», №36137/13, § 105 і справи, наведені в ньому). У справах про опіку над дитиною або права на спілкування Суд також постійно зазначав, що батьки повинні бути залучені до процесу прийняття рішень настільки, щоб забезпечити їм необхідний захист їхніх інтересів…
114. Однак із практики Суду за статтею 8 Конвенції не випливає, що той з батьків, який відмовляється від свого права брати участь у такому розгляді, все одно зобов’язаний бути присутнім на ньому, за умови, що неявка не перешкоджає загальній справедливості провадження. У цій справі Вільнюський регіональний суд встановив, що О. виклала свою позицію щодо претензій заявника у своїх письмових поданнях, і тому не було необхідності зобов’язувати її брати участь особисто (див. пункт 44 вище). Суд зауважує, що хоча заявник скаржився на те, що йому не було надано можливості почути погляди О. «безпосередньо» (див. пункт 95 вище), він ніколи не стверджував, що її погляди на будь-яку з його вимог були йому невідомі. Натомість його основна скарга щодо її відсутності полягала в тому, що це перешкоджало вирішенню справи шляхом дружнього врегулювання (див. пункт 40 вище). Однак у Суду немає підстав ставити під сумнів позицію Вільнюського обласного суду про те, що попередні спроби знайти мирне вирішення справи зазнали невдачі через неприязнь між заявником і О. і що не було підстав вірити, що її присутність на слуханні змінила б ситуацію (див. пункт 44 вище).
115. Таким чином, Суд вважає, що відсутність О. на судових засіданнях не перешкоджала справедливості провадження в цілому.
По-третє, щодо відсутності належної експертної оцінки.
116. Повторюючи, що стаття 8 Конвенції не містить чітких процесуальних вимог, Суд зауважує, що в кількох справах щодо дітей він визнав, що процес ухвалення рішень не був справедливим з огляду на неспроможність національних органів влади отримати висновок експерта, якщо такий висновок був необхідний для оцінки стосунків дитини з її батьками або для того, щоб оцінити, чи відповідали показання дитини її справжнім бажанням (див. «Elsholz v. Germany», №25735/94, § 52; «Petrov and X v. Russia», №23608/16, § 108).
117. Суд зауважує, що згідно з Цивільним кодексом участь державного органу захисту прав дитини є обов’язковою у справах, які стосуються дітей; цей орган має перевірити умови відповідного сімейного середовища та представити суду свою думку щодо справи. Проте, погляди такого органу слід оцінювати разом з іншими наявними доказами.
118. Між сторонами не було суперечок щодо того, що SPCRA не спілкувався з О. і М. і безпосередньо не досліджував їх сімейне оточення, і що його погляди ґрунтувалися виключно на письмових матеріалах. Деякі з цих матеріалів були зібрані самим SPCRA, а саме інформація про те, що в той час, коли О. і М. жили в Литві, не було інформації про те, що О. неналежним чином доглядав за дитиною ( див. пункт 30 вище), і заявник не ставив під сумнів його значення для провадження. Однак решта висновків SPCRA повністю ґрунтувалася на висновках голландських судів, а не на будь-якій оцінці сімейного середовища О. і М., проведеній самими експертами SPCRA, і Суд не може розглядати таке як адекватну оцінку.
119. У той же час він зазначає, що самі литовські суди базували свої рішення в основному на матеріалах провадження в голландських судах, таких як погляди дитини під час бесід з опікуном ad litem і висновки нідерландських судів щодо адаптації дитини до життя в Нідерландах, її соціальні відносини та сімейне середовище. Суд вважає, що в цій справі суди Литви не можна звинувачувати в тому, що вони значною мірою покладалися на рішення, прийняті голландськими судами, особливо з огляду на той факт, що останні рішення були прийняті за участю заявника та були ухвалені незадовго до цього або після початку провадження в литовських судах (див. пункти 20 , 27 і 28 вище); крім того, у своїй заяві до Суду заявник не висував жодних скарг проти Нідерландів щодо цих рішень. Він також зазначає, що під час провадження в литовських судах заявник не стверджував, що оцінка сімейного оточення О. і М. голландськими судами була неправильною, а також не навів жодних причин, чому це оточення могло з тих пір змінилися і стали непридатними для його сина. Крім того, заявник ніколи не вказував, які саме обставини могли бути не виявлені за відсутності належної оцінки SPCRA.
120. Таким чином, Суд визнає, що, враховуючи обставини цієї справи, той факт, що національні суди визначили місце проживання сина заявниці без отримання експертної оцінки, не робить процес ухвалення рішення в цілому несправедливим.
(β) Щодо причин, наведених судами для відмови у видачі ордеру на проживання на користь заявника
121. Суд повторює, що у справах щодо опіки над дитиною або прав на доступ до дітей його завдання полягає не в тому, щоб підміняти собою національні органи влади під час виконання ними своїх обов’язків, а радше переглядати, у світлі Конвенції, рішення, прийняті цими органами влади в застосування своїх повноважень розсуду…
122. На початку Суд зазначає, що провадження в литовських судах не стосувалося визначення законності вивезення дитини з її звичайного місця проживання або можливості її повернення в розумінні Гаазької конвенції (див. пункт 76 вище ) – такі провадження вже мали місце в голландських судах, і вони виходять за межі цієї справи, оскільки заявник подав свою заяву виключно проти Литви, а не проти Нідерландів. Відповідно, у цій справі Суд не покликаний оцінювати, чи розглядали литовські суди скаргу заявника у світлі вимог Гаазької конвенції. Перед ним стоїть питання про те, чи відповідали їхні рішення щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків відповідним вимогам статті 8 Конвенції (див. пункти 102 і 103 вище).
123. Ухвалюючи рішення не змінювати місце проживання сина заявниці, національні суди наголошували на першорядній важливості найкращих інтересів дитини. Вони визнали, що вивезення М. до Нідерландів його матір’ю було незаконним, але вважали, що цей факт не був вирішальним – натомість, при визначенні місця проживання дитини, рішення повинно було прийматися з урахуванням повноти відповідних обставини (див. пункти 34 і 49 вище). Крім того, суди наголосили на важливості стабільності для дитини та заявили, що звичне місце проживання дитини не повинно бути змінено без поважних причин (див. пункти 35 , 49 та 54 вище). Вони виявили, що син заявника вже оселився в Нідерландах, і що йому було надано середовище, придатне для його росту та розвитку; отже, зміна цього середовища не відповідала б його інтересам (див. пункти 36 і 50 вище). Більше того, суди постановили, що М. був дуже прив’язаний до своєї матері, з якою він жив від народження, і що відсутність контакту між заявником і його сином була не через будь-яке втручання з боку О., а через відсутність зусиль самого заявника (див. пункти 38 , 39 і 51 вище).
124. Суд не бачить причин не погоджуватися з позицією національних судів щодо важливості стабільності для дитини або з їхнім підходом до того, що місце проживання дитини не слід змінювати за відсутності важливих причин. Він зазначає, що сина заявника було вивезено до Нідерландів у віці семи років, і що на момент початку провадження в литовських судах він проживав у Нідерландах майже два роки, що слід вважати значним періодом часу з огляду на його юний вік. Відповідно, у нього немає підстав сумніватися у висновках судів щодо адаптації М. до нового середовища.
125. Зокрема, Суд не бажає припускати, чи оцінювався б рівень адаптації М. до життя в Нідерландах по-іншому, якби його розглядали суди в першому провадженні, коли минуло менше часу з часу, коли О. і М. переїхали до цієї країни. У цьому провадженні скарга заявника про викрадення дитини була відхилена дуже поверхнево (див. пункти 13 і 16 вище); однак Суд не має юрисдикції її оцінювати (див. пункт 85 вище). Як би там не було, він зазначає, що Апеляційний суд Гааги, який прийняв остаточне рішення в голландському провадженні, не покладався на жодні рішення, прийняті в першому провадженні в литовських судах (див. пункт 27 вище ) і заявник не подав до Суду заяву проти Нідерландів, стверджуючи, що висновки голландських судів щодо адаптації його сина до нового середовища були необґрунтованими. За таких обставин Суд не може звинувачувати литовські суди в тому, що вони поклалися на висновки голландських судів щодо поселення М. у Нідерландах.
126. Заявник не стверджував ні в національному провадженні, ні в Суді, що проживання з О. стало небезпечним або непридатним для його сина з будь-якої причини. Його основним аргументом було те, що суди не надали належного значення тому факту, що О. незаконно вивезла М. з Литви.
127. У ряді справ щодо міжнародного викрадення дитини Суд постановив, що батькові-«викрадачеві» не можна дозволяти отримувати вигоду з власної кривди та не можна легалізувати фактичну ситуацію, спричинену незаконним вилученням дитини. Щоб запобігти такому типу поведінки та сприяти загальним інтересам у забезпеченні поваги до верховенства права, у таких випадках презумпцією є невідкладне повернення дитини до «залишеного» батька (див. «Hromadka and Hromadkova v. Russia», №22909/10, § 152; «McIlwrath v. Russia», №60393/13, § 126). Водночас Суд зазначив, що це прямо випливає не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи чітко закріплені в ній винятки з принципу негайного повернення дитини до країни її звичного проживання, що таке повернення не може бути видане автоматично або механічно (див. «X v. Latvia», згадане вище, § 98). Справді, Гаазька конвенція, яка пов’язує найкращі інтереси дитини з відновленням статус-кво шляхом прийняття рішення про негайне повернення дитини до країни її постійного проживання у разі незаконного викрадення, також бере до уваги той факт, що неповернення іноді може бути виправданим з об'єктивних причин, які відповідають інтересам дитини (там само, § 97).
128. У світлі вищевикладеної прецедентної практики Суд вважає, що тому факту, що дитина була раніше викрадена одним із батьків, має бути надано належного значення під час ухвалення наступних рішень щодо опіки над дитиною чи прав на контакт. Однак це не означає, що цей факт обов’язково є вирішальним: приймаючи будь-які такі рішення, відповідні органи повинні оцінити всі відповідні обставини та прийняти остаточне рішення відповідно до найкращих інтересів дитини.
129. У цій справі Суд переконався, що національні суди визнали протиправність поведінки О. під час вивезення М. до Нідерландів без згоди заявника, але вони розглянули всі відповідні обставини, такі як погляди дитини, його стосунки з батьками та прихильність до них та його адаптацію до нового середовища, а також те, що вони визначили місце проживання М. відповідно до його найкращих інтересів…
(γ) Щодо прав заявника на контакт
130. Суд повторює, що, незважаючи на те, що основною метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання з боку державних органів, можуть існувати позитивні зобов’язання, властиві ефективній «повазі» до сімейного життя. Суд неодноразово визнавав, що позитивні зобов’язання за статтею 8 можуть передбачати обов’язок з боку національних органів влади вжити заходів для возз’єднання батьків з їхніми дітьми або забезпечення їхніх прав на спілкування. Водночас, Суд наголошує, що зобов’язання, про які йде мова, не є абсолютними, і що їх необхідно оцінювати у світлі обставин кожної справи ( див. рішення у справі «Kosmopoulou v. Greece», №60457/00, §45; «Maumousseau and Washington v. France», №39388/05, § 83).
131. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що у своєму початковому позові заявник не висував жодних запитів щодо своїх прав на контакт (див. пункт 28 вище ). Перший раз, коли він звернувся до судів із проханням змінити розклад контактів, це було під час подання апеляції, але навіть тоді він не зробив жодних конкретних пропозицій щодо нових домовленостей про контакти (див. пункт 42 вище). Таким чином, хоча Вільнюський регіональний суд визнав, що існуючий графік контактів важко реалізувати на практиці, зважаючи на те, що заявник та його син проживали в різних країнах, він вирішив не змінювати його через відсутність конкретного запиту заявника (див. пункт 52 вище).
132. Заявник стверджував, що після відмови в його проханні винести ордер на проживання на його користь, суди повинні були діяти за власною ініціативою та змінити існуючі домовленості про контакти, щоб гарантувати, що його право бачити свого сина було практичним і ефективним; здається, що це було б дозволено національним законодавством (див. пункт 66 вище). Хоча Суд не може виключити можливість того, що за певних обставин такий обов’язок може бути покладений на національні суди, він зауважує, що в цій справі заявник не надав жодних пояснень, чому не подав жодних конкретних запитів щодо домовленостей про контакт. Він також бере до уваги той факт, що він запропонував О. бачитися з їхнім сином відповідно до розкладу контактів, який був ідентичним до того, який уже існує (див. пункт 28 вище), що призвело Вільнюський регіональний суд до висновку, що заявник вважав такі заходи доречними (див. пункт 52 вище).
133. Суд також зазначає, що згідно з литовським законодавством рішення щодо прав батьків на контакти не набувають чинності res judicata, але будь-хто з батьків може подати новий позов до суду та попросити про нові контакти у разі зміни відповідних обставин (див. пункт 64 вище). Таким чином, рішення, прийняті в даному провадженні, не перешкоджають заявнику домагатися зміни розкладу контактів у майбутньому, і він не стверджував, що така можливість є суто теоретичною.
134. Відповідно, Суд не має підстав вважати, що у цій справі національні суди були зобов’язані змінити існуючі контактні домовленості з власної ініціативи за відсутності належним чином сформульованого прохання заявника.
(δ) Висновок
135. У світлі вищевикладеного Суд визнає, що під час другого провадження в литовських судах останні провели глибоку перевірку всієї сімейної ситуації, і їхні рішення ґрунтувалися на найкращих інтересах дитини. Крім того, заявник був достатньо залучений до цього провадження, і суди розглянули його аргументи в належним чином обґрунтованих рішеннях. Нарешті, заявник жодного разу не стверджував, що національні органи влади не діяли з необхідною швидкістю і що результат справи був де-факто визначений простим плином часу і у Суду немає підстав вважати інше.
136. Отже, порушення статті 8 Конвенції не було.