Огляд підготував член Національної асоціації адвокатів України, лектор Вищої Школи Адвокатури Олексій Гура
Заява № 67414/11 – Рішення від 09.03.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/o7IhWZd
Справа стосується заяви особи засудженої за психологічне насильство над своїми дітьми, зокрема стверджуване порушення його права на справедливий судовий розгляд, яке на його думку було порушено з огляду на ряд процесуальних недоліків, які було допущено під час судового розгляду, зокрема, упередженість психолога, яка проводила дослідження психологічного стану дітей, а у подальшому, висловлювалась про винуватість заявника до винесення офіційного вироку.
Розглядаючи справу, Суд серед іншого зазначив, що ігноруючи конкретні доречні і важливі обставини справи, на які звертав увагу обвинувачений, національні суди не виконали своїх зобов’язань за статтею 6 § 1 Конвенції.
#Стаття 6 § 1 Конвенції (кримінальний аспект)
#Психологічне насильство
#Засуджуючи заявника за психологічне насильство суди поклались на висновки експерта психолога, сумніви щодо неупередженості якого заявник неодноразово висловлював, проте суди не надали їм належної оцінки
#Ігнорування судом конкретного, доречного і важливого моменту, висловленого обвинуваченим, тягне за собою порушення за статтею 6 § 1
#Констатовано порушення Конвенції ст. 6 § 1
Коротко суть справи: Справа головним чином стосується скарги заявника на порушення його права на справедливий суд у зв’язку з його кримінальним засудженням за психологічне насильство над його дітьми шляхом піддавання їх нібито надмірній релігійній обрядовості.
У 1989 році заявник одружився з А. У них було троє дітей: М., 1991 року народження; З., 1994 р.н.; та Ж., 1996 р.н. Обоє батьків мають глибокі релігійні переконання, а заявник має науковий ступінь кандидата наук в теології.
Наприкінці 2005 року А. подала на розлучення. Приблизно в той же час вона записала своїх дітей на терапію до якогось доктора Л. Згодом, у лютому 2006 року, вона виїхала з сімейного будинку, забравши з собою дітей.
Процес із розірвання шлюбу відбувався в Люблінському окружному суді. На засіданні, що відбулося 15 лютого 2008 року, А. звернувся до суду з проханням визначити порядок контактів дітей з батьком. Вона заявила, що дітям потрібен контакт із заявником.
9 вересня 2008 року Люблінський окружний суд видав рішення про розірвання шлюбу. Суд також постановив, що батьківські права мають здійснювати обидва батьки, а двоє молодших дітей (З. та Ж.) мають проживати з матір’ю, а старша донька (М.) – з батьком.
27 жовтня 2006 року А. звернулась із заявою до Люблінської окружної прокуратури для початку розслідування ймовірного психологічного насильства над її трьома дітьми та нею самою здійсненого заявником. Вона посилалася на надмірну релігійну практику, якій заявник нібито піддав їх.
22 листопада 2006 року А. подала прокурору звіт психолога від 2 лютого 2006 року, підготовлений лікарем Л. Згідно зі звітом, у дітей спостерігалися симптоми, характерні для жертв психологічного насильства. Вона також подала звіт від 30 жовтня 2006 року, підготовлений шкільним учителем її дочок . Згідно з цим повідомленням, у дівчат були складні стосунки із заявником.
Під час розслідування прокурор замовив доповідь експерта-психолога Е.Д. У доповіді від 6 березня 2007 року експерт зазначила, що заявник надмірно піддав своїх дітей релігійним практикам. Вона дійшла висновку, що всі діти демонстрували ознаки емоційного та особистісного розладу в результаті «тривалого психологічного насильства з боку батька». Діти відчували занепокоєння, незахищеність, почуття замкнутості та страх перед батьком. Симптоми були настільки сильними, що не можна було виключити ризик спроби самогубства у дочок заявника. Зокрема, експерт зазначив, що заявник перешкоджав вихованню своїх дітей у здоровій та стабільній сім’ї. Дотримуючись своєї релігійної «місії», він здійснював виховання дітей у системі, подібній до тих, які дотримуються неформальні релігійні групи. Батько заважав дітям задовольняти їхні основні біологічні потреби, будив їх після того, як вони лягали спати, і обмежував час прийому їжі. Крім того, він перешкоджав повноцінному інтелектуальному розвитку дітей, нав’язуючи [свою] релігійну манеру сприйняття світу. Він застосував покарання, яке завдало страждань дітям. Він також використовував своїх дітей , щоб створити позитивний образ про себе в релігійних рухах і в ЗМІ.
14 березня 2007 року було офіційно розпочато розслідування щодо ймовірного психологічного насильства над дітьми заявника. 26 березня 2007 року заявнику було висунуто обвинувачення у домашньому насильстві (відповідно до статті 207 § 1 Кримінального кодексу).
17 квітня 2007 року два висновки експертів щодо психічного здоров'я заявника були подані до прокурора. Експерти дійшли висновку, що заявник не страждає психічними захворюваннями та може брати участь у судовому засіданні. Крім того, на думку експертів, християнська віра та релігія були найважливішими елементами ієрархії цінностей заявника, через які він сприймав світ.
27 квітня 2007 року заявник оскаржив висновок експерта-психолога від 6 березня 2007 року (див. пункт 11 вище), стверджуючи, що він був упередженим.
30 червня 2007 року Люблінський районний прокурор направив до Люблінського районного суду обвинувальний акт проти заявника. Його звинувачують у психологічному насильстві над трьома дітьми.
Суд у Люблінському окружному суді розпочався 16 жовтня 2007 року. Під час провадження суд отримав декілька висновків щодо дітей (усі були підготовлені експертом-психологом Е.Д., яка також підготувала звіт від 6 березня 2007 року; див. пункт 11 вище) та психіатричний висновок щодо заявника та заслухав покази кількох свідків. Двоє дітей заявниці М. і З. були заслухані судом на засіданні. Наймолодша дитина, Ж., була опитана за процедурою так званої «блакитної кімнати» (в Україні це приміщення та процедура має назву «Зеленої кімнати» - прим. авт.) Її допитав суддя у присутності матері, експерта-психолога – Е. Д., прокурора та адвоката заявника.
Старша донька заявника, М., була заслухана судом 11 лютого 2008 року. Їй допомагала експерт-психолог Е.Д. На прохання заявника ні заявник, ні його дружина, ні його адвокат не були присутні в залі суду. М. прямо заявила, серед іншого, що її батько ніколи жорстоко не поводився зі своїми дітьми і завжди був готовий надати підтримку. Вона також повідомила, що перед допитом у прокурора розмовляла з психологом Л., яка пояснила їй, які дії її батька були протиправними.
5 березня 2008 року заявник звернувся з проханням виключити як докази експертні звіти Е.Д., які стосувалися будь-яких висновків, зроблених Е.Д. щодо M. Він заявив, що існують сумніви щодо того, чи експерт був неупередженим – особливо враховуючи той факт, що Е.Д. неодноразово заявляла, що заявник справді вчинив злочини, у якому його обвинувачували. На вимогу суду Е.Д. подала заяву, в якій заперечувала будь-які звинувачення в упередженості та стверджувала, що немає обставин, які могли б вплинути на її неупередженість. 3 квітня 2008 року суд встановив відсутність підстав для відводу експерта, оскільки не було виявлено жодних відомостей, що підривають довіру до її знань чи неупередженості. На слуханні, що відбулося 2 березня 2009 року, заявник знову порушив питання про відсутність безсторонності Е.Д. Проте суд відмовився призначити другу психологічну експертизу для оцінки показань М., зазначивши, що висновок експерта, який не був присутній під час слухання М., не був би точним.
На допиті в суді заявник не визнав своєї вини. Він зазначив, що А. повідомила йому в грудні 2005 року, що вона подала заяву про розірвання шлюбу. Він сказав їй, що не згоден на розлучення, а А. відповіла, що в такому разі вона офіційно звинуватить його у психологічному насильстві над її дітьми.
22 липня 2010 року Люблінський районний суд визнав заявника винним у психологічному насильстві над своїми дітьми через те, що:
«... [заявник] примушував їх виконувати певні релігійні ритуали та сповідувати свою віру певним чином – зокрема, шляхом публічних сповідей під час вечірньої молитви в присутності інших людей; ... він перервав їхній нічний відпочинок, щоб провести вечірню молитву; ... він застосував покарання, яке зачепило їхні почуття; і ... він обмежив кількість їхніх прийомів їжі та час прийому їжі ».
Суд засудив заявника до одного року позбавлення волі з відстрочкою на три роки.
Крім того, суд вважав, що свідчення М., надані під час судового розгляду, які були сприятливими для заявника, не були цілком достовірними. Він зазначив, що її показання, зроблені під час слідства, були послідовними, логічними та узгоджувалися з версією подій її матері та її братів і сестер. Проте заяви, зроблені під час судового засідання, суперечили її попереднім свідченням.
Суд встановив, що і заявник, і його колишня дружина мали глибокі релігійні переконання. Вони познайомилися як активні учасники руху Life-Light ( Ś wiat ł o i ż ycie ), рух всередині католицької церкви. Заявник також був членом руху католицького харизматичного оновлення (Odnowa w Duchu Ś wi ę tym ), рух духовної віднови в католицькій церкві.
Суд встановив, що заявник прожив своє життя згідно зі своїми релігійними правилами. Зокрема, він вимагав, щоб щовечора родина збиралася на спільну молитву. Наприкінці такої молитви діти мали вибачитися за свою погану поведінку протягом дня і таким чином публічно зізнатися у своїх гріхах. Часто друзі та знайомі заявника з різних [католицьких] релігійних течій брали участь у вечірніх молитвах. У тих ситуаціях діти соромилися публічно розповідати про свої гріхи. Було також, що коли заявник пізно повернувся додому і діти вже спали, він розбудив їх, щоб провести вечірню молитву.
Суд зазначив, що заявник кілька разів запрошував багатьох людей, які були невідомі його тодішній дружині та дітям, залишитися до нього додому. Часто цілі сім'ї з маленькими дітьми залишалися в будинку заявника днями і навіть тижнями. У ті випадки діти спали на підлозі і давали гостям свої ліжка. Діти заявили в суді, що ці ситуації були для них важкими. Їх також попросили віддати свої іграшки дітям, які приїхали в гості. Часто їжу, яку А. приготувала для сім'ї, роздавали гостям, а дітям не було. Крім того, суд зауважив, що заявник вимагав, щоб уся родина харчувалася в звичайний час. Дітям не дозволяли їсти між прийомами їжі або після 19:00. Часто, коли заявник повертався додому пізно, родині доводилося їсти холодну їжу.
Суд також послався на експертні висновки, підготовлені Е.Д., в яких зазначено, що всі діти страждають від розладів у сфері емоційного та особистісного розвитку. На думку експерта, це були симптоми, характерні для жертв тривалого психологічного насильства. Суд дійшов висновку, що дії, вчинені заявником, становили психологічне насильство та відповідали вимогам законодавчого визначення домашнього насильства.
Зрештою, суд відхилив заяву, подану прокурором про позбавлення заявника прав на спілкування з дітьми. Суд зазначив, що старша дочка заявника, М., вже досягла повноліття і проживає разом із заявником. Що стосується двох молодших дітей, права заявника на контакт було визначено сімейним судом у рішенні про розірвання шлюбу від 9 вересня 2008 року. Отже, кримінальний суд не мав повноважень виносити рішення з цього приводу.
25 жовтня 2010 року адвокат заявника подав апеляцію на рішення першої інстанції, посилаючись, зокрема , на статтю 48 Конституції Польщі та статті 6 і 9 Конвенції. Проте, 25 лютого 2011 року Люблінський окружний суд ( Sąd Okręgowy ) залишив без змін вирок першої інстанції. Суд визнав, що районний суд правильно оцінив докази та встановив фактичні обставини справи. Рішення є остаточним. Його було вручено заявнику 18 квітня 2011 року.
Суть скарги: Заявник скаржився, що з огляду на ряд процесуальних недоліків кримінальне провадження проти нього було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
Заявник стверджував, що національні суди не взяли до уваги головне питання його справи, тобто її передумови. Вони не звернули уваги на його твердження про те, що А. погрожував подати проти нього кримінальну справу, якщо він відмовиться дати згоду на розлучення.
Заявник також стверджував, що експертні звіти, підготовлені Е.Д., на яких суди ґрунтували свої рішення, були помилковими та що цей експерт був упередженим.
Заявник скаржився, що судами не був допитаний В.М., новий супутник А.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(а) Загальні принципи
55. Суд повторює, що, незважаючи на те, що стаття 6 гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів, що в першу чергу є предметом регулювання національного законодавства (див. «Jalloh v. Germany», №54810/00, § 94; «De Tommaso v. Italy», №43395/09, § 170). Отже, роль Суду не полягає в тому, щоб принципово визначити, чи певні види доказів – наприклад, докази, отримані незаконно, з точки зору національного законодавства – можуть бути прийнятними або чи був заявник винним чи ні. Питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб, у який були отримані докази, справедливим (див. згадане вище рішення у справі «Jalloh», цитоване вище, § 95, «Bykov v. Russia», № 4378/02, § 89,).
56. Крім того, право на справедливий судовий розгляд не може вважатися ефективним, якщо запити та зауваження сторін не будуть справді «почуті» – тобто належним чином розглянуті судом (див. «Carmel Saliba v. Malta», №4221/13, § 65 і справи, наведені в ньому).
57. Нарешті, згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені причини, на яких вони базуються. Ступінь, до якої застосовується цей обов’язок подавати аргументи, може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися у світлі обставин справи, про яку йдеться (див. «Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2)», №19867/12, § 84). Досліджуючи справедливість кримінального провадження, Суд, зокрема, постановив, що, ігноруючи конкретний, доречний і важливий момент, висловлений обвинуваченим, національні суди не виконують своїх зобов’язань за статтею 6 § 1 Конвенції (див. «Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine», №42310/04, § 280).
(b) Застосування згаданих принципів до цієї справи
58. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що в основі скарг заявника лежить питання про те, чи були релігійні обряди, до яким він піддав своїх дітей, достатньою підставою для його засудження. Таким чином, питання, яке вирішували національні суди, полягало в тому, чи можна вважати ці дії «небезпечними» (див. «Vojnity v. Hungary», № 29617/07, §37).
59. Справа заявника розглядалася у двох судових інстанціях – районному та обласному судах. Під час провадження заявнику допомагав захисник. Він мав змогу робити пояснення, ставити запитання свідкам та надавати докази.
60. Суд зауважує, що, визнаючи заявника винним, національні суди встановили, що його методи виховання становили небезпечну практику і завдали психологічної шкоди його дітям (див. пункти 20 і 33 вище). У зв’язку з цим вони посилалися на висновки експертів, згідно з якими діти страждали від розладів у сфері емоційного та особистісного розвитку, характерних для жертв психологічного насильства (див. пункт 26 вище), та на свідчення свідків.
61. Суд також зазначає, що заявник підкреслив, що А. подала клопотання про початок розслідування стверджуваного психологічного насильства над її трьома дітьми лише після того, як подала заяву про розлучення, на що заявник відмовився дати свою згоду. Заявник навів цей аргумент під час провадження в суді першої інстанції та повторив його під час апеляційного провадження (див. пункти 19 і 29 вище). Посилаючись на конфлікт між ним та А., заявник стверджував, що звинувачення щодо психологічного насильства виникли лише тоді, коли А. розпочала стосунки з В.М. Однак Суд зауважує, що національні суди не розглянули це твердження.
62. У зв’язку з цим Суд повторює, що в його завдання не входить перегляд того, як національні суди оцінюють експертні висновки та показання свідків. Він також не покликаний виносити рішення щодо вини чи невинуватості особи, засудженої національними судами, оскільки це питання входить до юрисдикції національних судів, до юрисдикції Суду входить оцінка того, чи відповідало провадження в цілому, включаючи обов’язок національних судів мотивувати свої рішення, Конвенції. Саме на цьому тлі Суд продовжить свою оцінку скарги заявника за статтею 6 § 1 Конвенції.
63. Суд вважає, що цей аргумент, висунутий заявником у національних судах, стосувався суті кримінальної справи проти нього та вимагав дуже конкретної та чіткої відповіді. Однак національні суди не дали жодної оцінки цьому питанню. Районний суд жодним чином не розглядав це питання. Хоча регіональний суд відповів на деякі конкретні твердження заявника (щодо, наприклад, відмови в прийнятті фотографій і відеозаписів як доказів і рішення не викликати В.М.), не було надано відповіді на його основне твердження щодо загального контексту справи, і не було зроблено жодних зусиль для аналізу цього питання.
64. Крім того, і в цьому відношенні Суд зауважує, що у своїх рішеннях суди посилалися на звіти експертів, підготовлені тим самим експертом – Е.Д. Суд зазначає, що заявник на національному рівні безуспішно та багато разів критикував цього експерта, стверджуючи, що вона була упередженою (див. пункти 14 і 18 вище). Він також повторив ці аргументи під час провадження в Суді (див. пункт 44 вище). Уряд, зі свого боку, стверджував, що твердження заявника були належним чином розглянуті та відхилені національними судами (див. пункт 49 вище). Аргументи Уряду не переконали Суд. Він зауважує, що майже всі психологічні оцінки дітей заявника були підготовлені Е.Д. і неодноразово оскаржувались заявником. Однак національний суд просто відхилив скаргу заявника, коротко зазначивши, що не було жодних сумнівів щодо неупередженості та компетентності Е.Д. Коли заявник звернувся з проханням про другий експертний висновок щодо свідчень М., у цьому проханні також було відмовлено з явно стислим обґрунтуванням (див. пункт 18 вище). У цьому контексті Суд зазначає, що Е.Д. подала свій перший експертний висновок у розслідуванні, виконуючи наказ прокурора (див. пункт 11), а згодом надала свідчення та допомогла суду отримати докази під час судового розгляду (див. пункти 16 і 17 вище). Зокрема, у той час як дочки заявника були допитані на засіданні в суді першої інстанції, його молодша дитина, Ж., була опитана в так званій процедурі «блакитної кімнати» в присутності того самого психолога – Е.Д. (див. пункт 16 вище). З огляду на всі ці обставини та з огляду на той факт, що між заявником і його колишньою дружиною залишався глибокий конфлікт, існувала потреба у більш ретельній оцінці висновків експертів, які, як видається, були одним із вирішальних елементів для засудження. Тим не менш, національні суди вирішили не сумніватися в достовірності цих доказів, не розглядаючи аргументи, висунуті заявником.
65. Крім того, Суд зазначає, що обласний суд відхилив заперечення сторони захисту та визнав, що свідчення М., старшої доньки заявника, дані під час судового розгляду, які зображували заявника в позитивному світлі, не були надійними. Проте національні суди, здається, не розглянули той факт, що після розлучення її батьків М. добровільно вирішила жити із заявником і що національні суди погодилися з цією домовленістю (див. пункти 8 і 28 вище). У зв’язку з цим Суд також зазначає, що національні суди не вивчили ретельно будь-які можливі зв’язки між іншими свідками та заявником та його колишньою дружиною (див. пункти 28 і 31 вище).
66. З огляду на наведені вище міркування, Суд зауважує, що національні суди двох рівнів юрисдикції не надали жодної оцінки конкретним і важливим аргументам заявника і, таким чином, не виконали одну з вимог справедливого судового розгляду, а саме: надали належні причини. для своїх рішень. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
2) «L.B. v. HUNGARY»
Заява № 36345/16 – Рішення Великої Палати від 09.03.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/o7IjrzZ
Справа пов’язана із законодавчими змінами до угорського податкового законодавства, які призвели до того, що персональні дані великих податкових боржників (сума боргу, ім’я та прізвище та домашня адреса) публікувались у мережі інтернет на офіційному сайті податкових органів і були доступні усім бажаючим.
ЄСПЛ розглянув велику кількість порівняльно-правового матеріалу країн учасниць, аби встановити чи є консенсус між державами учасницями щодо цього питання.
Судом зроблено висновки щодо керівних принципів і оцінок, якими має керуватись держава, а саме її законодавчий орган, коли це стосується такої чутливої теми як персональні дані, а особливо коли йдеться про їх розповсюдження у такий широкий спосіб, як публікація у мережі Інтернет.
#Стаття 8 Конвенції - Повага до приватного і сімейного життя
#Захист персональних даних
#Співвідношення між публічним інтересом до розкриття інформації, якою володіє держава та захистом персональних даних
#розповсюдження персональних даних у мережі ентернет
#Констатовано порушення статті 8
Коротко суть справи: У 2013 році податковий орган здійснив податкову перевірку щодо заявника за 2008-2010 фінансові роки, встановивши податкове зобов'язання заявника з податку на прибуток. Рішенням від 3 липня 2013 року податкове управління встановило, що заявник мав податковий дефіцит у розмірі 290 738 542 форинтів (приблизно 800 000 євро), який був класифікований як податкова заборгованість.
Було встановлено, що в період з 5 січня по 29 грудня 2010 року заявник зняв 715 025 000 форинтів (приблизно 2 018 000 євро) з банківського рахунку товариства з обмеженою відповідальністю, засновником і керуючим якого він раніше був, але з яким він більше не мав відносин на момент події. У податкових документах компанії не було слідів цих фінансових операцій, і заявник не сплатив прибуткового податку з цього доходу.
Податковий орган оштрафував заявника на 219 948 110 форинтів (приблизно 603 000 євро) і зобов’язав його сплатити додаткові 67 531 880 форинтів (приблизно 185 000 євро) у вигляді відсотків. Під час апеляції Податковий орган другої інстанції встановив, що податкова заборгованість заявника становить 227 985 686 форинтів (приблизно 625 000 євро), і зменшив штраф до 170 883 486 форинтів (приблизно 490 000 євро) і відсотки до 52 999 572 форинтів (приблизно 145 000 євро).
Заявник домагався перегляду в суді адміністративного рішення другої інстанції. Рішенням від 15 жовтня 2014 року Будапештський адміністративний і трудовий суд відхилив позов заявника.
Заявником було подано апеляційну скаргу. 11 червня 2015 року суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції. Він підтримав міркування адміністративних органів та суду першої інстанції, згідно з якими заявник не сплатив прибутковий податок і не міг обґрунтувати свої твердження доказами того, що 715 025 000 форинтів, які він зняв з банківського рахунку компанії він передав діловим партнерам компанії.
Заявник подав конституційну скаргу, стверджуючи про порушення його права на справедливий суд і права на рівне ставлення, а також про порушення принципу верховенства права. Згідно з розумінням Конституційного Суду, заявник по суті оскаржував факти, встановлені податковими органами, і домагався переоцінки доказів, обидва з яких лежали поза юрисдикцією Конституційного Суду. Тому 7 листопада 2017 року скаргу було визнано неприйнятною.
В останньому кварталі 2014 року Податкова оприлюднила персональні дані заявника, зокрема його ім’я та домашню адресу, у списку основних неплатників податків на своєму сайті. Цей захід було передбачено статтею 55(3) Закону про адміністрування податків 2003 року.
Згодом – згідно з поданням заявника, станом на 27 січня 2016 року – заявник фігурував у списку «великих податкових боржників», який також був розміщений на веб-сайті податкової служби, відповідно до статті 55(5) Закону про адміністрування податків 2003 року. У списку було опубліковано ім'я та домашню адресу заявника.
16 лютого 2016 року інтернет-ЗМІ випустило інтерактивну карту під назвою «Національна карта податкових боржників». Домашня адреса заявника разом з адресами інших податкових боржників (загалом 3624 особи) вказувалася червоною крапкою, а якщо особа натискала на цю крапку, з’являлася особиста інформація заявника (ім’я та домашня адреса), що робило дані доступна всім читачам.
5 липня 2019 року персональні дані заявника було вилучено зі списку великих податкових боржників, коли сплинув строк позовної давності його податкової заборгованості.
Після набрання чинності змінами до Закону про податкове адміністрування 2017 року 1 січня 2020 року (див. пункт 18 вище), особисті дані заявника разом з інформацією про те, до якого фінансового року відноситься його податкова заборгованість, стали доступними через інтерфейс пошуку на сайт податкової інспекції.
Заявник не надав жодної інформації щодо того, чи вимагав він видалення своїх персональних даних відповідно до відповідних положень національного законодавства та законодавства ЄС.
Скарга заявника була розглянута однією із палат Суду і одноголосно визнана прийнятною щодо статті 8 Конвенції, а решту заяви неприйнятною. Палата постановила п’ятьма голосами проти двох, що порушення статті 8 Конвенції не було. Окрема думка двох судів долучена до рішення.
8 квітня 2021 року, відповідно до статті 43 Конвенції, заявник звернувся з клопотанням про направлення справи до Великої палати. 31 травня 2021 року колегія Великої палати задовольнила це клопотання.
Суть скарги: Заявник скаржився, що публікація його особистих даних у списку основних податкових боржників на веб-сайті податкової служби за невиконання його податкових зобов’язань порушила його право на повагу до приватного життя, як це передбачено статтею 8 Конвенції.
Заявник стверджував про порушення його права на повагу до приватного життя через те, що публікація його імені та домашньої адреси в списку основних податкових боржників на веб-сайті податкової служби порушила його право на захист його персональних даних.
Заявник не заперечував, що оскаржувана публікація персональних даних мала правову основу в статті 55(5) Закону про адміністрування податків 2003 року.
Він заперечував твердження про те, що втручання в його право на повагу до приватного життя мало законну мету. Цей захід лише теоретично служив меті покращення податкової дисципліни.
Заявник також припустив, що публікація його даних була порушенням принципів обробки даних, зокрема щодо мінімізації даних та обмеження зберігання, і не забезпечила захист від несанкціонованої вторинної обробки.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(1) Короткий зміст рішення Палати
78. Палата вважала, що персональні дані, оприлюднені податковим органом у зв’язку з несплатою заявником внесків до бюджету, стосувалися його приватного життя, і визнала статтю 8 застосовною у цій справі. Він постановив, що публікація даних становила втручання в приватне життя заявника. Він визнав, що оскаржувані заходи відповідали закону та були спрямовані на покращення податкової дисципліни та були вжиті в інтересах економічного добробуту країни. Розголошення також служило для захисту прав і свобод інших осіб шляхом надання їм інформації про становище податкових боржників.
79. Оцінюючи, чи досяг цей захід справедливий баланс між інтересами заявника щодо захисту його права на приватне життя та інтересами суспільства в цілому та третіх сторін, Палата визнала доречним те, що оскаржуваний захід було вжито в рамках загальної податкової політики держави, що публікація була обмежена тими платниками податків, чия поведінка завдавала найбільшої шкоди наповненню бюджета, що вона була обмежена в часі та що поширення як імені, так і домашньої адреси платників податків служило меті достовірності. Палата постановила, що в світлі мети, яку переслідувала публікація, вибір законодавчого органу не був явно позбавленим розумних підстав. Палата переконалася, що публікація через Інтернет-портал, призначений для питань оподаткування, забезпечила розповсюдження такої інформації у спосіб, розумно розрахований на досягнення тих, хто в ній особливо зацікавлений. Нарешті, заявник не вказав, що публікація призвела до будь-яких конкретних наслідків для його приватного життя.
80. З огляду на всі вищезазначені причини, Палата дійшла висновку, що розкриття приватних даних, про які йде мова, не створило істотно більшого тягаря для приватного життя заявника, ніж це було необхідно для захисту законних інтересів держави.
(2) Оцінка Великої Палати
1. Наявність втручання
102. Суд повторює, що поняття «приватне життя» є широким терміном, який не піддається вичерпному визначенню. Він може охоплювати численні аспекти фізичної та соціальної ідентичності людини. Крім того, стаття 8 захищає право на особистий розвиток і право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми та зовнішнім світом (див. «S. and Marper v. the United Kingdom», №30562/04 і 30566/04, § 66; «Vukota-Bojić v. Switzerland», №61838/10, § 52). У справах, вирішених за статтею 8 Конвенції, Суд також постановив, що репутація є частиною особистої ідентичності та психологічної цілісності та входить до сфери приватного життя (див. «White v. Sweden», №42435/02, § 26; «Pfeifer v. Austria», №12556/03, § 35). Однак стаття 8 може вступити в дію, якщо удар по репутації особи досягає певного рівня серйозності та вчиняється таким чином, що завдає шкоди особистому здійсненню права на повагу до приватного життя (див. «Axel Springer AG v. Germany», №39954/08, § 83 і «A. v. Norway», №28070/06, § 64 ). Слід підкреслити, що на статтю 8 не можна посилатися, якщо стверджувана втрата репутації є передбачуваним наслідком власних дій, таких як, наприклад, вчинення кримінального правопорушення (див. «Sidabras and Džiautas v. Lithuania», №55480/00 і 59330/00, § 49; «Axel Springer AG», згадане вище, § 83).
103. Суд зазначає, що право на захист персональних даних гарантується правом на повагу до приватного життя відповідно до статті 8. Як було встановлено раніше, захист персональних даних має фундаментальне значення для здійснення особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, як це гарантовано статтею 8 Конвенції. Стаття 8, таким чином, передбачає право на певну форму інформаційного самовизначення, дозволяючи особам покладатися на своє право на конфіденційність щодо даних, які не зважаючи на свою нейтральність, збираються, обробляються та поширюються колективно та в такій формі або таким чином, що стаття 8 Конвенції може бути задіяна (див. «Satakunnan Markkinapörssi Oy and Satamedia Oy v. Finland», №931/13, § 137). Визначаючи , чи містить особиста інформація, яку зберігають органи влади, будь-які аспекти приватного життя, Суд належним чином враховуватиме конкретний контекст, у якому спірна інформація була записана та збережена, характер записів, спосіб, у який ці записи використовуються та обробляються, а також результати, які можуть бути отримані (див. «S. and Marper», згадане вище, § 67).
104. У світлі прецедентної практики Суду щодо статті 8 Конвенції випливає, що такі дані, як ім’я та домашня адреса заявника (див. «Alkaya v. Turkey», № 42811/06, § 30, 9 жовтня 2012), оброблені та опубліковані податковою у зв’язку з фактом невиконання ним своїх податкових зобов’язань, явно стосувались інформації про його приватне життя. Незважаючи на те, що згідно з угорським законодавством дані були класифіковані як інформація суспільного інтересу, публічний характер даних, що обробляються, не виключає таких даних із гарантій захисту права на приватне життя згідно зі статтею 8 (див. також «Satakunnan Markkinapörssi Oy і Satamedia Oy», згадані вище, § 138).
105. Крім того, навіть якщо наслідки появи в списку основних податкових боржників, опублікованому Податковим органом відповідно до розділу 55(5), не були визнані суттєвими, не можна виключити, що розкриття особи в списку могло мати певні негативні наслідки.
106. За цих обставин Суд вважає, що публікація особистих даних заявника може вважатися такою, що спричинила втручання у право заявника на повагу до його приватного життя. Таке втручання порушуватиме статтю 8 Конвенції, якщо воно не може бути виправдане згідно зі статтею 8 § 2 як таке, що здійснене «згідно із законом», переслідує одну або більше законних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення відповідної мети або цілей.
2. Законність
107. Сторони не заперечували, що публікація переліку основних податкових боржників мала правову основу в національному законодавстві, а саме у статті 55(5) Закону про адміністрування податків 2003 року. Суд не бачить підстав сумніватися в тому, що оскаржуване втручання було «відповідно до закону» у значенні другого абзацу статті 8 Конвенції.
3. Законна мета
108. Суд повторює, що перелік винятків із права особи на повагу до її приватного життя, перелічених у статті 8 § 2, є вичерпним і що їх визначення є обмежувальним. Щоб воно було сумісним із Конвенцією, обмеження цієї свободи має, зокрема, переслідувати мету, яка може бути пов’язана з однією з перелічених у цьому положенні цілей (див. «Parrillo v. Italy», №46470/11 , § 163).
109. Суд визнав, що в більшості випадків він розглядатиме питання про наявність законної мети у значенні других абзаців статей 8–11 Конвенції досить стисло (див. «Leyla Şahin v. Turkey», №44774/98, § 99; «Merabishvili v. Georgia», №72508/13, § 297). Хоча законні цілі та підстави, викладені в положеннях про обмеження в Конвенції, є вичерпними, вони також мають широке визначення та тлумачаться з певною гнучкістю. Справжня увага при розгляді Судом була скоріше зосереджена на випливаючому та тісно пов’язаному питанні: чи є обмеження необхідним чи виправданим, тобто чи ґрунтується на відповідних та достатніх причинах і пропорційне досягненню цілей або підстав, для яких воно дозволене. Ці цілі та підстави є критеріями, за якими вимірюється необхідність або виправданість (там само, § 302).
110. Однак у цій справі суть цілей, на які посилався Уряд у зв’язку з цим і які рішуче заперечував заявник, вимагає більш ретельного вивчення. Заявник намагався поставити під сумнів мету оприлюднення, стверджуючи, що метою публікації було публічне ганьблення та, що податкова служба ніколи не оцінювала, чи було досягнуто результату, передбаченого законодавцем. На думку Уряду, публікація сприяла інтересам економічного добробуту країни шляхом посилення дотримання податкового законодавства шляхом стримування. Це також служило захисту прав і свобод інших, шляхом інформування потенційних ділових партнерів і забезпечення рівного розподілу тягаря.
111. Що стосується першої з цілей, на яку посилається Уряд, а саме досягнення «інтересів... економічного добробуту країни», то немає сумнівів у тому, що забезпечення збору податків є інструментом економічної та соціальної політики країни та що оптимізація податкових надходжень відповідає зазначеній меті. Захід, спрямований на виявлення неплатників, спрямований на підвищення ефективності податкової системи.
112. Публічне оприлюднення даних про основних податкових боржників було покликане зменшити ймовірність порушення податкового законодавства та відвернути платників податків від такої поведінки, як несплата ними податків. На думку Суду, можна очікувати, що публікація, матиме стримуючий ефект щодо недотримання податкового законодавства. Він визнає, що цей захід був спрямований на покращення податкової дисципліни та міг би досягти цієї мети.
113. Що стосується другої мети, на яку посилається Уряд, Суд зазначає, що згідно з пояснювальною запискою до Закону про адміністрування податків 2003 року (див. пункт 14 вище), розкриття інформації згідно зі статтею 55(5) служило інтересам третіх сторін, надаючи їм інформацію про фіскальну ситуацію податкових боржників. Суд визнає, що в цьому відношенні цей захід служив прозорості та надійності ділових відносин і, отже, «захисту прав і свобод інших» у значенні другого абзацу статті 8.
114. Беручи до уваги наведені вище міркування, Суд визнає, що оскаржуваний захід переслідував законні цілі для цілей статті 8 § 2.
4. Необхідність втручання у демократичному суспільстві
(а) Попередні судження
115. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі» і, зокрема, якщо причини, наведені національною владою для його виправдання, є «відповідними та достатніми» і якщо це втручання є пропорційним переслідуваній законній меті (див. «Vavřička and Others v. the Czech Republic», № 47621/13 та 5 інших, § 273).
116. В основі цієї справи лежить питання про те, чи був досягнутий правильний баланс між, з одного боку, суспільним інтересом у забезпеченні податкової дисципліни та економічним добробутом країни та інтересом потенційних ділових партнерів в отриманні доступу до певної наявною у держави інформацією про приватних осіб і, з іншого боку, інтереси приватних осіб у захисті певних форм даних, які зберігаються державою для цілей збору податків. Таким чином, Суд вважає за необхідне, на початку, окреслити загальні принципи, що випливають із його прецедентної практики щодо права на приватне життя відповідно до статті 8 Конвенції, зокрема в контексті захисту даних.
117. Крім того, Суд вважає важливим зазначити, що оспорювана публікація не була предметом індивідуального рішення податкового органу, а підпадала під схему, встановлену законодавцем із застосуванням систематичного оприлюднення персональних даних основних податкових боржників на веб-сайті податкового органу, як інструмент боротьби з недотриманням податкового законодавства. Схема поширювалася на всіх платників податків, які на кінець кварталу мали значну заборгованість зі сплати податків протягом періоду, що перевищує 180 днів поспіль, і передбачала публікацію імен боржників, домашніх адрес, зареєстрованих офісів, місць діяльності. та податкові ідентифікаційні номери. Слід нагадати, що відповідно до Конвенції держава може прийняти загальні заходи, які застосовуються до заздалегідь визначених ситуацій, незалежно від окремих фактів кожної справи, навіть якщо це може призвести до окремих важких випадків (див. «Ždanoka v. Latvia», № 58278/00, §§ 112-115). Враховуючи цей контекст, Суд вважає доцільним перевірити, чи залишалася обрана законодавча схема в межах свободи розсуду держави з огляду на конкуренцію державних і приватних інтересів. Тому він вважає за доцільне повторити принципи, які застосовуються в контексті загальних заходів (див. пункти 124-126 нижче). Більше того, оскільки раніше Суду не було запропоновано розглянути питання про те, чи сумісне зі статтею 8 покладання законодавчого зобов’язання оприлюднювати дані платників податків, включаючи домашню адресу, і в якій мірі, то Суд вважає, що особливо важливо розглянути, обсяг свободи розсуду, доступної державі при регулюванні питань такого характеру.
(b) Сфера застосування та визначення меж свободи розсуду
(і) Загальні міркування
118. Межі розсуду, що надаються компетентним національним органам, змінюватимуться залежно від характеру питань і серйозності інтересів, які поставлені на карту. Межі, як правило, будуть вужчими, якщо це право є вирішальним для ефективного користування особою особистими чи ключовими правами. Якщо на карту поставлено особливо важливий аспект існування чи ідентичності особи, межі розсуду будуть обмежені.
119. Оцінюючи сумісність зі статтею 8 Конвенції втручання в результаті публікації персональних даних, Суд взяв до уваги характер розкритої інформації та те, чи вона стосувалася найбільш особистих (інтиминих) аспектів особи, таких як стан здоров’я. (див. «Z v. Finland», 25 лютого 1997, § 96, щодо ВІЛ- позитивного статусу та «M.S. v. Sweden», 27 серпня 1997 р., § 47, щодо записів про аборти), ставлення до релігії (див., у контексті свободи релігії, «Sinan Işık v. Turkey», № 21924/05 , §§ 42-53), і сексуальна орієнтація (див. «Lustig-Prean and Beckett v. the United Kingdom», №31417/96 і 32377/96 , § 82, 27 вересня 1999 р.). Навпаки, Суд вирішив, що суто фінансова інформація, яка не передбачає передачу особистісних подробиць або даних, тісно пов’язаних з особистістю, не заслуговує на посилений захист (див. «G.S.B. v. Switzerland», № 28601/11, § 93, 22 грудня 2015 р.).
120. Суд також взяв до уваги наслідки публікації для приватного життя заявника, такі як відчуття незахищеності (див. «Alkaya», згадане вище, § 39), публічне приниження та виключення із суспільного життя (див. «Armonienė v. Lithuania», № 36919/02, § 42), а також можливу перешкоду заявнику вести нормальний особистий спосіб життя (див. «Sidabras and Džiautas», згадане вище, § 49 ).
121. Розглядаючи ризик заподіяння шкоди, Суд взяв до уваги тип носія, який використовувався під час розкриття відповідних даних. Стосовно розповсюдження особистої інформації в Інтернеті Суд встановив – у контексті скарг як за статтею 8, так і за статтею 10 – що ризик заподіяння шкоди контентом і повідомленнями в Інтернеті для здійснення та використання інших права людини, зокрема право на повагу до приватного життя, безумовно, є вищими порівняно з тими, що висуваються пресою (див. «Delfi AS v. Estonia», № 64569/09, § 133). Тому правила щодо відтворення матеріалів із друкованих ЗМІ та Інтернету можуть відрізнятися. Останні, безсумнівно, повинні бути скориговані відповідно до особливостей технології, щоб забезпечити захист і розвиток відповідних прав і свобод (див. «Węgrzynowski and Smolczewski v. Poland», №33846/07, § 58; «Editorial Board of Pravoye Delo and Shtekel v. Ukraine», №33014/05, § 63). Суд звернув увагу на різницю між охопленням заяв, зроблених на різних інтернет-платформах, залежно від широти їхньої аудиторії (порівняйте «Delfi AS», цитоване вище; «Magyar Tartalomszolgáltatók Egyesülete and Index.hu Zrt v. Hungary», №22947/13; «Pihl v. Sweden», №74742/14).
122. Як зазначалося раніше (див. пункт 103 вище), Суд постановив, що захист персональних даних має фундаментальне значення для здійснення особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя, яке гарантується статтею 8 Конвенції. Національне законодавство повинно передбачати належні гарантії для запобігання будь-якому такому використанню персональних даних, яке може суперечити гарантіям статті 8 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Z v. Finland», цитоване вище § 95; «S. and Marper», цитоване вище, § 103; і «Satakunnan Markkinapörssi Oy and Satamedia Oy», цитоване вище, § 137).
(іі) Принципи захисту даних
123. Стосовно обмежень свободи розсуду держав, які випливають із вищезазначеної вимоги забезпечити відповідні гарантії, варто також відзначити, що, оцінюючи обробку персональних даних відповідно до статті 8 Конвенції, Суд часто брав до уваги принципи, що містяться в законодавстві про захист даних ( див . пункти 42-46 вище). Серед них:
(α) Принцип обмеження мети (стаття 5 (b) Конвенції про захист даних), згідно з яким будь-яка обробка персональних даних має здійснюватися з конкретною, чітко визначеною метою і лише для додаткових цілей, які сумісні з початковою метою ( див., як приклади, «Z v. Finland», цитоване вище, § 95; «S. and Marper», цитоване вище, § 103; «Satakunnan Markkinapörssi Oy and Satamedia Oy», цитоване вище, § 137). Таким чином, у деяких випадках Суд встановив, що широке право, яке дозволяє розкривати та використовувати персональні дані для цілей, не пов’язаних з первісною метою їх збору, становило непропорційне втручання в право заявника на повагу до приватного життя (див. «Karabeyoğlu v. Turkey», №30083/10, § 118; «Surikov v. Ukraine», №42788/06, § 89).
(β) Принцип мінімізації даних (стаття 5 (c) Конвенції про захист даних), згідно з яким персональні дані повинні бути адекватними, відповідними та обмеженими тим, що необхідно для цілей, для яких вони обробляються (див. «S. and Marper», згадане вище, § 103 ), а надмірне та зайве розкриття конфіденційних приватних деталей, не пов’язаних із передбачуваною метою інформування громадськості, не є виправданим (див. «Khadija Ismayilova v. Azerbaijan», №65286/13 та 57270/ 14 , § 147-49).
(γ) Принцип точності даних (стаття 5 (d) Конвенції про захист даних). Суд підкреслив, що неточний або неправдивий характер інформації, що міститься в публічних реєстрах, може завдати шкоди або потенційно зашкодити репутації суб’єкта даних (див. «Cemalettin Canlı v. Turkey», №22427/04, § 35; «Khelili v. Switzerland», №16188/07, § 64; «Rotaru v. Romania», №28341/95, § 44), які вимагають нормативних процесуальних гарантій для виправлення та редагування інформації (див. «Cemalettin Canlı», цитоване вище, §§ 41-42; «Anchev v. Bulgaria» №38334/08 і 68242/16,).
(δ) Принцип обмеження зберігання (стаття 5 (e) Конвенції про захист даних), згідно з яким персональні дані повинні зберігатися у формі, яка дозволяє ідентифікувати суб’єктів даних не довше, ніж це необхідно для цілей, для яких дані обробляються. Суд постановив, що початкова законна обробка точних даних може з часом стати несумісною з вимогами статті 8, якщо ці дані більше не є необхідними у світлі цілей, для яких вони були зібрані або опубліковані (див., з цього приводу, «M.L. and W.W. v. Germany», №60798/10 і 65599/10, § 99, 106; «Sõro v. Estonia», №22588/08, § 62).
(ііі) Загальні заходи (підходи) і якість парламентського нагляду
124. Договірні Сторони, відповідно до принципу субсидіарності, несуть основну відповідальність за забезпечення прав і свобод, визначених у Конвенції та Протоколах до неї, і при цьому вони користуються свободою розсуду, що підлягає наглядовій юрисдикції Суду. Завдяки своїй демократичній легітимності національні органи влади, як неодноразово зазначав Суд, у принципі мають кращі можливості, ніж міжнародний суд, щоб оцінювати місцеві потреби та умови…
125. Якщо законодавча влада користується свободою розсуду, остання в принципі поширюється як на її рішення про втручання в певну предметну сферу, так і, після втручання, на детальні правила, які вона встановлює з метою забезпечення відповідності законодавства Конвенції та досягнення балансу між будь-якими конкуруючими державними та приватними інтересами. Проте Суд неодноразово зазначав, що вибір, зроблений законодавчим органом, не виходить за межі його пильної перевірки, і оцінював якість парламентського та судового перегляду із погляду необхідності конкретного заходу. Суд визнав за доцільне взяти до уваги ризик зловживань у разі пом’якшення загальних заходів, оскільки це ризик, оцінка якого в першу чергу належить державі. Також було визнано, що загальні заходи (підходи) є більш можливим засобом досягнення законної мети, ніж положення, яке дозволяє розглядати кожен випадок окремо, коли останній може призвести до ризику значної невизначеності, судового розгляду, витрат і затримки, а також дискримінації та свавілля. Застосування загального заходу (підходу) до фактів справи, ілюструє його вплив на практиці і, таким чином, має істотне значення для його пропорційності (див. «M.A. v. Denmark», cited above, § 148, «Animal Defenders International v. the United Kingdom», №48876/08, § 108, з подальшими посиланнями). Суд має ретельно вивчити аргументи, які були взяті до уваги під час законодавчого процесу та призвели до вибору, зробленого законодавчою владою, і визначити, чи було досягнуто справедливого балансу між конкуруючими інтересами держави чи суспільства загалом і тими, кого безпосередньо торкаються вибір законодавця (див. «S.H. and Others v. Austria», №57813/00, § 97; «Correia de Matos v. Portugal», №56402/12, § 117).
126. Головне питання щодо таких заходів полягає не в тому, чи слід було прийняти менш обмежувальні норми, а чи справді могла держава довести, що без оскаржуваного заходу законна мета не була б досягнута. Скоріше головне питання полягає в тому, чи діяла законодавча влада в межах наданої їй свободи розсуду, ухвалюючи загальний захід і встановлюючи баланс (див. згадане вище рішення «Animal Defenders International», § 110).
(iv) Сутність консенсусу на національному і європейському рівнях
127. Ще одним фактором, що має значення для сфери розсуду, є наявність чи відсутність спільної основи між національними законами Договірних держав. Згідно з порівняльно-правовим оглядом (див. пункти 54-57 вище), у двадцяти одній із тридцяти чотирьох досліджуваних Договірних держав державні органи можуть, а в деяких випадках повинні, оприлюднювати особисті дані платників податків, які не виконують свої обов’язки по сплатах податків за певних умов. У той же час слід зазначити, що в межах першої групи існує велика різноманітність, відповідно до національного законодавства, щодо обсягу опублікованих даних та передумов для публікації, включаючи суму несплаченого податкового боргу та тривалість, протягом якої податкові борги повинні бути не сплачені до публікації, всеє більшість країн цієї групи надають необмежений доступ до інформації про платників податків. Крім того, лише вісім з опитаних договірних держав розкривають домашню адресу платників податків, тоді як ще дві вказують муніципалітет проживання.
(v) Висновки
128. У світлі всіх вищезазначених факторів Суд вважає, що Договірні Держави користуються широкою свободою розсуду при оцінці необхідності створення схеми розповсюдження персональних даних платників податків, які не виконують свої податкові зобов’язання, оскільки засіб, серед іншого, забезпечення належного функціонування збору податків у цілому. Проте дискреційні права держав у цій сфері не є необмеженими. У цьому контексті Суд має переконатися, що компетентні національні органи, будь то на законодавчому, виконавчому чи судовому рівні, здійснили належний розподіл балансу між конкуруючими інтересами та, принаймні по суті, врахували не лише (i) суспільний інтерес у поширенні відповідної інформації (див. пункт 116 вище), а також (ii) характер розкритої інформації (див. пункт 119 вище); (iii) наслідки та ризик заподіяння шкоди користуванню приватним життям відповідних осіб (див. пункти 120 і 121 вище); (iv) потенційне охоплення середовища, яке використовується для розповсюдження інформації, зокрема, Інтернету (див. пункт 121 вище); а також (v) основні принципи захисту даних, у тому числі ті, що стосуються цільового обмеження, обмеження зберігання, мінімізації даних і точності даних (див. пункти 42 , 44 , 46 і 123 вище). У зв’язку з цим наявність процесуальних гарантій також може відігравати важливу роль (див. пункт 122 вище). Отже, Суд перевірить, чи діяли національні органи влади в межах своєї свободи розсуду, обираючи засоби для досягнення законних цілей.
5. Застосування зазначених принципів і міркувань до цієї справи
(а) Законодавча та політична база
129. На початку Суд зазначає, що важливою особливістю схеми обов’язкової публікації було те, що угорська податкова служба не мала дискреційних повноважень згідно з національним законодавством переглядати необхідність публікації персональних даних платників податків. Якщо податковий борг існував безперервно протягом 180 днів, ім’я та домашня адреса боржника підлягали обов’язковій публікації податковим органом. Як уже зазначалося вище, незалежно від наявності чи відсутності будь-якої суб’єктивної провини чи інших індивідуальних обставин, будь-які податкові боржники, які відповідають об’єктивним критеріям у розділі 55(5), систематично ідентифікувалися за їхніми іменами, а також за їхньою домашньою адресою в опублікованому списку податкової на її сайті. Інформація публікувалась до тих пір, поки заборгованість не була погашена або поки вона не підлягала до стягнення. Іншими словами, політика публікації, викладена в Законі про адміністрування податків 2003 року, не вимагала зважування конкуруючих індивідуальних і суспільних інтересів або індивідуальної оцінки пропорційності податковим органом.
130. Хоча, як пояснювалося вище, вибір такої загальної схеми сам по собі не є проблемою, як також і публікація даних платників податків як така, Суд повинен оцінити законодавчі рішення, які стоять за оскаржуваним втручанням, і те, чи законодавець зважив конкуруючі інтереси, враховуючи включення персональних даних, таких як домашня адреса. У цьому контексті якість парламентського контролю необхідності втручання має центральне значення для оцінки пропорційності загального заходу... У цьому відношенні, як зазначено вище, головне питання полягає не в тому, чи слід було прийняти менш обмежувальні норми, а в тому, чи діяв законодавчий орган у межах наданої йому свободи розсуду, ухвалюючи загальний захід і чи дотримано балансу… (див. пункт 126 вище).
131. Повертаючись спочатку до суспільних інтересів у поширенні інформації, про яку йде мова, Суд зазначає, що національний законодавчий орган через поправку 2006 року до Закону про адміністрування податків 2003 року запровадив положення в розділі 55(5), згідно з яким перелік основних податкових боржників мав опубліковуватись. Цей захід був спрямований на доповнення, серед іншого, схеми публікації інформації про неплатників податків відповідно до статті 55(3). Як випливає з підготовчих робіт до Закону про внесення змін 2006 року, законодавча влада вважала цей новий захід необхідним для «відбілювання економіки» та зміцнення спроможності податкових і митних органів (див. пункт 16 вище ). Виправданням для розширення категорії платників податків, які підлягають оприлюдненню, включаючи податкових боржників, було те, що несплачена податкова заборгованість була не лише справою податкової заборгованості, встановленої в ході податкової перевірки, але також могла бути результатом поведінки, що порушує зобов’язання щодо сплати податків. (див. пункти 16 і 30 вище).
132. Проте, незважаючи на те, що Закон про внесення змін 2006 року було прийнято для доповнення до існуючих заходів, які дозволяють розповсюджувати дані платників податків для тих же цілей, підготовчі роботи до Закону про внесення змін 2006 року не розкривають жодної оцінки ймовірного впливу на поведінку платників податків схем публікації, яка вже існувала, зокрема схема розділу 55(3). Вони також не розкривають жодних міркувань щодо того, чому ці заходи вважалися недостатніми для досягнення наміченої законодавчої мети, або щодо потенційної додаткової цінності схеми розділу 55(5), окрім очевидного факту, що певні негативні наслідки щодо репутації відповідної особи можуть виникнути з того, що вона визначена як основний податковий боржник у оскаржуваному списку.
133. Зокрема, Суд не виявив, що парламент оцінив, наскільки публікація всіх елементів списку статті 55(5), зокрема домашньої адреси податкового боржника, була необхідною для досягнення стримувального ефекту…
134. Суд також зауважує, що в той час як пояснювальна записка до Закону про податкове адміністрування 2003 року посилалася на право платників податків на конфіденційність як на виправдання суворих правил щодо конфіденційності (див. пункт 12 вище), немає доказів того, що було враховано вплив схеми публікації статті 55(5) на право на недоторканність приватного життя, і, зокрема, ризик неправильного використання домашньої адреси податкового боржника іншими представниками громадськості (див. пункт 14 вище ).
135. Також не здається, що було враховано потенційне охоплення середовища, яке використовувалося для розповсюдження відповідної інформації, а саме той факт, що публікація персональних даних на веб-сайті податкової служби означала, що незалежно від мотивів отримання доступу до інформація будь-хто в усьому світі, хто мав доступ до Інтернету, також мав необмежений доступ до інформації про ім’я, а також домашню адресу кожного платника податків у списку, з ризиком повторного оприлюднення як природного, ймовірного та передбачуваного наслідку початкової публікація.
136. Таким чином, оскільки можна було сказати, що публікація цього списку відповідала суспільним інтересам, парламент, здається, не розглянув, до якої міри публікація всіх даних, про які йде мова, і, зокрема, домашньої адреси податкового боржника, була необхідною для досягнення початкової мети збору відповідних персональних даних в інтересах економічного добробуту країни. Враховуючи досить чутливий характер такої інформації, достатній парламентський контроль був особливо важливим за обставин справи. Здається, під час підготовки поправки 2006 року питання захисту даних були приділено мало уваги, якщо взагалі розглядались, незважаючи на зростаючу кількість обов’язкових національних і європейських вимог щодо захисту даних, які застосовуються у внутрішньому законодавстві.
137. Хоча Суд визнає, що намір законодавчого органу полягав у посиленні дотримання податкового законодавства, і що додавання домашньої адреси платника податків забезпечувало точність опублікованої інформації, не видається, що законодавчий орган передбачав вжиття заходів для розробки належним чином адаптованих відповідей у світлі принцип мінімізації даних. Суд не знаходить доказів таких міркувань в законодавчій історії Закону про адміністрування податків 2003 року чи Закону про внесення змін до Закону 2006 року.
138. Коротше кажучи, держава-відповідач не продемонструвала, що законодавець намагався знайти справедливий баланс між відповідними конкуруючими індивідуальними та суспільними інтересами з метою забезпечення пропорційності втручання.
(b) Висновок
139. У світлі вищевикладеного, враховуючи систематичну публікацію даних платників податків, які включали домашні адреси платників податків, Суд не впевнився, незважаючи на свободу розсуду держави-відповідача, що причини, на які посилався законодавець Угорщини, приймаючи рішення щодо порядку публікації за статтею 55(5), хоча й були доречними, але не були достатніми, щоб показати, що оскаржуване втручання було «необхідним у демократичному суспільстві» і що органи влади держави-відповідача досягли справедливого балансу між конкуруючими інтересами, поставленими на карту.
140. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.