3) «AYKHAN AKHUNDOV v. AZERBAIJAN»

Заява №  43467/06 –  Рішення від 01.06.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-224981

#Стаття 6 § 1 Конвенції (цивільний аспект)

#Неналежне обґрунтування судового рішення

#Констатовано порушення статті 6 § 1 Конвенції

Коротко суть справи: 13 квітня 1998 року на державну транспортну компанію Azərxaricinəqliyyat було видано «технічний паспорт» , який підтверджував, що вона володіє, серед іншого , ( i ) земельною ділянкою розміром 0,873 га («земельна ділянка») та (ii) цегляною стіною з металевими воротами, яка оточувала земельну ділянку, на в якому знаходилась недобудована нежитлова будівля площею 117,5 кв.м.,  та ще ряд будівель.

3 серпня 1998 року Azərxaricinəqliyyat було приватизовано, і в результаті було створено приватне акціонерне товариство Azintrans. Azintrans було зареєстровано в 1999 році як правонаступник, що отримав зазначене вище майно.

Згідно з відповідним національним законодавством, застосовним до приватизації державних підприємств, земельна ділянка, зазначена в технічному паспорті, залишалася державною власністю, але була передана в користування Azintrans.

Заявник був одним з акціонерів Azintrans . Йому належало 3800 акцій Azintrans (що становило 4,64% від загальної кількості акцій).

У невстановлену дату заявник запропонував правлінню Azintrans обміняти свої акції компанії на вищезазначені будівлі, щоб використовувати їх для ведення незалежної комерційної діяльності.

28 червня 2003 року пропозиція заявника була представлена на зборах акціонерів. Збори вирішили задовольнити прохання заявника та обміняти «майно, що належить» їм, тобто згаданих будівель, на частку заявника (акції). Також збори акціонерів прийняли рішення про передачу вищезазначеної земельної ділянки заявнику у користування.

11 липня 2003 року компанія Azintrans в особі голови правління Г.Х. уклала договір обміну із заявником. Контракт передбачав ті самі умови, що й у рішенні зборів акціонерів (див. пункт 11 вище). Договір посвідчено нотаріусом (Бакинський державний нотаріус № 14).

Після підписання біржового контракту сторони виконали свої зобов'язання, передбачені цим договором.

9 вересня 2003 року муніципалітет ухвалив рішення (№ 357) про надання земельної ділянки заявнику в довгострокову оренду. Того ж дня заявник уклав з муніципалітетом договір оренди земельної ділянки строком на тридцять років.

У подальшому, заявник добудував будівлі на зазначеній ділянці та використовував майно для господарської діяльності.

 20 жовтня 2003 року Головне управління реєстрації майна видало технічний паспорт на вимогу заявника; паспорт містив посилання на вищезгадане рішення муніципалітету від 9 вересня 2003 року.

Згодом заявник подав заяву до Управління технічної інвентаризації та реєстрації прав власності Бакинської міської виконавчої влади ( далі – «Бакинський офіс реєстрації власності»), прагнучи отримати свідоцтво, яке підтверджує його право власності на будівлі в їх збільшеному вигляді, на підставі вищезазначеного договору обміну від 11 липня 2003 року та технічного паспорта від 20 жовтня 2003 року.

Бакинський офіс реєстрації власності не задовольнив заяву заявника; відповідно, у червні 2004 року заявник подав позов до Нарімановського районного суду.

15 липня 2004 року Нарімановський районний суд задовольнив позов заявника та зобов'язав Бакинське управління реєстрації майна видати свідоцтво, яке підтверджує право власності заявника на будівлі в їх збільшеному вигляді. Згодом, суд виніс додаткове рішення яким задовольнив клопотання заявника про те, щоб він зобов’язав Бакинське міське відділення Державного земельно-картографічного комітету видати довідку, що підтверджує «постійне право користування земельною ділянкою» заявника.

23 вересня 2004 року Управління реєстрації власності міста Баку видало свідоцтво, яке підтверджує право власності заявника на будівлі в їх збільшеному вигляді.

29 грудня 2004 року Земельний відділ видав довідку про підтвердження права постійного користування земельною ділянкою заявника (у довідці зазначено, що земельна ділянка має розмір 0,7637 га).

У 2005 році Azintrans вирішив повернути будівлі та земельну ділянку, які він надав заявнику за договором обміну від 11 липня 2003 року. 2 червня 2005 року компанія подала апеляцію на рішення Нарімановського районного суду від 15 та 22 липня 2004 року, вимагаючи скасування цих рішень.  Аргументами Azintrans були: (1) ділянка та будівлі були власністю держави, а компанія лише розпоряджалась нею, отже лише Міністерство могло розпоряджатись ними; (2) муніципалітет не мав права підписувати договір оренди; (3) розширення початкових будівель було здійснено заявником без належного дозволу, а отже, було незаконним.

3 серпня 2005 року апеляційний суд задовольнив апеляцію «Азінтрансу» та скасував рішення Нарімановського районного суду від 15 липня та 22 липня 2004 року, винесені за позовом заявника (див. пункти 20-22 вище). Апеляційний суд постановив анулювати свідоцтва, видані на підставі цих рішень, а саме свідоцтво від 23 вересня 2004 року про підтвердження права власності заявника на будівлі та свідоцтво від 29 грудня 2004 року про підтвердження права заявника на користування земельною ділянкою.

Заявником було подано касаційну скаргу до Верховного Суду.

14 листопада 2005 року Верховний Суд скасував рішення від 3 серпня 2005 року та направив справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Апеляційний суд задовольнив апеляцію «Азінтрансу» та скасував рішення від 15 липня 2004 року та додаткове рішення Нарімановського районного суду від 22 липня 2004 року, винесене щодо позову заявника (див. пункти 20-22 вище).

Крім того, Апеляційний суд задовольнив вищезазначений новий позов, поданий Azintrans проти заявника, нотаріуса та муніципалітету. Таким чином, суд: визнав недійсними договір обміну від 11 липня 2003 року, договір оренди землі від 9 вересня 2003 року та рішення муніципалітету від 9 вересня 2003 року; наказав знести будівлі, побудовані здійснені заявником під час і наказав «повернути заявника та «Азінтранс» у їх первісний стан» (що означало, що заявник мав повернути «Азінтрансу» будівлі та земельну ділянку, які він отримав на підставі договору обміну від 11 липня 2003 року).

Незважаючи на рішення про «повернення заявника та Azintrans у початковий стан», апеляційний суд також зобов’язав Azintrans виплатити заявнику грошову вартість його 3800 акцій замість повернення цих акцій.

Заявник подав касаційну скаргу на рішення від 7 березня 2006 року. Ухвалою від 7 червня 2006 року Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявника та залишив без змін рішення апеляційного суду від 7 березня 2006 року. 

Суть скарги:  Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що провадження щодо майнового спору було несправедливим, оскільки мотиви, наведені національними судами для їх рішень, були довільними.

Окремі висновки ЄСПЛ:

(a) Застосовні принципи

86. Суд повторює, що стаття 6 § 1 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, але не може тлумачитись як така, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (див. «Perez v. France», № 47287/99, § 81). Питання про те, чи не виконав суд зобов’язання надати аргументи, що випливає з пункту 1 статті 6, можна визначити лише у світлі обставин конкретної справи (див. «Gorou v. Greece (no. 2)», № 12686/03, § 37, 20 березня 2009 року, з подальшими посиланнями ). Суд повторює, що відповідно до його усталеної прецедентної практики, яка відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, рішення судів і трибуналів повинні належним чином зазначати причини, на яких вони базуються (див. «García Ruiz v. Spain», № 30544/96, § 26). Це зобов’язання передбачає, що сторона судового провадження може очікувати конкретної та чіткої відповіді на ті доводи (клопотання), які є вирішальними для результату провадження, про яке йдеться (див. «Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal», №55391/13 та 2 інших, § 185, 6 листопада 2018 р. з подальшим посиланням).

87. Питання щодо відсутності обґрунтування судових рішень відповідно до статті 6 § 1 Конвенції зазвичай виникає, коли національні суди ігнорують конкретний, доречний і важливий момент, порушений заявником (див. «Buzescu v. Romania», № 61302/00, § 67, 24 травня 2005 року, і «Mont Blanc Trading Ltd and Antares Titanium Trading Ltd v. Ukraine», № 11161/08, § 82-84, 14 січня 2021 р.). Крім того, у справах, пов’язаних із втручанням у права, гарантовані Конвенцією, Суд намагатиметься встановити, чи були причини, наведені для рішень, винесених національними судами, автоматичними чи стереотипними (див. «Samoylova v. Russia», № 49108/11, § 42, 14 грудня 2021 р.).

88. Суд не повинен діяти як орган четвертої інстанції, а отже, відповідно до статті 6 § 1 оцінка національних судів не буде піддавати сумніву, окрім випадків, коли їхні висновки можна вважати довільними або явно необґрунтованими (див. «López Ribalda and Others v. Spain»,  №1874/13 і 8567/13, § 149, 17 October 2019; «De Tommaso v. Italy», №43395/09, § 170;  «Mont Blanc Trading Ltd and Antares Titanium Trading Ltd», згадане вище , § 81 ) .

(b) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

89. У цій справі Суд має перевірити, чи аргументи, надані національними судами для їх рішень, були достатніми з точки зору статті 6 § 1 Конвенції.

90. Суд зауважує, що національні суди анулювали права заявника на будівлі та земельну ділянку та відповідні сертифікати, головним чином через те, що вони визнали недійсним договір обміну, підписаний між заявником та Azintrans.

91. Процесуальні підстави для визнання біржового договору недійсним були викладені в рішенні апеляційного суду від 7 березня 2006 р. Апеляційний суд зазначив, що вимога Azintrans про визнання біржового договору недійсним може бути прийнята до розгляду, оскільки відповідно до статей 55.1 і 372.5 Цивільного процесуального кодексу третя сторона може подати новий позов до однієї або обох сторін у будь-який час до винесення судом свого рішення. 372.1 та 372.5 цього ж Кодексу суд апеляційної інстанції мав право розглянути такий позов.

92. Суттєві підстави, наведені судами для визнання недійсним договору обміну та анулювання прав і свідоцтв заявника, можна підсумувати таким чином. По-перше, договір обміну, підписаний між заявником та Azintrans, був недійсним у частині, що стосується будівель, оскільки перед обміном цих будівель на акції заявника, компанія повинна була зареєструвати їх у реєстрі нерухомого майна, який веде Мінекономрозвитку, та отримати свідоцтво про це. По-друге, договір міни був недійсним у частині земельної ділянки, оскільки перед передачею земельної ділянки у користування заявнику Azintrans мав отримати дозвіл Мінекономрозвитку. По-третє, оскільки земельна ділянка перебувала під юрисдикцією Міністерства економічного розвитку, а не муніципалітету, лише це Міністерство мало право підписати із заявником договір оренди землі та видати відповідний сертифікат. Нарешті, з набранням чинності Указом Президента № 495 від 11 червня 2001 р. тільки Мінекономрозвитку мало право зареєструвати ці будівлі у відповідному Державному реєстрі нерухомого майна та видавати свідоцтво про право власності на них. З моменту набрання чинності Указом Президента № 113 від 10 серпня 2004 року це повноваження належало Службі реєстру нерухомого майна Мінекономрозвитку. Тому Бакинський офіс реєстрації власності не мав права видавати свідоцтво, яке б підтверджувало право власності заявника на вказані будівлі.

93. Суд проаналізує вищезазначені процесуальні та матеріальні підстави окремо, починаючи з перших.

(i) Чи були належними процесуальні підстави, надані національними судами для визнання біржового контракту недійсним

94. Суд зазначає, що договір обміну було підписано 11 липня 2003 року. Договір було виконано незабаром після його підписання, і в результаті заявник отримав від Azintrans будівлі та земельну ділянку (див. пункти 13 і 16 вище).

95. Однак десь на початку 2006 року Azintrans подала позовну заяву, в якій вперше вимагала визнання недійсним договору обміну (див. пункт 49 вище). Вищезазначеним рішенням апеляційного суду від 7 березня 2006 року позов було прийнято та задоволено.

96. У зв’язку з цим Суд зазначає, що стаття 354.2 Цивільного кодексу – положення, застосовне до позовів про визнання договору недійсним – чітко вказує, що встановлений законом строк для позовів про визнання договору недійсним становить один рік з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про обставини, які є підставою для його недійсності (див. пункт 65 вище ). Апеляційний суд прийняв до розгляду позов Azintrans приблизно через три роки після підписання і, до того ж, виконання біржового контракту. Не враховуючи, чи настав строк позовної давності, суд апеляційної інстанції вирішив розглянути його лише на підставі того, що це був «новий позов», поданий «третьою особою». Оскільки позов про визнання недійсним був «новим позовом», поданим вперше під час другого провадження в апеляційному суді, розгляд його прийнятності відповідно до статті 354.2 Цивільного кодексу був важливим. Проте апеляційний суд повністю проігнорував це питання. Верховний Суд, у свою чергу, не перевірив, чи діяв апеляційний суд законно, прийнявши до розгляду позов, поданий Azintrans лише у 2006 році. Ні в рішеннях національних судів, ні в зауваженнях Уряду немає нічого, що могло б обґрунтувати, чому не було застосовано вищезазначений однорічний строк. Зокрема, в жодному з національних рішень або в інших матеріалах справи немає вказівок на те, що під час підписання або виконання контракту на обмін Azintrans не було відомо про обставини, які пізніше були висунуті як стверджувані причини недійсності цього контракту.

(ii) Чи були достатньо істотними підстави, надані національними судами для визнання біржового контракту недійсним та анулювання прав і сертифікатів заявника

97. Суд зазначає, що до створення Azintrans будівлі та земельна ділянка перебували у власності державної фірми Azərxaricinəqliyyat, що підтверджується технічним паспортом від 13 квітня 1998 року, який слугував інвентаризаційно-технічним документом, який визначає, яка частина державного майна була виділена конкретній державній фірмі. Потім їх передали «Азінтрансу». в результаті приватизації Azərxaricinəqliyyat .

98. Незважаючи на те, що згідно з національним законодавством технічний паспорт від 13 квітня 1998 року не був документом, що підтверджує право власності Azintrans на будівлі або право компанії на користування земельною ділянкою, він (технічний паспорт) показав, що ці активи є тими, якими на законних підставах володіє Azintrans, як правонаступник Azərxaricinəqliyyat. Цей факт ніколи не оскаржувався ні Azintrans , ні національними судами.

99. Крім того, згідно з відповідним національним законодавством (див., зокрема, пункти 77-81 вище), дійсний технічний паспорт, виданий на активи, що перебувають у власності приватизованого підприємства, спричинив важливі правові наслідки. Так, наприклад, особа, яка має такий технічний паспорт на будівлю, могла подати заяву про реєстрацію свого права власності на цю будівлю в реєстрі нерухомого майна за умови, що всі інші документи, подані при цьому, також були в порядку. Такий техпаспорт також міг би офіційно окреслити межі земельної ділянки, що лежить під приватизованим підприємством. Крім того, особа, яка має дійсний технічний паспорт, могла подати заявку на оренду такої земельної ділянки, і – за умови, що ця особа не була іноземцем – вона також могли скористатися своїм пріоритетним правом на купівлю такої земельної ділянки (порівняйте, mutatis mutandis, «Maharramov v. Azerbaijan», №5046/07, § 47-55, 30.05.2017; «Sargsyan v. Azerbaijan», № 40167/06 , § 185-98; «Chiragov and Others v. Armenia», №13216/05, § 138-143).

100. На цьому тлі стає очевидним, що хоча на момент підписання контракту про обмін Azintrans мав лише технічний паспорт від 13 квітня 1998 року щодо будівель і земельної ділянки, обставини цієї справи відрізнялися від тих, що стосувалися ситуацій, коли контракт про обмін або інша форма операції стосувалася незаконно отриманих активів.

101. Як зазначено у пункті 92 вище, істотними причинами для визнання недійсним договору обміну, про який йде мова, були порушення правил з боку компанії Azintrans , яка не звернулася до Мінекономрозвитку з проханням зареєструвати своє право власності на будівлі та отримати відповідне свідоцтво до обміну цих будівель на частки заявника та запитати дозволу цього ж Міністерства перед передачею заявнику свого  права користування земельною ділянкою. Довідки, отримані заявником, були анульовані в першу чергу через те, що договір обміну було визнано недійсним, а по-друге, тому що заявник отримав ці довідки не в Мінекономрозвитку, а в органах, які не мали повноважень їх видавати.

102. У зв’язку з цим Суд зазначає, що з відповідного національного законодавства (див., зокрема, пункти 70–76 та 79–80 вище) випливає, що в той час (на момент підписання спірного контракту про обмін, так і на момент розгляду справи національними судами) Міністерство економічного розвитку було органом, який мав основні повноваження та обов’язки щодо (i) управління процесом приватизації, (ii) захисту майнових прав та інтересів держави, (iii) реєстрація різних прав на нерухоме майно та (iv) видачі відповідних свідоцтв. Отже, видається, що в даному випадку всі відповідні дозволи, реєстрації та сертифікати справді мали бути отримані від Мінекономрозвитку.

103. Однак Суд також зазначає, що під час національного судового провадження Мінекономрозвитку виступило на користь заявника. Міністерство підтримало рішення  суду першої інстанції та заперечило проти апеляційної скарги Azintrans. Воно також підкреслило той факт, що заявник зробив інвестиції в будівлі та земельну ділянку. Тим не менш, суд апеляційної інстанції або викривив позицію Мінекономрозвитку, заявивши, що подання Міністерства були на користь Azintrans (під час першого провадження), або просто не прокоментував і навіть не згадав позицію Міністерства (під час другого провадження). Крім того, суд не виконав вказівку Верховного Суду щодо заміни Бакинського офісу реєстрації майна у справі на належного відповідача (а саме Міністерство економічного розвитку). Суд апеляційної інстанції не пояснив, чому вищезазначені порушення, допущені Azintrans і заявником, не могли бути виправлені Мінекономрозвитку ретроспективно і чому єдиним вирішенням ситуації було повернути будівлі та земельну ділянку Azintrans і вимагати від заявника нести всі пов’язані з цим тягарі.

(iii) Загальний спосіб розгляду справи вищими судами

104. Суд зазначає, що у своєму рішенні, ухваленому під час другого провадження під час повторного розгляду справи, Апеляційний суд значною мірою повторив аргументацію по суті, яку він надав у своєму рішенні, ухваленому під час першого провадження (порівняйте пункт 54 вище з пунктом 35 вище, який містить подальше посилання на пункт 28 ) . Апеляційний суд не зміг усунути жодного з основних недоліків, на які посилався Верховний суд у першому провадженні (див. пункт 44 вище). Зокрема, суд апеляційної інстанції проігнорував той факт, що Верховний Суд визнав неналежним обґрунтування, на підставі якого суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що право власності заявника на згадані будівлі взагалі не мало бути зареєстроване. Апеляційний суд також не виконав вказівку Верховного Суду про те, що Бакинський офіс реєстрації власності було замінено відповідачем у провадженні на Міністерство економічного розвитку, і не надав жодного значення тому факту, що це Міністерство підтримало позицію заявника у справі (як уже зазначалося у пункті 103 вище ).

105. Незважаючи на те, що суд апеляційної інстанції не усунув вищезазначені недоліки, Верховний Суд у своєму остаточному рішенні від 7 червня 2006 року майже дослівно повторив аргументацію, наведену апеляційним судом у його рішенні від 7 березня 2006 року.

106. Отже, Суд не може не дійти висновку, що рішення, ухвалені судами вищих інстанцій – зокрема постанова Верховного Суду від 7 червня 2006 року – були типовими (стереотипними).

(iv) Висновок

107. З огляду на аналіз у пунктах 94–96 вище, Суд вважає, що визнання національними судами позову про визнання недійсним договору обміну було довільним…

108. Крім того, з огляду на аналіз у пунктах 97-106 вище, Суд визнає, що національні суди не надали належних істотних підстав для свого рішення  про визнання недійсним контракту обміну та анулювання прав і сертифікатів заявника.

109. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. 

4) «NAVALNYY v. RUSSIA (No. 3)»

Заява №   36418/20 –  Рішення від 06.06.2023 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-225023

#Стаття 2 Конвенції (процедурний аспект)

#Критерії ефективності розслідування смерті, що задовольняють вимоги статті 2 Конвенції  у процедурному аспекті

#Констатовано порушення статті 2 Конвенції у процедурному аспекті

Коротко суть справи: У серпні 2020 року заявник і кілька співробітників Фонду боротьби з  корупцією (неурядова організація, заснована заявником) прилетіли до м. Томськ, де заявникові стало зле і його госпіталізували та підключили до апарату життєзабезпечення.

Того ж дня колега заявника, пан Г. повідомив про цю подію до слідчого комітету рф. з вимогою розпочати кримінальне провадження за фактом замаху на вбивство заявника шляхом отруєння невідомою речовиною. Того ж дня пан Л., представник заявника, який супроводжував його під час поїздки до Томська, подав аналогічну заяву про кримінальне правопорушення до місцевого управлінні внутрішніх справ.

21 серпня 2020 року Суд задовольнив клопотання про застосування тимчасового заходу, подане відповідно до правила 39 дружиною заявника, і доручив Уряду забезпечити доступ до нього його сім’ї та лікарів і оцінити його стан з метою переведення його до Німеччина на лікування.

22 серпня 2020 року заявника було доставлено до Німеччини приватним медичним літаком для лікування в лікарні Шаріте в Берліні. Кілька тижнів він залишався в реанімації, спочатку в стані медикаментозної коми, а потім кілька місяців реабілітації.

27 серпня 2020 року клопотання пана Г. про проведення розслідування було направлено до Західно-Сибірського слідчого управління на транспорті Слідчого комітету.

За даними уряду, того ж дня Генпрокуратура направила до Німеччини запит про надання правової допомоги у цій справі. Вони не розкрили його зміст і не надали копію Суду.

2 вересня 2020 року уряд Німеччини оголосив, що результати тестів, проведених на зразках заявника, виявили однозначний доказ присутності хімічної нервово-паралітичної речовини з групи речовин "Новачок", заборонених Конвенцією про хімічну зброю.

1 вересня 2020 року пан Г. оскаржив бездіяльність Слідчого комітету до Басманного районного суду м. Москви вимагаючи приняти одне із двох рішень, або відкрити провадження, або передати справу до відповідного органу для розслідування. Того ж дня Басманний районний суд відхилив скаргу пана Г. на тій підставі, що його запит було передано до відповідного відділу.

У подальшому, компетентними органами Німеччини було опубліковано декілька прес-релізів щодо виявлення у заявника отруєння хімічною речовиною Новачок, що заборонена Конвенцією про хімічну зброю. Результати підтверджені декількома незалежними лабораторіями із Франції та Швеції.

У подальшому Г. і Л. у різних слідчих органах безуспішно намагались порушити питання про ініціювання кримінального провадження щодо отруєння заявника (ФСБ, транспортна поліція), а також у судах намагались оскаржити відмови слідчих органів, що виявилось теж безуспішним.

 14 грудня 2020 року журналісти Bellingcat та The Insider (інтернет-газета) опублікували звіт про своє розслідування ймовірного отруєння заявника. Вони показали, що з 2017 року він перебував під наглядом ФСБ, а залучені до нього агенти спеціалізувалися на токсичних хімічних речовинах. Висновки звіту базувалися на телефонних даних і геолокаційних даних телефонів, якими користувалися названі особи, ідентифіковані як агенти безпеки.

15 грудня 2020 року пан Л. подав заяву до Військово-слідчого управління Слідчого комітету з проханням розпочати кримінальне провадження за фактом ймовірного отруєння заявника спецслужбами, посилаючись на публікацію Bellingcat та The Insider. Він подав аналогічний запит 21 грудня 2020 року.

У подальшому, військово-слідче управління надало відповідь, згідно із якою пану Л. відмовлено у відкритті провадження. Подальші кропи з оскарження цієї відповіді у судовому порядку виявились теж безрезультатними.

Суть скарги:  Заявник скаржився на відмову російської влади порушити кримінальну справу щодо його замаху на вбивство. Він стверджував, що його отруїли хімічною речовиною, доступ до якої мали лише служби державної безпеки, і скаржився, що російська влада не провела ефективного розслідування. Він посилався на статтю 2 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

(a) Загальні принципи

129. Відповідні загальні принципи підсумовано у справах «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», № 24014/05 , § 169  82, 14 квітня 2015 року, і «Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania», №41720/13, згадане вище, § 157 -171. Нижче наведено ті, що безпосередньо стосуються цієї справи.

130. Зобов’язання держави згідно з пунктом 1 статті 2 Конвенції захищати право на життя передбачає обов’язкове проведення ефективного офіційного розслідування, якщо особа отримала небезпечні для життя травми за підозрілих обставин, навіть якщо ймовірний виконавець нападу не  є державним агентом (див. «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», цитоване вище, § 171, з подальшими посиланнями; «Menson v. the United Kingdom», № 47916/99;  «Yotova v. Bulgaria», № 43606/04 , § 68, 23 жовтня 2012 р.).

131. Зокрема, якщо з самого початку чітко не встановлено, що смерть настала внаслідок нещасного випадку чи іншого ненавмисного діяння, і якщо гіпотеза про вбивство є принаймні аргументованою на підставі фактів, Конвенція вимагає, щоб було проведено розслідування, яке задовольняло мінімальний поріг ефективності, щоб пролити світло на обставини смерті (див. «Mustafa Tunç і Fecire Tunç» , § 133, і «Lapshin», § 97, обидва цитовані вище).

132. Суд оцінює дотримання процесуальної вимоги статті 2 на основі кількох важливих параметрів: адекватності слідчих заходів, оперативності та розумної швидкості розслідування, участі потерпілого або найближчих родичів та незалежності розслідування.  Вони є критеріями, які разом дають змогу оцінити ступінь ефективності розслідування (див. згадане вище рішення у справі «Mustafa Tunç і Fecire Tunç», § 225; згадане вище рішення у справі «Nicolae Virgiliu Tănase», § 171; і «Gasangusenov v. Russia», № 78019/17, § 90, 30 березня 2021 р.).

133. Характер і ступінь перевірки, які задовольняють мінімальному порогу ефективності розслідування, залежать від обставин конкретної справи та повинні оцінюватися на основі всіх відповідних фактів і з огляду на практичні реалії слідчої роботи (див. «Mustafa Tunç і Fecire Tunç», згадане вище, § 174-76, і «Carter v. Russia», № 20914/07, § 138, 21 вересня 2021 р.).

134. Розслідування має бути ефективним у тому сенсі, що воно здатне призвести до встановлення відповідних фактів, а також до ідентифікації та, у разі необхідності, покарання винних. Це зобов'язання, яке стосується засобів, які необхідно використати, а не результатів, яких потрібно досягти. Органи влади повинні вжити всіх доступних їм розумних заходів для отримання доказів щодо інциденту, включаючи, серед іншого, свідчення очевидців і докази судово-медичної експертизи (див. згадане вище рішення у справі «Lapshin», § 98, з подальшими посиланнями).

135. Крім того, висновки розслідування мають ґрунтуватися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів. Недотримання очевидної лінії розслідування значною мірою підриває здатність слідства встановити обставини справи та, у відповідних випадках, особи відповідальних за злочин осіб (див. згадане вище рішення у справі «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», цитвоане вище, § 175; «Kolevi v. Bulgaria», №1108/02, § 201; «Mazepa and Others v. Russia», №15086/07, § 78; «Huseynova v. Azerbaijan», №10653/10, § 115, «Cerf v. Turkey», № 12938/07, § 72, 3 травня 2016 р.). Органи влади повинні завжди робити серйозні спроби з’ясувати, що сталося, і не повинні покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки, щоб закрити своє розслідування…

136. Крім того, має бути достатній елемент громадського контролю за розслідуванням або його результатами для забезпечення відповідальності на практиці. У всіх випадках потерпілий або його найближчий родич має бути залучений до процедури настільки, наскільки це необхідно для захисту його чи її законних інтересів (див. «Huseynova», § 106, і «Yotova», § 78, обидва цитовані вище).

(b) Застосування цих принципів у цій справі

137. Суд посилається на свій висновок вище про те, що інцидент становив серйозну та неминучу небезпеку для життя заявника, що призвело до виконання зобов’язання держави згідно зі статтею 2 щодо проведення ефективного розслідування (див. пункти 102-104 вище ) .

138. Він також зазначає, що під час її виникнення серйозність ситуації не була піддана сумніву ні професіоналами, які втручалися (льотний екіпаж і медики), які відреагували на неї в терміновому порядку, ні компетентними органами. Дійсно, Уряд у своїх зауваженнях стверджував, що у справі було проведено ефективне розслідування у формі попереднього  розслідування, яке, на їхню думку, було ретельним і всебічним.

139. Таким чином, завдання Суду полягає в тому, щоб оцінити, чи відповідало досліджуване розслідування, на яке посилається Уряд, мінімальному порогу ефективності, який вимагає Конвенція. З самого початку він повторює, що в контексті російської правової системи лише «дослідча перевірка» не може призвести до покарання винних, оскільки порушення кримінальної справи та кримінальне розслідування є передумовами для притягнення до кримінальної відповідальності,  а обвинувачення проти ймовірних винних, потім можуть бути розглянуті судом. У випадках, коли після «дослідчої перевірки» не послідувало «досудового розслідування», Суд визнав таку правову базу неадекватною. Зокрема, це було визнано непридатним для встановлення фактів, особливо для перевірки суперечливих версій подій, або для збору доказів, у кримінальному провадженні, і це не забезпечувало права заявників на ефективну участь у провадженні, оскільки їм не могло бути надано  статус «потерпілого» (див. «Lyapin v. Russia»,  №46956/09, § 128-135; «Fanziyeva v. Russia», №41675/08, § 53;  «Dalakov v. Russia», № 35152/09, § 71, 16 лютого 2016 р.).

140. Звідси випливає, що відповідно до прецедентної практики Суду сам факт відмови слідчого органу відкрити кримінальне розслідування за достовірними твердженнями, які підпадають під сферу дії статей 2 і 3, може свідчити про невиконання державою свого зобов’язання здійснити ефективне розслідування.

141. Звертаючись до конкретних обставин цієї справи, Суд оцінить, чи можуть особливості дорозслідування, проведеного у цій справі, все ж відповідати критеріям ефективності.

(i) Громадський характер

142. Основним аргументом Уряду на підтримку заяви про те, що розслідування було ефективним, було те, що було вжито значну кількість слідчих дій для перевірки походження інциденту, таких як допит численних свідків і численні судово-медичні експертизи. Однак, оскільки до Суду не було подано жодної документації щодо цих кроків, він не в змозі перевірити зміст чи формальну обґрунтованість заходів, про які йде мова, або переконатися, що органи влади зробили розумні висновки з цих матеріалів. Крім того, з національних судових рішень не випливає, що національні суди ретельно перевіряли ці кроки.

143. Суд бере до уваги той факт, що заявник та його представники мали обмежені знання про слідчі дії, вжиті органами дізнання, і не мали доступу до матеріалів розслідування. Вони регулярно скаржилися на це до національних судів (див. пункти 47 , 57 і 59 вище). Одним із головних аргументів, які вони наводили у своїх клопотаннях про офіційне кримінальне розслідування, було те, що заявник інакше не зміг отримати процесуальний статус потерпілого, що позбавило його фактично будь-якої можливості брати участь у провадженні чи бути поінформованим про їх прогрес.

144. Зокрема, Уряд посилався на висновки судово-медичної експертизи від 21 серпня, 27 серпня та 4 вересня 2020 року (див. пункти 8 , 11 і 17 вище), в яких говорилося, що експерти не виявили слідів певних речовин у мазках з долонь заявника або його обрізків нігтів, і що таких речовин не було знайдено на невстановлених предметах, наданих на аналіз, або на одязі заявника. Без доступу до цих звітів, які не були надані Суду, неможливо визначити обсяг судово-медичних експертиз або визначити, чи були висновки експертів пропущені в поданнях Уряду. Також встановлено, що ані заявник, ані його представники не брали участі у проведенні судових експертиз, у призначенні експертиз чи постановці питань, а також не користувалися іншими правами, наданими потерпілим у кримінальному провадженні через відсутність такого процесуального статусу.

145. Суд також зазначає, що заявнику не вдалося повернути одяг після численних скарг. Йому не було надано жодної відповіді по суті щодо причин його утримання, навіть після того, як розслідування було закрито як таке, що не підлягає розгляду в кримінальному порядку (див. пункт 68 вище). Таким чином, влада приховала предмети, які могли становити важливі докази, без належного процесуального рішення щодо цього та без пояснення, чому вони їх зберігають, незважаючи на їхній висновок, що немає жодного приводу для розслідування.

146. Звідси випливає, що розслідування, проведене у цій справі, не було публічним і не враховувало права потерпілого брати участь у провадженні.

(ii) Адекватність

147. Заявник стверджував, що розслідування не торкнулося трьох суттєвих аспектів його замаху на вбивство: по-перше, можливий політичний мотив нападу, по-друге, можливу участь або змову представників держави, і по-третє, використання речовини, забороненої міжнародний договір як хімічна зброя.

148. Суд зазначає, що одразу після інциденту адвокати, яких уповноважила родина заявника, закликали органи влади розслідувати інцидент як замах на вбивство шляхом отруєння невідомою речовиною. Ймовірним мотивом нападу вони вказали політичну діяльність заявника. Суд зазначає, що заявник є відомим опозиційним діячем, чия активність, зокрема у боротьбі з корупцією, призвела до його численних арештів, затримань, кримінальних засуджень та жорстокого поводження, і що в кількох своїх справах у Суді він зробив цілком обґрунтовані скарги на переслідування з політичних мотивів (див. «Navalnyy v. Russia»,  №29580/12 і 4 інших, § 172-176; «Navalnyy and Yashin v. Russia», №76204/11, § 73-75 і 112; «Navalnyy and Ofitserov v. Russia», №46632/13 і 28671/14, § 117-19; «Navalnyye v. Russia»,  №101/15, § 68 і 84;  «Navalnyy and Gunko v. Russia», № 75186/12, § 47-48, 10 листопада 2020 р.). Суд також зазначає, що вже надходили повідомлення про неодноразові погрози та напади на заявника (див. пункт 90 вище). Таким чином, Суд вважає, що політичний мотив мав бути невід’ємним елементом розслідування…

149. Однак, оскільки це можна було встановити на основі документів, наданих Суду, розслідування не тільки не вказало на можливий зв’язок інциденту з громадською діяльністю заявника, але й не розглядало серйозно версію про умисний напад, навіть хоча медична чи судово-медична експертиза на будь-якому етапі не виявила природних причин. Навіть якщо перші тести не виявили наявності шуканих токсичних речовин, цього само по собі недостатньо, щоб виключити версію отруєння, особливо за відсутності будь-якого іншого правдоподібного пояснення раптової хвороби.

150. Зобов’язання розслідувати можливе отруєння набуло нового виміру після оголошення уряду Німеччини щодо доказів, отриманих за сприяння Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ), які вказують на те, що отруєння заявника було спричинене хімічною нервово-паралітичною речовиною з групи «Новачок» (див. пункти 15 і 20 вище). Росія, як учасник Конвенції про заборону хімічної зброї (КХЗ), була зобов’язана розслідувати в рамках кримінального провадження будь-яку діяльність, що порушує заборону хімічної зброї, що, крім того, було включено як окреме положення до Кримінального кодексу. З цього випливає, що згідно з міжнародним і внутрішнім правом Росія повинна була відкрити кримінальне розслідування з метою встановлення походження забороненої речовини, а також встановити осіб, відповідальних за вживання заявником цієї речовини.

151. Крім того, Суд зазначає, що на міжнародні зобов’язання Росії щодо розслідування у цій справі було звернено його увагу у звітах доповідачів ПАРЄ та ООН. Однак не виявляється, що національні органи влади дотримувалися заяв, зроблених цими міжнародними органами.

152. Що стосується заяви російської влади про те, що розслідування не може бути розпочато через відсутність співпраці з боку влади Німеччини, яка не задовольнила їхній запит про надання правової допомоги, матеріали цієї справи у Суді містить недостатньо інформації. Тому він не може перевірити обґрунтованість аргументу Уряду щодо цього.

153. У будь-якому випадку, Суду важко погодитися з тим, що внутрішньодержавне розслідування не можна було здійснити у формі кримінального розслідування, оскільки деякі докази були за кордоном. Важливо те, що невідкриття кримінального провадження саме по собі стало перешкодою для проведенню тих слідчих дій, які могли проводитися під юрисдикцією Росії. Суд нагадує, що зобов’язання щодо проведення ефективного розслідування стосується засобів, які необхідно застосувати, а не результатів, які мають бути досягнуті, і що органи влади повинні вжити розумних заходів, доступних їм для вивчення правдоподібних тверджень про порушення права на життя, навіть якщо можуть зрештою виявиться необґрунтованим (див. «Kolevi», § 201; «Lapshin», § 98; «Mazepa and Others», § 78, усі цитовані вище).

154. Крім того, може здатися, що хоча Німеччина не надала запитувану інформацію в рамках процедури правової допомоги, уряд Німеччини залучився до співпраці за допомогою інших міжнародних інструментів. Зокрема, зведений звіт Технічного секретаріату ОЗХЗ від 6 жовтня 2020 року був переданий Росії та оприлюднений на запит Німеччини. Доповідь незалежного органу з мандатом, визнаним Росією, підтвердила використання хімічної зброї. доказів, достатніх для початку внутрішнього розслідування в Росії.

155. Так само національні органи влади не могли посилатися на свою нездатність допитати заявника, його дружину пані П. та інших людей, які проживають за кордоном, як причину для відмови у порушенні кримінального розслідування. Заявник, його сім'я, його соратники та його представники дали численні заяви та регулярно подавали докладні клопотання та заяви до слідчих органів та судових органів, викладаючи свої звинувачення у замаху на вбивство та посилаючись на можливі докази. Таким чином, влада була достатньо поінформована про їх позицію з цього питання. Основною причиною, через яку вони не могли бути допитані як свідки, була відсутність процесуального статусу: особу можна було допитати як потерпілого чи свідка лише в рамках кримінального провадження, яке не було відкрито. Процесуальний статус має правові наслідки для допитуваних, оскільки визначає їхні обов’язки та гарантії. Той факт, що відповідні люди відмовилися бути допитаними дистанційно чи, можливо, в Росії, не має жодного відношення до зобов’язання держави за статтею 2 провести ефективне розслідування, яке існує ipso facto (в силу самого факта – прим. авт.) (див. «Nicolae Virgiliu Tănase», згадане вище, § 145).

156. Нарешті, Суд розгляне скаргу щодо стверджуваної нездатності розслідувати можливу причетність або змову державних агентів щодо отруєння заявника. На додаток до міркувань, пов’язаних із тим, що заявник є публічною особою, Суд раніше встановив, що заявник перебував під інтенсивним наглядом служб безпеки. Тому, ймовірно було розкрито напад приватної особи. Таким чином, необхідність розслідувати можливу причетність державних агентів була очевидною з самого початку. Крім того, після підтвердження ОЗХЗ використання речовин, класифікованих як хімічна зброя, цей напрямок розслідування мав стати пріоритетним. Розробка та використання таких хімічних речовин вимагали часу, навичок і рівня організації, якого навряд чи могли б досягти особи, не пов’язані з державними установами. Приховування будь-якої такої діяльності протягом значного періоду часу також видається малоймовірним.

157. Підозри в причетності або змові державних агентів посилилися після публікації Bellingcat і The Insider . Твердження, що містяться в ньому, в яких названо конкретних державних агентів, причетних до отруєння заявника (див. пункт 49 вище), були достатньо серйозними, щоб вимагати ретельної перевірки. Однак короткий спосіб, у який цей матеріал було відхилено (див. пункт 67 вище), показує, що ці твердження або не були перевірені, або що висновки не були розголошені.

158. Щоб виконати вимоги процесуальної частини статті 2 у цій справі, національні органи влади мали дослідити ці твердження, навіть якщо вони зрештою виявилися необґрунтованими. За відсутності доказів того, що така лінія розслідування проводилась, цього не можна вважати достатнім...

(iii) Висновок

159. 20 серпня 2020 року заявник опинився в ситуації, що становила серйозний і безпосередній ризик для його життя, і характер цього інциденту викликав зобов’язання держави згідно зі статтею 2 провести ефективне розслідування.

160. Розслідування, проведене національними органами влади, не було публічним і не враховувало права жертви брати участь у судовому розгляді. Крім того, розслідування не вивчило версії щодо можливого політичного мотиву замаху на вбивство, а також можливу участь або змову державних агентів, а також не було розглянуто повідомлення про використання речовини, визначеної як хімічна зброя, заборонена міжнародним законодавством і внутрішнім правом. Як таке, воно не могло призвести до встановлення відповідних фактів та ідентифікації та, у разі необхідності, покарання винних, і тому не могло вважатися адекватним.

161. Відповідно, мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.