Олексій Гура, член Національної асоціації адвокатів України, лектор Вищої школи адвокатури, підготував огляд практики ЄСПЛ за період з період з період з 01.03.2023 р. по 07.03.2023 р., який структурно складається з двох окремих змістовних частин.
У першій частині огляду проаналізовано (1) рішення у справі «DZERKORASHVILI AND OTHERS v. GEORGIA» (заява № 70572/16, рішення від 02.03.2023 р.), яке стосувалося затримання та адміністративного арешту сімох активістів ЛГБТ-спільноти біля головної будівлі Патріархії Грузинської православної церкви за підозрою у нанесенні графіті на цю будівлю, а також їх подальшого утримання під вартою та поводження з ними, суд констатував наявність порушення пункту 1 (c) статті 5 Конвенції щодо всіх семи заявників; (2) рішення у справі «AYYUBZADE v. AZERBAIJAN» (заява № 6180/15, рішення від 02.03.2023 р.), яке стосувалася арешту та досудового ув’язнення заявника, опозиційного активіста, судом встановлено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
Пропонуємо детально ознайомитися з оглядом рішень:
1) «DZERKORASHVILI AND OTHERS v. GEORGIA»
Заява № 70572/16 – Рішення від 02.03.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/y7gBydg
#Стаття 5 § 1 Конвенції
#Адміністративний арешт
#Для того, щоб позбавлення волі вважатися вільним від свавілля, недостатньо, щоб цей захід застосовувався відповідно до національного законодавства, це також має бути необхідним за обставин конкретної справи
#Констатовано порушення Конвенції
Коротко суть справи: Справа пов’язана із затриманням та адміністративним арештом сімох активістів ЛГБТ-спільноти у Грузії.
Спочатку вони намагались погодити із владою Тбілісі акції протесту, присвяченої боротьбі із гомофобією та трансфобією, проте, влада не надала їм достатніх гарантій безпеки.
Вранці 17 травня 2016 року заявники зайшли до головної будівлі Патріархату Грузинської Православної Церкви.
О 3:55 перших шістьох заявників було затримано разом із сьомим заявником. В офіційних документах, що стосуються їхнього арешту, зазначено, що всі семеро заявників малювали графіті (трафарет з фразою «Fuck homophobia and transphobia») на стінах будівлі. Згідно з версією заявників на національному рівні та в Суді, замість того, щоб наносити графіті, сьомий заявник чекав свою дружину – четвертого заявника – в машині, коли його затримали.
У протоколах про адміністративне правопорушення від 17 травня 2016 року щодо всіх семи заявників зазначено, що вони були заарештовані за статтями 150 і 173 Кодексу про адміністративні правопорушення, зазначаючи, що жоден заявник не виконував накази поліції припинити нанесення несанкціонованих написів на будівлі. Що стосується підстав для арешту, то в протоколах про адміністративний арешт від тієї ж дати повторювалося, що заявники наносили несанкціоновані надписи на будівлі, відмовлялися виконувати наказ припинити це та чинили опір при затриманні. У відповідних протоколах не уточнюється, чи вони були складені на місці чи у відділку поліції.
У протоколах про адміністративне затримання було зазначено, що у першої заявниці «незначне почервоніння в області талії», у другої заявниці «зеленувата пляма на правому стегні» та старий шрам на правій руці, у п’ятої заявниці «невелика травма біля лівої щиколотки», а шоста заявниця мала старий шрам на правій руці. Стосовно решти заявників таких зауважень не було зроблено. Стосовно всіх, крім сьомого заявника, також було зазначено, що вони мали при собі фарбу під час арешту. Заявники відмовилися підписувати відповідні протоколи.
Документи, отримані від МВС та мерії 30 травня та 1 червня 2016 року, свідчать про те, що записи з камер відеоспостереження подій відсутні або через відсутність камер в окремих місцях, або через несправність тих, що були встановлені.
10 і 20 червня 2016 року адміністративна палата Тбіліського міського суду провела слухання у справах заявників. Заявники стверджували, що поліцейські не носили ідентифікаційних знаків, що непокори з боку заявників не було, і що малювання графіті першими шістьма заявниками захищалося їхньою свободою вираження поглядів. Сьомий заявник стверджував, що під час затримання він перебував у своєму автомобілі. Суд виправдав усіх заявників за звинуваченням у непокорі розпорядженням поліції, встановивши відсутність достатніх доказів на підтвердження факту такої непокори. Що стосується звинувачення в нанесенні несанкціонованих написів на будівлі, перших шістьох заявників було визнано винними та засуджено до адміністративного штрафу в розмірі 50 грузинських ларі, а сьомого заявника було виправдано за обома обвинуваченнями, зазначивши без подальших уточнень, що наявні докази не свідчать про вчинення сьомим заявником порушень, у яких його обвинувачували. У невстановлену дату перші шість заявників оскаржили свій вирок.
19 липня та 30 вересня 2016 року Апеляційний суд Тбілісі підтвердив висновки суду нижчої інстанції.
30 травня 2016 року заявники (за винятком першого та третього заявників) поскаржилися до Генеральної інспекції МВС (підрозділ, відповідальний за дисциплінарний нагляд за працівниками Міністерства) і просили порушити дисциплінарне провадження проти поліцейських, причетні до їх затримання та затримання.
22 вересня 2016 року заступник начальника відділення поліції, в якому працювали офіцери, які здійснювали арешт заявників, відповів на скаргу заявників від 17 червня 2016 року (див. попередній абзац) і зазначив, що відповідні офіцери діяли у повній відповідності до закону, коли затримали заявників, і що суд першої інстанції виніс свої рішення щодо інциденту.
4 листопада 2016 року заявники в особі обраного ними адвоката порушили справу проти МВС. Вони вимагали «визнати недійсними протоколи про адміністративне затримання» та «відшкодувати моральну шкоду».
24 серпня 2017 року Тбіліський міський суд, а згодом 30 листопада 2017 року Тбіліський апеляційний суд встановили, що заявники не дотримувалися спеціальних правил щодо оскарження адміністративних арештів, здійснених поліцією. Зокрема, замість оскарження результатів скарги згідно зі статтею 251 КпАП та статтею 56 Закону про поліцію (див. пункти 47 і 52 нижче), заявники, на думку суду, вимагали прямого перегляду національними судами законності складених ними протоколів про адміністративний арешт, всупереч встановленому порядку та практиці. Більше того, замість того, щоб сформулювати вимогу з урахуванням положень КпАП, у заяві вимагалося визнати недійсними протоколи про арешт відповідно до Загального адміністративного кодексу, таким чином вимоги заявників були неправильно сформульовані…. Таким чином, остаточним рішенням від 30 листопада 2017 року скаргу заявників було визнано неприйнятною.
Щодо відшкодування шкоди, пов’язаної з арештом заявників, 18 жовтня 2018 року Тбіліський міський суд визнав, що те, що заявники не розпочали належним чином процедуру за статтею 251 КпАП щодо скарги на незаконність їхнього адміністративного арешту, призвело до нездатності судів прийняти рішення про те, чи спричинив такий арешт будь-яку шкоду, що тягне за собою присудження компенсації згідно зі статтею 1005 § 1 Цивільного кодексу. Рішення було залишено в силі в апеляції остаточним рішенням від 8 грудня 2020 року.
6 вересня 2016 року перший, другий, третій і п'ятий заявники звернулися до прокуратури Тбілісі з проханням про відкриття розслідування за фактом незаконного позбавлення волі та нелюдського поводження. Зміст скарги був коротким, але подібним до того, що подано 30 травня 2016 року (див. пункт 20 вище). 19 жовтня 2016 року другий, четвертий, шостий і сьомий заявники також звернулися до прокуратури Тбілісі. Вони скаржилися на незаконність своїх адміністративних арештів і просили розпочати розслідування з цього приводу, але також коротко заявили, що поліція робила глузливі коментарі та використовувала образливі вислови проти заявників.
У період з 4 по 12 жовтня 2016 року прокурор допитав усіх заявників у присутності їх адвоката. Заявники повторили зміст своїх попередніх скарг, у тому числі скаргу на відсутність поліцейських знаків розрізнення на офіцерах, які заарештовували, та їхніх автомобілях викликала у них страх перед переслідуваннями з боку ультраконсервативних груп. Більшість заявників зазначили, що спочатку вони чинили опір арешту, оскільки не усвідомлювали, що їх заарештовують поліцейські.
15 грудня 2016 року прокуратура Тбілісі порушила кримінальне провадження щодо ймовірного перевищення повноважень поліцією під час арешту заявників.
У період з 1 по 19 листопада 2019 року поліцейські, які брали участь в арешті та затриманні заявників, включаючи їх доставку до будівлі суду, були допитані в прокуратурі Тбілісі. Усі офіцери стверджували, що вони були одягнені в поліцейську форму під час арешту заявників, і що заявники втекли після того, як поліцейські наказали припинити розписувати стіни, а потім чинили опір під час арешту. Вони також засвідчили, що пояснили заявникам причину затримання та зміст адміністративного правопорушення.
Кримінальне розслідування ймовірного перевищення повноважень поліцією триває на момент розгляду цієї скарги.
Суть скарги: Перші шість заявників посилалися на статтю 3 і 8 Конвенції, взяті окремо та в поєднанні зі статтею 14. З одного боку, вони скаржилися на фізичне жорстоке поводження, стрес, який вони зазнали під час арешту, та дискримінаційну словесну образу на їх адресу під час тримання під вартою у відділку поліції та в будівлі суду; з іншого боку, вони скаржилися на те, що не було проведено ефективного розслідування цих звинувачень або їх твердження про те, що оскаржуване поводження мало дискримінаційний відтінок через їхню сексуальну орієнтацію та/або ЛГБТ-активність.
Заявники скаржилися, що їх адміністративний арешт 17 травня 2016 року був незаконним і свавільним. Вони посилалися на § 1 статті 5 Конвенції.
Аргументи і оцінка суду в частині скарги за § 1 статті 5 Конвенції
(а) Загальні принципи
92. Крім того, що будь-яке позбавлення волі має підпадати під дію одного з винятків, викладених у підпунктах (a)–(f) пункту 1 статті 5, має бути «законним». Коли йдеться про «законність» затримання, включно з питанням про те, чи було дотримано «процедуру, встановлену законом», Конвенція в основному посилається на національне законодавство та встановлює обов’язок дотримуватись матеріальних і процесуальних норм цього права (див. «Denis and Irvine v. Belgium», № 62819/17 та 63921/17, § 125).
93. Встановлюючи, що будь-яке позбавлення волі має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», стаття 5 § 1 передусім вимагає, щоб будь-який арешт або затримання мали правову основу в національному законодавстві. Однак ці слова не просто відсилають до національного законодавства. Вони також стосуються якості закону, вимагаючи його сумісності з верховенством права, концепцією, притаманною всім статтям Конвенції. Стосовно останнього пункту Суд підкреслює, що, коли йдеться про позбавлення волі, особливо важливо, щоб був дотриманий загальний принцип правової визначеності. Тому важливо, щоб умови позбавлення волі відповідно до національного законодавства були чітко визначені, а сам закон був передбачуваним у його застосуванні, щоб він відповідав стандарту «законності», встановленому Конвенцією, стандарту, який вимагає, щоб усі закони бути достатньо точними, щоб дозволити особі – у разі потреби, з відповідними порадами – передбачити, до розумної, за даних обставин, міри, наслідки, до яких може призвести дана дія…
94. На додаток до відповідності національному законодавству, стаття 5 § 1 вимагає, щоб будь-яке позбавлення волі відповідало меті захисту особи від свавілля (див., серед останніх джерел, «Rooman v. Belgium», №18052/11, § 190; «Denis and Irvine», § 129).
95. Жодне свавільне затримання не може бути сумісним із статтею 5 § 1, поняття «свавілля» в цьому контексті виходить за рамки невідповідності національному законодавству. Як наслідок, позбавлення волі, яке є законним відповідно до національного законодавства, все ще може бути свавільним і таким чином суперечити Конвенції (див. «Mooren v. Germany», №11364/03, § 77; «Saadi v. the United Kingdom», №13229/03, § 67).
96. Хоча Суд раніше не сформулював загального визначення того, які види поведінки з боку органів влади можуть вважатися «свавіллям» для цілей статті 5 § 1, ключові принципи були розроблені в кожному конкретному випадку. Крім того, із прецедентної практики зрозуміло, що поняття свавілля в контексті статті 5 певною мірою змінюється залежно від типу затримання (див. «S., V. and A. v. Denmark», №35553/12 and 2 others, § 75).
97. Один із загальних принципів, встановлених прецедентною практикою, полягає в тому, що затримання буде «свавільним», якщо, незважаючи на дотримання букви національного законодавства, існував елемент недобросовісності чи обману з боку органів влади або якщо органи влади нехтували правильно застосовувати відповідне законодавство….
98. Щоб виключити свавілля, необхідна відповідність меті обмежень, дозволених відповідним підпунктом пункту 1 статті 5, як щодо видачі наказу, так і щодо виконання заходів, пов’язаних із позбавленням волі. Крім того, повинен існувати певний зв’язок між підставою для дозволеного позбавлення волі та місцем і умовами тримання під вартою...
99. У контексті першої частини підпункту (c) пункту 1 (обґрунтована підозра у вчиненні правопорушення) статті 5 Суд постановив, що «[i]для того, щоб позбавлення волі вважалося вільним від свавілля, недостатньо, щоб цей захід застосовувався відповідно до національного законодавства; це також має бути необхідним за даних обставин». Подібним чином у контексті підпунктів (b), (d) і (e) Суд підтвердив, що поняття свавілля також включає оцінку того, чи було затримання необхідним для досягнення зазначеної мети. Затримання особи є настільки серйозним заходом, що воно виправдане лише як крайній захід, якщо інші, менш суворі заходи були розглянуті та визнані недостатніми для захисту індивідуальних або громадських інтересів, які можуть вимагати затримання відповідної особи (див. «S., V. and A. v. Denmark», § 77; «Saadi», § 70; «Denis and Irvine», § 130).
(b) Застосування згаданих принципів у цій справі
100. Суд зауважує, що згідно з офіційними протоколами про арешт заявників, їхній адміністративний арешт і затримання було здійснено у зв’язку з порушенням законного розпорядження поліції та нанесенням несанкціонованих надписів на будівлі. Проте з двох правопорушень, приписуваних заявникам, лише непокора законному розпорядженню поліції – але не злочин, пов’язаний із нанесенням несанкціонованих надписів на будівлі – видається, дозволяв адміністративний арешт на строк до дванадцяти годин (дивіться також «Makhmudov v. Russia», №35082/04, §§ 81-85).
101. У зв’язку з цим заявники послідовно заперечували, що вони не підкорялися будь-яким розпорядженням поліції в розумінні статті 173 КпАП, у тому числі пояснюючи, що вони втекли від поліцейських, не усвідомлюючи, що ці поліцейські мали службовий статус, оскільки вони не носили форми або інші ідентифікаційні знаки поліції. Заявники навіть надали національним органам влади фотографію, яка нібито підтверджує це твердження. Однак цей аргумент залишився без відповіді на національному рівні (див. пункти 77 - 87 вище). Подання Уряду-відповідача до Суду не містили жодних фактів чи інформації, пов’язаних із злочином непокори законному наказу поліції, окрім твердження офіцерів, яке вже виявилося непереконливим у національних судах. За цих обставин Суд вважає, що аргументи заявників про те, що поліція не віддавала жодних законних наказів або не носила жодних ідентифікаційних знаків, що спонукало заявників до втечі, на якій ґрунтувалося звинувачення за статтею 173 КпАП – вимагали чіткої відповіді національних судів або в рамках провадження щодо адміністративного правопорушення проти заявників, або через окрему процедуру оскарження. Це дало б можливість національним органам влади та Суду оцінити, чи існувала будь-яка «обґрунтована підозра» – у значенні пункту 1 (с) статті 5 – на момент арешту заявників.
102. У будь-якому випадку, навіть визнаючи, що офіцери поліції затримали заявників на підставі «обґрунтованої підозри» у вчиненні ними правопорушення, передбаченого статтею 173 КпАП, Суд повторює, що для позбавлення волі не у свавільний спосіб відповідно до статті 5 § 1 Конвенції недостатньо, щоб цей захід було вжито та виконано відповідно до національного законодавства; це також має бути необхідним за конкретних обставин (див. «Nemtsov v. Russia», №1774/11, § 101; «Butkevich v. Russia», №5865/07, § 64; «Teslenko and Others v. Russia», №49588/12 and 3 others, § 83). Однак на національному рівні не було проведено жодної оцінки того, чи було необхідно тримати заявників під арештом протягом приблизно дванадцяти годин.
103. У цьому відношенні Суд бере до уваги твердження Уряду про те, що адміністративне затримання заявників було необхідним для складання протоколів про адміністративне правопорушення та адміністративний арешт і забезпечення належного розгляду справи судом (див. пункт 89 вище). Однак, у відповідних звітах не вказано, де ці протоколи були складені, і в будь-якому випадку формально поліція використовувала лише звинувачення у непокорі законному наказу як підставу для виправдання початкового арешту заявників і подальшого тримання під вартою тривалістю до дванадцяти годин. Таким чином, Суд не може прийняти підстави, наведені в поясненнях Уряду, які відсутні у відповідних документах, оскільки національні органи влади мали переконатися, що позбавлення волі «розумно вважалося необхідним» за обставин справи для досягнення однієї із цілей, передбачених частиною першою статті 244 КпАП (див. пункт 44 вище).
104. Навпаки, адміністративне затримання, застосоване до заявників, видається автоматичним заходом без будь-якої оцінки його необхідності. У зв’язку з цим Суд зауважує, що національне законодавство не вимагало від органів влади розрізняти підстави, перелічені в частині 1 статті 244 КпАП, або обґрунтовувати своє рішення щодо необхідності адміністративного затримання під час розгляду справи про адміністративне правопорушення. провадження. Однак Суд повторює, що тримання під вартою відповідно до пункту 1 (c) статті 5 має містити вимогу пропорційності, яка передбачає вмотивоване рішення, яке збалансовує відповідні аргументи за та проти звільнення (див. згадане вище рішення у справі «Butkevich», § 64 ). Крім того, органи влади повинні були мати на увазі, що захід було застосовано в контексті адміністративного правопорушення та, можливо, в контексті реалізації фундаментального права чи свободи, наприклад свободи вираження думок або свободи мирних зібрань (там же).
105. За цих обставин Суд вважає, що адміністративний арешт заявників не був вільним від свавілля.
Отже, мало місце порушення пункту 1(c) статті 5 Конвенції щодо всіх семи заявників.
Заява № 6180/15 – Рішення від 02.03.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://cutt.ly/e7gM9B0
#Стаття 5 § 1 (c) Конвенції
#Адміністративний арешт
#Недотримання мінімального стандарту «обґрунтованості підозри» з огляду на статус заявника, послідовність подій, розслідування та поведінку органів влади
#Констатовано порушення Конвенції
Коротко суть справи: Заявник був членом громадського руху NIDA – організації, створеної групою молодих людей у лютому 2011 року – і був активним у соціальних мережах, пишучи пости з критикою уряду.
Заявник брав участь у кількох мирних акціях протесту як організатор та/або учасник. Зокрема, він організував несанкціоновану демонстрацію 29 грудня 2013 року, під час якої люди протестували проти бюрократичної несправедливості, яка нібито змусила інваліда війни підпалити себе. За участь у цій демонстрації заявник був засуджений 30 грудня 2013 року та засуджений до вісімнадцяти днів адміністративного арешту. Відбував покарання у відділі для адміністративного затримання МВС. Кілька разів під час затримання на заявника одягали наручники за нібито порушення дисциплінарних правил.
У березні та квітні 2013 року низку членів NIDA було заарештовано, а згодом їм висунуто звинувачення в різних кримінальних злочинах.
Суд над вищезазначеними членами NIDA проходив у період з листопада 2013 року по травень 2014 року в Бакинському суді присяжних. У цей період люди відвідували засідання або збиралися біля будівлі суду через брак місця в залі, щоб висловити свою підтримку підсудним. Коли Бакинський суд присяжних виніс своє рішення 6 травня 2014 року, заявник був серед людей, які зібралися біля будівлі суду. Він брав участь у спонтанній акції протесту проти цього рішення. Невдовзі після її початку демонстрація була розігнана поліцією, а заявник був заарештований разом з іншими людьми.
За участь у цій демонстрації заявника було визнано винним 7 травня 2014 року та засуджено до двадцяти днів адміністративного арешту.
15 травня 2014 року на заявника одягли наручники за нібито порушення дисциплінарних правил ізолятора.
Відповідно до протоколу, складеного того ж дня офіцерами ізолятора тимчасового тримання А. А., А. Г. та Е. А., заявника було закуто в наручники на дві години об 11 годині ранку 15 травня 2014 року «за порушення дисциплінарних правил – зокрема заявник: голосно розмовляв, шумів, сварився із іншими затриманими, не звертатися до працівників слідчого ізолятора за званням та не підкорявся їхнім законним вимогам».
За словами заявника, 15 травня 2014 року він вимагав від працівників міліції дозволити йому скористатися своїм правом на телефонний дзвінок. У відповідь поліцейські жорстоко поводилися з ним та відвели в одну зі службових кімнат слідчого ізолятора, одягли наручники та силою роздягли. Його били і погрожували зґвалтуванням, а потім помістили в одиночну камеру в наручниках.
Термін згаданого вище покарання заявника (див. пункт 12 вище) мав закінчитися 26 травня 2014 року, коли він мав бути звільнений із слідчого ізолятора. Однак того дня заявника натомість супроводжувала поліція до прокуратури району Бінагаді, де його було офіційно заарештовано як підозрюваного, а згодом пред’явлено звинувачення у вчиненні злочину, передбаченого статтею 315.1 Кримінального кодексу (опір або насильство проти державний службовець).
У постанові прокуратури від 26 травня 2014 року було зазначено такі підстави для порушення кримінальної справи: «[Згідно] з інформацією, отриманою від відділу поліції району Бінагаді 19 травня 2014 року, ... близько 10:50 ранку 15 травня 2014 року заявник не виконав законних наказів співробітників E.A., A.Г. і A.A. у зв'язку з виконанням ними обов'язків щодо Порушення [заявником] дисциплінарних правил слідчого ізолятора [і заявник] чинив опір Е. А. та А. Г. у формі насильства, яке не загрожувало життю чи здоров’ю [цих працівників]».
На допиті у слідчого, який провадив справу, заявник надав той самий опис подій, і заявив, що кілька затриманих були свідками інциденту. Заявник також звернувся до слідчого з проханням отримати та вивчити відеозаписи, зроблені в день інциденту камерами спостереження, встановленими в СІЗО, і заявив, що він готовий надати як доказ свою порвану білизну. Він також стверджував, що він та інші затримані учасники зазнали жорстокого поводження в тому ж ізоляторі під час затримання після участі в демонстрації 29 грудня 2013 року, і що про жорстоке поводження повідомлялося в різних ЗМІ.
27 травня 2014 року прокурор звернувся до районного суду Бінагаді з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, посилаючись на ті самі підстави, що викладені в постанові, а також на тяжкість висунутих проти нього звинувачень, загрозу, яку він становив громадськості, і ймовірність того, що в разі звільнення він може перешкоджати розслідуванню. Того ж дня районний суд Бінагаді, задовольнивши клопотання прокуратури, постановив взяти заявника під варту строком на один місяць. Суд обґрунтував попереднє тримання заявника під вартою здебільшого тими самими підставами, на яких прокурор ґрунтував своє клопотання. Суд також зазначив, що згідно з протоколами, складеними судово-медичною експертною агенцією, у офіцерів Е.А. та А.Г. виявлено тілесні ушкодження, що не підлягають класифікації та не спричинили шкоди здоров’ю.
29 травня 2014 року заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що його тримання під вартою було незаконним і необґрунтованим. Він стверджував, що не було обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення. Посилаючись на показання, надані ним слідчому, заявник стверджував, що докази, надані прокуратурою, були недостовірними, оскільки вони складалися лише зі свідчень працівників поліції, які звинуватили його, щоб приховати свої власних протиправних дій, а саме жорстокого поводження. Заявник також стверджував, що його твердження про жорстоке поводження були підтверджені медичною картою, складеною судово-медичною експертною агенцією, згідно з якою на ньому були виявлені тілесні ушкодження. Він також поскаржився на те, що слідчий ізолятор не надав відеозаписи з камер спостереження.
10 червня 2014 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляцію заявника та залишив без змін рішення суду першої інстанції, посилаючись на тяжкість висунутих проти нього звинувачень, загрозу, яку він представляв для громадськості, і ймовірність того, що в разі звільнення він може сховатися та перешкоджати слідству.
У невстановлену дату заявник звернувся до слідчого з проханням отримати та вивчити записи з камер спостереження, встановлених у слідчому ізоляторі. Це клопотання слідчий задовольнив. У листі від 14 червня 2014 року на ім’я прокурора начальник слідчого ізолятора Р.І. стверджував, що «прилади відеоспостереження тимчасово вилучено з камер слідчого ізолятора... у зв’язку з проведенням ремонтних робіт [та що в будь-якому випадку] ... ці пристрої не мають систем зберігання пам’яті».
Після клопотання прокурора 24 червня 2014 року районний суд Бінагаді продовжив термін тримання заявника під вартою до суду на один місяць до 26 липня 2014 року. Суд послався на загрозу громадськості та ймовірність того, що у разі звільнення заявник може перешкоджати розслідування.
Заявник подав апеляцію, стверджуючи, що сторона обвинувачення не надала жодних доказів на підтримку клопотання та використовувала стереотипні вислови, а районний суд Бінагаді не обґрунтував продовження його попереднього ув’язнення.
30 червня 2014 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляцію заявника та залишив без змін рішення суду першої інстанції.
3 липня 2014 року заявник подав до районного суду Бінагаді клопотання про поміщення його під домашній арешт замість попереднього ув’язнення.
5 липня 2014 року районний суд Бінагаді відхилив це клопотання.
26 липня 2014 року закінчився строк попереднього ув'язнення заявника, продовжений районним судом Бінагаді. Проте його продовжували тримати під вартою.
У серпні 2014 року розпочався розгляд справи заявника в районному суді Бінагаді.
Під час підготовчого засідання 11 серпня 2014 року заявник просив суд, зокрема, визнати, що його тримання під вартою в період з 26 липня по 11 серпня 2014 року за відсутності відповідного рішення суду було порушено його право на свободу та безпеку, він також просив суд змінити йому запобіжний захід на домашній арешт.
Окружний суд Бінагаді відхилив ці клопотання.
15 жовтня 2014 року районний суд Бінагаді визнав заявника винним за висунутим обвинуваченням і засудив його до двох років позбавлення волі. Це рішення було підтримано вищими судами.
18 березня 2015 року заявник був звільнений від відбування покарання, що залишилося, помилуванням президента.
Суть скарги: Заявник скаржився за статтею 5 §1 Конвенції на те, що його арешт і тримання під вартою не ґрунтувалися на обґрунтованій підозрі у вчиненні ним кримінального правопорушення і що не було надано достатніх і відповідних причин для його подальшого тримання під вартою. Суд вважає, що остання скарга підлягає розгляду відповідно до статті 5 § 3 Конвенції.
42. Загальні принципи, що мають відношення до цих скарг, викладені, зокрема, у справі «Rashad Hasanov and Others v. Azerbaijan», № 48653/13 § 91-96.
43. Завдання Суду полягає в тому, щоб визначити, чи існували в цій справі достатні об’єктивні елементи, які могли б змусити об’єктивного спостерігача обґрунтовано вважати, що заявник міг вчинити дії, про які стверджують органи прокуратури.
44. Для цього необхідно ретельно вивчити слідчі дії, які проводяться щодо заявника, та докази, зібрані органами влади. Також необхідно, беручи до уваги серйозність тверджень, висунутих заявником, брати до уваги загальний контекст справи, довідкову інформацію про заявника та послідовність подій, що призвели до його арешту (для подібного підходу див., серед інших джерел, «Rasul Jafarov v. Azerbaijan», №69981/14, § 120; «Ibrahimov and Mammadov v. Azerbaijan», №63571/16, § 114-115; «Myasnik Malkhasyan v. Armenia», №49020/08, § 70).
45. У зв’язку зі слідчими заходами та доказами Суд зазначає, що складені протоколи та запити, подані стороною обвинувачення (див. пункти 17 та 19 вище), посилаються на «інформацію», отриману від відділу поліції району Бінагаді 19 травня 2014 року, в якій зазначено, що заявник «не виконував законних розпоряджень» працівників поліції та «[чинив опір] у формі насильства, не загрожуючи життю чи здоров’ю [цих поліцейських]. Виявляється, що «інформація», про яку йде мова, складалася зі скарги працівників поліції на заявника. Крім того, виявляється, що матеріали кримінальної справи містили медичні записи, в яких зазначено, що «некласифіковані» тілесні ушкодження, тобто менш серйозні, ніж «легкі» тілесні ушкодження, були ідентифіковані у ймовірних жертв, хоча у вищезазначених записах і запитах не згадувалося ці медичні записи та рішення районного суду Бінагаді про тримання заявника під вартою не містили жодних конкретних деталей щодо цих стверджуваних ушкоджень (див. пункт 19 вище). Вищезазначена «інформація» та медичні записи, жоден з яких не був наданий Суду, становили всю доказову базу для арешту заявника.
46. Суд також зауважує, що заявник представив іншу версію інциденту, про який йде мова, як у прокуратурі, так і в районному суді Бінагаді, і стверджував, що, коли він вимагав скористатися своїм правом на телефонний дзвінок, він зазнав жорстокого поводження з боку міліціонерів, які потім звинуватили його в непокорі та насильницькому опорі. Заявник посилався на конкретні докази, які, як він стверджував, могли б підтвердити його твердження, а саме: заяви затриманих, які нібито були свідками інциденту, медичну карту, яка свідчить про те, що він отримав тілесні ушкодження, його порвану білизну та контекстні докази, які свідчать про те, що він також зазнав жорстокого поводження в тому ж ізоляторі під час попереднього тримання під вартою (див. пункти 18 і 20 вище). Він також зазначив, що інцидент, про який йде мова, міг бути зафіксований камерами спостереження, встановленими в ізоляторі (там само). Проте в матеріалах, поданих до Суду, немає нічого, що доводило б, що до арешту заявника та пред’явлення йому звинувачень національні органи вжили будь-яких заходів для перевірки його тверджень, незважаючи на їхню серйозність. Виявляється, що єдине, що зробила сторона звинувачення у зв’язку з цим, це вимагала записи з камер спостереження і задовольнялася відповіддю начальника слідчого ізолятора про те, що камери спостереження, встановлені в камерах, не мали систем пам’яті ( див. параграф 22 вище).
47. Описані вище обставини демонструють, що національні органи влади прийняли версію подій поліцейських за чисту монету та відхилили версію заявника без будь-яких серйозних спроб її перевірити. Спосіб обробки всіх доказів у цій справі ставить під сумнів надійність і точність доказів, зібраних стороною обвинувачення проти заявника.
48. Звертаючись до загального контексту справи, Суд зазначає, що в ряді справ проти Азербайджану, які стосуються того самого періоду, що й ця справа, він встановив, що справжньою метою арештів і затримання було змусити заявників замовкнути та покарати за їхню критику уряду та за їхню активну соціальну, політичну чи правозахисну діяльність, а також для того, щоб перешкодити їм продовжувати таку діяльність …
49. У справі Алієва (згадане вище, § 223) Суд встановив, що його рішення в серії схожих справ відображають схему свавільних арештів і затримань критиків уряду, активістів громадянського суспільства та правозахисників шляхом репресивних переслідувань і зловживання кримінальним законодавством всупереч верховенству права.
50. Крім того, у ряді справ, які стосувалися саме NIDA, Суд встановив, що влада чітко переслідувала цю організацію та її членів (див. згадане вище рішення у справі «Ibrahimov and Mammadov», § 155; «Rashad Hasanov and Others», § 122-23; «Azizov and Novruzlu v. Azerbaijan», №65583/13 і 70106/13, § 71; «Hasanov and Majidli v. Azerbaijan», №9626/14 і 9717/14, § 66) .
51. Беручи до уваги вищезазначений загальний контекст, Суд підкреслює, що заявник у цій справі був відомим як член NIDA; він також був відомий своєю критикою уряду в соціальних мережах та організацією та участю в антиурядових демонстраціях. Ця довідкова інформація має велике відношення до цієї справи.
52. Що стосується послідовності подій, Суд зазначає, що час арешту заявника та порушення кримінальної справи проти нього був сумнівним, оскільки це відбулося 26 травня 2014 року – саме в той день, коли заявник мав бути звільнений з-під варти. Крім того, кримінальне розслідування стверджуваного правопорушення заявника не було розпочато одразу після подій, а лише через десять днів.
53. Беручи до уваги проаналізовані вище елементи та висновки, які можна зробити з них, зокрема щодо статусу заявника, сумнівної послідовності подій, способу, у який проводилося розслідування, та поведінки органів влади, Суд вважає, що надані їй матеріали не відповідають мінімальному стандарту, встановленому підпунктом (c) пункту 1 статті 5 Конвенції щодо обґрунтованості підозри, необхідної для арешту особи та подальшого тримання під вартою. Відповідно, не було задовільним чином доведено, що на момент тримання заявника під вартою та протягом усього періоду, який розглядається Судом у цій справі, заявник був позбавлений волі за «обґрунтованою підозрою» у вчиненні кримінальний злочин.
54. Суд також дійшов висновку, що провадження проти заявника відбувалося за тією ж схемою, що й провадження проти інших критиків влади та тих, хто займався соціальною, політичною або правозахисною діяльністю.
55. Суд бере до уваги той факт, що справа заявника передана до суду і його було засуджено. Однак це не впливає на висновки Суду щодо цієї скарги.
56. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
57. Беручи до уваги вищезазначений висновок, Суд не вважає за необхідне окремо досліджувати відповідно до статті 5 § 3 Конвенції, чи надали національні органи відповідні та достатні причини, що обґрунтовують необхідність продовження досудового ув’язнення заявника…