1) «NAFORNIȚA v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA»
Заява № 49066/12 – Рішення від 16.01.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/yc2dans2
#стаття 8 Конвенції – право на повагу свого житла
#виселення заявників, які довго на правовій підставі займали житло
#розбіжність у практиці суду касаційної інстанції
#констатовано порушення ст. 8 Конвенції
Коротко суть справи: Справа стосується виселення заявників (заявниками є перший заявник та його сімʼя) з квартири після більш ніж одинадцяти років проживання в ній і стверджуваної нездатності судів належним чином урівноважити конкуруючі інтереси при винесенні рішення про їх виселення. Вона також стосується стверджуваної суперечливої судової практики Верховного Суду з вищезазначеного питання.
З 1978 року Державний інститут мистецтв («ДІМ»), який у вересні 2002 року став Академією музичного, театрального та образотворчого мистецтва («Академія»), управляв будівлею, що належала державі, для використання в якості гуртожитку (cămin) для своїх співробітників («гуртожиток»).
3 серпня 1995 року з метою прискорення процесу приватизації житлового фонду муніципалітет Кишинева вирішив змінити правовий статус чотирнадцяти гуртожитків, у тому числі гуртожитку, в якому проживали заявники, на статус багатоквартирного житлового будинку (bloc locativ). Академія вирішила, що відповідні районні органи влади Кишинева (preturile de sector) видаватимуть ваучери на заселення відповідних житлових одиниць на підставі запитів, поданих компаніями, організаціями, установами та орендарями, які мешкають у гуртожитках. Апеляція, подана Академією у 2005 році на це рішення, була відхилена Апеляційним судом Кишинева 16 березня 2007 року.
15 лютого 2000 року перший заявник, лікар, який не мав альтернативного житла, підписав договір з головою ДІМ, за яким він зобов’язався надавати співробітникам і студентам ДІМ медичні консультації та послуги першої медичної допомоги в гуртожитку. В обмін на це він і його сім’я отримали в користування двокімнатну квартиру в гуртожитку «до тих пір, поки медичні послуги будуть надаватися в [гуртожитку], з оплатою комунальних платежів за тими ж ставками, що й співробітники [ДІМ]». З цієї дати перший заявник сплачував комунальні платежі за користування квартирою безпосередньо ДІМ (а пізніше Академії) відповідно до договору.
2 лютого 2001 року ДІМ звернулася до місцевої влади з проханням видати двом своїм співробітникам, у тому числі першому заявнику, посвідку на постійне проживання (viza de reședință) у гуртожитку (у випадку першого заявника – у квартирі № 69). 14 лютого 2001 року ДІМ видала заявникам ваучер на заселення (bon de repartiție) № 69 на квартиру № 69 у гуртожитку.
27 червня 2001 року другого заявника (дружина першого заявника) прийнято на роботу прибиральником у гуртожиток.
З роками в будівлі накопичилися серйозні проблеми з технічним обслуговуванням, такі як протікання даху та водопровідних труб. Неодноразово звертаючись до адміністрації ДІМ з проханням провести необхідні ремонтні роботи, але безрезультатно, мешканці квартир у будинку (у тому числі заявники) оплачували ремонт самостійно.
17 січня 2006 року група з понад сімдесяти осіб, включаючи заявників, подала позов до суду з вимогою зобов’язати Академію звернутися до компетентного районного органу влади з проханням видати ордери (ваучери на вселення) на квартири в гуртожитку, в якому вони проживали.
18 жовтня 2006 року районний суд позов задовольнив, проте 20 лютого 2007 року Апеляційний суд Кишинева скасував це рішення з процесуальних причин і направив справу на повторний розгляд, рекомендувавши розглядати скарги окремо по кожній родині. Згодом справу було розділено на декілька окремих справ. В окремій справі заявники посилалися, зокрема, на статтю 8 Конвенції та зазначали, що вони проживали у квартирі понад десять років, і за цей час ніхто ніколи не оскаржував законність їхньої присутності в ній. У будь-якому випадку, відповідно до статті 50 Житлового кодексу (див. пункт 19 нижче), дійсність ордера на вселення може бути оскаржена лише протягом трьох років з моменту його видачі. Не було жодного судового рішення, яке б скасовувало ваучер на заселення № 69 на ім’я першого заявника. Більше того, вони стверджували, що відповідно до статті 904 Цивільного кодексу (див. пункт 18 нижче), мовчазне продовження орендних відносин з Академією передбачало укладення договору оренди на невизначений строк. Заявники також стверджували, що відповідна будівля мала статус багатоквартирного будинку, а не блоку службових квартир.
30 квітня 2009 року районний суд прийняв рішення на користь заявників і зобов’язав Академію звернутися до компетентного районного органу влади з проханням видати ваучер на проживання в гуртожитку. Академія оскаржила це рішення приблизно через тринадцять місяців. 16 лютого 2011 року Апеляційний суд знову скасував це рішення і направив справу на повторний розгляд.
4 липня 2011 року районний суд знову задовольнив позов заявників. Це рішення було підтримано 9 листопада 2011 року Апеляційним судом Кишинева, який встановив, серед іншого, що ваучер на проживання на ім’я першого заявника не був анульований, і що Академія уклала з ним договір оренди цієї квартири.
Академія подала апеляцію із питань права. 13 червня 2012 року Верховний Суд скасував рішення судів нижчих інстанцій та ухвалив нове рішення, яким відхилив вимоги заявників як необґрунтовані, посилаючись на статті 46, 50, 94, 103 та 112 Житлового кодексу (див. пункт 19 нижче). Приймаючи це рішення, суд встановив, що було доведено «з упевненістю», що жоден із заявників ніколи не перебував у трудових відносинах з ДІМ: контракт з першим заявником і прийом на роботу другого заявника (див. пункти 7 і 9 вище) не можуть бути взяті до уваги, оскільки у справі немає доказів того, що хтось із них коли-небудь виконував роботу, передбачену цими документами. Відповідно, вони не отримали свою квартиру завдяки трудовим відносинам з ДІМ, «а отримали [її] на тимчасовій основі і [були] зобов’язані звільнити її на вимогу власника/адміністратора [ДІМ]». Суд також встановив, що за відсутності будь-яких трудових відносин між заявниками та ДІМ, їхнє проживання в цій квартирі ґрунтувалося на договорі оренди житла. Суд також прийняв зустрічний позов Академії і постановив виселити заявників з квартири, не надавши їм жодного альтернативного житла. Він покладався на статті 94 і 103 Житлового кодексу (див. пункт 19 нижче).
5 листопада 2012 року було відкрито виконавче провадження проти заявників, які виконали рішення суду від 13 червня 2012 року та залишили квартиру.
На той час існувала доволі суперечлива практика Верховного Суду Молдови із зазначених питань (прим. авт.).
Суть скарги: Заявники скаржилися на те, що їхнє виселення з квартири, в якій вони проживали, порушило їхні права, гарантовані статтею 8 Конвенції.
Заявники скаржилися на те, що Верховний Суд не навів достатніх підстав для свого рішення, і що він не зміг виконати свою роль уніфікації судової практики, відступивши від своєї попередньої судової практики з цього ж питання. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
a) Загальні принципи
26. Суд повторює, що поняття «житло» має центральне значення для особистості індивіда, її самовизначення, фізичної та психічної цілісності, підтримання стосунків з іншими, а також постійного та безпечного місця в суспільстві (див., серед інших джерел, рішення у справі «Vinniychuk v. Ukraine», №34000/07, § 47, 20 жовтня 2016 року). Втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, рішення у справі «McCann v. the United Kingdom», № 19009/04, § 50, від 13 травня 2008 року).
27. Суд також повторює, що незалежно від того, чи аналізується справа з точки зору позитивного обов’язку держави, чи з точки зору втручання органу державної влади, яке має бути обґрунтованим відповідно до пункту 2, застосовні принципи в цілому є подібними. В обох контекстах необхідно враховувати справедливий баланс, який повинен бути досягнутий між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому. Крім того, навіть стосовно позитивних зобов’язань, що випливають з першого абзацу статті 8, для досягнення необхідного балансу певне значення можуть мати цілі, згадані в другому абзаці (див. рішення у справі «Moreno Gómez v. Spain», №4143/02, § 55, ECHR 2004-X, та «Paketova and Others v. Bulgaria», № 17808/19 та 36972/19, § 150, 4 жовтня 2022 року).
28. Завдання Суду полягає не в тому, щоб підміняти національні органи влади у визначенні найбільш прийнятного способу провадження у конкретній справі, а в тому, щоб переглядати відповідно до Конвенції рішення, прийняті органами влади при здійсненні ними своїх дискреційних повноважень (див. рішення у справі «Novoseletskiy v. Ukrainе», № 47148/99, § 79).
b) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
(i) Чи мало місце втручання у право заявників на повагу до житла?
29. Суд послідовно дотримується думки, що поняття «житло» у значенні статті 8 не обмежується тими приміщеннями, які законно займають, або які були законно створені. «Житло» є автономним поняттям, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Чи є певне приміщення «житлом», на яке поширюється захист пункту 1 статті 8, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх і безперервних зв’язків з конкретним місцем («Jansons v. Latvia», № 1434/14, § 52, 8 вересня 2022 року, з подальшими посиланнями).
30. Суд зазначає, що Уряд не заперечував, що заявники проживали у відповідній квартирі майже дванадцять років і не мали іншого житла. Відповідно, квартира була їхнім «житлом» у розумінні статті 8. Більше того, заявників було виселено з їхнього житла після процедури виселення, розпочатої у листопаді 2012 року (див. пункт 17 вище), що явно становило втручання у їхнє право, гарантоване статтею 8 …
(іі) Чи було втручання передбачено законом, і чи переслідувало воно законну мету?
31. Суд зазначає, що Верховний Суд спирався на два конкретні положення національного законодавства (стаття 94 ЖК, чинного на той час, яка встановлювала порядок виселення, та стаття 103, яка стосувалася самовільного зайняття житла; див. пункти 16 та 19 вище). Він також посилався на статтю 46 того ж Кодексу, яка стосується розподілу квартир, що належать до житлового фонду підприємств і організацій (відомчого), статтю 50 Кодексу, яка стосується розподілу квартир у житловому фонді місцевих державних адміністрацій, і статтю 112 Кодексу, яка стосується тимчасового розподілу кімнат у гуртожитках (див. пункт 16 вище). Однак, він не вказав, яка з норм, що стосуються цих типів житла, якщо такі є, була застосовна у справі заявників.
32. Суд зазначає, що стаття 103 Житлового кодексу посилається на самовільне зайняття житла як на підставу для виселення його мешканців. Однак у національних судах ніколи не заперечувалося, що заявники вселилися до квартири з дозволу адміністрації «ДІМ», яка видала їм ордер на заселення, а також допомогла їм з реєстрацією їхнього постійного місця проживання у квартирі (див. пункт 8 вище).
33. Можна також припустити, що Верховний Суд фактично встановив, що ваучер на проживання, виданий адміністрацією «ДІМ» на ім’я заявників, був недійсним. Однак стаття 51 Житлового кодексу передбачала трирічний строк для анулювання ордеру на вселення (див. пункт 19 вище), термін, який явно сплив у цій справі. Це положення робило виняток з трирічного строку позовної давності у випадку ваучера на проживання, виданого в результаті незаконних дій з боку осіб, на користь яких він був виданий. Однак Верховний Суд не встановив, що заявники діяли незаконно, і це не було предметом судового розгляду. Він лише зазначив, що за відсутності будь-яких трудових відносин з ДІМ заявники займали квартиру тимчасово, на підставі договору оренди (див. пункт 16 вище). Суд також зазначає, що ні ваучер на проживання на ім’я заявників, ні реєстрація їхнього постійного місця проживання у квартирі не були анульовані.
34. За таких обставин незрозуміло, як стаття 103 Житлового кодексу могла забезпечити правову основу для виселення заявників за відсутності будь-якого висновку про те, що вони діяли незаконно.
35. У той же час, повторюючи, що його повноваження перевіряти дотримання національного законодавства є обмеженими, Суд не висловлюватиме остаточної думки з цього приводу, а натомість візьме до уваги наведені вище висновки при розгляді питання пропорційності втручання у права заявників.
36. Втручання, про яке йдеться, можна вважати таким, що переслідувало законну мету захисту прав інших осіб, а саме прав Академії та, імпліцитно, тих її співробітників, які мали право на отримання житла від Академії.
(ii) Чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві»?
37. Отже, центральним питанням у цій справі є те, чи було втручання пропорційним переслідуваній меті і, таким чином, «необхідним у демократичному суспільстві».
38. Суд нагадує про свою практику у справі «Vrzić v. Croatia», № 43777/13 (згадана вище, § 67), а саме про те, що принцип, згідно з яким будь-яка особа, яка ризикує втратити своє житло, повинна мати право на пропорційність заходів, визначених незалежним судом, не застосовується автоматично у випадках, коли володіння житлом намагається повернути приватна особа або підприємство. Навпаки, баланс між інтересами приватної особи або підприємства та мешканця житла може бути досягнутий за допомогою законодавства, яке має на меті захист конвенційних прав зацікавлених сторін (там само, § 67). Оскільки управитель квартири у цій справі, а саме Академія, був державною установою та управляв будинком від імені держави, ця практика не може бути застосована у цьому випадку. Тому оскільки відповідні аргументи щодо пропорційності втручання були висунуті заявниками в національному судовому провадженні, національні суди повинні були детально розглянути їх і надати відповідні обґрунтування («Faulkner and Mcdonagh v. Ireland», № 30391/18 і 30416/18, §§ 94-96, від 8 березня 2022 року).
39. У зв’язку з цим Суд знову посилається на відсутність у рішеннях національних судів будь-яких висновків про те, що заявники діяли незаконно. Навпаки перший заявник мав контракт з «ДІМ» і був згаданий як співробітник у листі до органу місцевого самоврядування на підтримку прохання заявників зареєструвати їх постійне місце проживання у квартирі (див. пункт 8 вище); заявники вселилися до квартири за згодою адміністрації ДІМ, підтвердженою ордером на заселення, який, згідно зі статтею 50 Житлового кодексу (див. пункт 19 вище), був єдиною законною підставою для заселення до квартири; заявники проживали в квартирі більше одинадцяти років і сплачували комунальні платежі адміністрації ДІМ, а згодом Академії; у справі немає жодних свідчень того, що їх коли-небудь попереджали про тимчасовий характер їхнього проживання.
40. З’ясувавши, що заявники насправді ніколи не працювали в «ДІМ», Верховний Суд встановив, що вони просто орендували квартиру й повинні були виселитися на вимогу адміністратора будинку. У зв’язку з цим зазначається, що із судової практики, наданої заявниками (див. пункт 21 вище), у двох справах, розглянутих у 2009 та 2010 роках (№ 2ра-2365/09 та № 2ра-1284/10), Верховний Суд встановив, що відповідні особи вселилися у свої квартири на підставі договору оренди з Академією та отримали від неї ваучери на заселення. У цих двох справах суд не досліджував питання, чи працювали відповідні особи в Академії, хоча у справі № 2ра-1284/10 очевидно, що Академія стверджувала про відсутність будь-яких відносин з відповідними особами. Той факт, що Верховний Суд не прокоментував це питання, може свідчити про те, що він вважав наявність або відсутність трудових відносин з Академією несуттєвим для питання про те, чи мала особа право продовжувати проживати у квартирі та отримати ордер на неї. Незважаючи на цю судову практику, той самий суд відхилив ідентичний позов заявників у цій справі, спираючись насамперед на той факт, що заявники ніколи не працювали в Академії».
41. Суд вважає, що національний суд не взяв до уваги той факт, що заявники не мали іншого житла і могли опинитися на вулиці після більш ніж десяти років законного проживання у квартирі та сплати не лише орендної плати та комунальних платежів, але й значних витрат на ремонт, який керівництво будинку не проводило протягом багатьох років (див. пункт 10 вище). Водночас, не було проведено жодного аналізу конкуруючих інтересів, а саме: чи потребувала Академія житла для своїх співробітників і в якій мірі, чи мали інші співробітники альтернативне житло і чи мала Академія інші квартири, які могла б запропонувати своїм співробітникам. Цей брак аналізу є ще більш очевидним у світлі того факту, що Верховний Суд знав про своє власне рішення у дуже схожій справі, в якій він прийняв рішення на користь осіб, що висували вимоги, практично ідентичні вимогам заявників (див. пункт 15 вище). Він жодним чином не відрізнив ту справу від цієї, але ухвалив протилежне рішення.
42. Іншими словами, Верховний Суд не зважив конкуруючі інтереси, обмежившись висновком про те, що адміністратор будинку попросив заявників виселитися. Разом з процесуальними питаннями, згаданими вище (див. пункти 31-34 вище), а саме, що ваучер на заселення не був анульований, і що заявники не були визнані такими, що діяли незаконно, але були виселені на підставі положення, що посилається на несанкціоноване зайняття житлового приміщення, а також плутане посилання на положення, що стосуються різних типів житла, без зазначення, яке саме положення застосовується у цій справі (див. пункт 31 вище), і посилання на елемент (наявність трудових відносин з Академією), який раніше не впливав на рішення того самого суду у двох практично ідентичних ситуаціях (див. пункт 40 вище), ці міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що у цій справі мало місце порушення статті 8 Конвенції.
46. Щодо скарги на розбіжності у судовій практиці Верховного Суду, Суд зазначає, що заявники надали чотири приклади такої судової практики. Три з цих справ можна відрізнити від цієї заяви, оскільки Верховний Суд або не розглядав питання про наявність трудових відносин між відповідними особами та «ДІМ/Академією», або зазначав, що вони фактично працювали в цих установах (див. пункт 21 вище). Верховний Суд висловив сумніви щодо існування трудових відносин між заявниками та «ДІМ». Єдиного прикладу, коли особи, які проживали в квартирі, орендованій у «ДІМ/Академії», не були працевлаштовані в установі, підпорядкованій Міністерству, і виграли свою справу, недостатньо для встановлення існування «глибоких і тривалих розбіжностей» у практиці Верховного Суду (див., наприклад, рішення у справах «Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania», № 76943/11, п. 116, 29 листопада 2016 року, …
47. З огляду на вищевикладене Суд вважає, що скарга заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
2) «ISMAYILZADE v. AZERBAIJAN»
Заява № 17780/18 – Рішення від 18.01.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/5n8aaekr
#стаття 8 Конвенції – право на повагу до приватного і сімейного життя
#право батьків обирати імʼя своїй дитині має певні обмеження на національному рівні
#констатовано відсутність порушення ст. 8 Конвенції
Коротко суть справи: 28 вересня 2016 року заявниця звернулася до Ясамальського районного відділу реєстрації («Реєстраційний відділ»), який є частиною Міністерства юстиції, з проханням зареєструвати «Əbülfəzlabbas» як ім’я її сина, який народився 25 липня 2016 року (копія заяви до Суду не надана). 3 жовтня 2016 року заявниці було відмовлено у задоволенні її клопотання (копія відмови до Суду не надана).
13 жовтня 2016 року заявниця подала ще одну заяву з проханням зареєструвати ім’я її сина як «ƏbülfəzlAbbas». Це клопотання також було відхилено. Відмовляючи заявниці, відповідний орган послався на статтю 21 Конституції, частину 1 статті 26 Цивільного кодексу та статтю 8 Закону «Про державну мову» (див. пункти 14, 16 і 20 нижче). Він також додав, що вищезгадане ім’я не з’явилося в списку імен, рекомендованих Азербайджанською національною академією наук («АНАН»).
31 жовтня 2016 року заявниця подала позов проти Відділу реєстрації та просила суд зобов’язати його зареєструвати ім’я «Əbülfəzlabbas» як ім’я її сина. Вона посилалася на кілька положень національного законодавства, включаючи статтю 32 Конституції, статті 53.1 і 53.2 Сімейного кодексу, правила 1.4 і 1. 5 Правил про порядок присвоєння та зміни імені, по батькові та прізвища («Правила»), затверджених постановою Кабінету Міністрів, та статтю 8 Конвенції, і стверджувала, що той факт, що відповідне ім’я не міститься у списку АНАН, не є остаточним, оскільки цей список має рекомендаційний характер. З матеріалів справи випливає, що батько дитини, релігійний лідер, який заснував незареєстрований релігійний рух під назвою «Müsəlman Birliyi», і який у відповідний час перебував у Бакинському слідчому ізоляторі за низкою серйозних звинувачень (включаючи умисне вбивство, незаконне придбання, незаконне придбання, зберігання та носіння зброї, розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі шляхом застосування насильства або погрози його застосування та інші), надіслав до суду першої інстанції листа, в якому повідомив, що дає згоду на присвоєння дитині імені «ƏbülfəzlAbbas» (копія листа не була надана Суду).
28 березня 2017 року суд першої інстанції, посилаючись, серед інших положень, на частину 1 статті 26 ЦК та правило 1.4 Регламенту, відмовив заявнику у задоволенні позову, постановивши, що запропоноване ім’я, незалежно від того, чи буде воно написане як «Əbülfəzlabbas», «ƏbülfəzlAbbas» або «ƏbülfəzlAbbas», не відповідало найкращим інтересам дитини через його вимову.
4 травня 2017 року заявниця звернулася до того ж органу з проханням зареєструвати прізвище «Аббас» для її сина (копія прохання не була надана Суду). Клопотання було задоволено 10 травня 2017 року.
26 травня 2017 року заявниця подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, стверджуючи, що ім’я, у реєстрації якого було відмовлено, не підпадає під жодну з категорій правила 1.4 Регламенту, і що суд першої інстанції не навів мотивів, чому він визнав, що вимова цього імені не відповідає найкращим інтересам дитини.
Рішенням від 16 серпня 2017 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляцію заявника, постановивши, що Департамент реєстрації діяв у межах своїх дискреційних повноважень, і що він обґрунтував свою відмову в реєстрації запитуваного прізвища.
22 вересня 2017 року заявниця подала касаційну скаргу. На додаток до своїх попередніх аргументів (див. пункти 7 та 10 вище) заявниця стверджувала, що вона та її чоловік сповідують шиїтську гілку ісламу, і що ім’я, яке вони обрали для свого сина, пов’язане з іменем історичної особи в ісламі та широко поширене в країнах, де шиїтська гілка є домінуючою. Вона стверджувала, що тому їхнє бажання назвати сина «Əbülfəzlabbas» було «цілком природним». Вона також стверджувала, що апеляційний суд не довів, що це ім’я суперечить фонетиці чи вимові азербайджанської мови або її синтаксису.
29 листопада 2017 року Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці як необґрунтовану. Він постановив, зокрема, що оскільки ім’я «Аббас» вже було зареєстровано як ім’я сина заявниці 10 травня 2017 року на її прохання, права дитини, передбачені частиною першою статті 26 ЦК та частиною першою статті 53 СК, а також права батьків, передбачені частиною другою статті 53 та частиною другою статті 166 СК, були дотримані. Тому суд вирішив, що позов заявника, який більше не стосувався присвоєння імені дитині, а зміни вже зареєстрованого імені, не може бути задоволений. Посилаючись на частину 1 статті 54 Сімейного кодексу (див. пункт 18 нижче), він додав, що зміна прізвища малолітньої дитини допускається за згодою органу опіки та піклування за заявою обох батьків з урахуванням найкращих інтересів дитини.
Суть скарги: Заявниця скаржилася на те, що відмова національних органів влади зареєструвати ім’я, яке вона обрала для свого сина, порушила її право на повагу до приватного та сімейного життя. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(а) Загальні принципи
30. Хоча метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання з боку органів державної влади, вона не просто зобов’язує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього переважно негативного зобов’язання, можуть існувати й позитивні зобов’язання, пов’язані з ефективною повагою до приватного і сімейного життя. Межі між позитивними й негативними зобов’язаннями держави за статтею 8 не піддаються точному визначенню. Суд постановив, що не будь-яке регулювання імен обов’язково є втручанням. Хоча зобов’язання змінити ім’я дійсно може розглядатися як втручання, відмова дозволити особі прийняти нове ім’я необов’язково може вважатися втручанням. Тим не менш, застосовні принципи є схожими. Зокрема, в обох контекстах необхідно враховувати справедливий баланс, який повинен бути досягнутий між конкуруючими інтересами (див. згадане вище рішення «Johansson», § 29; рішення у справі «Golemanova v. Bulgaria», № 11369/04, §§ 38-39, від 17 лютого 2011 року; і «Garnaga v. Ukraine», № 20390/07, § 37, від 16 травня 2013 року).
31. Суд повторює, що при зважуванні різних інтересів, що стоять на кону, слід враховувати, з одного боку, право заявниці на вибір імені для своєї дитини, а з іншого – суспільний інтерес у регулюванні вибору імен (див. рішення у справах «Heidecker-Tiemann v. Germany», №31745/02, 6 травня 2008 року, та «Kyazim v. Bulgaria», №39356/17, § 29, 16 листопада 2021 року). Що стосується суспільного інтересу, Суд раніше визнав, що інтересам дитини необхідно приділяти належну увагу, і що захист дитини від невідповідного імені (наприклад, смішного або вигадливого імені) відповідає суспільним інтересам. Суд також визнав, що збереження національної практики іменування може вважатися таким, що відповідає суспільним інтересам (див. згадане вище рішення у справі «Johansson», § 36).
32. Суд також повторює, що його завдання полягає не в тому, щоб підміняти собою компетентні національні органи у визначенні найбільш прийнятної політики регулювання імен у державі, а в тому, щоб розглянути відповідно до Конвенції, чи може відмова національних органів зареєструвати прізвище, про яке йдеться у цій справі, становити порушення прав заявника, гарантованих статтею 8 Конвенції (див. рішення у справах «Stjerna v. Finland», 25 листопада 1994 року, § 39; «Mentzen v. Latvia», № 71074/01; «Henry Kismoun v. France», №32265/10, § 28, 5 грудня 2013 року; та «Künsberg Sarre v. Austria», № 19475/20 та 3 інших, § 53, 17 січня 2023 року).
33. Процес присвоєння, визнання та використання прізвищ та імен є сферою, в якій національні особливості проявляються найсильніше, і в якій практично немає точок дотику між внутрішніми правилами держав-учасниць. Ця сфера відображає велику різноманітність між державами-членами Ради Європи. У кожній з цих країн на використання назв вплинуло безліч факторів історичного, мовного, релігійного та культурного характеру, так що знайти спільний знаменник надзвичайно складно, якщо взагалі можливо. Межі розсуду, якими користуються органи державної влади у сфері, що розглядається, є широкими (див. рішення у справі «Bulgakov v. Ukraine», № 59894/00, § 43, від 11 вересня 2007 року, та «Jacquinet and Embarek Ben Mohamed v. Belgium», № 61860/15, § 52 і 54, від 7 лютого 2023 року).
34. Суд також повторює, що хоча стаття 8 не містить чітких процесуальних вимог, процес прийняття рішень, що призводить до втручання, повинен бути справедливим і таким, що забезпечує належну повагу до інтересів, гарантованих статтею 8 …
(b) Застосування цих принципів до вказаної справи
35. У цій справі відділ реєстрації відмовив у реєстрації обраного заявником прізвища, посилаючись на кілька положень національного законодавства. Суд першої інстанції також посилався на певні правові положення і постановив, що ім’я, про яке йде мова, не відповідає найкращим інтересам дитини ...
36. Суд зазначає, що після винесення рішення суду першої інстанції заявниця подала клопотання про реєстрацію імені «Аббас» як імені її сина, яке було задоволено відповідним органом (див. пункт 9 вище). Однак, незважаючи на реєстрацію цього імені, заявниця подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, яку Бакинський апеляційний суд відхилив на підставі причин, аналогічних тим, що були наведені судом нижчої інстанції (див. пункт 11 вище).
37. Потім заявниця подала касаційну скаргу, вперше стверджуючи, що прізвище «Əbülfəzlabbas» було пов’язане з її релігійними переконаннями, і що воно не суперечило особливостям азербайджанської мови (див. пункт 12 вище). Однак, оскільки ім’я «Аббас» вже було зареєстровано як ім’я дитини за власним бажанням заявниці, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці головним чином на цій підставі (див. пункт 13 вище).
38. У своїх зауваженнях Суду заявниця стверджувала, що вона була змушена зареєструвати ім’я «Аббас» як ім’я свого сина, оскільки їй потрібно було відвезти його до Ірану на медичне обстеження. Проте з матеріалів справи не вбачається, що заявниця коли-небудь згадувала цей аргумент ані у своїх скаргах до апеляційного та касаційного судів, ані під час слухання в апеляційному суді, хоча, як уже зазначалося вище, ім’я дитини було зареєстровано як «Аббас» за рішенням суду першої інстанції. Крім того, хоча вона надала Суду копію паспорта дитини з датами двох поїздок до Ірану, жодної інформації чи документів щодо медичного огляду не було надано. Вона також не надала Суду копію свого запиту від 4 травня 2017 року, адресованого відповідному органу реєстрації, в якому вона стверджувала, що пояснила цю ситуацію.
39. У цій справі заявниця, представлена адвокатом, змогла подати свою скаргу до судів трьох інстанцій, які розглянули її вимоги та надали обґрунтування своїх рішень. Як зазначалося вище, хоча суди першої та апеляційної інстанцій постановили, що оскаржуване ім’я не відповідає найкращим інтересам дитини (див. пункти 8 та 11 вище), Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці, головним чином на підставі того, що дитині вже було надано ім’я, та вказав на відповідну процедуру подання заяви про зміну цього імені (див. пункти 13 та 37 вище). У Суді заявниця не пояснила, чому вона продовжила провадження у справі, про яку йдеться, замість того, щоб скористатися відповідною процедурою зміни вже зареєстрованого імені своєї дитини, а також не стверджувала, що такий спосіб дій був би недоречним у її ситуації. За цих обставин і за відсутності будь-яких обґрунтованих аргументів на користь протилежного, а також з огляду на широку свободу розсуду, якою користуються держави у цій сфері (див. пункт 33 вище), Суд не вбачає підстав ставити під сумнів висновки, зроблені національними органами влади.
40. Щодо певних «проблем», на які заявниця посилається як на результат відмови національних органів влади зареєструвати обране нею імʼя (див. пункт 27 вище), Суд, по-перше, зазначає, що вони не піднімалися у національних судах. Він також зазначає, що відмова у реєстрації даного імені не перешкоджає заявниці використовувати це імʼя. Отже, за конкретних обставин цієї справи незручності, на які посилається заявниця, не є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку про відсутність поваги до її приватного і сімейного життя за статтею 8 (див. «Guillot», § 27; «Salonen»; і «Heidecker-Tiemann», всі згадані вище).
41. Крім того, Суд зазначає, що раніше він вже брав до уваги у своєму аналізі, серед іншого, факт попереднього прийняття національними органами влади для офіційної реєстрації на сайті спірного імені (див. згадане вище рішення у справі «Johansson», § 38, та рішення у справі «Aktaş and Aslaniskender v. Turkey», № 18684/07 та 21101/07, § 48, від 25 червня 2019 року). Суд зазначає, що у цій справі, як стверджував Уряд і не заперечував заявник, імʼя, про яке йде мова, ніколи не було зареєстроване.
42. У світлі вищезазначених обставин Суд доходить висновку, що порушення статті 8 Конвенції не було.
3) «DABO v. SWEDEN»
Заява № 12510/18 – Рішення від 18.01.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/y4m4mn2j
#стаття 8 Конвенції – право на повагу до сімейного життя
#воззʼєднання сімʼї із особою, що отримала статус біженця
#вимоги щодо матеріального рівня біженця для надання дозволу на воззʼєднання сімʼї
#широка свобода розсуду держави у питаннях біженців
#констатовано відсутність порушення ст. 8 Конвенції
Коротко суть справи: Заявник є лікарем. Він виїхав із Сирії до Йорданії влітку 2013 року.
Перша дружина заявника та їхні п’ятеро дітей (2002, 2003, 2004, 2007 і 2009 років народження), схоже, виїхали з Сирії до Йорданії кілька місяців потому. Вони досі проживають там під захистом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).
Після літа 2013 року заявник повернувся до Сирії, щоб працювати в лікарні. У листопаді 2013 року він знову залишив Сирію і прибув до Греції у квітні 2014 року, подорожуючи через Туреччину. У листопаді 2014 року він одружився зі своєю другою дружиною (також громадянкою Сирії) під час церемонії, яку провів імам у Греції.
12 грудня 2014 року заявник та його друга дружина в’їхали до Швеції та подали заяву про надання притулку. Вони отримали посвідки на постійне проживання як біженці 8 березня 2016 року (відповідно до глави 4, розділу 1 Закону про іноземців(Utlänningslagen, 2005:716)).
20 липня 2016 року набув чинності Закон про тимчасові обмеження щодо надання дозволів на постійне проживання шукачам притулку (2016:752 – надалі «Закон про тимчасові обмеження») (чинний до 19 липня 2019 року).
Клопотання про возз’єднання сімʼї
24 листопада 2016 року в посольстві Швеції в Аммані (Йорданія) перша дружина та п’ятеро дітей заявника подали заяви на отримання посвідки на проживання в Швеції на підставі їхніх родинних зв’язків із заявником. У квітні 2017 року заяви були підтримані додатковою документацією.
Заявник заявив Міграційній службі (Migrationsverket), що він має намір проживати у Швеції з обома дружинами та всіма своїми дітьми, хоча незрозуміло, чи була ця заява зроблена на бланку, поданому 27 квітня 2017 року, чи під час співбесіди. Востаннє він бачив своїх дітей і першу дружину в липні 2013 року. У другої дружини заявника стався викидень, і вона була знову вагітна.
17 травня 2017 року Міграційна служба відхилила заяви про возз’єднання сім’ї з наступних причин. Відповідно до законодавства, посвідка на тимчасове проживання може бути надана іноземцю, який є чоловіком або дитиною особи, яка є резидентом Швеції.
Однак, відповідно до пункту 1 статті 9 Закону про тимчасові обмеження, посвідка на тимчасове проживання може бути надана лише за умови, що спонсор, який проживає у Швеції, може продемонструвати достатній дохід для утримання себе та особи, яку спонсорує (далі – «вимога щодо доходу»), а також має житло достатнього розміру та стандарту для себе та особи, яку спонсорує (далі – «вимога щодо житла»; ці вимоги разом надалі іменуються «вимога щодо утримання»).
Якщо спонсор, який проживає у Швеції, отримав статус біженця, як і заявник, або додатковий захист, вимога щодо утримання застосовується лише в тому випадку, якщо заява на отримання посвідки на тимчасове проживання була подана більш ніж через три місяці після надання спонсору статусу біженця або додаткового захисту.
Заяви на отримання посвідок на проживання, подані першою дружиною заявника та його дітьми, були зареєстровані в Міграційній службі 24 листопада 2016 року, через вісім місяців після надання заявнику статусу біженця. Таким чином, звільнення від вимоги про утримання, передбачене пунктом 3(1) розділу 10 Закону про тимчасові обмеження, не застосовувалося.
Заявник жив на «адаптаційну допомогу» (etableringsersättning), яка не вважалася виплатою, пов’язаною з роботою, порівнянною із заробітною платою.
Він винаймав квартиру, що складалася з півтори кімнати та міні-кухні, яка не могла вважатися житлом достатнього розміру та стандарту, щоб вони могли проживати там всі разом.
Міграційна служба встановила, що заявник не виконав вимогу щодо утримання. Тому його перша дружина і діти не могли отримати посвідку на проживання відповідно до пункту 1(1) і (2) розділу 3 Закону про іноземців.
Заявник подав скаргу до міграційного суду на згадане рішення про відмову. 1 серпня 2017 року Міграційний суд виніс рішення не на користь заявника. Перш за все, він постановив, що заявник не обґрунтував своє твердження про те, що його перша дружина та діти контактували зі шведським посольством у зазначену дату. З огляду на це, а також за відсутності будь-яких інших доказів протилежного, суд визнав, що заяви були отримані, коли вони були подані до Міграційної служби 24 листопада 2016 року. Відповідно, були застосовані вимоги, викладені в статті 9 Закону про тимчасові обмеження. Міграційний суд не заперечував, що заявник мав хороші перспективи отримати більшу квартиру та роботу, яка б відповідала вимогам щодо житла та доходу. Однак на момент проведення оцінки не було достовірних доказів того, що вимога щодо утримання була виконана, і тому на той момент не було підстав для надання першій дружині та дітям заявника посвідки на проживання на підставі возз’єднання сім’ї. Міграційний суд встановив, що це рішення не порушує статтю 8 Конвенції.
14 вересня 2017 року Апеляційний міграційний суд(Migrationsöverdomstolen) відмовив у задоволенні апеляційної скарги.
Легалізація освіти заявника
16 січня 2017 року заявник подав заяву до Національної ради з питань охорони здоров’я та соціального забезпечення (Socialstyrelsen) з проханням оцінити його закордонну кваліфікацію з метою отримання ліцензії на медичну практику в Швеції. У своєму рішенні від 14 березня 2017 року Рада встановила, що навчання заявника за кордоном було порівнянним за рівнем, тривалістю та змістом з аналогічним навчанням у Швеції. Тим не менш, вона вирішила, що заявник повинен був довести, що його знання і навички відповідають тим, які вимагаються для отримання шведського медичного ступеня. Заявника поінформували, що це можна зробити, склавши один з кваліфікаційних тестів Комісії. Однак, оскільки цей тест потрібно було складати шведською мовою, він вимагав від заявника хорошого знання шведської мови. У зв’язку з цим заявник надав Міграційному суду копію сертифікату від 1 лютого 2017 року, який свідчить про те, що він пройшов курс шведської мови як другої мови за медичною спеціалізацією.
Заявник взяв участь програмі щодо вивчення Швецької мови.
У листі, поданому до Міграційного суду, орендодавець заявника зазначив, що він докладе зусиль, щоб організувати для заявника більшу квартиру, якщо його сім’я приїде до Швеції.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що відмова шведської влади надати його першій дружині та п’ятьом дітям посвідки на проживання порушила його право на повагу до його сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
а) Загальні принципи
88. Нещодавно Суд узагальнив відповідні принципи статті 8 Конвенції щодо возз’єднання сім’ї у справі «M.A. v. Denmark» (згадана вище). У цій справі Суд обмежився розглядом питання про те, чи призвела до порушення статті 8 Конвенції відмова заявнику у возз’єднанні сім’ї з дружиною через трирічний період очікування, який застосовується до бенефіціарів тимчасового захисту. Суд чітко зазначив, що він не покликаний оцінювати, чи може держава встановлювати інші умови, матеріальні або економічні, для надання дозволу на возз’єднання сім’ї (§ 128). Він повторив загальні принципи возз’єднання сімей, розроблені в його прецедентному праві щодо інших аспектів імміграційної політики (як підсумовано у справі «Jeunesse v. the Netherlands», №12738/10, 3 жовтня 2014 року):
«131. Перш за все, слід повторити, що держава має право, згідно з усталеним міжнародним правом і відповідно до своїх договірних зобов’язань, контролювати в’їзд іноземців на свою територію та їхнє проживання на ній. Конвенція не гарантує право іноземного громадянина на в’їзд або проживання в певній країні (там само, § 100).
132. Більше того, коли йдеться про імміграцію, стаття 8 не може вважатися такою, що накладає на державу загальне зобов’язання поважати вибір подружньої пари країни для спільного проживання або дозволяти возз’єднання сім’ї на своїй території. Тим не менш, у справах, які стосуються сімейного життя, а також імміграції, обсяг зобов’язань держави щодо допуску на свою територію родичів осіб, які проживають на ній, буде варіюватися залежно від конкретних обставин відповідних осіб і загальних інтересів, і залежить від справедливого балансу, який повинен бути досягнутий між відповідними конкуруючими інтересами. Факторами, які слід брати до уваги в цьому контексті, є ступінь фактичного розриву сімейного життя, ступінь зв’язків у Договірній державі, наявність непереборних перешкод на шляху сім’ї, яка проживає в країні походження відповідного іноземця, а також наявність факторів імміграційного контролю (там само, § 107).
133. Нарешті, існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, їхні найкращі інтереси мають першочергове значення. Хоча самі по собі вони не можуть бути вирішальними, таким інтересам, безумовно, повинна надаватися значна вага (там само, § 109)».
89. Підсумовуючи свою прецедентну практику щодо матеріальних вимог возз’єднання сім’ї, Суд продовжив:
«134. Загалом, відповідно до вищезазначених принципів, Суд не поспішав визнавати наявність позитивного зобов’язання з боку держави-члена надати можливість возз’єднання сім’ї за наявності однієї або декількох з наступних обставин, не всі з яких мають відношення до зазначеної справи:
(i) Сімейне життя було створено в той час, коли залучені особи усвідомлювали, що імміграційний статус одного з них був таким, що збереження цього сімейного життя в приймаючій державі з самого початку було б нестабільним. У такій ситуації, ймовірно, лише за виняткових обставин вислання члена сім’ї, який не є громадянином держави перебування, становитиме порушення статті 8 (див., серед багатьох інших, згадане вище рішення у справі «Jeunesse», § 108; «Abdulaziz», «Cabales and Balkandali v. the United Kingdom», згадане вище; «Bouchelkia v. France», рішення від 29 січня 1997 р., «Baghli v. France», №. 34374/97; «Konstatinov v. the Netherlands», № 16351/03, 26 квітня 2007 року; …
(ii) особа, яка просить про возз’єднання сім’ї, мала обмежені зв’язки з приймаючою країною, що, як правило, має місце, якщо вона перебувала в цій країні протягом короткого часу або перебувала там нелегально (див., згадану вище справу «Jeunesse»). Досі не було жодної справи, в якій Суд визнав би зобов’язання держави-члена надати дозвіл на возз’єднання сім’ї іноземцю, якому було надано лише дозвіл на короткострокове перебування або тимчасовий дозвіл на проживання, з членом сім’ї, який не в’їхав до приймаючої країни.
(iii) На шляху сім’ї, яка проживає в країні походження особи, яка подала заяву про возз’єднання сім’ї, не було непереборних перешкод (див., наприклад, рішення у справах «Gül v. Switzerland», № 23218/94, 19 лютого 1996 року; «Ahmut v. Netherlands», № 21702/93, 28 листопада 1996 року; «Chandra and Others v. Netherlands», №. 53102/99, 13 травня 2003 року; …
(iv) Особа, яка подала заяву про возз’єднання сім’ї (спонсор), не змогла довести, що вона має достатній незалежний і постійний дохід, який не є соціальною допомогою, щоб забезпечити базовий прожитковий мінімум для членів своєї сім’ї (див., зокрема, рішення у справах «Haydarie v. Netherlands», № 8876/04, 20 жовтня 2005 року; «Konstatinov v. the Netherlands», згадане вище, § 50, і «Hasanbasic v. Switzerland», №. 52166/09, § 59, 11 червня 2013 року)».
135. З іншого боку, Суд, як правило, був готовий визнати наявність позитивного зобов’язання з боку держави-члена надати можливість возз’єднання сім’ї, коли в сукупності були присутні декілька з наступних обставин, не всі з яких мають відношення до вказаної справи:
(i) Особа, яка просить про возз’єднання сім’ї, досягла статусу осілого в приймаючій країні або має міцні зв’язки з цією країною (див., серед інших, рішення у справах «Tuquabo-Tekle and Others v. Netherlands», № 60665/00, § 47, 1 грудня 2005 року, та «Butt v. Norway», №. 47017/09, §§ 76 і 87, 4 грудня 2012 року).
(ii) Сімейне життя вже бере початок, коли особа, яка подала заяву, досягла статусу осілого в країні перебування (див., серед інших, рішення у справах «Berrehab v. the Netherlands», згадане вище, § 29, і «Tuquabo-Tekle and Others v. the Netherlands», згадане вище, § 44).
(iii) І особа, яка подала заяву про возз’єднання сім’ї, і відповідний член сім’ї вже перебували в приймаючій країні (див., серед інших, «Berrehab v. the Netherlands», згадане вище, § 29).
(iv) Були залучені діти, оскільки їхнім інтересам має надаватися значна увага (див., наприклад, «Jeunesse», згадане вище, §§ 119-120; «Berrehab v. the Netherlands», згадане вище, § 29; «Tuquabo-Tekle» ….
(v) На шляху сім’ї, яка проживає в країні походження особи, яка подала заяву про возз’єднання сім’ї, існують непереборні або серйозні перешкоди (див., серед інших, рішення у справах «Sen v. the Netherlands», № 31465/96, § 40, від 21 грудня 2001 року; «Tuquabo-Tekle», згадане вище, § 48; «Rodrigues da Silva та Hoogkamer v. the Netherlands», згадане вище, § 41; …
90. Крім того, існують певні процедурні вимоги до розгляду клопотань про возз’єднання сім’ї: процес прийняття рішень повинен бути достатньо гнучким, швидким і ефективним для дотримання права заявника на повагу до сімейного життя, і він вимагає індивідуальної оцінки, яка справедливо зважує інтереси єдності сім’ї у світлі конкретної ситуації зацікавлених осіб. На міжнародному та європейському рівнях «існує консенсус щодо необхідності для біженців користуватися процедурою возз’єднання сім’ї, яка є більш сприятливою, ніж та, що передбачена для інших іноземців».
91. Застосовуючи вищезазначені принципи, Суд встановив порушення статті 8 у справі «M.A. v. Denmark» (згадана вище) щодо встановленого законом трирічного періоду очікування, протягом якого заявник, громадянин Сирії, якому було надано «статус тимчасового захисту» в Данії у 2015 році, не міг подати заяву про возз’єднання сім’ї зі своєю дружиною, з якою він перебував у шлюбі протягом тривалого часу. Суд встановив, зокрема, що не було проведено індивідуальної оцінки того, чи виправданий більш короткий період очікування в інтересах єдності сім’ї, незважаючи на те, що в ході національного провадження було визнано, що існують непереборні перешкоди для сімейного життя пари в країні походження (ibid., §§ 192-94).
92. На відміну від цього, Суд не знайшов порушення статті 8 у наступній справі «M.T. and Others v. Sweden», № 22105/18, 20 жовтня 2022 року, де встановлений законом термін очікування був поступово скорочений, право заявників на возз’єднання сім’ї було призупинено лише на менш ніж півтора року, і не було жодних ознак того, що не було проведено індивідуальної оцінки інтересів єдності сім’ї.
(b) Застосування цих принципів до вказаної справи
94. Оскільки перша дружина заявника та його п’ятеро дітей раніше не проживали у Швеції, цю справу слід розглядати як таку, що стосується твердження про невиконання державою-відповідачем своїх позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції…
95. Отже, суть справи полягає в тому, чи встановили шведські органи влади справедливий баланс, з урахуванням їхньої свободи розсуду, між конкуруючими інтересами, з одного боку, інтересами заявника у возз’єднанні з членами його сім’ї, а з іншого боку, інтересами держави у контролі за імміграцією в загальних інтересах економічного добробуту країни. Вони відхилили клопотання про возз’єднання сім’ї, по-перше, тому, що воно не було подано протягом трьох місяців після надання заявнику притулку, що звільнило б його від виконання вимоги про утримання, і, по-друге, тому, що у відповідний час заявник не міг виконувати вимогу про утримання.
і) Сфера застосування свободи розсуду
96. Суд повторює, що межі розсуду, які повинні надаватися компетентним національним органам, будуть відрізнятися залежно від характеру питань та серйозності інтересів, що стоять на кону (див., серед інших джерел, рішення у справі «M.A. v. Denmark», згадане вище, § 140).
97. У справі «B.F. and Others v. Switzerland» (згадане вище, § 104) Суд встановив, що держави-члени користуються певною свободою розсуду, вимагаючи від заявників, що подали заявки на возз’єднання сім’ї, які є біженцями за місцем проживання, не покладатися на соціальні виплати.
98. У цій справі Суд зазначає, що існує кілька додаткових факторів, які мають відношення до обсягу такої свободи розсуду.
99. По-перше, законодавство, про яке йдеться, застосовується однаково до всіх біженців. Таким чином, не було ніякої різниці між біженцями, які покинули свою країну через ризик переслідування в цій країні, і біженцями на місці, чий статус притулку виник в результаті подій після того, як вони покинули країну походження.
100. По-друге, у Швеції особи, визнані біженцями (на відміну від осіб, яким надано додатковий захист), не підлягають жодному періоду очікування перед тим, як отримати право подати заяву про возз’єднання сім’ї (на відміну від трирічного періоду очікування, передбаченого швейцарським законодавством для подружжя і неповнолітніх дітей біженця, який отримав тимчасовий дозвіл на проживання; див. згадане вище рішення у справі «B.F. and Others v. Switzerland», § 45).
101. По-третє, відповідно до статті 10 Закону про тимчасові обмеження, критерії утримання застосовуються тільки в тому випадку, якщо заява про возз’єднання сім’ї була подана більш ніж через три місяці після того, як спонсору було надано статус біженця. Іншими словами, протягом перших трьох місяців після надання статусу біженця всі біженці могли отримати дозвіл на возз’єднання сім’ї без будь-яких вимог щодо утримання. Вимога про утримання може бути висунута лише в разі подальшого прохання про возз’єднання сім’ї.
102. По-четверте, свобода розсуду в цій справі відображає спільні риси національних законодавств багатьох Договірних держав. Запровадження Законом про тимчасові обмеження вимоги про утримання після тримісячного періоду звільнення як умови надання дозволу на возз’єднання сім’ї біженця повністю відповідало положенням Директиви про возз’єднання сімей, зокрема статті 7 і третього підпункту статті 12 § 1 (див. пункти 54 і 56 вище), які застосовувалися до держав-членів ЄС (за винятком Сполученого Королівства, Ірландії та Данії, які не були пов’язані нею…
103. Схоже, що інші держави-члени Ради Європи також запровадили вимоги щодо утримання як умову надання дозволу на возз’єднання сім’ї біженцям та іншим особам, які потребують міжнародного захисту (див. пункт 65 вище).
104. По-п’яте, якість парламентського і судового контролю є фактором, який впливає на межі оцінки. Через рекордне збільшення кількості шукачів притулку в 2015 році, що створило велике навантаження на шведські імміграційні органи та інші центральні функції суспільства, шведське міграційне законодавство довелося тимчасово змінити, щоб зменшити кількість шукачів притулку, водночас покращивши спроможність механізмів прийому та інтеграції і забезпечивши ефективне здійснення імміграційного контролю. Таким чином, внутрішнє законодавство було приведено у відповідність до мінімального рівня, що вимагається законодавством ЄС і міжнародними зобов’язаннями Швеції…. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він визнав, що імміграційний контроль служить загальним інтересам економічного добробуту країни і є аспектом національної політики, щодо якого державі зазвичай надається широка свобода дій (див., наприклад, «Biao v. Denmark», №38590/10, § 117, від 24 травня 2016 року).
105. У світлі наведених вище міркувань Суд вважає, що державам-членам слід надати широку свободу розсуду при прийнятті рішення про те, що після звільнення від будь-яких вимог щодо утримання протягом трьох місяців біженці повинні виконувати цю умову при подальшому зверненні з клопотанням про возз’єднання сім’ї… Суд не вважає необґрунтованим, що згодом, для отримання права на возз’єднання сім’ї, спонсор-біженець повинен продемонструвати, що він або вона має достатній незалежний і стабільний дохід, не вдаючись до соціальних виплат, для покриття основних витрат на проживання членів сім’ї, з якими він або вона прагне возз’єднатися..
107. У зв’язку з цим Суд зазначає, як і у справах «M.A. v. Denmark», згадане вище, § 162 і 192-93) і «B.F. and Others v. Switzerland», згадане вище, § 105), що непереборні перешкоди для ведення сімейного життя в країні походження з плином часу набувають все більшого значення в оцінці справедливої рівноваги. Зокрема, якщо біженець, який проживає на території приймаючої держави, був і залишається не в змозі задовольнити вимоги щодо доходу, незважаючи на те, що він робить все можливе, щоб стати фінансово незалежним, продовження застосування вимоги про утримання без будь-якої гнучкості може потенційно призвести до остаточного розлучення сімей.
(iii) Заяви заявника про возз’єднання сім’ї
108. Заявник в’їхав до Швеції 12 грудня 2014 року і отримав притулок 8 березня 2016 року разом зі своєю другою дружиною. Через чотири місяці та дванадцять днів, 20 липня 2016 року, набув чинності Закон про тимчасові обмеження. Якби заявник спонсорував свою першу дружину і п’ятьох дітей для возз’єднання сім’ї в період з 8 березня по 19 липня 2016 року, він отримав би притулок без вимоги про утримання. Однак, коли 24 листопада 2016 року було подано заяву про возз’єднання сім’ї, заявник мав статус біженця вже більше восьми місяців, і на нього, відповідно, поширювалася вимога про утримання (див. пункти 8-10 вище).
109. Твердження заявника про те, що його перша дружина та діти контактували з посольством Швеції в Йорданії у квітні 2016 року, щоб домовитися про співбесіду, було відхилено Шведським міграційним судом як необґрунтоване (див. пункти 18 і 19 вище). Суд не вбачає підстав ставити під сумнів це рішення. Він також зазначає, що органи влади визнали, що заява була доповнена додатковою документацією у квітні 2017 року (див. пункт 10 вище). Таким чином, у цій справі не виникає жодних питань щодо обчислення тримісячного строку, а також щодо того, чи було його застосування достатньо гнучко, зокрема, чи було неподання заяви про возз’єднання сім’ї протягом перших трьох місяців (або чотирьох місяців і дванадцяти днів у випадку заявника) зумовлене особливими обставинами, які робили несвоєчасне подання первинної заяви «об’єктивно виправданим».
110. У задоволенні заяви про возз’єднання сім’ї було відмовлено 17 травня 2017 року, оскільки заявник не зміг виконати вимогу щодо утримання. У відповідний час він проживав на так звану «інтеграційну виплату» зі своєю другою дружиною в орендованій квартирі, що складається з півтори кімнати та міні-кухні. Міграційна служба та міграційний суд не встановили, що відмова у наданні дозволу на возз’єднання сім’ї суперечить статті 13 Закону про тимчасові обмеження або статті 8 Конвенції.
111. Суд зазначає, що клопотання від 24 листопада 2016 року про возз’єднання сім’ї було першою заявою, поданою заявником, його першою дружиною та дітьми. На той час заявник прожив у Швеції майже два роки, але лише вісім місяців як визнаний біженцем.. Коли відмова у возз’єднанні сім’ї стала остаточною, 14 вересня 2017 року (див. пункт 20 вище), заявник мав дозвіл на проживання як біженець у Швеції протягом півтора року (на відміну від згаданого вище рішення у справі «B.F. and Others v. Switzerland», § 111 і 112, де заявники проживали у Швейцарії протягом багатьох років, коли їхнє прохання про возз’єднання сім’ї було відхилено).
112. Проте Суд зазначає, що заявник, його перша дружина та діти можуть подати нову заяву про возз’єднання сім’ї у будь-який час, що означатиме, що національні органи влади проведуть новий розгляд питання про те, чи виконує заявник вимогу щодо утримання або чи може і повинен він бути звільнений від неї (див. пункти 114 і 115 нижче).
113. Крім того, заявник був лікарем за фахом і працював ним у Сирії. Він брав участь в інтеграційних заходах Державної служби зайнятості з квітня 2016 року і вивчав шведську мову (див. пункти 21 і 22 вище). Тому, як зазначив Міграційний суд (див. пункт 19 вище), у нього були хороші перспективи виконати вимогу про утримання в майбутньому. Однак він ще не знайшов роботу, і не можна зробити висновок, що він зробив все, що від нього можна було розумно очікувати, щоб отримувати достатній дохід для покриття своїх витрат і витрат своєї сім’ї…
114. Суд також зазначає, що немає жодних ознак того, що Закон про тимчасові обмеження не дозволяв проводити індивідуальну оцінку інтересів єдності сім’ї у світлі конкретної ситуації відповідних осіб відповідно до статті 13 Закону, або що така оцінка не була проведена у справі заявника.
115. Крім того, після 19 липня 2021 року до Закону про іноземців були внесені зміни, згідно з якими відповідно яких стало можливим надавати повне або часткове звільнення від вимоги про утримання, якщо існують «виняткові причини», особливо в ситуаціях, коли вимога видається необґрунтованою, наприклад, для пенсіонерів або осіб з постійною інвалідністю (див. пункт 49 вище).
116. Не викликає заперечень той факт, що 17 травня 2017 року, коли Міграційна служба відмовила у задоволенні заяви про надання посвідки на проживання на підставі возз’єднання сім’ї, загальна ситуація в Сирії означала, що існували «непереборні перешкоди» для того, щоб заявник, його перша дружина та діти могли реалізовувати там право на сімейне життя (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «M.T. and Others v. Sweden», § 77).
117. З іншого боку, оскільки перша дружина та діти заявника проживали в Йорданії, вони мали можливість підтримувати контакт, зокрема, за допомогою телефонних дзвінків та текстових повідомлень, і заявник не навів жодних об’єктивних підстав, чому він був би позбавлений можливості відвідувати їх там або в інших країнах.
118. Члени сім’ї за кордоном, щодо яких було подано заяву про возз’єднання сім’ї, ніколи не були у Швеції і не мали жодних зв’язків з цією країною, окрім зв’язків із заявником, який там проживав (див. рішення у справах «B.F. and Others v. Switzerland», § 113; «M.A. v. Denmark», §135 і 183, та «M.T. and Others v. Sweden», § 74, згадуване вище).
119. Перша дружина заявника проживала під захистом УВКБ ООН в Йорданії з літа 2013 року, і заявник не бачився з нею з того часу (див. пункт 11 вище). Варто зазначити, що він одружився вдруге у листопаді 2014 року, а полігамія у Швеції не є законною.
120. П’ятеро дітей заявника від його першої дружини також проживали зі своєю матір’ю під захистом УВКБ ООН в Йорданії з літа 2013 року. У листопаді 2016 року, коли було подано заяву про возз’єднання сім’ї, їм було приблизно 14, 13, 12, 9 і 7 років. Заявник не вказав на будь-яку особливу залежність від нього або труднощі, які могли б виникнути через факт їхнього окремого проживання. Суд також зазначає, що найкращі інтереси дитини, незалежно від віку, не можуть становити беззаперечне міркування, яке вимагає прийняття всіх дітей, яким було б краще жити в Договірній державі…
121. З огляду на вищевикладене, Суд доходить висновку, що за обставин цієї справи національні органи встановили справедливий баланс між інтересами заявника та інтересами держави у сфері контролю за імміграцією, і що вони не вийшли за межі наданої їм свободи розсуду, коли відмовляли у задоволенні клопотання про возз’єднання сім’ї.
122. Звідси випливає, що порушення статті 8 Конвенції не було.