1) «MIRANDA MAGRO v. PORTUGAL»

Заява №  30138/21 –  Рішення від 09.01.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/4aumd9m7

#стаття  3 Конвенції – заборона жорстокого поводження

#тримання в ізоляції під час психіатричного лікування та належні умови

#обовʼязок заявника довести порушення ст. 3 послідовно виклавши опис незадовільних умов – доведення поза розумним сумнівом

#обовʼязок держави – не тільки ідентифікація психічного захворювання, але й надання саме ефективного лікування, заснованому на індивідуальному підході

#констатовано порушення ст. 3 Конвенції

Коротко суть справи: Заявник народився в 1975 році. У 2002 році йому поставили діагноз «параноїдальна шизофренія». На момент подання заяви він перебував під вартою у Клініці психіатричного та психологічного здоров’я ім. Сан-Жоао-де-Деуса при тюремній лікарні Кашіас (далі – «психіатричне відділення тюремної лікарні Кашіас»). 18 жовтня 2021 року його перевели до психіатричного закладу.

Прокуратура порушила кримінальну справу проти заявника за злочини, пов’язані із погрозами та сексуальними домаганнями, які, як стверджується, були вчинені 15 травня 2017 року.

2 вересня 2019 року суд визнав заявника винним у вчиненні вищезазначених злочинів та визнав його неосудним у зв’язку з його психічним розладом. Беручи до уваги небезпеку, яку заявник становить для суспільства, та ризик вчинення ним повторного злочину, суд постановив застосувати до нього тримання під вартою у відповідному психіатричному закладі на максимальний строк до трьох років. Суд також постановив призупинити виконання запобіжного заходу, застосованого до заявника відповідно до статті 98 КК, за умови проходження ним необхідного психіатричного лікування в лікарні «Еспіріту-Санту-де-Евора» (далі – "HESE") та недопущення повторного вчинення ним злочину. З цією метою за участю заявника був розроблений план соціальної реінтеграції, який був затверджений судом 26 березня 2020 року.

29 жовтня 2020 року HESE повідомив суд, що заявник пропустив свої прийоми, призначені на вересень та жовтень, і що йому нічого не відомо про стан його здоров’я після останнього прийому, який він відвідав у червні 2020 року.

У невстановлену дату суд звернувся до Генерального директорату з питань реінтеграції та пенітенціарних служб (далі – "DGRSP"), органу, відповідального за моніторинг ситуації заявника, з проханням надати оновлену інформацію.

У звіті від 17 листопада 2020 року DGRSP повідомив суду, що хоча заявник спочатку дотримувався плану лікування, він поступово почав пропускати зустрічі й часто прибував до психіатричного відділення, але залишав його без огляду фахівця, відмовившись від лікування. Крім того, його стан погіршився, і у нього з’явилося відчуття переслідування. DGRSP також поінформував суд про те, що він звернувся до уповноваженого з питань охорони здоров’я з проханням доставити заявника до місцевого відділення невідкладної психіатричної допомоги для проведення ретельної психіатричної експертизи. Він додав, що, за даними місцевої поліції, проти заявника тим часом було подано щонайменше ще дві кримінальні скарги за злочини проти особистої свободи, погрози та примушування до вчинення злочину. Після відвідування будинку заявника DGRSP дійшов висновку, що його психологічний стан викликає серйозні занепокоєння.

8 листопада 2020 року HESE повідомив суд, що заявник тим часом відвідав консультацію, яка була запланована на листопад 2020 року, і погодився на запропоноване терапевтичне лікування.

15 грудня 2020 року в суді відбулося слухання щодо оцінки дотримання заявником умов, пов’язаних із призупиненням виконання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Заявник не був присутній, незважаючи на те, що був належним чином повідомлений. Він був представлений адвокатом, призначеним судом. Під час судового засідання прокуратура просила суд скасувати призупинення виконання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки заявник не дотримувався умов, пов’язаних з ним, і оскільки він становив ризик для себе та інших через свій нестабільний стан здоров’я.

2 лютого 2021 року суд задовольнив клопотання прокурора та виніс рішення про поміщення заявника до відповідного психіатричного закладу, де він зможе отримати належне лікування, яке вимагається за станом його психічного здоров’я. Це рішення стало остаточним 26 березня 2021 року.

14 квітня 2021 року заявника було заарештовано поліцією та доправлено до лікарні Жуліу де Матос у Лісабоні з метою виконання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, до якого його було засуджено. Лікарня  відмовилася прийняти його через брак місць і той факт, що він був фактично засуджений за вчинення злочину – пріоритет надається ситуаціям примусової госпіталізації осіб, які не є правопорушниками. Того ж дня заявника доставили до психіатричного відділення тюремної лікарні «Касіас», де він перебував в очікуванні переведення до психіатричного закладу поза межами пенітенціарної системи.

18 жовтня 2021 року його перевели до психіатричної клініки Sobral Cid у м. Коїмбра, яка є закладом охорони психічного здоров’я.

Щодо провадження про примусову госпіталізацію відповідно до законодавства про психічне здоровʼя

Раніше, 18 лютого 2021 року, уповноважений з питань охорони здоров’я видав ордер на доставку заявника до HESE для психіатричного медичного спостереження з метою оцінки необхідності можливої примусової госпіталізації відповідно до положень Закону про психічне здоров’я.

24 лютого 2021 року заявник перебував під наглядом служби невідкладної допомоги HESE, і був складений звіт про клінічну психіатричну оцінку, в якому пропонувалася його примусова госпіталізація, щоб він міг отримати психіатричне лікування, необхідне за його станом здоров’я.

25 лютого 2021 року суд виніс постанову про примусову госпіталізацію заявника до HESE на підставі того, що він становив небезпеку для себе та інших і не приймав лікування, а також на підставі того, що його госпіталізація була єдиним способом надати йому необхідне лікування.

У медичному висновку від 1 березня 2021 року зазначалося про серйозність стану здоров’я заявника та необхідність забезпечення регулярного прийому ліків і госпіталізації до психіатричної лікарні, …. Згідно з цим же звітом, недотримання запропонованих терапевтичних заходів призведе до погіршення клінічного стану пацієнта, що зробить його небезпечним для себе та оточуючих, тому було запропоновано продовжити його примусову госпіталізацію.

9 березня 2021 року у медичному висновку було запропоновано виписати заявника та продовжити амбулаторне психіатричне лікування з огляду на його клінічний прогрес завдяки медикаментозному лікуванню, яке він отримував.

10 березня 2021 року суд призначив заявнику примусове амбулаторне лікування.

29 квітня 2021 року суд оголосив про припинення амбулаторного лікування заявника, оскільки тим часом його було поміщено до психіатричного відділення тюремної лікарні м. Кашіас для виконання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

У невстановлену дату брат заявника подав до Верховного Суду заяву про застосування хабеас корпус, стверджуючи, що його брат незаконно утримувався у тюремній лікарні «Кахсіас».

21 квітня 2021 року Верховний Суд відхилив цю заяву на тій підставі, що тримання заявника під вартою ґрунтувалося на остаточному судовому рішенні, винесеному у передбаченому законом порядку, яке він не оскаржив. Верховний Суд зазначив, однак, що тримання заявника під вартою у психіатричному відділенні тюремної лікарні «Кахсіас» мало тимчасовий характер, і що він повинен бути терміново переведений до медичного закладу поза межами пенітенціарної системи.

Скарга заявника щодо умов тримання у лікарні

Заявник описав умови тримання його під вартою в тюремній лікарні «Кахсіас» наступним чином: він не отримував медичного лікування, якого вимагав стан його психічного здоров’я, натомість до нього застосовувався терапевтичний підхід, заснований на надмірному застосуванні медикаментів з тривалим ефектом (введення ін’єкцій з пролонгованою дією). Він стверджував, що психіатричне відділення тюремної лікарні «Кахсіас» було тюремною лікарнею, а не закладом охорони психічного здоров’я, призначеним для лікування людей, які страждають на серйозні психічні захворювання, як він. Він стверджував, що мав бути госпіталізований до належного психіатричного закладу, щоб мати доступ до медичної допомоги, психологічної підтримки та терапії, яких він потребував. Він також стверджував, що його утримання у тюремній лікарні сприяло погіршенню його стану та посилило його стан розгубленості та страху, враховуючи репресивну атмосферу в’язниці, яка була оточена ґратами та колючим дротом і охоронялася наглядачами у формі, озброєними засобами фізичного придушення, а також відсутність доступу до медичної допомоги, психологічної підтримки та терапії, необхідних йому для одужання.

Суть скарги:  Заявник скаржився на відсутність належного медичного лікування під час його тримання під вартою з 14 квітня до 18 жовтня 2021 року у психіатричному відділенні тюремної лікарні «Кахсіас», що у поєднанні з неналежними умовами тримання під вартою, на його думку, становило порушення статті 3 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

а) Загальні принципи

73. Суд посилається на загальні принципи щодо відповідальності держав за надання медичної допомоги затриманим особам загалом і затриманим, які страждають на психічні розлади, зокрема, викладені у рішенні у справі «Rooman v. Belgium», № 18052/11, § 141-48, 31 січня 2019 року). Зокрема, Суд посилається на наступний уривок зі справи Rooman (посилання опущені):

«146. Суд також бере до уваги адекватність медичної допомоги та догляду, що надаються під час тримання під вартою. Відсутність належної медичної допомоги для осіб, які перебувають під вартою, може, таким чином, спричинити відповідальність держави за статтею 3. Крім того, недостатньо, щоб таких затриманих обстежили й поставили діагноз; натомість, необхідно забезпечити належне лікування діагностованої проблеми.

147. У зв’язку з цим «адекватність» медичної допомоги залишається найбільш складним для визначення елементом. Суд повторює, що сам факт того, що затриманого оглянув лікар і призначив певний вид лікування, не може автоматично призвести до висновку, що медична допомога була адекватною. Влада також повинна забезпечити ведення вичерпної документації щодо стану здоров’я затриманої особи та її лікування під час перебування під вартою, швидке й точне встановлення діагнозу та надання медичної допомоги, а також регулярний і систематичний нагляд за станом здоров’я, який передбачає комплексну терапевтичну стратегію, спрямовану на адекватне лікування проблем зі здоров’ям затриманої особи або запобігання їхньому погіршенню, а не на симптоматичне лікування. Влада також повинна продемонструвати, що були створені необхідні умови для того, щоб призначене лікування дійсно виконувалося. Крім того, медичне лікування, що надається в пенітенціарних установах, має бути належним, тобто на рівні, порівняному з тим, який державні органи влади зобов’язалися надавати населенню в цілому. Проте, це не означає, що кожному ув’язненому повинен бути гарантований такий самий рівень медичного обслуговування, який доступний у найкращих медичних закладах за межами пенітенціарних установ.

148. Якщо лікування не може бути забезпечене в місці тримання під вартою, повинна бути можливість перевести затриману особу до лікарні або до спеціалізованого відділення...»

74. Крім того, Суд прийняв стандарт доведення «поза розумним сумнівом» при оцінці доказів у справах, які стосуються умов тримання під вартою. Якщо збір доказів викликає об’єктивні труднощі, заявник, тим не менш, повинен надати детальний і послідовний опис умов тримання його під вартою із зазначенням конкретних елементів, таких як, наприклад, дати його переведення між установами, що дозволить Суду визначити, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Лише достовірний і достатньо детальний опис умов тримання під вартою, які, як стверджується, принижують гідність, становить prima facie випадок жорстокого поводження і слугує підставою для направлення повідомлення про скаргу Уряду-відповідачу. Після того, як Суд направив Уряду повідомлення про скаргу заявника, на останньому лежить обов’язок зібрати та надати відповідні документи. Неподання переконливих доказів щодо матеріальних умов тримання під вартою може дати підстави для висновків щодо обґрунтованості тверджень заявника (див. рішення у справах «Ananyev and Others v. Russi», № 42525/07 і 60800/08, § 121-23, від 10 січня 2012 року; та «Kaganovskyy v. Ukraine», № 2809/18, § 121, від 15 вересня 2022 року).

б) Застосування згаданих принципів до цієї справи

75. Суд зазначає, по-перше, що існування проблем з психічним здоров’ям, які призвели до тримання заявника під вартою, не заперечується. Він був поміщений під превентивний арешт на підставі серйозного психічного захворювання (параноїдальна шизофренія), що робить його нездатним контролювати свої дії. Як наслідок, його помістили до психіатричного відділення тюремної лікарні «Кахсіас», де він перебував з 14 квітня 2021 року до переведення 18 жовтня 2021 року до лікарні «Собрал Сід» (див. пункти 5, 7 та 14-15 вище).

76. Оскільки заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на матеріальні умови тримання його під вартою та неадекватність медичного лікування, яке він отримував у психіатричному відділенні тюремної лікарні «Кахсіас» (див. пункти 68 та 70 вище), Суд зосередить свій розгляд скарг за статтею 3 Конвенції на тих елементах, які стосуються періоду тримання під вартою у цьому відділенні. При розгляді скарг за статтею 3 необхідно враховувати сукупний вплив умов тримання під вартою та будь-якої неадекватності медичного лікування (див. рішення у справі «Dybeku v. Albania», № 41153/06, § 38, від 18 грудня 2007 року).

77. Суд зазначає, що сторони не погоджуються щодо умов тримання під вартою та догляду, який отримував заявник у психіатричному відділенні тюремної лікарні «Кахсіас» (див. пункти 26-31 вище). Суд визнає висновки доповіді Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – CPT) від 27 січня 2018 року, на яких наголошував Уряд у своїх зауваженнях. Однак у своєму аналізі Суд спирається на висновки CPT, викладені у його доповіді від 13 листопада 2020 року, що  визначив проблеми, пов’язані з психічним здоров’ям, як одну з головних проблем, що стоять перед пенітенціарною системою Португалії. Наприклад, з особливим посиланням на ситуацію в психіатричному відділенні тюремної лікарні в Кахсіасі, висновки зазначає, що приміщення були неналежними, а також бракувало персоналу та клінічної адекватності, особливо з огляду на принцип індивідуального підходу, необхідного в таких ситуаціях… На думку CPT, пацієнти в цій ситуації не мали належного терапевтичного середовища, яке повинно включати збільшення різноманітності та кількості організованих заходів, що пропонуються щодня, а також забезпечення належних умов для професійної діяльності та відпочинку.

78. На думку Суду, ці висновки ставлять під сумнів твердження Уряду щодо придатності психіатричного відділення тюремної лікарні «Кахсіас» для тримання під вартою тяжких психічно хворих пацієнтів, таких як заявник, і, у його конкретному випадку, щодо відповідності медичного лікування, яке він отримував у цьому закладі, особливо у світлі принципу індивідуального підходу.

79. Крім того, Суд звертає увагу на занепокоєння, висловлене у річному звіті DGRSP за 2021 рік (див. пункти 47-50 вище), згідно з яким психіатричне відділення тюремної лікарні «Кахсіас» призначалося для тимчасового тримання звичайних ув’язнених з психічними розладами. Тим не менш, через брак місць у звичайних психіатричних установах, на практиці в ньому на постійній основі утримувалися психічно хворі особи, які підлягали превентивному ув’язненню й потребували психіатричного лікування…

80. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Уряд у цій справі не надав жодних доказів, таких як медичні звіти або копія індивідуального терапевтичного плану заявника, які б свідчили про те, що він отримував індивідуальний, безперервний та спеціалізований догляд та подальше лікування, а також про те, що йому було призначено та надано відповідну терапію та ліки (див. рішення у справі «Strazimiri v. Albania», № 34602/16, § 108, від 21 січня 2020 року). Наприклад, не було надано жодної інформації, яка б вказувала на те, що він мав регулярний та безперервний психіатричний нагляд, спрямований на адекватне лікування його хвороби, запобігання її погіршенню або проведення підготовчої роботи до звільнення заявника та його реінтеграції у суспільство. Отже, Суд зазначає, що Уряд не довів, що заявник отримав терапевтичне лікування, якого вимагав його стан (див. рішення у справах «Murray v. the Netherlands», № 10511/10, § 106, від 26 квітня 2016 року; «Rooman», згадане вище, § 146-47…) оскільки не було доведено, що застосування препаратів з довготривалим ефектом доповнювалося реалізацією комплексної стратегії лікування. За таких обставин, коли Уряд не спростував послідовних тверджень заявника переконливими доказами, Суд готовий прийняти розповідь заявника про умови його тримання під вартою у психіатричному відділенні тюремної лікарні «Кахсіас».

81. Суд визнає, що сама природа психологічного стану заявника робила його більш вразливим, ніж середньостатистичного затриманого, і що тримання його під вартою в умовах, описаних вище, могло певною мірою загострити його почуття дистресу, страждання та страху. У зв’язку з цим Суд вважає, що ненадання органами влади заявнику належної допомоги та догляду невиправдано наражало його на ризик для здоров’я та мало призвести до стресу і тривоги (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Sławomir Musiał v. Poland», № 28300/06, § 96, від 20 січня 2009 року).

82. З огляду на вищевикладене Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 3 Конвенції.

2) «ENA ARREGUI v. SPAIN»

Заява № 42541/18 –  Рішення від 11.01.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/4n6xj983

#стаття  8 Конвенції – приватне життя

#перехоплення кореспонденції

#право на забезпечення таємниці листування полягає не тільки у обовʼязку держави не посягати на нього (не втрачатись у нього), але й в обовʼязку забезпечити ефективне здійснення цієї таємниці

#констатовано відсутність порушення ст. 8 Конвенції

Коротко суть справи: Заявник був членом іспанської політичної партії «Єдність, прогрес і демократія» (UPyD) та був членом її керівної ради (Consejo de Dirección) до березня 2015 року. У цей час партія проводила внутрішню процедуру оновлення свого керівництва. Деякі члени партії, в тому числі заявник, виступали за коаліцію з конкуруючою партією Ciudadanos/Cs/Ciutadans, в той час як інші виступали проти цього.

На початку квітня 2015 року лідери UPyD виключили одного зі своїх членів, пана П., за підозрою в тому, що він брав участь у переговорах з Ciudadanos. Згодом лідери UPyD найняли приватну компанію для моніторингу електронної кореспонденції, відправленої та отриманої паном П. на дві різні електронні скриньки, обидві з яких належали до домену UPyD, протягом місяців, що передували його виключенню з партії. Моніторингова компанія проаналізувала електронні листи пана П. і виявила кілька листів, надісланих заявником зі свого особистого електронного акаунта пану П., які стосувалися планів пана П. та інших незгодних членів UPyD створити нову політичну партію, щоб уможливити створення запланованої коаліції, зберігаючи при цьому внутрішню фракцію, відповідальну за адвокацію коаліції. Деяка інформація про електронні листи, виявлені моніторинговою компанією, просочилася в пресу, і щонайменше дві газети повідомили про моніторинг електронних листів і про наміри деяких членів UPyD створити нову політичну партію, посилаючись на заявника як на одну з осіб, що брали участь у цьому процесі.

3 червня 2015 року організаційний менеджер UPyD пан Ф. розповсюдив електронною поштою звіт, який відтворював електронні листи, надіслані з особистого кабінету заявника пану П. Звіт був доставлений двадцятьом членам керівного органу партії та 150 членам її політичної ради.

15 червня 2015 року заявник поскаржився до Органу з вирішення спорів партії (Comisiόn de Garantías) на розголошення змісту його електронних листів. Заявник разом з іншими членами партії, чиї електронні листи також були перехоплені, звернувся до Органу з вирішення спорів з проханням порушити дисциплінарне провадження проти членів керівної ради партії. Орган з вирішення спорів відхилив його скаргу 1 липня 2015 року. Він вважав, що перехоплення було необхідним, оскільки це була реакція на серйозну ситуацію для партії напередодні виборчого періоду, і пропорційним, оскільки воно стосувалося лише кількох електронних листів, відібраних на основі ключових термінів. Він також заявив, що електронні листи не стосувалися аспектів приватного або сімейного життя членів партії, а стосувалися дій, безпосередньо пов’язаних з партією.

17 липня 2015 року заявник подав кримінальну скаргу проти пана Ф. за незаконне розголошення таємниці (стаття 197 Кримінального кодексу – див. пункт 21 нижче) у зв’язку з порушенням його права на недоторканність приватного життя (стаття 18 Конституції - див. пункт 18 нижче). 4 листопада 2015 року він розширив скаргу, включивши до неї ще одного лідера UPyD пана Г., який нібито зв’язався з моніторинговою компанією.

Заявник стверджував, що його листування мало приватний характер, посилаючись на свій членський статус та професійну автономію по відношенню до UPyD. Електронні листи, відтворені у звіті, надходили із зовнішніх облікових записів, що не належать до домену партії, включаючи його власний обліковий запис, і, таким чином, були надіслані із законним очікуванням на конфіденційність. Він стверджував, що політичні стратегії, описані в його електронних листах, і його право на інакомислення всередині політичної партії були захищені статтею 6 Конституції Іспанії, в якій йдеться про демократичну структуру й діяльність політичних партій. Заявник зазначив, що поняття приватного життя, викладене в статті 8 Конвенції, також охоплює аспекти суспільного життя, зокрема, право на встановлення міжособистісних відносин у контексті професійного або ділового життя.

29 лютого 2016 року слідчий суддя, встановивши наявність достатніх доказів prima facie участі обвинуваченого в інкримінованих йому фактах і зазначивши, що вони можуть становити правопорушення, пов’язане з незаконним розголошенням таємниці, постановив відкрити кримінальне провадження. Слідчий суддя постановив, що практика Конституційного Суду, згідно з якою компанії можуть здійснювати заходи спостереження за діловою кореспонденцією своїх співробітників, не може бути застосована, оскільки між паном П. і UPyD або між заявником і UPyD не було ніяких робочих відносин, а розширене тлумачення цієї практики на шкоду такому фундаментальному праву, як таємниця спілкування, є неприпустимим.

21 вересня 2016 року суд вищої інстанції (Madrid Audiencia Provincial), задовольнивши апеляцію обвинуваченого, скасував рішення слідчого судді та виніс постанову про тимчасове закриття справи (sobreseimiento provisional). Суд встановив, що моніторингова компанія була уповноважена підготувати звіт відповідно до мети партії – виявити будь-які потенційні правопорушення, що відбуваються в структурі партії. Суд зауважив, що внутрішня політика УНП забороняє використання офіційних електронних скриньок в особистих цілях або у спосіб, який може порушити права партії. Суд не визнав достатньо доведеним, що обвинувачені діяли з будь-яким іншим наміром, окрім виявлення порушень у партії, або що вони розкрили зміст звіту пресі. Суд дійшов висновку, що правопорушення не було доведено в достатній мірі…

Висновки суду першої інстанції:

«Зі звіту, поданого [моніторинговою компанією], зрозуміло, що метою запитуваного нею звіту було виявлення порушень, вчинених у партії, шляхом сліпого пошуку інформації, що зберігається в поштових скриньках, які належать UPyD і були призначені [пану П.] для виконання його професійних обов’язків у партії, на основі таких термінів, як «коаліція», «СД», «платформа»...

[Компанія, відповідальна за звіт ... мала доступ до правил використання електронних поштових скриньок UPyD, в яких зазначено, що використання цих скриньок підпорядковується наступним умовам: (i) забороняється використовувати їх в особистих цілях або цілях, не пов’язаних з виконанням завдань, доручених стороною; (ii) контент, отриманий та надісланий з [цих акаунтів], повинен зберігатися у наданій поштовій скриньці, при цьому зберігання інформації, отриманої за допомогою цих засобів, на обладнанні або носіях, що не належать стороні, категорично забороняється; (iii) використання облікових записів повинно відповідати інструкціям UPyD і категорично забороняється надсилати повідомлення з незаконним або невідповідним змістом або які будь-яким чином порушують права UPyD або третіх осіб; (iv) поштові скриньки, пов’язані з наданими обліковими записами електронної пошти, можуть підлягати моніторингу з боку UPyD; метою моніторингу є захист іміджу та ресурсів партії, а також гарантування безперервності діяльності партії та перевірка дотримання цих правил та умов використання; (v) при надсиланні електронних листів декільком адресатам одночасно, обов’язковим є використання опції прихованої копії; (vi) всі повідомлення, надіслані з облікового запису [UPyD], повинні містити ідентифікаційні дані сторони та юридичне повідомлення, яке система додає за замовчуванням до кожного електронного листа; (vii) на розсуд UPyD, [і] в будь-якому випадку, після припинення відносин користувача зі стороною, обліковий запис буде деактивовано, а надіслана та отримана інформація залишиться в розпорядженні UPyD.

Згідно з цими правилами, про які свідок [пан П.] заявив, що йому нічого не відомо, використання наданих стороною електронних поштових скриньок підлягало певним умовам, серед яких було те, що сама сторона, після припинення відносин, мала в своєму розпорядженні зібрану інформацію.

Отже, немає жодних доказів того, що відповідачі, замовляючи експертний звіт і передаючи обраній компанії керівні принципи, яких слід було дотримуватися у своєму звіті, мали будь-яку іншу мету, крім виявлення порушень у самій політичній партії ... також не встановлено, що хтось із відповідачів розкрив висновки звіту в електронних або друкованих засобах масової інформації ...».

Висунення звинувачення ... необов’язково або неминуче призводить до початку усного провадження, а скоріше вимагає обґрунтованої правової та фактичної оцінки, яка може призвести до його відхилення. Таке рішення не порушує [право на] судовий та правовий захист, оскільки усталена конституційна судова практика вказує на те, що порушення кримінального провадження не передбачає безумовного права на відкриття судового розгляду, а лише вмотивоване рішення судді про правову оцінку фактів з викладенням мотивів відмови у його розгляді.

... [дане] провадження тимчасово припиняється, оскільки [передбачуване] правопорушення не було належним чином доведено»…

20 жовтня 2016 року заявник подав заяву про визнання постанови від 21 вересня 2016 року недійсною (incidente de nulidad). Він стверджував, що рішення про закриття кримінального провадження не було достатньо обґрунтованим і не забезпечило захист його основоположного права на приватне життя і таємницю кореспонденції, порушивши таким чином його права, передбачені статтями 18, 22 і 24 Конституції Іспанії.

Суд Мадрида відхилив клопотання 26 жовтня 2016 року, зазначивши, що скарги заявника вже були розглянуті в оскаржуваному рішенні.

13 грудня 2016 року заявник подав апеляційну скаргу за процедурою amparo (процедура захисту конституційних прав у іспаномовних країнах, що по суті є індивідуалізованою конституційною скаргою – прим. авт.) на обидва рішення суду від 21 вересня 2016 року та 26 жовтня 2016 року, стверджуючи про порушення його права на ефективний правовий захист.

5 березня 2018 року Конституційний Суд відхилив апеляцію за процедурою amparo. Він встановив, що причини, наведені судом для закриття справи, були адекватними та достатніми: апеляційний суд розглянув факти в контексті та, оцінивши їх, навів належні підстави для виключення застосування кримінального права, без шкоди для використання інших засобів правового захисту. Конституційний Суд також повторив, що в його функції не входить аналіз наявності елементів злочину, якщо тлумачення, надане кримінальними судами, не є необґрунтованим або таким, що суперечить принципу законності, і що право особи подавати кримінальну скаргу не включає в себе право на покарання кого б то не було. Нарешті, він повторив, що основні права, на які посилався заявник, захищаються не тільки кримінальним правом, але й іншими засобами правового захисту.

Проте, двоє суддів виклало окрему думку, де стверджували, посилаючись на стандарти, встановлені Судом у справі «Bărbulescu v. Romania», № 61496/08, 5 вересня 2017 року), що в рішенні суду не було достатньо проаналізовано два відповідних елементи: (i) чи знав користувач облікового запису (пан П.) про внутрішні правила використання електронної пошти та чи погодився він з ними, і (ii) чи був він поінформований про можливість доступу керівництва політичної партії до змісту його електронних листів без його згоди. На їхню думку, право заявника на повагу до його приватного життя не було достатньою мірою захищене...

Суть скарги: Заявник скаржився на те, що перехоплення і розкриття його електронної пошти та відмова в порушенні кримінальної справи, поданої у зв’язку з цими подіями, спричинили порушення його права на повагу до приватного життя і кореспонденції, зокрема, таємниці приватних повідомлень, як це передбачено статтею 8 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:

а) Загальні принципи

31. Суд раніше постановив, що електронні листи охоплюються поняттями «приватне життя» та «кореспонденція» у значенні статті 8, навіть якщо вони надсилаються з робочого місця або мають професійний характер (див. рішення у справі «Copland v. the United Kingdom», № 62617/00, § 41).

32. Хоча основною метою статті 8 Конвенції є захист осіб від свавільного втручання органів державної влади, вона також може накладати на державу певні позитивні зобов’язання щодо забезпечення ефективного дотримання прав, захищених статтею 8 (див. рішення у справі «Bărbulescu v. Romania», № 61496/08, від 5 вересня 2017 року, § 108). У випадках, коли моніторинг електронних комунікацій не є результатом прямого втручання національних органів влади, їхня відповідальність настає, якщо оскаржувані факти є наслідком неспроможності з їхнього боку забезпечити реалізацію права, закріпленого статтею 8 Конвенції, тобто виконати позитивні зобов’язання держави (там само, §§ 110-11). Хоча межі між позитивними і негативними зобов’язаннями держави за Конвенцією не піддаються точному визначенню, застосовні принципи, тим не менш, схожі. В обох контекстах слід враховувати, зокрема, справедливий баланс, який повинен бути досягнутий між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому, з урахуванням у будь-якому випадку свободи розсуду, якою користується держава (див. рішення у справі «Palomo Sánchez and Others v. Spain», № 28955/06 і 3 інших, § 62, і згадане вище рішення у справі «Bărbulescu», § 112).

33. Вибір засобів, покликаних забезпечити дотримання статті 8 Конвенції у сфері відносин фізичних осіб між собою, в принципі, є питанням, яке належить до сфери розсуду Договірних держав. Існують різні способи забезпечення поваги до приватного життя, і характер зобов’язання держави залежатиме від конкретного аспекту приватного життя, про який йдеться. Якщо на карту поставлено особливо важливий аспект існування або ідентичності особи, або якщо діяльність, про яку йдеться, зачіпає найбільш інтимний аспект приватного життя, межі дозволеної державі свободи дій відповідно звужуються. Зокрема, ефективне стримування від тяжких злочинів, коли на карту поставлені фундаментальні цінності та істотні аспекти приватного життя, вимагає від держав забезпечення ефективних кримінально-правових норм (див. рішення у справі «Khadija Ismayilova v. Azerbaijan», № 65286/13 і 57270/14, § 115, від 10 січня 2019 року, з подальшими посиланнями).

34. Суд постановив, що за певних обставин позитивні зобов’язання держави за статтею 8 Конвенції не виконуються належним чином, якщо вона не забезпечує повагу до приватного життя у відносинах між особами шляхом створення законодавчої бази, яка враховує різні інтереси, що підлягають захисту в конкретному контексті (див. «Bărbulescu», згадане вище, § 115, з подальшими посиланнями). Такі захисні заходи можна знайти в трудовому, цивільному та кримінальному праві.

б) Застосування згаданих принципів у цій справі

35. Завдання Суду в цій справі полягає в тому, щоб з’ясувати, чи виконала держава-відповідач свої позитивні зобов’язання щодо захисту права заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції в конкретних обставинах цієї справи. Як зазначалося раніше (див. пункт 6 вище), керівництво політичної партії найняло приватну компанію для моніторингу електронних листів, отриманих одним з її членів, який, як вони підозрювали, міг брати участь у переговорах з іншою політичною партією. Серед цих електронних листів були й такі, що були надіслані заявником зі своєї приватної електронної скриньки.

36. Суд одразу зазначає, що перехоплення та оприлюднення електронних листів заявника становило серйозне втручання у його право на повагу до приватного життя та кореспонденції.

37. У зв’язку з цим Суд надає великого значення тому факту, що втручання відбулося в контексті членства в політичній партії. У зв’язку з цим він підкреслює важливу роль політичних партій у демократичних суспільствах. Політичні партії є формою об’єднання, необхідною для належного функціонування демократії. Відображаючи течії думок населення країни, політичні партії роблять незамінний внесок у політичні дебати, які лежать в основі концепції демократичного суспільства ...

38. Таким чином, обставини цієї справи відрізняються від обставин у справах, де втручання відбулося в контексті відносин між роботодавцем і працівником, які є договірними, тягнуть за собою певні права та обов’язки з обох сторін, характеризуються юридичною субординацією і регулюються власними правовими нормами (див. Bărbulescu, згадане вище, § 117). Суд визнає, що внутрішні організаційні структури політичних партій відрізняються від структур приватних компаній, і що правові зв’язки, які існують між роботодавцем і працівником та між політичною партією і одним з її членів, принципово відрізняються. Суд визнає, що організаційна автономія об’єднань, у тому числі політичних партій, є важливим аспектом їхньої свободи об’єднання, захищеної статтею 11 Конвенції, і що вони повинні мати можливість володіти певними дисциплінарними повноваженнями (див. рішення у справі «Lovrić v. Croatia», № 38458/15, § 71, від 4 квітня 2017 року). Тим не менш, політична лояльність, якої очікують від членів партії, або дисциплінарна влада партії не можуть призвести до необмеженої можливості контролювати кореспонденцію членів партії. Навпаки, національні органи влади повинні забезпечити, щоб запровадження заходів з моніторингу листування та інших повідомлень, незалежно від обсягу та тривалості таких заходів, супроводжувалося належними та достатніми гарантіями проти зловживань (див., mutatis mutandis, «Bărbulescu», згадане вище, § 120).

39. Суд зазначає, що заявник не стверджував, що кримінально-правові норми, які діяли у відповідний час, були неякісними. Навпаки, на його думку, стаття 197 КК була застосовна до його справи. Крім того, Суд зазначає, що він мав можливість втрутитися в кримінальне провадження та подати свої аргументи (див. рішення у справі «M.P. v. Portugal», № 27516/14, § 45, від 7 вересня 2021 року). Він також не стверджував, що кримінальне розслідування не було ефективним (див. рішення у справі «Alković v. Montenegro», № 66895/10, §§ 65 і 70-73, від 5 грудня 2017 року). Суть скарги заявника полягає в тому, що постанова суду від 21 вересня 2016 року (див. пункт 12 вище) про закриття кримінального провадження, порушеного за фактом незаконного розголошення таємниці листування, не була підкріплена достатніми підставами та не враховувала його право на повагу до його приватного життя та кореспонденції.

40. Суд також зазначає, що як Уряд, так і Конституційний Суд заявили, що єдиним обов’язком суду була перевірка належних підстав для закриття кримінального провадження, і що у цій справі він виконав цей обов’язок. Зокрема, Конституційний Суд зазначив, що причини, наведені судом, були послідовними і відповідали змісту порушеного основоположного права: він оцінив обставини, за яких відбувався моніторинг електронної пошти політичної партії, і вмотивовано та обґрунтовано відхилив втручання кримінального права без шкоди для будь-яких інших засобів захисту основоположних прав, які потенційно могли бути порушені.

41. Зі свого боку, суд виключив наявність правопорушення, посилаючись на різні фактори на підтримку цього висновку (див. пункт 12 вище). По-перше, суд встановив, що метою моніторингового звіту було виявлення порушень у діяльності політичної партії. По-друге, він зауважив, що моніторинг був обмежений пошуком за певними термінами в електронних скриньках, призначених пану П. для виконання його функцій у партії. По-третє, він зазначив, що в правилах користування електронними скриньками партії чітко зазначено, що поштову скриньку може бути піддано моніторингу і що інформація залишиться в розпорядженні партії після припинення відносин користувача з партією. Суд дійшов висновку, що немає жодних доказів того, що обвинувачені мали іншу мету, окрім виявлення порушень у політичній партії, а також немає жодних доказів їхньої участі в оприлюдненні звіту. Відповідно, суд постановив, що інкриміноване правопорушення не було належним чином доведено.

42. На думку Суду, ані аргументація суду першої інстанції, ані оцінка цієї аргументації Конституційним Судом не видаються свавільними або необґрунтованими. Тому Суд не бачить жодних підстав, які могли б виправдати підміну його власної думки думкою національних судів. У зв’язку з цим Суд пам’ятає, що роль суду першої інстанції як кримінального суду обмежувалася визначенням того, чи були дотримані елементи інкримінованих злочинів, і, у разі позитивної відповіді, призначенням відповідного кримінального покарання. Суд також повторює, що він не може підміняти національні органи влади в оцінці фактів справи; він також не може вирішувати питання про кримінальну відповідальність передбачуваних порушників...

43. Крім того, Суд зазначає, що відповідно до національного законодавства заявник міг подати позов до цивільних судів після закриття кримінального провадження, оскільки воно не було припинено остаточним судовим рішенням, а було тимчасово припинено (auto de sobreseimiento provisional – див. пункти 12 і 22 вище). Суд також бере до уваги наявні засоби цивільного захисту, зазначені Урядом. Немає жодних ознак того, що заявник порушив будь-яке цивільне провадження, і він не висунув жодних аргументів на користь того, що такі засоби не повинні вважатися ефективними (див., mutatis mutandis, «López Ribalda and Others v. Spain», № 1874/13 та 8567/13, § 135-37, 17 жовтня 2019 року, та пункти 25 і 26 вище). Тому Суд вважає, що правова база, яка існує в Іспанії, забезпечувала належний захист права заявника на повагу до його приватного життя та таємницю його кореспонденції.

44. З огляду на вищевикладене та беручи до уваги межі розсуду держави-відповідача, Суд не може визнати, що національні органи влади не забезпечили належного захисту права заявника на повагу до його приватного життя та кореспонденції.

45. Звідси випливає, що порушення статті 8 Конвенції не було.

3) «D v. LATVIA»

Заява № 76680/17 –  Рішення від 11.01.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/3xybdry3

#стаття  3 Конвенції – заборона жорстокого поводження (позитивне зобовʼязання)

#ееформальна ієрархія у вʼязницях

#обовʼязок держави вжити заходів у боротьбі із неформальною ієрархією у вʼязницях

#констатовано порушення ст. 3 Конвенції

Коротко суть справи: Справа стосується твердження заявника про те, що він зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, насамперед за статтею 3 Конвенції, через поширену неформальну ієрархію ув’язнених у в’язницях, де він перебував під вартою.

У період з 2008 по 2017 рік заявник відбував покарання у вигляді позбавлення волі, спочатку у Валмієрській в’язниці та Ризькій центральній в’язниці, а після 16 липня 2013 року також у Шкіротавській в’язниці.

З матеріалів, наданих заявником національним органам влади та Суду, випливає, що у в’язничному середовищі існувала неформальна ієрархія, яка поділяла ув’язнених на три окремі групи або касти: «блатні» (вища каста), «мужики» (середня каста) та "kreisie" (найнижча каста). Заявник опинився в найнижчій касті через сексуальний характер злочину, за який він був засуджений.

Ув’язнені найнижчої касти стикалися з низкою обмежень щодо користування об’єктами загального користування. Їм не дозволялося сидіти на тих самих лавках, ходити або стояти в тих самих місцях, що й іншим ув’язненим. Спеціальні туалети, умивальники та їдальні були призначені виключно для них. Крім того, їм було заборонено спілкуватися з іншими ув’язненими в черзі до тюремної крамниці або медичного відділення. Участь у спільних спортивних заходах або спільне користування душем також було заборонено. Вони повинні були спати на найменш зручних ліжках, розташованих по краях житлових приміщень, і не могли заходити в зони, інших двох каст. На додаток до цих обмежень, ув’язненим найнижчої касти доручали виконувати небажану або чорну роботу від імені інших ув’язнених, яка включала в себе чергування на варті, прибирання приміщень і прання одягу.

Адміністративні скарги заявника

27 січня 2014 року заявник подав офіційну скаргу до адміністрації в'язниці, стверджуючи, що неформальна ієрархія серед ув'язнених, яка існує, зокрема, у Шкіротавській в'язниці, порушує його права людини. Він детально описав досвід дискримінації, зокрема, словесні образи та виштовхування з черги в медичній частині з боку ув'язнених, які належать до "вищих каст". У відповідь адміністрація колонії провела перевірку і 27 лютого 2014 року повідомила, що під час допиту заявник не зміг назвати конкретних осіб, дати або підтверджуючі факти на підтримку своїх тверджень. Вони порадили йому подати іншу, більш детальну скаргу, якщо він стверджував, що його права були порушені.

11 березня 2014 року заявник подав ще одну скаргу до адміністрації в’язниці щодо неформальної ієрархії, яка існує в Шкіротавській в’язниці. У своїй відповіді адміністрація посилалась на ідентичні попереднім аргументи щодо недоведеності обставин скарги.

14 травня 2014 року заявник подав третю скаргу до адміністрації колонії щодо питання неформальної ієрархії. У своїй відповіді від 13 червня 2014 року адміністрація колонії заявила, що вона не підтримує кастову систему й рішуче її засуджує. У разі звинувачень у насильстві між ув’язненими, ув’язнені зобов’язані детально інформувати адміністрацію в’язниці про будь-яку загрозу або інцидент, вказуючи осіб, обставини та іншу відповідну інформацію. Лише після цього адміністрація може вжити заходів. Адміністрація в’язниці дійшла висновку, що заявник не обґрунтував стверджуване порушення його прав іншими ув’язненими або персоналом в’язниці.

Судове оскарження заявником

8 вересня 2014 року за скаргою заявника Адміністративний окружний суд м. Резекне порушив адміністративне провадження проти керівництва Ризької центральної в’язниці, Валмієрської та Шкіротавської в’язниць, а також Адміністрації в’язниць у зв’язку з тим, що вони не змогли ліквідувати неформальну ієрархію у в’язницях та пом’якшити її наслідки. Заявник стверджував, що подання скарг до Адміністрації в’язниці або тюремного персоналу не дало жодних результатів, оскільки посадові особи регулярно заперечували будь-яку причетність до кастової системи, її підтримку або обізнаність з нею. Він стверджував, що тюремний персонал міг би ефективно запобігти дотриманню цієї неформальної ієрархії шляхом вжиття належних заходів, таких як встановлення камер спостереження, диспетчерських пунктів та розгортання достатньої кількості тюремних охоронців. Заявник також стверджував, що зазнав нелюдського поводження та дискримінації внаслідок існуючої кастової системи в латвійських в’язницях, і вимагав компенсації.

У своїй відповіді від 8 жовтня 2014 року адміністрація в’язниці стверджувала, що скарги заявника до національних органів влади були розпливчастими та недостатньо детальними. Окрім тверджень про належність до найнижчої касти, заявник не назвав імовірного винуватця і не описав чітко, які конкретні дії або бездіяльність тюремного персоналу призвели до наслідків, на які він скаржиться.

У подальших зауваженнях заявник оскаржував твердження адміністрації колонії про те, що він не надав конкретних деталей щодо передбачуваних порушень його прав людини через його низькокастовий статус. Як член цієї касти, він не міг брати участь у заняттях у спортзалі та грати у футбол з іншими ув’язненими. Він не міг стояти в одній черзі з іншими ув’язненими в місцевому магазині або в медичному відділенні. Йому також було заборонено користуватися тими ж душами і туалетами, що й іншим ув’язненим, вільно пересуватися в загальних приміщеннях або користуватися обідніми столами інших ув’язнених.

Адміністративний окружний суд за власною ініціативою отримав матеріали щодо неформальної ієрархії від Секретаріату Уповноваженого з прав людини та провів усне слухання, в якому взяли участь заявник та двоє інших ув’язнених. Під час цього слухання, відповідаючи на запитання суду, заявник пояснив, що він не зазнав фізичної шкоди через свою належність до найнижчої касти. Тим не менш, він вважав, що якщо він порушить будь-які неформальні правила, то погрози на його адресу стануть негайними і відчутними. Заявник стверджував, що саме існування кастової системи призводило до морального занепокоєння та емоційного насильства.

20 травня 2015 року Окружний адміністративний суд відхилив позов заявника. Суд розглянув доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за результатами візитів до латвійських в’язниць, висновки Офісу омбудсмена за результатами візитів до місць позбавлення волі у 2008-2013 роках, розслідування незалежних журналістів щодо умов утримання в латвійських в’язницях з точки зору ув’язнених, а також національне прецедентне право, яке вказувало на те, що неофіційна ієрархія у в’язницях –  серйозне й системне явище, здатне призвести до порушень прав людини. Розглянувши ці елементи, суд визначив, що твердження заявника про те, що він стикався з неформальною ієрархією у в’язницях, заслуговує на довіру. Він також визнав достовірним твердження заявника про те, що він належав до найнижчої касти, мотивуючи це тим, що було б нелогічно з його боку робити таку заяву, якби це не відповідало дійсності.

Однак у світлі практики Суду за статтею 3 Конвенції суд постановив, що заявник не довів, що мало місце порушення його прав необхідного рівня тяжкості або що його віднесення до найнижчої касти призвело до несприятливих наслідків. Аргументація суду ґрунтувалася на твердженнях самого заявника про те, що він ніколи не піддавався фактичному насильству. Суд дійшов висновку, що загальні твердження про те, що такі ситуації трапляються щодня, без наведення конкретики чи прикладів, є надто абстрактними, щоб мати юридичну силу.

25 червня 2015 року заявник подав апеляційну скаргу на рішення Адміністративного окружного суду.

5 липня 2016 року Окружний адміністративний суд відхилив апеляційну скаргу. Він визнав, що адміністрація в’язниці має засоби для пом’якшення впливу неформальних ієрархій, наприклад, шляхом покарання тих, хто забезпечує дотримання кастової системи. Однак суд підкреслив, що він повинен зосередитися виключно на справі, поданій заявником. Він роз’яснив, що заявник повинен був обґрунтувати порушення його власних прав, а не піднімати більш широкі питання, пов’язані з умовами утримання в таких установах.

16 травня 2017 року Департамент адміністративних справ Верховного Суду відмовив у відкритті касаційного провадження.

Суть скарги: Заявник скаржився, що він зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, насамперед за статтею 3 Конвенції, через поширену неформальну ієрархію ув’язнених у в’язницях, де він перебував під вартою.

Окремі висновки ЄСПЛ:

a)             Загальні принципи

 

37. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона в абсолютній формі забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин та поведінки жертви (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Labita v. Italy», № 26772/95, § 119).

38. У контексті позбавлення волі Суд послідовно підкреслює, що стаття 3 накладає на Договірні держави зобов’язання не тільки утримуватися від провокування жорстокого поводження, але й вживати необхідних превентивних заходів для забезпечення фізичної та психологічної недоторканності і благополуччя осіб, позбавлених волі (див. рішення у справі «Premininy v. Russia», № 44973/04, § 83, від 10 лютого 2011 року). Держава повинна забезпечити, щоб особа трималася під вартою в умовах, сумісних з повагою до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання цього заходу не завдавали їй страждань або поневірянь, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, притаманний ув’язненню, і щоб, з огляду на практичні вимоги ув’язнення, її здоров’я і благополуччя були належним чином забезпечені (див. рішення у справі «Muršić v. Хорватія», № 7334/13, § 99, від 20 жовтня 2016 року, та «Ananyev and Others v. Russia», № 42525/07 та 60800/08, § 141, від 10 січня 2012 року).

39. Іншим важливим фактором в оцінці Судом дотримання державою своїх зобов’язань за статтею 3 є те, чи був ув’язнений частиною особливо вразливої групи, наприклад, через те, що він належить до категорії з підвищеним ризиком жорстокого поводження (див. рішення у справах «Stasi v. France», № 25001/07, § 91, від 20 жовтня 2011 року, щодо гомосексуалістів; «J.L. v. Latvia», №23893/06, § 68, від 17 квітня 2012 року, щодо осіб, що співпрацювали із поліцією; «D.F. v. Latvia», № 11160/07, §§ 81-84, від 29 жовтня 2013 року, і «M.C. v. Poland», № 23692/09, § 90, від 3 березня 2015 року, щодо сексуальних злочинців; «Sizarev v. Ukraine», № 17116/04, § 114-15, від 17 січня 2013 року, і «Totolici v. Romania», № 26576/10, §§ 48-49, від 14 січня 2014 року, щодо колишніх співробітників поліції).

 

b)             Установлення фактів 

40. Суд зазначає, що ця справа по суті стосується твердження заявника про те, що він зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження через те, що перебував на найнижчому рівні неформальної ієрархії ув’язнених. У нещодавній справі, що стосувалася подібної скарги, Суд відзначив складнощі, пов’язані з ретельною перевіркою таких неформальних ієрархій. Ці складнощі виникають через укорінені моделі поведінки, які включають зловживання та ритуальне й символічно принизливе поводження з «вигнанцями» з боку їхніх співкамерників (див. рішення у справі «S.P. and Others v. Russia», № 36463/11 та 10 інших, § 82, від 2 травня 2023 року)…

41. На відміну від цього, у цій справі основні факти не є предметом спору між сторонами. Суд встановлює їх наступним чином.

42. По-перше, неформальна ієрархія ув’язнених, також відома як кастова система, існувала в латвійських в’язницях протягом періоду, коли заявник там перебував. Її існування було задокументовано щонайменше у двох в’язницях, де тримався заявник, у щорічних доповідях Омбудсмена (див. пункт 28 вище), доповіді Комітету щодо протидії тортурам, зокрема, про його візит до латвійських в’язниць у 2016 році (див. пункт 29 вище), дослідженнях незалежних журналістів та національних судових рішеннях.

43. По-друге, заявник належав до найнижчої касти ув’язнених у цій ієрархії – "kreisie", які стикалися з низкою обмежень щодо користування об’єктами загального користування, доступу до послуг та взаємодії з іншими ув’язненими.

44. По-третє, заявник не зазнав жодного фактичного насильства або погрози насильством з боку персоналу колонії чи інших ув’язнених. Цей факт неодноразово підкреслювався національними органами влади та Урядом-відповідачем, і заявник не стверджував протилежного.

45. Основна розбіжність між сторонами полягає в тому, чи становило існування неформальної ієрархії ув’язнених та пов’язані з цим обмеження для ув’язнених у становищі заявника саме по собі нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження у розумінні статті 3, і якщо так, то чи не змогли органи влади захистити заявника від такого поводження. 

(c) Чи був заявник підданий поводженню, забороненому статтею 3?

46. Суд повторює, що жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає фактичні тілесні ушкодження або інтенсивні фізичні чи моральні страждання. Однак стаття 3 не може обмежуватися лише актами фізичного жорстокого поводження; вона також охоплює заподіяння психологічних страждань. Якщо поводження принижує або ображає особу, демонструючи неповагу або применшуючи її людську гідність, або викликає почуття страху, болю або неповноцінності, здатне зламати моральний і фізичний опір особи, воно може бути охарактеризоване як таке, що принижує гідність, і також підпадає під заборону статті 3 (див. згадане вище рішення у справі «Ananyev and Others», § 140, і рішення у справі «Begheluri v. Georgia», № 28490/02, § 100, від 7 жовтня 2014 року). Суд також повторює, що акти, відмінні від фізичного насильства, також можуть становити жорстоке поводження через психологічну шкоду, яку вони завдають людській гідності. Зокрема, погроза жорстокого поводження може також становити форму жорстокого поводження через страх насильства, який вона вселяє в жертву, і психічні страждання, які вона спричиняє (див. рішення у справі «Gäfgen v. Germany», № 22978/05, § 108).

47. Щодо того, що становить цей мінімальний рівень жорстокості, підхід Суду еволюціонував. Спочатку Суд постановив, що «просте відчуття стресу затриманої особи» (див. «I.T. v. Romania»  № 40155/02, 24 листопада 2005 року) або «простого страху перед репресіями з боку співкамерників [заявника]» (див. «Golubev v. Russia», № 26260/02, 9 листопада 2006 року) самі по собі не були достатніми для того, щоб ситуація підпадала під дію статті 3. Однак, коли цей страх репресій супроводжувався іншими факторами, Суд встановив, що «сукупний ефект переповненості і навмисного поміщення особи в камеру з особами, які можуть становити для неї небезпеку, може в принципі порушити питання за статтею 3 Конвенції» (див. «Gorea v. Moldova», № 21984/05, § 47, від 17 липня 2007 року). У двох наступних справах, «Rodić and Others v. Bosnia and Herzegovina», № 22893/05, § 73, 27 травня 2008 року, та «Alexandru Marius Radu v. Romania», № 34022/05, § 48, 21 липня 2009 року, Суд встановив порушення статті 3 на тій підставі, що «труднощі, яких зазнали заявники, зокрема, постійний психічний неспокій, викликаний загрозою фізичного насильства та очікуванням такого, ... мали перевищувати неминучий рівень [страждань], притаманний ув’язненням». Нарешті, у справах вразливих ув’язнених у латвійських в’язницях Суд постановив, що річне перебування в умовах «тривалого страху і страждань від неминучого ризику жорстокого поводження» у поєднанні з відсутністю ефективного національного засобу правового захисту становило порушення статті 3 (див. «D.F. v. Latvi», згадане вище, § 95, і порівняйте «J.L. v. Latvia», цитоване вище, § 74-75 і 87-88).

48. У нещодавній справі, що стосувалася питання неформальної ієрархії серед ув’язнених, Суд зробив важливі висновки щодо порогу жорстокості, який спричиняє застосування статті 3 Конвенції. Хоча не всі заявники у цій справі, віднесені до категорії «ізгоїв», зазнали фізичного насильства, вони, тим не менш, жили під постійною загрозою такого насильства за порушення неформальних правил. Психічні страждання і страх перед жорстоким поводженням, що виникали внаслідок цього, були визнані такими, що принижували їхню людську гідність і прищеплювали їм почуття неповноцінності, що становило форму поводження, яке принижує гідність, у порушення статті 3 (див. «S.P. та інші», згадане вище, § 92). Суд уточнив, що обмеження, яких зазнали заявники – «ізгої», слугували додатковим доказом поводження, що принижує гідність. Їх відокремлення від інших ув’язнених відбувалося як на фізичному, так і на символічному рівнях….

49. У цій справі розповідь заявника має відповідну схожість з вищезгаданою справою, особливо щодо фізичного та символічного відокремлення, з яким стикалися ув’язнені категорії «kreisie», до якої він належав. Він зазначив, що ув’язнені цієї найнижчої групи стикалися з багатьма довільними обмеженнями у користуванні спільними ресурсами. Вони мали окремі лавки, туалети та їдальні, їм не дозволялося стояти в черзі з іншими ув’язненими в магазин або за медичною допомогою. Їм також було заборонено займатися спортом або користуватися спільним душем. Їхні ліжка були менш зручними й розташовувалися на периферії загального простору. Крім того, їм було доручено виконувати чорну роботу, таку як прибирання та прання білизни для інших ув’язнених (див. пункт 7 вище). Суд доходить висновку, що таке фізичне та символічне розділення мало наслідком надсилання потужного сигналу неповноцінності, тим самим принижуючи людську гідність ув’язнених у ситуації заявника, і, таким чином, становить поводження, що принижує гідність, у розумінні статті 3.

50. Той факт, що заявник вирішив дотримуватися вимог та обмежень, встановлених неформальною ієрархією, замість того, щоб протистояти або оскаржувати їх, не підриває висновку Суду щодо принизливого характеру цих дегуманізуючих практик. Наголос заявника на власній стійкості, а не на відчутних наслідках нав’язаних ієрархічних норм, дає Суду уявлення про механізми подолання, які можуть використовувати ув’язнені в його ситуації. Хоча такі механізми потенційно можуть приховувати всю глибину емоційних страждань, необхідно визнати, що відсутність відкритої конфронтації та насильницьких інцидентів не зменшує реальність страждань, що лежать в їх основі. Життя в такому ворожому середовищі часто призводить до постійного накопичення стресу, особливо для осіб, які зазнають несправедливості, а не лише від безпосередніх або хронічних загроз. Одне лише очікування таких загроз також може завдати тривалої психічної шкоди та викликати тривогу, інтенсивність якої перевищує рівень стресу, спричиненого ув’язненням у звичайних умовах.

51. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що фізична та соціальна сегрегація заявника у поєднанні з обмеженим доступом до основних тюремних ресурсів та відмовою у людських контактах призвела до того, що він зазнавав психічних страждань, які, ймовірно, перевищували неминучий рівень страждань, притаманний ув’язненню, навіть якщо він не зазнавав фізичного насильства (див. згадане вище рішення у справі S.P. та інші, § 96). Ситуація, в якій він перебував роками через своє становище в найнижчій касті ув’язнених у неформальній ієрархії, становила поводження, заборонене статтею 3 Конвенції…

52. Залишається з’ясувати, чи належним чином національні органи влади вирішили цю проблему.

(d) Обов’язок держави захищати заявника від жорстокого поводження 

53. Вище Суд встановив, що заявник не зазнав жодного жорстокого поводження з боку тюремного персоналу. Тим не менш, відсутність будь-якої прямої участі держави в актах жорстокого поводження, які відповідають умові жорстокості, що дозволяє застосувати статтю 3 Конвенції, не звільняє державу від її зобов’язань за цим положенням (див. рішення у справі «Gjini v. Serbia», № 1128/16, § 77, від 15 січня 2019 року). У зв’язку з цим Суд посилається на відповідні принципи, що стосуються відповідальності держави, нагляду та контролю за триманням під вартою, а також зобов’язання захищати особу від насильства серед ув’язнених, які викладені у справі «Premininy» (згадана вище, § 82-88). Зокрема, національні органи влади зобов’язані вживати заходів для забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванням або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, у тому числі з боку приватних осіб. Обсяг цього зобов’язання щодо захисту залежить від конкретних обставин кожної справи (див. згадане вище рішення у справі  «Stasi», § 79).

54. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що питання неформальної ієрархії ув’язнених добре задокументоване в латвійських пенітенціарних установах…. У цій ситуації як тюремний персонал, так і більш широкі органи влади повинні були обґрунтовано знати не тільки про існування ієрархії, але й про підлегле становище заявника в ній. Навіть за відсутності явних випадків насильства або конфронтації, не можна було ігнорувати невід’ємний ризик жорстокого поводження, з яким заявник зіткнувся під час свого ув’язнення. Оскільки органи влади, очевидно, усвідомлювали ризик, з яким стикався заявник у цій вразливій ситуації, Уряд повинен пояснити заходи, які національні органи влади вжили для зменшення вразливості заявника, а також вирішити більш широке питання ієрархії ув’язнених (див. рішення у справах «D.F. v. Latvia», згадане вище, § 87, і «S.P. and Others», згадане вище, § 99).

55. Суд повторює, що скарги на принизливий вплив неформальної ієрархії ув’язнених подібні до інших скарг, які виникають через структурні проблеми в пенітенціарному середовищі. Такі проблеми свідчать про системні недоліки, а не про проблеми, ізольовані від конкретних обставин окремого заявника. З огляду на системний характер цих проблем, окремі втручання – такі як ініціювання розслідування або переведення заявника в іншу камеру чи установу – не вирішили б основної проблеми, що лежить в основі скарг заявника. Навіть якби конкретні випадки насильства або жорстокого поводження були розслідувані, а винні притягнуті до відповідальності, такі заходи не змінили б основну динаміку влади в неформальній ієрархії ув’язнених, а також не змінили б підлегле становище заявника в ній.

56. Обмеження втручань реагуванням на конкретні інциденти в міру їх виникнення не є комплексним підходом, який повинна застосовувати адміністрація в’язниць при вирішенні такої системної проблеми, як неформальна ієрархія серед ув’язнених…

57. Відповідно, Суд вважає, що національні органи влади не вжили належних заходів для захисту заявника від поводження, пов’язаного з його приналежністю до групи «kreisie» ув’язнених. Національні органи влади не мали ефективних механізмів для покращення індивідуальної ситуації заявника або для комплексного вирішення цього питання.

58. Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що державні органи не захистили заявника від поводження, забороненого цим положенням. Дійшовши такого висновку, Суд не вважає за необхідне розглядати ту саму сукупність фактів з точки зору статті 14 Конвенції.