1) «NIKA v. ALBANIA»

Заява № 1049/17  –  Рішення від 14.11.2023 р.

Посилання на першоджерело: http://tinyurl.com/mry689fw

#стаття 2 Конвенції – процесуальний і матеріальний аспект

#якість розслідування смерті під час акції протесту

#якість національного законодавства, що регламентує застосування сили, що може мати смертельні наслідки

#констатовано порушення статті 2 Конвенції в процесуальному та матеріальному аспектах

Коротко суть справи: Заявники є членами сім’ї (відповідно дружина та доньки) А.Н., який помер внаслідок вогнепального поранення в голову, отриманого 21 січня 2011 року під час акції протесту перед будівлею, де знаходиться офіс прем’єр-міністра Албанії.

Щодо інциденту

Соціалістичною партією Албанії було повідомлено поліцію про акцію протесту перед офісом прем’єр міністра. У подальшому, на вимогу поліції, партія уточнювала інформацію щодо вказаної акції.

У зв’язку із запланованими подіями, головнокомандувачем Національної гвардії було затверджено плани реагування для гвардії на період проведення акції, які були затверджені головнокомандувачем Нац. Гвардії і розіслані командирам підрозділів.

Один із планів для одного підрозділу передбачав наступне: «Група у складі [шести офіцерів] буде перебувати в режимі очікування, готова відкрити вогонь у разі прориву кордонів Другого підрозділу та Спеціального підрозділу».

На додаток до захисного спорядження, такого як спеціальні жилети, каски, протигази, офіцери будуть оснащені автоматами «тип 56», в тому числі холостими і бойовими патронами.

Аналогічний план дій мала поліція Тирани, який налічував 44 сторінки і передбачав завдання для підрозділів. 

Після початку акції протесту близько 14:00 протестувальники прибули до Офісу прем’єр-міністра, перед головним входом до якого стояли два кордони міліції. Близько 14.30 деякі з протестувальників почали кидати тверді предмети в перший кордон міліції, і ситуація загострилася. Другий кордон правоохоронців (який складався зі спецпідрозділів міліції) застосував сльозогінний газ. Внаслідок цього протестувальники тимчасово розійшлися, а міліціонери першого кордону, які не були екіпіровані протигазами, також залишили свої позиції. Протестувальники продовжували кидати каміння та різні тверді предмети з боків будівлі. Вони також перегрупувалися перед нею. Влада застосувала водомети для їх розгону. Протестувальники підпалили кілька дерев і автомобілів, а також кидали пляшки із запалювальною сумішшю в бік будівлі прем’єр-міністра. Кілька співробітників міліції та Національної гвардії отримали поранення.

У невстановлений час (близько 16:00) відносно невелика кількість протестувальників штурмувала чавунні автомобільні ворота на півночі будівлі і проникла на двадцять-тридцять метрів у двір за будівлею (тобто на територію між захисною огорожею і самою будівлею). Автомобіль, за кермом якого був протестувальник, спробував прорватися через ворота, але врізався в бар’єр, встановлений для запобігання подібним вторгненням.

Офіцер Національної гвардії за допомогою мегафону попередив протестувальників наступним чином: «Громадяни, ви порушуєте правила, ви порушуєте закон, ви зайшли в зони безпеки, до вас будуть вжиті заходи відповідно до закону».

Згодом в ситуацію втрутилася група співробітників Національної гвардії зі щитами та кийками, які витіснили протестувальників з подвір’я.

У невстановлений час кілька співробітників Національної гвардії почали застосовувати вогнепальну зброю, стріляючи як холостими, так і бойовими патронами, нібито для того, щоб стримати протестувальників від продовження штурму будівлі. Приблизно о 16:10 в результаті пострілів троє протестувальників загинули на місці. А.Н., який в цей момент знаходився близько до тротуару навпроти Офісу Прем'єр-міністра і не брав участі в жодних насильницьких діях, отримав кульове поранення в голову. Аналогічно, інші три жертви перебували за межами подвір’я Офісу прем’єр-міністра, і жоден з них не брав участі в насильницьких діях.

Внаслідок протистоянь постраждали близько сорока п’яти громадян, вісімдесят один військовослужбовець Національної гвардії та двадцять сім міліціонерів.

Що стосується А.Н., то він отримав первинну медичну допомогу в травматологічній лікарні Тирани, а потім був переведений для надання спеціалізованої допомоги в Стамбул, де він помер 4 лютого 2011 року. Він був похований в Албанії 7 лютого 2011 року.

 Щодо розслідування

21 січня 2011 року прокуратура Тирани розпочала розслідування подій на підставі підозр у скоєнні наступних злочинів: вбивство, знищення майна шляхом підпалу, знищення майна, зловживання службовим становищем та участь у незаконному зібранні.

Того ж вечора слідчі обстежили територію навколо Офісу прем’єр-міністра і вилучили близько п’ятисот гільз, а також дванадцять куль. Вони також сфотографували і склали докладні описи стану будівлі Офісу прем’єр-міністра і частини бульвару, де проходив протест. Крім того, вони допитали низку протестувальників, лікарів і журналістів; у останніх слідчі також вилучили копії відеозаписів, які журналісти та їхні колеги робили під час протесту. Допити підозрюваних - загалом близько дев’яноста двох осіб – тривали протягом наступних днів, тижнів і місяців.

22 січня 2011 року прокуратура доручила Інституту судово-медичної експертизи  провести експертизу тіл усіх потерпілих, окрім А.Н. Зокрема, прокуратура доручила експертам: дослідити рани; визначити, як вони були заподіяні; проаналізувати точки входу і виходу куль, а також їхню траєкторію; встановити причину смерті обстежених. Аналогічні експертизи були призначені і проведені щодо деяких поранених протестувальників.

Прокуратура також вирішила вилучити частину зброї, яку використовували співробітники Національної гвардії під час протесту. Протягом наступних тижнів було також вилучено додаткову зброю. Вилучену зброю, гільзи, знайдені на місці протестів, та одяг потерпілих було направлено на експертизу.

Прокуратура зобов’язала Національну гвардію надати їй копії всіх аудіозаписів радіопереговорів між її офіцерами (6 лютого 2011 року Національна гвардія заявила, що ці переговори не були записані і відмовила у наданні).

Дві хімічні експертизи, проведені 24 та 26 січня 2011 року на замовлення прокуратури з метою з’ясувати, чи використовували вищезгадані троє загиблих та троє поранених осіб вогнепальну зброю під час акцій протесту, дійшли висновку, що на одязі зазначених осіб не було виявлено слідів пострілів.

Під час повторного обстеження огорожі біля офісу було виявлено, що вона містить сліди від вибуху гранати.

Також, прокуратурою було вилучено записи із камер відео-спостереження офісу Прем’єр міністра.

7 лютого 2011 року прокуратура допитала низку офіцерів Національної гвардії, у тому числі А.Л.Л., який обіймав посаду заступника командира "Спеціального підрозділу" Національної гвардії і перебував на службі під час подій 21 січня 2011 року. A.Л.Л., зокрема, заявив, що попереджувальні постріли холостими кулями не були ефективними для стримування протестувальників, які зрозуміли, що міліціонери використовували холості кулі. Офіцери також заявили, що не можуть пояснити сліди, залишені гранатами на рівні людського зросту.

8 лютого 2011 року високопоставлені офіцери Національної гвардії, щодо яких були видані ордери на арешт (див. пункт 27 вище), здалися прокуратурі Тирани. Того ж дня вони були допитані прокурорами. У відповідь на запитання прокурорів Н.П., головнокомандувач Національної гвардії, який безпосередньо керував операціями на місцях у день протесту, заявив, що офіцерам Національної гвардії, присутнім під час подій, про які йдеться, не було віддано наказу відкривати вогонь; однак він зазначив, що всі офіцери Національної гвардії мали право відкривати вогонь за власною ініціативою, щоб гарантувати безпеку будівель, які вони охороняли. Він також зазначив, що багато офіцерів були поранені і отримали допомогу в медичній клініці Національної гвардії.

9 лютого 2011 року прокуратура Тирани вивчила журнал оперативного центру Національної гвардії, в якому фіксується основна щоденна інформація, накази, завдання і діяльність Національної гвардії. Зокрема, представники влади вилучили копію сторінок журналу, що стосуються діяльності 21 січня 2011 року. Журнал не містив жодного запису про наказ про застосування вогнепальної зброї. Було зазначено, що Н.П. неодноразово наказував співробітникам міліції застосовувати кийки і що в якийсь момент він застеріг їх «не відкривати ... вогонь [у будь-який спосіб] всупереч закону».

24 травня 2011 року Управління криміналістики (Drejtoria e Policise Shkencore) албанської поліції надало експертний висновок щодо кулі, знайденої в голові А.Н. У ньому зазначалося, що куля втратила свою первісну форму та ідентифікаційні характеристики через пошкодження, тому неможливо визначити, з якої зброї вона була випущена.

13 серпня 2011 року американська влада надала експертний звіт, в якому зазначалося, що жорсткий диск Офісу Прем’єр-міністра був вручну переформатований (тобто основні записи індексу були видалені вручну).

У двох інших експертних звітах було зроблено висновок, що кулі, які були знайдені в тілах двох інших жертв, були випущені з пістолета Беретта та автоматичної зброї МП-5 відповідно. 21 січня 2011 року ця зброя була використана, відповідно, Н.П., головнокомандувачем Національної гвардії, та А.Л., заступником командира «спеціального підрозділу» Національної гвардії.

18 квітня 2012 року прокуратура висунула звинувачення двом співробітникам Національної гвардії, А.Л.Л. та Н.П., у зв'язку зі смертю трьох протестувальників (не включаючи А.Н.). Третьому співробітнику Національної гвардії, М.К., було пред’явлено звинувачення у перешкоджанні здійсненню правосуддя (див. пункти 56 та ін. нижче). Того ж дня прокуратура виділила справу А.Н. з решти розслідування на тій підставі, що у зв'язку з його справою необхідні подальші слідчі дії.

Пізніше, у ході розслідування ІТ спеціалісту офісу Прем’єра було пред’явлено обвинувачення у перешкоджанні правосуддю, та інкриміновано, що він відформатував жорсткий диск. Національні суди дійшли висновку, що жорсткий диск було переформатовано (див. пункт 44 вище), але зазначили, що немає жодних доказів того, що саме обвинувачений здійснив цю дію.

Щодо судового процесу над офіцерами нац гвардії

Згідно з обвинувальним висновком, 21 січня 2011 року між 16:00 і 16:10 Н.П. і А.Л.Л. одночасно вистрілили бойовими кулями, спрямованими безпосередньо в учасників акції протесту. Всупереч своїм початковим показанням, в яких він не згадував про стрілянину зі своєї зброї в день протесту (див. пункт 39 вище), Н.П. нібито випустив одинадцять куль у бік групи протестувальників, убивши одного з них. А.Н. нібито стояв поруч із цим протестувальником. Після закінчення протесту Н.П. нібито поміняв ствол свого пістолета на ствол пістолета М.К. (див. пункт 46 вище) - товариша по службі в Національній гвардії та співучасника провадження - з метою приховати той факт, що Н.П. стріляв зі свого пістолета. Спираючись на результати експертизи одягу жертв, яка не виявила залишків пороху, прокуратура стверджувала, що жертви не використовували вогнепальну зброю.

Що стосується А.Л.Л., то він, як стверджується, зробив чотири або п'ять пострілів з автомата (breshëri) у повітря, після чого знизив приціл і вистрілив прямо в групу протестувальників, один з яких загинув, а інші були поранені.

7 лютого 2013 року районний суд Тирани визнав Н.П. і А.Л.Л. невинними (див. пункт 47 вище). Щодо Н.П. суд визнав, що куля, випущена з його пістолета, влучила в одного з протестувальників, який помер на місці; однак прокуратура не змогла довести точні обставини цієї події - зокрема, чи перебувала жертва в полі зору Н.П. і чи діяв обвинувачений з точним наміром вбити жертву. Відповідно, Н.П. не вчинив злочину «вбивство, що поставило в небезпеку життя кількох осіб». Аналогічно, суд встановив, що наявні у нього докази доводять, що другий протестувальник загинув від рикошету кулі, випущеної А.Л.Л.; однак не було встановлено, що обвинувачений діяв з чітким наміром вбити жертву. Що стосується третьої жертви і осіб, які отримали поранення, суд встановив, що не було жодних доказів, які б вказували на причетність A.Л.Л. Відповідно, він дійшов висновку, що А.Л.Л. не винен у скоєнні злочину «умисного вбивства двох або більше осіб». Нарешті, суд зазначив, що прокуратура зняла обвинувачення у перешкоджанні правосуддю з М.К., якого спочатку звинувачували в тому, що він брав участь у зміні ствола пістолета Н.П. після інциденту 21 січня 2011 року, з метою приховування фактів, що стосуються цього інциденту (див. п. 46 вище). Суд визнав М.К. невинним у скоєнні цього злочину.

18 вересня 2013 року Апеляційний суд Тирани двома голосами проти одного визнав Н.П. і А.Л.Л. винними у вбивстві з необережності за статтею 85 Кримінального кодексу і засудив їх відповідно до одного і трьох років позбавлення волі. Суд залишив без змін решту вироку суду першої інстанції.

На Рішення апеляційного суду були подані касаційні скарги, проте суд касаційної інстанції відхилив їх.

Подальше розслідування щодо смерті А.Н.

29 січня 2014 року прокуратура повторно допитала двох осіб, які отримали вогнепальні поранення під час акції.

5 лютого 2014 року співробітники прокуратури повторно допитали першого заявника та кількох членів сім’ї А.Н.

2 квітня 2014 року прокуратура повторно перевірила журнал реєстрації оперативного центру Національної гвардії.

З лютого по квітень 2015 року влада повторно допитала кількох військовослужбовців Національної гвардії, які брали участь у вищезгаданій операції 21 січня 2011 року.

5 травня 2014 року Інститут судово-медичної експертизи надав експертний висновок щодо тілесних ушкоджень А.Н. У звіті зазначено, що А.Н. був поранений у ліву частину лоба. Поранення було спричинене одним пострілом з вогнепальної зброї; куля переламала кістку, вихідного отвору не було. Напрямок кулі був спереду назад і зліва направо.

3 лютого 2015 року прокуратура Тирани вирішила замовити ще одну балістичну експертизу кулі, знайденої в тілі А.Н.

11 вересня 2015 року двоє експертів повторно дослідили кулю. Вони зазначили, що куля має шість виїмок і нарізів (вязок), але дійшли висновку, що через пошкодження кулі неможливо співставити її зі зброєю, з якої вона була випущена.

22 червня 2016 року член сім’ї А.Н. звернувся до Генеральної прокуратури та прокуратури Тирани з проханням проінформувати його про хід розслідування та надіслати йому копію матеріалів розслідування. 25 липня 2016 року перший заявник також звернувся до Генеральної прокуратури з проханням надати йому копію матеріалів розслідування.

28 лютого 2020 року прокуратура дійшла висновку, що були проведені всі можливі слідчі дії для того, щоб пролити світло на вбивство А.Н. 21 січня 2011 року та поранення шести інших осіб. Зазначивши, що особи, які вчинили ці злочини, не можуть бути встановлені, вони призупинили розслідування і передали справу до поліції для вжиття подальших заходів.

20 січня 2021 року Управління поліції Тирани надіслало до прокуратури Тирани звіт, в якому пропонувалося відновити розслідування. У звіті пропонувалося підготувати додаткові експертні висновки щодо тих жертв, які загинули, і тих, хто був поранений, а також щодо кулі, знайденої в тілі А.Н. Зокрема, було запропоновано зробити запити щодо того, чи були досягнуті якісь успіхи в судово-медичних технологіях, які могли б дозволити ідентифікувати зброю, з якої було випущено кулю, знайдену в тілі А.Н. Він також запропонував переглянути всі відеозаписи протесту і повторно допитати всіх осіб, які представляють інтерес.

2 квітня 2021 року прокуратура відновила розслідування.

8 липня 2021 року перша заявниця підтвердила прокуратурі Тирани, що вона була поінформована про дії прокуратури до 28 лютого 2020 року, і попросила надати їй будь-яку інформацію про дії прокуратури після цієї дати. 15 липня 2021 року прокуратура відповіла, що перша заявниця буде поінформована про будь-які висновки в кінці розслідування.

4 жовтня 2021 року Управління криміналістики поліції відповіло прокурорам (див. пункт 77 вище), повідомивши, що не було жодного технологічного прогресу, який би дозволив отримати інший результат, ніж той, що був отриманий до цієї дати щодо кулі, яка вбила А.Н.

21 січня 2022 року за допомогою судового доручення албанська влада звернулася до італійської влади з проханням провести експертизу кулі, знайденої в тілі А.Н. Жодної подальшої інформації з цього приводу надано не було.

У подальшому, були спроби розпочати кримінальне провадження у Спеціалізованій прокуратурі щодо цих подій, проте результатів розслідування немає.

Компенсаційні провадження заявників

19 вересня 2016 року кілька членів сім’ї А.Н., у тому числі заявники, подали цивільний позов про відшкодування шкоди проти Національної гвардії та Міністерства внутрішніх справ до Адміністративного суду першої інстанції м. Тирана.

30 січня 2017 року Адміністративний суд першої інстанції Тирани задовольнив позов і присудив кожному заявнику 12 834 097 леків (приблизно 103 524 євро).

Суть скарги:  Заявники, посилаючись на статті 2 і 13 Конвенції, скаржилися на те, що застосування владою сили проти А. Н. під час акції протесту 21 січня 2011 року становило порушення матеріальної частини статті 2 Конвенції. Вони також скаржилися на неефективність розслідування смерті члена їхньої родини. Суд, будучи експертом у питаннях правової оцінки фактів справи, вважає, що питання, порушені у цій справі, повинні розглядатися виключно з точки зору статті 2 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:

І. Процесуальний аспект за ст. 2 Конвенції

і) Загальні принципи

107. Відповідні принципи, що застосовуються до зобов’язання проводити ефективне розслідування, були узагальнені Судом, наприклад, у справі «Armani Da Silva v. the United Kingdom», № 5878/08, 30 березня 2016 року, наступним чином:

«229. З огляду на свій основоположний характер, стаття 2 Конвенції містить процесуальне зобов’язання – як описано нижче – провести ефективне розслідування передбачуваних порушень її матеріальної частини (див. рішення у справах «Ergi v. Turkey», від 28 липня 1998 року, § 82; «Mastromatteo v. Italy», № 37703/97, § 89; «Giuliani and Gaggio», №23458/02, § 298 та «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», № 24014/05, § 69, 14 квітня 2015).

230. Загальна законодавча заборона свавільного вбивства представниками держави була б неефективною на практиці, якби не існувало процедури перевірки законності застосування сили із смертельними наслідками державними органами. Зобов’язання захищати право на життя, передбачене цим положенням, у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «забезпечувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в [цій] Конвенції», непрямо вимагає проведення певної форми ефективного офіційного розслідування у випадках, коли особи були вбиті в результаті застосування сили, зокрема, представниками держави (див. згадане вище рішення у справі «McCann and Others», § 161). Таким чином, держава повинна забезпечити всіма наявними в її розпорядженні засобами адекватну реакцію – судову або іншу – з тим, щоб законодавчі та адміністративні рамки, створені для захисту права на життя, були належним чином реалізовані, а будь-які порушення цього права присікалися і каралися (див. рішення у справі «Zavoloka v. Latvia», №58447/00, § 34, 7 липня 2009 року, та «Giuliani and Gaggio», згадане вище, § 298).

231. Зобов’язання держави проводити ефективне розслідування у практиці Суду розглядається як зобов’язання, що випливає зі статті 2, яка, серед іншого, вимагає, щоб право на життя було «захищене законом». Хоча недотримання такого зобов’язання може мати наслідки для права, захищеного статтею 13, процесуальне зобов’язання, передбачене статтею 2, розглядається як окреме зобов’язання (див. рішення у справах «İlhan v. Turkey», № 22277/93, § 91-92; «Öneryıldız v. Turkey», № 48939/99, § 148…). Це може призвести до висновку про наявність окремого та незалежного «втручання». Цей висновок випливає з того факту, що Суд послідовно розглядав питання процесуальних зобов’язань окремо від питання дотримання матеріального зобов’язання (і, у відповідних випадках, встановлював окреме порушення статті 2 з цього приводу), а також з того факту, що в кількох випадках стверджувалося про порушення процесуального зобов’язання за статтею 2 за відсутності будь-якої скарги щодо його матеріального аспекту ….

232. Для того, щоб розслідування ймовірних незаконних вбивств, скоєних представниками держави, було ефективним, як правило, вважається необхідним, щоб особи, відповідальні за проведення розслідування, були незалежними від осіб, причетних до подій (див., наприклад, рішення у справі «Oğur v. Turkey», № 21594/93, § 91-92; «Giuliani and Gaggio», згадане вище, § 300; «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», згадане вище, § 177). Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, але й практичну незалежність (див., наприклад, «Güleç v. Turkey», 27 липня 1998 року, § 81-82; «Giuliani і Gaggio», згадане вище, § 300; і «Mustafa Tunç і Fecire Tunç», згадане вище, § 177). На карту поставлено не що інше, як суспільна довіра до монополії держави на застосування сили …).

233. Для того, щоб бути «ефективним», як цей вираз слід розуміти в контексті статті 2 Конвенції, розслідування, перш за все, має бути адекватним (див. «Ramsahai», згадане вище, § 324, та «Mustafa Tunç і Fecire Tunç», згадане вище, § 172). Це означає, що воно повинне бути здатним привести до встановлення фактів, визначення того, чи була застосована сила виправдано за даних обставин, а також до виявлення і, за необхідності, покарання винних (див. згадане вище рішення у справі «Giuliani and Gaggio», § 301, і згадане вище рішення у справі «Mustafa Tunç і Fecire Tunç», § 172). Це зобов'язання не щодо результату, а щодо засобів (див. «Nachova and Others v. Bulgaria», № 43577/98 і 43579/98, § 160; «Jaloud v. the Netherlands», № 47708/08, § 186; і «Mustafa Tunç і Fecire Tunç», згадані вище, § 173). Органи влади повинні вжити всіх можливих розумних заходів для забезпечення доказів щодо інциденту, включаючи, серед іншого, свідчення очевидців, судово-медичні докази та, за необхідності, розтин, який забезпечить повний і точний облік тілесних ушкоджень та об’єктивний аналіз клінічних даних, у тому числі причини смерті (щодо розтину див., наприклад, рішення у справі «Salman v. Turkey», № 21986/93, § 106; щодо свідків, див., наприклад, «Tanrıkulu v. Turkey», № 23763/94, § 109; і щодо судово-медичної експертизи, див., наприклад, «Gül v. Turkey», № 22676/93, § 89, 14 грудня 2000 року). Крім того, якщо мало місце застосування сили представниками держави, розслідування також має бути ефективним у тому сенсі, що воно має привести до визначення того, чи була застосована сила виправданою за даних обставин (див., наприклад, рішення у справі «Kaya v. Turkey», від 19 лютого 1998 року, § 87). Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину смерті або особу, відповідальну за неї, може призвести до порушення цього стандарту (див. рішення у справі «Avşar v. Turkey», № 25657/94, §393-95); рішення у справі «Giuliani and Gaggio», згадане вище, § 301; і рішення у справі «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», згадане вище, § 174).

234. Зокрема, висновки слідства повинні ґрунтуватися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів. Недотримання очевидної лінії розслідування значною мірою підриває здатність слідства встановити обставини справи та особу відповідальних осіб (див. рішення у справі «Kolevi v. Bulgaria», № 1108/02, § 201, від 5 листопада 2009 року, та згадане вище рішення у справі «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», § 175). Тим не менш, характер і ступінь ретельності, які задовольняють мінімальний поріг ефективності розслідування, залежать від обставин конкретної справи. Характер і ступінь ретельності повинні оцінюватися на основі всіх відповідних фактів і з урахуванням практичних реалій слідчої роботи (див. рішення у справі «Velcea and Mazăre v. Romania», № 64301/01, § 105, від 1 грудня 2009 року, і «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», цитоване вище, § 175). Якщо підозріла смерть була заподіяна від рук державного агента, відповідні національні органи повинні особливо ретельно перевіряти подальше розслідування (див. згадане вище рішення у справі «Enukidze and Girgvliani», § 277).

235. Крім того, розслідування має бути доступним для сім’ї жертви в тій мірі, в якій це необхідно для захисту її законних інтересів. Також має бути достатній елемент громадського контролю за розслідуванням, ступінь якого може варіюватися від справи до справи (див. «Hugh Jordan», згадане вище, § 109; «Giuliani and Gaggio», згадане вище, § 303 і «Mustafa Tunç and Fecire Tunç», згадане вище, § 179; також «Güleç», згадане вище, § 82, де батько жертви не був поінформований про рішення про відмову від кримінального переслідування, і «Oğur», згадане вище, § 92, де сім’я жертви не мала доступу до слідства або судових документів).

236. Однак розкриття або публікація поліцейських звітів і матеріалів розслідування може стосуватися делікатних питань, які можуть завдати шкоди приватним особам або іншим розслідуванням, і тому не може розглядатися як автоматична вимога за статтею 2. Тому необхідний доступ громадськості або родичів жертви може бути передбачений на інших стадіях процедури (див., серед інших джерел, рішення у справах «McKerr v. the United Kingdom», № 28883/95, § 129 та «Giuliani and Gaggio», цитоване вище, § 304). Більше того, стаття 2 не покладає на слідчі органи обов’язок задовольняти кожне клопотання про проведення певного слідчого заходу, подане родичем під час розслідування (див. згадане вище рішення у справі «Velcea і Mazăre», § 113, і згадане вище рішення у справі «Ramsahai та інші», § 348).

237. Вимога оперативності та розумного прискорення є імпліцитною в цьому контексті (див. рішення у справі «Yaşa v. Turkey» від 2 вересня 1998 року, § 102-104,  та згадане вище рішення у справі «Kaya», § 106-107). Необхідно визнати, що в конкретній ситуації можуть існувати перешкоди або труднощі, які перешкоджають прогресу в розслідуванні. Однак, швидка реакція влади при розслідуванні застосування сили зі смертельним наслідком, як правило, може розглядатися як необхідна умова для підтримання довіри громадськості до верховенства права та запобігання будь-яким проявам змови або толерантності до незаконних дій (див. згадане вище рішення у справі «McKerr», § 111 і 114, і «Opuz v. Turkey», №33401/02, § 150).

238. З вищевикладеного не можна зробити висновок, що стаття 2 може передбачати право на переслідування або засудження третіх осіб за вчинення кримінального правопорушення (див. Mastromatteo, згадане вище, § 90; Šilih, згадане вище, § 194; і Giuliani and Gaggio, згадане вище, § 306) або абсолютне зобов’язання, щоб усі кримінальні переслідування закінчувалися засудженням або навіть конкретним вироком (див. Zavoloka, згадане вище, § 34 (c)). Дійсно, Суд надаватиме національним судам значну перевагу у виборі відповідних санкцій за вбивство, вчинене представниками держави. (...)».

іі) Застосування принципів до цієї справи

а) Загальні недоліки на ранніх стадіях кримінального розслідування

108.  У справі, що розглядається, Суд зазначає, що реакція прокуратури Тирани на інцидент була швидкою: у той самий день, коли стався інцидент, прокуратура Тирани розпочала розслідування і почала збирати докази в районі, де відбулася акція протесту (див. пункт 21 вище).

109. Однак, наступні поспішні публічні заяви вищих посадових осіб про те, що жертви були застрелені з близької відстані і зі зброї, яка відрізняється від тієї, що використовується Національною гвардією або поліцією (див. пункти 17-18 вище) викликають сумніви щодо того, чи могли органи виконавчої влади з самого початку пролити повне світло на ці серйозні події та не відволікати або не втручатися неналежним чином у кримінальне розслідування (див. рішення у справі «Dimitrov and Others v. Bulgaria», № 77938/11, § 148, від 1 липня 2014 року).

110.  Ці сумніви не розвіяла різка критика тодішнім Прем’єр-міністром прокурорської лінії розслідування та вищезгадані особисті нападки на Генерального прокурора. Крім того, важливо, що паралельно з поточним кримінальним розслідуванням було швидко створено парламентську слідчу комісію – не з метою з’ясування фактів і можливої відповідальності держави за події 21 січня 2011 року, а для розслідування ймовірних зловживань, скоєних прокурорами, які розслідували ці події; Генеральний прокурор був викликаний до суду, і його було піддано різкій публічній критиці членами цієї комісії (див. пункт 30 вище). Суд вважає, що ці дії, якщо розглядати їх у загальному контексті, не могли не мати негативного впливу на ефективність розслідування – не в останню чергу через те, що вони могли відмовити потенційних свідків від співпраці зі слідством.

111. За кілька годин після інциденту прокуратура видала ордери на арешт шістьох підозрюваних, які були офіцерами Національної гвардії (див. пункт 27 вище). Однак ці ордери на арешт залишилися невиконаними, як стверджується, через адміністративні недоліки (див. пункт 27 та 94 вище), і підозрювані потрапили під варту лише тоді, коли самі вирішили здатися через вісімнадцять днів (див. пункт 38 вище). Ані матеріали справи, ані зауваження Уряду не дають жодних пояснень, чому різні задіяні органи не співпрацювали для розгляду та вирішення твердження поліції про те, що постанови містили певні адміністративні недоліки, а також для їхнього подальшого швидкого виконання. Розбіжності такого роду всередині правоохоронних органів не повинні перешкоджати виконанню ними свого обов’язку продемонструвати старанність і оперативність у вирішенні такої серйозної справи (див. рішення у справі «Askhabova v. Russia», № 54765/09, § 153, від 18 квітня 2013 року).

112.  Невиконання ордерів на арешт призвело до втрати вісімнадцяти днів між датою видачі ордерів на арешт (див. пункт 27 вище) і датою, коли прокурори змогли допитати головних підозрюваних (див. пункт 38 вище). Найважливіше те, що, окрім втрати дорогоцінного часу, органи влади безповоротно втратили можливість допитати підозрюваних одразу після інциденту, тим самим мінімізувавши будь-які шанси на змову або спотворення правди (див. рішення у справі «Jaloud v. the Netherlands», № 47708/08, § 207).

113.  Нарешті, Суд не може оминути увагою відсутність оперативності та старанності з боку влади у наданні прокуратурі відеозаписів інциденту, що знаходяться у розпорядженні Офісу Прем’єр-міністра (див. пункт 35 вище), а також неспроможність прокуратури вилучити ці записи одразу після подій 21 січня 2011 року.

114.  Найважливішим є той факт, що значна частина відеозаписів була стерта (див. параграф 55 вище) одразу після інциденту, як було встановлено національними судами, викликає серйозні занепокоєння те, чи не було їх видалення навмисним, і чи не було воно здійснено з метою приховування правди. Ці сумніви не були розвіяні національним судочинством, яке не змогло встановити точні обставини та особу (осіб), які віддали наказ і здійснили видалення записів, хоча вони, як стверджується, перебували на зберіганні у військовослужбовців Національної гвардії. Окремо від питання про те, чи можна приписати видалення записів Уряду-відповідачу, Суд зазначає, що записи були збережені на зовнішньому диску, який знаходився в серверній кімнаті Офісу Прем’єр-міністра; оскільки вони перебували на зберіганні національних органів влади, ці органи були зобов’язані зберігати їх неушкодженими та захищеними від будь-якого втручання третьої сторони (див. рішення у справі «Lovpyginy v. Ukraine», № 22323/08, § 106, 23 червня 2016 року, де втрата слідчим відеозапису розглядалася як один з факторів, що сприяли неефективності розслідування).

b) Непроведення належного розслідування можливої відповідальності за перебіг подій з боку командирів на місцях

115.  На підставі наявних у його розпорядженні матеріалів Суд зазначає, що кримінальне розслідування, як видається, було зосереджене виключно на встановленні особи, яка несла безпосередню відповідальність за смерть А.Н., і що не було проведено жодного розслідування щодо того, чи могли дії або бездіяльність з боку командування Національної гвардії 21 січня 2011 року сприяти смерті А.Н.

116. Заявники стверджували, що одночасні смертельні постріли у чотирьох протестувальників і несмертельні поранення, завдані багатьом іншим, не можуть бути узгоджені з версією подій, згідно з якою співробітники Національної гвардії стріляли зі своєї зброї індивідуально; заявники також стверджували, що насправді, якщо розглядати їх у поєднанні з іншими доказами, це переконливо свідчить про те, що був відданий загальний наказ стріляти безпосередньо в натовп (див. пункт 140 нижче). Ці твердження піднімають низку важливих питань, що стосуються якості розслідування.

117.  По-перше, слідство, як видається, не встановило точну хронологію (i) моменту(ів), коли були застрелені чотири основні жертви (деякі з них потрапили на відеозаписи, зроблені ЗМІ та іншими очевидцями), або (ii) несмертельних вогнепальних поранень, отриманих кількома іншими особами. Це могло б стати важливим елементом в оцінці точної послідовності та характеру поранень, отриманих різними жертвами, а також того, як вони могли бути спричинені. Апеляційний суд встановив у зв’язку з цим, що кілька офіцерів Національної гвардії майже одночасно підняли свою вогнепальну зброю і вистрілили в повітря, використовуючи бойові кулі, щоб стримати агресивний натовп (див. параграф 60 вище).

118.  Друга група питань стосується послідовності та характеру будь-яких наказів, відданих командирами Національної гвардії на місцях, які, як видається, перебували в певному радіоконтакті один з одним (див. пункт 37 вище) у критичні моменти насильницького протистояння. Особовий склад та старші офіцери Національної гвардії, допитані слідчими та національними судами, стверджували, що жодних наказів стріляти в повітря чи іншим чином не віддавалося, і що кожен офіцер приймав таке рішення самостійно. Суд має сумніви щодо того, чи можна вважати таку версію подій достовірною як таку, що відображає спосіб дій централізованих і спеціалізованих збройних сил, які опинилися перед обличчям ворожо налаштованого натовпу; вона також, як видається, суперечить інструкціям і правилам застосування зброї, які командування Національної гвардії надало своїм підрозділам під час підготовки до акції протесту (див. пункт 8 вище, див. також параграф 167 нижче).

119.  По-третє, незалежно від характеру будь-яких наказів, які могли або не могли бути віддані, заявники стверджували, як на національному рівні, так і в Суді, що не було проведено належного розслідування того, чи стріляв хтось із бійців Національної гвардії безпосередньо в натовп. Заявники стверджували, що вбивства були показані по телебаченню; Суд зазначає у зв'язку з цим, що офіцери, допитані національними органами влади, категорично заперечували таку можливість, стверджуючи, що вони стріляли тільки в повітря з метою стримування. Апеляційний суд Тирани дійшов висновку, що дві особи, за смерть яких двох офіцерів Національної гвардії було притягнуто до кримінальної відповідальності, ймовірно, стали ненавмисними жертвами пострілів у повітря, зроблених відповідними офіцерами, і що ці постріли рикошетили від твердих предметів, перш ніж влучити в жертв.

120.  Суд не повинен вирішувати такі фактичні суперечки або ставити під сумнів фактичні висновки національних судів, якщо для цього немає вагомих підстав. Як би там не було, видається очевидним, що низка обставин і свідчень, які могли б пролити додаткове світло на ці аспекти, не були поглиблено досліджені національними органами влади. До них відносяться як уже зазначалося, неспроможність відновити точну хронологію вогнепальних поранень, отриманих демонстрантами, та відповідні місця, де стояли жертви під час пострілів; неспроможність систематично проаналізувати судово-медичні характеристики вогнепальних поранень, отриманих тими численними демонстрантами, які зазнали несмертельних ушкоджень (у тому числі щодо кута та траєкторії польоту снарядів), що доповнило б висновки щодо чотирьох осіб, які втратили свої життя; а також неврахування великої кількості слідів, залишених снарядами, знайденими на рівні людського зросту на металевій огорожі по обидва боки від в’їзних воріт, де відбувалася більша частина насильницького протистояння (див. параграф 31 вище).

121.  У сукупності ці недоліки є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що національні органи влади не змогли серйозно та адекватно розслідувати певні ключові напрямки розслідування, пов'язані з характером будь-яких наказів, відданих особами, які перебували в ланцюгу командування під час подій, включаючи, але не обмежуючись цим, застосування вогню на ураження, а також можливість того, що демонстранти стали безпосередніми об'єктами нападу з боку озброєного персоналу.

122.  Також не було проведено жодного розслідування будь-яким національним органом влади з метою визначення того, чи були 21 січня 2011 року якісь прорахунки у плануванні, координації та виконанні обов'язків державних агентів. Аналогічно, у розпорядженні Суду немає жодних доказів того, що урядова робоча група або будь-який інший державний орган проводив таке розслідування. Детальне розслідування такого характеру могло б пролити світло на те, чи відіграли будь-які інші додаткові фактори – такі як відсутність будь-якої координації між Національною гвардією і поліцією та нездатність співробітників Національної гвардії і поліції здійснювати ефективний контроль і командування – будь-яку роль у подіях, що призвели до загибелі людей у той день, включаючи смертельний постріл в А.Н. Таке детальне розслідування могло б зробити висновки, які допомогли б запобігти подібним інцидентам у майбутньому.

с) Конкретні недоліки в розслідуванні смерті А. Н.

123.  Щодо етапу розслідування, який був зосереджений виключно на смерті А.Н., Суд зазначає, що не було встановлено точних часових рамок подій, про які йдеться, у тому числі щодо розстрілу інших жертв.

124.  Що стосується судово-медичної експертизи тіла А.Н., Уряд не відповів на твердження заявників про те, що така експертиза була проведена щодо інших жертв, але не щодо А.Н. (див. пункт 104 вище). Хоча Уряду було запропоновано надати копію матеріалів досудового розслідування, він не надав копію судового доручення, надісланого турецьким органам влади у 2011 році, щоб можна було з'ясувати, які саме експертизи вимагали провести щодо тіла А.Н. Уряд також не надав жодного звіту, підготовленого турецькими органами влади у зв'язку з цією справою.

125.  Експертний звіт від 5 травня 2014 року (див. пункт 70 вище), який ґрунтувався на більш ранніх звітах і був підготовлений через кілька років після смерті жертви, не розвіює сумнівів, висловлених заявниками з цього приводу. У зв’язку з цим незрозуміло, чому ця експертиза не була проведена вчасно і не щодо тіла самої жертви, а не на підставі більш ранніх звітів.

126.  На цьому етапі Суд погоджується з висновком Комісара Ради Європи про те, що національні органи влади зіткнулися з важким і делікатним завданням при розслідуванні подій 21 січня 2011 року (див. пункти 94-96 вище). Суд визнає, що національні органи влади доклали значних зусиль для ідентифікації зброї, з якої було випущено кулю, що вбила А.Н. Дійсно, було проведено численні балістичні експертизи кулі; однак, як видається, ідентифікувати зброю, з якої було випущено кулю, не вдалося через пошкодження, які було завдано кулі.

127.  Що стосується участі заявників у розслідуванні, вони неодноразово стверджували, що органи влади не інформували їх про основні етапи розслідування, і вказували на два листи, які вони надіслали до прокуратури з проханням надати копію матеріалів справи (див. пункт 73 вище). Уряд не надав жодних доказів на підтримку свого твердження про те, що заявники фактично були залучені до розслідування та були поінформовані про його перебіг. Лист заявників від 2021 року (див. пункт 78 вище), в якому вони визнали, що були поінформовані про хід розслідування, яке відбувалося до 2020 року, не є достатнім для обґрунтування висновку про те, що вони були залучені до процедури в обсязі, необхідному для захисту їхніх законних інтересів (див. рішення у справі «Tsintsabadze v. Georgia», №35403/06, § 76, від 15 лютого 2011 року, та «Aliyeva and Aliyev v. Azerbaijan», №35587/08, § 70, від 31 липня 2014 року). Це тим більше важливо, враховуючи, що, як зазначалося вище, ряд питань заявників щодо розслідування залишаються без відповіді на сьогоднішній день.

Висновок

128.  З огляду на вищезазначені міркування, розслідування, яке було проведено у цій справі, не може вважатися ефективним, здатним привести до виявлення та покарання осіб, відповідальних за інкриміновані події, та встановлення істини…

129. Таким чином, Суд доходить висновку, що попереднє заперечення Уряду має бути відхилене і що мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.

ІІ. Матеріальний аспект статті 2 Конвенції

1)    Чи вжила держава-відповідач необхідних законодавчих, адміністративних та регуляторних заходів для зменшення, наскільки це можливо, негативних наслідків застосування сили?

і)         Загальні принципи

146.  Відповідні загальні принципи викладені в рішенні «Giuliani and Gaggio» (цитованій вище) наступним чином:

«208.  Стаття 2 § 1 зобов'язує державу не тільки утримуватися від умисного і незаконного позбавлення життя, але й вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією (див. «L.C.B. v. the United Kingdom», 9 червня 1998 року, § 36, та «Osman v. the United Kingdom», 28 жовтня 1998 року, § 115).

209.  Основний обов'язок держави щодо забезпечення права на життя передбачає, зокрема, створення відповідної правової та адміністративної бази, що визначає обмежені обставини, за яких співробітники правоохоронних органів можуть застосовувати силу та вогнепальну зброю, у світлі відповідних міжнародних стандартів (див. рішення у справах «Makaratzis v. Greece», №50385/99, § 57, 59 та згадане вище рішення у справі «Bakan», § 49; див. також відповідні пункти Принципів ООН, пункт 154 вище). Відповідно до принципу суворої пропорційності, закладеного в статті 2 (див. пункт 176 вище), національне законодавство повинно ставити застосування вогнепальної зброї в залежність від ретельної оцінки ситуації (див., mutatis mutandis, «Nachova and Others», згадане вище, § 96). Крім того, національне законодавство, що регулює поліцейські операції, повинно забезпечувати систему адекватних і ефективних гарантій проти свавілля і зловживання силою і навіть проти нещасних випадків, яких можна було б уникнути (див. згадане вище рішення у справі «Makaratzis», § 58)».

іі) Застосування цих принципів до обставин цієї справи

147.  Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку, прийняті Восьмим Конгресом Організації Об’єднаних Націй з попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня – 7 вересня 1990 року), передбачають, серед іншого, що «правоохоронні органи приймають і застосовують правила і положення щодо застосування сили і вогнепальної зброї проти людей посадовими особами з підтримання правопорядку»…

148.  Суд повторює, що в попередніх подібних справах він розглядав існуючу правову або нормативну базу щодо застосування сили, що призводить до смертельних наслідків (див. згадане вище рішення у справі «McCann and Others», § 150, та «Makaratzis v. Greece», № 50385/99 , § 56-59). Такий же підхід відображений в Основних принципах ООН, які вказують на те, що закони і правила, які регулюють застосування сили, повинні бути достатньо детальними і передбачати, серед іншого, види дозволеної зброї та боєприпасів. Таким чином, Суд розгляне правову базу застосування «смертоносної сили», яку заявники вважали недостатньою (див. рішення у справі «Tagayeva and Others v. Russia», № 26562/07 та 6 інших, § 592, від 13 квітня 2017 року).

149.  Слід зазначити, що нормативно-правова база щодо застосування смертоносної сили представниками держави була змінена у 2014 році Законом №72/2014 про вогнепальну зброю та у 2021 році Законом №33/2021 про Національну гвардію. Однак до завдань Суду не входить абстрактне порівняння якості відповідної нормативно-правової бази до та після подій, що розглядаються (див. рішення у справі «Svitlana Atamanyuk and Others v. Ukraine», № 36314/06 та 3 інші, § 132, від 1 вересня 2016 року).

150.  На момент подій, що розглядаються, відповідні положення щодо застосування вогнепальної зброї містилися в Законі про вогнепальну зброю 1998 року зі змінами, внесеними у 2010 році, та Законі про Національну гвардію 2003 року зі змінами, внесеними у 2005 році (див. пункти 89 і 90 вище). Перший стосувався Збройних сил Республіки Албанія, інших створених відповідно до закону озброєних поліцейських формувань (які не входять до складу Збройних сил) і озброєної цивільної гвардії; другий стосувався лише Національної гвардії. Вони доповнювали один одного. Суд зазначає, що стаття 2 Закону «Про вогнепальну зброю» визначала обставини, за яких застосування вогнепальної зброї було дозволено, і передбачала відповідні гарантії – наприклад, застосування вогнепальної зброї мало бути відповіддю на незаконний, реальний і негайний напад, і воно повинно бути пропорційним ризику, якому піддавався нападник. Однак і Закон «Про вогнепальну зброю», і Закон «Про Національну гвардію», чинні на той час, дозволяли застосування вогнепальної зброї (а отже, потенційно смертоносної сили) для захисту власності. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Закон про вогнепальну зброю передбачав, що «заподіяна шкода [не повинна] перевищувати шкоду відвернену». З огляду на формулювання національного законодавства з цього питання, можна стверджувати, що шкода, завдана лише майну, не може вважатися «більшою», ніж ризик для життя людини. Як би там не було, Суд вважає проблематичним той факт, що у відповідний час відповідний закон дозволяв застосування вогнепальної зброї для захисту власності, не надаючи жодних додаткових деталей щодо того, за яких виняткових обставин застосування вогнепальної зброї може бути виправданим. Найбільш доречним у цій справі є те, що Закон «Про Національну гвардію» також дозволяв застосування «зброї» «у разі нападу на будівлі, що перебувають під охороною».

151.  Крім того, Закон про вогнепальну зброю, хоча він загалом забороняв використання вогнепальної зброї «в громадських місцях», де є скупчення людей і життя інших людей піддається ризику», дозволяв деякі винятки в цьому відношенні – зокрема, для захисту власності. Незважаючи на те, що застосування вогнепальної зброї для захисту власності в громадських місцях, де є скупчення людей, було обмежено деякими запобіжними заходами (наприклад, положенням про те, що вогнепальна зброя може застосовуватися тільки проти осіб, які вчиняють видимі акти насильства, що становлять серйозні порушення закону, і тільки тоді, коли інші обмежувальні заходи не дали бажаних результатів), Суд зазначає, що стаття 2 Конвенції не дозволяє застосування смертоносної сили для захисту власності як такої. Оскільки не можна повністю виключити, що застосування сили зі смертельним наслідком для захисту власності може бути виправданим у деяких виняткових обставинах, такі обставини повинні бути чітко визначені. У зв’язку з цим Суд зазначає, що нова законодавча база все ще посилається на «відбиття нападу на об’єкт, що охороняється», але містить нову умову – що життя персоналу, відповідального за захист цього об’єкта (або життя інших осіб), явно перебуває під загрозою.

152.  Дійсно, з огляду на обставини цієї справи, захист власності, а саме, офісу Прем1єр-міністра, був одним з обґрунтувань, висунутих владою для застосування вогнепальної зброї. Крім того, Суд також зазначає, що цитовані закони не передбачають, що перед тим, як стріляти безпосередньо по людях, має бути зроблено усне попередження і попереджувальний постріл у повітря.

2)    Чи було виправданим застосування сили на ураження?

і)         Загальні принципи

153.  Відповідні загальні принципи були викладені в рішенні «Giuliani and Gaggio», цитовані вище) наступним чином:

«174.  Суд повторює, що стаття 2 є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції, яке в мирний час не допускає жодних відступів відповідно до статті 15. Разом зі статтею 3 вона закріплює одну з основних цінностей демократичних суспільств, що входять до Ради Європи …

175.  Винятки, викладені в частині 2, вказують на те, що стаття 2 поширюється на умисне вбивство, але не стосується виключно його. Текст статті 2, прочитаний в цілому, демонструє, що пункт 2 в першу чергу не визначає випадки, коли дозволяється умисне вбивство людини, а описує ситуації, коли дозволяється «застосування сили», що може призвести, як ненавмисний результат, до позбавлення життя. Застосування сили, однак, має бути не більш ніж «абсолютно необхідним» для досягнення однієї з цілей, викладених у підпунктах (a), (b) або (c) (див. «McCann and Others v. the United Kingdom», 27 вересня 1995 р., § 148, серія A № 324, і «Solomou and Others», згадане вище, § 64).

176.  Використання терміну «абсолютно необхідний» вказує на те, що має застосовуватися більш суворий і переконливий критерій необхідності, ніж той, який зазвичай застосовується при визначенні того, чи є дії держави «необхідними в демократичному суспільстві» відповідно до пунктів 2 статей 8-11 Конвенції. Зокрема, застосована сила має бути суворо пропорційною досягненню цілей, викладених у підпунктах 2 (а), (b) і (с) статті 2. Крім того, враховуючи важливість цього положення в демократичному суспільстві, Суд повинен, даючи свою оцінку, піддавати позбавлення життя найретельнішому аналізу, особливо у випадках умисного застосування сили зі смертельними наслідками, беручи до уваги не тільки дії представників держави, які фактично застосовують силу, але й усі супутні обставини, включаючи такі питання, як планування і контроль дій, що розглядаються (див. рішення у справах «McCann and Others», згадане вище, §§ 147-150, і «Andronicou and Constantinou», згадане вище, § 171; див. також рішення у справі «Avşar v. Turkey», № 25657/94, § 391, і «Musayev and Others v. Russia», № 57941/00, 58699/00 і 60403/00, § 142, 26 липня 2007 року).

177.  Обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим, мають бути суворо витлумачені. Предмет і мета Конвенції як інструменту захисту окремих осіб також вимагають, щоб стаття 2 тлумачилася і застосовувалася таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними (див. згадане вище рішення у справі «Solomou» та інші, § 63). Зокрема, Суд постановив, що відкриттю вогню, коли це можливо, повинні передувати попереджувальні постріли (див. рішення у справі «Kallis and Androulla Panayi v. Turkey», №45388/99, § 62, 27 жовтня 2009 року; див. також, зокрема, пункт 10 Принципів ООН, пункт 154 вище).

178.  Застосування сили представниками держави для досягнення однієї з цілей, визначених у пункті 2 статті 2 Конвенції, може бути виправдане цим положенням, якщо воно ґрунтується на добросовісному переконанні, яке з поважних причин вважалося дійсним на той час, але згодом виявилося помилковим. Вважати інакше означало б покласти на державу та її правоохоронців нереальний тягар при виконанні ними своїх обов’язків, можливо, на шкоду їхньому життю та життю інших осіб (див. згадане вище рішення у справі «McCann and Others», § 200, та згадане вище рішення у справі «Andronicou and Constantinou», § 192).

179.  Коли Суд покликаний розглянути, чи було застосування сили зі смертельним наслідком законним, він відсторонений від подій, що розглядаються, не може підміняти власну оцінку ситуації оцінкою офіцера, який був зобов’язаний реагувати зопалу, щоб запобігти чесно сприйнятій небезпеці для свого життя (див. рішення у справі «Bubbins v. the United Kingdom», № 50196/99, § 139).

180.  Суд також повинен бути обережним, беручи на себе роль суду першої інстанції, якщо цього не вимагають обставини конкретної справи (див., наприклад, рішення у справі «McKerr v. the United Kingdom», № 28883/95, від 4 квітня 2000 року). За загальним правилом, якщо національне провадження здійснилось, завдання Суду не полягає в тому, щоб підміняти власною оцінкою фактів оцінку національних судів, і саме останні повинні встановлювати факти на основі наявних у них доказів …. Хоча Суд не пов’язаний висновками національних судів і залишається вільним у своїй власній оцінці у світлі всіх наявних у нього матеріалів, за звичайних обставин йому потрібні переконливі елементи, щоб змусити його відійти від висновків національних судів (див. згадане вище рішення у справі «Avşar, § 283, і рішення у справі «Barbu Anghelescu v. Romania», № 46430/99, § 52, 5 жовтня 2004 року).

181.  Для оцінки фактичних доказів Суд застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом», але додає, що такі докази можуть випливати із співіснування достатньо сильних, чітких і узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту. У цьому контексті також може братися до уваги поведінка сторін під час отримання доказів (див. рішення «Ireland v. the United Kingdom», 18 січня 1978 року, § 161 та «Orhan v. Turkey», № 25656/94, § 264, від 18 червня 2002 року). Більше того, рівень переконливості, необхідний для досягнення певного висновку, і, у зв’язку з цим, розподіл тягаря доведення нерозривно пов’язані зі специфікою фактів, характером висунутого твердження і конвенційним правом, про яке йдеться. Суд також звертає увагу на серйозність, яка надається рішенню про те, що Договірна держава порушила основоположні права …

182.  Суд повинен бути особливо пильним у випадках, коли стверджується про порушення статей 2 і 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі «Ribitsch», § 32). Якщо в національних судах розпочато кримінальне провадження за такими звинуваченнями, слід пам’ятати, що кримінально-правова відповідальність відрізняється від відповідальності держави за Конвенцією. Компетенція Суду обмежується останньою. Відповідальність за Конвенцією ґрунтується на її власних положеннях, які слід тлумачити у світлі об’єкта та мети Конвенції, беручи до уваги будь-які відповідні норми та принципи міжнародного права. Відповідальність держави за Конвенцією, що виникає за дії її органів, агентів та службовців, не слід плутати з внутрішньодержавними правовими питаннями індивідуальної кримінальної відповідальності, які розглядаються в національних кримінальних судах. У цьому сенсі Суд не має на меті робити висновки щодо винуватості чи невинуватості (див. рішення у справах «Tanlı v. Turkey», № 26129/95, § 111 та «Avşar», згадане вище, § 284)».

іі) Застосування цих принципів до обставин цієї справи

154.  Суд повторює, що коли йому доводиться розглядати питання про те, чи було законним застосування сили зі смертельними наслідками у справі, в якій особи були поранені або вбиті державними посадовими особами, він має обмежені можливості для встановлення фактів. Як наслідок, відповідно до принципу субсидіарності, Суд вважає за краще покладатися, де це можливо, на висновки національних органів, що мають відповідну юрисдикцію, таких як суди або парламентські органи, створені для встановлення фактів (див., наприклад, рішення у справах «Perişan and Others v. Turkey», № 12336/03, § 75, від 20 травня 2010 року, …), не відмовляючись повністю від своїх наглядових повноважень, розуміючи, що він може провести нову оцінку доказів (див. рішення у справах «Kavaklıoğlu and Others v. Turkey», № 15397/02, § 168, від 6 жовтня 2015 року, …). Покладання Суду на докази, отримані в результаті національного розслідування, і на факти, встановлені в рамках відповідного національного провадження, значною мірою залежатиме від якості національного слідчого процесу, його ретельності та послідовності (див. згадане вище рішення у справі «Finogenov and Others», § 238, з подальшими посиланнями).

155.  Суд зазначає, що Адміністративний суд встановив, що держава несе відповідальність за смерть А. Н., і що Уряд визнав, що під час демонстрації 21 січня 2011 року співробітники Національної гвардії застосували непропорційну смертельну силу. Суд не вбачає підстав не приймати висновки Адміністративного суду або визнання Урядом відповідальності держави за смерть А. Н. Однак ні Адміністративний суд, ні Уряд не надали жодних подробиць щодо обставин, які призвели до смерті А. Н., а також дій або бездіяльності з боку представників держави, які спричинили відповідальність держави за статтею 2. Зокрема, на національному рівні не було доведено, що смерть А. Н. настала внаслідок застосування вогнепальної зброї окремим офіцером Національної гвардії, а також не було встановлено особу цього офіцера або будь-якої іншої причетної особи. Адміністративний суд постановив, що 21 січня 2011 року співробітники Національної гвардії застосували свою зброю з порушенням Закону «Про вогнепальну зброю». Суд дійшов висновку, що органи державної влади несуть відповідальність за загибель А. Н., оскільки вони «не вжили всіх необхідних заходів, щоб уникнути загибелі загиблого» (див. пункт 87 вище). Таким чином, Суд виходитиме з того, що А. Н. був убитий в результаті застосування вогнепальної зброї співробітниками Національної гвардії 21 січня 2011 року, що не оспорюється сторонами.

156.  У контексті кримінального провадження проти співробітників Національної гвардії, з якого було виділено справу А.Н., Апеляційний суд Тирани дійшов висновку, що стрілянина співробітників Національної гвардії в повітря 21 січня 2011 року (навіть з урахуванням того, що були використані бойові кулі) була в цілому законним засобом, спрямованим на відбиття насильницьких нападів і спроб групи протестувальників прорватися до офісу прем’єр-міністра. Однак оцінка фактів у цих кримінальних провадженнях була обмеженою і не дала повного уявлення про обставини, що передували застосуванню сили зі смертельними наслідками з боку Національної гвардії. Таким чином, як Суд вже встановив у своїй оцінці відповідно до процесуального обмеження статті 2, органи прокуратури не надали під час розслідування або провадження за обвинувальним актом точної хронології моменту (моментів), в який (які) були застрелені чотири основні жертви (див. пункт 117 вище).

157.  Суд зазначає, що демонстрація не може розглядатися як мирна, про що свідчать пошкодження майна та тілесні ушкодження, отримані кількома офіцерами Національної гвардії (див. пункти 12-14 вище). Коли близько 16:00 група протестувальників штурмувала залізні автомобільні ворота з північної сторони будівлі і проникла на подвір'я за нею, співробітники поліції зіткнулися з актами насильства і потенційним проривом кордонів безпеки. Ця ескалація була зустрінута спочатку попередженням, переданим по мегафону, а потім, очевидно, успішною спробою групи офіцерів, озброєних щитами і кийками, витіснити протестувальників з двору. Однак дуже скоро після цього деякі співробітники почали застосовувати вогнепальну зброю, стріляючи холостими і бойовими кулями, в результаті чого троє протестувальників загинули на місці, а А.Н. отримав поранення, яке виявилося смертельним.

158.  На цьому етапі Суд зазначає, що на національному рівні не обговорювалося питання про можливість більш широкого застосування нелетальних засобів для розгону натовпу. У зв’язку з цим Суд зазначає, що водомети та сльозогінний газ були застосовані лише один раз, а Уряд не надав жодних пояснень щодо того, чи були у розпорядженні сил безпеки достатні засоби нелетального контролю натовпу.

159.  Що стосується питання про те, чи було застосування сили зі смертельним наслідком законним, Уряд визнав, що воно не було таким. Суд повторює, що застосування сили зі смертельним наслідком може бути виправдане лише на одній з підстав, перелічених у пункті 2 статті 2 Конвенції, а саме: (а) для захисту будь-якої особи від протиправного насильства; (б) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі; або (в) для придушення бунту чи повстання. З огляду на це, перше питання, яке необхідно вирішити, полягає в тому, чи переслідувало застосування вогнепальної зброї проти демонстрантів 21 січня 2011 року будь-яку з трьох вищезгаданих законних цілей. Очевидно, що підстави, передбачені підпунктом (b), не були застосовні у цій справі. Що стосується підстав, передбачених пунктами (а) і (с), Суд зазначає, що приблизно о 14.30 деякі з протестувальників почали кидати тверді предмети, у тому числі каміння, у перший кордон працівників міліції, і що деякі з них зазнали тілесних ушкоджень (див. пункти 12 та 16 вище). Однак Національна гвардія почала застосовувати вогнепальну зброю невдовзі після 16:00, коли менша група протестувальників, що залишилася, увірвалася на подвір'я Офісу Прем'єр-міністра. Залишається незрозумілим, у відповідь на що саме правоохоронці почали застосовувати вогнепальну зброю, оскільки протестувальників, які прорвалися через периметр охорони, вже відтіснила група правоохоронців зі щитами та кийками (див. пункти 13 та 14 вище). Беручи до уваги хронологію цих подій та інші докази, наявні в матеріалах справи, не було встановлено, що на момент відкриття вогню бойовими кулями відносно невелика група агресивно налаштованих протестувальників становила серйозну і безпосередню небезпеку для будь-якої особи - включаючи самих співробітників Національної гвардії або будь-яких державних службовців, які могли перебувати всередині будівлі. Дійсно, схоже, що основним аргументом, висунутим під час національного судового розгляду, було те, що вогнепальна зброя була застосована для захисту безпеки будівлі. Однак це саме по собі не може розглядатися за даних обставин як законна підстава для застосування сили зі смертельним наслідком. Більше того, не було жодних ознак того, що існував безпосередній і реальний ризик для осіб, які перебували в будівлі, або для будь-яких інших осіб.

160.  Апеляційний суд Тирани дійшов висновку, що дві особи, за смерть яких було визнано кримінальну відповідальність двох офіцерів Національної гвардії, стали ненавмисними жертвами пострілів у повітря, зроблених відповідними офіцерами; ці постріли зрикошетили від твердих предметів, перш ніж влучити у відповідних жертв. Суд також постановив, що спосіб, у який двоє підсудних стріляли в повітря, становив недбалу поведінку щодо двох жертв; крім того, він постановив, що офіцери могли передбачити потенційні наслідки свого рішення стріляти в повітря бойовими кулями (див. параграф 62 вище).

161. Суд також зазначає, що ніколи не стверджувалося, що А.Н. становив якусь серйозну загрозу для особового складу Національної гвардії або для приміщень, що охоронялися …, і немає жодних ознак того, що він якимось чином брав участь у будь-яких насильницьких діях (див. пункт 15 вище).

162.  Навіть якщо Суд визнає, що поліцейські зробили лише попереджувальні постріли в повітря, не було доведено, що це було зроблено у спосіб, який відповідає вимогам статті 2. У зв'язку з цим Суд повторює, що, за визначенням, попереджувальні постріли повинні здійснюватися в повітря, з майже вертикальним положенням пістолета, щоб гарантувати, що ціль не буде уражена (див. рішення у справі «Oğur v. Turkey», № 21594/93, § 83,  та згадане вище рішення у справі «Kakoulli», §  118). Це тим більше важливо в даній справі, оскільки мова йде про демонстрацію, в якій брала участь велика кількість людей, і будь-яка недбала дія з боку співробітників національної гвардії при застосуванні вогнепальної зброї могла призвести до фатального результату. Відповідно, важко уявити, що постріл у повітря під розумним кутом міг влучити в голову жертві, яка стояла на рівні вулиці, навіть у результаті рикошету.

163.  Отже, Суд вважає, що, навіть якщо припустити, що А.Н. був убитий кулею, випущеною в повітря, постріл був здійснений неналежним чином; не було вжито жодних заходів для мінімізації, наскільки це можливо, будь-якого ризику для життя ненасильницьких свідків, що становить грубу недбалість. Дійсно, згідно з чинним законодавством Албанії, стрілянина в повітря повністю заборонена як метод розгону натовпу (див. параграф 90 вище).

3)    Чи були організація та планування поліцейських операцій сумісними із зобов’язанням захищати життя, що випливає зі статті 2 Конвенції?

і) Загальні принципи

164.  Відповідні загальні принципи викладені в роботі «Giuliani and Gaggio» (цитованій вище) наступним чином:

«248.  Крім того, для настання відповідальності держави за Конвенцією необхідно встановити, що смерть настала внаслідок того, що національні органи влади не зробили всього, що можна було розумно очікувати від них для уникнення реального і безпосереднього ризику для життя, про який вони знали або повинні були знати (див. згадане вище рішення у справі «Osman», § 116; згадане вище рішення у справі «Mastromatteo», § 74; та згадане вище рішення у справі «Maiorano and Others», § 109).

249.  Відповідно до своєї практики, Суд повинен вивчити планування і контроль поліцейської операції, що призвела до загибелі однієї або декількох осіб, щоб оцінити, чи в конкретних обставинах справи органи влади вжили належних заходів для того, щоб звести до мінімуму будь-який ризик для життя, і чи не були вони недбалими у своєму виборі дій (див. згадане вище рішення у справі «McCann and Others», § 194 і 201, а також згадане вище рішення у справі «Andronicou and Constantinou», § 181). Застосування поліцейськими сили зі смертельним наслідком може бути виправданим за певних обставин. Тим не менш, стаття 2 не дає на це карт-бланш. Нерегульовані та свавільні дії представників держави несумісні з ефективним дотриманням прав людини. Це означає, що поліцейські операції повинні бути достатньою мірою врегульовані національним законодавством в рамках системи адекватних та ефективних гарантій проти свавілля та зловживання силою. Відповідно, Суд повинен брати до уваги не тільки дії представників держави, які фактично застосовували силу, але й усі супутні обставини, включаючи такі питання, як планування та контроль за діями, що розглядаються. Співробітники поліції не повинні залишатися у вакуумі при виконанні своїх обов'язків: правові та адміністративні рамки повинні визначати обмежені обставини, за яких співробітники правоохоронних органів можуть застосовувати силу і вогнепальну зброю, у світлі міжнародних стандартів, які були розроблені в цьому відношенні (див. Makaratzis, згадане вище, §§ 58-59).

250.  Зокрема, співробітники правоохоронних органів повинні бути навчені оцінювати, чи існує абсолютна необхідність застосування вогнепальної зброї, не тільки на основі букви відповідних нормативних актів, але й з належною увагою до пріоритету поваги до людського життя як фундаментальної цінності (див. згадане вище рішення у справі «Nachova and Others», § 97; див. також критику Судом інструкцій "стріляти на ураження", наданих солдатам у справі «McCann and Others», § 211-214).».

іі) Застосування цих принципів до обставин цієї справи

165.  Щодо попередньої підготовки відповідних офіцерів, Уряд стверджував, що військовослужбовці Національної гвардії пройшли спеціальний інструктаж щодо застосування смертоносної сили під час демонстрацій та були поінформовані про конкретні завдання, які вони повинні були виконувати. Суд зазначає, що це не заперечується заявниками.

166.  Що стосується етапу планування та контролю операції з точки зору статті 2 Конвенції, Суд повинен звернути особливу увагу на контекст, в якому проводилася операція, а також на спосіб, в який вона розгорталася. У зв'язку з цим Суд зазначає, що акція протесту перед Офісом Прем'єр-міністра була запланована і оголошена за кілька днів до її проведення, а до поліції було подано письмове повідомлення про організацію акції протесту, місця збору протестувальників та їхній маршрут (див. пункти 6 і 7 вище). Таким чином, очевидно, що органи влади, Національна гвардія та поліція не мали справу з незапланованою та спонтанною операцією і мали достатньо часу для підготовки до протесту.

167.  Поліція та Національна гвардія, як видається, розробили плани захисту Офісу прем'єр-міністра від будь-яких можливих актів насильства під час протесту. Однак у день, про який йде мова, схоже, були надані лише дуже обмежені інструкції щодо можливості застосування сили зі смертельним наслідком – а саме, що група з шести співробітників перебуватиме в режимі очікування, готова відкрити вогонь у разі прориву відповідних кордонів, сформованих Другим підрозділом і Спеціальним підрозділом (див. пункт 8 вище). Немає жодних ознак того, що були надані точні та чіткі інструкції щодо конкретних заходів з контролю за натовпом або що між Національною гвардією та поліцією була належна попередня координація щодо цих двох факторів.

168.  Що стосується наявності нелетальних засобів контролю натовпу, які можна було б застосувати проти агресивно налаштованих протестувальників, то в розпорядженні правоохоронців була лише певна кількість сльозогінного газу та один водомет. Цього було явно недостатньо для забезпечення розгону натовпу без застосування потенційно смертоносних заходів, оскільки натовп не був розсіяний і продовжував наступати з певним ступенем насильства. Застосування сльозогінного газу, очевидно, вивело з ладу кордон поліції по периметру охорони Офісу Прем'єр-міністра, оскільки поліцейські не були забезпечені достатніми засобами хімічного захисту (у вигляді масок зі сльозогінним газом), а деякі з них також отримали поранення під час протистояння з протестувальниками. …

169.  Також видається, що не було надано чітких і точних інструкцій щодо того, хто має віддавати наказ про застосування смертоносної сили (тобто бойових куль) і хто має оцінювати, чи було застосування вогнепальної зброї абсолютно необхідним. У зв'язку з цим Суд зазначає, що офіцери стверджували, що вони діяли за власною ініціативою, не отримуючи жодного наказу стріляти; якщо це правда, то це саме по собі вказує на хаотичність застосування вогнепальної зброї офіцерами Національної гвардії. Відсутність чіткої субординації була б фактором, який за своєю природою збільшував би ризик хаотичної стрільби з боку деяких співробітників поліції. Можливість того, що командири на місцях не віддавали відповідних наказів у такій нестабільній ситуації, як стверджували офіцери під час національних судових розглядів, також викликає питання щодо адекватності планування та безпосереднього проведення операцій 21 січня - в тому числі щодо застосування потенційно смертоносної сили.

170.  Суд також зазначає, що в усному попередженні, зробленому перед застосуванням вогнепальної зброї, не було чітко зазначено, що працівники міліції будуть стріляти, а лише те, що «дії» будуть вжиті «відповідно до закону» (див. пункт 15 вище). Таке попередження було розпливчастим і неточним і не може вважатися належним попередженням перед застосуванням потенційно смертоносної зброї.

Висновок

171.  З огляду на вищевикладену оцінку, Суд доходить висновку, що застосування співробітниками Національної гвардії смертоносної сили, що призвело до смерті близького родича заявників А.Н., не відповідало суворим вимогам статті 2 Конвенції. Суд встановив недоліки правової бази, що регулює застосування потенційно смертоносної зброї у зв’язку з операціями з придушення масових заворушень в цілому, серйозні недоліки у плануванні та контролі за проведенням заходу, що розглядається, а також недоведеність того, що застосування смертоносної сили співробітниками Національної гвардії, яке призвело до смерті члена сім’ї заявника, було абсолютно необхідним за даних обставин. Дійсно, Уряд-відповідач визнав, що таке застосування сили було непропорційним. Відповідно, мало місце порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції.

2) «VUKUŠIĆ v. CROATIA»

Заява № 37522/16  –  Рішення від 14.11.2023 р.

Посилання на першоджерело: http://tinyurl.com/36nmyt6w

#Стаття   3 Конвенції – заборона нелюдського і такого, що принижує гідність поводження

#Умови тримання під вартою

#Умови тримання у спеціально обладнаній камері

#Констатовано порушення статті 3 Конвенції

Коротко суть справи:  заявник перебував під вартою у Загребській в’язниці з 28 травня по 29 червня 2011 року, а потім знову з 21 лютого 2012 року по 27 березня 2013 року. Усі камери, в яких він перебував у цій в’язниці, мали площу 19,53 кв.м. і в них у різний час перебувало від трьох до семи ув’язнених. У камерах також був санітарний вузол площею 1,57 кв.м., відокремлений від решти камери стіною заввишки 180 см.

У період з 29 червня 2011 року по 21 лютого 2012 року заявник перебував під вартою у Сплітській в’язниці. З 29 червня 2011 року до 13 липня 2011 року він перебував у камері площею 27,74 кв.м., включаючи санітарні приміщення, разом з іншими сімома-дев’ятьма ув’язненими. З 14 липня 2011 року до 8 січня 2012 року він перебував у камері площею 17,64 кв.м., включаючи санітарні приміщення, з чотирма-п’ятьма іншими ув’язненими.

Під час тримання під вартою заявник вчинив низку дисциплінарних порушень, і його поведінка часто оцінювалася тюремною адміністрацією як «незадовільна».

За словами заявника, він розпочав голодування, оскільки хотів, щоб його перевели до Загребської в’язниці. Близько 17 години 18 січня 2012 року його побили тюремні охоронці, в результаті чого він втратив свідомість і вдарився головою об підлогу. Зрештою його доставили до лікарні, де обстеження голови показало, що у нього була гематома на голові та струс мозку. Згодом заявник стверджував, що зазначений інцидент міг статися 19 або 20 січня 2012 року.

За твердженням Уряду, 20 січня 2012 року о 15.50 тюремні наглядачі знайшли заявника у ванній кімнаті його камери, роздягненого, перед розбитим дзеркалом, яке, як він стверджував, розбив, щоб завдати собі шкоди, і погрожував покінчити життя самогубством. Троє його співкамерників підтвердили, що він раніше просив у них бритву, і що він впав на підлогу. Після цього тюремні охоронці силоміць вивели заявника з камери, в той час як він продовжував викрикувати погрози та вимагати переведення до Загреба. Потім заявника відвезли до лікарні, де йому діагностували забій голови, після чого його повернули до в’язниці.

У рукописній записці від 20 січня 2012 року заявник стверджував, що він відмовлявся від їжі другий день поспіль, оскільки хотів, щоб його перевели до іншої в’язниці, ближче до сім’ї, і що під час примусового переведення з однієї камери до іншої в той день він втратив свідомість і вдарився головою об підлогу.

20 січня 2012 року о 15.55 з метою запобігання подальшому нанесенню собі тілесних ушкоджень та переслідуванню інших ув’язнених начальник в’язниці наказав помістити заявника до спеціально захищеної камери без небезпечних предметів, так званої «гумової камери», на 48 годин.

За словами заявника, спеціальна камера була надзвичайно брудною від фекалій, світло було постійно увімкнене, щоб він не міг спати, і його тримали там повністю голим. Це була зима, опалення не було, а вентиляція була постійно увімкнена, так що заявник весь час тремтів. Оскільки він мав нерегулярний доступ до санітарних приміщень, він був змушений мочитися і випорожнюватися на себе.

За твердженням Уряду, камера регулярно прибиралася ув’язненими, але заявник відмовлявся прибирати за собою. Камера також мала підлогу з підігрівом, а також обігрівалася зверху від системи опалення верхнього поверху. Протягом ночей охоронці кілька разів перевіряли заявника та виводили його до туалету, коли це було необхідно. Його також регулярно відвідував лікар, хоча він часто відмовлявся від огляду.

Через відмову заявника співпрацювати з владою та подальші погрози заподіяти собі шкоду, його утримання у спеціально охоронюваній камері продовжувалося кожні 48 годин до 31 січня 2012 року, коли його було перевезено до тюремної лікарні Загреба.

Після повернення до Сплітської в’язниці 16 лютого 2012 року заявника помістили до звичайної камери. Після того, як він відмовився від вечері та проковтнув дві батарейки і шматок пульта дистанційного керування, його відвезли до лікарні, де він відмовився від обстеження.

17 лютого 2012 року, після того, як заявник знову погрожував проковтнути інші предмети, його знову помістили до спеціально захищеної камери, оголеного та з постійно увімкненим світлом, цього разу з руками та ногами, скутими наручниками та ременями. Заявник стверджує, що він взагалі не міг спати через світло, а також через набряклі руки та положення його рук. Запобіжний захід регулярно продовжувався кожні 12 годин до 20 лютого 2012 року, а його тримання у спеціальній камері було продовжено до 21 лютого 2012 року, коли заявника було переведено до Загребської в’язниці.

У вересні 2012 року заявник подав скаргу, стверджуючи, що охоронці Сплітської в’язниці вчинили проти нього різні злочинні дії, головним чином, помістивши його в «гумову камеру» і утримуючи там в жахливих умовах протягом непомірно тривалого часу. Він також просив надати йому записи з камер спостереження в’язниці, щоб «забезпечити докази злочинних дій, скоєних співробітниками Сплітської в’язниці». Провівши кримінальне розслідування, 6 грудня 2012 року Державна прокуратура Спліта відхилила його скаргу.

Заявник також подавав кілька скарг щодо умов його ув’язнення до різних органів влади, але безрезультатно.

26 квітня 2013 року заявник подав цивільний позов проти держави з вимогою відшкодування шкоди за погані умови тримання його під вартою та за «катування», яких він зазнав від тюремних наглядачів 18 січня 2012 року. Рішенням від 22 травня 2015 року Муніципальний цивільний суд Загреба відхилив його позов як необґрунтований, серед іншого, через те, що заявник не з’явився на судове засідання, на яке його викликали для надання своїх свідчень, а також через те, що він не довів наявність будь-якої шкоди.

Його апеляція на це рішення була відхилена Окружним судом Загреба  15 березня 2016 року, а його наступна конституційна скарга була відхилена 9 жовтня 2018 року Конституційним судом. Останнє рішення було вручено адвокату заявника 1 лютого 2019 року.

Суть скарги:  заявник скаржився на те, що його тривале тримання під вартою у спеціально захищеній камері у Сплітській в’язниці становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, заборонене статтею 3 Конвенції.

Заявник скаржився на те, що умови його ув’язнення були нелюдськими та такими, що принижують гідність, всупереч статті 3 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:

1.     За першою частиною скарги щодо тримання у спеціальній камері

32.  Суд повторює, що особи, які перебувають під вартою, перебувають у вразливому становищі, і органи влади зобов’язані їх захищати. Відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна забезпечити, щоб спосіб і метод виконання заходу, пов’язаного з позбавленням волі, не завдавали особі страждань або негараздів, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, притаманних ув’язненню, і щоб, з огляду на практичні вимоги ув’язнення, її здоров’я і благополуччя були належним чином забезпечені (див. рішення у справах «Valašinas v. Lithuania», № 44558/98, § 102 та «Kudła v. Poland», №30210/96, § 94). При оцінці умов тримання під вартою необхідно враховувати їх сукупний вплив, а також конкретні твердження заявника (див. рішення у справі «Dougoz v. Greece», № 40907/98, § 46).

33.  Більш конкретно, у випадках одиночного ув’язнення саме пропорційність цього заходу та умов ув’язнення може викликати сумніви відповідно до статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Ramishvili and Kokhreidze v. Georgia», № 1704/06, § 82, від 27 січня 2009 року). У зв’язку з цим Суд повторює, що держави мають позитивний обов’язок вживати всіх запобіжних заходів для благополуччя ув’язненого з метою зменшення можливостей для заподіяння собі шкоди (див «Jashi v. Georgia», № 10799/06, § 62, 8 січня 2013 року).

34.  Суд зазначає, що ця справа не стосується класичної ситуації одиночного ув’язнення, а скоріше поміщення заявника до спеціально захищеної камери, позбавленої небезпечних предметів, нібито з метою запобігання заподіянню ним шкоди собі або іншим особам. Суд зазначає, що заявника тримали в такій камері протягом двох періодів, які не йшли один за одним: спочатку протягом дванадцяти днів у січні 2012 року, а потім протягом п’яти днів у лютому 2012 року, причому вдруге з наручниками та ременями, що сковували його руки та щиколотки.

35.  Суд також зазначає, що спеціально обладнані камери, позбавлені небезпечних предметів, - це спеціальні приміщення, оббиті гумою або іншим м’яким матеріалом, призначені для запобігання самоушкодженню. Поміщення в такі камери на той час регулювалося статтею 135 Закону України «Про виконання кримінальних покарань», яка визначала це як один із заходів безпеки в місцях позбавлення волі (див. пункт 22 вище). Стаття 136(8) Закону про виконання кримінальних покарань також передбачала, що поміщення в таку камеру дозволяється максимум на 48 годин, хоча, слід визнати, вона не уточнювала, скільки часу повинно пройти між двома послідовними рішеннями про поміщення в таку.

36.  Уряд намагався довести, що поміщення заявника в камеру з особливою охороною було виправданим, оскільки існувала реальна небезпека того, що він може вчинити насильницькі дії та завдати шкоди собі або іншим.

37.  Однак, хоча Суд може погодитися з тим, що, з одного боку, поміщення збудженого ув’язненого в камеру без небезпечних предметів може бути прийнятним рішенням для того, щоб дозволити такому ув’язненому заспокоїтися, він не може зрозуміти, як така мета може виправдати тривалі періоди перебування в таких спеціальних камерах, зокрема, в описаних умовах.

38.  Таким чином, Суд вважає, що, хоча спочатку могли існувати поважні причини для поміщення заявника до спеціально охоронюваного приміщення, щоб запобігти його самоушкодженню, його перебування в цій камері протягом тривалих періодів часу – 12 і 5 днів відповідно – вказує на те, що мета його перебування була каральною і не може бути виправдана причинами, поданими Урядом (порівняйте, mutatis mutandis, «Ciorap v. Moldova», № 12066/02, § 83, 19 червня 2007 року).

39.  Що стосується умов у камері спеціального призначення, то хоча Уряд не погодився з описом заявника про температуру замерзання, стверджуючи, що в камері було встановлено опалення, він не заперечував його твердження про те, що його помістили туди оголеним, або що світло постійно залишалося увімкненим, заважаючи йому спати. Суд вже постановив, що позбавлення ув’язненого одягу може викликати у нього почуття страху, страждання і неповноцінності, здатне принизити і образити його (див. «Hellig v. Germany», № 20999/05, § 56, 7 липня 2011 року). Таким чином, вищезазначене мало ще більше погіршити і без того вразливе становище заявника.

40.  Нарешті, Суд погоджується що зв’язування рук та щиколоток заявника у спеціально захищеній камері протягом чотирьох днів не було необхідним, оскільки він вже був поміщений у простір, позбавлений небезпечних предметів, що перешкоджають заподіянню собі шкоди (див. зауваження ЄКПТ щодо таких заходів, наведені у пунктах 24 та 25 вище). Крім того, цей запобіжний захід, як видається, був застосований всупереч частині 2 статті 138 Закону України «Про виконання кримінальних покарань», яка дозволяла надягати наручники на ув’язненого як захід безпеки на строк не більше дванадцяти годин протягом 24-годинного періоду (див. пункт 22 вище).

41.  З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що тривале тримання заявника у спеціально обладнаній камері в описаних умовах протягом 17 діб становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

42.  Відповідно, з цього приводу мало місце порушення статті 3 Конвенції.

2.     Щодо умов тримання у камері

49.  Суд посилається на принципи, встановлені у його практиці щодо неналежних умов тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Muršić v. Croatia», № 7334/13, § 96101, від 20 жовтня 2016 року). Зокрема, він повторює, що серйозна нестача місця в тюремній камері має велику вагу як фактор, який слід брати до уваги з метою встановлення того, чи були описані умови тримання під вартою «такими, що принижують гідність» з точки зору статті 3, і може свідчити про порушення, як окремо, так і в поєднанні з іншими недоліками (там само, § 122-141; див. також рішення у справі «Ananyev and Others v. Russia», № 42525/07 і 60800/08, § 14959, від 10 січня 2012 року).

50.  Суд зазначає, що у Загребській в'язниці заявник мав менше 3 кв. м особистого простору протягом щонайменше 152 днів з 432 днів його перебування там (див. пункт 5 вище; див. також висновки Суду про порушення статті 3 щодо перебування у Загребській в'язниці у справах «Ulemek v. Croatia», № 21613/16, §§ 128-31, 31 жовтня 2019 року, та «Lon gin v. Croatia» , №. 49268/10, §§ 60-61, 6 листопада 2012 року). Те саме стосується принаймні частини його перебування у Сплітській в'язниці, де його тримали під вартою протягом 193 днів (див. пункти 6 і 48 вище).

51.  Суд раніше встановлював порушення у питаннях, подібних до тих, що розглядаються у цій справі (див. згадане вище рішення у справі «Muršić», § 151-153; «Ulemek», згадане вище рішення, § 127-131; та «Lonić v. Croatia», № 8067/12, § 74-78, від 4 грудня 2014 року). Вивчивши всі надані йому матеріали, Суд не знайшов жодного факту або аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку по суті цієї скарги в даній справі.

52.  Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою у в'язниці Загреба та в'язниці Спліта.