1) «JANAKIESKI v. NORTH MACEDONIA» 

Заява № 57325/19 and 16291/20  –  Рішення від 14.11.2023 р.

Посилання на першоджерело: http://tinyurl.com/4re85f7s

#Стаття  5 § 3 Конвенції – обґрунтованість досудового ув’язнення

#Стаття  5 § 4 Конвенції – перегляд домашнього арешту заявника

#Оперативність перегляду запобіжного заходу

#Констатовано порушення § 3 статті 5 Конвенції

#Констатовано порушення § 4 статті 5 Конвенції

Коротко суть справи:  заявник був міністром транспорту держави-відповідача до травня 2015 року. Заявник був членом партії «Внутрішньо Македонська Революційна Організація Демократична Партія за Македонську Національну Єдність» (далі – ВМРО-ДМПМНЄ). Заявника періодично утримували у в’язниці та поміщали під домашній арешт у кількох окремих кримінальних провадженнях, два з яких є предметом цієї справи.

Перша група кримінальних проваджень

20 лютого 2019 року прокурор прокуратури по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією («прокурор») призначив розслідування проти п’яти осіб, у тому числі заявника, за підозрою у створенні терористичної загрози конституційному порядку та безпеці. Заявника та його співучасників підозрювали у розробці плану та мобілізації членів ВМРО-ДПМНЄ з метою запобігти передачі влади новій парламентській більшості. Справа привернула значну увагу ЗМІ і стала відомою як «Організатори подій 27 квітня в парламенті», коли група протестувальників штурмувала будівлю парламенту, поранивши кількох людей.

Прокурор також клопотав про тримання заявника під вартою. Того ж дня (20 лютого 2019 року) суддя досудового провадження заслухав заявника та видав наказ про його досудове тримання під вартою у в’язниці на підставі того, що він може втекти або перешкоджати розслідуванню. В ухвалі зазначалося, що клопотання прокурора було підкріплене повідомленнями Viber та SMS, записами з іншого кримінального провадження та заявою особи, зробленою в суді.

22 лютого 2019 року колегія у складі трьох суддів суду першої інстанції («колегія») скасувала постанову про тримання під вартою та замінила її тридцятиденним домашнім арештом. Вона постановила, що все ще існує ризик того, що заявник може втекти або перешкоджати слідству, але що мета його тримання під вартою може бути досягнута за допомогою домашнього арешту.

За клопотаннями прокурора Апеляційний суд (який мав повноваження  продовжити домашній арешт) п’ять разів продовжували домашній арешт заявника у період з 22 березня по 28 червня 2019 року. Вони посилалися на ризик його втечі або перешкоджання розслідуванню. Апеляційний та Верховний суди відхилили апеляційні скарги заявника на чотири з цих ухвал про продовження арешту.

1 липня 2019 року колегія скасувала домашній арешт заявника, продовжений 28 червня 2019 року, оскільки в цей день він також був поміщений під варту в тюрму в рамках іншого провадження. Колегія суддів постановила, що до однієї і тієї ж особи не може бути одночасно застосовано більше одного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. 3 жовтня 2019 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника на це рішення.

Тим часом, 31 травня 2019 року прокурор склав обвинувальний акт стосовно чотирьох осіб, у тому числі заявника, який 23 грудня 2019 року був затверджений колегією суду першої інстанції. 26 липня 2021 року суд першої інстанції визнав заявника винним та засудив його до шести років і трьох місяців позбавлення волі. Згідно з матеріалами, наявними в розпорядженні Суду, кримінальне провадження все ще перебуває на стадії розгляду.

Друга група кримінальних проваджень

27 червня 2019 року прокурор прокуратури по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією («прокурор») розпочав розслідування проти заявника за фактом зловживання службовим становищем разом з десятьма іншими особами, включаючи працівників Міністерства транспорту («Міністерство»), Земельного кадастру та нотаріусів, за підозрою в укладенні договорів купівлі-продажу земельних ділянок, що перебувають у державній власності, та не забезпеченні належного виконання таких договорів, зокрема, сплати неустойки. Справа набула широкого розголосу і стала відомою як справа «Іспанські сходинки» (Spanish steps).

Прокурор клопотав про тримання заявника під вартою, підкріпивши своє клопотання достатніми документальними доказами. 28 червня 2019 року суддя досудового слідства заслухав заявника та виніс рішення про тримання його під вартою протягом тридцяти днів, встановивши, що умови пп. 1 і 2 ч. 1 ст. 165 Кримінального процесуального кодексу були виконані, та що існує ризик того, що заявник може втекти та перешкоджати розслідуванню. Суддя дійшов висновку, що більш м’який запобіжний захід не може забезпечити його присутність на судовому засіданні (п. 2 ст. 144 Кримінально-процесуального кодексу, див. п. 28 нижче). Заявник подав апеляцію, стверджуючи, серед іншого, що він був одночасно позбавлений волі двома окремими заходами, а саме триманням під вартою, призначеним у кримінальному провадженні у справі «Іспанські сходи», та домашнім арештом, призначеним у кримінальному провадженні у справі «Організатори подій 27 квітня в парламенті» (див. пункт 8 вище). 1 липня 2019 року колегія відхилила апеляційні скарги заявника.

26 липня 2019 року колегія продовжила строк тримання заявника під вартою на тридцять днів на підставі того, що він може переховуватися або перешкоджати слідству.

9 серпня 2019 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу заявника на рішення колегії та замінив йому тримання під вартою тридцятиденним домашнім арештом, починаючи з цього дня і тривалістю до 8 вересня 2019 року. Суд встановив, що все ще існує ризик його втечі або перешкоджання слідству, але зважаючи на погіршення стану його здоров’я, було доцільно замінити тримання під вартою більш м’яким заходом. Крім того, суд вилучив його паспорт і заборонив йому контактувати з будь-якими особами, причетними до справи, а також користуватися засобами зв’язку в цілому.

23 серпня 2019 року колегія продовжила домашній арешт заявника та заборону на спілкування з 8 вересня до 8 жовтня 2019 року на підставі того, що він може переховуватися або перешкоджати слідству.

25 вересня 2019 року апеляційний суд відхилив апеляційні скарги заявника на рішення колегії, але з власної ініціативи змінив ухвалу від 23 серпня 2019 року, поширивши її на період з 8 по 26 вересня 2019 року.

25 вересня, 25 жовтня та 22 листопада 2019 року апеляційний суд знову продовжив домашній арешт заявника на підставі того, що він може переховуватися або перешкоджати розслідуванню. Щодо останнього, він постановив, що свідки повинні дати свідчення щодо роботи в Міністерстві, земельному кадастрі та нотаріальних конторах (ухвала від 25 вересня 2019 року), а також, що мають бути заслухані працівники Міністерства, керівником яких був заявник, та свідки, які знали його та були обізнані з подіями, про які йдеться (ухвали від 25 жовтня та 22 листопада 2019 року).

24 жовтня та 20 листопада 2019 року Верховний Суд відхилив апеляційні скарги заявника на постанови апеляційного суду від 25 вересня та 25 жовтня 2019 року (див. пункт 17 вище).

28 листопада та 4 грудня 2019 року заявник подав дві апеляційні скарги (та доповнення до другої апеляційної скарги) на ухвалу від 22 листопада 2019 року (див. пункт 17 вище). 23 грудня 2019 року, після відкритого судового засідання, Верховний Суд змінив ухвалу та продовжив строк домашнього арешту заявника виключно через ризик його втечі після завершення розслідування (див. пункт 20 нижче). Це рішення було вручено заявнику 25 грудня 2019 року.

Тим часом, 25 листопада 2019 року прокурор повідомив заявника про завершення розслідування. 12 грудня 2019 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у зловживанні службовим становищем разом з п’ятьма іншими обвинуваченими за те, що вони не розірвали раніше укладені договори купівлі-продажу земельних ділянок, що перебувають у державній власності, та не забезпечили сплату неустойки за відповідними договорами. Прокурор клопотав про продовження домашнього арешту. 26 лютого 2020 року колегія суду першої інстанції затвердила обвинувальний акт.

Домашній арешт заявника продовжувався ще п’ятнадцять разів на підставі того, що він може втекти, як зазначено в таблиці нижче:

Усі ухвали про продовження строку дії були постановлені за власною ініціативою за винятком ухвали від 12 грудня 2019 року, постановленої за клопотанням прокурора. Усіма ухвалами заявнику було продовжено домашній арешт на тридцять днів, за винятком ухвали від 4 лютого 2021 року, яку було продовжено на двадцять два дні, оскільки 26 лютого 2021 року спливав річний строк тримання під вартою після затвердження обвинувального акта. У всіх ухвалах колегія суддів надала наступну аргументацію щодо ризику втечі:

«...обґрунтування [домашнього арешту] випливає, зокрема, з виду, характеру та природи правопорушення, ступеня кримінальної відповідальності, виду та суворості призначеного покарання... а також з того, що [заявникові] загрожує покарання у вигляді позбавлення волі... колегія вважає, що існує реальна небезпека [того, що заявник] втечі... Колегія ... взяла до уваги той факт, що [заявник] створив сім’ю, в якій він є батьком трьох неповнолітніх дітей, [і що] він володіє майном, але [вона] вважає, що ці обставини не є достатньою гарантією для забезпечення його присутності на цій стадії провадження.

Усі вищезазначені обставини, проаналізовані окремо та в сукупності, свідчать про необхідність продовження домашнього арешту [заявника]...».

Посилаючись на ч. 2 ст. 144 Кримінально-процесуального кодексу, колегія суддів також зазначила, що з огляду на «ступінь суспільної небезпеки, кримінальну відповідальність, а також вид і суворість призначеного покарання», більш м’який захід не буде достатнім для забезпечення присутності заявника на судовому засіданні.

У своїх апеляційних скаргах заявник послідовно стверджував, що не було жодних доказів, які б вказували на те, що він може втекти, та наводив різні інші аргументи. В апеляційних скаргах на ухвали від 7 квітня та 7 серпня 2020 року він також скаржився на те, що не отримав рішення апеляційного суду щодо своїх попередніх апеляційних скарг.

У своїх рішеннях апеляційний суд підтримав висновки колегії та відхилив аргументи заявника. У кількох своїх рішеннях він посилався на статті 5 і 6 Конвенції та на Рекомендацію Rec(2006)13 Комітету Міністрів державам-членам щодо застосування попереднього ув’язнення, умов, в яких воно відбувається, і забезпечення гарантій проти зловживань. Однак він встановив, що підстави для тримання заявника під домашнім арештом зберігаються. У своєму рішенні від 2 лютого 2021 року він також зазначив, що аргументи, наведені в апеляційних скаргах заявника, не є достатніми для заміни домашнього арешту іншим запобіжним заходом.

23 лютого 2021 року колегія скасувала домашній арешт заявника, оскільки того ж дня заявнику було призначено домашній арешт в іншому кримінальному провадженні.

Згідно з матеріалами, наявними в розпорядженні Суду, кримінальне провадження перебуває на розгляді в суді першої інстанції.

У третьому, не пов’язаному з цим кримінальному провадженні заявника було поміщено під домашній арешт з 23 лютого до 18 листопада 2021 року, коли його було звільнено.

Суть скарги:  заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що його тримання під вартою в рамках другого провадження було призначено 28 червня 2019 року, незважаючи на те, що його домашній арешт був продовжений того ж дня в рамках першого провадження. Він також скаржився, що його домашній арешт був свавільно продовжений 23 серпня 2019 року, за два тижні до закінчення строку попереднього домашнього арешту.

Заявник також скаржився за статтею 5 § 3 на те, що його позбавлення волі було тривалим і необґрунтованим.

Нарешті, заявник скаржився за статтею 5 § 4 на те, що його апеляції на накази про домашній арешт у другому провадженні не були розглянуті швидко.

Окремі висновки ЄСПЛ:

 

1. Щодо Статті 5 § 3 Конвенції

і) Щодо місця позбавлення волі та періоду, який слід враховувати

69.  На початку слід зазначити, що Суд застосовує однакові критерії до оцінки причин оскаржуваного обмеження свободи протягом усього періоду позбавлення волі, незалежно від місця тримання заявника у несвободі (див. рішення у справах «Buzadji v. the Republic of Moldova», № 23755/07, § 113-14, від 5 липня 2016 року, та «Kovrov and Others v. Russia», № 42296/09 та 4 інших, § 82-84, від 16 листопада 2021 року, з подальшими посиланнями). Отже, для цілей розгляду скарги заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції Суд враховуватиме сукупно весь період, який він провів під час тримання під вартою у в’язниці та під домашнім арештом у провадженні, що розглядається.

70.  Більше того, якщо обвинувачений перебуває під вартою протягом двох або більше окремих періодів за різними обвинуваченнями, гарантія розумного строку, передбачена статтею 5 § 3, вимагає глобальної оцінки сукупного періоду (див. рішення у справі «Porowski v. Poland», №34458/03, § 133, 21 березня 2017 року, з подальшими посиланнями).

71.  У цій справі заявник перебував під вартою в очікуванні судового розгляду у кількох окремих кримінальних провадженнях, два з яких є предметом його скарг за пунктом 3 статті 5 у цій справі (див. пункти 5-10 та 11-26 вище). У першому провадженні заявник перебував під вартою з 20 по 22 лютого 2019 року, а потім під домашнім арештом з 22 лютого по 28 червня 2019 року. У другому провадженні заявник перебував під вартою з 28 червня до 9 серпня 2019 року, а потім під домашнім арештом з 9 серпня 2019 року до 23 лютого 2021 року. Таким чином, у контексті двох комплексів кримінальних проваджень, які є предметом цієї справи, заявник був безперервно позбавлений волі з 20 лютого 2019 року до 23 лютого 2021 року.

72.  Щодо аргументу Уряду про те, що відповідний період закінчився 7 жовтня 2020 року, Суд зазначає, що він вже вирішував справи, в яких позбавлення волі заявників у певному наборі проваджень тривало після подання заяв. У таких справах він брав до уваги періоди позбавлення волі після подання заяв (див., наприклад, рішення у справах «Vasilkoski and Others», § 60, та «Ramkovski», § 55, обидва з яких згадуються вище). Суд не бачить підстав для застосування іншого підходу у цій справі.

73.  З огляду на ці міркування Суд вважає, що у цій справі відповідний період для цілей скарги заявника за пунктом 3 статті 5 розпочався 20 лютого 2019 року і закінчився 23 лютого 2021 року, коли його домашній арешт у другому провадженні було скасовано. Відповідно, період, який слід брати до уваги, становить два роки і три дні.

іі) Щодо розумності тривалості та обґрунтованості позбавлення заявника волі

74.  Відповідні загальні принципи нещодавно були узагальнені у справі «Radonjić and Romić v. Serbia» (№ 43674/16, §§ 62-70, 4 квітня 2023 року).

75.  Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що у двох кримінальних провадженнях заявник обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів - терористичної загрози конституційному ладу і безпеці та зловживанні службовим становищем, що підлягає кримінальному переслідуванню proprio motu (лат. за власною ініціативою). Обидва обвинувачення були висунуті прокуратурою по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією. Суд визнав, що такі злочини створюють більше труднощів для слідчих органів і судів у встановленні фактів і міри відповідальності кожного учасника злочинного співтовариства. Очевидно, що у справах такого роду постійний моніторинг та обмеження можливості обвинувачених контактувати один з одним та іншими особами може мати важливе значення для уникнення їхньої втечі, фальсифікації доказів та впливу на свідків. Тому більш тривалі періоди тримання під вартою, ніж в інших випадках, можуть бути обґрунтованими.

76.  Суд зазначає, що для початкових постанов про тримання під вартою в обох групах проваджень (див. пункти 6 та 12 вище) прокурори надали документальні докази на підтримку свого клопотання про тримання заявника під вартою, яке було прийнято суддею досудового слідства. Повторюючи, що факти, які викликають підозру, не обов’язково повинні бути того ж рівня, що й ті, які необхідні для обґрунтування засудження або навіть пред’явлення обвинувачення (див. рішення у справі «Merabishvili v. Georgia», № 72508/13, § 184, від 28 листопада 2017 року), Суд визнає, що існувала обґрунтована підозра у вчиненні заявником злочинів. З огляду на це, Суд розгляне, чи інші підстави, наведені судами, продовжували виправдовувати його позбавлення волі.

77.  Суд зазначає, що тримання заявника у в’язниці та під домашнім арештом під час першого провадження з 20 лютого до 28 червня 2019 року та під час другого провадження з 28 червня до 12 грудня 2019 року ґрунтувалося на ризику його втечі або перешкоджання розслідуванню (див. пункти 5 до 21 вище).

78.  Подальший домашній арешт заявника після пред’явлення йому обвинувачення у другому провадженні, з 12 грудня 2019 року до лютого 2021 року, ґрунтувався виключно на ризику його втечі. Встановлюючи цей ризик, колегія посилалася на «тип, характер і природу злочину, ступінь кримінальної відповідальності, вид і суворість призначеного покарання», а також на можливість призначення покарання у вигляді позбавлення волі. Суд зазначає, що всі ці фактори стосуються характеру інкримінованого правопорушення та суворості можливого покарання. Колегія не посилалася на особисті обставини заявника, такі як міжнародні контакти або його поведінка під час провадження (порівняйте та протиставте рішення у справі «Velečka and Others v. Lithuania», № 56998/16 та 3 інші, § 102 ab initio, від 26 березня 2019 року). Єдині фактичні елементи, що стосуються особистих обставин заявника, зокрема його сімейних зв’язків та майна, були згадані колегією, коли вона зробила побіжне зауваження, що вона оцінила їх, але встановила, що вони не могли призвести до іншого результату (див. пункт 22 вище).

79.  Суд також зазначає, що мотиви, наведені колегією у всіх ухвалах про продовження строку з грудня 2019 року до лютого 2021 року, залишалися дуже схожими та повторюваними. Їхні стислі формулювання не дають підстав вважати, що суди провели ґрунтовний аналіз особистих обставин заявника. Крім того, вони не містили належної оцінки обґрунтованості продовження домашнього арешту заявника, незважаючи на сплив часу (див. рішення у справі «Vadym Melnyk v. Ukraine», № 62209/17 та 50933/18, § 112, від 15 вересня 2022 року).

80.  Це правда, як стверджував Уряд, що всі постанови про продовження містили заяву про те, що альтернативні заходи домашньому арешту заявника вважалися недостатніми. Однак, окрім формальної заяви про це, колегія не надала жодних конкретних підстав для такого висновку (див., аналогічно, рішення у справі «Hysa v. Albania», № 52048/16, § 76, від 21 лютого 2023 року), виходячи з особистих обставин заявника. Суд повторює, що лише вмотивоване рішення судових органів може ефективно продемонструвати сторонам, що вони були почуті, і зробити можливими оскарження та громадський контроль за здійсненням правосуддя (див. рішення у справі «Hasselbaink v. the Netherlands», № 73329/16, § 77, від 9 лютого 2021 року).

81.  Суд апеляційної інстанції, зі свого боку, вирішуючи апеляційні скарги заявника, не виправив ці недоліки. Його рішення залишилися такими ж загальними та повторюваними. Хоча Суд зазначає, що в деяких своїх рішеннях він посилався на статтю 5 Конвенції та Рекомендацію Rec(2006)13, він не надав суттєвого обґрунтування, виходячи з обставин справи заявника, чому він вважав, що встановлені в них принципи були дотримані.

82.  Крім того, принаймні в одному випадку (рішення від 2 лютого 2021 року, див. пункт 24 вище) апеляційний суд змінив презумпцію на користь звільнення (див. згадане вище рішення у справі «Buzadji», § 89), встановивши, що в апеляційних скаргах заявника було недостатньо аргументів для заміни його домашнього арешту на запобіжний захід. «Викривлюючи» норму, закріплену в статті 5 Конвенції, яка робить тримання під вартою винятковим відступом від права на свободу, допустимим лише у вичерпно перелічених і чітко визначених випадках, суд переклав тягар доведення на заявника (див. рішення у справі «Ugulava v. Georgia», № 5432/15, § 111, від 9 лютого 2023 року).

83.  З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що принаймні з 12 грудня 2019 року, не розглядаючи конкретні факти та посилаючись, по суті, на тяжкість обвинувачень та можливе покарання, суди продовжили позбавлення заявника волі на підставах, які, хоча й є «відповідними», не можуть вважатися «достатніми» (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі «Vasilkoski and Others», § 64).

84.  Тому немає необхідності вирішувати, чи проявили національні органи влади «особливу ретельність» при здійсненні кримінального провадження проти заявника.

85.  Відповідно, мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

2. Щодо Статті 5 § 4 Конвенції

88.  Застосовні загальні принципи, що стосуються вимоги «оперативності» щодо перегляду законності тримання під вартою, викладені у справі «Ilnseher v. Germany», № 10211/12 та 27505/14, § 251-56, 4 грудня 2018 року). Суд вважає, що ті ж самі принципи застосовуються до провадження щодо перегляду домашнього арешту заявника.

89.  У цій справі апеляційні скарги заявника на ухвали першої інстанції про домашній арешт від 22 листопада 2019 року та 10 січня, 10 лютого, 7 квітня, 7 травня, 9 червня, 9 липня, 7 серпня та 7 вересня 2020 року надійшли до відповідного суду найпізніше 4 грудня 2019 року та 17 січня, 13 лютого, 16 квітня, 21 травня, 15 червня, 17 липня, 10 серпня та 11 вересня 2020 року відповідно (див. пункти 19 та 21 вище). Що стосується моменту, коли заявник або його адвокати були ознайомлені з рішеннями другої інстанції, то між сторонами існує спір щодо того, чи були рішення другої інстанції оголошені публічно на фактичних засіданнях. Суд зазначає, що рішення за апеляційними скаргами заявника включені до наявних протоколів відкритих засідань, проведених в апеляційному суді. За таких обставин можна вважати, що заявник або його адвокати дізналися про рішення другої інстанції не раніше 25 грудня 2019 року, 6 лютого, 10 березня, 7 травня, 8 червня, 10 липня, 13 серпня, 7 вересня та 8 жовтня 2020 року. Таким чином, провадження з перегляду рішень про тримання під вартою тривало від вісімнадцяти до двадцяти восьми днів. Раніше Суд вже визнавав такі затримки надмірними (див., наприклад, рішення у справі «Snyatovskiy v. Russia», № 10341/07, § 65, 13 грудня 2016 року, та протилежне рішення у справі «Ramkovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», №33566/11, § 75, 8 лютого 2018 року).

90.  Зауважимо, що згідно з національним законодавством, рішення за апеляційною скаргою на постанову про взяття під варту має бути прийняте протягом 48 годин (п. 32 вище). Конкретного строку для прийняття рішення щодо оскарження рішення про продовження строку тримання під вартою не встановлено, але Суд враховує, що національне законодавство чітко визначає, що якщо обвинувачений тримається під вартою, всі суб’єкти, які беруть участь у кримінальному провадженні, та суб’єкти, які надають правову допомогу, зобов’язані діяти з максимальною невідкладністю (див. ч. 2 ст. 164 Закону «Про кримінальне судочинство», пп. 31 вище).

91.  Суд також зазначає, що в ряді випадків рішення другої інстанції були винесені дуже близько у часі до закінчення періоду домашнього арешту. Суд занепокоєний тим, що така практика може зробити апеляцію на ухвалу суду першої інстанції про позбавлення волі марною та позбавити її змісту.

92.  Суд зазначає, що, як стверджував Уряд, заявник іноді подавав кілька апеляційних скарг на постанови суду першої інстанції. Хоча заявник мав би очікувати, що така практика може вплинути на тривалість судового розгляду, цей факт сам по собі не може виправдати загальну затримку, з якою апеляційний суд та Верховний Суд приймали рішення за цими скаргами. Аналогічні міркування стосуються й того факту, що в деяких випадках відповідні вищі суди проводили відкриті засідання або слухання. Крім того, передача апеляційної скарги заявника прокурору та його зауважень у відповідь є процесуальними діями, спрямованими на забезпечення змагальності та рівності сторін, які обов’язково впливають на тривалість провадження, але Суд повторює, що саме держава повинна організувати свою судову систему таким чином, щоб її суди могли виконувати вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Betteridge v. the United Kingdom», № 1497/10, § 40, від 29 січня 2013 року).

93.  Нарешті, Суд враховує, що розслідування, яке на той час тривало, за поданням Уряду-відповідача, мало певну складність, і що пандемія COVID-19 загалом ускладнила ведення провадження, особливо в частині організації слухань. Однак у світлі того, що вже було висвітлено вище щодо права заявника на швидкий розгляд за пунктом 4 статті 5 Конвенції, а також враховуючи висновки Суду щодо пункту 3 статті 5 (див., зокрема, пункти 81-82 вище), а також те, що багато проваджень щодо перегляду здійснювалися без проведення будь-яких слухань, Суд не може погодитися з тим, що ці фактори можуть слугувати загальним виправданням численних затримок у провадженні щодо перегляду рішень про тримання під вартою (див. пункт 89 вище).

94.  Враховуючи все вищевикладене, Суд вважає, що національні суди не дотрималися вимоги «оперативності», закріпленої в § 4 статті 5 Конвенції.

V. Інші стверджувані порушення статті 5 Конвенції

95.  Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 на відсутність обґрунтованої підозри у вчиненні ним кримінального правопорушення під час першого провадження. Суд зазначає, що для початкових постанов про тримання під вартою прокурор надав у першому провадженні докази у вигляді повідомлень, надісланих через Viber та SMS, записів з іншого кримінального провадження на підтримку клопотання про тримання заявника під вартою (див. пункт 6 вище). Повторюючи, що факти, які викликають обґрунтовану підозру, не обов’язково повинні бути того ж рівня, що й факти, необхідні для обґрунтування засудження або навіть пред’явлення обвинувачення (див. «Merabishvili», згадане вище § 184), та зазначаючи, що немає жодних ознак того, що оцінка, надана національними судами у цьому відношенні, була свавільною або явно необґрунтованою, Суд погоджується з тим, що на той час існувала обґрунтована підозра у вчиненні заявником злочинів (див. також пункт 76 вище). Отже, ця частина скарги заявника, яка не була доведена до відома Уряду, має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.

96.  Заявник також скаржився за статтею 5 § 4 на якість перегляду судами вищих інстанцій постанов про домашній арешт у другому провадженні. Беручи до уваги попередній висновок щодо пункту 3 статті 5 (див. пункт 81, 82 та 85 вище), Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати питання прийнятності та суті цієї скарги.

2) «CANAVCI AND OTHERS v. TÜRKİYE»

Заява № 24074/19 and two others  –  Рішення від 14.11.2023 р.

Посилання на першоджерело: http://tinyurl.com/35rpkt7j

#Стаття  8 Конвенції – право на таємницю приватного життя у світлі статті 15 (відступ від прав на період надзвичайного стану)

#Моніторинг та запис зустрічей заявників з адвокатами під час перебування у в’язниці, відповідно до законодавчого декрету, прийнятого в умовах надзвичайного стану, оголошеного після спроби державного перевороту

#Якість та передбачуваність національного законодавства

#Констатовано порушення ст. 8 Конвенції

Коротко суть справи: Ця справа стосується моніторингу та запису зустрічей заявників з їхніми адвокатами під час їхнього перебування у в’язниці відповідно до законодавчої постанови, яка була прийнята в умовах надзвичайного стану, оголошеного після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року. Заявники скаржаться на порушення статей 8 і 13 Конвенції.

Коротко передумови справи

У зв’язку із спробою військового перевороту, що відбувся у ніч 15 на 16 липня 2016 року уряд Туреччини оголосив надзвичайний стан строком на три місяці. Мова йде про переворот за участі організації «Fetullahist Terror Organisation/Parallel State Structure» (Fetullah Terör Örgütü/Paralel Devlet Yapılanması – hereinafter “the FETÖ/PDY”).

 Під час надзвичайного стану Рада Міністрів під головуванням Президента прийняла тридцять сім надзвичайних законодавчих декретів (№№ 667703) відповідно до статті 121 Конституції. Уряд пояснив, що надзвичайний законодавчий декрет № 667, який набув чинності 23 липня 2016 року, визначив заходи під час надзвичайного стану, пов’язані з боротьбою з тероризмом та спробою державного перевороту, включаючи заходи, передбачені розділом 6 щодо розслідування та кримінального провадження стосовно певних злочинів.

18 липня 2018 року надзвичайний стан було скасовано.

Щодо заяви № 24074/19

21 липня 2016 р. суд м. Бакиркей прийняв рішення про досудове ув’язнення першого заявника за членство в FETÖ/PDY (організація яка організувала спробу перевороту) та за спробу повалення уряду Турецької Республіки або перешкоджання його повному або частковому виконанню своїх обов’язків. Того ж дня його помістили до в’язниці Сіліврі.

25 липня 2016 року в повідомленні, направленому адміністрації в’язниці Сіліврі, прокуратура заявила, що з огляду на структуру FETÖ/PDY, її методи комунікації та той факт, що деякі члени цієї організації досі не затримані, зустрічі з адвокатами можуть загрожувати безпеці нації та установ виконання покарань, оскільки ці зустрічі, ймовірно, будуть використовуватися для передачі таємних, відкритих або зашифрованих повідомлень між членами організації, а також наказів організації її членам, які перебувають в ув’язненні. У зв’язку з цим Головна прокуратура м. Бакиркей вирішила, що необхідно вжити певних заходів відповідно до розділу 6(1)(d) Надзвичайного законодавчого декрету № 667.

У зв’язку з цим Головна державна прокуратура Бакиркей наказала адміністрації в’язниці Сіліврі призначити офіцера для моніторингу зустрічей між особами, затриманими за членство в FETÖ/PDY, та їхніми адвокатами під час надзвичайного стану. На тій же підставі Головна державна прокуратура Бакиркей також наказала здійснювати аудіо- та відеофіксацію таких зустрічей за допомогою технічних засобів.

1 лютого 2017 року перший заявник подав скаргу до слідчого судді Силіврі і попросив скасувати постанову про моніторинг і запис зустрічей з його адвокатом.

21 березня 2017 року суддя з питань виконання судових рішень м. Силіврі зазначив, що предметом скарги було рішення Головної прокуратури м. Бакиркей. Суддя, посилаючись на відсутність юрисдикції розглядати скарги на судові рішення, відхилив скаргу першого заявника, не розглядаючи її по суті. Згодом суд апеляційної інстанції відхилив заперечення, подане першим заявником проти рішення слідчого судді, постановивши, що воно відповідало закону і процедурі.

 18 травня 2017 року перший заявник подав індивідуальну заяву до Конституційного Суду, скаржачись на моніторинг і запис його зустрічей у в’язниці з адвокатом. У своїй заяві він скаржився, серед іншого, на порушення його права на повагу до приватного життя, посилаючись на статтю 8 Конвенції. Він стверджував, що за відсутності рішення прокурора з цього питання, аудіо- та відеозапис і моніторинг його зустрічей у в’язниці з адвокатом, а також вилучення документів, пов’язаних з його захистом, становили порушення його права на повагу до приватного життя.

1 лютого 2019 року (№ 2017/26587) Конституційний Суд розглянув індивідуальну скаргу першого заявника у світлі права на справедливий суд і відхилив її, постановивши, що він не вичерпав національні засоби правового захисту.

Перший заявник мав дев’ять зустрічей зі своїм адвокатом у період з 9 серпня 2016 року по 3 липня 2017 року, всі вони були записані на аудіо та відео за допомогою технічних засобів. Більше того, ці зустрічі відбувалися за присутності офіцера в кімнаті для зустрічей.

18 липня 2017 року відбулося перше слухання у Стамбульському суді присяжних у кримінальному провадженні проти першого заявника. Під час цього слухання він звернувся до суду першої інстанції з проханням припинити практику моніторингу та запису зустрічей з його адвокатом. Стамбульський суд задовольнив його прохання і вирішив припинити цей захід, не надавши жодного обґрунтування свого рішення.

 

Заявник мав ще двадцять дев’ять зустрічей зі своїм адвокатом. Ці зустрічі не реєструвалися і не контролювалися співробітником.

 

Щодо заяв  № 44839/19 та № 9077/20 – то вони мали обставини, аналогічні попередній скарзі за виключенням в’язниць, у яких відбувались події, а у відношенні третього заявника, було відсутнє рішення органу прокуратури.

 

Суть скарги: заявники скаржилися на те, що моніторинг візитів їхніх адвокатів співробітником міліції та запис цих зустрічей за допомогою технічних пристроїв суперечив їхньому праву на конфіденційне спілкування з адвокатами, порушуючи їхнє право на повагу до їхнього приватного життя, передбачене статтею 8 Конвенції. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, вони також скаржилися на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту в цьому відношенні.

 

У цій справі Суд зазначає, що суть скарг заявників, викладених вище, полягає в тому, що їхнє право на повагу до приватного життя було порушено у зв’язку з моніторингом та записом їхніх зустрічей у в’язниці з адвокатами. Відповідно, з огляду на формулювання скарг заявників та характер оскаржуваних заходів, Суд вважає за доцільне розглянути оскаржувані факти виключно з точки зору статті 8 Конвенції.

 

Окремі висновки ЄСПЛ:

 

і)Наявність перешкод у спілкування із захисником (наявність втручання)

 

91.  Суд повторює, що спілкування особи з адвокатом у контексті надання правової допомоги підпадає під сферу приватного життя, оскільки метою такої взаємодії є надання особі можливості приймати поінформовані рішення щодо свого життя. Найчастіше інформація, що передається адвокату, стосується інтимних та особистих питань або питань, що мають делікатний характер. Звідси випливає, що незалежно від того, чи в контексті надання допомоги в цивільному або кримінальному процесі, чи в контексті звернення за загальною юридичною консультацією, особи, які звертаються до адвоката, можуть обґрунтовано очікувати, що їхнє спілкування є приватним і конфіденційним (див. рішення у справі «Altay v. Turkey (no. 2)», № 11236/09, § 49, від 9 квітня 2019 року).

92.  Суд зазначає, що всі зустрічі другого заявника – загалом вісімнадцять – з його адвокатами контролювалися та записувалися, тоді як дев’ять зустрічей першого заявника підпадали під обмеження, про яке йдеться. Нарешті всі чотири зустрічі третього заявника з його адвокатом контролювалися і записувалися за допомогою технічних пристроїв (див. пункти 17, 27 і 36 вище). З огляду на вищевикладене, Суд вважає, і це не заперечувалося сторонами, що мало місце «втручання органу державної влади» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції у право заявників на повагу до їхнього приватного життя в контексті таємниці усного спілкування з їхніми адвокатами у зв’язку з моніторингом та записом за допомогою технічних пристроїв їхніх зустрічей.

іі) Обґрунтування втручання

93.  Таке втручання порушує статтю 8, якщо воно не здійснюється «відповідно до закону", не переслідує одну або більше законних цілей відповідно до другого пункту цієї статті і не є "необхідним у демократичному суспільстві" для їх досягнення.

94.  Суд повторює, що будь-яке порушення права, гарантованого Конвенцією, повинно мати підстави в національному законодавстві. Вираз «відповідно до закону» у пункті 2 статті 8 не тільки вимагає, щоб оскаржуваний захід мав правову основу в національному законодавстві, але й посилається на якість відповідного законодавства, що вимагає, щоб воно було доступним для зацікавленої особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, а також було сумісним з принципом верховенства права. Таким чином, ця фраза означає, серед іншого, що національне законодавство має бути достатньо передбачуваним за своїми умовами, щоб дати особам адекватне уявлення про обставини та умови, за яких органи влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їхні права за Конвенцією (див. рішення у справі «Fernández Martínez v. Spain», №56030/07, § 117, ECHR 2014 (витяги)). Для того, щоб задовольнити умову передбачуваності, закон повинен з достатньою точністю визначати умови, за яких може бути застосований той чи інший захід, щоб зацікавлені особи – за необхідності, за допомогою відповідних консультацій – могли регулювати свою поведінку (див. згадане вище рішення у справі «Altay», § 54, та рішення у справі «Klaus Müller v. Germany», № 24173/18, § 50, від 19 листопада 2020 року). Зокрема, закон повинен визначати обсяг будь-якої такої свободи розсуду та спосіб її реалізації з достатньою чіткістю, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (див. рішення у справі «Amann v. Switzerland», № 27798/95, § 56).

95.  У контексті статті 8 Конвенції Суд також постановив, що очевидно, що в загальних інтересах будь-яка особа, яка бажає проконсультуватися з адвокатом, повинна мати можливість зробити це за умов, які сприяють повному і безперешкодному обговоренню. Саме з цієї причини відносини між адвокатом і клієнтом є, в принципі, привілейованими (див., рішення у справі «Campbell v. the United Kingdom» від 25 березня 1992 року, § 46).

96.  Суд допускав певні обмеження, що накладалися на контакти між адвокатом і клієнтом у справах про тероризм і організовану злочинність (див., зокрема, згадану вище справу «Erdem», § 65, і «Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia»,№ 11082/06 і 13772/05, § 627, від 25 липня 2013 року). Тим не менш, привілей, який поширюється на листування між ув’язненими та їхніми адвокатами, є фундаментальним правом особи та безпосередньо впливає на права захисту. З цієї причини Суд постановив у контексті статті 8 Конвенції, що фундаментальне правило поваги до конфіденційності відносин між адвокатом і клієнтом може відступати від нього лише у виняткових випадках і за умови наявності адекватних і достатніх гарантій проти зловживань.

97.  У цій справі Уряд заявив, що правовою підставою для втручання у конфіденційність зустрічей заявників з їхніми адвокатами був розділ 6(1)(d) Надзвичайної надзвичайного декрету № 667.

98.  Суд зазначає, що ч. 4 ст. 59 Закону № 5275, яка була чинною на час розгляду справи, передбачала, що документи та матеріали адвоката, які стосуються захисту, а також записи побачень з його клієнтом не підлягають огляду (див. пункт 40 вище). Це положення не передбачало жодних обмежень, пов’язаних з моніторингом співробітником або записом технічними засобами зустрічей між особами, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення, та їхніми адвокатами. Після набуття чинності 23 липня 2016 року Надзвичайної законодавчої постанови № 667 про заходи, вжиті в умовах надзвичайного стану, прокурори отримали повноваження накладати такі обмеження на конфіденційність побачень затриманих з адвокатами (див. пункт 42 вище). Суд також зазначає, що Надзвичайний законодавчий декрет № 676, який набув чинності приблизно через три місяці, 29 жовтня 2016 року, вніс зміни до ч. 4 ст. 59 Закону № 5275 та додав до цієї статті додаткові підрозділи, що стосуються, серед іншого, моніторингу та реєстрації зустрічей затриманих з адвокатами (див. пункт 41 вище). Крім того, стаття 59 Закону № 5275 зі змінами, внесеними Надзвичайним законодавчим декретом № 676. запровадження заходів, пов’язаних з моніторингом і записом зустрічей затриманих з адвокатами, було піддано більш адекватним гарантіям. Відповідно до нової редакції статті 59, такі заходи можуть бути застосовані лише на три місяці і лише за рішенням судді на стадії розслідування або (судового) суду на стадії судового переслідування за клопотанням прокурора. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що з моменту набрання чинності новою редакцією статті 59 Закону № 5275, яка також була змінена надзвичайним законодавчим декретом під час надзвичайного стану, і яка є останнім положенням, що регулює моніторинг і реєстрацію зустрічей затриманих з адвокатами, виникла неоднозначність у застосовному національному законодавстві щодо заходів, про які йдеться. Хоча запровадження цих заходів відноситься до періоду після набуття чинності Надзвичайного законодавчого декрету № 676, нова правова база, що регулює питання моніторингу та запису зустрічей затриманих з адвокатами, не є однозначною. Нова правова база щодо моніторингу та запису зустрічей з адвокатами, схоже, не застосовується до заявників. Це питання не обговорювалося в рішеннях національних судів, і Уряд не надав пояснень з цього приводу. Однак, оскільки національні органи влади та суди ґрунтували свої рішення на правовій базі, що існувала до набрання чинності Надзвичайним законодавчим декретом № 676, а заявники не мали можливості зустрічатися з адвокатами, це питання не розглядалося, а заявники не оскаржували посилання Уряду на цю нормативно-правову базу як на правову основу заходу, що розглядається, Суд проведе перевірку законності для цілей статті 8 Конвенції щодо підпункту "d" пункту 1 статті 6 Надзвичайного законодавчого декрету № 667.

99.  Суд зазначає, що Надзвичайний законодавчий декрет № 667, який набув чинності 23 липня 2016 року, передбачав заходи, які турецька влада вважала необхідними для боротьби зі спробою державного перевороту, а також із загрозою тероризму під час надзвичайного стану, у тому числі заходи, передбачені розділом 6 щодо розслідування та кримінального провадження стосовно певних злочинів. Відповідно до цього положення, під час надзвичайного стану прокурор може віддати наказ про присутність співробітника в'язниці під час зустрічей ув'язнених з їхніми адвокатами або про здійснення аудіо- та відеозапису таких зустрічей, але тільки тоді, коли існує ймовірність того, що ці зустрічі можуть загрожувати безпеці нації та установи, що вони можуть бути спрямовані на терористичні організації або інші злочинні організації, що їм можуть бути віддані накази та інструкції, або що через коментарі, зроблені під час цих зустрічей, можуть бути передані секретні, відкриті або зашифровані повідомлення.

100.  Суд зазначає, що третій заявник (заява № 9077/20) стверджував, що прокурором не було прийнято жодного рішення про здійснення моніторингу або запису його зустрічей з адвокатом відповідно до розділу 6(1)(d) Надзвичайного законодавчого декрету № 667.  У цьому контексті, у відповідь на його запит щодо підстав застосування до нього такого заходу, адміністрація в’язниці Дюзче лише послалася на п. 6(1)(d) Надзвичайного законодавчого декрету № 667 як на правову підставу, але не надала жодних пояснень щодо цього, та не згадала жодного рішення прокурора, яке б санкціонувало таке обмеження (див. пункт 31 вище). У матеріалах Уряду також не було жодного посилання на рішення прокурора щодо заходів, вжитих стосовно побачень третього заявника зі своїм адвокатом. Таким чином, Суд не може не відзначити, що обмеження на побачення третього заявника з його адвокатом не ґрунтувалися на рішенні, прийнятому прокурором відповідно до пункту 1(d) статті 6, іншими словами, відповідно до національного законодавства. Отже, Суд вважає, що втручання не було «відповідно до закону» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції щодо третього заявника.

101.  Щодо першого та другого заявників (заяви № 24074/19 та 44839/19 відповідно) Суд зазначає, що обмеження на конфіденційність їхніх зустрічей з адвокатами були накладені рішеннями відповідних головних прокуратур на підставі п. 6(1)(d) Розпорядження про надзвичайні законодавчі заходи № 667.  Після того, як обмежувальні заходи були призначені прокурором відповідно до цього положення, адміністрація в'язниці була уповноважена і навіть зобов'язана контролювати і записувати зустрічі затриманих з їхніми адвокатами. Однак законодавство не визначало, яким чином інформація, отримана під час спостереження, повинна використовуватися, зберігатися або знищуватися. Також не вказувалося, який орган може бути притягнутий до відповідальності у випадку, якщо заявники намагатимуться визнати застосування цього заходу неправомірним або свавільним. Дійсно, обсяг і процедури здійснення дискреційних повноважень, залишених органам влади, не були визначені, і не було створено достатніх гарантій проти зловживань і свавілля.

102.  У цій справі прокурори у своїх рішеннях зазначили, що з огляду на структуру FETÖ/PDY, її методи комунікації та той факт, що деякі члени цієї організації досі не затримані, зустрічі з адвокатами можуть становити загрозу для безпеки нації та в'язниць, оскільки вони можуть використовуватися для передачі таємних, відкритих або зашифрованих повідомлень між членами організації, а також наказів від організації до її членів, які перебувають під вартою. На цих підставах прокурори наказали здійснювати моніторинг та запис за допомогою технічних засобів усіх зустрічей осіб, затриманих за членство в FETÖ/PDY, у в'язницях, що перебувають під їхньою юрисдикцією. У зв'язку з цим, у своїх рішеннях про обмеження конфіденційності зустрічей ув'язнених зі своїми адвокатами прокурори не продемонстрували існування ризиків для безпеки, виходячи з конкретних обставин індивідуальних ситуацій заявників, а їхня оцінка скоріше стосувалася загальних моментів щодо можливості того, що ці зустрічі можуть становити ризик для безпеки нації та в'язниці. У цьому контексті прокурори застосували оскаржуваний захід до всіх осіб, які перебували під вартою за певні правопорушення, в тому числі за членство в FETÖ/PDY. Відсутність індивідуалізованих підстав у рішеннях про застосування оскаржуваних заходів по суті створювала труднощі для заявників у наданні своїх контраргументів у суді під час перегляду необхідності застосування цих заходів і породжувала ризик свавілля у їх застосуванні.

103.  Крім того, п. 6(1)(d) ч. 1 ст. 6 Надзвичайного законодавчого декрету № 667 не визначив тривалість заходів, пов'язаних з моніторингом і записом зустрічей адвокатів, а також умови, які повинні бути виконані для припинення таких заходів. Згідно з цим положенням, такі заходи можуть бути призначені на весь час дії надзвичайного стану без будь-яких встановлених інтервалів, через які можна було б переглянути їх необхідність. Більше того, стаття 121 Конституції Туреччини, яка була чинною на той час, не встановлювала максимальної тривалості надзвичайного стану, і, відповідно до цієї статті, Великі національні збори Туреччини мали повноваження продовжувати надзвичайний стан після переоцінки його необхідності, яка повинна була проводитися щонайменше кожні чотири місяці. Іншими словами, стаття 6(1)(d) Законодавчого декрету про надзвичайний стан № 667 дозволяла запроваджувати надзвичайний стан щонайменше кожні чотири місяці. Декрет №667 дозволяв запроваджувати оскаржувані заходи під час надзвичайного стану, для якого в національному законодавстві не було встановлено максимального строку. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що це положення не встановлювало жодних гарантій щодо тривалості оскаржуваних заходів, що не дозволяло зацікавленим особам знати або передбачити, коли вони припинять застосовуватися. Таке безстрокове застосування оскаржуваних заходів підривало принцип правової визначеності (див., «Oleksandr Volkov v. Ukraine», № 21722/11, § 139).

104.  Суд також зазначає, що розділ 6 Надзвичайного законодавчого декрету №. 667 не передбачав механізму, який би вимагав автоматичного та постійного перегляду необхідності застосування заходів, про які йдеться, з огляду на те, що те, що є виправданим одразу після великої суспільної кризи, може бути непотрібним через кілька місяців. У цій справі після того, як відповідні органи прокуратури винесли постанову про обмеження конфіденційності зустрічей адвоката з клієнтом одразу після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року, ці обмеження застосовувалися протягом одного року щодо першого заявника і чотирьох років щодо другого заявника, без будь-якої оцінки національними органами влади їхньої необхідності. Національні суди відхилили апеляції заявників, які оскаржували обмеження конфіденційності їхніх зустрічей з адвокатами, на тій підставі, що такі заходи були вжиті відповідно до законодавчого декрету, прийнятого під час надзвичайного стану, без проведення ретельної перевірки цього заходу, вплив якого на право на повагу до приватного життя зацікавлених осіб, тим не менш, був значним. Судді з виконання судових рішень не прийняли жодного рішення, яке б розглядало скарги заявників по суті, натомість постановивши, що вони не мають юрисдикції щодо рішень прокуратури (див. пункти 14 і 24 вище). За таких обставин видається, що у цій справі національні суди не виконали свого обов'язку з'ясувати, чи обґрунтовували причини, викладені у відповідних рішеннях, моніторинг та запис зустрічей заявників з їхніми адвокатами всупереч принципу конфіденційності відносин між клієнтом та адвокатом (див. також пункти 16, 26 та 35 вище). Отже, Суд вважає, що судовий контроль за застосуванням оскаржуваних заходів не був адекватним або ефективним у цій справі.

105.  У світлі вищевикладеного Суд не може не визнати, що дискреція, якою користувалися органи прокуратури, накладаючи обмеження на спілкування заявників зі своїми адвокатами, не була обумовлена жодними умовами, що обсяг цієї дискреції та спосіб її здійснення не були визначені, і що не було надано жодних інших конкретних гарантій у цьому відношенні. З огляду на це, Суд вважає, що за обставин цієї справи вжиття оскаржуваних заходів щодо заявників, які були застосовані протягом обмеженого періоду під час надзвичайного стану, було свавільним і несумісним з вимогою законності (див., mutatis mutandis, «Bykov v. Russia», №4378/02, § 81, 10.03.2009, і «Vig v. Hungary», №59648/13, § 62, від 14 січня 2021 року).

106.  У світлі вищевикладених міркувань Суд вважає, що оскаржуване втручання не було "відповідно до закону" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

…

108.  У світлі цього висновку Суд вважає, що у цій справі немає необхідності розглядати, чи переслідувало втручання одну або декілька законних цілей і чи було воно необхідним у демократичному суспільстві у розумінні пункту 2 статті 8 у цій справі.

109.  Відповідно, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.