1) «DURDAJ AND OTHERS v. ALBANIA»

Заява №  63543/09 and 3 others  –  Рішення від 07.11.2023 р.

Посилання на першоджерело: http://tinyurl.com/44vbsej3

#Стаття 2 Конвенції – Право на життя (процесуальний і матеріальний аспект)

#Розслідування інциденту (вибуху) на заводі, що утилізував озброєння

#Загибель цивільних внаслідок вибуху на військовому об’єкті

#Покарання винних

#Виділення цивільного позову із кримінальної справи тягне порушення прав потерпілих

#Відновлення розслідування після 9 років свідчення неефективного розслідування та порушення ст. 2 у процесуальному аспекті

#Констатовано порушення статті 2 Конвенції у процесуальному аспекті та відсутність порушення в матеріальному

Коротко суть справи: заява стосується вибуху на об’єкті з утилізації списаного та застарілого озброєння, техніки та обладнання збройних сил у м. Гердец, який призвів до загибелі найближчих родичів заявників та спричинив тяжкі тілесні ушкодження самим заявникам.

14 березня 2007 року Рада міністрів Албанії ухвалила рішення № 138, що визначає порядок утилізації списаного й застарілого озброєння, техніки й обладнання збройних сил, як військового, так і невійськового призначення.

Проведення процедури продажу боєприпасів, призначених для утилізації, та укладання відповідних контрактів було доручено Військовій експортно-імпортній компанії (далі – ВЕІК, компанія, створена за рішенням уряду під егідою Міністерства оборони).

Ціни продажу мали встановлюватися та затверджуватися комісією, створеною наказом міністра оборони, до складу якої входили фінансисти, юристи та економісти.

Департамент Міністерства оборони може знищувати та утилізувати списане та застаріле озброєння, техніку, обладнання, боєприпаси та вибухові речовини.

Стаття 4 глави IV рішення № 138 передбачає, що процес демонтажу та виведення з експлуатації буде здійснюватися під суворим контролем і охороною збройних сил.

25 квітня 2007 року Міністр оборони видав наказ № 550 про виконання рішення Ради Міністрів № 138 від 14 березня 2007 року, відповідно до якого: Командуванню Об’єднаних сил (Komanda e Forcave të Bashkuara) було доручено (i) надати для процесу утилізації земельну ділянку під управлінням Міністерства оборони, розташовану в Гердеці; (ii) транспортування боєприпасів до об’єкту в Гердеці мало відбуватись згідно з графіком, узгодженим з ВЕІК; (iii) охорона об’єкту і контроль за режимом входу-виходу співробітників на територію; і (iv) укладення договору оренди з американською компанією Southern Ammunition Company («SAC»).

Міністерству було доручено передати об’єкт у Гердеці в розпорядження SAC для проведення процесу утилізації. ВЕІК було доручено укласти контракт із SAC і, серед іншого, дотримуватися застосування підрядником стандартних процедур безпеки, протипожежних заходів і забезпечити захист життя та здоров’я осіб, зайнятих під час демонтажу й утилізації боєприпасів, під суворим наглядом і в умовах безпеки. ВЕІК та Командування Об’єднаних сил мали здійснювати нагляд за об’єктом утилізації та складом боєприпасів на ньому.

Тим часом, 6 червня 2007 року Міністерство оборони України уклало п’ятимісячний контракт з SAC на продаж боєприпасів для цілей утилізації. Метою контракту була утилізація лише малокаліберних боєприпасів (7,62-14,5 мм). Контракт передбачав, що SAC надасть техніку для утилізації малокаліберних боєприпасів, а також відрядить американських експертів для нагляду за процесом. Згідно з контрактом, SAC зобов’язувалася керувати й контролювати демонтаж і виведення боєприпасів з експлуатації відповідно до умов і технічних заходів безпеки, визначених у відповідному албанському законодавстві, а ВЕІК і Командування Об’єднаних сил мали забезпечити нагляд за об’єктом з утилізації боєприпасів. Своєю чергою, SAC передала ці роботи на субпідряд компанії ТОВ «Альбаміль».

Колишній завод з виробництва танків у Гердеці, розташованому за 15 км на захід від Тирани, був визначений як об’єкт для утилізації. Згодом, між ВЕІК і SAC був укладений контракт на утилізацію більших боєприпасів. До проекту було залучено субпідрядника – ТОВ «Альбаміль».

15 березня 2008 року близько полудня на об’єкті з утилізації зброї стався потужний вибух («інцидент у Гердеці»). Інцидент тривав кілька годин, в результаті чого загинуло двадцять шість осіб і близько 300 отримали важкі або легкі поранення. Було знищено майно 5 829 осіб, завдано матеріальних збитків на суму 2 141 343 616 албанських леків (ALL), згідно з даними Міністерства оборони на момент події.

Щодо заявників

Заявники у заявах № 63543/09 та 12720/14 є батьками Ерісона Дурдаджа. Під час вибуху Ерісон Дурдадж, якому тоді було сім років, проходив повз об’єкт разом зі своїм двоюрідним братом Рокшенсом Дурдаджем (перший заявник у заяві № 46714/13). Ерісон Дурдадж помер від отриманих поранень, а Роксенс Дурдай, якому на той час було 11 років, отримав важкі поранення від полум’я вибуху.

Усі тринадцять заявників у заяві № 46707/13, а також другий заявник у заяві № 46714/13 (Алкета Хазізай) працювали на цьому об’єкті та були тяжко поранені під час вибуху. 

Кримінальне розслідування

15 березня 2008 року Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом інциденту в Гердеці. Чотирьох підозрюваних, Ю.П. (керівника ВЕІК), М.Д. (менеджера ТОВ «Альбаміл»), Д.М. (менеджера об’єкту, найнятого ТОВ «Альбаміл») і С.Н. (співробітника ВЕІК), було негайно взято під варту. Згодом, після надання дозволу парламенту, розслідування розпочалось і щодо міністра оборони, – Ф.М.

У рамках розслідування було проведено 3 розслідування: 1) Міжнародна група реагування Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї та вибухових речовин (IRT-ATF), федеральний підрозділ США, що розслідує подібні інцеденти, 2) Генеральної прокуратури, 3) Військові.

Розслідування ATF-IRT

Звіт виявив наступні недоліки та особливості: до роботи залучались неповнолітні від 10 до 16 років, спеціаліст проводив нагляд за кількома групами працюючих, хоча інструктажі із ТБ мали проводитись, проте за фактом не проводились, працівники не були знайомі із правилами ТБ на об’єкті, працівники не мали нестатичного одягу та місця для паління, працівники могли приносити на об’єкт запальнички, сірники, тютюн.

Опівдні стався вибух. Під час вибуху відбувалися операції з виведення з експлуатації, і близько п’ятдесяти робітників перебували в основній зоні переробки, коли сталася пожежа. Працівники не змогли загасити пожежу через відсутність необхідного обладнання. На момент вибуху на складі було 1 067 855 тон пороху, 286 476 тон різних видів горючих речовин і 4 365 335 тон тротилових шашок.

Вибух призвів до загибелі двадцяти шести осіб і поранення близько 300. Вибух також пошкодив інфраструктуру, таку як мережі водо- та електропостачання, дороги, громадські будівлі, школи, дитячі садки та медичні центри.

Точна причина пожежі залишилася невідомою. Однак деякі аспекти методів роботи могли призвести до загоряння мішків з пальним. Під час розслідування з’ясувалося, що такі паливні матеріали, як чорний порох і двоосновний бездимний порох, дуже чутливі до займання від тепла, статичної електрики, тертя або полум’я. На основі огляду місця події ATF-IRT та свідчень свідків було зроблено висновок, що причиною інциденту стала пожежа на візку, завантаженому пальним у пластикових мішках, яка призвела до вибуху більшості складів боєприпасів та пального на об’єкті. Пожежа виникла в центрі південного кінця двору, приблизно за 10 м від воріт біля стенду для списання 122-мм гармат.

Найвірогідніша версія розвитку подій, що ґрунтується на зібраних свідченнях, полягає в тому, що робітники переносили пластикові мішки з пальним на візки. Пальне на візку загорілося, перекинувшись на сусідні склади пального та дерев’яні ящики з боєприпасами. Пожежа тривала недовго, поки врешті-решт не спричинила вибух на території, де зберігалися зведені і не зведені військові боєприпаси.

Звіт Ген прокуратури

У звіті зазначалося, що вибір Гердеца як місця для утилізації озброєнь був зроблений з порушенням закону та державних норм. Територія не мала ліцензії на зберігання та демонтаж боєприпасів. Під час виконання цього договору було здійснено демонтаж боєприпасів малого калібру, зокрема 7,62 мм, 8 мм, 12,7 мм і 14,5 мм. У звіті про розслідування зазначено, що для роботи на об’єкті були найняті діти та працівники з обмеженими технічними знаннями або взагалі без них. У звіті також зазначалося, що вони не проходили жодного навчання чи інструктажу, а також не були ознайомлені з правилами техніки безпеки. Троє американських експертів були присутні на об’єкті під час першого контракту (щодо демонтажу малокаліберних боєприпасів), але не були присутні під час другого контракту (щодо демонтажу середнього і великого калібру) або в день вибуху.

Графік поставок боєприпасів для утилізації не погоджувався із ВЕІК, а також у підприємства не було ліцензій.

Щодо другого контракту із залученням ТОВ «Альбамеділ», то було установлено, що підприємство не мало відповідної технології для утилізації крупнокаліберної зброї. У звіті також зазначалося, що процес залучення робочої сили складався з найму особи з усією її родиною для роботи в групі. Спеціаліст здійснював нагляд за кількома групами одночасно й встановлював денну норму роботи.

Загалом було виявлено недоліки, що і в попередньому контракті.

Звіт військових

10 лютого 2009 року п’ять експертів з військових боєприпасів представили детальний звіт. У звіті зазначалося, що перевезення зі складу озброєнь до об’єкту з утилізації озброєнь у Гердеці здійснювалося транспортними засобами збройних сил. Всупереч наказу міністра оборони, графік транспортування не був складений.

Звіт не зміг визначити, чи був об’єкт зі списання озброєнь у Гердеці військовим об’єктом. Вивчивши підзаконні акти, автори звіту дійшли висновку, що територія в Гердеці, яка перебувала в управлінні Міністерства оборони, не мала ліцензії на використання в якості складу боєприпасів. Процес виведення з експлуатації сам по собі був пов’язаний з певним ризиком, оскільки складався зі зберігання боєприпасів, їх розбирання, а також відокремлення й зберігання побічних продуктів. Таким чином, призначення військового об’єкта в Гердеці для цілей виведення з експлуатації повинно було супроводжуватися ліцензуванням складів і об’єктів, на яких мали відбуватися операції з виведення з експлуатації. Це передбачало б аналіз потужностей зберігання й переробки з урахуванням умов, що склалися на об’єкті.

Звіт не містить висновків щодо того, чи були дотримані заходи безпеки під час розвантаження та приймання боєприпасів. Однак у звіті зазначено, що боєприпаси не розвантажувалися та не зберігалися на спеціальних складах, віддалених від території, на якій проводилися роботи з виведення з експлуатації. Не було ліцензованих складів для зберігання боєприпасів, доставлених збройними силами. Далі у звіті зазначається, що при укладанні другого контракту з комерційним підрядником слід було вжити низку заходів, перш ніж надавати дозвіл на постачання матеріалів і початок робіт. Деякі з цих заходів повинні були включати попередню перевірку демонтажних машин, дотримання заходів пожежної безпеки, оцінку кваліфікації та навчання персоналу щодо заходів технічної безпеки, а також складських приміщень підрядника. Відповідальний державний орган не провів жодної такої перевірки.

Спираючись на свідчення працівників, у звіті було встановлено, що персонал не читав і навіть не бачив жодних нормативних документів, що стосуються заходів технічної безпеки, а також не проходив жодних тренінгів перед початком роботи. Такої інформації не було й після укладення другого контракту 28 грудня 2007 року.

У звіті також підтверджено, що розбирання боєприпасів не відповідало процедурі виведення їх з експлуатації, як це передбачено контрактом. У звіті також зазначено, що інфраструктура об’єкта не відповідала стандартам безпеки для проведення операцій з утилізації, які відбувалися на двох відкритих майданчиках, не захищених від впливу прямих сонячних променів. Не було вибухозахищених контейнерів, з якими можна було б проводити небезпечні та шкідливі операції. Технологія, що використовувалася для демонтажу, не була безпечною. Не використовувалася техніка, а обладнання не відповідало вимогам безпеки. Що стосується транспортування на об’єкті, то транспортні засоби, які використовувалися, не відповідали заходам безпеки, необхідним для роботи з небезпечними матеріалами. Об’єкт не був обладнаний вогнегасниками або автоматичною спринклерною системою, а також не було встановлено жодної системи блискавкозахисту.

У звіті зроблено висновок, що збройні сили повинні були нести відповідальність за охорону й захист об’єкта, тоді як ВЕІК повинен був здійснювати загальний нагляд за діяльністю з виведення з експлуатації. У звіті також зазначалося, що неможливо з упевненістю визначити, який саме орган повинен був здійснювати нагляд за дотриманням заходів безпеки під час процесу виведення з експлуатації.

Висновки медичних експертів

- Експертний медичний висновок № 305 від 2 квітня 2008 року встановив, що Роксенс Дурдай отримав тяжкі тілесні ушкодження, в результаті яких він отримав опіки IIB-III ступеню (5%) на обох руках (маніфестація двостороннього горіння) та потилиці, спричинені полум’ям вибуху. У звіті також міститься висновок, що травми були небезпечними для життя.

- Експертний медичний висновок  № 805 від 19 серпня 2008 року встановив, що 15 березня 2008 року о 13:00 Ерісон Дурдай був госпіталізований до відділення інтенсивної терапії Медичного центру Університету Матері Терези в Тирані, де йому надавали допомогу у зв’язку з опіками другого й третього ступенів, що охоплювали 60% його тіла. Він страждав від головного та вушного болю. 16 березня 2008 р. його перевели до лікарні Перріно в Бріндізі, де він помер 3 квітня 2008 р. о 2.50 ночі. Згідно зі свідоцтвом про смерть, виданим лікарнею, він помер від ускладнень, а саме опіків другого й третього ступенів, що охопили 60% його тіла, спричинених полум’ям вибуху. Експертний медичний висновок встановив причинно-наслідковий зв’язок між подією, що сталася, і його смертю, і визначив причиною смерті гострий набряк легенів внаслідок гіповолемічного шоку.

- Експертний медичний висновок № 891 від 5 вересня 2008 року щодо Алкети Хазізай (другої заявниці у заяві № 46714/13) встановив, що вона зазнала тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких полум’я вибуху спричинило опіки 35% її тіла. У звіті було зроблено висновок, що травми були небезпечними для життя.

У медичних висновках щодо всіх заявників у заяві № 46707/13 було зроблено висновок про те, що вони отримали тяжкі поранення внаслідок вибуху на об’єкті.

Провадження щодо інциденту

У Верховному Суді

Кримінальну справу було порушено проти тридцяти осіб, причетних до створення та експлуатації об’єкту в Гердеці, в тому числі проти Ф.М., колишнього міністра оборони, а на той час – депутата парламенту. Справу було передано до Верховного Суду, оскільки згідно зі статтею 141 § 1 Конституції, Верховний суд мав першочергову юрисдикцію розглядати справи проти народних депутатів.

6 березня 2009 року Заміра Дурдай, Ферузан Дурдай, Роксен Дурдай та інші потерпілі сторони (які не є заявниками у цій справі) подали цивільний позов у кримінальному провадженні проти трьох обвинувачених (Ф.М., Ю.П. та М.Д.), компаній «Албадеміл ЛТД» та ВЕІК, а також Канцелярії Прем’єр-міністра.

13 березня 2009 року Генеральна прокуратура подала обвинувальні акти проти тридцяти обвинувачених:

Ф.М., колишній міністр оборони, обвинувачується за статтею 248 Кримінального кодексу («КК») у зловживанні службовим становищем; за статтею 278 КК у виготовленні та незаконному зберіганні вогнепальної зброї та боєприпасів; а також за статтею 2 та частиною 2 статті 70 Військового кримінального кодексу («ВКК») у військовому злочині зловживання службовим становищем у співучасті з військовослужбовцем, а також посадові особи ТОВ «Албадеміл», ВЕІК, Міністерства оборони.

22 травня 2009 року Верховний Суд відокремив кримінальну справу проти Ф.М. від справ проти інших співучасників, зважаючи на різний характер обвинувачень проти інших співучасників і характер змови між ними. Він постановив, що згідно зі статтею 141 § 1 Конституції він компетентний розглядати тільки звинувачення проти Ф.М., і направив справи проти решти співучасників до Тиранського районного суду для винесення рішення.

Того ж дня Верховний суд відокремив цивільний позов, поданий Замірою Дурдадж, Ферузаном Дурдадж і Роксеном Дурдадж, від кримінального провадження проти всіх обвинувачених, включаючи Ф.М., з огляду на складність кримінального провадження, велику кількість обвинувачених та передав цивільний позов на розгляд цивільної колегії Тиранського районного суду.

Зазначене рішення було оскаржене зацікавленими заявниками до Конституційного Суду, проте, таке оскарження не було успішним.

Судовий розгляд в окружному суді Тирани (кримінальний)

Кримінальне провадження проти двадцяти дев’яти обвинувачених, у тому числі проти ТОВ «Албадеміл», продовжилося 11 червня 2009 року в районному суді Тирани.

Протягом трьох років було проведено понад 200 слухань. Щонайменше шістдесят два свідки дали свідчення, у тому числі кілька заявників, їх свідчення описано у § 72-76 рішення ЄСПЛ.

12 березня 2012 року районний суд Тирани ухвалив рішення першої інстанції обсягом понад 573 сторінки.

Районний суд Тирани визнав дев’ятьох обвинувачених невинними (А.М., А.Л., З.Б., А.Б., Р.Т., Б.Д., А.М., Ж.М. і Фі.М.). Що стосується Ш.Л., то справу було повернуто до прокуратури.

Окружний суд Тирани визнав винними дев’ятнадцять обвинувачених і засудив їх до штрафу, умовного ув’язнення або позбавлення волі на строк від трьох до вісімнадцяти років. Суд призначив кожному обвинуваченому загальне покарання, розраховане на основі злочинів, скоєних одночасно або послідовно, яке варіювалося між сумою всіх окремих покарань і найсуворішим з них. Решту обвинувачених теж було визнано винними, але призначено менші за строком покарання.

ТОВ «Албадеміл» було оштрафовано на 25 000 000 леків і накладено постійну заборону на участь у державних закупівлях і на будь-яку діяльність, пов’язану з боєприпасами, строком на десять років.

Судовий розгляд в апеляційній інстанції

Спираючись на рішення Конституційного Суду від 26 березня 2012 року, суд застосував процедуру спрощеного провадження щодо чотирьох обвинувачених (Ю.П., М.Д., Д.М. і ТОВ «Албадеміл»), які оскаржили попереднє рішення районного суду про відхилення їхнього клопотання про застосування процедури спрощеного провадження. Застосування процедури спрощеного провадження тягнуло за собою автоматичне скорочення покарання на одну третину.

Що стосується Ю.П., то Апеляційний суд Тирани визнав його невинним у скоєнні кримінальних злочинів, пов’язаних з порушенням правил безпеки на виробництві та знищенням майна, оскільки звинувачення в цьому відношенні не були підкріплені доказами, але визнав його винним у порушенні правил поводження з вибуховими, легкозаймистими або радіоактивними речовинами та у зловживанні службовим становищем, і скоротив термін його покарання до десяти років позбавлення волі. Апеляційний суд постановив, що його засудження за порушення правил використання, виготовлення, зберігання, перевезення та збуту вибухових або легкозаймистих речовин призвело до загибелі людей і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень іншим особам і кваліфікується як тяжкий злочин.

Що стосується Д.М., то Апеляційний суд Тирани залишив у силі його обвинувальний вирок за кримінальні правопорушення, пов’язані з порушенням правил безпеки на виробництві та знищенням майна, але закрив кримінальне провадження щодо кримінального правопорушення, пов’язаного з незаконним виготовленням і зберіганням зброї та боєприпасів, і скоротив його покарання до дванадцяти років позбавлення волі. Апеляційний суд постановив, що його дії призвели до загибелі та поранення людей, які працювали на об’єкті в Гердеці та його околицях.

Що стосується М.Д., то Апеляційний суд Тирани залишив у силі його обвинувальний вирок за вчинення кримінального правопорушення, пов’язаного з порушенням правил поводження з вибуховими, легкозаймистими або радіоактивними речовинами, і скоротив термін його ув’язнення до шести років і дев’яти місяців позбавлення волі. Апеляційний суд постановив, що його дії або бездіяльність призвели до загибелі 26 осіб, 27 отримали тяжкі поранення, 109 – менш тяжкі поранення, 67 – травми, 61 – потребували медичної допомоги.

Обвинувальний вирок було залишено в силі, але штраф, накладений районним судом Тирани, було зменшено на третину завдяки спрощеній процедурі розгляду справи.

Рішення Верховного Суду

За результатами розгляду апеляцій прокуратури та обвинувачених Ю.П., С.Н., М.Д., Д.М., Ш.М., Д.Ч., А.Т., Л.Х., Н.М., З.Б., А.Б., Р.Т., Б.Д., Ф.К., Г.О., Ж.М., Д.Х. і ТОВ «Албадеміл» 19 липня 2013 року Верховний Суд залишив у силі вирок Апеляційного суду Тирани.

У подальшому, із спливом часу, деяким із засуджених було скорочено строки ув’язнення уже в порядку виконання покарання.

Кримінальне та цивільне провадження проти Ф.М.

1 серпня 2009 року Ф.М. був переобраний народним депутатом.

14 вересня 2009 року Верховний Суд більшістю у три голоси проти двох припинив провадження у справі Ф.М. через його депутатську недоторканність, оскільки після його переобрання прокурор не звернувся до суду з проханням про надання нової санкції.

Приватне обвинувачення Роксена Дурдая та Алькети Хазізай

У невстановлену дату в 2009 році Роксен Дурдай і Алкета Хазізай, як потерпілі сторони, порушили кримінальну справу у Верховному Суді проти Ф.М. за статтею 91 КК за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень з необережності.

1 березня 2010 року Верховний Суд вирішив закрити кримінальну справу проти Ф.М., встановивши, що складові елементи злочину (mens rea та actus reus) не були встановлені. Суд також постановив, що заявники Роксен Дурдай і Алкета Хазізай не змогли довести, що вони отримали тяжкі тілесні ушкодження в результаті інциденту в Гердеці. Роксен Дурдай та Алкета Хазізай подали конституційну скаргу на це рішення.

9 травня 2012 року Конституційний Суд скасував рішення Верховного Суду від 1 березня 2010 року, встановивши, серед іншого, що Верховний Суд, приймаючи рішення про закриття кримінальної справи, перебрав на себе функції прокуратури й вийшов за межі своєї компетенції. Він направив справу на повторний розгляд до Верховного Суду.

10 грудня 2012 року Верховний Суд вирішив закрити провадження у справі Ф.М. у зв’язку із застосуванням Закону України «Про амністію» 2012 року. Це рішення стосувалося лише звинувачень за статтею 91 КК про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень з необережності.

Приватне обвинувачення Айше Селамі, Рабіє Гердечі, Ділбере Пріні та Беге Аліу

Інша група заявників порушила справу проти Ф.М. за аналогічними підставами, але зрештою, цю заяву у Верховному Суді спіткала доля попередньої. Провадження щодо Ф.М. закрито відповідно до Закону «Про амністію».

Інші провадження

26 лютого 2021 року Ферузан Дурдадж і Заміра Дурдадж подали заяву до Спеціальної прокуратури по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю з проханням порушити кримінальну справу проти Ф.М. Після цього 5 травня 2021 року цей орган звернувся до Верховного Суду з проханням скасувати своє рішення від 14 вересня 2009 року про закриття кримінальної справи проти Ф.М.

27 липня 2021 року Спеціальний суд першої інстанції з питань корупції та організованої злочинності відхилив клопотання Спеціальної прокуратури. У подальшому це рішення було скасоване Апеляційною інстанцією, на яку Ф.М. подав касаційну скаргу до Верховного Суду, яка була відхилена Верховним Судом. У січні 2023 року Спеціальна прокуратура звинуватила Ф.М. у зловживанні службовим становищем, вчиненому особисто та у змові з керівництвом Збройних Сил та іншим цивільним персоналом Міністерства оборони, і 8 лютого 2023 року направила справу до суду. Наразі справа перебуває на розгляді у Спеціальному суді з питань організованої злочинності.

28 січня 2023 року Спеціальна прокуратура відповіла заявникам, що їхні аргументи щодо перекваліфікації злочинів, інкримінованих Ф.М., не можуть бути прийняті.

Адміністративне провадження

⦁          Заявки № № 63543/09 та 12720/14

У невстановлену дату Заміра Дурдадж і Ферузан Дурдадж подали цивільний позов до Адміністративного суду першої інстанції Тирани проти Міністерства оборони, Ради міністрів, ВЕІК і ТОВ «Альбаміл».

У рішенні № 1549 від 26 березня 2015 року Адміністративний суд першої інстанції м. Тирана задовольнив позов заявників частково. Він зобов’язав Міністерство оборони, ВЕІК та ТОВ «Альбаміл» виплатити кожному заявнику 8 699 381 (близько 60 900 євро на той час) за матеріальну та моральну, біологічну, психологічну та екзистенційну шкоду у зв’язку з втратою їхнього семирічного сина, а також 7 421 601 кожному з братів і сестер жертви (близько 51 950 євро на той час).

Адміністративний суд постановив, що Міністерство оборони та ВЕІК, державна компанія, підпорядкована Міністру/Міністерству оборони, несуть відповідальність за наслідки трагедії, оскільки вони створили об’єкт «Гердек» і не вжили належних превентивних заходів, щоб уникнути інциденту, який завдав шкоди заявникам.

У подальшому заявниками було подано позов про компенсацію їм матеріальної шкоди щодо пошкодженого майна, який також було частково задоволено та стягнуто на їх користь 3 626 015.

⦁          Заява № 46707/13

У невстановлену дату Сабріє Пікарі та члени її сім’ї подали цивільний позов до Адміністративного суду першої інстанції Тирани проти Міністерства оборони, ВЕІК та ТОВ «Альбамеділ». Вони вимагали 30 000 000 євро за матеріальну та моральну шкоду, включаючи шкоду здоров’ю і моральну шкоду, у зв’язку з ризиком для її життя, спричиненим вибухом на об’єкті в Ґердеці.

26 березня 2015 року Адміністративний суд першої інстанції Тирани присудив Сабріє Пікарі 11 049 837 (близько 77 300 євро на той час) як відшкодування матеріальної шкоди, включаючи шкоду, пов’язану зі здоров’ям, екзистенціальну та моральну шкоду (через втрату доходу з урахуванням доходу, який вона отримувала до нещасного випадку, медичні та фармацевтичні витрати, а також витрати, пов’язані із щоденним доглядом за нею третіми особами), і 6 761 029 (близько 47 300 євро на той час) як компенсацію моральної шкоди.

Суть скарги: заявники скаржилися як за матеріальним, так і за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції на те, що держава несе відповідальність за вибух на об’єкті в Гердеці, в результаті якого загинули їхні близькі родичі та були завдані тяжкі тілесні ушкодження заявникам, а також на те, що розслідування цього інциденту та подальший судовий розгляд справи за обвинувальним актом не відповідали вимогам цієї статті. Заявники у заявах № 46707/13 та 46714/13 також скаржилися за статтею 13 Конвенції на те, що вони не мали ефективного засобу юридичного захисту за своїми скаргами.

Суд, який є експертом у питаннях юридичної оцінки фактів справи, вважає, що питання, порушені у цій справі, повинні розглядатися виключно з точки зору статті 2 Конвенції

Окремі висновки ЄСПЛ:

І. Вичерпання національних засобів правового захисту

168.  Враховуючи твердження Уряду про те, що заявники не вичерпали національні засоби юридичного захисту, оскільки або їхні цивільні позови про відшкодування шкоди все ще перебувають на розгляді, або вони взагалі не подавали таких позовів, Суд на цьому етапі розгляне питання про адекватність таких позовів з точки зору процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

169.  У зв’язку з цим Суд повторює, що навіть у випадках ненавмисного втручання у право на життя або фізичну недоторканність можуть існувати виняткові обставини, коли ефективне кримінальне розслідування необхідне для виконання процесуального зобов’язання, накладеного статтею 2 (див., в контексті небезпечної діяльності, «Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania», №41720/13, § 160, 25 червня 2019 року; і «Vovk and Bogdanov», § 64; див. також, в контексті медичної недбалості, «Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal», №56080/13, § 215, 19 грудня 2017 року).

170.  Суд постановив, що в контексті небезпечної діяльності, коли встановлено, що недбалість, яка приписується державним посадовим особам або органам, виходить за рамки помилки в судженнях або недбалості, оскільки відповідні органи, повністю усвідомлюючи ймовірні наслідки та нехтуючи наданими їм повноваженнями, не вжили необхідних і достатніх заходів для запобігання ризикам, притаманним небезпечній діяльності, не вжили заходів, які були необхідними й достатніми для відвернення ризиків, притаманних небезпечній діяльності, той факт, що особам, відповідальним за створення загрози життю, не було пред’явлено звинувачення у вчиненні кримінального злочину та вони не були притягнуті до кримінальної відповідальності, може становити порушення статті 2, незалежно від будь-яких інших засобів правового захисту, які особи можуть використовувати за власною ініціативою (див. рішення у справі «Öneryıldız v. Turkey», № 48939/99, § 93).

171.  У цій справі масовий вибух стався на об’єкті, що здійснює небезпечну діяльність, створеному органами державної влади та під їхнім контролем. Звіти, отримані під час національного провадження, встановили, що ні вибір місця, ні його експлуатація не відповідали правилам безпеки та іншим нормам. Вибух мав надзвичайно масштабний характер і призвів до загибелі двадцяти шести осіб і поранення понад 300. Враховуючи масштаб подій та причетність до них посадових осіб держави, Суд вважає, що за обставин цієї справи було необхідне кримінально-правове реагування відповідно до процесуального аспекту статті 2 Конвенції, незважаючи на те, що ця справа стосується нещасного випадку, а не умисного вбивства (див. згадане вище рішення у справі «Öneryıldız», § 113).

172.  Звідси випливає, що заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту в процесуальному аспекті статті 2 Конвенції має бути відхилено.

ІІ. Щодо процесуального аспекту ст. 2 Конвенції

(i)             Загальні принципи

183.  Якщо життя було втрачено за обставин, що потенційно тягнуть за собою відповідальність держави, стаття 2 Конвенції покладає на державу обов’язок забезпечити всіма наявними в її розпорядженні засобами адекватне реагування – судового або іншого характеру – з тим, щоб законодавчі та адміністративні рамки, встановлені для захисту права на життя, були належним чином застосовані, а будь-які порушення цього права були припинені та покарані (див. рішення у справі «Budayeva and Others v. Russia», № 15339/02 та 4 інших, § 138. У зв’язку з цим Суд постановив, що якщо порушення права на життя або фізичну недоторканність не було спричинене навмисно, позитивне зобов’язання створити «ефективну судову систему» не обов’язково вимагає порушення кримінального провадження в кожному випадку і може бути виконане, якщо жертвам були доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби правового захисту (там само, § 139, з подальшими посиланнями).

184.  Однак можуть існувати виняткові обставини, коли ефективне кримінальне розслідування є необхідним для виконання процесуального зобов’язання, накладеного статтею 2. Такі обставини можуть мати місце, наприклад, коли життя було втрачено або поставлено під загрозу через поведінку державного органу, яка виходить за рамки помилкового судження або недбалості. Якщо встановлено, що недбалість державних посадових осіб або органів виходить за рамки помилки в судженнях або недбалості, оскільки ці органи, повністю усвідомлюючи ймовірні наслідки і нехтуючи наданими їм повноваженнями, не вжили заходів, необхідних і достатніх для відвернення ризиків, притаманних небезпечній діяльності, той факт, що особам, відповідальним за створення загрози життю, не було пред’явлено звинувачення у вчиненні кримінального злочину і вони не були притягнуті до кримінальної відповідальності, може становити порушення ст. 2, незважаючи на інші засоби правового захисту, до яких особи можуть вдаватися за власною ініціативою. У конкретному контексті небезпечної діяльності Суд вважає, що офіційне кримінальне розслідування є необхідним з огляду на те, що органи державної влади часто є єдиними суб’єктами, які володіють достатніми відповідними знаннями для виявлення та встановлення складних явищ, які могли спричинити інцидент (див. згадане вище рішення у справі «Öneryıldız», § 71 і 93; рішення у справі «Oruk v. Turkey», №33647/04, § 56-66, 4 лютого 2014 року; «Vovk and Bogdanov», згадане вище, § 64; і «Budayeva and Others», згадане вище, § 140).

185. Відповідні принципи, що застосовуються до ефективного розслідування, неодноразово узагальнювалися Судом наступним чином (див., наприклад, рішення у справі «Armani Da Silva v. the United Kingdom», №5878/08, § 229 39, 30 березня 2016 року): особи, відповідальні за проведення розслідування, повинні бути незалежними від осіб, причетних до подій, про які йдеться; розслідування має бути «адекватним»; його висновки повинні ґрунтуватися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів; воно повинно проводитися оперативно та з розумною швидкістю (ibid, § 240); а жертва або найближчі родичі, якщо жертва не вижила, повинні мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні в тій чи іншій формі в тій мірі, в якій це необхідно для захисту їхніх законних інтересів (див. рішення у справі «El Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», №39630/09, § 185 та «Neškoska v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», № 60333/13, § 49, 21 січня 2016 року). Ці елементи взаємопов’язані, і кожен з них, взятий окремо, не є самоціллю. Скоріше, вони є критеріями, які в сукупності дозволяють оцінити ступінь ефективності розслідування (див. рішення у справі «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», № 24014/05, § 225, від 14 квітня 2015 року).

186.  Для того, щоб бути «ефективним», цей вираз слід розуміти в контексті статті 2 Конвенції, розслідування, перш за все, має бути адекватним. Це означає, що воно має бути здатним привести до встановлення фактів, а також до виявлення та, за необхідності, покарання винних. Це зобов’язання не щодо результатів, а щодо засобів (див. «Ramsahai and Others v. the Netherlands», №52391/99, § 324, «Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey», згадане вище, § 173; і «Armani Da Silva v. the United Kingdom», згадане вище, § 233).

187.  У випадках небезпечної діяльності компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю і за власною ініціативою ініціювати розслідування, здатне: по-перше, встановити обставини, за яких стався інцидент, і будь-які недоліки в роботі регуляторної системи, і, по-друге, ідентифікувати державних посадових осіб або органи влади, причетних у тій чи іншій якості до ланцюга подій, що розглядаються (див. згадане вище рішення у справі «Öneryıldız», § 94, і згадане вище рішення у справі «Budayeva and Others», § 142).

188.  Більше того, вимоги статті 2 виходять за рамки стадії офіційного розслідування, коли це призвело до порушення провадження в національних судах: провадження в цілому, включаючи стадію судового розгляду, має відповідати вимогам позитивного зобов’язання захищати життя за допомогою закону (див. «Öneryıldız», згадане вище, § 95). Хоча не існує абсолютного зобов’язання для всіх кримінальних проваджень закінчуватися засудженням або конкретним вироком, національні суди за жодних обставин не повинні бути готовими дозволити злочинам, що загрожують життю, залишатися безкарними.

189.  Що стосується покарання, Суд постановив, що хоча національним судам слід надавати значну перевагу у виборі відповідних санкцій за жорстоке поводження й вбивство, Суд повинен втручатися у випадках явної непропорційності між тяжкістю діяння та призначеним покаранням (див. рішення у справах «Bektaş and Özalp v. Turkey», № 10036/03, § 50, від 20 квітня 2010 року, і «Nikolova and Velichkova v. Bulgaria», № 7888/03, § 61, від 20 грудня 2007 року). Таким чином, завдання Суду полягає в тому, щоб перевірити, чи можна вважати, що суди, дійшовши свого висновку, піддали справу ретельному розгляду, як того вимагає стаття 2 Конвенції, і в якій мірі, щоб не підірвати стримуючий ефект існуючої судової системи та важливість ролі, яку вона повинна відігравати в запобіганні порушенням права на життя (див. рішення у справі «Vazagashvili and Shanava v. Georgia», № 50375/07, § 84, 18 липня 2019 року, з подальшими посиланнями).

190.  Нарешті Суд вже постановив, що коли представник держави засуджений за злочин, який порушує статтю 2 або 3 Конвенції, подальше надання амністії або помилування навряд чи можна вважати таким, що слугує меті адекватного покарання. Навпаки, держави повинні бути ще більш суворими при покаранні своїх власних представників за вчинення серйозних злочинів, що загрожують життю, ніж при покаранні звичайних правопорушників, оскільки йдеться не лише про індивідуальну кримінально-правову відповідальність винних, але й про обов’язок держави боротися з почуттям безкарності, яке правопорушники можуть відчувати в силу своєї посади (див. рішення у справі «Makuchyan and Minasyan v. Azerbaijan and Hungary», № 17247/13, § 157, від 26 травня 2020 року).

(ii)           Застосування цих принципів до вказаної справи 

(α) Розслідування

Чи було розслідування адекватним?

191.  Що стосується розслідування у цій справі, Суд насамперед зазначає, що щойно дізнавшись про інцидент на об’єкті в Гердеці, компетентні національні органи, а саме Генеральна прокуратура (далі – «Прокуратура»), за власною ініціативою розпочали розслідування обставин інциденту в той самий день, коли він стався.

192.  Албанська влада також звернулася за допомогою до ATF-IRT, федерального підрозділу США з розслідування інцидентів, пов’язаних з вибуховими речовинами, з національними та міжнародними слідчими повноваженнями, що забезпечило необхідний досвід.

193.  Прокурор та слідча група ATF-IRT провели обшуки на місці в найкоротші терміни, опитали свідків, у тому числі заявників, та вивчили відеозаписи та фотографії об’єкту, зроблені до інциденту.

194.  Прокурор також запросив звіт від військових експертів, і загалом було підготовлено три звіти: один від прокурора, один від військової слідчої групи АТФ і третій від військових експертів.

195.  У цих звітах було встановлено найбільш ймовірну причину аварії і вказано на низку недоліків у створенні та експлуатації установки в Гердеці, а також на відсутність належних заходів безпеки (див. пункти 21-55 вище). Основні тези всіх трьох звітів можна підсумувати наступним чином.

196.  Вибір Гердеца як місця для утилізації озброєнь був зроблений з порушенням закону та державних норм. Територія не мала ліцензії на зберігання та утилізацію боєприпасів. Територія в Гердеці, яка перебувала у віданні Міністерства оборони, не мала ліцензії на використання в якості складу боєприпасів. Операція такого масштабу ніколи не повинна була проводитися в місці, розташованому поблизу доріг загального користування та житлових будинків.

197.  Процедури, що використовувалися на об’єкті в Гердеці, були небезпечними та не відповідали звичайним робочим стандартам на робочих місцях, що мають справу з вибуховими речовинами й паливом. Процес виведення з експлуатації сам по собі був пов’язаний з певним ризиком, оскільки складався зі зберігання боєприпасів, їх розбирання, а також відокремлення і зберігання побічних продуктів. Таким чином, призначення військового об’єкту в Гердеці для цілей виведення з експлуатації повинно було супроводжуватися ліцензуванням складів і об’єктів, на яких мали відбуватися операції з виведення з експлуатації. Однак боєприпаси не були вивантажені та зберігалися на спеціальних складах, віддалених від території, на якій проводилися роботи з виведення з експлуатації. Не було ліцензованих складів для зберігання боєприпасів, переданих збройними силами. Після укладення другого контракту з комерційним підрядником слід було вжити низку заходів, перш ніж надавати дозвіл на постачання матеріалів і початок робіт. Деякі з цих заходів повинні були включати попередню перевірку демонтажних машин, дотримання заходів пожежної безпеки, оцінку кваліфікації та навчання персоналу щодо заходів технічної безпеки, а також складських можливостей підрядника. Відповідальний державний орган не провів жодної такої перевірки.

198.  Розбирання боєприпасів не відповідало процедурі їх утилізації, передбаченій контрактом. Інфраструктура об’єкту не відповідала стандартам безпеки для проведення операцій з утилізації, які відбувалися на двох відкритих майданчиках, не захищених від впливу прямих сонячних променів. Не було вибухозахищених контейнерів, з якими можна було б проводити небезпечні та шкідливі операції. Технологія, що використовувалася для демонтажу, не була безпечною. Не використовувалася техніка, а обладнання не відповідало вимогам безпеки. Що стосується транспортування на об’єкті, то транспортні засоби, які використовувалися, не відповідали заходам безпеки, необхідним для роботи з небезпечними матеріалами. Об’єкт не був обладнаний вогнегасниками або автоматичною спринклерною системою, а також не було встановлено жодної системи блискавкозахисту. На підлозі було залишено сміття, вибухові матеріали та незахищені мішки зі снарядами та паливно-мастильними матеріалами.

199.  Транспортування зі складу озброєнь до об’єкту з утилізації озброєнь у Гердеці здійснювалося транспортними засобами збройних сил. Всупереч наказу міністра оборони графік перевезень був відсутній.

200.  Що стосується робітників, то після підписання другого контракту 28 грудня 2007 року вони не читали й навіть не бачили жодних нормативних документів, що стосуються технічних заходів безпеки, і не пройшли жодного навчання перед початком роботи. Демонтаж боєприпасів виконувався непідготовленими робітниками з використанням транспортних засобів, які не відповідали стандартам безпеки. Інтерв’ю з робітниками показали, що у них не було спеціально відведеного місця для куріння, а знаки «не курити» не були вивішені. Крім того, їм не перешкоджали мати при собі сірники, запальнички або тютюн. Працівники не були забезпечені робочим одягом. Крім того, від них не вимагали носити антистатичний одяг, і вони не отримали жодних інструкцій про те, як запобігти небезпеці, пов’язаній зі статичною електрикою.

201.  Передбачалося, що збройні сили нестимуть відповідальність за охорону та захист об’єкта, тоді як ВЕІК здійснюватиме загальний нагляд за діяльністю з виведення з експлуатації.

202.  Також було замовлено медичний висновок щодо тілесних ушкоджень, яких зазнали жертви інциденту.

203.  Розслідування в цілому завершилося поданням обвинувальних актів проти двадцяти дев’яти осіб, у тому числі колишнього міністра оборони, керівника ГоловКРУ, керівника та начальника ділянки ТОВ «Альбаміл», начальника Генерального штабу Збройних Сил та низки працівників Міністерства оборони й військовослужбовців, а також самої компанії «Альбаміл» (див. пункт 62 вище). Усі вищезгадані звіти, підготовлені під час розслідування, лягли в основу обвинувальних актів і були використані як докази в судовому процесі проти обвинувачених.

204.  Таким чином, Суд доходить висновку, що розслідування було адекватним, оскільки йому загалом вдалося встановити обставини інциденту та визначити осіб, відповідальних за нього…

-Участь заявників на етапі розслідування

205.  Суд бере до уваги твердження заявників про те, що вони звернулися до прокуратури з клопотанням про доступ до матеріалів справи на стадії слідства, і що їхнє клопотання було відхилено, а копію матеріалів справи їм було надано лише наприкінці слідства. Однак заявники не надали жодних документів на підтвердження своїх тверджень. З іншого боку, Уряд не заперечував ці твердження.

206.  Навіть якщо припустити, що твердження заявників у цьому відношенні є правильним, Суд зазначає наступне.

207.  Що стосується доступності розслідування та наявності достатнього громадського контролю, Суд вже підкреслював важливість права жертв, їхніх сімей та спадкоємців знати правду про обставини подій, пов’язаних з масовим порушенням таких фундаментальних прав, як право на життя. Однак Суд зазначає, що цей аспект процесуального зобов’язання не вимагає, щоб заявники мали доступ до поліцейських файлів або копій усіх документів під час розслідування, що триває, або щоб з ними консультувалися чи інформували про кожен крок (див. рішення у справі «Brecknell v. the United Kingdom», №32457/04, § 77, 27 листопада 2007 року; «Mezhiyeva v. Russia», №44297/06, § 75, 16 квітня 2015 року; та «Hovhannisyan and Nazaryan v. Armenia», № 2169/12 і 29887/14, § 173, 8 листопада 2022 року; див. також «Gürtekin and Others v. Cyprus», № 60441/13 та 2 інших, § 29, 11 березня 2014 року; Mujkanović and Others v. Bosnia and Herzegovina, № 47063/08 та 5 інших, § 40, 3 червня 2014; і «Fazlić and Others v. Bosnia and Herzegovina», № 66758/09 та 4 інших, § 38, 3 червня 2014).

208.  Незважаючи на те, що заявникам не було надано доступу до матеріалів слідства, поки тривало розслідування, вони врешті-решт отримали повний доступ до цих матеріалів наприкінці розслідування. У зв’язку з цим Суд зазначає, що інцидент, про який йдеться, стався 15 березня 2008 року, а розслідування було завершено протягом року. З цього випливає, що розслідування було швидким, і заявникам не довелося чекати багато років, щоб дізнатися про результати розслідування (див. на противагу  «Association “21 December 1989” and Others v. Romania», № 33810/07 і 18817/08, §§ 140-41, 24 травня 2011 року).

209.  Крім того, як зазначено вище, Суд вважає, що органи влади встановили всі відповідні факти під час розслідування, і заявники не вказали на будь-які конкретні недогляди або упущення з боку слідчих органів, або на конкретний факт, який не був встановлений, або на конкретну лінію розслідування, яка не була дотримана.

210.  За цих обставин Суд вважає, що заявникам було надано доступ до розслідування в обсязі, необхідному для захисту їхніх законних інтересів (див. рішення у справі «Gribben v. the United Kingdom», № 28864/18, § 136, від 25 січня 2022 року).

(β) Кримінальний процес проти двадцяти дев’яти обвинувачених

- Звинувачення, висунуті проти обвинуваченого, та накладені санкції

211.  Суд зазначає, що за результатами розслідування обвинувальні висновки були затверджені проти двадцяти дев’яти обвинувачених у зв’язку з інцидентом у Гердеці, і що їхні справи розглядалися в Тиранському районному суді. Таким чином, питання, що підлягає оцінці, полягає в тому, чи були судові органи, які стоять на сторожі законів, покликаних захищати життя, фізичну та моральну недоторканність осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, рішуче налаштовані на покарання винних осіб. Хоча це правда, що до завдань Суду не входить вирішення питань національного законодавства щодо індивідуальної кримінальної відповідальності або винесення обвинувальних чи виправдувальних вироків, для того, щоб визначити, чи виконав Уряд-відповідач свої міжнародно-правові зобов’язання за Конвенцією, Суд повинен взяти до уваги міркування національних судів при винесенні обвинувального вироку головним обвинуваченим і покарання, призначеного їм в результаті цього. При цьому Суд повинен надавати значну перевагу національним судам у виборі відповідних санкцій. Однак, він все ж повинен здійснювати певні повноваження щодо перегляду та втручатися у випадках явної непропорційності між тяжкістю діяння й призначеним покаранням (див. рішення у справі «Ali and Ayşe Duran v. Turkey», №42942/02, § 66, 8 квітня 2008 року, з подальшими посиланнями).

212.  Хоча не існує абсолютного зобов’язання щодо того, що всі кримінальні переслідування повинні закінчуватися засудженням або винесенням конкретного вироку, національні суди за жодних обставин не повинні бути готовими допустити, щоб акти серйозної недбалості, які призвели до загибелі людей або створили серйозний ризик для життя, залишалися безкарними, або щоб за серйозні правопорушення призначалися надмірно м’які міри покарання. Отже, важливим моментом для Суду є те, чи можна вважати, що суди, дійшовши свого висновку, ретельно розглянули справу, і якщо так, то якою мірою, щоб не підірвати стримуючий ефект існуючої судової системи і важливість ролі, яку вона повинна відігравати в запобіганні порушенням права на життя (там само, § 61-62; див. також згадане вище рішення у справі «Armani Da Silva», § 285; рішення у справі «Sabalić v. Croatia», № 50231/13, § 97, 14 січня 2021 року; і, загалом, «Öneryildiz», згадане вище, §§ 116-18).

213.  Що стосується звинувачень, висунутих обвинуваченим, то вони стосувалися кримінальних злочинів убивства, зловживання службовим становищем, фальсифікації документів і порушення правил техніки безпеки.

214.  Двадцять чотири обвинувачені були визнані винними. Жоден з основних обвинувачених не був остаточно визнаний винним у вбивстві, але в інших кримінальних злочинах, таких як порушення правил безпеки, виготовлення та зберігання зброї та боєприпасів на виробництві, зловживання службовим становищем і знищення майна з необережності.

215.  Якщо у справах про умисні вбивства, зокрема, державними посадовими особами, процесуальне зобов’язання за статтею 2 Конвенції в принципі вимагає, щоб перевага надавалася адекватному обвинуваченню, яке має стосуватися вбивства, то це не обов’язково так, коли йдеться про конкретні обвинувачення, пов’язані зі смертю в результаті нещасного випадку. За таких обставин національні органи влади мають більше можливостей оцінити роль, обов’язки та позицію кожної особи щодо інциденту та її відповідальність у цьому відношенні.

216.  У цій справі, хоча жоден з головних обвинувачених не був остаточно засуджений за вбивство, всі злочини, за які вони були засуджені, були пов’язані з інцидентом у Ґердеці, а їхні обвинувальні вироки конкретно стосувалися заподіяння смерті та тілесних ушкоджень кільком особам. Таким чином, обвинувальні вироки головним обвинуваченим дійсно стосуються дій, небезпечних для життя, і захисту права на життя в розумінні статті 2 (порівняйте з вищезгаданою справою «Öneryildiz», § 116).

217.  Що стосується винесення вироку, Суд раніше вже встановлював порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції у справах, де державні службовці спричинили смерть внаслідок жорстоких дій поліції і де виконання винесених їм вироків було призупинено (див. рішення у справах «Ali and Ayşe Duran», згадане вище, § 70-72; «Bektaş and Özalp», згадане вище, § 50; «Fadime and Turan Karabulut v. Turkey», № 23872/04, § 47, 27 травня 2010 року; та «Külah and Koyuncu v. Turkey», № 24827/05, § 60, 23 квітня 2013 року); або вирок був виконаний зі значною затримкою (див. «Kitanovska Stanojkovic and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», № 2319/14, §§ 31-33, 13 жовтня 2016 року); або вони не були покарані у зв'язку із закінченням строку давності покарання (див. «Przemyk v. Poland», № 22426/11, § 71, 17 вересня 2013 року, та «Nina Kutsenko v. Ukraine», №. 25114/11, § 150, 18 липня 2017 року); або вирок був занадто м’яким (див. згадане вище рішення у справі «Przemyk», § 72, де поліцейський був спочатку засуджений до чотирьох років позбавлення волі за звинуваченням у нанесенні побоїв, що призвели до смерті, а потім вирок був скорочений до двох років позбавлення волі, і «Yeter v. Turkey», №33750/03, § 68, 13 січня 2009 року, де співробітник поліції був спочатку засуджений до десяти років позбавлення волі за звинуваченням у катуванні, що призвело до смерті, а потім вирок був скорочений до чотирьох років і двох місяців позбавлення волі, з яких він відбув лише дев’ятнадцять днів); або коли співробітникам поліції, які вчинили вбивство, не було заборонено перебувати на державній службі (див. згадане вище рішення у справі «Vazagashvili and Shanava», § 92, де два співробітники поліції, засуджені за вбивство сина заявника за обтяжуючих обставин, були засуджені до дванадцяти років позбавлення волі, але потенційно могли знову приєднатися до правоохоронної системи держави-відповідача після того, як вони відбудуть покарання у вигляді позбавлення волі); або коли суд першої інстанції призупинив проголошення вироку за злочин незаконного вбивства на тій підставі, що воно не було умисним (див., наприклад, рішення у справі «Kasap and Others v. Turkey», № 8656/10, § 60, від 14 січня 2014 року, та «Hasan Köse v. Turkey», № 15014/11, § 37, від 18 грудня 2018 року).

218.  Суд насамперед зазначає, що у цій справі йдеться не про умисне вбивство, а про недбалість, хоча й серйозну. Однак, навіть звинувачення щодо тяжкої недбалості, яка призвела до смерті, не можна порівнювати з обвинуваченнями, висунутими проти державних службовців за умисні вбивства.

219.  Щодо покарань, призначених головним обвинуваченим, Суд зазначає, що Ю.П. і Д.М. були спочатку засуджені до вісімнадцяти років позбавлення волі, М.Д. і С.Н. –  до десяти років позбавлення волі, а Л.Х. – до шести років позбавлення волі.

220.  Однак Апеляційний суд Тирани застосував до Ю.П., Д.М. і М.Д. процедуру спрощеного провадження, що призвело до автоматичного скорочення їхніх термінів покарання на третину. Таким чином, Ю.П. був засуджений до десяти років позбавлення волі, Д.М. – до дванадцяти, а М.Д. – до шести років і дев’яти місяців позбавлення волі, тоді як вироки щодо С.Н. і Л.Х. були залишені без змін.

221.  Згодом Ю.П. був умовно-достроково звільнений після відбуття п’яти років, дев’яти місяців і вісімнадцяти днів покарання. М.Д. отримав скорочення терміну покарання на сімдесят днів у зв’язку зі зразковою поведінкою у в’язниці. Він відбув п’ять років і шість днів покарання. С.Н. термін покарання був скорочений на дев’яносто днів. Д.М. відбув шість років, одинадцять місяців і двадцять сім днів.

222.  Питання полягає в тому, чи ретельно суди підходили до визначення міри покарання для осіб, визнаних винними, з огляду на масштаби інциденту в Гердеці та кількість жертв. Хоча це правда, що деякі з вироків були згодом пом’якшені, скорочення початкових покарань не зробило їх непропорційно м’якими. Що стосується того факту, що обвинувачені потім відбули ще менше часу у в’язниці, Суд зазначає, що після того, як засуджений починає відбувати покарання, умовно-дострокове звільнення або скорочення терміну покарання є нормальним явищем у системах кримінального правосуддя і може бути наслідком різних обставин, таких як поведінка засудженого у в’язниці. Час, проведений основними обвинуваченими у в’язниці, не можна вважати явно непропорційним тяжкості вчинених ними діянь.

 -Участь заявників у кримінальному провадженні

223.  Заявники у заявах № 63543/09 та 12720/14 подали цивільні позови проти деяких обвинувачених. 22 травня 2009 року Верховний Суд відокремив їхній цивільний позов від кримінального провадження. Заміра Дурдай поскаржилася до Конституційного Суду на те, що виділення цивільного позову з кримінального провадження завадило їй брати участь у кримінальному процесі, оскільки позбавило її будь-якої можливості брати участь у кримінальному процесі, наприклад, проводити перехресний допит свідків, подавати додаткову документацію, замовляти експертні висновки і клопотати про допит додаткових свідків, порушивши таким чином принцип змагальності судового процесу. Конституційний Суд відхилив її скаргу, постановивши, що Верховний Суд діяв відповідно до національного законодавства і не розглянув її конкретні скарги на те, що їй було відмовлено в активній участі в кримінальному процесі проти осіб, відповідальних за інцидент у Гердеці, в якому загинув її син.

224.  Суд зазначає, що після того, як Верховний Суд відокремив цивільний позов заявників від кримінального провадження, їх більше не інформували про жодні кроки, зроблені у кримінальному провадженні. Суд зазначає, що це сталося 22 вересня 2009 року, ще до того, як судовий розгляд у Тиранському районному суді навіть не розпочався. Після початку судового розгляду справи проти двадцяти дев’яти обвинувачених у Тиранському районному суді заявники не були поінформовані про слухання і не були запрошені до участі в судовому процесі в будь-якій якості.

225.  Згідно з тодішнім албанським законодавством, потерпіла сторона, яка не подала цивільний позов під час кримінального провадження, не мала права брати активну участь у судовому процесі проти обвинуваченого, надаючи докази, проводячи перехресний допит свідків або обвинувачених чи коментуючи зібрані докази. Таким чином, навіть незважаючи на те, що слухання в національних судах були, в принципі, відкритими для громадськості, а графіки слухань могли бути доступними (див. рішення у справі «Seremet v. Bosnia and Herzegovina, Montenegro and Serbia», № 29620/05, § 36, від 8 липня 2014 року), заявники могли лише спостерігати за судовим процесом як представники широкої громадськості, не маючи при цьому жодних особливих прав. Вони не мали б реальної можливості брати активну участь у судовому процесі у спосіб, описаний Замірою Дурдай у її скарзі до Конституційного Суду.

226.  Крім того, рішення та ухвали, прийняті в ході кримінального провадження, не були вручені заявникам, і вони не мали права на їх оскарження. Таким чином, під час кримінального провадження заявники не мали жодних процесуальних прав.

227.  Щодо твердження Уряду про те, що заявники могли скористатися своїми правами під час провадження за цивільним позовом про відшкодування шкоди, Суд зазначає, що він уже встановив, що процесуальне зобов’язання держави за статтею 2 Конвенції за обставин цієї справи вимагало кримінально-правового реагування, а отже, заявникам мала бути надана можливість ефективно брати участь у кримінальному провадженні, у тому числі на стадії судового розгляду, тією мірою, якою це було необхідно для захисту їхніх законних інтересів (див. рішення у справі  «Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom», №46477/99, § 73. див. також пункт 155 вище). Це не може бути компенсовано можливістю заявників подати цивільний позов в окремому цивільному провадженні, оскільки в такому провадженні розглядатиметься лише цивільний позов заявників, а не кримінальна відповідальність обвинувачених. Вимога щодо забезпечення участі потерпілих навряд чи може бути задоволена, коли жертви порушень статті 2 Конвенції або їхні найближчі родичі не мають можливості брати участь у кримінальному провадженні проти осіб, які вчинили такі порушення (див. рішення у справах «Oğur v. Turkey», № 21594/93, § 92; «Boboc and Others v. the Republic of Moldova», № 44592/16, § 53, 7 червня 2022 року; «Shavadze  v. Georgia», № 72080/12, § 35, 19 листопада 2020 року; «Vazagashvili and Shanava», згадані вище, § 91; «Iorga v. Moldova», № 12219/05, §§ 35 і 36, 23 березня 2010 року; та «Pisari v. Moldova and Russia», №. 42139/12, § 59, 21 квітня 2015 року).

(γ) Провадження проти колишнього міністра оборони

228.  Стаття 2 не передбачає права заявника на те, щоб треті особи були притягнуті до кримінальної відповідальності або засуджені за вчинення кримінального правопорушення (див., серед багатьох джерел, згадане вище рішення у справі «Budayeva and Others», § 144). Іншими словами, держава-відповідач не зобов’язана переслідувати осіб, яких заявник бажає притягнути до відповідальності (див. «Van Melle and Others v. the Netherlands», № 19221/08, 29 вересня 2009 року). З іншого боку, національні суди за жодних обставин не повинні бути готові залишити безкарними злочини, що загрожують життю (див. рішення у справах «Mazepa and Others v. Russia», № 15086/07, § 69, від 17 липня 2018 року, та «Ranđelović and Others v. Montenegro», № 66641/10, § 123, від 19 вересня 2017 року; див. також згадане вище рішення у справі «Öneryıldız», § 95-96).

229.  У цій справі прокурор мав намір порушити кримінальну справу, зокрема, стосовно Ф.М., міністра оборони, для чого, згідно з чинним на той час законодавством, прокуратура потребувала згоди парламенту. Парламент спочатку відмовився від депутатської недоторканності, щоб дозволити кримінальне розслідування і притягнення до відповідальності Ф.М. У результаті було відкрито кримінальне розслідування щодо нього. Під час розслідування були зібрані докази, які, на думку обвинувачення, забезпечили достатню підставу для пред’явлення обвинувачення Ф.М. Обвинувальний акт був переданий до Верховного Суду за звинуваченням у вчиненні кримінальних злочинів у зловживанні службовим становищем, виготовленні та незаконному зберіганні вогнепальної зброї та боєприпасів, а також військового кримінального злочину у зловживанні службовим становищем у співучасті із військовослужбовцем (див. параграф 62 вище). Однак Ф.М. був переобраний депутатом (див. пункт 101 вище). Це переобрання поновило його депутатську недоторканність, що унеможливило кримінальне переслідування проти нього, і 14 вересня 2009 року Верховний Суд закрив провадження проти Ф.М. (див. пункт 102 вище). Після цього обвинувачення не зверталося до Парламенту за новим дозволом, що призвело до припинення будь-яких подальших спроб встановити відповідальність Ф.М. за інцидент у Гердеці. Ані обвинувачення, ані Уряд не надали жодних пояснень щодо того, чому не було запитано нового парламентського дозволу.

230.  Станом на 26 жовтня 2012 року депутатська недоторканність не була перешкодою для порушення або продовження кримінального розслідування щодо народного депутата. Однак прокурор не домагався відновлення кримінального провадження проти Ф.М. до 5 травня 2021 року (див. пункт 115 вище). Знову ж таки, ні прокуратура, ні Уряд не надали жодних пояснень, чому розслідування не було відновлено одразу після зняття вищезгаданої заборони, а лише через дев’ять років. У зв’язку з цим Суд зазначає, що в телевізійному інтерв’ю від 25 квітня 2013 року Генеральний прокурор заявив, що розслідування щодо Ф.М. не буде поновлено за відсутності нових доказів (див. пункт 114 вище). Однак ця позиція суперечить тому факту, що прокуратура вже подала обвинувальний акт проти Ф.М., в якому зазначено, що вона вважає достатніми докази, на яких ґрунтується первинний обвинувальний акт. Жодних пояснень щодо того, чому ці докази більше не вважаються достатніми або обґрунтованими, надано не було.

231.  Кримінальне провадження проти Ф.М. було відновлено лише у 2021 році, тобто в його переслідуванні була дев’ятирічна перерва. Протягом цього періоду заявники зробили кілька спроб порушити кримінальне провадження проти Ф.М. Однак покладання на заявників, як на потерпілих, тягаря надання доказів щодо передбачуваних злочинів, які підлягають кримінальному переслідуванню за підтримки держави, є неприйнятним. Ці недоліки викликають серйозні сумніви щодо готовності та старанності сторони обвинувачення вести справу відповідно до вимог статті 2 Конвенції, створюючи таким чином потенційну можливість для безкарності. Суд також зазначає, що рішення Адміністративного суду Тирани від 26 березня 2015 року, винесене в той же час, містило докладні висновки щодо особистої (цивільної) відповідальності Ф.М. за шкоду, заподіяну жертвам у Гердеці. Незважаючи на те, що ці висновки стосувалися його цивільної відповідальності, вони могли бути використані на підтримку обвинувачення проти Ф.М.

232.  Суд повторює, що вимога оперативності та розумного прискорення є імпліцитною в контексті зобо’яязань держави за статтею 2 Конвенції. Навіть якщо в конкретній ситуації можуть існувати перешкоди або труднощі, які перешкоджають прогресу в розслідуванні або судовому розгляді, швидке реагування з боку органів влади є життєво важливим для підтримання довіри громадськості до дотримання ними принципу верховенства права та для запобігання будь-яким проявам змови або толерантності до незаконних дій (див. рішення у справах «Šilih v. Slovenia», № 71463/01, § 195, від 9 квітня 2009 року, та «Fergec v. Croatia», № 68516/14,  § 38, від 9 травня 2017 року).

233. У цій справі кримінальне переслідування Ф.М. супроводжувалося значними затримками, інертністю органів прокуратури та численними марними спробами заявників притягнути його до відповідальності (див. пункти 103-118 вище). Суд повторює, що затримка правосуддя часто є відмовою у правосудді, оскільки наявність необґрунтованих періодів бездіяльності та відсутність старанності з боку органів влади у проведенні провадження робить розслідування та судовий розгляд неефективними (див. згадане вище рішення у справі «Vazagashvili and Shanava», § 89, з подальшими посиланнями, та рішення у справі «Ochigava v. Georgia», № 14142/15, § 58, від 16 лютого 2023 року).

234.  Щодо аргументу заявників про те, що кримінальне переслідування проти Ф.М. було зупинено у зв’язку із застосуванням амністії, Суд зазначає, що відповідно до Закону «Про амністію», прийнятого 8 листопада 2012 року, амністія була можлива лише щодо кримінальних правопорушень, за які передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років. Хоча це правда, що у своєму рішенні від 10 грудня 2012 року Верховний Суд застосував амністію щодо Ф.М., це стосувалося лише звинувачень за статтею 91 КК про заподіяння тяжких тілесних ушкоджень з необережності. У будь-якому випадку, Верховний Суд вже 1 березня 2020 року закрив кримінальне провадження щодо Ф.М. за аналогічними звинуваченнями, встановивши, що не було встановлено склад злочину (mens rea та actus reus). Таким чином, рішення про амністію, за обставин цієї справи, не мало вирішального впливу на кримінальне переслідування Ф.М.

235.  Кримінальне провадження проти Ф.М. за зловживання службовим становищем досі не завершено (див. пункт 122 вище), що залишає заявників без остаточного висновку щодо його відповідальності більш ніж через чотирнадцять років після інциденту в Ґердеці. Хоча Суд не займає позицію щодо кримінальної відповідальності Ф.М., він вважає, що з огляду на особливу соціальну значущість трагедії в Гердеці та докази, зібрані проти Ф.М., заявники, а також широка громадськість мають право знати не лише обставини, за яких відбулася загибель людей і були завдані тяжкі тілесні ушкодження, але й про те, яку саме роль відіграв у цих подіях колишній міністр оборони.

(δ) Висновок

236.  Що стосується кримінального провадження проти двадцяти дев’яти обвинувачених, Суд повинен взяти до уваги: той факт, що ця справа не стосується умисних вбивств; характер обвинувальних вироків, винесених головним обвинуваченим; строки позбавлення волі, призначені їм судами; і час, який вони фактично провели у в’язниці (від шести років і семи місяців до десяти років і двадцяти семи днів). За цих обставин Суд не може дійти висновку, що кримінально-правова система, застосована у цій справі, не мала достатнього стримуючого впливу, здатного забезпечити ефективне запобігання протиправним діям, подібним до тих, на які скаржилися заявники (порівняйте справу «Ali and Ayşe Duran», згадану вище, § 72).

237.  У той же час, беручи до уваги загальну ефективність розслідування (див. пункт 185 вище), Суд встановив, що заявникам не було надано належної можливості брати участь у судовому провадженні проти обвинувачених у зв’язку з інцидентом у Гердеці, який забрав життя їхніх найближчих родичів або завдав їм тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя (див. пп. 223-227 вище). Що ще важливіше, спосіб, у який албанська влада підійшла до кримінального переслідування Ф.М., не відповідав її процесуальним зобов’язанням за статтею 2 Конвенції.

238.  Суд доходить висновку, що, відповідно, мало місце порушення процесуальної частини статті 2 Конвенції через відсутність участі заявників у кримінальному процесі над двадцятьма дев’ятьма обвинуваченими та через спосіб, у який албанські органи влади підійшли до кримінального переслідування Ф.М.

ІІІ. Щодо матеріальної складової ст. 2 Конвенції

(i)             Загальні принципи

248.  Суд вважає, що питання статусу заявників як жертв та вичерпання національних засобів юридичного захисту нерозривно пов’язані в обставинах цієї справи, а тому мають розглядатися разом (див. рішення у справі «Jeronovičs v. Latvia», № 44898/10, § 75).

249.  Відповідні загальні принципи щодо вичерпання національних засобів правового захисту викладені у рішенні у справі «Vučković and Others v. Serbia» (попереднє заперечення), № 17153/11 та 29 інших, § 69-75, від 25 березня 2014 року).

250.  Зокрема, Суд визнав, що пункт 1 статті 35 повинен застосовуватися з певним ступенем гнучкості та без надмірного формалізму. Він також визнав, що правило вичерпання не є абсолютним і не може застосовуватися автоматично; для перевірки того, чи було воно дотримано, необхідно враховувати обставини конкретної справи. Це означає, зокрема, що Суд повинен реалістично враховувати не тільки існування формальних засобів захисту в правовій системі відповідної Договірної держави, але й загальний контекст, в якому вони діють, а також особисті обставини заявника. Потім він повинен перевірити, чи за всіх обставин справи заявник зробив усе, що можна було розумно очікувати від нього для вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. рішення у справі «İlhan v. Turkey»,  № 22277/93, § 59).

251.  Що стосується відшкодування, яке є належним і достатнім для виправлення порушення конвенційного права на національному рівні, Суд загалом вважає, що це залежить від усіх обставин справи, беручи до уваги, зокрема, характер порушення Конвенції, про яке йдеться (див. рішення у справі «Gäfgen v. Germany», № 22978/05, § 116, ECHR 2010).

252.  Що стосується виплати компенсації та матеріального аспекту статті 2, Суд постановив, що у випадках умисного жорстокого поводження, що призвело до смерті, порушення статті 2 не може бути виправлено виключно шляхом присудження компенсації родичам жертви. Це пов’язано з тим, що якби влада могла обмежити свою реакцію на випадки умисного жорстокого поводження з боку поліції лише виплатою компенсації, не роблячи при цьому достатніх зусиль для притягнення до відповідальності і покарання винних, то в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем, а загальні правові заборони на вбивство, катування і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на їхню основоположну важливість, на практиці виявилися б недієвими (див. згадане вище рішення суду у справі «Nikolova and Velichkova», §55, та справи, що згадуються у рішення).

253.  Можливість вимагати та отримувати компенсацію є лише частиною заходів, необхідних для забезпечення відшкодування за смерть, що настала внаслідок умисного жорстокого поводження з боку державних службовців. Іншими заходами, необхідними для забезпечення відшкодування, є зобов’язання держави провести ефективне розслідування (див. рішення у справі «Kelly and Others v. the United Kingdom», №30054/96, § 105, 4 травня 2001 року, і Ніколова і Величкова, згадане вище, §§ 56-57; див. також, mutatis mutandis, «Vladimir Romanov v. Russia», №41461/02, § 78-79, 24 липня 2008 року, і «Ablyazov v. Russia», № 22867/05, § 43, 30 жовтня 2012 року). Питання про те, чи було слідство здатне встановити факти справи та визначити винних, у практиці Суду називається «адекватністю» розслідування (див. згадане вище рішення у справі «Ramsahai and Others», § 324…)

254.  Те ж саме стосується і справ, що стосуються смерті внаслідок грубої недбалості (див., як провідний авторитет у цьому питанні, «Öneryıldız», цитоване вище, § 93-94), як і ситуація у справі, що розглядається.

255.  З наведеної вище практики Суду, argumentum a contrario ( лат. «доказ від протилежного», прим. авт.), випливає, що якщо органи влади провели належне розслідування, в ході якого були встановлені всі відповідні факти, а винні були визначені та покарані, виплата адекватної компенсації та визнання відповідальності держави за смерть близьких родичів заявників, в принципі, була б достатньою для позбавлення заявників статусу жертви (див. рішення у справі «Göktepe v. Turkey», № 64731/01, від 26 квітня 2005 р.).

256.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що він вже встановив, що розслідування у цій справі було адекватним, оскільки воно встановило обставини справи та призвело до встановлення винних (див. пункти 184-97 вище та 259-60 нижче; порівняйте рішення у справах «Çakici v. Turkey», № 23657/94, §80; «Estamirov and Others v. Russia», № 60272/00, § 77, від 12 жовтня 2006 року, та «Budayeva and Others», згадане вище, §163).

257.  Враховуючи, що розслідування було належним, наступним питанням, яке необхідно вирішити щодо статусу заявників як жертв, є характер відшкодування, наданого в рамках адміністративного провадження. Принципи, що регулюють оцінку статусу заявника як жертви, викладені в практиці Суду наступним чином (див., загалом, рішення у справі «Scordino v. Italy (no. 1)», №36813/97, § 178-92, і, що стосується статті 2 Конвенції, «Nikolova and Velichkova», згадане вище, § 49):

(a) Відповідно до принципу субсидіарності, відшкодування шкоди за будь-яке стверджуване порушення Конвенції покладається насамперед на національні органи влади. У зв’язку з цим питання про те, чи може заявник вважатися жертвою стверджуваного порушення, є актуальним на всіх стадіях провадження за Конвенцією;

(b) Рішення або захід, прийняті на користь заявника, в принципі не є достатніми для позбавлення його статусу «жертви», якщо національні органи влади не визнали прямо або по суті, а потім не забезпечили відшкодування за порушення Конвенції;

(c) Здатність заявника стверджувати, що він є жертвою, буде залежати від відшкодування, передбаченого національним засобом юридичного захисту;

(d) Принцип субсидіарності не означає відмови від будь-якого нагляду за результатами використання національних засобів правового захисту, інакше права, гарантовані Конвенцією, були б позбавлені будь-якого змісту. У зв’язку з цим слід повторити, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є практичними та ефективними.

258.  Суд також постановив, що у випадках, коли національні суди у цивільному провадженні встановили причинно-наслідковий зв’язок між невжиттям органами державної влади превентивних заходів, спрямованих на захист життя і здоров’я людей, та нещасним випадком із заявником, такі висновки національних судів є визнанням невиконання органами державної влади матеріального позитивного зобов’язання, передбаченого статтею 2 Конвенції (див. рішення у справі «Zinatullin v. Russia», № 10551/10, § 38, від 28 січня 2020 року).

259.  У справах про недбалість, що ставиться в провину державі, Суд вже визнав, що якщо заявник погоджується на суму компенсації при врегулюванні цивільних позовів і відмовляється від подальшого використання національних засобів правового захисту, він, як правило, більше не може претендувати на статус жертви з цих питань (див. рішення у справі «Chennouf and Others v. France», № 4704/19, § 39, 20 червня 2023 року; див. також «Powell v. the United Kingdom», №45305/99; «Caraher v. the United Kingdom», № 24520/94, «Gray v. Germany and the United Kingdom», №49278/09, § 83, 18 грудня 2012 року).

 (ii)           Застосування цих принципів у цій справі

260.  У цій справі скарга заявників за змістовним аспектом статті 2 полягає в тому, що державні органи влади, хоча й усвідомлювали ризик для життя, пов’язаний зі створенням та експлуатацією об’єкта в Гердеці, який за своєю суттю був небезпечним видом діяльності, не виконали своїх позитивних зобов’язань щодо вжиття належних заходів безпеки.

261.  Суд має з’ясувати, чи може провадження, яке передбачає оцінку прямої відповідальності держави щодо невжиття нею належних заходів з експлуатації та безпеки або забезпечення того, щоб такі заходи були вжиті приватними сторонами, та присудження у зв’язку з цим відшкодування шкоди, в принципі, розглядатися як таке, що задовольняє зобов’язання держави щодо матеріального аспекту статті 2 за обставин цієї справи.

262.  Суд зазначає, що основним питанням щодо матеріального аспекту статті 2 Конвенції є інституційна відповідальність, яка могла б стати підставою для відшкодування шкоди потерпілим, тоді як індивідуальна кримінальна відповідальність посадових осіб держави є аспектом процесуальних зобов’язань держави (див. загалом про індивідуальну кримінальну відповідальність у зв'язку з ненавмисним втручанням у право особи на життя, пункт 212 вище; див. також згадане вище рішення у справі «Budayeva and Others», § 112). Матеріальний аспект статті 2 у цій справі стосується більш загального невиконання державними органами своїх обов’язків, спрямованих на захист життя осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією. У зв’язку з цими твердженнями єдиним засобом правового захисту після трагічної події, про яку йдеться, була можливість заявників отримати відшкодування збитків.

263.  Що стосується правових підстав для отримання компенсації від держави, Суд зазначає, що їх існує декілька. По-перше, Конституція Албанії гарантує кожному право на відшкодування шкоди, завданої незаконним актом, дією або бездіяльністю державного органу (стаття 44, див. пункт 139 вище). По-друге, статті 608 і 609 Цивільного кодексу передбачають загальний обов'язок кожного відшкодовувати шкоду, завдану винною або незаконною дією чи бездіяльністю іншій особі (див. пункт 148 вище). По-третє, Закон № 8510 від 15 липня 1999 року про позадоговірну відповідальність органів державного управління передбачає відповідальність органів державного управління за шкоду, заподіяну такими органами, коли (i) вчинення ними незаконних дій або бездіяльності; (ii) вчинення ними правомірних дій або бездіяльності, які завдають шкоди законним інтересам приватних фізичних або юридичних осіб; (iii) через несправність технічних засобів, за допомогою яких органи державного управління здійснюють свою діяльність, порушуються законні інтереси приватних фізичних або юридичних осіб; (iv) вони створюють постійну небезпеку для приватних фізичних або юридичних осіб; та (v) вчинення ними корупційних діянь при виконанні своїх функцій (див. пункт 149 вище). Таким чином, Суд переконався, що в Албанії існує адекватна нормативно-правова база, яка відповідає конкретним обставинам цієї справи.

264.  Крім того, відразу після аварії Генеральна прокуратура розпочала розслідування її причин і підготувала три експертні звіти, в тому числі звіт, підготовлений ATF-IRT. У цих звітах загалом зроблено висновок, що вибір Гердеца як місця для об'єкта з утилізації озброєнь був зроблений з порушенням закону і державних норм; процедури, що застосовувалися на об'єкті в Гердеці, були небезпечними і не відповідали нормальним робочим стандартам на робочих місцях, що мають справу з вибуховими речовинами і паливом; демонтаж боєприпасів здійснювався непідготовленими працівниками з використанням транспортних засобів, які не відповідали стандартам безпеки; було дозволено використовувати непридатний одяг, що виробляє статичну електрику, і не було проведено жодних тренінгів щодо зменшення небезпеки статичної електрики (див. пункти 21-55 вище). Таким чином, обставини, за яких життя заявників або їхніх близьких родичів було втрачено або поставлено під серйозну загрозу, були чітко встановлені в тих звітах, які були складені під час розслідування.

265.  Кримінальне провадження не зупинилося на розслідуванні, а завершилося обвинувальним актом щодо тридцяти обвинувачених (див. пункт 62 вище), на підставі якого докази були передані до кримінальних судів, які встановили відповідні факти, визнали низку обвинувачених винними та призначили їм кримінальне покарання (див. пункт 77 вище). Таким чином, факти, що мають значення для цивільного позову проти держави, були встановлені в ході кримінального провадження. Таким чином, з точки зору можливості заявників довести свої вимоги в порядку цивільного судочинства, ця справа відрізняється від інших справ, в яких розслідування взагалі не було розпочато або розслідування не призвело до встановлення відповідних фактів (див. згадане вище рішення у справі «Çakıcı», § 80, та «İlhan», § 62; рішення у справі «Eremiášová and Pechová v. the Czech Republic», № 23944/04, § 90 і 94, 16 лютого 2012 року; і «A and B v. Georgia», № 73975/16, § 35 і 43-46, 10 лютого 2022 року), що, в свою чергу, негативно вплинуло на перспективу заявників у цих справах задовольнити свої цивільні позови.

266.  З іншого боку, Суд встановив порушення процесуального аспекту статті 2 щодо розслідування проти колишнього міністра оборони, оскільки не було прийнято остаточного рішення на національному рівні, а розслідування характеризувалося неефективністю та серйозними затримками (див. пункти 224-31 вище).

267.  Однак цей один аспект не може ставити під сумнів загальну адекватність розслідування, як описано вище. Той факт, що кримінальне провадження не повністю відповідало процесуальним вимогам статті 2 Конвенції, не впливає на той факт, що це провадження призвело до встановлення обставин інциденту та до кримінального засудження кількох осіб. У зв'язку з цим Суд зазначає, що цивільний позов заявників проти держави не залежав від результату кримінального провадження проти колишнього Міністра оборони. Дійсно, Адміністративний суд встановив, серед іншого, що Міністерство оборони та ВЕІК, державна компанія, підпорядкована Міністру/Міністерству оборони, несуть відповідальність за наслідки трагедії, оскільки вони створили об'єкт "Гердек" і не вжили належних превентивних заходів, щоб уникнути інциденту, який завдав шкоди заявникам. Суд постановив, що Міністр оборони несе відповідальність за те, що наказав проводити роботи на об'єкті, який не має ліцензії на зберігання боєприпасів, а також за те, що дозволив неліцензованим компаніям працювати з технологіями виведення з експлуатації. Об'єктивна відповідальність Міністра оборони полягала в тому, що він не вжив розумних заходів для уникнення або зменшення небезпеки для життя шляхом нагляду за небезпечною діяльністю, а суб'єктивна відповідальність Міністра оборони полягала в тому, що він не залучив збройні сили для нагляду за небезпечною діяльністю. Таким чином, незважаючи на недоліки кримінального провадження проти Міністра оборони, Адміністративний суд встановив його цивільну/адміністративну відповідальність за події, що розглядаються.

268.  Крім того, що є найбільш важливим, Адміністративний суд першої інстанції Тирани постановив, що тягар доказування лежить на державі, а не на заявниках як заявниках компенсації за шкоду, заподіяну вибухом на заводі в Гердеці (див. параграф 131 вище). Це звільнило заявників від складного завдання забезпечити докази для своїх вимог і довести відповідальність держави (порівняйте з рішеннями у справах «Yaşa v. Turkey» від 2 вересня 1998 року, § 73 і «Budayeva and Others», згадане вище, § 163 і 164). Ця відповідальність презюмується, і саме держава має довести протилежне. Враховуючи експертизи, замовлені та підготовлені під час розслідування, які чітко встановили, що державні органи влади були відповідальними за створення та експлуатацію об'єкта "Гердек" і за невжиття та незабезпечення належних заходів безпеки, а також той факт, що ці доповіді слугували основним доказом в адміністративному провадженні, в якому заявники вимагали відшкодування шкоди, позиція заявників у цьому провадженні була дуже сильною, і держава мала мало шансів спростувати свою відповідальність…

269.  Суд також зазначає, що висновки кримінальних судів щодо того, чи було вчинено кримінальне правопорушення і ким, є обов'язковими для Адміністративного суду Тирани. На момент прийняття Адміністративним судом Тирани рішення у справі заявників (див. пункт 126 вище) обвинувачений у кримінальному провадженні вже був визнаний винним в остаточному рішенні (див. пункт 93 вище), що, безумовно, підкріплювало вимоги заявників в адміністративному провадженні.

270.  Немає жодних підстав вважати, що заявники не могли б вимагати компенсації в порядку цивільного або адміністративного судочинства від держави щодо її позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції, спираючись на вищезазначені офіційні звіти та правову основу, згадану вище. У зв'язку з цим Суд також зазначає, що право на життя гарантується Конституцією Албанії (стаття 21) і що Конвенція має пряму дію в Албанії. Для того, щоб забезпечити дотримання принципу субсидіарності і втілити в життя положення національного законодавства, що гарантують ті ж права, що і Конвенція, заявники повинні використовувати наявні засоби правового захисту на національному рівні. У зв'язку з цим Суд підкреслює, що принцип субсидіарності є одним з основоположних принципів, на яких ґрунтується система Конвенції; механізм захисту основоположних прав, встановлений Конвенцією, є субсидіарним по відношенню до національних систем захисту прав людини (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі «Vučković and Others», § 69, і рішення у справі «Habulinec and Filipović v. Croatia», №. 51166/10, § 26, 4 червня 2013 року).

 (α) Заміра Дурдай, Ферузан Дурдай та Сабріє Пікарі

271.  Заміра Дурдадж і Ферузан Дурдадж подали цивільний позов до Адміністративного суду першої інстанції Тирани, вимагаючи компенсації за смерть свого сина. Суд першої інстанції задовольнив їхній позов частково і присудив їм 8 699 381. кожному за матеріальну і моральну шкоду у зв’язку з втратою сина (див. параграф 125 вище).

272.  Сабріє Пікарі також подала цивільний позов до Адміністративного суду першої інстанції Тирани, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди у зв'язку з ризиком для її життя, спричиненим вибухом на об'єкті в Гердеці. Їй було присуджено 11 049 837 євро відшкодування матеріальної шкоди та 6 761 029 євро відшкодування моральної шкоди (див. пункт 137 вище).

273.  Що стосується питання про те, чи визнали національні суди порушення Конвенції, Суд зазначає, що, хоча, як видається, Адміністративний суд першої інстанції Тирани прямо не стверджував, що мало місце порушення права заявників на життя за статтею 2 Конвенції або його конституційного еквівалента, він присудив заявникам відшкодування шкоди у зв'язку зі смертю їхнього сина у справі Заміри Дурдадж та Ферузана Дурдаджа, а також у зв'язку з ризиком для власного життя у справі Сабріє Пікарі. При цьому Адміністративний суд Тирани встановив, що державні органи влади не вжили належних превентивних заходів для забезпечення дотримання мінімальних стандартів безпеки на об'єкті в Гердеці (див. пункти 126, 127 і 131 вище); робочі процеси на об'єкті в Гердеці були хаотичними, а діяльність з виведення з експлуатації здійснювалася без необхідних ліцензій; працівники не мали відповідної підготовки для виконання таких робіт; діяльність здійснювалася з порушенням військово-технічних правил; об'єкт не відповідав критеріям, викладеним у рішенні №. 138 від 14 березня 2007 року Ради Міністрів (див. пункти 128, 129 і 131 вище); створення об'єкта в Гердеці та його експлуатація не контролювалися або не контролювалися відповідальними державними органами (див. пункти 128, 129 і 131 вище). Адміністративний суд дійшов висновку, що небезпечна діяльність на об'єкті в Гердеці призвела до смерті сина заявників (див. пункти 125 і 130 вище) та травмування інших заявників (див. пункти 130 і 137 вище). На думку Суду, ці висновки по суті є визнанням відповідальності держави за смерть сина заявників і нездатність держави захистити його життя у справі Заміри Дурдай і Ферузана Дурдая, а також за ризик для її власного життя у справі Сабріє Пікарі (див. згадане вище рішення у справі Зинатуллін, § 38).

274.  Що стосується суми, присудженої Замірі Дурдай і Ферузану Дурдай, Суд насамперед зазначає, що вони не подали апеляцію, незважаючи на те, що мали таку можливість. Не подавши апеляції, заявники мовчки погодилися з тим, що вони були задоволені присудженими сумами. З цього випливає, що вони відмовилися від подальшого використання національних засобів правового захисту.

275.  Крім того, Суд зазначає, що Замірі Дурдай та Ферузану Дурдаю, а також Сабріє Пікарі було присуджено матеріальну та моральну шкоду у розмірах, не менших за ті, які Суд присуджував за статтею 41 Конвенції у подібних справах (див. рішення у справах «Budayeva and Others», згадане вище, § 205; «Vovk and Bogdanov», згадане вище, § 81; «Cevrioğlu v. Turkey», № 69546/12, § 87, від 4 жовтня 2016 року; та «Lovyginy v. Ukraine», № 22323/08, § 120, від 23 червня 2016 року).

276.  Звідси випливає, що ці заявники або більше не можуть стверджувати, що вони є жертвами порушення, заявленого за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції, оскільки слід вважати, що вони були задоволені присудженим їм відшкодуванням і в будь-якому випадку присуджене їм відшкодування є задовільним, або що вони не вичерпали національні засоби юридичного захисту, оскільки вони не подали апеляцію на рішення суду першої інстанції, а у випадку, якщо вони були б незадоволені результатом апеляції, були доступні подальші засоби правового захисту, а саме апеляція до Верховного Суду і, можливо, конституційна скарга.

(β) Інші заявники

277.  Що стосується інших заявників, Суд зазначає, що вони не надали жодних доказів того, що вони подавали цивільні або адміністративні позови про відшкодування шкоди проти держави.

278.  З цього випливає, що заявники, які не подали цивільний позов проти держави за своєю основною скаргою за статтею 2 Конвенції, не вичерпали належним чином національні засоби юридичного захисту і, таким чином, не надали національним органам влади можливості - яка в принципі повинна бути надана Договірним державам відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції - розглянути (і тим самим запобігти або виправити) конкретне порушення Конвенції, яке їм інкримінується…

(iii) Висновок щодо прийнятності скарги за змістовним аспектом статті 2 Конвенції

279.  Відповідно, скарга за суттю статті 2 Конвенції має бути відхилена відповідно до пунктів 1, 3 (а) і 4 статті 35 Конвенції.

 2) «LANG v. UKRAINE»

Заява №  49134/20  –  Рішення від 09.11.2023 р.

Посилання на першоджерело: http://tinyurl.com/5dw6n8ee

#Стаття 2 Конвенції – право на життя

#зобов’язання держави, що видає особу в порядку екстрадиції перевірити, чи загрожує особі смертна кара та чи може буте переглянуто передбачуваний довічний термін у країні куди видається особа

#застосування принципів викладених у справі «Sanchez‑Sanchez v. the United Kingdom»

#констатовано відсутність порушення ст. 2 Конвенції

Коротко суть справи: справа стосується рішення про екстрадицію заявника до Сполучених Штатів Америки (далі – США). Заявник, який має громадянство США, скаржився на те, що його екстрадиція порушить статтю 3 Конвенції, оскільки у разі визнання його винним за висунутими проти нього обвинуваченнями він ризикує отримати довічне ув’язнення, яке не підлягає скороченню.

Заявник – колишній військовослужбовець армії США. Він кілька разів приїжджав в Україну в період з 2015 по 2019 рік і служив в українських збройних формуваннях, що воюють на сході країни.

21 серпня 2019 року заявник був заарештований в Україні під час повторного в'їзду в країну з Республіки Молдова. В ході подальшого судового розгляду його врешті-решт було звільнено під підписку про невиїзд.

25 вересня 2019 року США звернулися до України із запитом про екстрадицію заявника. Згодом, у лютому 2020 року, США розширили запит на екстрадицію, додавши додаткові звинувачення, висунуті проти заявника в США. Заявнику було пред’явлено у США наступні обвинувачення, що передбачають наступні терміни серед яких: 1) змова з метою перешкоджання господарській діяльності шляхом насильства – 20 років позбавлення волі; 2) перешкоджання комерційній діяльності шляхом насильства – 20 років позбавлення волі; 3) змова з метою носіння та застосування вогнепальної зброї під час та у зв’язку з насильницьким злочином – 20 років позбавлення волі; 4) змова з метою вбивства, викрадення, каліцтва або нанесення тілесних ушкоджень на території іноземної держави (зокрема, Боліваріанської Республіки Венесуела) – в т.ч. довічне ув’язнення; 5) застосування вогнепальної зброї у зв’язку із насильницьким злочином – смертна кара, довічне ув’язнення або мінімум 10 років позбавлення волі; і т.д.

15 жовтня 2019 року Посольство США в Києві надало Генеральній прокуратурі України («ГПУ») запевнення, що смертна кара не вимагатиметься і не буде застосована до заявника, і що заявник не буде притягнутий до відповідальності за будь-яке правопорушення, вчинене до його екстрадиції, окрім тих, за які було надано дозвіл на його екстрадицію.

17 жовтня та 4 листопада 2019 року заявник звернувся до ГПУ з проханням надати йому гарантії того, що його не буде засуджено до смертної кари за вчинення будь-яких злочинів, і що він матиме можливість вимагати скорочення будь-якого довічного ув’язнення, якщо таке буде призначено, за вчинення будь-якого злочину.

29 жовтня 2019 року ГПУ відповіла, що запевнення щодо смертної кари були запитані.

4 серпня 2020 року запевнення щодо смертної кари були підтверджені Міністерством юстиції США.

28 серпня 2020 року ГПУ задовольнила запит про екстрадицію, встановивши, що існують правові підстави для екстрадиції. При цьому були прийняті до уваги запевнення, надані щодо смертної кари.

15 березня 2021 року Апеляційний суд міста Києва залишив рішення про екстрадицію без змін, встановивши, що немає підстав для його скасування.

15 березня 2021 року заявник подав заяву про вжиття тимчасових заходів відповідно до правила 39 Регламенту Суду.

19 квітня 2021 року Суд вирішив вказати Уряду України, відповідно до правила 39, що заявник не може бути екстрадований на час провадження у Суді.

Суть скарги: Заявник скаржився, що його екстрадиція до США буде порушенням статті 3 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:

32.  Суд зазначає, що скарги заявника за статтею 3 ґрунтуються на двох основних стверджуваних ризиках – ризик смертної кари та ризик довічного ув’язнення, яке не підлягає скороченню. Що стосується першого, заявник ставить під сумнів обґрунтованість запевнень, наданих владою США, про те, що смертна кара не вимагатиметься і не буде застосована до нього. Суд вже відхилив скаргу заявника за статтею 2 у цьому відношенні (див. преамбулу до цього рішення). В аналогічних справах Суд встановив, що немає підстав сумніватися в обґрунтованості запевнень, наданих владою США (див. рішення у справах «Babar Ahmad and Others v. the United Kingdom», № 24027/07, 11949/08 і 36742/08, від 6 липня 2010 року; «Harkins and Edwards v. the United Kingdom», № 9146/07 і 32650/07, § 85 і 86, від 17 січня 2012 року…)

33.  Отже, єдине питання, яке стоїть перед Судом, полягає в тому, чи існує реальний ризик того, що заявникові загрожує довічне ув’язнення в США без права на пом’якшення вироку в разі його екстрадиції.

34.  Суд сформулював відповідні принципи у справі «Sanchez‑Sanchez v. the United Kingdom» (згаданій вище):

«95.  Таким чином, хоча принципи, викладені у справі «Vinter and Others», повинні застосовуватися у національних справах, в контексті екстрадиції потрібен адаптований підхід. Перш за все, необхідно поставити попереднє запитання, а саме: чи надав заявник докази, здатні довести, що існують вагомі підстави вважати, що в разі визнання його винним існує реальний ризик засудження до довічного ув’язнення без права на умовно-дострокове звільнення. У зв’язку з цим саме заявник повинен довести, що таке покарання буде призначено (див. рішення у справі «López Elorza v. Spain», №30614/15, § 107, від 12 грудня 2017 року, та «Findikoglu v. Germany», № 20672/15, § 37, від 7 червня 2016 року). Такий ризик буде легше встановити, якщо заявнику загрожує обов’язкове покарання у вигляді довічного ув’язнення.

96.  Якщо в рамках першого етапу розслідування буде встановлено, що заявникові загрожує реальний ризик бути засудженим до довічного ув’язнення (див. пункт 95 вище), то другий етап розслідування, з урахуванням принципів, викладених у справі «Вінтер та інші», буде зосереджений на матеріальній гарантії, яка є суттю прецедентного права у справі «Вінтер та інші» і може бути легко перенесена з національного контексту в контекст екстрадиції, тобто до надання дозволу на екстрадицію відповідні органи держави, що видає, повинні переконатися, що в державі, яка запитує, існує механізм перегляду вироку, який дозволяє компетентним органам цієї держави розглянути питання про те, чи є зміни в особі довічно ув’язненого настільки значними, і чи досягнуто такого прогресу в реабілітації протягом відбування покарання, що подальше утримання під вартою більше не може бути виправдане на законних пенологічних підставах (див. справу «Vinter and Others», згадану вище, § 119). Що стосується процесуальних гарантій, які надаються "»овічно ув’язненим» (ibid., §§ 120-22), то, як зазначалося вище, наявність таких гарантій у правовій системі запитуючої держави не є обов’язковою умовою дотримання Договірною державою, що направляє, статті 3 Конвенції.

97.  Звідси випливає, що в справі про екстрадицію питання полягає не в тому, чи сумісні на момент видачі ув’язненого вироки до довічного позбавлення волі в запитуючій країні зі статтею 3 Конвенції, а в тому, чи відповідають вони всім стандартам, які застосовуються до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі в Договірних державах. Натомість адаптований підхід складається з двох етапів: на першому етапі необхідно встановити, чи надав заявник докази, здатні довести, що існують серйозні підстави вважати, що в разі його екстрадиції та засудження існує реальний ризик того, що йому буде призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі без права на умовно-дострокове звільнення (див. пункт 87 вище). На другому етапі необхідно з’ясувати, чи існує з моменту винесення вироку механізм перегляду, який дозволяє національним органам влади розглядати прогрес ув’язненого на шляху до реабілітації або будь-яку іншу підставу для звільнення на основі його поведінки або інших відповідних особистих обставин».

35.  З наведених вище принципів випливає, що оскільки заявник ще не був засуджений, а злочини, в яких його звинувачують, не передбачають обов’язкового покарання у вигляді довічного позбавлення волі, він повинен спочатку продемонструвати, що в разі його засудження існує реальний ризик того, що вирок у вигляді довічного позбавлення волі без права на умовно-дострокове звільнення буде винесено без належного врахування всіх відповідних пом’якшуючих та обтяжуючих обставин (див. згадане вище рішення у справі «Sanchez-Sanchez», § 100, і рішення у справі «Hafeez v. the United Kingdom», № 14198/20, § 49, від 28 березня 2023 року).

36.  Суд зазначає, що заявник, громадянин США, незважаючи на наявність представника, не надав жодних доказів ані українським органам влади та судам, ані Суду, які б з’ясовували рівень ймовірності того, що він буде засуджений до довічного ув’язнення у США. Той факт, що деякі з висунутих проти нього обвинувачень можуть передбачати довічне ув’язнення, є лише початковим елементом і сам по собі не може призвести до будь-якого висновку. Заявник не навів жодного конкретного факту чи аргументу, щоб оскаржити твердження Уряду з цього приводу (див. пункти 28 та 29 вище).

37.  Зокрема, заявник, як і заявники у справах «Sanchez-Sanchez» (згадана вище, § 108) та «Hafeez» (згадана вище, § 54), не надав доказів того, що у федеральній системі існують підсудні з аналогічним з його власним послужним списком, які були визнані винними у подібній поведінці та засуджені до довічного ув’язнення. Як і у вищезгаданих справах, у цій справі Суд також повинен взяти до уваги, що на вирок заявнику можуть вплинути досудові фактори, такі як його згода співпрацювати з урядом США, і той факт, що він буде користуватися процесуальними гарантіями, такими як можливість заявників надавати докази щодо будь-яких пом’якшуючих обставин, що мають відношення до винесення вироку, і оскаржувати будь-який винесений вирок.

38.  Заявник не надав ні в національних судах, ні в Суді жодних доказів, які б прояснили будь-який з цих факторів та обставин.

39.  Суд доходить висновку, що заявник не надав доказів, здатних довести, що його екстрадиція до США піддасть його реальному ризику поводження, яке досягне порогу статті 3, через ризик того, що він буде засуджений до довічного ув'язнення, яке де-юре або де-факто не підлягає скороченню. З огляду на це, Суду немає необхідності переходити до другої частини критерію, викладеного у справі «Sanchez-Sanchez», згадане вище, § 109; див. також «Hafeez», згадане вище, § 55).

40.  Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що не буде порушення статті 3 Конвенції, якщо заявника буде екстрадовано до Сполучених Штатів Америки.

3) «TOIVANEN v. FINLAND»

Заява № 46131/19  –  Рішення від 09.11.2023 р.

Посилання на першоджерело: http://tinyurl.com/5cknvuc5

#Стаття 6 § 1 Конвенції (цивільний аспект)

#Критерії упередженості суду: суб’єктивний та об’єктивний

#Констатовано відсутність порушення статті 6 § 1 Конвенції

Коротко суть справи:  справа стосується провадження, в ході якого у заявника було анульовано ліцензію на ведення справ у фінських судах. Заявник, посилаючись на статтю 6 Конвенції, скаржився на упередженість та процесуальну несправедливість у зв’язку з тим, що його справу нібито незаконно передали на розгляд розширеного складу Апеляційного суду.

Заявник є адвокатом, який отримав ліцензію на здійснення адвокатської діяльності в національних судах 30 січня 2014 року. У 2014 та 2015 роках протягом приблизно десяти місяців він надсилав електронні листи кільком суддям та органам влади, критикуючи їх та різні інші органи влади та просячи їх вжити заходів у зв’язку з кримінальним провадженням проти нього.

Через ці електронні листи Рада судових адвокатів (далі – «Рада») за власною ініціативою вирішила перевірити, чи відповідає заявник вимогам, що висуваються до судових адвокатів. 22 жовтня 2015 року Рада одноголосно вирішила анулювати ліцензію заявника, встановивши, що він явно не відповідає вимогам, що пред’являються до адвоката.

Також у 2014 році суддя Апеляційного суду Л., яка на той час виконувала обов’язки голови Апеляційного суду за відсутності голови суду, передала до поліції повідомлення від заявника, датоване 7 серпня 2014 року та адресоване голові Апеляційного суду, оскільки вона, очевидно, вважала, що воно містило погрози на адресу одного з суддів, який працював в Апеляційному суді та брав участь у кримінальному провадженні проти заявника.

Листом від 19 грудня 2015 року заявник оскаржив рішення Ради до Апеляційного суду Гельсінкі.

29 серпня 2016 року Апеляційний суд у складі колегії з трьох суддів розглянув справу заявника в усному засіданні та оголосив, що має намір винести рішення протягом тридцяти днів.

23 листопада 2016 року суддя Л., який знову виконував обов’язки голови апеляційного суду під час нетривалої відсутності голови суду, прийняв рішення про передачу справи на розгляд розширеного складу з семи суддів. Це рішення було прийнято на підставі статті 8с Закону «Про апеляційні суди», чинної на той час, яка залишала право прийняття такого рішення за головою відповідного апеляційного суду (див. пункт 24 нижче). Суд (ЄСПЛ) не був поінформований про причини, які спонукали суддю Л. передати справу на розгляд розширеного складу апеляційного суду, і, як видається, не було жодного документа, який би вказував на причини, що спонукали суддю Л. передати справу на розгляд розширеного складу апеляційного суду.

Колегія з семи суддів під головуванням судді Л. провела слухання 2 січня 2017 року. Заявник був викликаний на це слухання, але не з’явився, тому колегія заслухала запис заяв, які він зробив під час слухання у складі трьох суддів, яке відбулося 29 серпня 2016 року.

17 березня 2017 року Апеляційний суд п’ятьма голосами проти двох відхилив апеляційну скаргу заявника та залишив рішення колегії без змін. Двоє суддів, які склали меншість, також засідали у складі колегії з трьох суддів. Суддя Л. голосував разом з більшістю.

15 травня 2017 року заявник звернувся до Верховного Суду зі скаргою на рішення Апеляційного суду Гельсінкі. Він стверджував, що Апеляційний суд допустив процесуальну помилку, і що його справу, після того, як вона вже була вирішена, було передано на розгляд колегії з семи суддів з метою, на його думку, змінити позитивний результат справи на негативний. Він стверджував, що колегія з трьох суддів двома голосами проти одного вирішила прийняти апеляцію заявника та скасувати рішення колегії, тоді як колегія з семи суддів п’ятьма голосами проти двох залишила рішення колегії в силі. Крім того, суддя Л. була упередженою, оскільки раніше, у 2014 році, вона повідомила про заявника в поліцію після того, як він надіслав електронного листа з цього ж питання, який нібито містив погрози на адресу Апеляційного суду (див. пункт 6 вище). Він також стверджував, що не було жодних правових підстав для відкликання його ліцензії. Він не вимагав проведення усного слухання у Верховному Суді.

28 лютого 2019 року Верховний Суд виніс своє рішення. Верховний Суд постановив, що передача справи заявника на розгляд розширеного складу апеляційного суду була законною.

Що стосується стверджуваної упередженості, Верховний Суд одноголосно постановив, що суддя Л. в Апеляційному суді не був упередженим при вирішенні справи заявника лише з тієї причини, що вона переслала в поліцію електронний лист від нього, який, на її думку, містив погрози. Це було стандартною практикою у всіх випадках, що стосуються загроз безпеці персоналу.

Що стосується передбачуваної процесуальної помилки у зв’язку з передачею апеляційним судом справи, що розглядалася, до розширеного складу, більшість Верховного Суду (три голоси проти двох) підтвердила, що це входило до повноважень голови апеляційного суду робити це за обставин, викладених у статті 8с Закону «Про апеляційні суди», що була чинною на той час (див. параграф 24 нижче). Це положення надавало головам судів відносно широку свободу розсуду при вирішенні питання про те, коли справа є настільки важливою або далеко сягаючою, що передача справи є виправданою. Верховний Суд додав, що дуже часто апеляційний суд не приймав рішення про передачу справи на розгляд розширеного складу до винесення рішення судом першої інстанції. Це також було стандартною процедурою у Верховному Суді.

 

Суть скарги: Заявник скаржився на порушення статті 6 Конвенції на тій підставі, що апеляційний суд, зокрема суддя Л., був упередженим, і що його справу було незаконно передано на розгляд розширеного складу цього суду.

Окремі висновки ЄСПЛ:

І. Класифікація скарг та загальні принципи

31.  Суд зазначає, що заява містить скаргу за статтею 6 Конвенції, яка ґрунтується на двох підставах: (i) стверджуваній упередженості, зокрема щодо судді Л., який також виконував обов’язки голови суду, та (ii) несправедливому судовому розгляді у зв’язку з рішенням про передачу справи заявника на розгляд розширеного складу апеляційного суду. Водночас ці дві підстави нерозривно пов’язані між собою, оскільки заявник фактично стверджував, що рішення про передачу його справи на розгляд розширеного складу за даних обставин продемонструвало упередженість судді Л., який прийняв це рішення як виконуючий обов’язки Голови Суду, та зробило судовий розгляд несправедливим. Суд пам’ятає, що питання, пов’язані з передачею справи на розгляд конкретного суду, складу або судді, зазвичай розглядаються в рамках аспекту «встановленого законом» статті 6 (див., наприклад, «Miracle Europe Kft v. Hungary», №57774/13, § 62-67, 12 січня 2016 року; «DMD GROUP, a.s., v. Slovakia», № 19334/03, § 65 і далі, 5 жовтня 2010 року; «Pasquini v. San Marino», №50956/16, § 106-13, 2 травня 2019 року; і навпаки, «Tempel v. the Czech Republic», №44151/12, § 65 і § 71, 25 червня 2020 року). Однак Суд зазначає, що скарга заявника, на додаток до тверджень про особисту упередженість та несправедливість, містить твердження про те, що провадження не відповідало критерію об’єктивної неупередженості, і що він, відповідно, повинен включити розгляд цього твердження у своє рішення. Він зазначає, що Верховний Суд аналогічним чином, по суті, розглянув справу під кутом зору того, чи було рішення про передачу справи на розгляд розширеного складу обґрунтованим, що саме по собі не тягне за собою процесуальної помилки (див. пункти 16-19 вище), призвело до того, що провадження в апеляційному суді не відповідало критерію об’єктивної неупередженості шляхом дослідження того, чи рішення про передачу справи за конкретних обставин ґрунтувалося на об’єктивно прийнятних підставах (див. пункт 20 вище). У зв’язку з цим Суд повторює, що аспект «встановлений законом» пункту 1 статті 6 тісно пов’язаний з гарантіями незалежності та безсторонності, передбаченими цією ж статтею (див. рішення у справі «Guðmundur Andri Ástráðsson v. Iceland», № 26374/18, §§ 231-32, від 1 грудня 2020 року).

32. Що стосується загальних принципів, які стосуються оцінки стверджуваної упередженості, Суд повторює, що неупередженість зазвичай означає відсутність упередження або упередженості, і її наявність або відсутність може бути перевірена різними способами. Згідно з послідовною практикою Суду, наявність безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, який враховує особисте переконання та поведінку конкретного судді, тобто, чи мав суддя будь-які особисті упередження або упередженість у даній справі; а також відповідно до об'єктивного критерію, тобто шляхом з'ясування того, чи сам суд і, серед інших аспектів, його склад надають достатні гарантії для виключення будь-яких законних сумнівів щодо його неупередженості (див., наприклад, рішення у справі «Micallef v. Malta», № 17056/06, § 93, та «Morice v. France», № 29369/10, § 73-78, ECHR 2015).

ІІ. Застосування загальних принципів до фактів справи

1)    Скарга заявника щодо передачі його справи на розгляд розширеного складу Апеляційного суду

33.  Починаючи з питання про те, чи є передача справи на розгляд розширеного складу Апеляційного суду (див. пункт 9 вище) призвела до недоліків, які означають, що провадження в цілому не відповідало вимогам справедливого судового розгляду у розумінні статті 6 Конвенції, Суд, по-перше, зазначає, що Верховний Суд здійснив детальний розгляд цього питання і постановив, що рішення про передачу справи саме по собі повністю відповідало національному процесуальному законодавству (див. пункти 16-21 та 24 рішення).

34.  Суд зазначає, що критерії для передачі справи на розгляд розширеного складу були чітко викладені в Законі «Про апеляційні суди» (див. пункт 24 вище). Хоча національне законодавство з цього питання надавало дискреційні повноваження голові апеляційного суду, функції якого, в частині, що стосувалася відповідного питання у справі заявника, виконував суддя Л. як виконувач обов’язків голови апеляційного суду за відсутності голови суду, воно також обмежувало ці повноваження у випадках, коли усні слухання відбувалися або мали відбутися. У таких ситуаціях потрібні були особливі підстави (див. пункти 16 та 24 вище).

35.  Що стосується того факту, що рішення про передачу справи було прийнято після того, як колегія у складі трьох суддів провела нараду, хоча вона не винесла жодного публічного рішення, Суд зазначає, що Верховний Суд встановив, що для такої передачі були особливі підстави, як того вимагає національне законодавство. У зв’язку з цим він послався на причини, які суддя Л. виклала у своїй письмовій заяві, а саме на далекосяжний характер і значну важливість справи, щодо якої не існувало прецедентного права, а також на потенційну можливість скасування колегією у складі трьох суддів апеляційного суду одноголосного рішення колегії (див. пункт 17 вище). Суд готовий погодитися з міркуваннями Верховного Суду про те, що метою правила про таку передачу є забезпечення надійної та широкої основи для повноважень щодо важливих рішень незалежно від того, чи розглядала справу колегія у складі трьох суддів, чи ні (див. пункт 20 вище). У зв’язку з цим Суд повторює, що в його завдання не входить підміняти собою національні суди. Вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства повинні насамперед національні органи влади, зокрема суди, які в принципі мають для цього найкращі можливості. Суд не є апеляційною інстанцією для національних судів, і в його функції не входить розгляд фактичних або юридичних помилок, яких, як стверджується, припустився національний суд, якщо і в тій мірі, в якій вони могли порушити права і свободи, захищені Конвенцією (див. рішення у справі «Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal», № 55391/13 та 2 інших, § 186, від 6 листопада 2018 року, та наведені в ньому посилання).

36.  Крім того, Суд зазначає, що передача справи до розширеного складу не призвела до втрати заявником можливості брати участь у процесі прийняття рішень. Він був викликаний і міг бути присутнім (див. пункт 10 вище) на новому слуханні особисто, але вирішив цього не робити, і не було надано жодних доказів, які б вказували на те, що йому не було надано всіх можливостей для представлення своєї справи перед розширеним складом суду, як це було перед судом у складі трьох суддів.

37.  Суд також зазначає, що існували й інші процесуальні гарантії. По-перше, Закон «Про апеляційні суди» містив чітке положення щодо складу розширеної колегії, яке, як встановив Верховний Суд, було дотримано у цій справі (див. пункти 17 та 24 вище). По-друге, суддя, уповноважений приймати рішення про передачу справи, тобто суддя Л., який виконував функцію, покладену на голову апеляційного суду відповідно до статті 8с Закону «Про апеляційні суди» (див. пункт 24 вище), не входила до початкового складу цього суду й не брала участі в жодних попередніх обговореннях; навпаки, всі судді складу, який раніше розглядав справу, входили до розширеного складу, як це чітко передбачено статтею 8с Закону «Про апеляційні суди». По-третє, Верховний Суд запитав суддю Л. про причини, які спонукали її винести ухвалу про оскаржувану передачу справи заявника (див. пункти 17 і 20 вище). Дійсно, жодна зі сторін у цій справі не повідомила Суд про те, чи могло рішення про передачу справи на розгляд розширеного складу бути оскаржене в апеляційному порядку, і, як видається, до прийняття рішення у цій справі не було отримано жодних думок сторін з питання передачі справи на розгляд. Однак з національного провадження вбачається, що на ухвалу про передачу справи можна було посилатися як на процесуальну помилку при оскарженні до Верховного Суду остаточного рішення, ухваленого судом апеляційної інстанції, що заявник і зробив (див. пункт 12 вище). Після цього Верховний Суд задовольнив клопотання заявника про надання дозволу на оскарження і провів ретельну перевірку розгляду справи в апеляційному суді (див. пункти 14-22 вище). Як зазначено вище, Суд не має підстав для відхилення висновку Верховного Суду і, відповідно, виходить з того, що розгляд справи в Апеляційному суді відбувався відповідно до того, що було передбачено законодавцем у відповідному положенні Закону «Про апеляційні суди», яке було чинним на той час.

38.  Нарешті, Суд хоче підкреслити, що Верховний Суд мав повну юрисдикцію для розгляду по суті питання про анулювання ліцензії заявника, оскільки він надав заявнику дозвіл на оскарження без будь-яких обмежень (див. пункти 13 і 26 вище). Те, що Верховний Суд повторно розглянув справу лише на підставі наявних документів (з єдиним додаванням заяви судді Л.), пояснюється лише процесуальним вибором заявника, який сам вирішив обмежити обсяг перегляду справи Верховним Судом, не вимагаючи проведення усного слухання або повернення справи до суду нижчої інстанції для збору нових доказів або іншої оцінки суті справи (див. пункти 12 і 26 вище). У зв’язку з цим заявник у своїй скарзі до Верховного Суду стверджував, що не було жодних правових підстав для анулювання його ліцензії. Крім того, він не стверджував, що цей суд не надав гарантій, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції. Верховний Суд підтримав мотиви, наведені розширеним складом Апеляційного суду, і одноголосно вирішив, що анулювання ліцензії заявника на здійснення адвокатської діяльності має бути залишено в силі (див. пункт 22 вище). Суд повторює, що вищий або найвищий суд може, за певних обставин, виправити недоліки, допущені в попередніх інстанціях провадження. За обставин цієї справи Верховний Суд, який мав повноваження скасувати рішення апеляційного суду на підставі того, що воно не було неупередженим і що провадження не було справедливим, а також здійснити новий розгляд справи по суті самостійно або шляхом передачі справи до суду нижчої інстанції, безперечно, складався з суддів, чия неупередженість не піддавалася сумніву, а провадження на жодній стадії не критикувалося як несправедливе. Отже, навіть якщо припустити, що в апеляційному провадженні були недоліки, Верховний Суд виправив ці недоліки, незважаючи на те, що він відхилив аргументи заявника з цього приводу.

39.  Наразі Суд переконаний, що передача справи з колегії у складі трьох суддів до розширеного складу відповідала відповідним критеріям згідно з його усталеною практикою (див. рішення у справах «Iwanczuk v. Poland», №39279/05, 17 листопада 2009 року) і саме по собі не призвело до того, що судовий розгляд справи заявника став несправедливим у розумінні статті 6 Конвенції.

2)    Твердження заявника про упередженість

40.  Повертаючись до твердження заявника про особисту упередженість, Суд зазначає, що суддя Л. з Апеляційного суду надіслала електронного листа до поліції у 2014 році (див. пункт 6 вище). Електронний лист, який був адресований Голові Апеляційного суду, не був спрямований конкретно проти судді Л. Згідно з рішенням Верховного Суду, це було стандартною практикою, коли електронні листи, які, як вважалося, містили погрози на адресу співробітників, пересилалися до поліції (див. пункт 15 вище), і Суд розуміє, що саме суддя Л. переслала цей лист, оскільки на той час вона виконувала функції виконуючої обов’язки Голови Суду. Суд не вважає, що вищевикладене саме по собі може вважатися доказом будь-якої особистої упередженості з боку судді Л. (див., наприклад, згадану вище справу «Morice», § 74, щодо типу доказів, необхідних для доведення особистої упередженості). Крім того, що стосується того факту, що суддя Л. сама прийняла оскаржуване рішення про передачу справи на розгляд розширеного складу, Суд не вбачає підстав вважати, що прийняття такого процесуального рішення в якості виконуючого обов’язки голови суду, яке було визнано таким, що відповідає процесуальному законодавству, саме по собі може вважатися доказом її особистої упередженості, незалежно від того, чи робила вона це під час короткострокового заміщення голови апеляційного суду (див. пункт 9 вище).

41.  У зв’язку з питанням про те, чи підпадало провадження під критерій об’єктивної неупередженості (див. пункти 3132 вище), Суд зазначає, що ця справа мала певні особливості. Зокрема, (i) вона стосувалася адвоката, чия ліцензія на здійснення адвокатської діяльності в судах розглядалася, принаймні частково, у зв’язку з численними електронними листами, в яких він висловлював недовіру різним органам влади, включаючи самі суди (див. пункт 5 вище); (ii) як видається, якби суддя Л.. як виконуючий обов’язки голови суду не передала справу, було б винесено роздільне рішення на користь заявника, і це стало очевидним для заявника, коли він отримав рішення розширеного складу, оскільки двоє суддів, які становили меншість, також засідали у складі первісної колегії з трьох суддів; та (iii) суддя Л., в іншому випадку у 2014 році, коли вона виконувала обов’язки голови суду, переслала до поліції електронний лист від заявника, адресований голові апеляційного суду, оскільки вважала, що він містив погрози на адресу судді апеляційного суду, який брав участь у кримінальному провадженні проти заявника (див. пункт 6 вище).

42.  Суд вважає, що ці особливості були суттєвими та могли вплинути на сприйняття заявником справедливості провадження. Однак він вважає важливим, що передача справи на розгляд розширеного складу відбулася відповідно до прямого положення Закону «Про апеляційні суди» (див. пункт 24 вище). На підставі детального роз’яснення Верховного Суду щодо того, як слід тлумачити критерії цього положення і як вони були дотримані у справі заявника (див. пункти 1619 вище), Суд не вбачає жодних підстав для сумнівів у тому, що умови для переведення були об’єктивно дотримані, і що було надано правдоподібне пояснення застосованих процедур (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Academy Trading Ltd and Others v. Greece», №30342/96, § 46, 4 квітня 2000 року).

43.  Більше того, у випадку, якщо при прийнятті рішення про переведення до розширеного складу заявнику не було винесено формально вмотивованої ухвали та не було надано жодних інших пояснень, як він стверджував, Суд не виключає, що за даних обставин це могло призвести до того, що у нього могло скластися враження, що провадження не ведеться у звичайному порядку. Тим не менш, загальне законодавство, що встановлює критерії для такого переведення, були повністю зрозумілі заявнику, який сам був адвокатом. Крім того, у своїй заяві до Верховного Суду суддя Л. детально обґрунтувала, чому вона, як виконуюча обов'язки голови суду, вирішила передати справу, і наведені нею причини були ретельно вивчені Верховним Судом. Це відбулося після того, як заявник подав касаційну скаргу на рішення апеляційного суду (див. пункти 12 та 1620 вище). Як зазначено у пунктах 35-39 вище, не можна вважати, що рішення, прийняті у справі заявника, ґрунтувалися на невизначених причинах або не були обмежені жодними процесуальними гарантіями (порівняйте, наприклад, рішення у справі «Sutyagin v. Russia», №30024/02, § 192, від 3 травня 2011 року, щодо кримінального провадження).

44.  Тим не менш, факт залишається фактом: суддя Л., як виконуюча обов’язки голови апеляційного суду, яка заміщала голову суду за його відсутності, прийняла рішення, яке, як пізніше з'ясувалося, мало наслідком те, що рішення колегії у складі трьох суддів, яке було б на користь заявника, не було прийнято; натомість, рішення, несприятливе для заявника, було прийнято розширеним складом суду під головуванням судді Л., яка голосувала разом з більшістю суддів. Хоча Суд не знайшов підстав вважати, що існувала особиста упередженість з боку судді Л. у зв'язку з електронним листом, надісланим нею у 2014 році, або що її рішення про передачу справи в якості виконуючої обов'язки голови суду саме по собі було доказом такої упередженості (див. пункт 40 вище), не можна виключати, що заявник міг підозрювати, що вона скористалася можливістю, наданою їй заміщенням Голови Суду за відсутності останнього, для використання процесуального інструменту, метою якого було надання повноважень для прийняття важливих рішень, з метою отримання результату на шкоду заявнику, якого вона, можливо, бажала з інших причин, і що заявник вважав, що у світлі її поводження з електронним листом у 2014 році (див. параграф 6 вище).

45.  У зв’язку з цим Суд бере до уваги зауваження Верховного Суду про те, що той факт, що провадження у колегії з трьох суддів мало завершитися ухваленням роздільного рішення у складній справі, яка вимагала збалансування конкуруючих основоположних прав, сам по собі є аргументом на користь розгляду справи розширеним складом суду, оскільки метою передачі справи було б ухвалення рішення, яке мало б бажаний авторитет (див. пункт 20 вище). У світлі цього міркування загальний час прийняття рішення про передачу у справі заявниці видається виправданим. Саме під час її короткочасного заміщення Голови Суду виконуюча обов'язки Голови Суду була покликана як прийняти рішення про передачу справи до розширеного складу, так і засідати у цьому складі, що випливало із загальних процесуальних процедур, викладених у пункті 3 статті 8с Закону "Про апеляційні суди" (у редакції, чинній на час розгляду справи - див. пункт 24 вище). Верховний Суд дійшов висновку, що не було жодних підстав сумніватися в тому, що переведення не було об'єктивно виправданим. Суд не має підстав для переоцінки цього висновку. За відсутності будь-яких інших питань, порушених заявником, які б створювали конкретне враження про можливу упередженість, Суд, однак, не вважає, що цей факт сам по собі міг би позбавити провадження справедливості. У зв'язку з цим Суд повторює, що Верховний Суд мав повну юрисдикцію та повторно розглянув усі відповідні питання і не виявив жодних недоліків в апеляційному провадженні.

46.  Таким чином, розглядаючи справу в цілому і, у зв’язку з цим, надаючи особливого значення її специфічним особливостям, як зазначено вище (див. параграф 41 вище), які, наскільки Суд розуміє, дійсно викликали питання у заявника), Суд, тим не менш, задоволений тим, що провадження забезпечило достатні гарантії для виключення будь-яких законних сумнівів щодо неупередженості Апеляційного суду.

Висновок

47. Вище Суд оцінив, чи були недоліки в національному провадженні через упередженість, і в цьому контексті дослідив обставини, пов’язані з тим, що в 2014 році суддя Л. переслала електронний лист до поліції на підставі того, що вона сприйняла його як такий, що містив погрозу на адресу іншого судді апеляційного суду (див. пункти 6 та 40 вище) та обставини, пов’язані з рішенням судді Л., прийнятим 23 листопада 2016 року, коли вона виконувала обов’язки виконуючої обов’язки голови суду як короткострокова заміна, про передачу справи на розгляд розширеного складу (див. пункти 9 та 40-45 вище). Суд також розглянув питання про те, чи стало через оскаржувану передачу, за обставин справи заявника, провадження саме по собі несправедливим (див. пункти 34-39 вище). Нарешті, Суд здійснив загальну оцінку того, яким, на думку заявника, було провадження у Суді, беручи до уваги всі питання, які він стверджував, що воно продемонструвало упередженість та несправедливий судовий розгляд (див. пункт 46 вище).

48.  З наведених вище причин випливає, що порушення статті 6 Конвенції не було.