ЩОТИЖНЕВИЙ ОГЛЯД ПРАКТИКИ ЄСПЛ ВІД ВИЩОЇ ШКОЛИ АДВОКАТУРИ
(період з 25.09.2023 р. по 04.10.2023 р.)
Огляд підготував член Національної асоціації адвокатів України, лектор Вищої Школи адвокатури Олексій Гура
1) «YORDANOV AND OTHERS v. BULGARIA»
Заява № 265/17 і 26473/18 – Рішення від 26.09.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/suses7aa
#Стаття 1 Першого протоколу – право мирного володіння майном
#Конфіскація незаконно набутих активів
#Недоліки національного законодавства
#Суди для конфіскації активів мають встановити зв’язок між предикатними злочинами та активами, яка мають намір конфіскувати
#Констатовано порушення статті 1 Першого протоколу
Коротко суть справи:
1) Щодо пана Йорданова
У 2008 році заявник - самостійно або через компанію, яка повністю контролювалася ним, - придбав земельні ділянки в Болгарії вартістю близько 496 000 левів (BGN), що еквівалентно приблизно 254 000 євро (EUR). Болгарська податкова поставила перед заявником питання щодо походження коштів, на що заявник надав митні декларації, які свідчили про те, що 2005-2008 р. він ввіз до Болгарії 345 000 євро. У подальшому, додатково пояснив, що отримав дохід у Бельнії де надавав різні послуги, на підтвердження чого надав ряд документів. Деякі з цих документів, а саме договори, за якими інші особи погоджувалися платити йому за різні послуги, виявилися підробленими. Згодом було встановлено, що заявник ніколи не декларував доходи в Бельгії і ніколи не сплачував там прибутковий податок.
Згодом заявника визнано винним у несплаті податків на суму близько 46 000 Євро та підробку документів. Оскільки він сплатив податок, йому призначено штраф у розмірі 2 046 Євро.
У 2013 р. Комісія із питань конфіскації незаконно набутих активів (комісія) відкрила провадження проти заявника, його дружини, компанії яка йому належала.
У подальшому Комісія подала позов до суду про конфіскацію квартири, кількох ТЗ, грошових коштів на банківських рахунках, земельних ділянок.
Позов Комісії було задоволено, у рішенні суд зокрема посилався на інформацію від Бельгійських органів. У подальшому, рішення переглядалось Апеляційним судом та Верховним судом. У цих провадженнях заявник скаржився на те, що не було зв’язку між злочином, у якому його визнано винним і активами, якими хотіли конфіскувати. Суди зробили висновок, що такий зв’язок не обов’язковий відповідно до Закону 2012 р, а рішення і дії Комісії, є відокремленими від кримінального провадження та його результату.
2) Щодо пані Бозаджиєвої та інших
Рішенням суду від 26.03.2014 пані Базаджиєва визнана винною у вчиненні злочинів: 1) отримання з 2008 по 2013 за допомогою переказів із закордону 163 000 євро і недекларування цих коштів та несплата прибуткового податку із них на суму 26 760 євро; 2) отримання у період 2008-2011 р. шахрайським способом допомоги на дитину.
Оскільки правопорушення підпадали під дію Закону 2012 р., у 2014 р. Комісія відкрила провадження проти пані Бозаджиєвої, її чоловіка (другого заявника) та його компанії, з метою розслідування їх фінансового стану.
У 2015 році Комісія подала проти них заяву про конфіскацію, вимагаючи конфіскації наступних активів квартири в м. Разград і декількох земельних ділянок, на деяких з яких побудовані будівлі; грошових сум, отриманих від продажу інших земельних ділянок і автомобіля; вартості акцій другого заявника в третьому заявнику (компанії) і грошових внесків у компанію з його боку; грошових сум, розміщених першим і другим заявниками на численних банківських рахунках; а також грошової суми, що дорівнює решті 163 000 євро, отриманих першим заявником, тобто за вирахуванням інвестицій в активи, описані вище. За даними Комісії, на момент подання заяви про конфіскацію загальна вартість активів, щодо яких вимагалася конфіскація, становила 535 624 левів (близько 274 000 євро).
Рішенням від 19 жовтня 2016 року Розградський районний суд відхилив заяву про конфіскацію, встановивши, що хоча походження доходу в розмірі 163 000 євро (отриманого першим заявником у період між 2008 і 2013 роками) не було встановлено, це не означає, що він був незаконним.
Однак 24 лютого 2017 року Апеляційний суд Варни скасував це рішення і задовольнив заяву про конфіскацію в повному обсязі.
Суд зазначив, що основне питання, яке стояло перед ним, полягало в тому, чи можна вважати гроші, отримані першою заявницею з-за кордону - загалом 163 000 євро - законного походження, а саме, чи могли заявники встановити законні підстави для їх отримання. Заявники стверджували, що ці гроші були отримані від подарунків з нагоди одруження та інших сімейних свят, а також від позик. Однак Апеляційний суд Варни вважав, що ці необґрунтовані твердження не є достатніми для доведення законного походження грошей; так само як і висновок податкових органів про те, що ці гроші є оподатковуваним доходом, не може довести таке походження.
Касаційна скарга заявників визнана неприйнятною.
Суть скарги: Заявники скаржилися, що конфіскація їхніх активів була несправедливою та свавільною. Вони посилалися на статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
1. Наявність втручання та застосовне правило статті 1 Протоколу № 1
96. Сторони не заперечують, що конфіскація майна заявників становила втручання в їхні права за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
97. Стаття 1 Протоколу № 1, яка по суті гарантує право на мирне володіння своїм майном, складається з трьох окремих правил. Перше з них, що міститься в першому реченні першого абзацу, встановлює принцип мирного володіння майном в цілому. Друге правило, що міститься у другому реченні того ж абзацу, стосується позбавлення власності і ставить його в залежність від певних умов. Третє, що міститься в другому абзаці, визнає, що Договірні держави мають право, серед іншого, контролювати використання власності відповідно до загальних інтересів. Друге і третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, викладеного в першому правилі (див., серед інших джерел, рішення у справі «Immobiliare Saffi v. Italy», №22774/93, § 44).
98. У справі «Todorov and Others», § 181 Суд зазначив, що в деяких попередніх справах щодо конфіскації майна він вважав, що втручання в права заявників підпадає під дію другого абзацу статті 1 Протоколу № 1, який дозволяє здійснювати контроль за використанням майна в загальних інтересах, тоді як в інших справах він розглядав таку конфіскацію як позбавлення майна, про що йдеться у другому реченні першого абзацу цього положення. Як і у справі Тодоров та інші (§ 182 з подальшими посиланнями), Суд вважає, що він не повинен визначати, яке з двох правил застосовується, враховуючи, що застосовні принципи по суті однакові. Зокрема, втручання у право власності за статтею 1 Протоколу № 1 має бути законним, відповідати суспільним інтересам і забезпечувати справедливий баланс між вимогами загального інтересу та правами заявника.
2) Законність
99. Першою умовою для того, щоб будь-яке втручання вважалося сумісним зі статтею 1 Протоколу № 1, є те, що воно має бути законним (див., серед інших рішень, «Iatridis v. Greece», №31107/96, § 58). У справі, що розглядається, втручання у права заявників ґрунтувалося на Законі 2012 року (див. пункти 28-51 вище), і заявники не заперечували, що воно ґрунтувалося на національному законодавстві.
3) Законна мета
100. Як зазначалося вище, будь-яке втручання органу державної влади у права, що захищаються статтею 1 Протоколу № 1, також має переслідувати законну мету в загальних інтересах (див. також, серед інших рішень, «Béláné Nagy v. Hungary», №53080/13, § 113, від 13 грудня 2016 року).
101. У справі «Todorov and Others», § 186 Суд встановив, що втручання у "володіння" заявників на підставі Закону 2005 року переслідувало законну мету, а саме запобігти незаконному набуттю майна злочинним шляхом та використанню такого майна. Як зазначалося вище, Закон 2005 року прямо передбачав конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (див. пункт 27 вище). В інших справах щодо конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом, Суд аналогічним чином постановив, що втручання в права заявника переслідувало законну мету в загальних інтересах (див., наприклад, рішення у справі «Butler v. the United Kingdom», №41661/98, і «Silickienė v. Lithuania», № 20496/02, § 65, 10 квітня 2012 року).
102. З іншого боку, у справі «Dimitrovi» (див. вище, § 53-54), яка стосувалася конфіскації того, що за чинним на той час законодавством називалося "нетрудовими доходами", а не конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом, Суд встановив, що втручання в права заявників не переслідувало жодної легітимної мети в загальних інтересах. Він постановив, що одна з легітимних цілей, запропонованих Урядом, а саме прагнення до справедливості, рівності та справедливих умов для економічної діяльності, була занадто загальною і розпливчастою і суперечила цінностям економічного підприємництва. Крім того, застосовне законодавство не мало на меті сприяти боротьбі зі злочинністю, незважаючи на твердження Уряду, оскільки органи влади не намагалися довести, що активи, які підлягали конфіскації, були доходами, отриманими злочинним шляхом; втручання також не було спрямоване на боротьбу з ухиленням від сплати податків, оскільки податкове законодавство застосовувалося до доходів заявників, а податкові провадження дійсно здійснювалися органами влади.
103. У цій справі Уряд стверджував, що Закон 2012 року переслідував дві мети - підірвати економічні основи корупції та організованої злочинності шляхом ліквідації незрозумілих багатств, накопичених у результаті злочинної діяльності, а також запобігти та обмежити можливості для незаконного придбання та передачі активів (див. пункт 88 вище).
104. У пояснювальній записці до Закону 2012 року, що супроводжувала його в парламенті, зазначалося, що метою нового законодавства є посилення боротьби з корупцією та організованою злочинністю. У цьому документі неодноразово йшлося про необхідність прийняття законодавства, спрямованого на боротьбу з організованою злочинністю та корупцією, шляхом позбавлення осіб, які вчиняють такі злочини, будь-якої фінансової вигоди (див. параграф 28 вище). Більше того, обґрунтуванням необхідності прийняття нового законодавства на заміну Закону 2005 року була не потреба розширити сферу його дії, а скоріше потреба подолати конкретний недолік первісного законодавства, а саме необхідність чекати на завершення кримінального провадження для того, щоб приступити до конфіскації (див. пункти 28-29 вище).
105. Крім того, уряд Болгарії заявив Комітету міністрів Ради Європи, що метою Закону є "боротьба з корупцією та організованою злочинністю" (див. пункт 30 вище). Аналогічна позиція була прийнята і по відношенню до Європейського Союзу, якому Закон 2018 року, що передбачає аналогічну схему конфіскації, був представлений як перенесення в болгарське законодавство Директиви 2014/42/ЄС Європейського парламенту та Ради від 3 квітня 2014 року про заморожування та конфіскацію знарядь і засобів вчинення злочинів та доходів від них (див. пункти 36-37 вище).
106. У цьому ж руслі Конституційний суд Болгарії зазначив у своєму рішенні від 13 жовтня 2012 року, що Закон 2012 року був спрямований на забезпечення конфіскації того, що по суті є доходами від злочинів або доходами від явно незаконної діяльності, такої як ухилення від сплати податків, контрабанда, корупція, торгівля людьми або наркотиками, або великомасштабні крадіжки (див. параграф 31 вище). Конституційний Суд додатково постановив, що Закон також може бути застосований без обвинувального вироку за вчинення кримінального правопорушення за обставин, коли кримінальне переслідування є неможливим через смерть злочинця, амністію, закінчення строку давності або з інших подібних причин, або коли докази злочинної діяльності були недостатніми для "засудження за злочин, доведений поза розумним сумнівом" (див. параграф 34 вище).
107. Крім того, Суд зазначає, що Закон 2012 року містив перелік основних кримінальних злочинів, а також містив посилання на певні адміністративні правопорушення. Для того, щоб Комісія могла розпочати процедуру конфіскації, необхідна була щонайменше підозра у вчиненні кримінального правопорушення або остаточне рішення щодо адміністративного правопорушення.
108. Уряд також стверджував, що Закон 2012 року був спрямований на "запобігання та обмеження можливостей для незаконного набуття активів та передачі таких активів".
109. Така мета не була прямо зазначена в обґрунтуванні Закону 2012 року на національному чи міжнародному рівні. Однак вона була зазначена в самому Законі: у розділі 3(1) його мета визначена як "усунення та обмеження можливостей для незаконного відчуження та придбання активів", а також передбачена конфіскація "активів, законне походження яких не було встановлено" (див. пункти 38-39 вище). Уряд не пояснив, що може означати "незаконне набуття активів", окрім активів, набутих у результаті вчинення кримінальних або адміністративних правопорушень, про які йдеться в Законі 2012 року.
110. Суд раніше неодноразово визнавав, що конфіскація доходів, отриманих злочинним шляхом, відповідає загальним інтересам суспільства (див. рішення у справі «Raimondo v. Italy», від 22 лютого 1994 року, § 30). Наказ про конфіскацію майна, набутого злочинним шляхом, діє в загальних інтересах як стримуючий фактор для тих, хто розглядає можливість займатися злочинною діяльністю, а також гарантує, що злочин не буде оплачуватися (див. «Denisova and Moiseyeva v. Russia», № 16903/03, § 58, 1 квітня 2010 року, з подальшими посиланнями на рішення у справі «Phillips v. the United Kingdom», № 41087/98, § 52, «Dassa Foundation and Others v. Liechtenstein», № 696/05, 10 липня 2007 року).
111. У світлі вищевикладеного Суд переконаний, що Закон 2012 року переслідував законну мету в інтересах суспільства, а саме запобігання незаконному набуттю майна шляхом вчинення кримінальних або адміністративних правопорушень, як зазначено в Законі.
4) Пропорційність.
а) Загальні положення
112. Застосовні загальні принципи, що випливають з практики Суду, були узагальнені у справі «Todorov and Others» (цитована вище, § 187-88, з подальшими посиланнями). Зокрема, Суд постановив, що будь-яке втручання у право власності має забезпечувати справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту індивідуальних прав, визнаючи при цьому, що держави, тим не менш, зберігають за собою широку свободу розсуду щодо заходів політичної, економічної чи соціальної стратегії. Крім того, у судових провадженнях, що стосуються права власності, особа повинна мати розумну можливість представити свою справу компетентним органам та ефективно оскаржити будь-які заходи, що втручаються у права, гарантовані статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
113. У справі «Todorov and Others» (згадана вище, § 200-11) Суд провів детальний аналіз особливостей Закону 2005 року в тому вигляді, в якому його застосовували національні суди. Як зазначалося вище, ця справа стосувалася конфіскації відповідно до Закону 2005 року, який був законодавчим актом, що передував Закону 2012 року і безпосередньо стосувався доходів, одержаних злочинним шляхом (див. параграф 27 вище). Суд виявив деякі недоліки в Законі 2005 року та способі його застосування, які в багатьох ситуаціях могли означати, що заявники були змушені нести надмірний тягар і що баланс у провадженні був зміщений на користь держави.
114. Суд стурбований тим, що значна кількість цих недоліків була збережена в Законі 2012 року.
115. Перелік предикатних злочинів за Законом 2012 року залишився дуже широким, і його можна порівняти з переліком за Законом 2005 року. Таким чином, провадження за Законом 2012 року може бути розпочато не лише за особливо тяжкі злочини, такі як злочини, пов'язані з організованою злочинністю, незаконним обігом наркотиків, корупцією на державній службі, відмиванням грошей або інші злочини, які, як можна припустити, завжди приносять дохід, але й за низку інших злочинів, на додаток до деяких адміністративних правопорушень.
116. Сфера застосування Закону 2012 року також була широкою щодо періодів, до яких він застосовувався. Хоча він не стосувався активів, набутих протягом останніх двадцяти п'яти років, як це було в Законі 2005 року, він передбачав десятирічний період, протягом якого відповідачі повинні були довести законність своїх доходів і витрат (див. пункт 46 вище), і це все ще значний строк. Більше того, Закон 2012 року застосовувався навіть тоді, коли предикатні злочини були вчинені за багато років до набрання ним чинності. Так було, наприклад, в одній з індивідуальних заяв, що розглядалися, у справі пана Йорданова, де заявник вчинив злочин у період між 2005 та 2008 роками (див. параграф 5 вище).
117. Як і у випадку із Законом 2005 року (див. Todorov and Others, згадане вище, § 202), Суд вважає обґрунтованим припустити, що досить широка сфера застосування Закону 2012 року в поєднанні з його ретроактивним застосуванням ускладнила для заявників завдання доведення законного джерела доходу або законного походження будь-яких активів.
118. Однак у цій ситуації Закон 2012 року та відповідна судова практика поклали тягар доведення законності походження активів на відповідачів, що було визнано Конституційним Судом у його рішенні від 13 жовтня 2012 року (див. пункт 38 вище). Суд, зі свого боку, повторюючи, що кожна правова система визнає презумпції факту або права, і що Конвенція не забороняє такі презумпції в принципі, не може ігнорувати той факт, що така презумпція у цій справі діяла в поєднанні з труднощами для заявників, описаними вище, а саме тими, що випливають із широкої сфери застосування Закону 2012 року.
119. Крім того, Суд не переконаний, що "законність" джерел доходів було легко довести. У справі «Todorov and Others» (згадана вище, § 208) він посилався, зокрема, на відмову національних судів приймати лише показання свідків як доказ певних транзакцій, що збільшувало тягар для заявників у ситуації, коли вони вже зіткнулися із завданням встановити своє фінансове становище за багато років до цього.
120. Хоча Суд не сумнівається, що вищезазначені фактори повинні були покласти значний тягар на відповідачів у провадженнях за Законом 2012 року і, як і за Законом 2005 року, можливо, схилити баланс на користь держави, Суд не вважає, що, взяті самі по собі, ці аспекти режиму конфіскації можуть автоматично зробити будь-яку конфіскацію за Законом 2012 року такою, що порушує статтю 1 Протоколу № 1.
121. Що, однак, може викликати занепокоєння, на додаток до різних факторів, перерахованих вище, це очевидне припущення, зроблене в Законі 2012 року, що відповідачі в провадженні про конфіскацію не тільки були причетні до невизначеної злочинної або незаконної діяльності, але й що це відбувалося протягом багатьох років. Ця особливість випливала із загального підходу Закону 2012 року, який вважав непотрібним намагатися встановити будь-яку таку діяльність, але, тим не менш, очевидно, припускав, що вона є джерелом активів, які підлягають конфіскації. Хоча Суд усвідомлює, що організована злочинність іноді може вдаватися до більш витончених методів придбання майна, що ускладнює відстеження його походження, він не може не помітити, що важливий запобіжник, який містився в Законі 2005 року, був вилучений Законом 2012 року, а саме вимога встановити певний зв'язок між активами, що підлягають конфіскації, і предикатним злочином. Слід також зазначити, що Верховний суд Болгарії у своєму Інтерпретаційному рішенні № 4 від 7 грудня 2018 року, ухваленому після відповідних фактів у цій справі, визначив необхідність збереження такого зв'язку, тлумачачи Закон 2012 року як такий, що спрямований на майно, набуте злочинним шляхом, і зберігає зв'язок із кримінальним провадженням; цей висновок, однак, був скасований Парламентом без будь-якого конкретного обґрунтування та залучення аргументації Верховного суду Болгарії (див. пункти 48-51 вище).
122. У такій ситуації Суд вважає за доцільне дотримуватися, наскільки це можливо та у світлі особливостей цієї справи, підходу, подібного до того, що був застосований у справі Todorov and Others. У цій справі Суд дійшов висновку, що для того, щоб будь-яке втручання в індивідуальні права, передбачені Законом 2005 року, відповідало вимогам статті 1 Протоколу № 1. 1, національні суди, які виносили рішення про конфіскацію, повинні були надати певну інформацію про злочинну діяльність, в результаті якої, як стверджувалося, були отримані активи, що підлягали конфіскації, і аргументовано довести, що ці активи могли бути доходами від такої діяльності; така вимога розглядалася як противага перевазі держави у провадженні щодо конфіскації, що випливала з обмежень здатності відповідачів ефективно оскаржувати заходи, вжиті проти них відповідно до Закону 2005 року, і як основна гарантія прав заявників (див. § 200-214 цього рішення, з підходом, узагальненим у § 215).
123. Підхід Суду у справі "Тодоров та інші" ґрунтувався на його прецедентному праві щодо конфіскації доходів, отриманих злочинним шляхом, яке також було узагальнено в цьому рішенні (§ 190-99). У попередніх справах Суд брав до уваги, чи встановили національні органи, які винесли рішення про конфіскацію, кримінальне походження відповідних активів. Наприклад, у справі «G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy», № 1828/06 та 2 інші, § 301, 28 червня 2018 року) Суд у своєму аналізі пропорційності враховував ступінь вини або недбалості з боку заявників. В інших справах, таких як Veits v. Estonia № 12951/11, § 74, 15 січня 2015 року) та «Silickienė» (згадана вище, § 68), Суд намагався переконатися, що незаконне або злочинне походження активів, які підлягають конфіскації, було встановлено в ході національного провадження, навіть якщо це не відповідало кримінально-правовим стандартам доказування. На противагу цьому, Суд встановив порушення положень Конвенції в деяких інших справах про конфіскацію, де національні органи влади не довели, що конфісковані активи були доходами від злочину, і не провели жодної оцінки того, які саме активи могли бути отримані злочинним шляхом (див. рішення у справі «Geerings v. the Netherlands», №30810/03, § 47, від 1 березня 2007 року, та «Rummi v. Estonia», № 63362/09, § 107, від 15 січня 2015 року).
124. З огляду на наведені вище міркування, а також посилаючись на свій висновок про те, що Закон 2012 року переслідував мету позбавити осіб, які вчинили кримінальні та адміністративні правопорушення, їхньої фінансової вигоди (див. параграф 111 вище), Суд вважає, що для того, щоб конфіскація за Законом 2012 року відповідала вимогам статті 1 Протоколу № 1, необхідно, на противагу потенційним недолікам, про які йшлося вище, щоб національні суди надали певну інформацію про кримінальні або адміністративні правопорушення, в результаті яких, як стверджувалося, були отримані активи, що підлягають конфіскації, та аргументовано довели, що може існувати зв'язок між цими правопорушеннями та відповідними активами.
125. Нарешті, оскільки такий аналіз був фактично проведений, Суд готовий покластися на оцінку національних судів, якщо тільки він не встановить, що така оцінка була свавільною або явно необґрунтованою (див. згадане вище рішення у справі «Todorov and Others», § 216; також згадане вище рішення у справі «Arcuri and Others» і рішення у справі «Bongiorno and Others v. Italy», № 4514/07, § 49, 5 січня 2010 року).
b) Застосування загальних положень щодо кожної справи
- Йорданов (заява № 265/17)
126. Заявник у заяві № 265/17 був засуджений за вчинення кримінального правопорушення, а саме за ухилення від сплати податків. Це правопорушення саме по собі не принесло жодної фінансової вигоди, оскільки заявник, хоча і з деяким запізненням, сплатив належний податок (див. пункт 6 вище).
127. Хоча національні суди мали в своєму розпорядженні деякі дані про передбачувану незаконну діяльність заявника в Бельгії, вони вирішили не використовувати їх, зважаючи на те, що заявникові, наскільки їм відомо, не було пред'явлено обвинувачення або він не був засуджений (див. пункти 9-10 вище). Уряд надав обвинувальний вирок, винесений заявнику у 2008 році в Бельгії, і стверджував, що він займався "безперервною злочинною діяльністю". Однак Суд не братиме цю інформацію до уваги, оскільки вона не обговорювалася на національному рівні і тому не могла слугувати обґрунтуванням для конфіскації активів заявника. Окрім засудження заявника в Болгарії, національні суди не зробили жодних інших висновків щодо будь-якої злочинної діяльності.
128. Крім того, суди встановили, що заявник не зміг довести наявність будь-якого законного доходу для виправдання придбання активів, щодо яких вимагалася конфіскація. Суд не вбачає підстав для сумнівів у цьому висновку, оскільки не вважає його свавільним або явно необґрунтованим у світлі обставин заяви (див. аналогічні висновки у справі «Todorov and Others», згадане вище, §§ 256 та 265); національні суди навели належні та достатні підстави, відхиливши твердження заявника про те, що він та його дружина отримували "законні" доходи з різних джерел.
129. Тим не менш, такий висновок сам по собі є недостатнім для обґрунтування конфіскації активів заявника. Як зазначалося вище, для того, щоб конфіскація вважалася такою, що відповідає статті 1 Протоколу № 1, національні органи влади повинні були додатково надати деякі подробиці щодо кримінальних або адміністративних правопорушень, які, як стверджується, призвели до набуття спірних активів, а також показати зв'язок між будь-якою такою діяльністю та активами, про які йдеться (див. пункт 124 вище).
130. Однак, як уже зазначалося, єдиною такою діяльністю, яка була фактично встановлена щодо заявника, було кримінальне правопорушення, вчинене в Болгарії, яке не принесло жодної фінансової вигоди. Окрім того, що це було підставою для порушення Комісією провадження у справі про конфіскацію, засудження заявника жодним чином не вплинуло на рішення судів про конфіскацію. Не було доведено жодного зв'язку між злочином та активами, щодо яких вимагалася конфіскація, і національні суди чітко визначили, що процедура, передбачена Законом 2012 року, була "відокремлена" від кримінального провадження та його результатів (див. пункти 16 та 25 вище). Натомість суди вважали, що активи, щодо яких вимагалася конфіскація, підлягали конфіскації як "незаконно набуті" лише тому, що заявник не зміг довести наявність законних доходів для обґрунтування їхнього придбання.
131. Таким чином, національні суди не обговорили жодної кримінальної діяльності або адміністративного правопорушення, які могли бути джерелом активів, що підлягали конфіскації, або не встановили зв'язку між цими активами та будь-якою такою діяльністю.
132. Звідси випливає, що справедливий баланс, який вимагає стаття 1 Протоколу № 1, як він тлумачиться вище, у цій справі не був досягнутий, а втручання у "володіння" заявника не було пропорційним будь-якій законній меті, яку це втручання могло переслідувати.
133. З огляду на вищевикладене, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
- Бозаджиєва та інші (заява № 26473/18)
134. За обставин цієї справи конфіскація була призначена після того, як перший заявник був засуджений за ухилення від сплати податків та шахрайське отримання допомоги на дитину (див. параграф 17 вище).
135. Національні суди не обговорювали будь-яку іншу кримінальну або незаконну поведінку з боку заявників. Під час провадження у Суді Уряд висунув твердження про те, що гроші, отримані заявниками та використані у невідомому обсязі для придбання активів, що розглядаються, могли мати незаконне або навіть кримінальне походження (див. пункт 93 вище), такі твердження залишилися недоведеними. Більше того, вони ніколи не обговорювалися і не бралися до уваги національними судами. Суд ще раз повторює, що він не може брати до уваги обставини, які не розглядалися на національному рівні і не використовувалися для обґрунтування конфіскації активів заявників (див. пункт 127 вище та згадане вище рішення у справі «Todorov and Others», § 228).
136. Знову ж таки, було встановлено, що активи, щодо яких вимагалася конфіскація, повинні вважатися "незаконно набутими" лише тому, що заявники не довели достатнього законного доходу, щоб набути їх в інший спосіб (див. пункти 22-24 вище). Суд не бачить підстав ставити під сумнів цей висновок національних судів сам по собі, оскільки він не видається необґрунтованим або явно необґрунтованим у світлі обставин заяви.
137. Ніколи не стверджувалося, що злочини, вчинені першим заявником - єдина заборонена діяльність, встановлена у національній справі - були джерелом активів, що підлягали конфіскації. Національні суди, які виносили рішення про конфіскацію, не намагалися встановити зв'язок між цими активами і предикатними злочинами, вважаючи, що це не є вимогою Закону 2012 року (див. пункт 25 вище).
138. Суд ще раз повторює свій вищенаведений висновок про те, що для того, щоб будь-яка конфіскація за Законом 2012 року відповідала вимогам і гарантіям статті 1 Протоколу № 1, національні органи влади повинні були встановити певну кримінальну діяльність або адміністративні правопорушення, які, як стверджується, призвели до набуття активів, що підлягають конфіскації, а також зв'язок між такою діяльністю та активами, про які йде мова (див. параграф 124 вище). Навіть у світлі його готовності звернутися до будь-якого національного аналізу з цього приводу, якщо він не був свавільним або явно необґрунтованим (див. параграф 125 вище), Суд вважає, що необхідний стандарт не був дотриманий.
139. Таким чином, не було встановлено, що втручання в права заявників, навіть якщо воно переслідувало законну мету в загальних інтересах, було пропорційним такій меті.
140. Відповідно у цій заяві також мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
2) «EL-ASMAR v. DENMARK»
Заява № 27753/19 – Рішення від 03.10.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/bddw2pwp
#Стаття 3 Конвенції у матеріальному і процесуальному аспектах
#Застосування перцевого балончика проти ув’язненого
#Не було забезпечено ефективного розслідування інциденту
#Не установлено чи дійсно застосування було необхідним
#Констатовано порушення статті 3 Конвенції у матеріальному і процесуальному аспектах
Коротко суть справи: 24 березня 2017 року його заарештували, звинуватили, зокрема, у порушенні Закону "Про зброю та вибухові речовини" та помістили під варту до місцевої в'язниці. У "Формі оцінки безпеки клієнта", заповненій під час взяття під варту, було зазначено, що заявник є "можливо небезпечним" і "можливо, схильним до втечі". У ній також зазначалося, що особливу небезпеку та ризик втечі заявника визначити неможливо. Однак було визнано, що він демонстрував "особливо проблемну поведінку", і було додано спостереження про те, що "...ув'язнений демонстрував агресивну поведінку у зв'язку з його госпіталізацією. Він був дуже гучним і робив багато дивних і незрозумілих заяв. Намагався спровокувати фізичну бійку з персоналом і не мав бажання спілкуватися з офіцерами".
Під час перебування в одній із тюрем, заявника неодноразово поміщали до карцеру у зв’язку із його загрозливою поведінкою. Заявник неодноразово погрожував охоронцям та чинив на них напад.
6 квітня 2017 року через свого адвоката заявник повідомив поліції про вчинення двома тюремними охоронцями (M1 та D1) насильства при обтяжуючих обставинах у зв'язку з тим, що 4 квітня 2017 року вони бризнули на нього з перцевого балончика в камері спостереження. Він попросив, щоб його оглянув лікар, незалежний від в'язниці.
10 квітня 2017 року співробітники поліції зв'язалися із заявником по телефону і попросили його звернутися до лікаря для складання медичного висновку. Заявник відмовився. Поліція поговорила з тюремним охоронцем, який підтвердив, що заявник відмовився від огляду лікарем, пов'язаним з в'язницею.
Тюремний журнал за 4 квітня 2017 року містив звіт про поміщення заявника до камери спостереження, в якому зазначалося, що він увійшов до камери о 8.54 ранку. Згідно з цим звітом, о 10 годині ранку його відвідав тюремний лікар Т. згодом, заявник погрожував розтрощити камеру та убити охоронців, якщо йому не нададуть телевізор і сигарети. Після цього до заявника декілька разів приходили тюремні наглядачі. Далі о 15:00 заявник лаявся через переговорний пристрій та вимагав прогулянки, викинув свою їжу та помочився під дверима камери, знищив свій матрац, та погрожував убивством охоронцям. Надалі охоронці зайшли до камери і намагаючись схопити заявника застосували до нього перцевий балончик. У подальшому, один із охоронцем поговоривши із лікарем по телефону і повідомив про стан заявника.
26.04.2017 заявник через свого адвоката подав скаргу до Департаменту з питань пробації, щодо застосування до нього перцевого балончика, коли він був прикутий до ліжка.
2 червня 2017 року місцева адміністрація в'язниці (в'язниця) надала Департаменту з питань виконання покарань та пробації свій висновок щодо застосування сили (та його поміщення до карцеру) та зазначила наступне, що балончик було застосовано через загрозу насильства до охоронців з боку заявника. Застосування балончика визнано виправданим.
В рамках поліцейського розслідування заявника було допитано і він заперечував свою агресивну поведінку. Не було виявлено записів подій на відео. За наслідками, поліція не порушила кримінальну справу.
У подальшому, усі спроби оскаржити це рішення були неефективними.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що до нього застосували перцевий балончик всупереч матеріальному та процесуальному аспектам статті 3 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
1) Загальні принципи
46. Суд повторює, що "будь-яка поведінка співробітників правоохоронних органів щодо особи, яка принижує людську гідність, є порушенням статті 3 Конвенції" і що це "стосується, зокрема, застосування фізичної сили проти особи, якщо це не є суворо необхідним через її поведінку, незалежно від того, який вплив це має на відповідну особу" (див., серед інших джерел, «Pranjić-M-Lukić v. Bosnia and Herzegovina», №4938/16, § 73, 2 червня 2020 року).
47. Якщо події, про які йдеться, повністю або значною мірою відомі виключно органам влади, як у випадку з особами, які перебувають під їхнім контролем під вартою, виникають сильні презумпції факту щодо тілесних ушкоджень, отриманих під час такого тримання під вартою. Тоді тягар доведення лежить на Уряді, який повинен надати задовільне і переконливе пояснення, надавши докази, що встановлюють факти, які ставлять під сумнів виклад подій, наданий жертвою. За відсутності такого пояснення Суд може зробити висновки, які можуть бути несприятливими для Уряду. Це виправдано тим, що особи, які перебувають під вартою, перебувають у вразливому становищі, і органи влади зобов'язані їх захищати (див., серед інших рішень, «Ibrahimov and Mammadov v. Azerbaijan», № 63571/16 та 5 інших, § 89, 13 лютого 2020 року).
48. Щодо використання перцевого балончика, Суд заявив, що таке використання "дозволено з метою забезпечення правопорядку" (див., наприклад, «Ali Güneş v. Turkey», №9829/07, § 38, 10 квітня 2012 року), але підтримав занепокоєння щодо того, що "перцевий балончик є потенційно небезпечною речовиною і не повинен використовуватися в замкнутих приміщеннях", а також його висновок про те, що "перцевий балончик ніколи не повинен застосовуватися проти ув'язненого, який вже перебуває під контролем" (див., зокрема, згадане вище рішення у справі «Ali Güneş v. Turkey», § 39 і 41, і рішення у справі «Tali v. Estonia», № 66393/10, § 78, від 13 лютого 2014 року).
49. Що стосується процесуального зобов'язання, що випливає зі статті 3, то основною метою розслідування є забезпечення ефективного виконання національного законодавства, що забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження і покарання у справах за участю представників або органів держави, а також забезпечення їхньої відповідальності за жорстоке поводження, що сталося під їхньою відповідальністю («Shmorgunov and Others v. Ukraine», № 15367/14 та 13 інших, § 329, 21 січня 2021 року). Суд повторює, зокрема, що для того, щоб бути ефективним, розслідування має бути здатним привести до встановлення та, за необхідності, покарання винних осіб. У цьому контексті імпліцитно випливає вимога оперативності та розумного прискорення. Загалом можна вважати необхідним, щоб особи, відповідальні за розслідування та його проведення, були незалежними від осіб, причетних до подій (див., серед інших, «Baranin and Vukčević v. Montenegro», № 24655/18 та 24656/18, §§ 133-137, 11 березня 2021 року). Розслідування також має бути достатньо широким, щоб дозволити слідчим органам взяти до уваги не лише дії представників держави, які безпосередньо застосували силу, але й усі супутні обставини. Хоча це зобов'язання стосується не результатів, яких необхідно досягти, а засобів, які необхідно застосувати, будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину тілесних ушкоджень або особу відповідальних осіб, може призвести до порушення необхідного стандарту ефективності (див., серед іншого, «A.P. v. Slovakia», № 10465/17, § 71, 28 січня 2020 року).
2) Застосування згаданих принципів у цій справі
Процесуальний аспект.
50. У цій справі було беззаперечним, що проти заявника було застосовано перцевий балончик, коли його помістили до камери спостереження. Спірними були лише обставини.
51. Заявник скаржився як до Департаменту з питань виконання покарань та пробації (див. пункт 11 вище), так і до органів прокуратури (див. пункт 7 вище) щодо застосування до нього перцевого балончика.
52. 29 серпня 2017 року Департамент з питань виконання покарань та пробації визнав, що застосування перцевого балончика було виправданим і що порушення статті 3 не було
53. 16 листопада 2018 року, провівши розслідування, обласна прокуратура прийняла рішення про закриття кримінального провадження проти тюремних наглядачів Д1 та М1 (див. параграф 21 вище). Згодом, 9 січня 2020 року прокурор області відхилив три конкретні скарги заявника щодо розслідування та частково прийняв його скаргу щодо тривалості розслідування
54. Суд з самого початку зазначає, і це не заперечувалося сторонами, що обласний прокурор був незалежним від осіб , причетних до подій , не тільки через відсутність ієрархічного або інституційного зв'язку, але й користувався практичною незалежністю.
55. Органи прокуратури на двох рівнях отримали свідчення від заявника та двох тюремних охоронців, які брали безпосередню участь у цьому. Вони перевірили записи тюремного журналу щодо дати, часу та місця застосування сили та переведення заявника з камери спостереження до камери охорони. Вони намагалися отримати медичну інформацію та записи з камер відеоспостереження, але марно.
56. Щодо вимоги оперативності та розумного строку, органи прокуратури погодилися із заявником, що тривалість провадження була затяжною та викликає жаль (див. пункт 24 вище), оскільки протягом перших семи місяців не було проведено жодного розслідування. Однак вони не визнали, що розслідування з цієї причини було неефективним або неадекватним, оскільки, на їхню думку, всі відповідні докази були зібрані, і жоден доказ не був втрачений через сплив часу.
57. Суд зазначає, що критика національних органів влади стосувалася семи місяців, які минули після того, як заявник повідомив про інцидент (див. пункт 7 вище) до його першого допиту в міліції (див. пункт 14 вище). Ще два місяці знадобилося для того, щоб допитати відповідних тюремних охоронців (див. пункт 14 вище). На думку Суду, розслідування, яке триває так довго, не може вважатися "швидким". Однак згодом воно було проведене з розумною швидкістю.
58. Однак у цій конкретній справі були зафіксовані особи відповідних тюремних охоронців, а опис фактів у тюремному журналі Д1 щодо поміщення заявника до камери охорони відповідав тим, які пізніше були надані ним та М1. За цих конкретних обставин Суд може погодитися з тим, що затримка на ранній стадії розслідування не може сама по собі призвести до висновку, що розслідування було неефективним.
59. Повертаючись до питання про те, чи було розслідування належним, Суд повністю усвідомлює, що розслідування, проведене органами прокуратури, було спрямоване на вирішення питання про висунення обвинувачень проти Д1 і М1 та на розгляд чотирьох конкретних скарг заявника на розслідування. Однак Суд зазначає, що предмет розслідування таким чином став досить вузьким і не передбачав оцінки того, чи було застосування сили у вигляді використання перцевого балончика проти заявника в камері спостереження "суворо необхідним у зв'язку з його поведінкою", якщо ні, то це було б порушенням статті 3 Конвенції.
60. Зокрема, органи прокуратури зазначили, що повідомлення про події були суперечливими (див. пункти 18 та 21 вище). Однак, навіть якщо саме насильницький напад заявника спровокував застосування перцевого балончика, не схоже, що органи прокуратури провели оцінку інциденту в контексті навколишніх обставин, у тому числі попередньої поведінки заявника та його погроз, а також здатності тюремної адміністрації реагувати на попередні напади без необхідності застосування перцевого балончика (див. прецедентне право, наведене в пункті 49 вище). Слід зазначити, що вони не розглянули детально причину входу до камери спостереження, підготовку (якщо така була) до цього, а також те, чи були дотримані правові гарантії застосування перцевого балончика, передбачені національним законодавством.
61. Суд також зазначає, що в описах подій та хронології, викладених у тюремних журналах, були невідповідності (див. пункт 9 та 10).
62. Відповідно до записів тюремного журналу про поміщення заявника до камери спостереження 4 квітня 2017 року (див. пункт 9 вище), його помістили туди о 8.54 ранку. О 10 годині ранку він кричав та погрожував, о 15 годині знову кричав та погрожував, о 16 годині кинув їжу у вікно, мочився під дверима, знищив свій матрац та кричав, що вб'є охоронців, а о 16 годині 20 хвилин, безпосередньо перед тим, як охоронці зайшли до камери, заявник вдарив ногою у двері та знову кричав, що хоче їх вбити.
63. Такий опис подій, як видається, змусив в'язницю заявити у своєму висновку від 2 червня 2017 року до Департаменту з питань виконання покарань та пробації, що "оскільки [заявник] з силою бив ногами у двері, що тягне за собою ризик заподіяння собі шкоди, співробітники в'язниці вирішили відчинити двері камери спостереження" (див. параграф 12 вище).
64. Однак, відповідно до записів тюремного журналу про поміщення заявника до камери охорони, "о 16:25 співробітники помітили, що [заявник] [мочився] під дверима і що він зруйнував свій матрац. Заявник бив ногами у двері та кричав, що хоче їх усіх вбити" (див. пункт 10 вище).
65. Цей опис подій був підтверджений поясненнями, наданими Д1 та М1 під час їхнього подальшого допиту органами прокуратури. Двоє тюремних охоронців додали, що заявник намагався розбити вікно у дверях до камери і що після цього, але головним чином для того, щоб зняти матрац, вони увійшли до камери (див. пункт 16 вище).
66. Таким чином, Суд вважає, що органи прокуратури не зробили належних спроб з'ясувати, чи входили тюремні охоронці до камери спостереження для того, щоб захистити заявника від заподіяння собі шкоди, чи для того, щоб прибрати матрац, який, як видається, вже був знищений, чи з інших причин, і тому не змогли встановити, чи був вхід до камери спостереження обов'язковим і невідкладним, чи був він необхідним, але не особливо невідкладним, чи був він необхідним взагалі.
67. Так само, схоже, не було жодної підготовки до дій охорони. Таким чином, видається, що органи прокуратури без будь-якого подальшого вивчення прийняли оцінку від 2 червня 2017 року, подану в'язницею до Департаменту з питань виконання покарань та пробації (див. параграф 12 вище), що в конкретній ситуації "через інтенсивність нападу заявника на персонал" не було можливості попередити заявника про те, що буде застосовано перцевий балончик. У зв'язку з цим Суд зазначає, що, як і у випадку з Талі (див. вище), тюремна адміністрація в цілому та тюремні охоронці, які брали участь у подіях 4 квітня 2017 року, особисто добре знали, що заявник був жорстоким та агресивним ув'язненим, який щодня погрожував їм та кілька разів поміщався до карцеру, а фізичний напад на них вчинив лише напередодні (див., зокрема, пункти 5 та 6 вище). У відповідний день він знову був агресивним і щонайменше двічі, о 10 годині ранку та о 15 годині дня, погрожував вбити або "розбити" тюремну охорону. Очевидно, о 16:00, приблизно за двадцять хвилин до того, як тюремні наглядачі увійшли до камери, він знищив майно в камері спостереження (див. пункти 4 та 15 вище) і кричав, що хоче їх усіх вбити. Однак немає жодних вказівок на те, що слідчі органи розглянули питання про те, чи могли і чи повинні були тюремні охоронці передбачити, що їхній вхід до камери може бути пов'язаний з ризиком застосування заявником насильства по відношенню до них, або чи могли вони запобігти цьому ризику, здійснивши певну підготовку перед тим, як увійти в камеру. Вивчення підготовки операції могло б пролити світло на те, чи можна було, як і в попередніх випадках, взяти заявника під контроль менш інтрузивними засобами без необхідності застосування перцевого балончика (див. пункт 6 вище), і чи було б достатнім використання спеціальних засобів, відмінних від перцевого балончика (див. згадане вище рішення у справі «Tali», § 78, і контрастне рішення у справі «Konstantinopoulos and Others v. Greece (no. 2)», № 29543/15 і 30984/15, § 72, від 22 листопада 2018 року, щодо надмірного застосування сили, у тому числі використання "електрошокерів", під час операції, яка була спланована і підготовлена з точки зору оцінки ризиків).
68. Нарешті, було б доречно поставити більш ретельне питання про те, чому в рамках підготовки, незважаючи на попередню обізнаність та проходження близько 20 хвилин між першою фіксацією поведінки заявника та входом до його камери тюремних наглядачів, останні не могли попередити заявника перед входом до камери спостереження про те, що проти нього буде застосовано перцевий балончик, якщо він не підкориться наказам, або чому, наприклад, вони не увійшли до його камери з перцевим балончиком, який був наочно підготовлений до застосування. Це особливо актуально, оскільки наказ №. 296 від 28 березня 2017 року про застосування сили до в'язнів у місцях позбавлення волі та лист №. 9315 (див. пункт 30 вище), прямо вимагають, щоб "перед застосуванням перцевого спрею або газу, відповідний ув'язнений був повідомлений, якщо це можливо, про те, що перцевий спрей або газ буде застосований у разі невиконання ним наказів персоналу. Необхідно забезпечити, якщо це можливо, щоб ув'язнений міг виконати наказ" (розділ 6 Наказу). У цьому контексті, можливо, було б також доречно з'ясувати, чи була надана достатня "допомога" при підготовці до проникнення в камеру (див. пункт 34 вище, пункт 99), і чи можна або потрібно було передбачити збір конкретних доказів про операцію, що проводилася.
69. Нарешті, видається, що органи прокуратури припустили, не розглядаючи це питання, що решта правових гарантій застосування перцевих балончиків, передбачених національним законодавством, були дотримані.
71. У зв'язку з цим Суд повторює занепокоєння, висловлене міжнародними органами щодо застосування правоохоронними органами перцевого спрею в замкнутих приміщеннях, зокрема занепокоєння, висловлене ЄКПП та КПП ООН, що перцевий спрей є потенційно небезпечною речовиною, яка не повинна використовуватися в замкнутих приміщеннях і ніколи не повинна застосовуватися проти ув'язненого, який вже перебуває під контролем… У світлі цих рекомендацій Суд вважає, що слідство повинно було ретельно розглянути питання про те, чи були дотримані процесуальні гарантії, передбачені національним законодавством щодо застосування перцевого балончика, оскільки вони є елементами, які необхідно враховувати при оцінці того, чи становило застосування перцевого балончика у цій справі жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції.
73. Із записів тюремного журналу про поміщення заявника до камери спостереження та безпеки випливає, що застосування перцевого балончика було зареєстровано та описано, і що заявникові було повідомлено, що він може оскаржити рішення про застосування перцевого балончика до Департаменту в'язниць та пробації. Однак немає інформації про те, чи був цей інцидент також зареєстрований у спеціальному реєстрі та повідомлений Службі з питань виконання покарань та пробації.
74. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що органи держави-відповідача не провели ефективного розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження з метою встановлення того, чи було в обставинах цієї справи застосування перцевого балончика "суворо необхідним у зв'язку з поведінкою заявника", як того вимагає стаття 3 Конвенції (див. пункт 46 вище). Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.
Матеріальний аспект
75. Звертаючись до матеріального аспекту статті 3 Конвенції, Суд повністю визнає труднощі, з якими можуть зіткнутися держави при підтримці порядку і дисципліни в установах виконання покарань. Це особливо стосується випадків недисциплінованої поведінки небезпечних ув'язнених - ситуації, в якій важливо знайти баланс між правами різних ув'язнених або між правами ув'язнених і безпекою тюремного персоналу.
76. Хоча обласний прокурор зазначив, що описи подій були суперечливими, і вирішив не порушувати кримінальну справу проти Д1 і М1, Суд, однак, зазначає, що обласний прокурор використав формулювання, що "не можна виключати, що застосування сили було законним" (див. пункт 21 вище). Як зазначалося вище (див. пункт 59), Суд вважає, що розслідування, проведене органами прокуратури, було явно спрямоване на те, щоб вирішити, чи висувати кримінальне обвинувачення проти Д1 та М1, а не на те, щоб визначити, чи мало місце порушення статті 3 Конвенції як такої, і чи було переконливо продемонстровано, що застосування сили було "суворо необхідним у зв'язку з поведінкою заявника", що є стандартом Конвенції для визначення такого питання, причому тягар доведення лежить на Уряді (див. пункти 4647 вище).
77. Більше того, через зазначені вище недоліки слідства, кілька важливих питань, на які могли і повинні були відповісти відповідні національні органи, щоб довести, що застосування перцевого балончика в цій справі було "суворо необхідним через поведінку заявника", залишаються без відповіді.
78. Зокрема, органи прокуратури не розглянули питання про те, чи, незважаючи на те, що їм було відомо про неодноразові погрози та фізичні напади заявника на тюремних наглядачів, а також про те, що між першим записом поведінки заявника та входом тюремних наглядачів до його камери минуло близько 20 хвилин, їхні дії, зокрема, застосування перцевого балончика без попереднього попередження, були суворо необхідними, і чи за цих обставин операція була підготовлена належним чином та відповідно до наказу про проведення операції.
79. Беручи до уваги вищевикладене, і зокрема відсутність будь-якого попереднього попередження, Суд не може не дійти висновку, що Уряд не зміг довести, що застосування сили було "суворо необхідним у зв'язку з поведінкою заявника".
80. Звідси випливає, що також мало місце порушення матеріальної частини статті 3 Конвенції.
3) «VASILE SORIN MARIN v. ROMANIA»
Заява № 17412/16 – Рішення від 03.10.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/4tc89vx7
#Стаття 4 Протоколу №7 до Конвенції - право не бути притягненим до суду або покараним двічі
#non bis in idem
#Критерії Енгеля
#Заявника притягнуто до адміністративної та кримінальної відповідальності за одні й ті ж події
#Констатовано порушення ст. 4 Протоколу №7
Коротко суть справи: Справа стосується твердження заявника про те, що його було двічі покарано, спочатку штрафом, а згодом засуджено до кримінальної відповідальності, за одне й те саме діяння.
Заявник відвідував розважальний захід у клубі К. Серед гостей клубу були 2 групи осіб, у яких виникали сутички між собою.
Зрештою, між 2 групами почалась сутичка в результаті якої було пошкоджено майно клубу, побито посуд, пошкоджено дивани.
Згодом, заявника було притягнуто до відповідальності за дрібне хуліганство, яке порушує громадський порядок та оштрафовано на 50 євро.
25 вересня 2011 року також було порушено кримінальну справу за фактом інциденту, що стався 24/25 вересня 2011 року (див. пункти 5-9 вище), проти кількох осіб, у тому числі заявника, які обвинувачувалися у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 321 чинного на той час Кримінального кодексу – хуліганство та насильство у громадському місці.
Заявник оскаржив обвинувальний акт, подавши до районного суду м. Бачу заперечення за принципом res judicata, стверджуючи, що його вже було покарано за те саме діяння згідно з постановою про накладення стягнення від 28 вересня 2011 року (див. пункт 13 вище), і що відповідно до принципу ne bis in idem він не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності знову за ті ж самі дії.
У рішенні від 19 березня 2015 року суд відхилив цей аргумент, постановивши, що оскільки повідомлення про штраф не було оскаржене в суді (див. пункт 14 вище), не було остаточного судового рішення, яке слід брати до уваги при застосуванні принципу res judicata. Штрафне повідомлення та його висновки не можуть розглядатися як такі, що можна порівняти з висновками суду в остаточному судовому рішенні.
Крім того, на думку районного суду, діяння, яке підлягало покаранню згідно з повідомленням про стягнення, відрізнялося від діяння, за яке заявникові було пред'явлено обвинувачення. У постанові про накладення штрафу йшлося про участь заявника у "безладі", що означало "участь у словесному конфлікті, криках, сварці, тривозі"; однак у кримінальному провадженні, що перебувало на розгляді суду, йшлося про порушення громадського порядку, яке станом на 1 листопада 2014 року, коли набув чинності новий Кримінальний кодекс (далі - КК), що передбачав більш м'яке покарання (lex mitior), було викладено у статті 371, що карає за "дії, вчинені публічно, із застосуванням насильства щодо особи чи майна або з погрозами чи з нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, що порушують громадський порядок і громадський спокій" (див. п. 28 нижче). У той же час, штраф у розмірі 50 євро не міг вважатися кримінальним покаранням.
Суд визнав заявника винним за ст. 371 КК та призначив покарання – 1 рік позбавлення волі.
Заявник подав апеляцію, проте вона була безуспішною і рішення першої інстанції було залишену у силі.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що його двічі судили та засудили за одне й те саме правопорушення в порушення його прав, захищених статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
1. Загальні принципи
38. Відповідні принципи, що стосуються захисту від дублювання кримінальних проваджень, узагальнені в «Sergey Zolotukhin v. Russia», № 14939/03, § 79-84), «A and B v. Norway», № 24130/11 і 29758/11, §§ 105-34, 15 листопада 2016 року) «Mihalache v. Romania», № 54012/10, § 47-49, 53-54, 67 і 88-116, 8 липня 2019 року).
39. Відповідно до статті 4 Протоколу № 7, яка закріплює правило ne bis in idem, Суд повинен визначити, чи були ці два провадження кримінальними за своєю природою, чи стосувалися вони одних і тих же фактів і правопорушення ("in idem"), чи був адміністративний штраф "остаточним засудженням" і чи мало місце дублювання проваджень ("bis" - див., наприклад, і mutatis mutandis, «A and B v. Norway», згадане вище, §§ 136-47).
2. Застосування принципів у цій справі
⦁ Чи мало провадження кримінальний характер
40. Сторони не заперечують, що провадження, яке призвело до засудження заявника за "порушення громадського порядку", правопорушення, каране статтею 371 КК, було кримінальним за своєю природою. Суд не вбачає жодних підстав вважати інакше.
41. Залишається встановити, чи мало провадження, пов'язане з накладенням на заявника адміністративного штрафу відповідно до Закону № 61/1991, кримінальний характер. При цьому Суд спиратиметься на "критерії Енгеля" (див. «Engel and Others v. the Netherlands», 8 червня 1976 року, § 82): першим критерієм є правова кваліфікація правопорушення за національним законодавством, другим - сам характер правопорушення, а третім - ступінь суворості покарання, яке ризикує понести відповідна особа. Другий і третій критерії є альтернативними і не обов'язково кумулятивними. Однак це не виключає застосування кумулятивного підходу у випадках, коли окремий аналіз кожного критерію не дає змоги дійти чіткого висновку щодо наявності кримінального обвинувачення.
42. Що стосується першого критерію, то очевидно, що оскаржуваний штраф був адміністративним відповідно до Закону № 61/1991, який передбачає відповідальність за незначні правопорушення (див. пункт 29 вище). Однак цей елемент сам по собі не може бути вирішальним; дійсно, правова характеристика процедури за національним законодавством не може бути єдиним критерієм релевантності для застосування принципу ne bis in idem відповідно до пункту 1 статті 4 Протоколу № 7, інакше застосування цього положення було б залишено на розсуд Договірних держав до такої міри, що це могло б призвести до результатів, несумісних з об'єктом і метою Конвенції.
43. Що стосується другого критерію, то відповідно до статті 1 Закону № 61/1991 застосовуються відповідні національні положення (див. пункт 29 вище), до всіх громадян, а не до групи, що має особливий статус (див. вищезгадану справу «Prina», § 53-54). Санкцією, встановленою за правопорушення, визначене у статті 3 Закону, був штраф, який мав на меті покарання та стримування поведінки, здатної підірвати соціальні цінності, що охороняються законом; ці елементи визнані характерними рисами кримінальних покарань.
44. Щодо третього критерію, а саме ступеня суворості заходу, Суд зазначає, що хоча штраф, накладений у цій справі, не був значним (приблизно 50 євро), а максимальний штраф, передбачений законом за таку поведінку, сам по собі є досить низьким (приблизно 250 євро), тим не менш, він мав каральний характер, як уже зазначалося в пункті 43 вище, метою штрафу було не відшкодування шкоди, завданої заявником, а скоріше стримування його від повторного вчинення правопорушення (див., mutatis mutandis, «Sancaklı v. Turkey», № 1385/07, § 30, від 15 травня 2018 року). Той факт, що максимальне можливе покарання за порушення громадського порядку, в якому обвинувачувався заявник, не передбачало позбавлення волі, не є вирішальним, оскільки достатньо того, що правопорушення, про яке йдеться, за своєю природою є кримінальним для цілей Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Tso nyo Tsonev v. Bulgaria (no. 2)», № 2376/03, § 49, 14 січня 2010 року).
45. У світлі наведених вище міркувань Суд доходить висновку, що характер правопорушення, за яке заявника було оштрафовано міліцією 28 вересня 2011 року, був таким, що підпадає під визначення "кримінальна процедура", яке використовується у статті 4 Протоколу № 7.
⦁ Чи були факти правопорушень однаковими за своєю суттю ("in idem")
46. Поняття "те саме правопорушення" - елемент in idem принципу ne bis in idem у статті 4 Протоколу № 7 - слід розуміти як друге "правопорушення", що випливає з ідентичних фактів або фактів, які є по суті однаковими.
47. У цій справі факти, які стали підставою для накладення адміністративного штрафу, притягнення заявника до кримінальної відповідальності та засудження, по суті, полягали у створенні безладу, який викликав обурення громадськості та порушив громадський порядок і спокій, що є порушенням відповідних правових норм, викладених у Законі № 69/1991, з одного боку, та норм Кримінального кодексу, з іншого боку. Цей виклад подій демонструє, що йдеться про одну й ту саму поведінку з боку одного й того самого обвинуваченого і в один і той самий період часу; залишається встановити, чи були факти правопорушення, за яке заявника було оштрафовано, і факти кримінального правопорушення, на підставі якого йому було пред'явлено обвинувачення, ідентичними або по суті однаковими (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ruo tsalainen v. Finland», № 13079/03, п. 53, від 16 червня 2009 року).
48. Встановлені факти в обох групах проваджень стосувалися одного інциденту в клубі "К." в ніч з 24 на 25 вересня 2011 року, який викликав обурення та/або обурення. Їх правова кваліфікація, очевидно, відрізнялася в одному аспекті, на що вказували національні органи влади: ступінь тяжкості порушення громадського порядку. Діяння, за яке було винесено постанову про накладення штрафу як за незначне правопорушення, було нижчим за ступенем тяжкості, тоді як діяння, в якому заявникові було пред'явлено обвинувачення у кримінальному провадженні, було більш тяжким. Іншими словами, як стверджували національні органи, в той час як у першому діянні йшлося про спричинення безладу без будь-якого елементу фізичного насильства, оскільки слово "безлад" означало лише словесну образу, кримінальне діяння було більш контекстуалізованим і описувалося як "серйозне порушення громадського спокою та порядку в контексті вчинення насильницьких дій, погроз та знищення майна".
49. Відзначаючи, що проти заявника не було висунуто жодних окремих обвинувачень у знищенні майна або фізичному нападі (див. пункти 15-16 вище), Суд не може оминути увагою той факт, що поняття "погром", оскільки воно конкретно не визначено у відповідному національному кримінальному законодавстві, має тлумачитися відповідно до його загального значення, яке, як також стверджував заявник, передбачає певне уявлення про насильство, словесне чи фізичне, спрямоване проти людей та/або майна (див. пункт 24 вище) .
50. З огляду на вищезазначені фактори, Суд має дійти висновку, що кримінальне обвинувачення, висунуте проти заявника, охоплювало факти адміністративного правопорушення в повному обсязі, і, навпаки, факти адміністративного правопорушення не містили жодних елементів, які були відсутні у кримінальному правопорушенні, в якому обвинувачувався заявник (див., mutatis mutandis, «Sergey Zolotukhin», § 97; «Tsonyo Tsonev», § 52; and «Ruotsalainen», § 50 та 56, , всі цитовані вище).
51. Таким чином, факти, що становлять ці два правопорушення, повинні розглядатися як по суті однакові для цілей статті 4 Протоколу № 7.
⦁ Чи є адміністративний штраф "остаточним вироком"
52. Суд встановив у справі «Mihalache» (цитована вище, §§ 93-95 ), що судове втручання не було необхідним для того, щоб рішення вважалося "остаточним виправданням" або "обвинувальним вироком" відповідно до статті 4 Протоколу № 7. Він роз'яснив, що мається на увазі під остаточним рішенням для цілей статті 4 Протоколу № 7 у справі Сергія Золотухіна (цит. вище, §§ 107 і 108, з подальшими посиланнями) і, зокрема, щодо ситуацій, коли адміністративним рішенням накладалися штрафи, як у справі Цоньо Цонева (цит. вище, §§ 53, 54 і 56 ).
53. Беручи до уваги вищезазначені усталені принципи як такі, що мають відношення до цієї справи, та зазначаючи, що заявник не оскаржив повідомлення про штраф та сплатив штраф у певний наступний момент (див. пункт 14 вище), адміністративне рішення про накладення штрафу стало "остаточним" для цілей статті 4 Протоколу № 7.
Хоча дату, коли це рішення стало остаточним, неможливо встановити з достатньою точністю, за відсутності точної інформації щодо дати, коли заявнику було вручено повідомлення про накладення штрафу, або хоча б дати, коли штраф було сплачено, не підлягає сумніву той факт, що в момент, коли заявнику було пред'явлено обвинувачення і він постав перед судом першої інстанції, він подав заперечення щодо res judicata (див. п.п. 17 вище), стверджуючи таким чином, що попереднє рішення було остаточним. Суд першої інстанції підтвердив під час винесення рішення, що штраф був сплачений і що протокол не був оскаржений (див. пункт 18 вище).
⦁ Чи мало місце дублювання проваджень ("bis")
54. Що стосується умов, які повинні бути виконані для того, щоб подвійні провадження у кримінальних справах і справах про незначні правопорушення вважалися достатньо пов'язаними по суті і в часі і, таким чином, сумісними з критерієм "bis", передбаченим статтею 4 Протоколу № 7, то необхідно, наприклад, з'ясувати наступне:
- чи переслідують різні набори проваджень взаємодоповнюючі цілі і, таким чином, розглядають не лише абстрактно, але й конкретно різні аспекти відповідного суспільного проступку;
- чи є подвійні провадження передбачуваним наслідком, як з точки зору права, так і з точки зору практики, однієї і тієї ж оскаржуваної поведінки ("in idem");
- чи були відповідні провадження проведені таким чином, щоб уникнути, наскільки це можливо, будь-яких додаткових недоліків, пов'язаних з дублюванням проваджень, зокрема, при зборі та оцінці доказів, зокрема, шляхом належної взаємодії між різними компетентними органами для забезпечення того, щоб встановлення фактів в одному провадженні було відтворено в іншому;
- і, перш за все, чи було враховано покарання, призначене у провадженні, яке стало остаточним першим, у провадженні, яке стало остаточним останнім, щоб запобігти покладанню на відповідну особу надмірного тягаря; цей ризик є найменш вірогідним, якщо існує механізм взаємозаліку, призначений для забезпечення того, щоб загальний обсяг будь-яких призначених покарань був пропорційним (див. «A and B v. Norway», згадане вище, § 131-132).
Нарешті, об'єднане провадження з більшою ймовірністю відповідатиме критеріям взаємодоповнюваності та узгодженості, якщо санкції, які будуть застосовані у провадженні, що формально не класифікується як "кримінальне", є специфічними для відповідної поведінки і, таким чином, відрізняються від "найтяжчих злочинів" ( «Bajčić v. Croatia», № 67334/13, § 40, від 8 жовтня 2020 року).
55. У цій справі кримінальне провадження було порушено проти заявника 25 вересня 2011 року (див. пункт 15 вище); 28 вересня 2011 року, паралельно з кримінальним провадженням, міліція винесла постанову про накладення на заявника адміністративного штрафу (див. пункт 13 вище). Цей штраф залишався остаточним протягом певного часу, поки кримінальна справа перебувала на розгляді слідчих органів (див. пункт 14 вище). Це провадження завершилося 15 грудня 2015 року остаточним вироком, яким заявника було визнано винним та засуджено до позбавлення волі, виконання якого було відстрочено (див. пункти 26-27 вище).
56. Відзначаючи, що згідно з його усталеною практикою, два набори проваджень не обов'язково повинні проводитися одночасно від початку до кінця, Суд вважає, що подвійні набори проваджень були достатньо пов'язані в часі в розумінні його прецедентного права.
57. У своїй оцінці зв'язку по суті між двома групами проваджень Суд повторює те, що він вже встановив, а саме, що обидві групи були кримінальними за своєю природою і стосувалися однієї і тієї ж гідної осуду поведінки заявника, яка проявилася в один і той же часовий проміжок.
58. Хоча цілями обох покарань були стримування та покарання, Суд зазначає, що штраф, накладений в адміністративному порядку, був специфічним для поведінки, про яку йдеться, і, таким чином, відрізнявся від "більш тяжчого злочину", оскільки не мав стигматизуючих ознак. Суд, тим не менш, зазначає, що ця поведінка була одноразовим інцидентом, а не системою такої поведінки. Більше того, кримінальне провадження було порушено проти заявника ще до того, як на нього було накладено адміністративний штраф (див. пункти 15 та 13 вище). Отже, Суд доходить висновку, що кримінальне провадження не може розглядатися як додаткове реагування на протиправну поведінку заявника, спрямоване на комплексне вирішення триваючої ситуації насильства, після того, як було встановлено, що поведінка досягла певного рівня тяжкості. З цього випливає, що дві групи проваджень не переслідували взаємодоповнюючих цілей у вирішенні питання про суспільно образливу поведінку, яка порушує громадський порядок, спричиняючи безлад у громадському місці.
59. Крім того, щодо передбачуваності в законі та на практиці наслідків поведінки заявника Суд повторює, що оскаржувана поведінка відповідала одному інциденту, описаному однаково як у постанові про адміністративне стягнення (див. пункт 13 вище), так і в обвинувальному акті як акт спричинення безладу, що викликав обурення громадськості, причому в обвинувальному акті також згадується про подальший наслідок, а саме про знищення деяких товарів, однак не інкримінуючи заявнику знищення майна.
60. Відзначаючи, що дублювання проваджень і покарань може бути дозволено лише за умов, передбачених і вичерпно визначених чіткими і точними правилами, що дозволяють особам передбачити, які дії або бездіяльність можуть бути предметом такого дублювання, забезпечуючи тим самим збереження права, гарантованого статтею 4 Протоколу № 7. Суд вважає, що у цій справі заявник не мав підстав передбачити, що його поведінка могла спричинити такі наслідки, як порушення провадження у справі про незначне правопорушення за конкретний окремий інцидент, а також кримінальне провадження за той самий інцидент.
61. Щодо порядку здійснення провадження Суд зазначає, що кримінальний суд не взяв до уваги попереднє провадження у справі про нетяжкий злочин проти заявника. Обидва національні суди вважали це провадження нерелевантним для оцінки аргументу res judicata, наведеного заявником, оскільки не було винесено остаточного рішення у справі про незначний злочин, який, на їхню думку, не тягнув за собою покарання кримінального характеру, зважаючи на низький розмір штрафу (див. пункти 18-19 та 26 вище). Два покарання, призначені заявнику, одне з яких передбачало позбавлення волі, навіть якщо його виконання в кінцевому підсумку було відстрочено, не були жодним чином об'єднані або інтегровані. Отже, можна вважати, що заявник зазнав шкоди, пов'язаної з дублюванням проваджень, яке перевищувало сувору необхідність.
62. Беручи до уваги ці фактори, Суд вважає, що два набори проваджень не були об'єднані в єдине ціле, таким чином, підпадаючи під критерій "bis" за статтею 4 Протоколу № 7 (див., mutatis mutandis, Mihalache, згадане вище, § 85 ).
3. Висновок
63. Заявника було оштрафовано в рамках провадження у справі про незначне правопорушення, яке має бути прирівняне до "кримінального провадження" в автономному конвенційному значенні слова "кримінальний". Подальше провадження проти заявника, класифіковане як кримінальне згідно з національним законодавством, стосувалося, по суті, того ж правопорушення, за яке він вже був оштрафований поліцією з остаточним рішенням.
64. Незважаючи на їхній зв'язок у часі, не було встановлено, що ці два провадження переслідували взаємодоповнюючі цілі або що вони були об'єднані в єдине ціле; у будь-якому випадку, як наслідок, заявник був двічі покараний за одну й ту саму поведінку і зазнав непропорційної шкоди внаслідок дублювання проваджень і покарань, які в його випадку не становили єдиного цілого і не були пропорційними.
65. Відповідно, мало місце порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.
4) «EFGAN ÇETİN AND OTHERS v. TÜRKİYE»
Заява № 14684/18 – Рішення від 03.10.2023 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/yc3htj9c
#Стаття 6 § 1 Конвенції (цивільний аспект)
#Надмірний формалізм у тлумаченні процесуальних норм
#Правова визначеність процесуальних норм
#Момент початку строку на звернення до адміністративного суду з позовом про порушення прав
#Констатовано порушення статті 6 § 1 Конвенції (цивільний аспект)
Коротко суть справи:
До Адміністративного суду було подано справу групою позивачів, включаючи заявників, з вимогою скасувати рішення № 2012/01 від 10 січня 2012 року, видане губернатором щодо запиту приватної компанії на будівництво геотермальної електростанції поблизу оливкового гаю та житлових будинків заявників. У рішенні зазначалося, що проведення Оцінки Взаємодії із Навколишнім Середовищем (ОВНС- далі) не вимагається (далі - "рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС"). Адміністративний суд вирішив призначити експертизу та виїзну перевірку з метою вирішення спору.
27 березня 2015 року, коли сторони прибули для проведення експертизи та огляду на місці геотермальної електростанції з ліцензійним номером J-680, вони помітили іншу геотермальну електростанцію, яка будувалася неподалік від станції, що вже була предметом спору. Хоча згідно з відповідним протоколом виявилося, що в інспекції на місці брали участь лише адвокати сторін та експерти, заявники та Уряд погодилися з тим, що дата інспекції на місці може вважатися такою, що відповідає даті, коли заявники дізналися про другу геотермальну електростанцію.
6 травня 2015 року деякі позивачі, не включаючи заявників, подали запит (далі "запит на отримання інформації") до адміністрації губернатора Айдину відповідно до Закону про свободу інформації (Закон № 4982), запитуючи, чи пройшла друга геотермальна електростанція процедуру ОВНС та відповідну адміністративну процедуру. У своїй відповіді від 18 травня 2015 року Апаратом губернатора було зазначено, що 24 липня 2014 року було прийнято рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС і щодо цієї станції.
19 червня 2015 року заявники подали позов до Адміністративного суду м. Айдин проти адміністрації губернатора, оскаржуючи його рішення від 24 липня 2014 року. Вони стверджували в суді, що право на життя в здоровому навколишньому середовищі захищене Конституцією та міжнародними конвенціями, стороною яких є Туреччина, і хоча геотермальна енергія є джерелом відновлюваної енергії, це не означає, що вона буде звільнена від процедури ОВНС, оскільки такі проекти можуть призвести до хімічного забруднення та погіршення якості води, а також матимуть наслідки для здоров'я людей і навколишнього середовища, на які безпосередньо впливатиме вплив проекту. Тому вони стверджували, що рішення не замовляти ОВНС було незаконним.
Після подання позову Адміністративний суд м. Айдин вирішив провести 20 листопада 2015 року виїзну перевірку та експертизу геотермальної електростанції з ліцензійним номером J-700. Згідно з експертним звітом від 18 грудня 2015 року, підготовленим після перевірки на місці, файл опису проекту, підготовлений девелопером щодо геотермальної діяльності, відповідав процесуальним нормам, але йому бракувало різних наукових, технічних і законодавчих деталей. На думку експертів, виробництво енергії матиме негативний вплив на флору і фауну та якість повітря в регіоні. Зокрема, не можна виключати викиди газів, які забруднюватимуть навколишнє середовище, що може негативно вплинути на здоров'я людей і тварин. Експерти також зазначили, що ботанічні об'єкти, особливо оливкові гаї, вже зазнали незворотних пошкоджень і будуть продовжувати зазнавати негативного впливу. Крім того, було відзначено, що для проекту не було проведено альтернативного обстеження ділянки і що будівництво було розпочато без отримання необхідних юридичних дозволів (і навіть до прийняття рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС щодо цього заводу). Нарешті, було відзначено, що станом на дату перевірки на місці практично все будівництво було завершено, причому безповоротно.
26 лютого 2016 року Адміністративний суд м. Айдин відхилив позов як такий, що був поданий з порушенням строку, зазначивши, що тридцятиденний строк для подання адміністративного позову в порядку прискореного провадження розпочався 27 березня 2015 року.
17 листопада 2016 року Чотирнадцята колегія Вищого адміністративного суду визнала рішення Адміністративного суду таким, що відповідає закону, і відхилила клопотання заявників про надання дозволу на апеляційне оскарження з питань факту та права.
У своїх індивідуальних скаргах до Конституційного суду Туреччини заявники скаржилися на порушення їхнього права на доступ до суду через нібито формальне тлумачення Адміністративним судом строків. Посилаючись на експертний звіт від 18 грудня 2015 року, підготовлений під час провадження, заявники скаржилися на потенційну шкоду їхньому життю, здоров'ю та житлу, а також на те, що вони не були поінформовані про рішення, прийняті щодо створення заводу, про який йде мова. 1 листопада 2017 року Конституційний Суд відхилив індивідуальні скарги заявників. Він визнав їхні скарги неприйнятними: скаргу щодо доступу до суду як явно необґрунтовану, скаргу щодо права жити в здоровому і збалансованому навколишньому середовищі як несумісну ratione materiae, а скаргу щодо права на повагу до приватного і сімейного життя та житла - неприйнятною через невичерпання доступних засобів правового захисту до подання скарги до Конституційного Суду.
Суть скарги: Заявники скаржилися на те, що їм було відмовлено в доступі до суду через формальне тлумачення адміністративними судами норм про строки позовної давності. Вони стверджували, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
37. Суд посилається на загальні принципи щодо доступу до суду, викладені у справі «Zubac v. Croatia», № 40160/12, § 76-79, 5 квітня 2018 року.
38. Практика Суду чітко вказує на те, що "надмірний формалізм" може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Зазвичай це відбувається у справах, пов'язаних з особливо суворим формулюванням процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, з супутнім ризиком порушення його права на ефективний захист з боку суду (там само, § 97). Будь-яка оцінка скарги на надмірний формалізм у рішеннях національних судів, як правило, є наслідком розгляду справи в цілому з урахуванням конкретних обставин цієї справи (там само, § 98). Здійснюючи таку оцінку, Суд часто наголошував на питаннях "правової визначеності" та "належного здійснення правосуддя" як на двох центральних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятним застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, він постановив, що право на доступ до суду порушується, коли правила перестають слугувати цілям правової визначеності та належного відправлення правосуддя і утворюють своєрідний бар'єр, що перешкоджає стороні у справі отримати розгляд своєї справи по суті компетентним судом (див. рішення у справі «Gil Sanjuan v. Spain», № 48297/15, § 31, від 26 травня 2020 року).
39. Суд також повторює, що вирішувати проблеми тлумачення процесуальних норм, таких як строки подання документів або апеляцій, повинні насамперед національні органи влади, зокрема суди (див., серед інших рішень, рішення у справі «Tejedor García v. Spain», від 16 грудня 1997 року, § 31). Роль Суду полягає у перевірці відповідності Конвенції наслідків тлумачення національними судами застосованих норм. Це особливо стосується тлумачення правил процесуального характеру, таких як ті, що стосуються формальностей та строків подання позову; оскільки такі правила покликані забезпечити належне здійснення правосуддя та дотримання, зокрема, принципу правової визначеності, зацікавлені особи повинні мати можливість очікувати їх застосування (див. рішення у справі «Miragall Escolano and Others v. Spain», № 38366/97 та 9 інших, § 33). Однак, хоча строки в принципі є законними процесуальними обмеженнями доступу до суду, їх тлумачення без урахування відповідних практичних обставин може призвести до порушення Конвенції (див. рішення у «Kurşun v. Turkey», № 22677/10, § 103, від 30 жовтня 2018 року, з подальшими посиланнями).
40. Нарешті, Суд повторює, що ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести ця держава, і помилки не повинні виправлятися за рахунок відповідної особи (див. рішення у справі «Šimecki v. Croatia», № 15253/10, § 46, від 30 квітня 2014 року, з подальшими посиланнями).
41. У цій справі Суд зазначає, що між сторонами існують розбіжності щодо тридцятиденного строку для подання позову стосовно рішення про відмову в проведенні ОВНС щодо даної електростанції (J-700): по-перше, незважаючи на те, що це є вимогою національного законодавства (див. параграф 17 вище), це рішення не було публічно оголошено; по-друге, незважаючи на те, що будівництво електростанції було майже завершено, заявники, як стверджується, затрималися з подачею позову до адміністративних судів. Суд також зазначає, що між сторонами немає суперечок щодо дати, коли заявникам стало відомо про саму електростанцію, а саме 27 березня 2015 року, коли відбулася вищезгадана перевірка на місці. Однак погляди сторін відрізняються, зокрема, щодо дати, коли заявники могли вважатися такими, що "дізналися" про оскаржуване рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС щодо цієї електростанції - питання полягає в тому, чи повинні були заявники діяти раніше проти цього рішення, щоб вважатися такими, що проявили особливу старанність у захисті своїх інтересів.
42. У своєму рішенні від 26 лютого 2016 року Айдинський адміністративний суд встановив, що заявники повинні вважатися такими, що "знали" як про існування будівництва, так і про рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС щодо геотермальної електростанції з ліцензійним номером J-700 від 27 березня 2015 року. Іншими словами, це була та сама дата, коли відбулася виїзна перевірка у зв'язку з рішенням про відсутність необхідності проведення ОВНС для геотермальної електростанції з ліцензійним номером J680 на тій самій ділянці. Таким чином, вони могли "знати" про рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС вже з тієї дати, коли було помічено, що будівництво електростанції було майже завершено. Крім того, Адміністративний суд вважав, що за звичайного перебігу подій не можна погодитися з тим, що заявники дізналися про станції наприкінці етапу будівництва, який тривав приблизно два роки, оскільки заявники проживали в районі, де були розташовані геотермальні станції. Таким чином, Айдинський адміністративний суд відхилив справу як таку, що була подана з порушенням строків, зазначивши, що тридцятиденний строк для подання адміністративного позову в порядку прискореного провадження розпочався з 27 березня 2015 року, а тому суд вважав, що запит заявників на отримання інформації не перервав перебіг строку для подання позову.
43. Хоча Айдинський адміністративний суд вказав на 27 березня 2015 року, дату виїзної перевірки, як на dies a quo для обчислення строків, Вищий адміністративний суд відхилив апеляцію, додавши у своєму обґрунтуванні, що, хоча рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС щодо електростанції, про яку йде мова, не було публічно оприлюднено, неможливо прийняти справу як таку, що подана в межах встановленого строку, оскільки вона була передана до суду 19 червня 2015 року, а саме після відповіді адміністрації на запит заявників про свободу інформації від 6 травня 2015 року, що є "дуже тривалим періодом часу" після 27 березня 2015 року, дати, коли було помічено, що будівництво проекту було в основному завершено. Суд зазначає, що Вищий адміністративний суд визнав, що заявники не діяли проти електростанції, про яку йдеться, протягом розумного строку, хоча і не встановив конкретної дати, з якої цей строк закінчився.
44. Суд зазначає, що Закон про адміністративну процедуру (див. пункт 15 вище) не містить жодних вказівок щодо того, як слід тлумачити вимогу про "обізнаність" з метою встановлення dies a quo (початковий момент перебігу строку) для обчислення строків, коли оскаржуване рішення не було ні вручено, ні оголошено. Уряд також не посилався на жодний прецедент на підтримку свого тлумачення цієї вимоги щодо скарги заявників. Що ще важливіше, Уряд не зміг навести жодного прикладу з судової практики, в якому сторони могли б безпосередньо подати адміністративний позов без зазначення у своїй заяві адміністративного рішення, яке вони оскаржували (див. пункт 18 вище).
45. Суд зазначає, що, виходячи за межі дискусії щодо можливої неоднозначності тлумачення початку перебігу строку позовної давності, тлумачення суду першої інстанції, згідно з яким тридцятиденний строк для звернення до суду починає відраховуватися з того самого дня, коли заявники випадково дізналися про існування заводу, про який йдеться, було явно формальним. Очевидно, що заявники потребували б більше інформації, зокрема, рішення губернатора щодо заводу, зважаючи на те, що це рішення не було публічно оголошено.
46. Щодо того, чи не затягнули заявники з поданням позову після того, як виявили завод, про який йдеться (J-700), і чи можна їм дорікнути за те, що вони подали свій позов лише після того, як було зроблено запит про інформацію, Суд зазначає наступне, хоча заявники не входили до групи заявників, які звернулися за інформацією до адміністрації губернатора Айдину 6 травня 2015 року, національні суди не проводили різниці між заявниками, які подали запит до адміністрації губернатора, і тими, включаючи заявників, які цього не зробили, і вважали, що такий запит не мав жодного впливу на строки розгляду справи. Крім того, ні заявники, ні Уряд не надали аргументів з цього приводу. За цих обставин Суд не може надавати жодного значення тому факту, що заявники не були серед тих заявників, які подали запит до Апарату губернатора Айдину.
47. Суд також зазначає, що відповідні принципи, які стосуються питання повідомлення про адміністративні та судові рішення, були нещодавно узагальнені у справі «Stichting Landgoed Steenbergen and Others v. the Netherlands», № 19732/17, § 42-45, 16 лютого 2021 року. Суд постановив, зокрема, що право на доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає право на отримання належного повідомлення про адміністративні та судові рішення, що має особливе значення у випадках, коли апеляція може бути подана протягом визначеного строку (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Šild v. Slovenia», №59284/08, § 30, від 17 вересня 2013 року, та «Marina Aucanada Group S.L. v. Spain», № 7567/19, § 45, від 8 листопада 2022 року).
48. У зв'язку з цим Суд зазначає, що між сторонами та національними судами не викликає сумнівів той факт, що рішення про відмову у проведенні ОВНС від 24 липня 2014 року не було оголошено заявникам або вручено їм, незважаючи на те, що це є вимогою Положення про оцінку впливу на довкілля (див. пункт 17 вище). Більше того, немає жодних підстав для невиконання зобов'язання зробити оголошення або будь-якої інформації про те, чи дійсно було зроблено оголошення пізніше. Крім того, з матеріалів справи випливає, що один і той самий девелопер брав участь у кількох проектах на одній території, що могло б ускладнити для будь-кого відстеження того, який завод пов'язаний з яким проектом і яке рішення було прийнято щодо нього. Відповідно, враховуючи також період між датою, коли заявникам стало відомо про проект, і датою відповіді від адміністрації губернатора Айдину у зв'язку з правом на інформацію, не можна стверджувати, що з боку заявників мала місце серйозна невиправдана затримка після того, як їм стало відомо, що в цьому районі реалізується більше одного проекту.
49. Таким чином, Суд вважає, що головною причиною цієї ситуації була бездіяльність органів державної влади. Аналогічно, кількість часу, яку заявники витратили на подання своєї скарги, не є вирішальною при зважуванні, з одного боку, їхнього обов'язку діяти з належною обачністю, а з іншого - невиконання адміністрацією губернатора свого юридичного обов'язку оголосити рішення про відсутність необхідності проведення ОВНС, а також кількості проектів, якими керує одна і та ж компанія на невеликій території. За цих обставин заявників не можна звинувачувати в тому, що вони не діяли з належною обачністю.
50. Суд зазначає, що національні суди не встановили баланс між невиконанням Адміністрацією свого юридичного обов'язку оголосити рішення щодо ОВНС та строками для подання позову щодо цієї діяльності з метою забезпечення правової визначеності адміністративного акта; на заявників було покладено надмірний тягар внаслідок особливо суворого застосування процесуальних строків давності.
51. Отже, суворе тлумачення національними судами зазначених строків позбавило заявників можливості повного розгляду справи по суті. Таким чином, поклавши непропорційний тягар на заявників, національні суди порушили саму суть їхнього права на доступ до суду (див. згадане вище рішення у справі «Miragall Escolano and Others», § 37).
52. За обставин цієї справи Суд вважає, що право заявників на доступ до суду було порушено, а отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.