ЩОТИЖНЕВИЙ ОГЛЯД ПРАКТИКИ ЄСПЛ ВІД ВИЩОЇ ШКОЛИ АДВОКАТУРИ
(період з 19.06.2023 р. по 26.06.2023 р.)
Частина 1
Огляд підготував
член Національної асоціації адвокатів України,
лектор Вищої Школи Адвокатури
Олексій Гура
1) «YENGIBARYAN AND SIMONYAN v. ARMENIA»
Заява № 2186/12 – Рішення від 20.06.2023 р.
Посилання на першоджерело: http://surl.li/kkcos
#Стаття 2 Конвенції у матеріальному і процесуальному аспекті
#Неналежне розслідування смерті спричиненої поліцейським, що включає в т.ч. дослідження планування поліцейської операції
#Констатовано порушення процесуального і матеріальному аспектів
Коротко суть справи: Заявниками є батько та дружина загиблого Arman Yengibaryan.
У період з 11 квітня по 2 червня 2011 року в Єревані сталося вісім пограбувань, під час яких особа, яка видалася за працівника водопровідної компанії, проникла в квартири, погрожувала мешканцям пістолетом і викрадала або намагалася вкрасти цінні речі. Поліція відкрила провадження за фактом пограбування та склала фотознімок зловмисника.
14 червня 2011 року поліцейський А. А. застрелив пана Єнгібаряна. Пан Єнгібарян був доставлений в лікарню, де помер від отриманих травм.
За словами А. А. та його колеги Н. П., вони переслідували пана Єнгібаряна, оскільки їм повідомили, що він намагався проникнути до квартири, видаючи себе за працівника водопровідної компанії. Тому вони підозрювали його в скоєнні нещодавньої серії збройних пограбувань (див. пункт 4 вище). Пан Єнгібарян стріляв у них під час погоні, і А.А відкрив вогонь у відповідь.
Розслідування
У день стрілянини проти пана Єнгібаряна було відкрито кримінальне провадження за фактом спроби розбійного нападу та заподіяння насильства, небезпечного для життя чи здоров’я посадовій особі.
Було призначено патологоанатомічний огляд тіла пана Єнгібаряна.
На місці інциденту було вилучено пістолет Ekol & Voltran з трьома кулями разом із однією кулею та трьома гільзами. На сусідній вулиці знайшли четверту гільзу.
У А.А. вилучено табельний пістолет Макарова з чотирма кулями всередині.
У квартирі пана Єнгібаряна провели обшук. Вилучено 5 набоїв до газового пістолета та металевий предмет. Виявлено дозвіл на носіння пістолета Ekol & Voltran.
Пізніше того ж дня Н.П. та А.А. подали окремі звіти начальнику місцевої поліції.
(а) Рапорт НП
За словами НП, близько 13 години того дня йому зателефонував знайомий Г.С., який повідомив, що до нього в двері стукає чоловік, який представляється працівником водоканалу. Він описав цю людину як міцної статури з круглим обличчям. Про те, що розбійні напади вчиняє невідомий зловмисник, який представився працівником водопостачального підприємства, Н.П. раніше попереджав своїх знайомих, зокрема Г.С. Опис Г.С. підходив до опису виконавця пограбувань. Н. П. сказав Г. С. не відкривати двері, спробувати виграти час і слідувати за чоловіком, якщо він піде.
Н.П. та А.А. повідомили С., свого начальника. Отримавши відповідне розпорядження, вони попрямували до місця. Згодом Г.С. повідомив Н.П., що чоловік вийшов з будівлі та йшов у бік вулиці Манандян. Коли поліцейські прибули, Г. С. вказав на чоловіка, а Н. П. і А. А. підійшли до нього. Вони відразу помітили, що він дуже схожий за описом рис обличчя на виконавця пограбувань. Н. П. взяв чоловіка за праву руку, а А. А. — за ліву, і вони обидва представилися, пояснивши, що вони з відділу карного розшуку. Вони попросили його супроводжувати їх до відділку поліції для з’ясування деяких питань. Він погодився, і вони разом підійшли до поліцейської машини, а А. А. і Н. П. все ще тримали його за руки.
Вулиця була людною, і коли Н.П. спробував відкрити двері, чоловік штовхнув його і випустив руку. Н.П. почув голос Г.С. з іншого боку вулиці, який попереджав їх бути обережними, оскільки в чоловіка був пістолет. Тоді чоловік штовхнув А.А, відпустив іншу руку, зробив пару кроків назад і дістав чорний пістолет типу Beretta, захований у нього на поясі. Він націлив зброю на Н.П. та А.А., погрожував вистрілити, а потім розвернувся та втік у напрямку підземного переходу. А. А. та Н. П. дістали табельні пістолети та кричали чоловікові, щоб той зупинився, інакше вони вистрілять. А.А зробив попереджувальний постріл. Вони побігли за чоловіком, все ще попереджаючи його зупинитися, інакше вони стрілятимуть. А.А зробив другий попереджувальний постріл, але чоловік продовжував тікати. У погоню вони зайшли в підземний перехід.
Коли чоловік виходив з підземного переходу, він вистрілив у Н.П. через ліве плече. Н.П став навколішки як запобіжний захід. Він пояснив, що А.А., ймовірно, подумав, що його поранено, і тому А.А. вистрілив у напрямку чоловіка. Чоловік продовжував бігти, трохи нахилившись вперед. У такому положенні він націлив свій пістолет, і у Н. П. склалося враження, що він збирається стріляти, або що він дійсно вистрілив знову. А.А вистрілив вдруге, і чоловік упав обличчям до землі. Н.П. та А.А. побачили, що він живий, і викликали швидку допомогу.
(b) Рапорт АА
Близько 13:00 до Н.П. зателефонував його знайомий Г.С., який повідомив, що у двері його квартири стукає чоловік, який представляється працівником водоканалу. Н.П. сказав Г.С. не відкривати двері, а спробувати виграти час до їх прибуття та уважно стежити за чоловіком, якщо він піде. Потім Н.П зателефонував С., який наказав їм виїхати за адресою та перевірити інформацію, а також викликати підкріплення, якщо буде необхідно (далі показання аналогічні Н.П.)
У день події було допитано п’ятеро очевидців. Першим з них був Г.С., який підтвердив покази поліцейських. Інші були очевидцями стрілянини на різних її етапах.
15 червня справу було передан до ССР (спеціальної слідчої служби).
21 червня 2011 року патологоанатомічний огляд Єнгібаряна завершено. Згідно з висновками судово-медичної експертизи, смерть Єнгібаряна настала внаслідок геморагічного травматичного шоку, тяжкого порушення функції головного мозку внаслідок гострої проникаючої балістичної травми голови та проникаючо-балістичної травми живота.
У звіті підтверджено, що пістолет Ekol & Voltran, знайдений на місці події, не був вогнепальною зброєю, і що три кулі всередині були не боєприпасами, а боєприпасами, які використовуються в газовому пістолеті. Виявлена на місці події куля також вийшла з газового пістолета. У звіті зазначено, що дві кулі, вилучені з тіла загиблого, були випущені з пістолета А.А.
27 червня 2011 року адвокат першого заявника звернувся до CCР (служби спеціальних розслідувань) із клопотанням про залучення першого заявника та його самого до провадження як законного спадкоємця пана Єнгібаряна та його представника. Листом від 1 липня 2011 року слідчий Г. Г. відповів, що клопотання буде розглянуто після надання остаточної правової оцінки діям працівників поліції.
16 липня 2011 року адвокат першого заявника подав скаргу до Генерального прокурора про відмову у задоволенні поданого клопотання. Листом від 21 липня 2011 року прокурор Генеральної прокуратури В.М. зазначив, що питання, викладені у скарзі від 16 липня 2011 року, будуть розглянуті після надання правової оцінки діям працівників поліції.
Постановою від 21 липня 2011 року слідчий Г. Г. постановив припинити кримінальне провадження. У рішенні було зафіксовано, що дві кримінальні справи – одну щодо стверджуваних дій пана Єнгібаряна (див. пункт 7 вище) і одну щодо його стрілянини (див. пункти 41 вище) – були об’єднані. У постанові було викладено основну версію слідства, що пан Єнгібарян під виглядом працівника водопровідної компанії хотів вчинити злочин, а згодом при непідкоренні законним вимогам працівників поліції та після стрільби по ним, був застрелений.
Заявників не було повідомлено про зазначену постанову, лише згодом, 5 серпня дану подію було висвітлено у ЗМІ.
29 жовтня 2011 року було прийнято постанову про припинення кримінального провадження за фактом серії пограбувань. У рішенні посилалися на докази, що підтверджують причетність пана Єнгібаряна до пограбувань.
17 червня 2011 року начальник поліції Вірменії підтвердив в інтерв’ю, що пан Єнгібарян був озброєний газовим пістолетом. Він сказав, що пан Єнгібарян чотири рази стріляв у бік поліцейських, і що лише після того, як його роззброїли, було виявлено, що його пістолет був газовим. Він додав, що не звинувачує поліцейських, оскільки вони діяли законно. Згодом, керівник поліції додав у ЗМІ, що не сумнівається, що пан Єнгібарян був причетний до кількох пограбувань. Він сказав, що кілька постраждалих вже впізнали злочинця, і тому виключено, що поліцейські могли застрелити не ту людину.
5 серпня 2011 року, побачивши у ЗМІ повідомлення про закриття розслідування, адвокат першого заявника намагався отримати постанову про закриття кримінального провадження, проте йому було відмовлено т.я. його довіритель не був стороною у провадженні.
Відмову у наданні постанови про закриття провадження та сам факт закриття адвокат першого заявника намагався оскаржити до прокуратури, проте йому теж було відмовлено.
30 вересня 2011 р. адвокат першого заявника оскаржив закриття провадження до суду, який зрештою надав йому матеріали провадження. Адвокат посилався на надмірне застосування сили поліцейськими та на порушення презумпції невинуватості начальником поліції. Своїм рішенням від 2 листопада 2011 року районний суд відхилив скарги адвоката.
Подана на згадане рішення суду апеляційна скарга була розглянута апеляційним судом та у її задоволенні було відмовлено.
Намагання оскаржити постанову про закриття провадження про серію пограбувань
29 лютого 2012 року заявники подали скаргу до Генерального прокурора, стверджуючи, що постанова про закриття кримінальної справи була незаконною.
17 квітня 2012 року заявники подали скаргу до районного суду, оскаржуючи рішення про припинення кримінального розслідування щодо збройних пограбувань. У задоволенні скарги було відмовлено.
Суть скарги: Заявники скаржилися, що вбивство пана Єнгібаряна поліцією становило порушення статті 2 Конвенції, оскільки воно не було абсолютно необхідним у значенні цього положення. Крім того, вони скаржилися за тією ж статтею, що органи влади не провели адекватного та ефективного розслідування його смерті.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(a) Загальні принципи
115. Загальновідомо, що застосування сили владою, яке призвело до позбавлення життя, підпадає під дію статті 2 (див., наприклад, «Ayvazyan v. Armenia», № 56717/08, § 73, 1 червня 2017 р.). Як показує сам текст пункту 2 статті 2, застосування смертоносної сили поліцейськими може бути виправданим за певних обставин. Щоб це було так, застосування сили має бути не більше ніж «абсолютно необхідним» для досягнення однієї чи кількох цілей, викладених у підпунктах (a)–(c) цієї стаття (див. «Nachova and Others v. Bulgaria», № 43577/98 і 43579/98, § 94; «Ayvazyan», цитоване вище § 73; «Yukhymovych v. Ukraine», №11464/12, § 71). У принципі, такої необхідності не може бути, якщо відомо, що особа, яка підлягає арешту, не становить загрози життю чи здоров’ю і не підозрюється у вчиненні насильницького злочину, навіть якщо незастосування смертельної сили може призвести до можливості заарештувати втікача (див. згадане вище рішення у справі «Nachova», § 95 і згадані там органи влади).
116. Якою б не була легітимна мета, на яку посилається пункт 2 статті 2, застосування сили представниками держави має ґрунтуватися на чесному переконанні, яке з поважних причин вважається дійсним (правдивим) на даний момент, навіть якщо воно згодом виявиться помилковим. (див. «Yukhymovych v. Ukraine», § 72). Вважати інакше означало б покласти нереальний тягар на державу та її персонал правоохоронних органів під час виконання своїх обов’язків, можливо, на шкоду їхньому життю та життю інших (див. «Bubbins v. the United Kingdom», № 50196/99, § 138 і «Ayvazyan», згадане вище, § 74). Вирішуючи це питання, Суд розгляне, чи було таке переконання суб’єктивно обґрунтованим, повністю враховуючи обставини, які мали місце у відповідний час. Якби таке переконання не було суб’єктивно обґрунтованим, Суду, ймовірно, було б важко визнати, що воно було чесним і щирим…
117. Уряд несе тягар доведення того, що сила, застосована поліцейськими, була виправданою, що вона не виходила за межі абсолютно необхідного та що вона була суворо пропорційною досягненню однієї чи кількох цілей, зазначених у статті 2 § 2. Конвенції (див. «Cangöz and Others v. Turkey», № 7469/06, § 106, 26 квітня 2016 р.; і «Yukhymovych v. Ukraine», § 75). У всіх випадках, коли Суд не може встановити точні обставини справи з причин, об’єктивно покладених на державну владу, держава-відповідач має пояснити, у задовільний і переконливий спосіб, послідовність подій і надати переконливі докази, що можуть спростувати твердження заявника.
118. У разі застосування навмисної смертоносної сили необхідно брати до уваги всі навколишні обставини, включаючи такі питання, як планування та контроль за діями, що розглядаються, а не лише дії агентів держави, які фактично застосовували силу (див. «Makaratzis v. Greece», № 50385/99, § 59). Для визначення того, чи застосована сила сумісна зі статтею 2, може мати значення те, чи була операція правоохоронних органів спланована та контрольована таким чином, щоб максимально звести до мінімуму застосування смертельної сили або випадкову втрату життя (див. згадане вище рішення у справі «Bubbins», § 136; «Ayvazyan», згадане вище, § 75; і «Yukhymovych», згадане вище, § 73).
119. Оцінюючи докази, Суд застосовує стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Такий доказ може випливати із співіснування достатньо сильних, чітких і узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту.
120. Стаття 2 Конвенції також містить процедурне зобов’язання щодо проведення ефективного розслідування ймовірних порушень її основного аспекту (див. згадане вище рішення у справі «Ayvazyan», § 76, і, для короткого викладу відповідних загальних принципів, згадане вище рішення у справі «Armani da Silva», § 229 і далі ; і «Yukhymovych», згадане вище, § 63-66). У таких справах особливо важливою є вимога, згідно з якою розслідування має бути адекватним, тобто таким, що може призвести до встановлення фактів, визначення того, чи була використана сила виправданою за даних обставин, а також ідентифікації винних та – якщо буде необхідно – покарання винних («Armani da Silva», згадане вище, § 233). Стаття 2 вимагає, щоб висновки розслідування ґрунтувалися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів. Недотримання очевидної лінії розслідування значною мірою підриває здатність слідства встановити обставини справи та особи винних (там само, § 234). Ще одна важлива вимога, на яку посилався Суд у справі Armani Da Silva, полягає в тому, що розслідування має бути доступним для сім’ї жертви настільки, наскільки це необхідно для захисту їхніх законних інтересів (там само, § 235).
(b) Застосування загальних принципів до фактів справи
121. Не заперечується, що смерть пана Єнгібаряна сталася внаслідок застосування смертельної сили поліцією. Отже, Уряд має довести, що сила, застосована поліцейськими, була виправданою, що вона не виходила за межі абсолютно необхідного та що вона була суворо пропорційною досягненню однієї чи кількох цілей, зазначених у статті 2 § 2 Конвенції. Проте Суд вважає за необхідне спершу розглянути процесуальний аспект скарги за статтею 2, оскільки перевірка того, чи спроможне розслідування призвести до встановлення фактів і визначення того, чи була використана сила виправданою за обставин справи, що має значення для оцінки Судом того, чи Уряд задовільно виконав свій тягар щодо виправдання вбивства (див. «Cangöz and Others», згадане вище, § 115; і «Bişar Ayhan and Others v. Turkey», № 42329/11 і 47319/11, § 51, 18 травня 2021 р.).
(i) Процесуальний аспект
122. Суд зазначає, що поліція провела низку слідчих дій, починаючи з того дня, коли пан Єнгібарян був убитий. Речові докази з місця події було негайно зібрано та призначено проведення розтину. AA та НП. подали звіти своєму керівництву. Негайно було опитано декілька очевидців. Кримінальне розслідування за фактом смерті пана Єнгібаряна було відкрито наступного дня після стрілянини, було призначено балістичну експертизу та опитано двох поліцейських (див. пункти 41-50 вище). Результати патологоанатомічної та балістичної експертизи були швидко надані.
123. Проте, на жаль, слідчий орган не опитав двох поліцейських, які були ключовими свідками інциденту та мали змогу пролити найбільше світла на те, що сталося, негайно, щоб уникнути ризику змови.
124. Варто також відзначити, що слідчий, схоже, взагалі не з’ясував, чи вжито поліцейськими чи їхнім начальством заходів для мінімізації ризику для життя. Суд підкреслює, що у цій справі він не стикається з випадковою операцією, під час якої поліцейські несподівано зіткнулися з ситуацією насильства і повинні були реагувати без будь-яких попередніх роздумів (див., наприклад, «Rehbock v. Slovenia», № 29462/95, § 72 і «Celniku v. Greece», №21449/04, § 56, «Makaratzis», цитоване вище, § 69). Певний рівень планування та організації, відповідний загальному контексту, терміновості та тому, як розвивалася ситуація, міг і повинен був мати місцк. Національне розслідування, в першу чергу, мало дослідити масштаби планування поліцейської операції за всіх обставин і оцінити будь-які недоліки в цьому відношенні.
125. Що стосується початкових етапів поліцейської операції, слід зазначити, що слідчий не оцінював, чи були процесуальні порушення в цьому відношенні, і якщо так, то яким був їхній вплив на поліцейську операцію в цілому.
126. Крім того, Суд зауважує, що в матеріалах розслідування, наданих Суду, немає жодного офіційного запису про точні вказівки, дані С. А.А. та Н.П. Згідно зі звітом і заявою AA, їм було наказано підійти за адресою та перевірити інформацію (див. пункти 14 , 17 і 47 вище). Схоже, що вказівка не була вказівкою заарештувати особу, і, схоже, вона не була прийнята як така двома поліцейськими. Проте офіцери у своїх звітах і заявах не запропонували і не запитали надати додаткові подробиці їхньої взаємодії з С. Жодної заяви від С. надано не було.
127. Важливо також, що слідчий не з’ясував разом з поліцейськими, який був їхній намір, коли вони прямували на площу Гарегіна Нждегі, яким вони вважали статус пана Єнгібаряна на той час і який план, якщо такий був, було узгоджено (див. пункт 13 - 22 і 42 - 50 вище)…
128. Що стосується організації та проведення операції, то в звітах і заявах АА та НП є й інші елементи, які потребують додаткових пояснень. Наприклад, прохання НП до Г.С. прослідкувати за чоловіком (див. пункти 13 і 25 вище) виглядає дещо незвичайним, враховуючи те, що його підозрювали як озброєного та потенційно небезпечного (див. пункт 4 вище). Уряд не висловив жодної точки зору щодо того, чи були дії, вжиті поліцейськими, належними та чи відповідали чинним поліцейським процедурам і правилам щодо оперативної роботи.
129. Крім того, суд вважає, що обставини підходу офіцерів до пана Єнгібаряна не зовсім зрозумілі. З матеріалів справи випливає, що поліцейські прибули на місце події приблизно через двадцять хвилин після телефонної розмови з Г. С. (див. пункти 13 і 28 вище), у цивільному одязі та за кермом автомобіля, який явно не був поліцейським (див. пункти 28 і 31 вище). Єдиним доказом того, що вони представилися поліцейськими, коли вони вперше підійшли до пана Єнгібаряна, є протоколи та заяви самих поліцейських. Крім того, Суд скептично ставиться до заяви А. А. та Н. П. у їхніх заявах, яких не було в їхніх первинних звітах, про те, що вони показали пану Єнгібаряну свої документи, що посвідчують особу (див. пункти 43 і 49 вище). Г. С. у своїй заяві записує розмову чоловіків, але не припускає, що поліцейські показали пану Єнгібаряну будь-які документи (див. пункт 26 вище). Жоден з офіцерів не стверджував, що пояснив пану Єнгібаряну, чи він заарештований, чи затриманий іншим чином і які в нього права. А. А. пояснив у своєму звіті, що у відповідь на запитання пана Єнгібаряна поліцейські сказали, що розкажуть йому все у відділку поліції (див. пункт 18 вище). Згідно з матеріалами, наданими Суду, слідчий, схоже, не звертався за роз’ясненнями з цього приводу, щоб краще з’ясувати обставини, за яких звернулися до пана Єнгібаряна, та обсяг наданої йому інформації.
130. Матеріали розслідування показують, що офіцери поліції фізично затримали пана Єнгібаряна (див. пункти 14 , 18 , 26 і 29 вище). Їхні повноваження вчиняти це були незрозумілими, оскільки Уряд не стверджував, що пан Єнгібарян на цьому етапі перебував під арештом або піддавався іншим санкціонованим запобіжним заходам, і, як пояснювалося вище, поліцейські не стверджували, що затримали його та повідомили йому про його права (див. пункти 93 - 94 і 96 вище). У постанові про закриття кримінального провадження не розглядалося питання про те, чи були законні підстави для затримання пана Єнгібаряна і, якщо так, чи були дотримані всі процесуальні вимоги законодавства Вірменії. У своїх заявах, але не в своїх початкових звітах, поліцейські сказали, що вони затримали його як запобіжний захід, оскільки знали, що він буде озброєний (див. пункти 43 і 49 вище; порівняйте пункти 13 - 22 вище). Однак, незважаючи на його затримання та вважаючи, що він озброєний, поліцейські не обшукали пана Єнгібаряна негайно з метою вилучення пістолета, який, якщо він був особою, яка намагалася проникнути до квартири Г. С. та озброєного грабіжника, як підозрюваний, він мав при собі. Немає жодних доказів того, що слідство розглядало цей аспект проведення операції, хоча з матеріалів справи випливає, що ситуація швидко погіршилася, коли пан Єнгібарян звільнив руки та дістав свою зброю.
131. Реакція офіцерів поліції на погіршення ситуації явно стосується застосування смертельної сили, але немає жодних доказів того, що слідство перевіряло, чи події, що відбулися, були передбачуваними та чи була реакція поліції належною. Суд зазначає, що після того, як пан Єнгібарян здійснив втечу, немає жодних припущень про те, що офіцери викликали підкріплення... Однак із заяви А.А. випливає, що неподалік були патрульні поліцейські, а також поліцейські біля метро (див. пункт 46 вище), які потенційно могли б надати допомогу в затриманні пана Єнгібаряна, якби їх попросили втрутитися. Схоже, що слідчий не досліджував, чи була можливість викликати підкріплення за обставин справи та чи можна було б запобігти застосуванню смертельної сили, якби було зроблено запит про підкріплення.
132. Що стосується самих обставин застосування сили, здається, існує потенційно значна розбіжність між свідченнями свідків і поліцейських щодо відстані між паном Єнгібаряном і А. А. під час стрілянини. Це могло мати певний вплив на те, чи сам постріл був пропорційним ризику, який тоді був. Крім того, здається, не було жодного справжнього обговорення того, чи було розумним за цих обставин того, що офіцери не розпізнали зброю пана Єнгібаряна як газовий пістолет. Як наслідок, залишається реальна відсутність ясності щодо точних обставин, за яких були зроблені постріли.
133. Зважаючи на те, що слідчий не вивчив усі вищезазначені питання, Суд не переконаний, що розслідування було спроможним прояснити факти, щоб дозволити визначити, чи були вжиті відповідні кроки для мінімізації будь-якого ризику для життя та чи була застосована сила виправданою за даних обставин.
134. Крім того, з наданих документів і пояснень Уряду стає очевидним, що заявники не були залучені до розслідування, не були повідомлені про його результати і не мали автоматичного права ознайомитися з постановою про закриття кримінального провадження чи ознайомитися з матеріалами доказів. Уряд не намагався заперечити, що розслідування було недоступне для заявників. Натомість вони пояснили, що це сталося тому, що національне законодавство не дозволяє залучати найближчих родичів, якщо тільки не буде встановлено, що є «жертва» протиправного діяння. Однак Суд підкреслює, що стаття 2 вимагає, щоб процедури, які застосовуються до розслідування смерті внаслідок застосування сили владою, передбачали залучення найближчих родичів. Оскільки це було неможливо через те, як було сформульовано національне законодавство (див. пункт 95 вище), це само по собі не сумісно з вимогами статті 2. З цього випливає, що заявники не мали доступу до розслідування в обсязі, необхідному для захисту їхніх законних інтересів.
135. Ці причини є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що у цій справі мало місце порушення процесуальної частини статті 2. Тому Суду немає необхідності перевіряти, чи було розслідування незалежним і неупередженим.
(ii) Сутнісний (матеріальний) аспект
136. Суд повторює, що у випадку застосування смертоносної сили державними агентами саме Уряд має довести поза розумним сумнівом, що були вжиті відповідні кроки для мінімізації, якомога більшою мірою, будь-якого ризику для життя та, що застосована сила була виправданою і не виходила за межі абсолютно необхідного.
137. З огляду на викладені вище міркування (див. пункти 123-132 ), Суд визнає, що розслідування, проведене на національному рівні, було настільки явно неадекватним і залишило стільки очевидних питань без відповіді, що воно не спроможне встановити справжні факти щодо вбивства, і Суд не може покладатися на висновок, зроблений наприкінці цього розслідування (див. «Cangöz and Others», згадане вище, § 138, і «Vardanyan and Khalafyan v. Armenia», № 2265/12, § 96, 8 листопада 2022 р.). Уряд у своїх поданнях до Суду просто покладався на висновки внутрішнього розслідування. Ніякої додаткової інформації чи матеріалів, що з’ясовують обставини організації та проведення операції та застосування летальної сили у цій справі, вони не надали.
138. За цих обставин Уряд не виконав тягар доведення, покладений на нього, щоб довести поза розумним сумнівом, що вбивство пана Єнгібаряна сталося в результаті застосування сили, яке було не більш ніж абсолютно необхідним для досягнення однієї з цілей, викладених у пункті 2 статті 2. Відповідно, у цій справі мало місце порушення матеріально-правової частини статті 2 Конвенції.
2) «MARGARI v. GREECE»
Заява №36705/16 – Рішення від 20.06.2023 р.
Посилання на першоджерело: http://surl.li/kkdeb
#Стаття 8 Конвенції
#Публікація фотографій і особистих даних підсудного у ЗМІ за розпорядженням прокурора
#Обробка персональних даних, пов’язаних із кримінальним обвинуваченням
#Зображення людини як складова особистості та об’єкт захисту за ст. 8 Конвенції
#Констатовано порушення статті 8 Конвенції через неможливість участі заявниці у вирішенні питання щодо публікації її особистих даних
Коротко суть справи: 16 листопада 2015 року заявницю було затримано в рамках поліцейського розслідування разом з іншими шістьма особами. Заявницю було звинувачено в пособництві та підбурюванні до шахрайства, підробці та використанні підроблених документів, а також в участі у злочинній організації.
Заявницю було звільнено з-під варти до суду після того, як вона виступила із заявою захисту 19 листопада 2015 року, за умови, що вона не залишатиме країну.
Заявницю звинуватили у приєднанні до злочинної організації, сформованої деякими з її співобвинувачених, з метою шахрайства щодо операцій з майном. Вони нібито звернулися до власників та потенційних покупців, видаючи себе за агентів з нерухомості, і, використовуючи підроблені документи, передали або пообіцяли передати право власності на відповідне майно, щоб отримати завдаток і залишити його собі, і таким чином отримали понад 700 000 євро.
25 листопада 2015 року Департамент громадської безпеки поліції Східної Аттики звернувся до прокурора з проханням опублікувати персональні дані та фотографії обвинуваченого відповідно до статті 2 (b) і статті 3 § 2 Закону № . 2472/97, щоб захистити суспільство від подібних дій, а також розслідувати, чи були інші справи, в яких обвинувачена брала участь.
Після цього прокурор видав наказ №F34/2015, який дозволив публікацію персональних даних і фотографій семи обвинувачених, включаючи заявницю, будь-якими засобами масової інформації та відповідними веб-сайтами протягом шести місяців, з 2 грудня 2015 року до 2 червня 2016 року. Наказ було схвалено прокурором Афінського апеляційного суду, який вважав, що всі правові умови для такого наказу були дотримані.
Оголошення було опубліковано 16 грудня 2015 року на веб-сайті поліції Греції. У ньому йшлося про «членів злочинної організації, які вчиняли шахрайство за рахунок власників нерухомості в районах Аттики. Заявниця була третьою особою, згаданою в оголошенні, в якому говорилося, що описані люди були звинувачені «у злочинах, скоєних спільно, шахрайстві, підробці та використанні підроблених документів, видачі фальшивих довідок, фальсифікації документів, завідомо неправдивій заяві про кримінальне правопорушення та порушенні законодавства щодо відмивання грошей, у відповідних випадках.
26 грудня 2015 року деякі друзі повідомили заявницю про публікацію її особистих даних, які були відтворені в різних ЗМІ та на веб-сайтах. Копія наказу прокурора була надана заявниці.
Судом заявницю було визнано винною і засуджено до одинадцяти років і шести місяців позбавлення волі без відстрочки. Нею було подано апеляцію, проте у подальшому вона почала переховуватись від правосуддя, що призведе до відхилення її апеляційної скарги.
Суть скарги: Заявниця скаржилася на те, що публікація її фотографії та особистих даних у пресі протягом шести місяців після її звинувачення в певних правопорушеннях порушила її право на приватне життя, передбачене статтею 8 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
1. Оцінка суду щодо прийнятності заяви
27. Право на захист власної репутації є правом, яке захищається статтею 8 Конвенції як частину права на повагу до приватного життя (див. «Axel Springer AG v. Germany», №39954/08, § 83; «Polanco Torres and Movilla Polanco v. Spain», №34147/06, § 40; «Pfeifer v. Austria», №12556/03, § 35). Це також стосується честі особи (див. «A. v. Norway», №28070/06, § 64; «Sanchez Cardenas v. Norway», №12148/03, § 38 and «Egill Einarsson v. Iceland», № 24703/15, § 33, 7 листопада 2017 р.). Поняття «приватне життя» є широким терміном, який не піддається вичерпному визначенню (див., серед інших авторів, «Fernández Martínez v. Spain», №56030/07, § 109 і «Gillberg v. Sweden», №41723/06, § 66, 3 квітня 2012 року), який охоплює фізичну та психологічну цілісність особи і, отже, може охоплювати численні аспекти особистості людини, такі як ім’я або елементи, що стосуються права особи на своє зображення (див. «S. and Marper v. the United Kingdom», № 30562/04 і 30566/04, § 66 і «Axel Springer AG», згадане вище, § 83, з подальшими посиланнями). Він охоплює особисту інформацію, щодо якої люди можуть законно очікувати, що вона не повинна бути опублікована без їхньої згоди (див. «Axel Springer AG», згадане вище, § 83; «Saaristo and Others v. Finland», №184/06, § 61; «Flinkkilä and Others v. Finland», № 25576/04, § 75, 6 квітня 2010 р.).
28. Концепція приватного життя включає елементи, пов’язані з правом людини на своє зображення, а публікація фотографії підпадає під сферу приватного життя (див. «Gurgenidze v. Georgia», №71678/01, § 55; «Sciacca v. Italy», №50774/99, § 29; «Von Hannover v. Germany», № 59320/00, § 50-53). Зображення людини є одним з головних атрибутів її особистості, оскільки воно розкриває унікальні риси людини та відрізняє її від собі подібних. Таким чином, право кожної людини на захист свого зображення є однією з суттєвих складових особистого розвитку і передбачає право контролювати використання цього зображення. Хоча в більшості випадків право контролювати таке використання передбачає можливість для особи відмовитися від публікації свого зображення, воно також охоплює право особи заперечувати проти запису, збереження та відтворення зображення іншою особою (див. «López Ribalda and Others v. Spain», № 1874/13 і 8567/13, § 89, 17 жовтня 2019 р., з подальшими посиланнями).
29. Суд нагадує, що для того, щоб стаття 8 вступила в дію, посягання на репутацію чи честь особи має досягти певного рівня серйозності та здійснюватися у спосіб, який завдає шкоди особистому здійсненню права на повагу до приватного життя. (див. «Bédat v. Switzerland», № 56925/08, § 72).
31. Повертаючись до обставин цієї справи, незаперечним є те, що поширення фотографії заявниці та деталей кримінальних обвинувачень проти неї досягло необхідного рівня серйозності, щоб отримати захист за статтею 8 Конвенції, і Суд не бачить підстав для тримати інакше.
2. Оцінка Суду по суті
(a) Загальні принципи
46. Відповідні загальні принципи нещодавно були підтверджені у справі «L.B. v. Hungary» № 36345/16, § 108-109, 115 і 118-126, 9 березня 2023 р.) із подальшими посиланнями.
47. Необхідність захисту конфіденційності певних типів персональних даних іноді може бути переважена суспільним інтересом у розслідуванні та переслідуванні злочинів, а також публічним характером судового розгляду (див. «Avilkina and Others v . Russia», § 45, та «Z v. Finland», 25 лютого 1997 р., § 97). Відповідним національним органам влади слід надати певну свободу дій для досягнення справедливого балансу між, з одного боку, захистом публічного характеру судового розгляду, який необхідний для підтримки довіри до судів, і, з іншого боку, інтересами сторони або третьої особи щодо збереження конфіденційності його чи її даних (див. «C.C. v. Spain», № 1425/06, § 35, 6 жовтня 2009 р.). Будь-який захід, спрямований на оприлюднення особистих даних особи, незалежно від того, чи є вона стороною або третьою стороною в судовому процесі, має відповідати надзвичайній суспільній потребі (див. «Vicent Del Campo v. Spain», № 25527/13 , § 46, 6 листопада 2018 року) і має обмежуватися, наскільки це можливо, тим, що є суворо необхідним через особливості провадження (див. «L.L. v. France», №7508/02, § 45).
48. Що стосується використання фотографії, Суд вважав, що якщо фотографія, опублікована в контексті репортажів про незавершене кримінальне провадження, сама по собі не має інформаційної цінності, повинні бути вагомі причини для виправдання втручання в право обвинуваченого на повагу до його права на приватне життя (див. «Khuzhin and Others v. Russia», № 13470/02, § 117, 23 жовтня 2008 р.).
49. Нарешті, Суд визнав, що у світлі статті 10 Конвенції стаття 6 § 2 не може перешкоджати органам влади інформувати громадськість про триваючі кримінальні розслідування, але вимагає, щоб вони робили це з усією розсудливістю та обачністю, необхідною, якщо необхідно дотримуватись презумпції невинуватості (див. рішення у справі «Allenet de Ribemont v. France» від 10 лютого 1995 року, § 38). Так само він визнав, що публікація фотографій підозрюваних сама по собі не може становити порушення презумпції невинуватості (див. «Y.B. and Others v. Turkey», № 48173/99 та 48319/99, § 47, 28 жовтня 2004 р.).
(b) Застосування вищезазначених принципів у цій справі
50. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд визнає, і це не заперечувалося сторонами, що мало місце втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя. Тому залишається перевірити, чи було втручання виправданим відповідно до статті 8 § 2. Таке втручання призведе до порушення статті 8 Конвенції, якщо не буде доведено, що воно було «відповідно до закону», здійснювалося для досягнення законних цілей, зазначених у пункті 2, і було «необхідним у демократичному суспільстві» для їх досягнення.
51. У зв’язку з цим сторони не заперечують, що вищезазначене втручання було здійснене відповідно до закону. Зокрема, стаття 2 (b) Закону № 2472/1997, чинна на той час, дозволяла прокурору видавати розпорядження про публікацію персональних даних щодо певних правопорушень, як зазначено в статті 3 § 2 цього ж закону, за певних умов, наприклад, повідомлення про суб’єкта персональних даних, включення причин для наказу та права суб’єкта подати апеляцію. Стаття 2 (b) передбачала відступ від деяких вищезгаданих умов для певних злочинів, включаючи створення злочинної організації та приєднання до неї. Таким чином, Суд визнає, що втручання було відповідно до закону.
52. Щодо питання про те, чи переслідувала публікація будь-яку із законних цілей, зазначених у статті 8 § 2 Конвенції, Суд зазначає, що вищезазначені національні положення вказують, що така публікація служила цілям захисту суспільства, особливо захисту неповнолітніх та вразливих або незахищених верств населення, а також сприяв виконанню державою завдання щодо покарання за вищезгадані правопорушення. Прокурор у своєму наказі № F34/2015, виправдав публікацію фотографії та даних посиланням на необхідність захисту суспільства та сприяння збору додаткової інформації щодо тих чи інших правопорушень. Отже, Суд приходить до висновку, що публікація була здійснена з метою захисту прав і свобод інших осіб і, таким чином, переслідувала законні цілі згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції.
53. Тому залишається з'ясувати, чи була публікація необхідною в демократичному суспільстві для досягнення вищезазначених цілей. У зв’язку з цим Суд повторює, що втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі» і, зокрема, якщо воно є пропорційним законній меті, що переслідується, і якщо причини, наведені національними органами влади для його виправдання, є «відповідними та достатніми» (див., наприклад, «Fernández Martínez», згадане вище, § 124, і «S. and Marper», згадане вище , § 101, і зазначені там органи). У справах, які стосуються розкриття персональних даних, Суд визнав, що відповідним національним органам слід надати свободу розсуду для встановлення справедливого балансу між суперечливими публічними та приватними інтересами. Однак ця межа пов’язана з європейським наглядом (див. «Funke v France» , 25 лютого 1993 р., § 55), і її обсяг залежить від таких факторів, як характер і серйозність інтересів, що поставлені на карту та тяжкості втручання.
54. У цій справі заявнику було пред'явлено звинувачення в певних злочинах. Прокурор скористався своїми законними повноваженнями, щоб наказати оприлюднити фотографії обвинувачених разом із інкримінованими їм злочинами, вказавши причини публікації та період часу, протягом якого наказ буде дійсним, а саме шість місяців. У зв’язку з цим Суд визнає, що кримінальне провадження має особливості, які необхідно брати до уваги. Зокрема, він повторює, що необхідність захисту конфіденційності певних типів персональних даних іноді може бути переважена інтересом у розслідуванні та кримінальному переслідуванні злочину та публічним характером судового провадження (див., mutatis mutandis, «Avilkina and Others», згадане вище, § 45). Однак той факт, що вона є суб’єктом кримінального провадження, не обмежує ширшого захисту її приватного життя, яким користується заявниця як «звичайна людина» (див. цитоване вище рішення у справі «Sciacca», п. 29, і «Khuzhin and Others», цит. вище).
55. У зв’язку з цим Суд зазначає, що в цій справі прокурор посилався на необхідність збору додаткової інформації про інші можливі правопорушення, які міг вчинити обвинувачений, і захист суспільства як законні цілі, необхідні для виправдання публікації. Крім того, наказ прокурора містив лише інформацію, яка була суворо необхідною для досягнення цих цілей, а саме фотографію та правопорушення, у яких було звинувачено заявника, без будь-яких додаткових заяв, які можна було б вважати потенційним порушенням презумпції невинуватості. Тому цю ситуацію можна відрізнити від ситуації у справі «Хужин та інші» (згадана вище), в якій Суд постановив, що публікація фотографії обвинуваченого не мала жодної інформаційної цінності, оскільки заявник у цій справі перебував під вартою. У цій справі заявниця не перебувала під вартою, і, на думку Суду, органи влади могли законно заручитися підтримкою громадськості для розслідування того, чи були інші правопорушення, до яких могли бути причетні заявниця та її співобвинувачені.
56. Суд уже постановив, що об’єктивна корисність фотографій, зроблених владою після арешту особи, підозрюваної у вчиненні правопорушення, може зробити їх збереження «необхідним у демократичному суспільстві» для цілей протидії злочинності (див. «Suprunenko v. Russia», № 8630/11, § 65, 19 червня 2018 р.). Ті самі міркування застосовуються в контексті публікації фотографії заявниці разом з інформацією про висунуті проти неї звинувачення, а саме те, що об’єктивна корисність публікації матеріалу, про який йде мова, слугувала достатньо нагальній суспільній потребі в умовах, що склалися, і беручи до уваги той факт, що воно припинилося через шість місяців.
57. Повертаючись до оцінки пропорційності цієї публікації та того, чи влада надала відповідні та достатні підстави для цього, Суд зауважує, що внутрішнє законодавство Греції передбачає певні гарантії, коли прокурор наказує опублікувати персональні дані та фотографії в контексті незавершеної кримінальної справи, як-от попереднє повідомлення особи та право на оскарження. Однак у конкретному випадку створення або приєднання до злочинної організації вищезазначені гарантії не застосовуються. Зокрема, заявниця не була офіційно повідомлена про публікацію її фотографії та особистих даних ні до публікації, ні після, але була повідомлена випадково через своїх друзів. Суд ставить під сумнів цей аспект національного законодавства. Зокрема, він уже встановив порушення статті 8 Конвенції у випадках, коли фотографії обвинувачених були надані пресі без їхньої згоди, коли для цього не було підстав у національному законодавстві (див. згадану вище справу «Sciacca», § 30) або коли втручання було невиправданим (див. згадане вище рішення у справі «Khuzhin and Others», § 117). Хоча юридичне зобов’язання отримати згоду обвинуваченого перед публікацією його чи її фотографії та висунутих звинувачень може суперечити меті закону, Суд все ж вважає, що заявника принаймні слід було повідомити до публікації та розповсюдження її фотографії та подробиць незавершених кримінальних звинувачень, оскільки факт того, що вона є суб’єктом кримінального провадження, не обмежує обсягу більш широкого захисту її приватного життя, яким вона користувалася як «звичайна людина» (див. «Sciacca», цит . вище, § 29).
58. Крім того, заявниця не мала права оскаржити постанову прокуратури щодо публікації її фотографії та персональних даних. Закон передбачав, що для окремих категорій правопорушень наказ набирає чинності негайно та затверджується прокурором апеляційного суду, але без визначення критеріїв такого затвердження (див. пункт 17 вище ). Незважаючи на те, що стаття 8 Конвенції не містить чітких процесуальних вимог, для ефективного використання прав, гарантованих цим положенням, важливо, щоб відповідний процес прийняття рішень був справедливим і таким, щоб забезпечувати належну повагу до інтересів, які ним захищаються. Такий процес може вимагати існування ефективної процесуальної бази, за допомогою якої заявник може відстоювати свої права за статтею 8 за умов дотримання справедливості (див. «Ciubotaru v. Moldova», № 27138/04, § 51, 27 квітня 2010 р.). Однак за обставин цієї справи заявниця не мала можливості бути заслуханою до ухвалення рішення або подати заяву про перегляд і надати свої аргументи після прийняття рішення.
59. Нарешті, Суд бере до уваги аргумент заявниці про те, що її було обвинувачено лише у вчиненні злочину, пов’язаного з приєднанням до злочинної організації, як це передбачено статтею 187 § 5 Кримінального кодексу, а не у більш серйозній формі цього злочину, як це передбачено в Частина 1 статті 187 Кримінального кодексу. У той час як у наказі прокурора достатньо чітко описувалися точні правопорушення, в яких звинувачувався заявник, поліцейське оголошення на виконання наказу прокурора не робило жодної різниці між підсудними, лише вказуючи, що їх звинувачували у злочинах «у відповідних випадках». Пізніше повідомлення поліції було опубліковано в ЗМІ. У зв’язку з цим Суд вважає, що обробка персональних даних, пов’язаних з кримінальними звинуваченнями, вимагає посиленого захисту через особливу чутливість даних, про які йдеться (порівняйте Рішення Суду Європейського Союзу (Велика Палата) від 22 червня 2021 року у «Latvijas Republikas Saeima» (Штрафні бали ), C-439/19, EU:C:2021:504). Тому надзвичайно важливо, щоб коли конфіденційні дані публікуються в контексті незавершеного кримінального провадження або в контексті розслідування кримінальних правопорушень, ці дані точно відображали ситуацію та звинувачення, висунуті проти обвинуваченого, також враховуючи те, що повинна була дотримуватись презумпція невинуватості.
60. Вищевикладених міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя, спричинене наказом прокурора та повідомленням поліції, не було достатньо виправданим за конкретних обставин справи та, незважаючи на рішення національного суду поле розсуду в таких питаннях було непропорційним до переслідуваних законних цілей. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
3) «R.K. v. HUNGARY»
Заява №54006/20 – Рішення від 22.06.2023 р.
Посилання на першоджерело: http://surl.li/kkdly
#Стаття 8 Конвенції – позитивне зобов’язання держави
#Обов’язок держави запровадити законодавство, що передбачає «швидкі, прозорі і доступні процедури» для розгляду запиту на зміну зареєстрованої статі трансгендерних людей
#Констатовано порушення статті 8 Конвенції
Коротко суть справи: Заяву подано громадянином Угорщини, паном Р.К., який народився у 2000 році.
Бекґраунд справи
До 2016 року в Угорщині процедура зміни позначки «стать/гендер» у національному посвідченні особи була нерегульованою. На практиці особа, яка просила змінити свій «стать/гендерний маркер» у своєму свідоцтві, повинна була подати заяву в орган, уповноважений реєструвати народження (до 1 січня 2017 року Управління імміграції та громадянства, а з 1 січня 2017 Урядовий офіс Будапешта). Заявник повинен був додати медичні висновки гінеколога чи уролога, спеціаліста клінічного психолога та психіатра разом із довідкою про сімейний стан та обраним новим ім’ям. Орган передав запит у відповідний департамент Міністерства людських ресурсів. Міністерство надало експертний висновок на підставі вищевказаних медичних висновків. Експертний висновок передано до органу, відповідального за видачу свідоцтв про народження. Ані стандарти медичного обстеження, ані порядок Міністерства людських ресурсів формально не регламентовані. Запит мав бути відхилений, якщо заявник був одружений або проживав у зареєстрованому партнерстві.
25 травня 2018 року Регламент (ЄС) 2016/679 Європейського Парламенту та Європейської Ради від 27 квітня 2016 року про захист фізичних осіб щодо обробки персональних даних і про вільний рух таких даних (Загальні дані Правила захисту (надалі «GDPR») набули чинності. Міністерство людських ресурсів вважало, що не має правових підстав для обробки конфіденційних даних, переданих Будапештським урядовим офісом разом із запитами на юридичне визнання статі. Тому Міністерство людських ресурсів повернуло запити до Будапештського урядового офісу без розгляду.
Відповідно, розділ 7 Постанови Уряду №. 429/2017 щодо обов’язків органів влади щодо зміни «маркерів статі/гендеру» у свідоцтвах про народження було скасовано 2 липня 2020 року.
У провадженні, ініційованому третьою стороною у Високому суді міста Мішкольц, який оскаржує законність адміністративного рішення про відхилення запиту щодо зміни імені та «статі/гендерного ознаки» (див. пункт 49 нижче), Високий суд звернувся до Конституційного суду, домагаючись перегляду розділу 101/A(2) Закону №. I від 2010 р. У рішенні № 11/2021 (IV.7) (справа № III/2030/2020) від 9 березня 2021 року Конституційний суд визнав неконституційним положення, яке передбачає застосування нових правил до запитів, що знаходяться на розгляді, оскільки воно мало зворотну силу. Таким чином, розділ 101/A(2) було скасовано з 8 квітня 2021 року.
Індивідуальна ситуація заявника
6 січня 2018 року заявник звернувся з проханням змінити його «стать/гендерний ознака» та ім’я, додавши до свого запиту медичні висновки від експерта клінічного психолога, психіатра та гінеколога. 22 липня 2019 року Офіс уряду Будапешта повідомив заявника, що відповідно до чинного законодавства жоден орган не має повноважень видавати підтверджуючі медичні висновки експертів, які, на практиці, раніше видавались Міністерством людських ресурсів. Проте ця практика була призупинена через набуття чинності GDPR.
23 липня 2019 року заявник звернувся до Уряду з проханням передати його справу до компетентного реєстратора. 10 серпня 2019 року Урядовий офіс видав рішення про передачу, зазначивши, що це рішення не є допоміжним медичним висновком експерта за змістом статті 7 Урядової постанови №. 429/2017.
Реєстратор Офісу мерії VI району Будапешта відхилив запит на тій підставі, що він не містив ні офіційного повідомлення Урядового офісу, ні підтверджуючого експертного медичного висновку. 24 листопада 2019 року заявник звернувся з клопотанням про судовий перегляд рішення.
10 червня 2020 року Високий суд Будапешта відхилив прохання заявника, визнавши це повноваженням адміністративного органу і посилався на відсутність підтверджувального медичного висновку експерта та офіційного повідомлення у справі заявника. Суд звернув увагу на відсутність визначення терміну «додатковий медичний висновок». Насправді також не було зрозуміло, який орган має компетенцію видавати такі висновки. Він постановив, що медичні висновки, надані заявником, не можуть бути прийняті як «допоміжний медичний висновок експерта», і що загальні правила, які регулюють призначення експертів в адміністративному судочинстві, також не можуть бути застосовані. Суд визнав, що зміна імені та «статі/гендерної ознаки» є основоположним правом і що заявник страждав від емоційних проблем і проблем зі здоров’ям. Він також зазначив, що згідний із рішенням Конституційного суду, який указав, що законодавчий орган не прийняв норми, які регулюють юридичне визнання статі. Тим не менш, він постановив, що існувала юридична прогалина щодо офіційних повідомлень та підтверджуючих медичних висновків експертів. Проте ні адміністративні органи, ні суди не могли вийти за межі законодавчої бази, а за відсутності конкретних правових норм суд не міг розширити тлумачення чинного законодавства, щоб заповнити правову прогалину.
Суть скарги: Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на відсутність нормативної бази для юридичного визнання його гендерної ідентичності.
Окремі висновки ЄСПЛ:
(a) Попередні зауваження
51. Суд зауважує, що скарги заявника стосуються стверджуваної відсутності нормативної бази для юридичного визнання статі.
52. Як раніше постановляв Суд, право на повагу до приватного життя згідно зі статтею 8 Конвенції поширюється на гендерну ідентичність як складову особистої ідентичності. Це стосується всіх осіб, у тому числі трансгендерів, які не проходили лікування зі зміни статі або не бажають проходити таке лікування (див. «AP, Garçon and Nicot v. France», № 79885/12 та 2 інших, § 92- 94).
53. Хоча основною метою статті 8 є захист осіб від свавільного втручання державних органів, вона також може покладати на державу певні позитивні зобов’язання щодо забезпечення ефективної дотримання прав, захищених статтею 8….
54. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що з моменту набрання чинності змінами до Закону №I від 2010 року – зокрема статті 69/B(1)b)be) та 69/B(3) – 29 травня 2020 року дані про стать особи при народженні не можуть бути змінені в реєстрі. Розділ 101/A(2), який передбачав ретроактивне застосування цих положень до справ, що тривають, був скасований Конституційним судом 8 квітня 2021 року.
55. Що стосується конкретних обставин заявника, Суд зауважує, що оскільки він подав свій запит до 29 травня 2020 року, вищезазначені правові положення, які забороняють зміну «статі/гендерного маркера», не були застосовні до його справи. Клопотання заявника було розглянуто та відхилено відповідно до положень законодавства, що діяли до внесення змін до Закону №. I від 2010 р. Тим не менш, Суд вважає за доцільне зазначити, що згідно з чинними правилами заявник більше не має права подавати новий запит на юридичне визнання його гендерної ідентичності.
56. Таким чином, беручи до уваги факти справи та доводи сторін, Суд вважає, що першочерговим питанням, яке необхідно визначити, є те, чи в той час держава-відповідач не виконала свого позитивного зобов’язання запровадити ефективну і доступна процедура з чітко визначеними умовами, що забезпечують право заявника на повагу до його приватного життя.
(b) Виконання позитивного зобов'язання держави
57. Відповідні принципи Конвенції щодо позитивних зобов’язань держави були узагальнені в рішенні Суду у справі «Hämäläinen» (§ 65-68). Крім того, Суд зазначив у своїй прецедентній практиці щодо юридичного визнання статі, що відповідно до статті 8 Конвенції від держав-членів очікується надання швидких, прозорих і доступних процедур для зміни зареєстрованого «статі/гендерного маркера» трансгендерів (див. «X v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», № 29683/16, § 70, 17 січня 2019 р.). Справді, з точки зору останнього, дуже конкретного позитивного зобов’язання, Суд продовжить виконання свого завдання в цій справі — оцінити, чи, з огляду на доступну йому свободу розсуду, держава-відповідач дотримувалася справедливого балансу між загальним інтересом та індивідуальним інтересом заявника у зміні його «статі/гендерної ознаки» в записах цивільного стану та, як наслідок, у всіх офіційних документах, що посвідчують особу, відповідно до їх гендерної ідентичності (див. «A.D. and Others v. Georgia», № 57864/17 та 2 інших, § 73, 1 грудня 2022 р.).
58. Суд перш за все зазначає, що хоча в національному законодавстві не було положення, яке б прямо передбачало зміну гендерної ідентичності особи, юридичне визнання статі мало місце як зміна імені особи та «статі/гендерного маркера» в реєстрі народжень в ході адміністративного провадження.
59. На практиці до 2016 року Управління імміграції та громадянства обробляло запити, що містили медичні висновки від гінеколога чи уролога, спеціаліста з клінічної психології та психіатра, передаючи їх до Міністерства людських ресурсів для експертного медичного висновку. Після цього місцевий орган реєстрації актів цивільного стану вносив необхідні зміни до Книги записів про народження. Таку практику розкритикував Уповноважений з основних прав через відсутність чіткої нормативно-правової бази та пов’язану з цим затягування проваджень, через що в листопаді 2016 року Міністерство призупинило видачу експертних висновків до ухвалення процесуальних норм.
60. Після набрання чинності Урядовою постановою № 429/2017 Урядовий офіс Будапешта був уповноваженим органом для офіційного сповіщення місцевих реєстраторів про внесення змін до реєстру змін імен і «статі/гендерних позначок» на підставі медичного висновку експерта.
61. Однак, Суд не може не звернути увагу на те, що Уряд посилався на положення, що було чинним з 1 січня 2018 року, практика залишалася непослідовною і, за дуже небагатьма винятками, не дала жодних результатів (див. пункт 10 вище). Незважаючи на це, Суд розгляне аргумент Уряду про те, що національна правова база повинна вважатися такою, що створила достатню та ефективну правову основу для розглядуваного питання.
62. Як зазначав у своїх звітах Уповноважений з основних прав, після набрання чинності Постанови Уряду №429/2017 підхід, застосований Урядовим офісом, полягав у тому, щоб або призупинити обробку запитів на юридичне визнання статі, або передати запити (з власної ініціативи чи на прохання заявника) до компетентних місцевих реєстраторів для прийняття рішення, без вимоги офіційного повідомлення та без супровідного експертного медичного висновку. Здається, це пов’язано з численними невідповідностями у розподілі та розумінні відповідних повноважень між залученими органами влади. У той час як Міністерство людських ресурсів вважало, що немає потреби видавати додатковий супровідний висновок медичної експертизи, Офіс Уряду вважав, що це було в компетенції Міністерства. Крім того, згідно з розумінням Міністерства людських ресурсів, набрання чинності GDPR вимагало ухвалення нових процедурних правил, що дозволяють обробку конфіденційних персональних даних.
63. Відсутність чіткої законодавчої бази також надала місцевим реєстраторам надмірні дискреційні повноваження, що призвело до непослідовної практики або відхилення запитів на визнання статі, посилаючись на недотримання встановлених законом умов, або час від часу їх задоволення.
64. Як показують факти цієї справи, відсутність будь-яких роз’яснень щодо характеру довідки та органу, уповноваженого засвідчити зміну «статі/гендерного маркера» та видати підтверджуючий експертний медичний висновок, була ефективною перешкодою для здійснення заявниками свого права на юридичне визнання статі. У випадку заявника, після того як Урядова канцелярія Будапешта передала його запит до реєстратора, останній відхилив його через відсутність необхідних документів.
65. Суд вважає непереконливим аргумент Уряду про те, що заявник міг ініціювати судове провадження, щоб змусити адміністративний орган виконати свій обов’язок ухвалити рішення по суті його звернення щодо реєстрації зміни його статі.
66. У зв’язку з цим він зазначає, що місцевий реєстратор виніс адміністративну постанову, яку заявник оскаржив у судовому порядку. Незважаючи на це, Верховний суд Будапешта встановив, що адміністративне рішення, винесене у справі заявника, не можна було виправити в судовому порядку, оскільки воно було результатом правових прогалин, і що адміністративні органи чи суди не повинні заповнювати правову прогалину через тлумачення.
68. У зв’язку з цим він зазначає, що ряд національних органів влади, включаючи Уповноваженого з основних прав і Конституційний суд, дійшли такого ж висновку, як і Вищий суд Будапешта у справі заявника щодо законодавчої прогалини та необхідності законодавця прийняти відповідні правила, що регулюють юридичне визнання гендерної ідентичності.
70. Суд не може не погодитися з висновком Уповноваженого з основоположних прав, що вищезазначені неузгодженості в тлумаченні національного законодавства національними органами влади були результатом того, що сам закон не був достатньо детальним і точним.
71. У зв’язку з цим Суд пам’ятає про нещодавні зміни до Закону № I від 2010 року, виключивши зміну в реєстрі позначки «стать/гендер». Це правда, що Конституційний суд визнав неконституційним і скасував станом на 8 квітня 2021 року положення, яке передбачало зворотну силу цих норм для справ, що знаходяться на розгляді. Однак рішення Конституційного Суду не могло змінити ситуацію заявника, справу якого було закрито 10 червня 2020 року….
74. У цьому відношенні Суд зауважує, що на практиці у заявника не буде інших засобів, окрім як подати новий запит на зміну його «статі/гендерного маркера» в реєстрі, що, у свою чергу, виключається відповідно до чинного законодавства.
75. У будь-якому випадку, наявність зазначених рішень не приводить Суд до висновку, що в Угорщині існує усталена практика юридичного визнання статі.
76. Суд визнає, що обставини цієї справи виявляють законодавчі прогалини та серйозні недоліки, які поставили заявника в ситуацію прикрої невизначеності щодо його приватного життя та визнання його особи. Як зазначено вище, ця ситуація, за яку національні органи влади несуть виключну відповідальність, має довгострокові негативні наслідки для психічного здоров’я заявника. Вищезазначених міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що правова база, яка діяла на той час у державі-відповідачі, не передбачала «швидких, прозорих і доступних процедур» для розгляду запиту на зміну зареєстрованої статі трансгендерних людей у свідоцтвах про народження.
77. У світлі вищезазначених міркувань Суд відхиляє попередні заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту (див. пункти 66 і 69 вище) і доходить висновку, що мало місце порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з відсутність нормативно-правової бази, що забезпечує право на повагу до приватного життя заявника.