1) «UGULAVA v. GEORGIA (No. 2)»
Заява № 22431/20 – Рішення від 01.02.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/552umt5w
#Пункт 1 статті 6 Конвенцїі – право на справедливий неупереджений суд
#Об’єктивний та суб’єктивний критерії щодо упередженості судді
#Участь у справі в якості судді Верховного Суду особи, що була генеральним прокурором під час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанції – викликає сумніви в неупередженості
#Констатовано порушення п. 1 ст. 6 Конвенції
Коротко суть справи:
У 2012 році Грузія розпочала масштабну реформу системи правосуддя, спрямовану, серед іншого, на запровадження принципу довічного призначення суддів, внесення змін до процедури призначення та просування суддів по службі, а також підвищення ролі та посилення функціональної незалежності Вищої ради правосуддя («ВРП»), конституційного органу, уповноваженого здійснювати нагляд за судовою владою. Роль ВРП у процесі призначення суддів було посилено шляхом внесення змін до Конституції та профільного законодавства. Серед інших важливих змін у складі та повноваженнях ВРП, поправки розширили її повноваження, включивши до них призначення суддів Верховного Суду. Таким чином, ВРП отримала повноваження висувати кандидатів на посади суддів для подальшого призначення Парламентом, що раніше належало до компетенції Президента.
16 грудня 2018 року набули чинності конституційні зміни, які змінили склад Верховного Суду та процедуру добору й призначення суддів. Мінімальна кількість суддів Верховного Суду збільшилася з шістнадцяти до двадцяти восьми, а десятирічний термін повноважень був замінений на довічне призначення.
1 травня 2019 року до Закону «Про судоустрій», а також до Регламенту Парламенту були внесені зміни, які запровадили нову процедуру відбору та призначення суддів Верховного Суду. Було запроваджено новий багатоетапний процес відбору, номінування та призначення суддів. Перший етап, який проводився ВРЮ, передбачав: (i) реєстрацію відповідних кандидатів на основі анкет; (ii) таємне голосування щодо короткого списку кандидатів, який у 2.5 разів перевищує кількість вакантних посад, при цьому кожен член ВРП голосував за стільки кандидатів, скільки було вакантних посад; (iii) перевірку секретаріатом ВРП біографічних даних кандидатів, включених до короткого списку; (iv) співбесіди, проведені ВРП; (v) оцінювання та виставлення балів шляхом таємного голосування кандидатам на основі критеріїв компетентності та доброчесності; (vi) визначення шляхом таємного голосування рейтингу кандидатів, які набрали найбільшу кількість балів, з подальшим поданням кандидатур на розгляд Парламенту, який має набрати щонайменше дві третини голосів виборців. Другий етап конкурсу передбачав: (i) публічну співбесіду з кожним кандидатом у парламентському комітеті з правових питань, який потім голосував за рекомендації щодо призначення; і (ii) остаточне призначення, яке обговорювалося і голосувалося на пленарному засіданні парламенту.
КОНКУРС ДО ВЕРХОВНОГО СУДУ 2019 РОКУ
11 травня 2019 року ВРП оголосила конкурс на посади двадцяти суддів Верховного Суду Грузії. 7 червня 2019 року на сайті ВРП було опубліковано список зі 144 офіційно зареєстрованих кандидатів, серед яких був Ш.Т., тодішній Генеральний прокурор Грузії, який обіймав цю посаду з липня 2018 року.
20 червня 2019 року ВРП шляхом таємного голосування визначила 50 кандидатів, у тому числі Ш.Т.
4 вересня 2019 року члени ВРП шляхом таємного голосування визначили другий шорт-лист з двадцяти кандидатів, імена яких мали бути передані до парламенту, серед яких був і Ш.Т. Кількість голосів, отриманих кожним кандидатом, не була опублікована. Список номінантів не збігався з першою двадцяткою кандидатів, які набрали найбільшу кількість балів за результатами співбесід.
12 вересня 2019 року при Комітеті з правових питань Парламенту була створена робоча група для перевірки відповідності висунутих кандидатів вимогам суддівської посади. Водночас Народний захисник Грузії та Коаліція за незалежну та прозору судову владу (коаліція громадських організацій) висловили занепокоєння щодо кількох кандидатів, які, за їхнім поданням, не мали необхідного рівня освіти, зокрема колишнього Генерального прокурора Грузії Ш.Т. Вони закликали Парламент призупинити розгляд його кандидатури на час перевірки рівня його юридичної освіти. У невстановлену дату робоча група звернулася до Національного центру підвищення якості освіти («НЦПО») з проханням перевірити, чи кожен з кандидатів, висунутих для призначення до Верховного Суду, має ступінь магістра права або еквівалентну освіту. Крім того, у зв’язку з озвученими звинуваченнями, було запропоновано перевірити справжність диплома Ш.Т. про вищу юридичну освіту. 20 вересня 2019 року робоча група підтвердила придатність усіх кандидатів. Матеріали справи свідчать, що у своїй подальшій відповіді НЦПО зазначила, серед іншого, що вона не змогла перевірити диплом Ш.Т., оскільки він не надав документацію, необхідну для процесу перевірки.
23 вересня 2019 року комітет з юридичних питань розпочав публічні співбесіди з двадцятьма кандидатами. 7 жовтня 2019 року Transparency International Грузія («ТІ Грузія») опублікувала заяву, в якій поставила під сумнів достовірність диплома Ш.Т. Згідно із заявою, в дипломі зазначено, що Ш.Т. був прийнятий до відповідного університету в 1993 році, хоча він закінчив середню школу лише в травні 1994 року. Крім того, в оригіналі диплому Ш.Т. зазначався 1993 навчальний рік як дата початку навчання, хоча Тбіліський гуманітарний інститут був заснований лише у 1994 році; більше того, диплом, датований 1998 роком, мав назву «Тбіліський гуманітарний інститут ім. Н. Думбадзе», яка була присвоєна університету лише у 2003 році.
8 жовтня 2019 року обмудсман Грузії опублікував моніторинговий звіт щодо першого етапу процедури добору суддів, проведеного ВРП. Серед інших проблем Народний захисник зазначив, що ВРП не змогла належним чином перевірити освітню кваліфікацію п’ятдесяти кандидатів, які увійшли до короткого списку, і що придатність та кваліфікація щонайменше п’яти з них, включаючи Ш.Т., викликає великі сумніви.
9 жовтня 2019 року Ш.Т. пройшов співбесіду в парламентському комітеті з правових питань. Відповідаючи на запитання про свій диплом, він пояснив, що навчався у відповідному університеті з 1994 по 1998 рік і склав іспити за п’ятий курс екстерном протягом 1997-1998 навчального року. Він посилався на чинне на той час законодавство, яке дозволяло будь-якому студенту закінчити будь-який курс в університеті у формі екстернату та закінчити університет на рік раніше. Ш.Т. визнав, що не має жодного документа, який би підтверджував, що він склав зовнішні іспити. Однак він надав лист НЦПО від 29 жовтня 2019 року, згідно з яким у протоколі Державної екзаменаційної комісії Тбіліського гуманітарного інституту від 23 червня 1998 року Ш.Т. згадується серед студентів, які успішно закінчили навчання за спеціальністю «Правознавство».
8 листопада всі співбесіди були завершені. 12 грудня 2019 року комітет з юридичних питань проголосував за чотирнадцять кандидатів з дев’ятнадцяти, включаючи Ш.Т. Один з кандидатів зняв свою кандидатуру після слухань. Того ж дня парламент на пленарному засіданні проголосував і затвердив чотирнадцять кандидатів, рекомендованих комітетом з правових питань.
12 грудня 2019 року Ш.Т. був офіційно призначений суддею Верховного Суду. 19 грудня 2019 року він був призначений заступником Голови Верховного Суду.
КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ПРОТИ ЗАЯВНИКА
Заявник був одним із лідерів Єдиного національного руху («ЄНР»), політичної партії, яка керувала країною з листопада 2003 року по жовтень 2012 року. Спочатку він був призначений мером Тбілісі у 2005 році, а потім обраний на цю посаду у 2010 році. У жовтні 2012 року коаліція «Грузинська мрія», очолювана паном Б. І., виграла парламентські вибори і сформувала новий уряд. Заявник продовжив виконувати обов’язки мера Тбілісі. Згодом проти нього було порушено п’ять кримінальних проваджень (див. рішення у справі «Ugulava v. Georgia», № 5432/15, від 9 лютого 2023 року). Ця справа стосується обставин другої кримінальної справи, порушеної проти заявника.
Кримінальне розслідування та провадження в першій та апеляційній інстанціях
20 лютого 2013 року було розпочато розслідування за статтею 182 § 3 (b) Кримінального кодексу щодо діяльності Фонду реабілітації та розвитку Старого Тбілісі, заснованого мерією Тбілісі. 18 грудня 2013 року заявнику було висунуто офіційне звинувачення у розтраті майна за обтяжуючих обставин. Розслідування проводилося слідчим відділом Головної прокуратури.
28 лютого 2018 року Тбіліський міський суд перекваліфікував обвинувачення у розтраті майна за обтяжуючих обставин та визнав заявника, а також чотирьох його співвідповідачів винними у перевищенні службових повноважень (злочин, передбачений частиною 1 статті 333 Кримінального кодексу). Остаточне покарання, з урахуванням Закону «Про амністію» від 28 грудня 2012 року («Закон про амністію»), було призначено у вигляді одного року, трьох місяців і двадцяти двох днів позбавлення волі. Обвинувальний вирок заявника був залишений без змін в апеляційному порядку 10 грудня 2018 року.
Провадження у Верховному Суді
23 січня 2019 року два прокурори слідчого відділу Генеральної прокуратури подали касаційну скаргу з питань права до Верховного Суду. Наступного дня справу було передано на розгляд судді Г. Ш., який на той час був головою Кримінальної палати. Через одинадцять місяців, 31 грудня 2019 року, справу було передано судді М. В., який 22 січня 2020 року заявив самовідвід. У відповідному рішенні суддя М. В. зазначив, що на посаді першого заступника Генерального прокурора у відповідний час він здійснював нагляд за роботою слідчого підрозділу Генеральної прокуратури, відповідального за кримінальну справу заявника. 23 січня 2020 року справу було передано судді М.Г.
30 січня 2020 року справу було призначено до розгляду у складі трьох суддів, у тому числі Ш. Т., М. Г. та Г. Ш. Того ж дня вони визнали прийнятною скаргу прокуратури з питань права.
6 лютого 2020 року адвокат заявника подав до Верховного Суду заяву про відвід судді Ш. Т. на підставі підпункту «е» пункту 1 статті 59 Кримінально-процесуального кодексу на тій підставі, що він раніше обіймав посаду Генерального прокурора Грузії. З огляду на значний суспільний резонанс, який привернув судовий процес над заявником, і, особливо, політичну чутливість справи, вони стверджували, що нереально припустити, що колишній Генеральний прокурор не виявляв жодного інтересу до її перебігу та результату. Вони також стверджували, що відповідні прокурори повинні були інформувати його про апеляцію з питань права, яку вони подали у справі заявника.
10 лютого 2020 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду, засідаючи у складі двох суддів без участі судді Ш.Т., розглянула та відхилила як необґрунтовану заяву заявника про відвід судді Ш. Т. Палата постановила, що обставини, зазначені в заяві про відвід, були недостатніми для того, щоб викликати сумнів у неупередженості судді Ш. Т., як на підставі статті 59 § 1 (е), так і з посиланням на статтю 59 § 2 КПК. Вони зазначили, що захист не зміг обґрунтувати твердження про те, що, перебуваючи на посаді Генерального прокурора, суддя Ш. Т. прийняв будь-яке процесуальне або інше рішення у зв’язку зі справою заявника.
Того ж дня той самий склад Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду, за участю судді Ш. Т. та без проведення усного слухання, змінив кваліфікацію злочину та визнав заявника винним у розкраданні майна за обтяжуючих обставин. Його покарання було збільшено до дев’яти років позбавлення волі. На підставі Закону про амністію та з урахуванням строку, який він вже провів під вартою в рамках іншої кримінальної справи, цей новий вирок було скорочено до трьох років, двох місяців і восьми днів позбавлення волі.
Суть скарги: Заявник скаржився на те, що Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду, яка розглядала його справу, не була «незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону», оскільки одним із суддів був колишній Генеральний прокурор Грузії, який був призначений до Верховного Суду з порушенням встановленого законом критерію відповідності. Крім того, з огляду на внутрішню організацію прокуратури та враховуючи політичну важливість і чутливість його справи, заявник стверджував, що кримінальне провадження проти нього обов’язково проводилося під наглядом та/або керівництвом тодішнього Генерального прокурора. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції
Окремі висновки ЄСПЛ:
Суд зазначає, що скарга заявника за статтею 6 має два аспекти, і він розгляне аргументи Уряду щодо неприйнятності кожного з них по черзі.
(a) Незаконність суду
(i) Відповідні загальні принципи щодо вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту
36. Суд повторює, що правило, про яке йдеться у пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов’язує тих, хто намагається порушити справу проти держави в міжнародному судовому органі, спочатку використати засоби правового захисту, передбачені національною правовою системою, таким чином звільняючи держави від відповідальності перед міжнародним органом за свої дії до того, як вони мали можливість виправити ситуацію за допомогою своїх власних правових систем. Для того, щоб відповідати цьому правилу, заявник повинен мати звичайний доступ до засобів правового захисту, які є доступними і достатніми для забезпечення відшкодування за заявлені порушення. Існування засобів захисту, про які йдеться, має бути достатньо визначеним не лише в теорії, але й на практиці, інакше вони не матимуть необхідної доступності та ефективності (див. рішення у справі «Vučković and Others v. Serbia», № 17153/11 та 29 інших, § 70-71, від 25 березня 2014 року).
37. Щоб бути ефективним, засіб правового захисту повинен бути здатним безпосередньо виправити оскаржуваний стан справ і пропонувати розумні перспективи успіху (див. рішення у справах «Balogh v. Hungary», №47940/99, § 30, від 20 липня 2004 року, та «Sejdovic v. Italy», №56581/00, § 46). Прості сумніви заявника щодо ефективності певного засобу юридичного захисту не звільняють його від обов’язку спробувати застосувати його (див. згадане вище рішення у справі «Vučković and Others», § 74 і 84; див. також рішення у справі «Sevdari v. Albania», № 40662/19, § 107, 13 грудня 2022 року).
38. Уряд, який заявляє про невичерпання, повинен переконати Суд у тому, що засіб юридичного захисту був ефективним, доступним у теорії та на практиці у відповідний час, тобто був доступним, здатним забезпечити відшкодування за скаргами заявника та пропонував розумні перспективи успіху. Однак після того, як цей тягар доведення виконано, заявник повинен довести, що засіб юридичного захисту, запропонований Урядом, був фактично використаний або був з якихось причин неадекватним та неефективним за конкретних обставин справи, або що існували особливі обставини, які звільняють його від виконання цієї вимоги.
(ii) Застосування до цієї справи
39. Суд зазначає, що сторона судового процесу, яка має сумніви щодо законності призначення судді, який бере участь у розгляді її справи, що може негативно вплинути на «встановлену законом» якість цього суду, як правило, повинна порушувати ці питання перед судом першої інстанції та/або використовувати будь-які інші ефективні засоби правового захисту, передбачені національним законодавством, поки основне провадження ще не завершено (див. згадане вище рішення у справі «Sevdari», § 110; див. також, mutatis mutandis, рішення у справі «Rustavi 2 Broadcasting Company Ltd and Others v. Georgia» (№ 16812/17, § 304, 18 липня 2019 року, в якому Суд постановив, що коли національне законодавство пропонує можливість усунути занепокоєння щодо незалежності та/або неупередженості суду чи судді, очікується, що заявник, який справді вважає, що існують обґрунтовані занепокоєння з цього приводу, підніме їх за першої ж нагоди). Суд зазначає, що у цій справі заявник не порушував питання щодо стверджуваної невідповідності судді Ш. Т. займаній посаді перед компетентним національним органом, а саме перед судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду, шляхом подання заяви про відвід відповідно до підпункту «а» пункту 1 статті 59 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 27 вище). Він скористався цією процедурою, але лише з посиланням на підпункт «е» пункту 1 статті 59 Кодексу, висловлюючи свої побоювання щодо упередженості судді Ш.Т. у зв’язку з тим, що він раніше обіймав керівну посаду в органах прокуратури. Заявник не стверджував, що вищезазначена підстава для відводу охоплювала питання нібито незаконного призначення судді Ш.Т. до Верховного Суду, і що тому він подав цю скаргу «по суті». Дійсно, відповідне положення чітко розділяє ці дві підстави для відводу, що виключає таке тлумачення.
40. Заявник стверджував, що заява про відвід судді Ш. Т. на цій конкретній підставі не мала б жодних шансів на успіх, оскільки питання про невідповідність судді займаній посаді не належить до юрисдикції Верховного Суду. Суд вважає, що, хоча він не може припускати, з огляду на відповідну правову базу щодо відбору та призначення суддів до Верховного Суду, перспективи успіху, неподання такого запиту означало, що не було можливості перевірити ефективність того, що видається доступним та адекватним засобом юридичного захисту. Суд вважає, що за обставин цієї справи заявник повинен був принаймні спробувати цей шлях і надати національним органам влади можливість виправити ситуацію за допомогою власної правової системи.
41. Суд не залишає поза увагою той факт, що Уряд не надав жодних прикладів з національної судової практики, які б демонстрували, що заява про відвід, подана відповідно до підпункту «а» пункту 1 статті 59 КПК, була б ефективною та доступною на практиці. Однак, за обставин цієї справи, це не звільняло заявника від обов’язку вдатися до цього засобу правового захисту.
42. Заявник також стверджував, що він не скористався цим засобом юридичного захисту, оскільки питання про стверджувану незаконність призначення Ш. Т. до Верховного Суду було належним чином, але безуспішно порушене державним захисником та різними неурядовими організаціями під час відповідної процедури призначення суддів, в якій Ш. Т. брав участь. Суд не може прийняти цей аргумент, оскільки правило вичерпання засобів правового захисту передбачає надання національним органам влади, насамперед судам, можливості розглянути заяву, тобто розглянути питання у змагальному процесі, а не просто озвучити скарги перед Парламентом. У будь-якому випадку, відповідно до практики Суду, навіть судовий розгляд в інтересах суспільства не може звільнити індивідуального заявника від звернення до національного суду, якщо він не відповідає індивідуальній ситуації заявника (див. рішення у справі «Kósa v. Hungary», №53461/15, §§ 55-63, від 21 листопада 2017 року).
43. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що національним судам не було надано можливості, яка, в принципі, повинна бути надана Договірній державі відповідно до статті 35 Конвенції, а саме можливості розглянути і, таким чином, запобігти або виправити конкретне порушення Конвенції, в якому її було звинувачено. Відповідно, заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту має бути підтримано, а ця скарга має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
(b) Упередженість суду
44. Суд вважає, що друга частина скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо стверджуваної упередженості судді Ш.Т. порушує складні питання факту та права, які не можуть бути вирішені без розгляду справи по суті. Суд доходить висновку, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, а тому має бути визнана прийнятною.
(а) Загальні принципи
50. Неупередженість зазвичай означає відсутність упередження або упередженості, і її наявність або відсутність може бути перевірена різними способами. Згідно з усталеною практикою Суду, наявність безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 має визначатися відповідно до суб’єктивного критерію, який враховує особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя будь-які особисті упередження або упередженість у конкретній справі; а також відповідно до об’єктивного критерію, тобто шляхом з’ясування того, чи сам суд і, серед інших аспектів, його склад надавали достатні гарантії для виключення будь-яких законних сумнівів щодо його неупередженості (див., серед інших джерел, рішення у справі «Kyprianou v. Cyprus», № 73797/01, § 118, «Micallef v. Malta», № 17056/06, § 93; «Morice v. France», № 29369/10, § 73, ECHR 2015; та «Ilnseher v. Germany», № 10211/12 та 27505/14, § 287, 4 грудня 2018).
51. Що стосується суб’єктивного критерію, то принцип, згідно з яким суд повинен вважатися вільним від особистих упереджень або упередженості, давно закріплений у практиці Суду (див. «Kyprianou», § 119; «Micallef», § 94; і «Morice», § 74, всі згадані вище). Особиста неупередженість судді повинна презюмуватися доти, доки не буде доведено протилежне (див. «Hauschildt v. Denmark», 24 травня 1989 року, § 47). Що стосується типу необхідних доказів, Суд, наприклад, намагався з’ясувати, чи виявляв суддя ворожість або недоброзичливість з особистих мотивів (див. рішення у справі «De Cubber v. Belgium», від 26 жовтня 1984 року, § 25, та згадане вище рішення у справі «Morice», § 74).
52. У переважній більшості справ, що порушують питання безсторонності, Суд зосередився на об’єктивному тесті (див. згадане вище рішення у справі «Micallef», § 95). Однак, не існує абсолютного поділу між суб’єктивною та об’єктивною неупередженістю, оскільки поведінка судді може не тільки викликати об’єктивні побоювання щодо неупередженості з точки зору зовнішнього спостерігача (об’єктивний критерій), але також може стосуватися його особистого переконання (суб’єктивний критерій) (див. згадане вище рішення у справі «Kyprianou», § 119). Таким чином, у деяких випадках, коли може бути важко зібрати докази, за допомогою яких можна спростувати презумпцію суб’єктивної неупередженості судді, вимога об’єктивної неупередженості є ще однією важливою гарантією (див. рішення у справі «Pullar v. the United Kingdom» від 10 червня 1996 року, § 32).
53. Що стосується об’єктивного критерію, то необхідно визначити, чи існують, окрім факти поведінки судді, які можна встановити і які можуть викликати сумніви в його або її неупередженості. Це означає, що при вирішенні питання про те, чи є в конкретній справі законні підстави побоюватися, що конкретний суддя або орган, який розглядає справу, не є неупередженим, позиція зацікавленої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати ці побоювання об’єктивно обґрунтованими (див. «Micallef», цитоване вище, § 96).
54. Об’єктивний критерій здебільшого стосується ієрархічних або інших зв’язків між суддею та іншими учасниками провадження. Тому в кожному окремому випадку необхідно вирішувати, чи є ці зв’язки такого характеру і ступеня, що вказують на відсутність неупередженості з боку суду (див. згадане вище рішення у справі Morice, § 77).
55. У зв’язку з цим, навіть видимість може мати певне значення або, іншими словами, «правосуддя повинно не тільки здійснюватися, але й бути видимим» (див. «De Cubber», цитоване вище, § 26). Йдеться про довіру, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти в суспільство. Таким чином, будь-який суддя, щодо якого є законні підстави побоюватися відсутності неупередженості, повинен взяти самовідвід (див. рішення у справі «Castillo Algar v. Spain», 28 жовтня 1998 року, § 45; згадане вище рішення у справі «Micallef», § 98; і згадане вище рішення у справі «Morice», § 78).
56. Крім того, для того, щоб суди могли викликати у громадськості довіру, яка є необхідною, слід також враховувати питання внутрішньої організації (див. «Piersack», цитоване вище, § 30). Існування національних процедур забезпечення неупередженості, а саме правил, що регулюють відведення суддів, є важливим фактором. Такі правила відображають прагнення національного законодавця усунути всі обґрунтовані сумніви щодо неупередженості відповідного судді або суду і є спробою забезпечити неупередженість шляхом усунення причин таких сумнівів (див. рішення у справі «Zahirović v. Croatia», № 58590/11, § 35, від 25 квітня 2013 року). Крім забезпечення відсутності фактичної упередженості, вони спрямовані на усунення будь-якої видимості упередженості і, таким чином, слугують зміцненню довіри, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості…
(c) Застосування цих принципів до вказаної справи
57. У цій справі побоювання заявника щодо відсутності неупередженості випливало з того факту, що суддя Ш.Т., який входив до складу колегії Верховного Суду, що ухвалила рішення від 10 лютого 2020 року, раніше обіймав посаду Генерального прокурора, зокрема в період, коли справа заявника розглядалася апеляційним судом і коли Генеральна прокуратура готувала касаційну скаргу з питань права. Заявник подав це заперечення до Верховного Суду, вимагаючи відводу Ш.Т. від участі у касаційному провадженні. Верховний Суд, засідаючи у складі двох суддів, відхилив клопотання заявника та встановив, що його побоювання щодо неупередженості Ш.Т. не були обґрунтованими.
58. Що стосується суб’єктивного критерію, то не було доведено або аргументовано, що суддя Ш.Т. мав або висловлював будь-які особисті переконання, які могли б поставити під сумнів його суб’єктивну неупередженість.
59. Що стосується об’єктивного критерію, Суд зазначає, що заявник не надав жодних доказів того, що суддя Ш.Т. фактично відігравав подвійну роль у кримінальному провадженні проти нього. Він також нагадує, що сам факт того, що суддя колись був співробітником прокуратури, не є підставою для побоювань, що йому або їй бракує неупередженості (див. згадане вище рішення у справі «Piersack», § 30(b); див. також рішення у справі «Paunović v. Serbia», №54574/07, § 41, 3 грудня 2019 року, з посиланнями на нього).
60. Водночас Суд не може не відзначити, що Ш.Т. очолював прокуратуру країни, коли справа заявника розглядалася апеляційним судом, і коли двома прокурорами слідчого відділу Генеральної прокуратури було прийнято рішення про подання касаційної скарги з питань права. Таким чином, Ш.Т. перебував на вершині, як видається, ієрархічної структури, де йому підпорядковувалися всі прокурори (див. пункти 26 і 29 вище). Більше того, відповідно до Закону про прокуратуру, він міг давати вказівки будь-якому з них, у тому числі своєму першому заступнику, який відповідав за загальний нагляд за діяльністю слідчого підрозділу, відповідального за справу заявника (див. розділ 9 Закону про прокуратуру, згаданий у пункті 26 вище). Він також міг вимагати від підлеглих прокурорів оновлену інформацію про хід розслідування справи заявника. Беручи до уваги вищезазначені особливості прокуратури Грузії, які не є предметом спору, Суд приймає аргумент заявника про те, що зміст наказу Генерального прокурора № 157-G щодо розподілу роботи в органах прокуратури Грузії. не перешкоджав би Ш.Т. здійснювати свої наглядові повноваження, передбачені Законом про прокуратуру.
61. Суд також нагадує, що за певних обставин організація і структура національної прокуратури та роль Генерального прокурора можуть змусити його вважати, що без належних заходів на національному рівні, які враховують ці специфічні особливості, ефективний захист конвенційного права може бути порушений, зокрема, у справах, які є особливо чутливими (див., наприклад, рішення у справі «Kolevi v. Bulgaria», № 1108/02, §§ 207-09, від 5 листопада 2009 року).
62. У цій справі, беручи до уваги роль та широкі повноваження Генерального прокурора згідно з відповідним національним законодавством, як описано вище, та беручи до уваги політично чутливий контекст, в якому проводився резонансний судовий розгляд справи заявника, Суд вважає, що, як мінімум, Ш.Т. повинен був мати доступ до внутрішньої інформації про стратегію прокуратури у кримінальному провадженні проти заявника в той час, коли він був Генеральним прокурором, і що ця реальність повинна була бути очевидною для зовнішнього об’єктивного спостерігача.
63. Таким чином, на думку Суду, за конкретних обставин цієї справи існували достовірні факти, які могли б викликати об’єктивно обґрунтовані сумніви щодо неупередженості Ш.Т. У зв’язку з цим Суд не може погодитися з аргументом Уряду про те, що найбільш важлива фаза кримінального провадження проти заявника відбулася до призначення Ш.Т. на посаду керівника прокуратури. Той факт, що рішення про подання касаційної скарги з питань права, яке зрештою призвело до юридичної перекваліфікації дій заявника та збільшення строку його ув’язнення, було прийнято Генеральною прокуратурою під час перебування Ш.Т. на посаді Генерального прокурора (див. пункти 19-23 вище), сам по собі є достатнім для спростування цього аргументу.
64. Суд вважає за необхідне підкреслити в цьому контексті важливість явки з повинною для забезпечення об’єктивної неупередженості і, отже, довіри до системи правосуддя. У цій справі, беручи до уваги всі конкретні обставини, зокрема, надзвичайну політичну чутливість судового процесу над заявником, у поєднанні з роллю та повноваженнями Генерального прокурора в системі прокуратури Грузії, Суд вважає, що включення колишнього Генерального прокурора до складу колегії суддів, яка розглядала справу заявника, було достатнім для того, щоб поставити під сумнів об’єктивну неупередженість Верховного Суду при винесенні рішення за апеляційною скаргою заявника з питань права.
65. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
2) «SARDAR BABAYEV v. AZERBAIJAN»
Заява № 34015/17 and 26896/18 – Рішення від 01.02.2024 р.
Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/2cjvhsj2
#Тримання у металевій клітці під час апеляційного розгляду – становило порушення ст. 3 Конвенції
#Відсутність належного обґрунтування тримання під вартою та продовження строку тримання під вартою п. 3 ст. 5 Конвенції
#Констатовано порушення ст. 3, п. 3 ст. 5, ст. 9 Конвенції
Коротко суть справи: Ці дві заяви стосуються досудового ув’язнення та подальшого кримінального засудження заявника, місцевого священнослужителя, який здобув релігійну освіту за кордоном, за проповідь та проведення п’ятничної молитви в мечеті.
Заявник здобув релігійну освіту в Ірані між 1991 та 2000 роками. У 2000 році він повернувся до Азербайджану, де займався релігійною діяльністю. За словами заявника, він проповідував і проводив п’ятничні молитви в міській мечеті Масаллі з 2009 року.
Законом від 4 грудня 2015 року до Кримінального кодексу було додано нову статтю 168-1, яка криміналізувала проведення ісламських релігійних обрядів і ритуалів громадянами Азербайджанської Республіки, які отримали релігійну освіту за кордоном (див. пункт 31 нижче).
У жовтні 2016 року міську мечеть Масаллі було закрито на ремонт, але її релігійна громада продовжувала проводити релігійні церемонії на території мечеті, у дворі, призначеному для траурних церемоній, і заявник продовжував проводити там п’ятничні молитви.
ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ПРОТИ ЗАЯВНИКА ТА ВЗЯТТЯ ЙОГО ПІД ВАРТУ
Листом від 8 листопада 2016 року голова Масальської районної державної адміністрації повідомив місцеве відділення Служби державної безпеки про те, що 4 листопада 2016 року заявник проводив п’ятничну молитву на території Масальської мечеті, у зоні, відведеній для траурних церемоній, що є порушенням частини 1 статті 168-1 КК.
З документів у матеріалах справи вбачається, що 30 грудня 2016 року Масальським районним відділом поліції було порушено кримінальне провадження у зв’язку з вищезазначеним інцидентом, і що заявника тричі допитували як свідка.
22 лютого 2017 року заявнику було висунуто обвинувачення за статтею 168-1.3.1 КК. Його, зокрема, звинуватили у проповіді та проведенні п’ятничної молитви на території мечеті «Масаллі-Джума» у зоні, призначеній для траурних церемоній, 4 та 18 листопада 2016 року.
Того ж дня Масальський районний суд, посилаючись на офіційне обвинувачення, висунуте проти заявника, та клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, постановив взяти заявника під варту строком на один місяць і сім днів, посилаючись на тяжкість обвинувачення та ймовірність того, що у разі звільнення він переховуватиметься та перешкоджатиме розслідуванню.
24 лютого 2017 року заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що його досудове тримання під вартою не було обґрунтованим.
16 березня 2017 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу, повторивши причини, наведені судом нижчої інстанції. За словами заявника, під час судового засідання його тримали в металевій клітці в залі суду. На підтвердження свого твердження він надав фотографію свого ув’язнення в клітці.
НОВИНА, ОПУБЛІКОВАНА ПРИВАТНИМ ІНФОРМАЦІЙНИМ АГЕНТСТВОМ
23 лютого 2017 року на сайті приватного інформаційного агентства було опубліковано новину під назвою «У Масаллі затримали особу, яка здійснювала незаконну релігійну діяльність». У новині зазначалося, що заступник голови Державного комітету по роботі з релігійними об’єднаннями (далі – «Комітет»), а саме С.Х., ексклюзивно поінформував про це інформаційне агентство. У новині також зазначалося, що, за словами С.Х., проти Сардара Бабаєва (заявника) було порушено кримінальну справу за статтею 168-1.3.1 Кримінального кодексу, і що заявник неодноразово проводив релігійні обряди в міській мечеті Масаллі, порушуючи закон, і продовжував свою незаконну діяльність, незважаючи на неодноразові попередження.
ПРОДОВЖЕННЯ СТРОКУ ДОСУДОВОГО ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ
За клопотанням прокурора 27 березня 2017 року Масальський районний суд продовжив строк досудового тримання заявника під вартою на один місяць, до 30 квітня 2017 року. Суд обґрунтував своє рішення тяжкістю обвинувачень, можливістю його переховування, перешкоджання та повторного вчинення злочину, а також необхідністю додаткового часу для проведення подальших слідчих дій.
30 березня 2017 року заявник подав апеляційну скаргу на це рішення, стверджуючи, що суд першої інстанції не зміг обґрунтувати його подальше тримання під вартою. Він стверджував, що не існувало ризику його втечі або перешкоджання слідству, і що суд першої інстанції не взяв до уваги його особисту ситуацію.
6 квітня 2017 року Ширванський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу, визнавши, що продовження строку досудового тримання заявника під вартою було обґрунтованим.
19 квітня 2017 року Масальський районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 20 травня 2017 року. Суд обґрунтував необхідність такого продовження на підставі необхідності проведення низки слідчих дій, а також тяжкості обвинувачень і можливості його переховування та перешкоджання слідству.
24 квітня 2017 року заявник оскаржив це рішення, повторивши свої попередні скарги.
4 травня 2017 року Ширванський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу, визнавши, що продовження строку тримання заявника під вартою до судового розгляду було обґрунтованим.
СУДОВИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ ЗАЯВНИКА ТА ВИНЕСЕННЯ ЙОМУ ОБВИНУВАЛЬНОГО ВИРОКУ
11 травня 2017 року прокурор, який вів справу, склав обвинувальний акт та подав його до Масальського районного суду.
19 травня 2017 року Масальський районний суд провів попереднє слухання, на якому вирішив, серед іншого, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою щодо заявника має бути залишено без змін.
3 липня 2017 року Масальський районний суд визнав заявника винним за статтею 168-1.3.1 КК та засудив його до трьох років позбавлення волі. Спираючись на показання різних свідків та відеозапис від 9 грудня 2016 року, суд встановив, що заявник вчинив кримінальне правопорушення, передбачене статтею 168-1.3.1 КК, оскільки, хоча він здобув релігійну освіту в Ірані, він проповідував та проводив п’ятничні молитви на території мечеті «Масаллі Джума» у зоні, призначеній для траурних церемоній, 4 та 18 листопада 2016 року, а також 9 грудня 2016 року.
23 липня 2017 року заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, зокрема, що мало місце порушення його права на свободу віросповідання, захищеного статтею 9 Конвенції.
25 вересня 2017 року Ширванський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника. Апеляційний суд не згадав про конкретну скаргу заявника за статтею 9 Конвенції.
13 лютого 2018 року Верховний Суд залишив у силі обвинувальний вирок щодо заявника.
Суть скарги: Посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник скаржився на те, що його ув’язнення в металевій клітці в залі суду під час апеляційного слухання 16 березня 2017 року порушило його людську гідність і становило поводження, що принижує гідність.
Заявник скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що національні суди не обґрунтували необхідність його досудового тримання під вартою та не надали підстав для продовження тримання його під вартою.
Заявник також скаржився за пунктом 2 статті 6 Конвенції на те, що заява, зроблена С. Х., становила порушення його права на презумпцію невинуватості.
Посилаючись на статті 9, 10, 11 та 14 Конвенції, заявник скаржився на те, що його засудження до кримінальної відповідальності за проповідь та проведення п’ятничної молитви в мечеті становило порушення його прав, захищених Конвенцією. Беручи до уваги обставини справи, Суд вважає, що скарга заявника не порушує окремого питання за статтями 10, 11 та 14 Конвенції та підлягає розгляду виключно за статтею 9 Конвенції.
Окремі висновки ЄСПЛ:
Щодо скарги за ст. 3 Конвенції
42. Суд зазначає, що у справі «Natig Jafarov v. Azerbaijan», №64581/16, § 37-41, розглянувши ідентичну скаргу, засновану на схожих фактах, він встановив, що тримання заявника в металевій клітці під час апеляційного слухання щодо його досудового тримання під вартою становило поводження, що принижує гідність. Суд вважає, що аналіз та висновки, зроблені ним у справі Натіга Джафарова, також застосовуються до цієї справи, і не вбачає підстав відступати від цього висновку.
43. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.
Щодо скарги за п. 3 ст. 5
48. Суд посилається на загальні принципи, встановлені у його практиці та викладені у справі «Buzadji v. the Republic of Moldova», № 23755/07, § 84-91, 5 липня 2016 року), які однаковою мірою стосуються цієї справи.
49. Що стосується періоду, який має братися до уваги для цілей пункту 3 статті 5, Суд зазначає, що цей період розпочався 22 лютого 2017 року, коли заявника було заарештовано, і закінчився 3 липня 2017 року, коли Масальський районний суд визнав його винним. Таким чином, заявник загалом перебував під вартою впродовж чотирьох місяців та одинадцяти днів.
50. Суд зазначає, що національні суди у своїх рішеннях про тримання заявника під вартою використовували стандартний шаблон і обмежилися абстрактним і стереотипним повторенням низки підстав для тримання під вартою, не наводячи жодних причин, чому вони вважали ці підстави релевантними для справи заявника. Вони також не згадали жодних конкретних фактів, що стосуються цих підстав, і не обґрунтували їх відповідними та достатніми причинами. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 3 статті 5 у попередніх справах проти Азербайджану, де подібні недоліки були відзначені та детально проаналізовані (див., серед інших, рішення у справі «Farhad Aliyev v. Azerbaijan», №37138/06, § 191-94, 9 листопада 2010 року; «Muradverdiyev v. Azerbaijan», № 16966/06, §87-91, 9 грудня 2010 року; і «Zayidov v. Azerbaijan», № 11948/08, §64-68, 20 лютого 2014 року). Суд також не може прийняти твердження Уряду про те, що національні суди взяли до уваги той факт, що заявник мав тривалий та усталений зв’язок з Іраном та висловлював бажання подорожувати туди, оскільки рішення національних судів не посилалися на будь-які такі міркування у своєму обґрунтуванні та не надавали жодних пояснень чи інформації у зв’язку з цим (див. рішення у справах «Azizov and Novruzlu v. Azerbaijan», №65583/13 та 70106/13, § 58, від 18 лютого 2021 року).
51. З огляду на вищенаведені міркування Суд доходить висновку, що правове питання, порушене у цій справі за пунктом 3 статті 5 Конвенції, є повторюваним, і він не вбачає жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку. Тому Суд вважає, що органи влади не навели «відповідних» та «достатніх» підстав для обґрунтування необхідності досудового тримання заявника під вартою.
52. Відповідно, мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
Щодо скарги за пунктом 2 статті 6 Конвенції
58. Суд повторює, що пункт 2 статті 6 спрямований на запобігання підриву справедливого кримінального провадження упередженими заявами, зробленими у тісному зв’язку з цим провадженням. Презумпція невинуватості, закріплена в пункті 2 статті 6, є одним з елементів справедливого кримінального провадження, що вимагається пунктом 1 (див. рішення у справах «Allenet de Ribemont v. France», від 10 лютого 1995 року, § 35 та «Ilgar Mammadov v. Azerbaijan», № 15172/13, § 125, від 22 травня 2014 року). Вона не тільки забороняє передчасне висловлення самим судом думки про те, що особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, винна до того, як це буде доведено відповідно до закону (див. рішення у справі «Minelli v. Switzerland» від 25 березня 1983 року, § 38), але й поширюється на заяви або дії інших державних посадових осіб щодо незавершених кримінальних розслідувань, які спонукають громадськість вважати підозрюваного винним і упереджують оцінку фактів компетентним судовим органом (див. рішення у справах «Allenet de Ribemont», згадане вище, § 41, і «Daktaras v. Lithuania», № 42095/98, §41-43; «Ürfi Çetinkaya v. Turkey», № 19866/04, § 139, 23 липня 2013 року).
59. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що лише через день після арешту заявника, 23 лютого 2017 року, приватне інформаційне агентство опублікувало новину, яка приписувала заяву, про яку йдеться, С. Х., який на той час був заступником Голови Комітету. Однак сторони сперечаються щодо того, чи дійсно заява, приписувана С. Х., була зроблена ним.
60. Суд одразу зазначає, що держава може нести відповідальність за пунктом 2 статті 6 Конвенції за дії приватних засобів масової інформації лише за певних обставин (див. рішення у справі «Y.B. and Others v. Turkey», №48173/99 та 48319/99, § 48-50, від 28 жовтня 2004 року, порівняйте також рішення у справі «Huseynov v. Azerbaijan», № 3899/08, § 42-43, 18 січня 2018 року). Відповідальність держави за публікацію заяв приватних ЗМІ виникає лише в тій мірі, в якій ці заяви можуть бути приписані державі (див. рішення у справі «Mityanin and Leonov v. Russia», № 11436/06 і 22912/06, § 102, від 7 травня 2019 року). У цій справі, хоча заявник стверджував, що оспорювана заява була зроблена С. Х., він не надав жодних доказів на підтримку свого твердження. У зв’язку з цим Суд не може прийняти аргумент заявника про те, що заява повинна бути приписана С. Х., оскільки останній не спростував і не виправив заяву, зроблену від його імені в пресі. Суд також зазначає, що зміст новинних повідомлень не був таким, що їх можна було отримати лише від національних органів влади (див. згадане вище рішення у справі Гусейнова, § 42). Крім того, Суд не випускає з уваги той факт, що заявник не вжив жодних заходів проти приватного інформаційного агентства у національних органах влади, щоб з’ясувати, чи дійсно заява була зроблена С. Х. чи ні.
61. За цих обставин Суд не може встановити, що заява, опублікована приватним інформаційним агентством 23 лютого 2017 року, належить державі-відповідачу. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
Щодо статті 9 конвенції
(a) Чи було втручання?
67. Суд зазначає, що сторони не заперечують, що мало місце втручання у право заявника на свободу віросповідання у зв’язку з його кримінальним засудженням за проповідь і проведення п’ятничної молитви в мечеті. Суд поділяє цю думку (див. рішення у справі «Serif v. Greece», №38178/97, § 39 та «Perry v. Latvia», №30273/03, § 56, 8 листопада 2007 року).
(b) Чи було втручання виправданим?
68. Таке втручання порушує Конвенцію, якщо воно не відповідає критеріям, викладеним у другому пункті статті 9. Таким чином, Суд повинен встановити, чи було втручання «передбачено законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, перелічених у цьому пункті, і чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї мети або цілей.
(i) Передбачені законом
69. Суд зазначає, що кримінальне засудження заявника ґрунтувалося на статті 168-1.3.1 Кримінального кодексу, яка на той час криміналізувала проведення ісламських релігійних обрядів і ритуалів громадянином Азербайджанської Республіки, який здобув релігійну освіту за кордоном. Цей закон був доступним і передбачуваним, а отже, втручання в його право на свободу віросповідання було «передбачено законом» у розумінні пункту 2 статті 9 Конвенції.
(ii) Законна мета
70. Суд зазначає, що Уряд стверджував, що втручання переслідувало законні цілі «охорони громадського порядку» та збереження умов «спільного проживання» як елемента «захисту прав і свобод інших осіб». Суд виходитиме з припущення, що втручання переслідувало законну мету захисту громадського порядку (див. згадане вище рішення у справі «Serif», § 45, і рішення у справі «Masaev v. Moldova», № 6303/05, § 25, від 12 травня 2009 року).
(ii) Необхідність у демократичному суспільстві
(α) Загальні принципи
71. Суд повторює, що, як закріплено у статті 9, свобода думки, совісті та релігії є однією з основ «демократичного суспільства» у розумінні Конвенції. У релігійному вимірі ця свобода є одним з найважливіших елементів, що формують ідентичність віруючих та їхню концепцію життя, але вона також є цінним надбанням для атеїстів, агностиків, скептиків і байдужих людей. Від неї залежить плюралізм, невіддільний від демократичного суспільства, який здобувався дорогою ціною протягом століть. Ця свобода передбачає, серед іншого, свободу мати або не мати релігійні переконання і сповідувати або не сповідувати релігію (див., серед інших джерел, рішення у справах «Kokkinakis v. Greece», від 25 травня 1993 року, § 31; «Buscarini and Others v. San Marino», № 24645/94, § 34; «S.A.S. v. France», № 43835/11, § 124; та «İzzettin Doğan and Others v. Turkey», № 62649/10, § 103, 26 квітня 2016 року).
72. Релігійна свобода – це насамперед питання індивідуальної думки і совісті. Цей аспект права, викладеного в першій частині статті 9, мати будь-які релігійні переконання і змінювати релігію або переконання, є абсолютним і беззастережним. Однак, як далі зазначено в частині 1 статті 9, свобода релігії також охоплює свободу сповідувати свою релігію одноособово і наодинці, а також відправляти релігійні обряди спільно з іншими і публічно. Прояв релігійних переконань може мати різні форми, а саме: богослужіння, навчання, виконання релігійних і ритуальних обрядів (див. згадане вище рішення у справі «Kokkinakis», § 31, і рішення у справі «Leyla Şahin v. Turkey», №44774/98, § 105).
73. Відповідно до положень пункту 2 статті 9 Конвенції, будь-яке втручання у право на свободу віросповідання має бути «необхідним у демократичному суспільстві». Випадок втручання буде вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній потребі» і, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті і якщо причини, наведені національними органами влади для його виправдання, є «відповідними і достатніми»…
74. Відповідно до своєї усталеної практики, Суд залишає державам-учасницям Конвенції певну свободу розсуду при вирішенні питання про те, чи є втручання необхідним і в якій мірі, але це йде рука об руку з європейським наглядом як за відповідним законодавством, так і за рішеннями, що його застосовують. Завдання Суду полягає в тому, щоб з’ясувати, чи є заходи, вжиті на національному рівні, виправданими в принципі і пропорційними…
β) Застосування цих принципів до вказаної справи
75. Суд зазначає, що заявника було засуджено за статтею 168-1.3.1 КК, яка на той час передбачала кримінальне покарання за порушення повної заборони, встановленої Законом «Про свободу віросповідання» від 20 серпня 1992 року, на відправлення ісламських релігійних обрядів та ритуалів громадянином Азербайджанської Республіки, який здобув релігійну освіту за кордоном (див. пункти 29 і 31 вище). Суд зазначає, що немає жодних ознак того, що ісламські релігійні обряди та ритуали, які проводив заявник, містили будь-які висловлювання або являли собою будь-які дії, такі як, наприклад, намагання поширювати, підбурювати або виправдовувати ненависть, дискримінацію чи нетерпимість, або іншим чином підривати ідеали та цінності демократичного суспільства. Таким чином, він був покараний виключно за недотримання нових законодавчих вимог, запроваджених у грудні 2015 року, які застосовуються до громадян Азербайджанської Республіки, що здобули релігійну освіту за кордоном.
76. Уряд пояснив обґрунтування криміналізації відправлення ісламських релігійних обрядів і ритуалів громадянином Азербайджанської Республіки, який отримав релігійну освіту за кордоном, боротьбою з релігійним екстремізмом і захистом демократичних цінностей (див. пункти 65-66 вище). Суд усвідомлює фундаментальне значення світськості в азербайджанській державності та прихильність держави-відповідача до релігійної толерантності. Однак він не може прийняти аргумент Уряду про те, що засудження заявника до кримінальної відповідальності було необхідним у демократичному суспільстві з огляду на боротьбу держави з релігійним екстремізмом та захист нею демократичних цінностей.
77. У зв’язку з цим Суд насамперед зазначає, що поділяє занепокоєння, висловлене у Спільному висновку № 681/2012 Венеціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ, в якому наголошується на невиправдано суворому характері обмеження, що накладається на здійснення особою права на свободу віросповідання виключно на підставі місця її навчання (див. пункт 33 вище). Зокрема, на думку Суду, покарання особи лише за проведення релігійних обрядів і ритуалів через місце її навчання навряд чи можна вважати сумісним із здійсненням свободи релігії, захищеної статтею 9 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Serif», § 51).
78. Крім того, Суд не переконаний, що заборона будь-якій особі, яка здобула релігійну освіту за кордоном, проводити ісламські релігійні обряди та ритуали може бути належним інструментом боротьби з релігійним екстремізмом. У зв’язку з цим Суд зазначає, що очевидно, що оскільки обмеження не регулювали зміст релігійного вираження або спосіб його здійснення, вони не були придатними для захисту суспільства від релігійного екстремізму або будь-яких інших форм нетерпимості (див. рішення у справі «Ossewaarde v. Russia», № 27227/17, § 45, від 7 березня 2023 року).
79. За цих обставин Суд не може не дійти висновку, що втручання у право заявника на свободу віросповідання не переслідувало жодної «нагальної суспільної потреби». Як наслідок, втручання у право заявника сповідувати свою релігію в співтоваристві з іншими та публічно сповідувати свою релігію в богослужінні та навчанні не було «необхідним у демократичному суспільстві» для «охорони громадського порядку» згідно з пунктом 2 статті 9 Конвенції.
80. Відповідно, мало місце порушення статті 9 Конвенції.